Формування Національного архівного фонду України: історія та сучасні проблеми

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МІЖРЕГІОНАЛЬНЕ ВИЩЕ ПРОФЕСІЙНЕ УЧИЛИЩЕ ЗВ'ЯЗКУ

МЕТОДИЧНА ЦИКЛОВА КОМІСІЯ СЕКРЕТАРСЬКИХ ПРОФЕСІЙ

Формування Національного архівного фонду України: історія та сучасні проблеми

КУРСОВА РОБОТА

студентки групи МС-4

Бондаренко Анни Сергіївни

Науковий керівник

Міщененко Олена Іванівна

КИЇВ-2009

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ НАФ УКРАЇНИ

1.1 Поняття Національного архівного фонду

1.2 Формування Національного архівного фонду

1.3 Структура Національного архівного фонду

1.4 З історії формування про сукупний архівний фонд

Розділ 2. СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ НАФ

2.1 Право власності на документи НАФ

2.2 Державна реєстрація документів НАФ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Темою курсової роботи є «Формування Національного архівного фонду». Дана тема в роботі розглядається на стику архівної справи, історії, а також культурології. Формування НАФ (Національний архівний фонд) - це комплекс організаційних методичних і практичних заходів, спрямованих на систематичне поповнення його цінними для суспільства документами та виключення із його складу документів, що втратили свою суспільну значущість.

Актуальність обраної теми полягає в тому, що на сучасному етапі розвитку архівної галузі в Україні документи НАФ повинні повноцінно та ефективно відтворювати всі напрями життєдіяльності суспільства.

Розробленість теми. Питання НАФ України сьогодні є темою багатьох обговорень, дискусій і, як наслідок, темою значної кількості наукових робіт, статей, публікацій. Достатньо пригадати таких науковців як Автократов В.Н., Бастьен Ерве, Кисельов І.М., Хенсен С. та багато інших, роботи яких було досліджено в процесі написання роботи.

Основою роботи став матеріал, який було взято з підручника «Архівознавство» за редакцією Я.Калакури та І.Матяш, а також зі «Словника архівної термінології».

Значну увагу було приділено законодавчим актам та нормативним документам. Основою нормативної бази НАФ є Закон України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» від 24 грудня 1993 р.

Метою дослідження є вивчення Національного архівного фонду України, а також ознайомлення із сучасними проблемами його діяльності.

Завданням курсової роботи є визначення поняття НАФ України, історії його формування, внутрішньої структури, визначення та вивчення сучасних проблем Національного архівного фонду.

Об'єктом дослідження є Національний архівний фонд України як сукупність архівних документів, що відображають історію, духовне і матеріальне життя народу України та інших народів, мають культурну цінність і є надбанням української нації.

Методи дослідження. У процесі дослідження теми курсової роботи застосовується метод системного підходу, наукового пізнання, наукового аналізу та синтезу, що дозволяє встановити структуру архівного фонду, проаналізувати його елементи та ідентифікувати документи. Також використовується історичний метод, який дозволяє ефективно та ґрунтовно дослідити зародження і розвиток архівної справи, виявити основні етапи формування архівної системи, показати внесок провідних архівістів в науку та практику архівної справи.

Теоретичною та практичною цінністю роботи є конкретизація понять що пов'язані із діяльністю Національного архівного фонду України, чітке визначення його завдань та структури, надання практичних рекомендацій з приводу визначення права власності і реєстрації документів НАФ.

Структура роботи складається із вступу, основної частини, висновків та списку використаної літератури. Основна частина роботи складається із двох розділів, в першому з яких розкривається суть поняття, формування, внутрішньої структури, а також історія створення і розвитку НАФ в Україні. Другий розділ присвячений сучасним проблемам, які виникають у процесі діяльності Національного архівного фонду України. Зокрема розкриваються питання права власності на документи НАФ і специфіку їх реєстрації.

Розділ 1. ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ НАФ УКРАЇНИ

1.1 Поняття Національного архівного фонду

Під поняттям НАФ УкраїниНаціональний архівний фонд України - сукупність документів, незалежно від їхнього виду, місця створення і форми власності на них, що зберігаються на території України або за її межами і відповідно до міжнародних угод підлягають поверненню в Україну, відображають історію духовного і матеріального життя українського народу, мають наукову історико-культурну цінність, визнані відповідною експертизою і зареєстровані у порядку, передбаченому законодавством. розуміють сукупність документів, незалежно від їхнього виду, місця створення і форми власності на них, що зберігаються на території України або за її межами і відповідно до міжнародних угод підлягають поверненню в Україну, відображають історію духовного і матеріального життя українського народу, мають наукову історико-культурну цінність, визнані відповідною експертизою і зареєстровані у порядку, передбаченому Законом України “Про Національний архівний фонд і архівні установи”.

НАФ є складовою частиною вітчизняної й світової історико-культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства, багатоаспектним масивом документів державних органів, підприємств, установ і організацій всіх форм власності, окремих громадян та громадських об'єднань, що зберігаються в архівосховищах України та приватних колекціях, а також документів вітчизняної історико-культурної спадщини, які перебувають за кордоном, та документів іноземного походження, що стосуються історії України, незалежно від часу їхнього створення, техніки і засобів відтворення.

Зупинимося докладніше на структурі НАФ України, складі його документів. НАФ включає три основні групи документів, які становлять власність України:

а) документальні комплекси, що утворилися в різні історичні періоди на теренах сучасної України у діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, громадських і релігійних організацій, установ, підприємств усіх форм власності, окремих осіб, що зберігаються на території України, відображають історію духовного і матеріального життя її народу та інших народів, мають наукову історико-культурну цінність, визнані такими відповідною експертизою і зареєстровані у порядку, передбаченому законом;

б) документи українського походження, що утворилися за межами України як результат діяльності української політичної та трудової еміграції, українських військових, культурно-освітніх та наукових установ, громадських об'єднань та окремих осіб і передані у власність України чи її громадян у порядку реституції, на підставі дарування, в інший спосіб, або зберігаються за межами України і відповідно до міжнародних угод підлягають поверненню в Україну (в оригіналах або копіях);

в) документи іноземного (неукраїнського) походження, що утворилися на теренах інших держав і, за різних обставин опинившись на території України, стали невід'ємною частиною історико-культурної спадщини її народу.

