Культура Середньовіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Термін

Середньовімччя -- період європейської історії від 5 століття (падіння Римської імперії і Велике переселення народів) до епохи Відродження та Реформації (кінець 15 століття -- початок 16 століття). За усталеною періодизацією раннє середньовіччя швидше відбулося у Західній Європі, аніж у Східній (близько 9-11 ст.).

Середньовіччя як загальносвітовий період в історичному розвитку країн Азії, Північної Африки, Америки є дискусійним питанням. Зараз панує думка, що середньовіччя як явище є суто регіональним, але цим словом часто користуються для опису подій, що сталися 500-1500 років тому незалежно від регіону та специфіки.

Термін «середньовіччя» виник в Італії у XIV--XVI ст. у колі істориків і літераторів, передових людей свого часу. Вони схилялися перед культурою Древньої Греції і Древнього Риму, старалися відродити її. «Середніми віками» вони назвали час між античністю і своєю епохою. Надалі в науці закріпився розподіл історії на древню, середньовічну і нову. Середньовіччя в сучасній періодизації всесвітньої історії охоплює час від краху Західної Римської імперії в V ст. до епохи Великих географічних відкриттів (рубіж XV--XVI століть), причому повне панування саме середньовічного типу культури в Європі зв'язують не з усім періодом, а з V--XIII ст. Потім в Італії зароджується перехідна культурна епоха -- Відродження, що охоплює кінець середньовіччя і початок Нового часу.

Оцінка середніх віків в науці змінювалася. Гуманісти епохи Відродження (саме ввели термін) і просвітники XVIII ст. (Дідро, Вольтер, Монтеск'є) називали їх «темними віками», писали про глибокий занепад культури. На противагу їм романтики XIX ст. у наукових і, особливо, в художніх творах ідеалізували середньовіччя, були схильні бачити в ньому втілення вищої моралі. Сучасні вчені переважно уникають крайнощів. Визнається, що в порівнянні з античністю, загубились багато які досягнення культури, але водночас у сферу культурного розвитку було залучено нові народи, зародилися національні культури.

Формування середньовічного типу культури на території колишньої Римської імперії відбувалося різними шляхами. Східна Римська імперія зберегла свою державність і єдність. Візантія протягом всього середньовіччя залишалася великою і впливовою державою, візантійська культура стала прямим продовженням античної. Але в 1453 після завоювання турками-османами її історія перервалася.

Соціально-економічний лад середньовіччя в Західній Європі схематично можна змалювати таким чином. На розвалині Західної Римської імперії виник ряд часом дуже великих (як, наприклад, імперія франків часів Карла Великого), але неміцних ранніх феодальних монархій. Основа економіки -- сільське господарство. Спочатку всі землі належали королю. Він розподіляв їх між своїми васалами -- феодалами (феод -- назва наділу), які служили в його війську. Феодали, в свою чергу, наділяли землею селян, що виконували повинності (панщина, оброк). Встановлювалися складні взаємовідносини між кріпосними селянами і панами, і всередині класу феодалів (принцип «васал мого васала -- не мій васал»). Кожний феодал хотів розширити свої володіння, війни велися практично безперервно. У результаті королівська влада втрачала свої позиції, що вело до роздрібненості. Селяни, яких пригноблювали, не припиняли боротьби в різних формах -- від втечі в міста до великих селянських воєн і повстань. Виникають самостійні міські комуни, вони стають опорою королівської влади. З'являється новий клас -- міська буржуазія (власне саме слово «буржуа» утворене від німецького «бург» -- місто). Відповідно, виділяють і основні періоди:

раннє середньовіччя (кінець V ст. -- середина XI ст.);

феодальна роздрібненість (XI--XII ст.);

централізація держав під королівською владою (XIII--XV ст.).