Визначення поняття “національного архівного фонду” і його складу є умовним.

Не випадково воно викликало дискусію серед частини архівістів, архівознавців, правознавців та істориків. Одні автори пропонували визначити НАФ через його склад, тобто піти шляхом механічного переліку основних видів документів. Однак такий підхід був би з юридичного і термінологічного боку некоректним, а сам перелік - невичерпним. Інші автори наголошували на багатоаспектності поняття “національний архівний фонд”. З культурологічного боку, це невід'ємна і важлива складова частина національної і загальносвітової культурної спадщини. З архівознавчого - це не лише сукупність матеріальних носіїв цінної ретроспективної документної інформації, але й найвища класифікаційна категорія, що в цілому або будь-якими своїми частинами вступає в певні правовідносини, породжує конкретні права, обов'язки і відповідальність юридичних і фізичних осіб. Крім того, НАФ - це глобальна, складно структурована інформаційна система, складова світових і вітчизняних інформаційних ресурсів. На увагу заслуговує пропозиція, яку запропонував Г.В.Боряк у монографії “Національна архівна спадщина України та державний реєстр “Археографічна україніка: Архівні документальні ресурси та науково-інформаційні системи” (К., 1995), запровадити для визначення сукупної вітчизняної архівної спадщини два взаємопов'язані поняття:

а) державно-політичного змісту, в основі якого принцип державно територіального походження, - Національно-державний фонд України, організований на єдиних засадах, що базуються на централізації архівної справи, уніфікації опису та НДА. Він має включати документи, котрі під час проголошення незалежності України опинилися на її території, пов'язані з Україною походженням, або потрапили на її територію законним шляхом відповідно до норм міжнародного права і охоплюють не лише спадщину українського народу, а й усіх народів, які проживають на її території;

б) культурологічного змісту - Національна архівна спадщина українського народу, яка охоплює всю сукупність архівної спадщини українського народу, незалежно від часу і місця створення, виду і форми власності і територіальної приналежності. Це не організований за певним принципом документальний масив, а розпорошений по архівах, фондах, колекціях, приватних зібраннях; описаний за різними принципами або взагалі не описаний. У основі цього поняття - принцип історичного походження, що враховує сукупні ознаки національної спадщини: адміністративно-територіальний устрій минулих часів, причетність документів до національної культурної спадщини українського народу, незважаючи на права власності різних держав або осіб. Національна архівна спадщина України складається не лише з архівного фонду, а й включає науково-довідкові та науково-інформаційні системи, що в сукупності мають особливе значення для української державності як національний ресурс інформації.

Ідеї створення Національно-державного та Національного архівного фонду України, “Україніки” (як фонду, що має бути археографічно зафіксованим) репрезентовані також у працях Л.А.Дубровіної, С.М.Кіржаєва, В.С.Лозицького, К.Є.Новохатського, П.С.Соханя, В.І. Ульяновського та ін.

На сучасному етапі архівного будівництва Законом закріплено поняття “національний архівний фонд”, до реального формування якого Україна вперше в своїй історії приступила після здобуття незалежності. Основою вітчизняного НАФ стала українська частина ДАФ СРСР, а також передані на державне зберігання архіви та документи КПУ і ЛКСМУ. Отже, на початку 90-х років в Україні було ліквідовано паралельне існування двох архівних фондів і зроблено рішучі кроки щодо інтеграції національних архівних надбань, які поповнилися близько 13 млн. справ. У зв'язку з передачею після ліквідації колишніх партархівів КПУ до архівних установ перед ними постало складне завдання: інтегрувати ці архіви, де на 1 січня 1991 р. налічувалося 65 297 фондів (майже 11 млн. справ), 134 384 описів та ін. обліково-довідковий апарат, у систему державних архівних установ, перевести їхню облікову документацію на єдині форми державного обліку документів НАФ. При цьому працівники держархівів не лише проводили перевірку наявності документів колишніх партархівів, а й склали понад 65 тис. листів фондів, завели понад 45 тис. нових справ на фонди первинних парторганізацій, які у партархівах не велися. Водночас було створено 5 галузевих державних архівів, які активно почали збирати документи НАФ у системах збройних сил, внутрішніх справ, служби безпеки, гідрометеорології, геодезії і картографії. Зокрема, з метою постійного зберігання документів НАФ, що утворилися в результаті оперативно-пошукової діяльності органів безпеки України, та інших матеріалів у 1994 р. створено Державний архів Служби безпеки України. А документи та матеріали, утворені під час оперативно-розшукової та іншої спеціальної діяльності органів внутрішніх справ України, зберігаються у створеному в 1995 р. галузевому Державному архіві МВС, де нині відклалося близько 3 млн. архівних справ, згрупованих та систематизованих у 53 архівні фонди й колекції.

Станом на 1 січня 1998 р. НАФ України налічував 55 млн. одиниць зберігання, в т.ч. у системі Головархіву було зосереджено 48, 8 млн. справ, серед яких документів після 1917 р. - 38, 7 млн., НТД - 618 тис., кінодокументів - 74, 3 тис., фотодокументів - понад 1 млн., Фонодокументів - понад 30 тис. одиниць зберігання. Згідно зі ст. 6 архівного закону, документи НАФ зберігають не лише державні архіви (центральні, галузеві та місцеві), а й “архівні підрозділи самоврядних наукових установ, державних музеїв та бібліотек”, де у зв'язку зі специфікою їхнього комплектування відклалися безцінні документи колекційного рівня. Бібліотечні відділи рукописів історично сформувалися у 19 ст. як колекційні та архівні фонди у результаті цілеспрямованого збирання книжно-рукописної та писемної старовини на засадах самостійної археографічної діяльності бібліотек, за рахунок вкладів та придбання приватних колекцій. Основу цих фондів становлять рукописні книги та писемні пам'ятки з найдавніших часів до наших днів, а також особові архівні фонди діячів науки культури. Нині в Україні такі фонди сформовані у кількох бібліотеках та академічних інститутах, яким надано статус науково-галузевих архівів та право постійного зберігання документів на засадах державної власності. Серед установ НАН України це Інститут рукопису НБУ імені В.І.Вернадського, відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки імені В.Стефаника, відділ рукописів Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка, відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології імені М.Т. Рильського, Інституту археології, а у підпорядкуванні Міністерства культури та мистецтв України - це відділи рукописів Одеської та Харківської наукових бібліотек. Нині тут сконцентровані рукописні документи, зібрані впродовж 18-19 ст. різними просвітницькими установами, навчальними закладами, науковими товариствами та громадськими об'єднаннями, а також колекційні матеріали, придбані у 20 ст. Сучасний склад фондів бібліотек в основному сформувався у 20-і рр., коли було націоналізовано фонди монастирських бібліотек, ліквідованих дореволюційних установ і приватні колекції.

Найбагатшими із них є фонди ІР НБУ імені В.І.Вернадського, де зібрано близько 437 тис. одиниць зберігання. Тут зосереджені особові архівні фонди видатних учених-просвітників 19-20 ст.: архів відомого громадського діяча, педагога В.Науменка, збирача старовини О Лазаревського, історика-архівіста В.Модзалевського, професорів та вихованців університету Св. Володимира О.Кістяківського, М.Драгоманова, М.Максимовича, В.Антоновича В.Іконникова; представлені фонди академіків ВУАН: В.Вернадського, М.Василенка, М.Біляшівського, Д.Багалія, О.Левицького, Д.Яворницького, археолога В.Хвойки; автографи Тараса Шевченка, Марко Вовчок та ін.

Важливою складовою частиною НАФ є архівний фонд НАН України, документи якого зберігаються у відомчих наукових та науково-технічних архівах 227 установ і організацій Академії, в т.ч. у 99 науково-дослідних інститутах, 24 їхніх відділеннях, 7 наукових центрах НАН України, 7 заповідниках, ботанічних садах, в обсерваторії, наукових бібліотеках, а також у 84 допоміжних організаціях - науково-технічних центрах, спеціальних конструкторсько-технологічних бюро, дослідно-конструкторських бюро, дослідних заводах та виробництвах.

Зокрема у науковому архіві Інституту архівознавства НБУ імені В.І.Вернадського зберігається 270 фондів, у т.ч. 5 фондів наукових установ, 2 колекції, 259 фондів особового походження, серед яких важливе місце посідають документи президентів Академії наук (В.Вернадського, Д. Заболотного, О.Богомольця, Б.Патона). Понад 100 тис. одиниць зберігання важливих документів та матеріалів, згрупованих у 218 фондів і колекцій, зберігає відділ, рукописів ЛНБ імені В.Стефаника. Це кириличні, латинські, польські рукописи (13-20 ст.); особові фонди членів “Руської трійці” - М.Шашкевича, І.Вагилевича, Я.Головацького; громадсько-просвітніх діячів - Барвінських, Заклинських, Грушевичів; бібліографів - В.Дорошенка, І.Левицького, І.Калиновича; етнографів і фольклористів - М.Дикарєва, М.Кордуби, Д.Зубрицького та ін.

Рукописні фонди існують і в деяких навчальних закладах та музеях: у Національному музеї у Львові та Національному музеї історії України в Києві, Дніпропетровському історичному музеї, Чернігівському історичному музеї, Харківському історичному музеї, Одеському історико-краєзнавчому музеї та ін. Закон України “Про Національний архівний фонд та архівні установи” (ст. 12) визнає за музеями право постійно зберігати архівні документи, нагромаджені у музейних фондосховищах, а також поповнювати свої фонди і колекції профільними документами. Документи НАФ, які зберігаються у музеях, зосереджені у складі:

а) основних фондів,

б) музеїв архівів,

в) поточного діловодства (облікова документація).

На особливу увагу заслуговують багатства основних фондів. Так, до документального фонду Національного музею історії України відносяться стародруки, рукописні документи, рідкісні авторські видання, що відображають соціально-економічний розвиток та культурне життя в Україні 19 початку 20 ст. Тут відклалися комплекси документів М.Біляшівського, В.Хвойки, М.Алчевської та ін. А в Національному художньому музеї документально-архівний фонд (57 окремих фондів особового походження й колекцій у кількості понад 6 тис. одиниць зберігання за період 17-20 ст.) виділено як допоміжний до основного фонду - мистецьких творів. Тут відклалися фонди визначних українських художників: М.Бойчука, К.Костанді, Г.Нарбута, М.Попова, О.Сластіона, О.Сахновської та ін.

Суспільні відносини навколо історико-культурного надбання і, зокрема, архівів в Україні, як і в більшості країн світу, урегульовані відповідним національним законодавством.

Передумовами прийняття Закону України “Про Національний архівний фонд і архівні установи” були, з одного боку, загальні процеси державотворення в незалежній Україні, побудови правової демократичної держави, законодавчого регулювання усіх сфер державного і суспільного життя, а з іншого - потреби сучасної практики вітчизняної архівної справи, рівень розвитку суспільних відносин у цій сфері і співвіднесення його з досягнутим в інших державах.

Раніше діяльність архівів регламентувалася урядовими постановами, положеннями, інструкціями, іншими підзаконними актами, основним з яких було згадуване загальносоюзне Положення про ДАФ. Ці нормативні акти, розраховані на тоталітарну систему, не відповідали новим суспільним умовам. Під час розбудови незалежної держави загострилися проблеми архівної галузі: поряд з підвищенням інтересу до інформаційних багатств архівів спостерігалися прояви нігілістичного ставлення окремих суспільних груп до документальної спадщини, загострилося відставання від потреб матеріально-технічної бази архівів, виявилася слабкість соціальної захищеності архівістів.