Європа в 1328

Європа в 1430-і роки

Європа в 1470-і роки

Роль релігії і церкви в середньовічному суспільстві

середньовіччя релігія культура

Для середньовічної культури характерні дві ключові відмітні ознаки: корпоративність і панівна роль релігії і церкви. Середньовічне суспільство, як організм з клітин, складалося з безлічі соціальних станів (соціальних прошарків). Людина за народженням належала до одного з них і практично не мала можливості змінити своє соціальне становище. З кожним таким станом були пов'язані своє коло політичних і майнових прав і обов'язків, наявність привілеїв або їх відсутність, специфічний уклад життя, навіть характер одягу. Існувала сувора станова ієрархія: два вищі стани (духовенство, феодали -- землевласники), потім купецтво, ремісники, селяни (останні у Франції об'єднувались у «третій стан»). Чітку формулу вивів на рубежі X -- XI століть єпископ французького міста Лана Адальберон: « одні моляться, інші воюють, треті працюють…». Кожен стан був носієм і відповідного типу культури.

Могутнім об'єднуючим чинником в таких умовах були релігія і церква. Визначальна роль християнської релігії і церкви у всіх галузях суспільного і культурного життя складала принципову особливість європейської середньовічної культури. Церква підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво. Весь світогляд людини середньовіччя був теологічним (від грецького «теос» -- бог). Чим же можна пояснити таке виняткове положення релігії в середньовічному суспільстві?

Одну з відповідей на питання дає сам зміст християнського віровчення. Воно виникло з боротьби і взаємного впливу безлічі філософських і релігійних течій. Якщо говорити про первинне християнство, то однією з головних ідей, що забезпечили широке поширення нової релігії, була ідея рівності людей -- рівність як гріховність істоти перед всемогутнім і всемилостивим богом -- але також рівність. Християнство, виникнувши в колоніях Древнього Риму, в середовищі рабів і вільновідпущених, з самого початку не було релігією якого-небудь одного народу, воно мало наднаціональний характер. Як релігійне вчення, християнство засновується на трьох головних ідеях:

ідеї гріховності усього людського роду, зараженого первородним гріхом Адама і Єви;

ідеї порятунку, який необхідно заслужити кожній людині;

ідеї спокутування всіх людей перед богом, на шлях якого стало людство завдяки стражданням і добровільній жертві Ісуса Христа, який з'єднав в собі як божу, так і людську природу.

У первинному християнстві дуже сильна була віра в швидке друге пришестя Ісуса Христа, Страшний суд і кінець грішного світу. Однак час ішов, нічого подібного не відбувалося, і на місце цієї ідеї приходить ідея утіхи -- замогильного воздання за добрі або погані вчинки, тобто пекла і раю.

Засади офіційного церковного світогляду середньовіччя було закладено на межі IV--V сс. в працях Августина, згодом прирахованого до образу святих. Він розробив вчення про «божественну благодать», згідно з яким церква є посередник між богом і людьми («єдинорятівна роль церкви»). Тільки церква залучає людей до бога. Як хранительниця «божої благодаті», вона може дати людині спокутування гріхів. Згідно Августину, весь хід історії приречений божественним промислом, тому людина є не в силах його змінити і грішно навіть намагатися це зробити. Треба покірливо приймати як багатство, так і бідність, вони -- наслідок першородного гріха Адама і Єви. Цей же гріх спотворив людський розум, відтоді він має шукати собі опору у вірі. Звідси -- постулат: «Вір, щоб розуміти», який проголошував пріоритет віри над розумом.

До кінця античності християнство являло собою розвинену світоглядну систему. Було вироблено «символ віри» -- короткий виклад основних догматів християнської церкви. До нього ввійшли догмат про «троїчність бога», який є єдиний і, разом з тим, складається з трьох осіб -- Бога-отця, Бога-сина і Бога-духа Святого, догмат про воскресіння Христа і інші.

Перші християнські общини вирізнялися демократизмом, однак досить швидко служителі культу -- духовенство, або клір ((грец. клЮспт -- жереб), спочатку їх вибирали по жеребу) перетворюються в сувору ієрархічну організацію. Спочатку найвище положення в клірі займали єпископи. Римський єпископ став домагатися визнання за ним першості серед всього духовенства християнської церкви. Наприкінці IV- початку V сс. він став іменуватися Папою і поступово придбав владу над всіма іншими єпископами Західної Римської імперії. Християнська церква стала іменуватися католицькою, що означає всесвітня.

Вже в останні століття існування Римської імперії християнство з релігії пригноблених перетворюється в державну релігію. Папа оголосив себе «намісником Христа на Землі», на ту ж роль претендував патріарх Константинопольський, у церкві виявилося два організаційні центри. У 1054 р. Папа римський і патріарх Константинопольський прокляли один одного. При загальній релігії церква розкололася на західну -- римо-католицьку і східну -- православну. В умовах краху Західної Римської імперії, швидкого утворення і такого ж швидкого розпаду «варварських» королівств, постійного перекроєння кордонів, потім феодальній роздрібненості, церква виявилася найбільш організованою силою, своєрідним островом «порядку у безладді». Мабуть, найбільш стабільною державою Європи була Папська область -- середня Італія, що перейшла в VIII ст. під безпосереднє правління римських пап (і яка існувала до XIX с.). Саме для обґрунтування права на владу в цій державі було створено легенду про «Костянтиновий дар»: ніби римський імператор Костянтин, переносячи столицю до Візантії, своїм наступником в Римі залишив Папу.

Політичний вплив папства розповсюджувався на всю Європу. Дуже довго тільки папа призначав єпископів до всіх країн. Церква широко використала систему покарань (в тому числі проти правителів): «відлучення», що ставило людину поза церквою, «анафему» -- урочисте публічне накладення прокляття, «інтердикт» -- заборону відправляти культ на цілій території і інші. Обрання Папи з XI с. стало проходити на особливих зборах кардиналів, без найменшої можливості втручання світської влади. Приблизно третина всіх орних земель в Європі належала церкві, всі держави виплачували «десятину» (десяту частину податків, що збираються) на її користь. У католицькій церкві до Х с. встановлюється звичай безшлюбності (целібату) духовенства. Цей звичай тісно зв'язав стани феодалів і духовенства: в сім'ях феодалів старший син звичайно успадковував земельну власність, а другий ставав священиком.

Особливу роль в поширенні впливу церкви грали монастирі. Вони виникли в III ст. в Єгипті і являли собою спочатку поселення відлюдників (від грецького «монах» -- відлюдник). Монастирі в Європі стають і великими землевласниками, і центрами багатогалузевих господарств, і укріпленими фортецями, і вогнищами культурного життя. Перший чернечий орден організував Бенедикт Нурсійський в VI с. Надалі, орден бенедиктинців об'єднував до двох тисяч монастирів, в XII ст. у зв'язку з серією великих народних виступів виникає нова течія в чернецтві. Франциск Ассизський в Італії і Домінік в Іспанії майже одночасно виступають з проповіддю бідності, відмови від власності, поваги до простої праці. Головним для священика вони вважали не урочисте богослужіння, а проповідь в мандрівках серед простих людей. Такі погляди знайшли дуже широку підтримку. Рим офіційно визнав францисканців і домініканців -- ордени жебракуючих ченців-проповідників. Треба врахувати ще одну причину впливовості церкви, особливо в ранньому середньовіччі. Це -- загальний культурний занепад, виродження античної культури, що наступило після V с. Руйнувалися політичні, культурні зв'язки, більшість населення стала аграрною. Письменність перетворюється на рідкість. На зміну класичній приходить вульгарна (народна) латина. В таких умовах саме церква виступає охоронцем античної культурної спадщини. Священики виявляються найосвіченішими людьми. Адже і серед правителів тоді грамотні люди були відносною рідкістю. Наприклад, Карл Великий -- творець величезної імперії, герой переказів і легенд -- поважав освіту, розмовляв латиною, грецькою, знався на літературі. Але… писати він не вмів. Його біограф розповідає, що імператор возив «на постілі під подушкою дощечки і листки, щоб у вільний час привчити руку виводити букви. Але мало мав успіху».