Перша проблема, яку доводилося вирішувати законодавцям України, як і інших колишніх республік СРСР, - визначення тих архівних документів, які підпадатимуть під юрисдикцію держави, тобто на які поширюватиметься дія архівного законодавства.

Предметом законодавчого регулювання стала сукупність історично цінних документів, які належать Україні або її громадянам. При цьому таке регулювання здійснюється на рівних засадах, незалежно від того, у чиїй власності перебувають документи: державній, колективній чи приватній. Усі власники документів мають рівні права. Тому закон України не передбачає, як в деяких інших державах, розподілу НАФ на частини за формами власності. Адже збереження культурної спадщини, у т.ч. і документальної її частини, є турботою всього суспільства і насамперед його основного інституту - держави.

Юрисдикція держави над НАФ не порушує основних прав власників документів та користувачів ними. Навпаки, через законодавче регулювання і державні гарантії умов для зберігання, примноження і використання НАФ забезпечується реальне здійснення цих прав. Пріоритет держави орієнтований на розв'язання головного завдання - забезпечення збереженості документів НАФ. Для його реалізації в законі передбачено державний облік архівних документів, державну реєстрацію і контроль за додержанням законодавчих вимог щодо їхнього зберігання, державну допомогу недержавним власникам НАФ і турботу держави про виявлення та збирання зарубіжної україніки, повернення архівних цінностей в Україну. Слід наголосити, що український архівний закон, критично врахувавши вітчизняний і зарубіжний досвід з питань реституції, подає узгоджене з міжнародним правом та архівною практикою формулювання щодо матеріалів українського походження, які опинилися за кордоном, до НАФ віднесені лише ті документи, що “підлягають поверненню відповідно до міжнародних угод” (ст. 1).

Поповнення НАФ документами історико-культурної спадщини України, що перебувають за кордоном, залишається важливою державною проблемою. Враховуючи те, що систематичне вивезення документів та книжкових зібрань з території України до Польщі почалося після Люблінської унії (1569 р.), до Росії - за часів Петра І тривало понад 250 років, визначити обсяг “архівної україніки” ще й сьогодні складно. Лише у російських архівосховищах зосереджені величезні масиви документів з історії України.

Це, насамперед, Російський державний архів давніх актів, Російський державний військово-історичний архів (Москва), Російський державний історичний архів (Санкт-Петербург), Відділ рукописів Російської Національної бібліотеки (Москва), Російська Національна бібліотека імені М.Салтикова-Щедріна та ін. Унікальною за обсягом (близько 12 тис. одиниць зберігання) і за значенням є, наприклад, колекція українського історика Миколи Маркевича, одна частина якої зберігається у Відділі рукописів Російської Національної бібліотеки, друга - в Пушкінському домі (Санкт-Петербург). У її складі листи та універсали гетьманів Івана Скоропадського, Кирила Розумовського, Петра Дорошенка, рукописи Андрія Розумовського, Петра Горленка, Кочубеїв, директора Археологічного музею Київського університету К.Лохвицького, колекції О.Максимовича, А.Стороженка та ін. Централізований облік документів “україніки” здійснюється Головархівом України. Виявлення матеріалів такого типу і створення їхніх археографічних реєстрів та бібліографії проводиться у межах державної програми “Архівна та рукописна україніка” (див. розділ 5 “Зарубіжні архіви та зарубіжна архівна україніка”). Зазначені матеріали як складова частина НАФ підлягають поверненню в Україну у вигляді оригіналів або копій відповідно до міжнародних угод, внаслідок дарування, придбання тощо.

Іншою проблемою була організація на єдиних засадах системи архівних установ для забезпечення обліку, зберігання і використання архівних документів, формування НАФ, а також проведення науково-дослідної та інформаційної діяльності. Вирішення поставлених завдань вимагало єдності підходів до усієї сукупності архівних документів. Закон визначив центральний орган виконавчої влади, котрий від імені держави здійснює управління архівною справою, несе відповідальність за її стан і подальший розвиток, - Головархіву України (ст. 7). Для ведення роботи з документами НАФ, здійснення управлінської, науково-дослідної та інформаційної діяльності в архівній галузі законом створено систему архівних установ (ст. 2, 6). Отже, прийняття закону забезпечило правову основу для існування архівної системи, побудованої на єдиних принципах і засадах, юридичне оформило величезний інформаційний масив - НАФ України.

НАФ України формується з документів “державних органів, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, а також з документів громадян та їх об'єднань”. Єдиною підставою включення архівних документів до НАФ є експертиза їхньої цінності, яку проводять експертні комісії (ЕК) різних рівнів. Зміни у суспільстві, що торкнулися всіх сфер його життя, вимагають нових підходів до експертизи цінності документів, адже не взяті на державне зберігання документи можуть бути втраченими назавжди. Експертиза цінності документів повинна проводитися за принципами об'єктивності, історизму, всебічності та комплексності. У 1995 р. Кабінет Міністрів України ухвалив “Положення про принципи і критерії визначення цінності документів, порядок створення та діяльності експертних комісій з питань віднесення документів до НАФ”, “Положення про державну реєстрацію документів НАФ”. У 1996 р. Головархів України затвердив “Типове положення про експертно-перевірну комісію державного архіву Автономної Республіки Крим, держархівів областей, міст Києва і Севастополя” та “Типове положення про експертну комісію філіалу державного архіву області, архівного відділу районної державної адміністрації, міського державного архіву”, що визначають права і завдання ЕК.

Одним із складних у правовому і практичному плані питань є подання архівних документів на експертизу цінності громадянами - власниками цих документів.