При монастирях організовувалися скрипторії -- спеціальні майстерні для переписування книг. Рукописні книги виготовлялися з пергаменту -- особливим способом обробленої телячої або овечої шкіри. Для виготовлення однієї Біблії великого формату було потрібно 300 овечих шкір, на її виконання йшло 2-3 роки. Коштували такі книги, природньо, неймовірно дорого. При монастирях звичайно організовувалися бібліотеки. Крім Біблії переписувалися книги християнських богословів, життя святих, вцілілі античні твори (без такого переписування до нас ці твори просто б не дійшли). Тут складаються хроніки -- описи подій по роках. Школи протягом раннього середньовіччя відкривалися тільки при церквах і монастирях. Поступово складається шкільна програма. Вона не мінялася потім віками. До неї входили «сім вільних мистецтв»: три ввідні дисципліни -- «трівіум» -- граматика, риторика (оволодіння красномовством), діалектика (оволодіння правильним красномовством, тобто формальна логіка); чотири дисципліни вищого циклу -- «квадріум» -- арифметика, геометрія, астрономія, музика.

Лицарська культура

Сам образ середньовіччя часто асоціюється з колоритною фігурою лицаря в латах. Лицарі -- професійні воїни -- являли собою корпорацію, членів якої об'єднували спосіб життя, етичні цінності, особові ідеали. Лицарська культура виникає в феодальному середовищі. Сам стан феодалів був неоднорідним. Нечисленну еліту феодального класу утворювали найбільші землевласники -- носії гучних титулів. Ці найбільш родовиті і благородні лицарі були на чолі своїх дружин, часом справжніх армій. Лицарі рангом нижче служили в цих дружинах зі своїми загонами, які з'являлись на перший поклик пана. На нижніх рівнях лицарської ієрархії стояли безземельні лицарі, все надбання яких перебувало у військовій виручці і зброї. Багато з них мандрували, примикаючи до загонів тих або інших ватажків, стаючи найманцями, а нерідко і просто займалися грабунком.

Військова справа була прерогативою феодалів і вони робили все, щоб максимально не допустити участі в битвах «грубих мужиків». Часто заборонялося носіння зброї і верхова їзда «базарним торговцям, селянам, ремісникам і чиновникам». Бували випадки, коли лицарі відмовлялися брати участь в битвах разом з простолюдинами і взагалі з піхотою.

Згідно з поширеними в лицарському середовищі уявленнями, справжній лицар повинен був походити з хорошого роду. Поважаючий себе лицар посилався для підтвердження свого благородного походження на гіллясте генеалогічне дерево, мав родовий герб і родовий девіз. Приналежність до стану передавалася у спадок, в окремих випадках у лицарі посвячували за виняткові військові подвиги. Суворість правил стала порушуватися в процесі розвитку міст -- цей привілей стали все частіше купувати. У різних країнах існували схожі системи виховання лицарів. Хлопчика вчили верховій їзді, володінню зброєю -- насамперед мечем і списом, а також боротьбі і плаванню. Він ставав пажем, потім зброєносцем при лицарі. Лише після цього юнак удостоювався честі пройти через обряд посвячення в лицарі. Існувала і спеціальна література, присвячена лицарським «мистецтвам». Майбутнього лицаря навчали, крім іншого, і прийомам полювання. Воно вважалося другим після війни заняттям, гідним лицаря.

У лицарів вироблявся особливий тип психології. Ідеальний лицар повинен бути гідним цього звання. Він мав бути гарним і привабливий. Тому спеціальна увага приділялася поставі, одягу, прикрасам. Лати і кінська упряж, особливо парадні, були справжніми творами мистецтва. Від лицаря вимагалась фізична сила, інакше він просто не зміг би носити лати, що важили до 60-80 кг. Лати починають втрачати свою роль тільки з винаходом вогнепальної зброї. Від лицаря очікувалося, що він буде постійно піклуватися про свою славу. Свою доблесть треба було весь час підтверджувати, і багато які лицарі знаходилися в постійному пошуку можливостей для цього. «Коли тут війна, я тут залишуся», -- говорить лицар в одній з балад поетеси Марії Французької. Нічого незвичайного не було в тому, щоб помірятися силою з незнайомим суперником, якщо той хоч чим-небудь викликав незадоволення. Організовувалися спеціальні лицарські турніри. У XI--XIII сс. виробилися правила лицарських поєдинків. Так, їх учасники повинні були користуватися однаковою зброєю. Частіше за все спочатку суперники мчали один на одного зі списом напереваги. Якщо списи ламалися, бралися за меч, потім за булаву. Турнірна зброя була тупою, і лицарі старалися лише вибити суперника з сідла. При проведенні турніру після численних індивідуальних поєдинків, які могли продовжуватися декілька днів, влаштовували головне змагання -- імітацію битви двох загонів. Лицарські поєдинки стали складовою частиною битв в нескінченних феодальних війнах. Такий поєдинок відбувався перед боєм, єдиноборство завершувалося смертю одного з лицарів. Якщо поєдинок не проводився, то вважалося, що бій початий «не за правилами».