Відповідно до вимог Закону України “Про Національний архівний фонд і архівні установи” обов'язково мають подаватися на розгляд ЕК документи, які належать громадянам, у разі виникнення загрози знищення цих документів або значного погіршення їхнього стану, а також документи, створені до 1946 р. (оскільки виключення з НАФ таких документів забороняється, а рішення про їхнє знищення може прийняти лише ЦЕПК Головархіву України) або які мають бути вивезені за кордон. Однак не вирішено питання про стимулювання власників документів, які подають їх на експертизу добровільно. Нині розроблення теоретичних та практичних основ експертизи історико-культурної та наукової цінності документів, вироблення принципів формування НАФ - один із важливих напрямів наукових досліджень діяльності УДНДІАСД.

Отже, документи НАФ України перебувають під охороною держави. Облік, збереження і використання цього вельми цінного для держави інформаційного масиву є основними завданнями архівних установ України.

1.2 Формування Національного архівного фонду

Під формуванням Національного архівного фонду України розуміють комплекс організаційних, методичних і практичних заходів, спрямованих на систематичне поповнення його цінними для суспільства документами та виключення із його складу документів, що втратили свою суспільну значущість. Його метою є пошук, відбір і збереження цінних документальних комплексів та окремих архівних документів, що репрезентують усі сфери життєдіяльності суспільства і держави. НАФ формується з документів, що утворилися в процесі діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування; державних і комунальних підприємств, установ і організацій; громадян України та їх об'єднань, релігійних організацій, а також підприємств, установ та організацій, заснованих на приватній формі власності; архівної україніки.

Практично формування НАФ здійснюється державними архівами через: експертизу цінності документів, утворюваних в діяльності юридичних і фізичних осіб; державний централізований облік і державну реєстрацію документів НАФ; безпосереднє комплектування документами НАФ; організаційно-методичне керівництво і контроль за роботою архівних підрозділів і служб діловодства установ джерел комплектування.

Сукупність документів, що мають суспільне, наукове, духовно-культурне значення. Тісно пов'язані з історією народу та його держави і перебувають перед їх опікою. У колишньому РС було встановлено поняття єдиного державного архівного фонду, з метою централізованого обліку, контролю та зберігання документів державного архівного фонду, що включав архівні документи УРСР.

Під час розбудови незалежної держави, змінилося значення державного архівного фонду. Тут загострилися проблеми з підвищенням інтересу архівно-інформаційних багатств, спостерігаються прояви.

До документальної спадщини стала відчутність, невідповідність союзних норм, актів новим суспільним умовам, загострилося відставання від котрої бази архівів. Виявилася слабкість спеціальної захищеності архівів. У цій ситуації потрібно було прийняти новий закон України “Про НАФ та архітектурні установи”. Цей закон забезпечив правовий захист НАФ. Він констатував поняття НАФ та архівні установи. Встановив НАФ юрисдикцію держави, визначив певний механізм регулювання певних суспільних відносин, які виникли у зв'язку з його формуванням, зберіганням і використання його інституцій. Він став першим в історії нашої держави, який стимулює розвиток нашої держави та правової бази архіву держави.

1.3 Структура Національного архівного фонду

Як уже зазначалося, в структурі НАФ виділяються три основні групи документів:

- ті, що утворилися і зберігаються в Україні;

- документи українських інституцій та громадян, котрі виникли за рубежем, але повернуті або підлягають поверненню в Україну;

- документи іноземного походження, що опинилися на теренах України і увійшли до її історико-культурного надбання. Серед документів кожної з цих груп є такі, що мають особливе історико-культурне значення та унікальний характер. Ось чому чільне місце у складі НАФ України належить особливо цінним документам і унікальним документальним пам'яткам.

До особливо цінних (ОЦ)Особливо цінний документ (ОЦД) - цінний документ, що не втрачають значення для економіки, культури, науки, духовного життя, міжнародних відносин, екології, державного управління, оборони і є неповторними з погляду їхнього юридичного значення і автографічності. належать архівні документи, що містять інформацію про найважливіші події, факти і явища у житті суспільства, не втрачають значення для економіки, культури, науки, духовного життя, міжнародних відносин, екології, державного управління, оборони і є неповторними з погляду їхнього юридичного значення і автографічності. До ОЦ можуть бути віднесені як окремі документи чи одиниці зберігання, так і групи одиниць зберігання і навіть окремі архівні фонди у повному обсязі. В державних архівах планомірне виявлення ОЦ документів і взяття їх на окремий облік здійснюється з початку 1980-х років.

Закон “Про Національний архівний фонд і архівні установи” відокремив з ОЦ документів ще вищу категорію цінності - унікальні документальні пам'ятки (УДП)Унікальна документальна пам'ятка (УДП) - особливо цінні документи НАФ, які мають важливе значення для формування національної самосвідомості українського народу, визначають його вклад у всесвітню культурну спадщину, не мають собі подібних і є неповторним як за змістом, вміщеної інформації, так і за засобами й фіксації або зовнішніми ознаками. - особливо цінні документи НАФ, які мають важливе значення для формування національної самосвідомості українського народу, визначають його вклад у всесвітню культурну спадщину, не мають собі подібних і є неповторним як за змістом, вміщеної інформації, так і за засобами й фіксації або зовнішніми ознаками. До УДП передбачено особливу форму обліку - облік у Державному реєстрі національного культурного надбання після віднесення експертами документів до УДП. Віднесення документів НАФ до УДП - це комплекс організаційних, науково-методичних і практичних заходів щодо встановлення критеріїв визначення УДП, розроблення методики їх виявлення, порядку включення до Державного реєстру національного культурного надбання, організації обліку і забезпечення збереженості.

Загальні положення і принципи таких заходів визначені “Положенням про порядок віднесення документів Національного архівного фонду до унікальних документальних пам'яток, включення їх до Державного реєстру національного культурного надбання, а також їх зберігання”, затвердженим Кабінетом Міністрів України в 1995 р. Вона дістала роз'яснення у “Методичних рекомендаціях щодо виявлення і включення до Державного реєстру національного культурного надбання, організації обліку та зберігання унікальних документальних пам'яток Національного архівного фонду України” (К., 1998).