Серед лицарства була розвинена станова солідарність. Історія знає немало прикладів істинно лицарської поведінки. Під час війни між франками і сарацинами один з кращих лицарів Карла Великого на ім'я Ож'є викликався на поєдинок з лицарем сарацин. Коли ж Ож'є хитрістю взяли в полон, його противник, не схвалюючи таких прийомів, сам здався франкам, щоб ті могли обміняти на нього Ож'є. Під час однієї з битв в ході хрестових походів Річард Левове Серце виявився без коня. Його суперник Сайф-ад-Дин послав йому двох бойових коней. У тому ж році Річард звів сина свого суперника в лицарське достоїнство. Вищим виявом лицарської войовничості, агресивного прагнення феодалів до захоплення нових земель, підтриманого католицькою церквою, стали хрестові походи на Схід під прапором захисту християн і християнських святинь від мусульман. У 1096 р. відбувся перший з них, а в 1270 р. -- останній. У їх ході виникають особливі військово-релігійні організації -- лицарські ордени. У 1113 р. був заснований орден іоанітів або госпітальерів (їх першою резиденцією був будинок-госпіталь св. Іоанна). У Єрусалимі, поблизу храму знаходився центр ордена тампліерів, або храмовників. Керував орденом великий магістр, що підкорявся особисто Папі римському. Вступаючи в орден, лицар давав обітниці цнотливості та слухняності. Вони носили чернечі плащі (у госпитальєрів -- червоний з білим хрестом, у храмовників -- білий з червоним) понад лицарські лати. У агресії проти слов'янських народів головну роль грав Тевтонський орден.

Лицарський кодекс знайшов відображення в лицарській літературі. Її вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів на народній мові, що виникла на півдні Франції (Лангедок). Вони створюють культ Прекрасної Пані, служачи якій лицар повинен слідувати правилам «куртуазії». «Куртуазія», крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися в суспільстві, підтримувати розмову, співати. Був розроблений особливий ритуал залицяння до пані. Навіть в любовній ліриці, в описі почуттів лицаря до пані частіше за все використовується характерна станова термінологія: присяга, служіння, дарування, сеньйор, васал. По всій Європі розвивається і жанр лицарського роману. Для його сюжету були обов'язкові ідеальна «лицарська» любов, військові подвиги в ім'я особистої слави, небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут і вдачі свого часу. У той же час в них вже помітний інтерес до окремої людської особи. Найбільш популярні сюжети -- про лицарів «Круглого столу», про легендарного короля бритів Артура, про лицаря Ланселота, про Трістана та Ізольду. Багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості досі живе романтичний образ благородного середньовічного лицаря.

Народна селянська культура. Міська культура

Більшість населення середньовічної Європи складали селяни. Як співвідносилися між собою церковна, лицарська культура і культура народної маси? На це питання важко відповісти однозначно. Так, культуру феодалів буквально пронизує презирство до «мужиків», в той же час руками останніх створюються і прикрашаються феодальні замки, храми і монастирі. Ще з варварських часів зберігаються і розвиваються народні усні епічні твори -- «Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда» -- але записують і обробляють їх вже освічені люди. Серед селян, особливо зі встановленням кріпосного гноблення, постійно живе ненависть до гнобителів -- землевласників, і в той же час поважається фігура лицаря -- захисника християнства. У народному середовищі відбувається формування національних мов, пізніше вони витісняють латину з професійної літератури. Середні віки є багатими на подібні контрасти.