До УДП можуть бути віднесені акти органів державної влади та управління, місцевого самоврядування, громадських і релігійних організацій, установ та підприємств усіх форм власності, окремих осіб, інші письмові та графічні матеріали, кінофотофонодокументи, записи фольклорних творів (усних та музичних), рідкісні друковані видання, які виникли в різні історичні періоди у кордонах сучасної України та поза її межами.

Визначення виключної історико-культурної цінності документів НАФ і віднесення до УДП відбувається з урахуванням певних критеріїв:

а) статус і значення фондоутворювача;

б) походження документів;

в) авторство документів;

г) час створення документів;

д) цінність інформації, відображеної в документах;

е) юридична сила документів та їхня оригінальність;

є) наявність художніх або палеографічних особливостей документів.

При виявленні УДП зазначені критерії застосовуються, як правило, комплексно.

Важливо знати, що з УДП, незалежно від форми власності, так само, як і з ОЦ документів, в обов'язковому порядку створюються страхові копії, котрі зберігаються окремо від оригіналів. При цьому державні архівні установи зобов'язані надавати юридичним особам і громадянам, які є власниками УДП, допомогу у виготовленні таких копій, що в подальшому перебувають на державному зберіганні і можуть бути використані лише з дозволу власника оригіналу УДП. Одночасно зі страховими копіями, які є недоторканими, виготовляються копії фонду користування. Крім того, УДП підлягають обов'язковому страхуванню. Всі ці заходи спрямовані на підвищення гарантій забезпечення збереженості УДП. Іншими словами, серцевиною НАФ, його золотим фондом є УДП, що беруться на облік органами Головархіву України у вигляді Державного реєстру і підлягають особливому зберіганню.

Класифікація документів НАФ ґрунтується на дещо інших критеріях, ніж класифікація документів ДАФ СРСР і Архівного фонду КПРС. З метою організації зберігання і пошуку їх групували за такими найсуттєвішими ознаками, як належність до певних історичних епох, до установ і організацій певного рівня підпорядкування, до певних адміністративно-територіальних одиниць, до певних галузей та сфер діяльності, бралися до уваги спосіб і техніка фіксації документної інформації. Групування архівних документів у межах усього СРСР з урахуванням цих ознак визначало організацію мережі державних і партійних архівів. Така класифікація документів вже не є вичерпною щодо НАФ України, хоча зберігає певне значення для організації сучасної мережі державних архівних установ. Так, за хронологічними межами до 1918 р., а для території Західної України - до 1939 р. зосереджені документи у центральних державних історичних архівах. Фонди вищих та центральних органів державної влади становлять основу Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Поєднання ознак належності документів до установ певного рівня підпорядкування та відповідних адміністративно-територіальних одиниць лягло в основу побудови мережі місцевих державних установ. За належністю документів до певних галузей і сфер діяльності залежно від способу і техніки фіксації інформації створено низку центральних державних архівів України, зокрема кінофотофоноархів, науково-технічний архів, архів-музей літератури і мистецтва, а також галузеві державні архіви.

В цілому вироблення науково-обгрунтованих принципів структуризації НАФ України є однією з найактуальніших проблем сучасного вітчизняного архівознавства.

Отже, документи НАФ України, склад якого представлено документами, що повноцінно відбивають всі напрями життєдіяльності суспільства, зберігаються в державних архівних установах та приватних колекціях і перебувають під охороною держави. Облік, збереження і використання цього вельми цінного для держави інформаційного масиву є основними завданнями архівних установ України.

1.4 3 історії формування поняття про сукупний архівний фонд держави

Сукупність документів, що мають суспільне, наукове і духовно-культурне значення, пов'язані з історією народу і його держави й перебувають під її опікою, в радянському архівознавстві називали Державним архівним фондом (ДАФ). У колишньому СРСР за зразком РСФРР, де Декретом РНК "О реорганизации и централизации архивного дела в Российской Социалистической Федеративной Советской Республике" від 1 червня 1918 р. було встановлено поняття єдиного Державного архівного фонду, з метою централізованого обліку, контролю та зберігання документів існував ДАФ СРСР, що включав архівні документи УРСР.

В Україні постанову "Про єдиний державний архівний фонд УРСР" вперше було прийнято ВУЦВК та РНК 16 рудня 1925 р. Склад ЄДАФ України визначався в ній як сукупність закінчених діловодством справ, документів та листування всіх урядових і громадських установ на території УРСР. Згодом "Устава про єдиний державний архівний фонд УРСР", затверджена Президією ВУЦВК 5 квітня 1930 р., уточнила склад ЄДЛФ України: закінчені діловодством справи, документи та листування установ, підприємств, організацій на території УРСР; "конфісковані рукописи" культурно-історичного або громадського значення; фамільні архіви та архіви релігійних громад і установ релігійного культу; кінофотодокументи, "в тому числі заборонені до постанови та оголошення"; рукописи літературних і наукових творів, "заборонені ілюстративні матеріали". Таким чином, опіка держави поширювалася на ті документи, якими пізніше тривалий час комплектувалися "спецхрани". Фізичні особи зобов'язувалися реєструвати в місцевих органах ЦАУ УРСР особисті збірки архівних документів. "За затаювання, не здачу, протизаконне знищення архівних матеріалів" встановлювалася кримінальна відповідальність. Паралельно з ЄДАФом на теренах України (як інших союзних республік) з 1929 р. існував Єдиний партійний архівний фонд ВКП (б). Двозначність терміна "єдиний", що виникла у зв'язку з цим, була знята лише 1941 р. із запровадженням поняття Державного архівного фонду. "Положенням про Державний архівний фонд Союзу РСР" до його складу були віднесені всі державні, релігійні, корпоративні, колективні та приватні архіви й колекції, що існували до встановлення радянської влади на тогочасній території СРСР, документи усіх державних установ та установ державного підпорядкування, фізичних осіб. Згодом "Положення про Головне архівне управління при Раді Міністрів СРСР і мережу центральних державних архівів СРСР" (1961), не розглядаючи поняття "державного архівного фонду", встановило, що документи державних архівів союзних республік через відповідні архівні органи перебувають у віданні Головархіву СРСР. У положенні 1980 р. ДАФ традиційно проголошувався власністю держави без згадки про "позадержавні фонди" (архівні фонди КПРС) та закриті архівні фонди КДБ, Міністерства оборони, інших відомств.