Селянське світосприйняття, безумовно, формувалося на основі християнського світогляду, але при цьому релігійні почуття простих людей значно відрізнялися від канонів офіційного богослов'я. Особливе співчуття викликали страждання Христа, в них бачили відгомони власної долі. Любим, шановним стає образ Богоматері, її вважали захисницею і заступницею. Навіть невдоволення селян своїм станом, боротьба проти гноблення осмислювалася в християнських образах. Виникали так звані «народні єресі» (єресь -- релігійне вчення, що відхиляється від офіційного, церковного). Проти таких рухів церква боролася дуже жорстоко. Одним з знарядь боротьби стає інквізиція. Виникнувши в XII ст. як форма церковного суду, вона перетворилася у велику організацію і була підпорядкована особисто Папі римському.

Народна селянська культура послужила одним з найважливіших джерел прогресу середньовічної культури, що почався в XI ст. і що виразився в складанні міської культури. У XI ст. в Європі відбувається швидке зростання міст. Їх населення складалося з найрішучіших та найбунтівніших елементів суспільства: в міста бігли кріпаки -- «повітря міста робило вільним», міняли образ життя деякі феодали, що особливо збідніли. Нові види занять -- торгівля, ремесло -- вимагали активності, обачності, породжували раціоналістичний підхід до життя. Городяни об'єднувалися в комуни, що мали органи самоврядування. Вони і очолювали боротьбу за звільнення від феодала або монастиря, на землях яких стояло місто. Ця боротьба зажадала героїчних зусиль і зайняла чималий історичний термін, але увінчалася в результаті успіхом. Міста стали опорою королівської влади в ході утворення централізованих національних держав (за винятком Італії, де переважали міста-держави).

Важливим елементом підйому культури в XI--XIII ст. було розширення освічченості, вихід її за межі винятково духовенства. Організація міського життя диктувала потребу в письменних людях. Збільшується кількість шкіл, з'являються міські, єпископіальні, а також приватні школи. Поступово виникає їх спеціалізація. Наприклад, у Болоньї були юридичні школи, в місті Салерно -- медичні, визнаним центром філософії вважався Париж.

Якісно новий етап в розвитку системи освіти -- виникнення вищих навчальних закладів. У XII--XIII ст. виникають університети (від латинського «універсум»- загальність, сукупність). Багато в чому типовою є організація Паризького університету. Він отримав королівську грамоту в 1200 р. До його складу входили викладачі, учні, а також книготоргівці, посильні, аптекарі, навіть шинкарі. Викладачі об'єднувалися в особливі організації -- факультети (від латинського «здатність», здатність викладати який-небудь предмет). У Паризькому університеті їх було чотири: один «молодший», на якому навчали читанню, письму і вивчали «сім вільних мистецтв», і три «старших» -- медичний, юридичний і богословський. Викладачі обирали голову факультету -- декана (від латинського -- десятник). Учні -- студенти (від латинського «студере» -- старанно займатися) -- слухали і записували лекції, брали участь у диспутах. До XV ст. в Європі було вже 60 університетів.

Пожвавлення інтелектуального життя в XI--XIII ст. виявилося в розгортанні філософських суперечок. Хоч панівною була теза «філософія -- служниця богослов'я», але треба враховувати, що для людей тієї епохи вона несла інше значення, ніж для нас. Адже тільки в Богові бачили вище значення всього земного. У порівнянні з багатовіковою практичною відсутністю філософської думки це був безумовний крок уперед. Середньовічна філософія отримала узагальнене позначення -- схоластика (від латинського «школа»). У схоластиці складаються і борються декілька напрямів. Однією з перших була дискусія про універсалії між номіналістами і реалістами. Номіналісти вважали, що насправді існують лише одиничні речі, доступні відчуттям, а загальні поняття -- «універсалії» -- тільки їх позначення, імена (лат. nomina), «знаки мови». Реалісти відстоювали зворотне.