Одним із результатів розпаду СРСР на початку 1990-х років була поява нових законодавчих актів, зокрема в галузі архівної справи. В процесі законотворення на пострадянському просторі було констатовано виникнення проблеми використання спільної спадщини і запроваджено нове поняття "національний архівний фонд".

Політологічна наука розглядає поняття "державний" і "національний" як синоніми. Перевага поняття "національний" (яке витіснило поняття "державний") щодо архівного фонду держави полягає в тому, що воно підкреслює синтез найбільших цінностей загальнонародного характеру, акумулює найвище надбання нації, яке виходить за географічні межі тієї чи іншої держави. Так, наприклад, у США, Великобританії, Канаді, Іспанії, Китаї поняття "національний" стосовно архівної справи має переважно державно-політичний зміст і означає сукупний архівний фонд, що зберігається в межах території держави і перебуває під державною юрисдикцією. Серед держав, що виникли після краху СРСР, окремі (Литва, Молдова, Росія) дали назву сукупності цінних для нації архівних джерел - "архівний фонд", у інших, як правило, з унітарною побудовою (Білорусі, Казахстані, Киргизькій Республіці, Україні) утвердилася назва "національний архівний фонд". Вперше її застосували архівні закони Латвії та Естонії, фактично продублювавши закон про "архівний фонд Литви" (лютий 1990 р.), який ще не оперував поняттям "національний", бо укладався в часи агонії СРСР.

В Україні цю назву закріплено у положенні про Головне архівне управління при Кабінеті Міністрів України (21 липня 1992 р.), що засвідчило потребу в такому новому понятті архівної практики і суспільних відносин. Зміст його офіційно вперше було подано у Законі "Про Національний архівний фонд і архівні установи", прийнятому 24 грудня 1993 р. Прийняття Закону стимулювали з одного боку загальні процеси державотворення в незалежній Україні, побудови правової демократичної держави, законодавчого регулювання усіх сфер державного і суспільного життя, а з іншого - потреби архівної практики, рівень розвитку суспільних відносин у галузі архівної справи і співвіднесення його з досягнутим в інших державах.

Під час розбудови незалежної держави загострилися проблеми архівів: поряд з підвищенням інтересу до їхніх інформаційних багатств спостерігалися прояви нігілістичного ставлення окремих суспільних груп до документальної спадщини, стала відчутною невідповідність союзних нормативних актів новим суспільним умовам, загострилося відставання від потреб матеріально-технічної бази архівів, виявилася слабкість соціальної захищеності архівістів. У ситуації невизначеності з багатьох питань Закон забезпечив правовий захист Національного архівного фонду як єдиної сукупності всіх документів, що зберігаються на території України і мають офіційно визнану наукову та історико-культурну цінність. Він конституював поняття "Національний архівний фонд" та "архівні установи", увівши їх до правового простору, встановив над НАФ юрисдикцію держави, визначив певний механізм регулювання суспільних відносин, які виникають у зв'язку з його формуванням, обліком, зберіганням і використанням документної інформації. Цей документ став першим в історії нашої держави законодавчим актом такого рівня, стимулювавши розвиток правової бази архівної справи.

Закон визначив центральний орган виконавчої влади, який від імені держави здійснює управління архівною справою, несе відповідальність за її стан і подальший розвиток (ст. 24). Для ведення роботи з документами НАФ, здійснення управлінської, науково-дослідної та інформаційної діяльності у сфері архівної справи і діловодства закон декларував створення системи архівних установ (ст. 23-33). Отже, прийняття закону забезпечило правову основу існування архівної системи, побудованої на єдиних принципах і засадах, юридично оформило величезний інформаційний масив - Національний архівний фонд України.

Розбудова законодавчої системи держави, передусім прийняття Конституції України, розвиток теорії і практики вітчизняної архівної справи, поглиблене вивчення зарубіжного архівного законодавства згодом зумовили потребу вдосконалення цього закону. Нову його редакцію під назвою "Про внесення змін до Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи" було ухвалено Верховною Радою України 13 грудня 2001 р. У ній посилено консолідуючий і координуючий вплив держави на сферу не лише зберігання, а й створення документів, чим розширено компетенцію державних архівних установ у галузі діловодства; визначено архівні документи як рухоме майно; підвищено статус державних архівів та їхніх працівників. У новій редакції Закону наголошено поряд з національним, загальносвітовий аспект значення НАФ, у чому виявилося самоусвідомлення українською нацією свого суттєвого місця в загальнолюдській цивілізації.

Розділ 2. СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ НАФ

Важливою проблемою архівознавства є проблема сукупного архівного фонду, зокрема його статусу. Кожна держава, нація мають свої матеріальні й духовні цінності, в тому числі архівну спадщину. В Україні діяльність архівів, пов'язану з формуванням Національного архівного фонду, зберіганням його документів та використанням архівної інформації, регулюють норми близько 20 законів. Найзначнішими з них є Основи законодавства України про культуру, Закон України "Про інформацію", базовий галузевий Закон України "Про Національний архівний фонд та архівні установи України".

2.1 Право власності на документи Національного архівного фонду

Суспільні відносини навколо історико-культурного надбання і, зокрема архівів в Україні, як і в більшості країн світу врегульовані відповідним законодавством. Одним із суттєвих чинників, що впливає на правовий режим регулювання відносин, пов'язаних з документами НАФ, є належність їх до певної форми власності.

Закон України "Про Національний архівний фонд та архівні установи" визнає будь-які форми власності на документи НАФ; передбачені Конституцією та законами України. Класифікація НАФ за аспектами власності передбачає такі категорії:

- документальні комплекси, що належать державі;

- комплекси, що належать територіальним громадян;

-документи, що є власністю суб'єктів господарювання не державного походження, релігійних організацій та об'єднань громадян;

-приватні архівні зібрання, або окремі документи.

Визначення архівних документів, які підпадатимуть під юрисдикцію держави, було однією з перших проблем, що постали перед законотворцями України, як і в інших колишніх республіках СРСР. Предметом законодавчого регулювання стала сукупність історично цінних документів, які належать Україні або її громадянам. Таке регулювання здійснюється на рівних засадах, незалежно від того, у чиїй власності перебувають документи: держави, територіальних громад чи приватних осіб. Усі власники документів мають рівні права. Тому закон України не передбачає, як в деяких інших державах, розподілу НАФ на частини за формами власності. Адже збереження культурної спадщини, в тому числі документальної її частини, є турботою всього суспільства і насамперед його основного інституту - держави. Юрисдикція держави над НАФ не порушує основних прав власників документів та користувачів ними. Навпаки, через законодавче регулювання і державні гарантії умов для зберігання, примноження і використання НАФ забезпечується реальне здійснення цих прав.

Пріоритет держави орієнтований на вирішення головного завдання - забезпечення збереженості документів НАФ. Для його реалізації в законі передбачено державний облік архівних документів, державну реєстрацію і контроль за додержанням законодавчих вимог щодо їх зберігання, державну допомогу недержавним власникам НАФ і турботу держави про виявлення та збирання архівної україніки, повернення таких документів в Україну. В архівному законі на підставі вітчизняного і зарубіжного досвіду з питань реституції чітко зафіксоване узгоджене з міжнародним правом та архівною практикою формулювання щодо матеріалів українського походження, які опинилися за кордоном: до НАФ віднесені лише ті документи, що згідно з міжнародними договорами підлягають поверненню в Україну

Відповідно до одного з конституційних прав особи "вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію" (ст. 34) Закон України "Про Національний архівний фонд та архівні установи" послідовно проводить право будь-кого володіти архівними документами і документами НАФ, створювати власні архіви чи передавати свої документи в інші архівні установи на власний розсуд і вільно користуватися відкритими архівними документами. Єдиною підставою для користування документами для кожної повнолітньої, дієздатної, ідентифікованої особи є її заява. До обов'язків фізичних осіб - власників цінних архівних документів - належить легалізація свого архіву шляхом реєстрації його в державній архівній установі. На власників архівних документів Законом (ст. 13) покладається завдання забезпечення збереженості документів НАФ. У разі недотримання належних умов збереженості власник може бути за рішенням суду позбавлений права власності на ці документи (ст. 11).

Відповідно до Конституції України (ст. 26, 34) іноземці та особи без громадянства мають рівні права щодо доступу до документів НАФ з правами громадян України. Кабінет Міністрів України може обмежувати доступ до документів НАФ громадян тих держав, в яких передбачено обмеження доступу громадян України до їхніх державних архівів. Закон надає державним архівним установам певні функції щодо контролю за дотриманням архівного законодавства.

Надання таких функцій забезпечується відповідним правовим механізмом. З цією метою архівний закон передбачає норму про обов'язкову реєстрацію архівних документів, які пройшли експертизу цінності. Якщо експертиза є архівною частиною процедури віднесення документа до НАФ, то державна реєстрація є юридичною частиною цієї процедури. Вона здійснюється з метою фіксації правового статусу документів, як документів НАФ, підтвердження права власності на них, а також для забезпечення державного контролю за їх збереженістю. З фактом реєстрації закон пов'язує виникнення, зміну або припинення певних прав і обов'язків щодо документів НАФ. Як передбачає положення про державну реєстрацію документів НАФ, власник документів зобов'язаний ставити до відома державну архівну установу, яка видала реєстраційне свідоцтво, про передачу права власності на документи або про будь-які зміни їх місцеперебування, умов зберігання. Відчуження документів у будь-якій формі має бути документально засвідчене: при даруванні чи пожертвуванні це можуть бути листи, відповідні свідоцтва, при купівлі - рахунок, угода про продаж, при успадкуванні - заповіт тощо.

Певні обмеження прав вільного володіння, розпорядження і користування документами НАФ торкаються лише випадків можливого завдання шкоди збереженості документів чи порушення законних інтересів держави, власника документів або інших осіб; виникнення загрози незаконного вилучення документів зі складу НАФ. Наприклад, власник документів НАФ не має права знищувати, пошкоджувати їх, змінювати зміст або безповоротно передавати за межі України.

Вивезення оригіналів документів НАФ за межі України забороняється. Винятком є тимчасове експонування документів на виставках, наукова експертиза або реставрація документів. У такому разі власник документів або його офіційний представник, установа, що вивозить документи НАФ за кордон, повинні мати дозвіл Держкомархіву. Вивезення копій документів НАФ та витягів з них здійснюється вільно після офіційного засвідчення їх державною архівною установою, де зареєстровані оригінали цих документів. На запобігання виснаженню національних архівних інформаційних ресурсів спрямовані певні обмеження щодо суцільного копіювання великих документальних комплексів.

З метою законодавчого визначенням архівних документів як об'єктів, що мають цінність для власника саме як об'єкти рухомого майна, науковцями УНДІАСД розроблено методи грошової оцінки документів НАФ та віднесення їх до складу НАФ. Задля захисту законних майнових інтересів власника грошова оцінка документів НАФ здійснюється у разі купівлі-продажу та інших угод, пов'язаних з передаванням права власності, визначення розміру збитків у разі заподіяння власнику шкоди, проведення страхування документів.