Найвизначнішим представником офіційної церковної схоластики був Тома Аквінський (1225--1274). Він істотно розвинув католицьке богослов'я, виробив загальні принципи його відношення до природи і суспільства, що фактично збереглися донині. Він, зокрема, активно використовував спадщину Аристотеля. Вчення Томи Аквінського охопило буквально всі сторони життя. Висловлював він і економічні ідеї, наприклад про «розумну ціну», яка повинна відповідати кількості затраченої праці. Все частіше звучали «вільні думки»; щоб їх відстоювати, була потрібна велика особиста мужність. Тезі Августина, що панувала віками, «вірую, щоб розуміти», П'єр Абеляр (1079--1142) протиставив тезу «розумію, щоб вірити», стверджуючи пріоритет розуму. Його вчення було оголошене єрессю. Професор Оксфордського університету, францисканський чернець Роджер Бекон (1214 -- 11 червня 1294) відстоював важливість досвіду в отриманні знань: «уміння провадити досліди стоїть вище за всі знання та мистецтва». За звинуваченнями в чаклунстві та спілкуванні з дияволом він був підданий церковному суду і провів в ув'язненні 14 років.

З літературних жанрів з міською культурою пов'язаний розквіт латиномовної літератури. Її яскраве явище -- лірика вагантів (так називали бідних бурлаків -- студентів, школярів), вона відрізнялась вільнодумством, презирством до всіляких, в тому числі церковних, авторитетів. Популярними були твори сатиричних жанрів народними мовами.

Середньовіччя -- це не тільки молитви, будівництво соборів чи хрестові походи. Це також світські, нецерковні свята. Межі світу в уявленні людей середньовіччя потроху розширяли паломники до святих місць (паломництво до гробниці Якова Компостельського, паломництва в Палестину), купці, дипломати, шпигуни, що побували в дальніх країнах (Марко Поло, Афанасій Нікітін, посли папи римського, серед яких і Вільгельм де Рубрук), бригади мандрівних будівельників, ремісників.

Найбільш привабливою країною середньовіччя для європейців довгий час залишалась Візантійська імперія. Географічне розташування на перехресті торгівельних шляхів, на перехресті ідей, Сходу і Заходу, барвиста власна культура робили її по-за конкуренцією впродовж одного тисячоліття. Копії зразків візантійської архітектури з'явилися в різних кутах середньовічної Європи (каплиця в Фульді і каплиця в Аахені, Німеччина, собор в Чефалу, Сіцилія, собор Св. Софії в Києві). Відомі костянтинопольські мозаїчисти створюють коштовні мозаїки як в самій Греції (монастир Дафні), так і в Італії (церква Марторана в Палермо, церква Сан Віталє, місто Равенна, в далекій Руси-Україні). Слава ремісників-мозаїчистів з Візантії була такою великою, що їх запросили на працю навіть в осередок мусульманства в тогочасній Західній Європі -- в мусульманську Іспанію (мозаїчні твори в соборній мечеті Кордови).

А на костянтинопольському іпподромі виступали тогочасні актори з усіх усуд -- акробати з Єгипту, маги з Індії, танцюристи з країн Скандинавії у звірячих шкірах.

Шкіряні маски скоморохів,знайдені в Великому Новгороді, 12-13 ст, Державний історичний музей, Москва.

В Північній Італії поблизу міста Тревізо вигадали нову забаву. Вибудували невеликий іграшковий замок. Його захищали дівчата. Захопити замок намагались молоді парубки, кидаючи в дівчат -- фіалки, лілеї, троянди, інколи фрукти. Аби підкорити серця захисниць, жбурляли навіть кошики з квітами. Потім ця гра перейшла в літературу, пісні, стала відома під назвою " Штурм замку Кохання ". Веселе завоювання замку, який захищяли дівчата, стало сюжетом для рельєфів на слоновій кістці, що прикрасили ножі, ларці (ларець з Парижу 14 ст, Метрополітен-музей, Нью-Йорк, фрагмент рельєфу -- у Великому Новгороді, Росія).

Стихія язичницького свята врожаю та шанування бога врожаю Сатурна перейшло в венеціанський карнавал. Дослідники сперечаються, коли саме відбувся перший карнавал. Називають різні дати -- 988 рік, коли венеціанським воякам вдалося визволити з полону у піратів своїх наречених, наче тоді і відбувся перший карнавал. Інші ведуть походження карнавалу з 1094 р., коли венеціанці святкували вдалу угоду з Візантією, що дозволила венеціанцам зі значними пільгами торгувати в імперії.

Навіть могутня католицька церква не змогла за століття зробити карнавал цілком своїм. Обов'язковою прикметою карнавалу стали маски. Вони мінялися з часом, але були і постійні, традиційні.

Баумта -- біла маска, найбільш відома.Вона прикривала обличчя та рот, що дозволяло змінювати навіть голос.

Маттачіно -- її вдягали канатоходці, яких теж запрошували на свято. Маттачіно -- одна з найдавніших масок венеціанського карнавалу.

Моремтта -- жіноча маска, зазвичай чорного кольору. Пізніше її доповними треуголкою чи пір'ям.

Лікар чуми -- специфічна венеціанська маска. Вона уособлювала лікаря, що допомагав хворим на чуму, бо морська столиця Адріатики сильно потерпала від хворб у середньовіччя. Маска лікаря чуми нагадує голову птаха, але з окулярами. У довгий дзьоб маски вкладали прянощі чи ароматні трави, аби лікар міг працювати в чумних бараках та монастирських лікарнях, незважаючи на сморід.

З розповсюдженням італійського театру масок, набули популярності маски театральних персонажів -- Арлекін, Коломбіна, П'єро, Панталоне, Пульчінелла тощо.

Мистецтво середньовіччя

Мистецтво раннього середньовіччя несе відбиток перехідності, в ньому змішані язичницькі та християнські мотиви. З утратою античних досягнень головну роль отримало декоративно-ужиткове мистецтво, а пізніше -- архітектура.

Про формування певного художнього стилю можна говорити приблизно з 10 ст. Тоді вже виразно проступала особливість середньовічного мистецтва -- провідна роль у ньому належить архітектурі. Саме вона відображає основні естетичні ідеї, диктує вигляд живопису, скульптури, є основою синтезу мистецтв.

Стиль західноєвропейського мистецтва Х -- XII ст. отримав назву «романський». Він виник у монументальній кам'яній архітектурі, а в той час всі кам'яні споруди називалися римськими (Roma -- Рим), на відміну від варварських -- дерев'яних. На формування нового стилю вплинули і рівень будівельної техніки того часу (значний практичний досвід був накопичений, але складні інженерні прийоми не використовувалися), і реалії політичного життя (провідна роль церкви, зміцнення земельних володінь феодалів, безперервні війни).

Найхарактерніші для романського мистецтва типи споруд -- замок (укріплене житло феодала) і храм, також дуже міцний ззовні. Зразком планування романського храму стала римська базиліка (в перекладі -- «царський будинок») -- величне прямокутне приміщення, розділене поперечними опорами- колонами на декілька зал -- нефів. Стіни були масивними, важкими, вузькі вікна розташовувалися високо над землею. Дахи спочатку створювали з дерева, але часті пожежі примусили перейти до будівництва кам'яних склепінь. Перекривати великі площі навчились не одразу, тому зводили додаткові опорні стовпи. Характерна деталь -- у зовнішньому вигляді будівлі чітко проглядається його конструкція і внутрішній устрій. Приміщення прикрашали скульптурою і фресками. Для романського живопису характерні дуже яскраві, контрастні кольори. У Європі в 11 в. найбільшою вважалася церква Клюнійського абатства -- резиденція ордена бенедиктинців на півдні Франції. До наших днів вона не збереглася, оскільки була зруйнована в наполеонівські часи, коли романські споруди зовсім не цінувалися. Але поземний план церкви Клюнійського абатства став взірцем для споруд соборів у Франції, Іспанії, Німеччині.

Усією Західною Європою живим відгомоном середньовіччя залишаються лицарські замки, від одних збереглися тільки мальовничі руїни, але чимало вистояло і залишилося майже незайманими. Спочатку замок був дерев'яною вежею (донжон), розділеною на декілька поверхів-ярусів, оточеною земляним валом, огорожею і ровом. Вибирали стратегічно важливі місця, що панували б в ландшафті -- гору, скелю, край обриву, острів. Коли перейшли до кам'яного будівництва, замки поступово перетворилися в складні оборонні комплекси. Головний принцип їхнього устрою -- створення низки перешкод для нападників. Через рів, часто заповнений водою, до замку можна було дістатися лише через розвідний міст. Головним укріпленням були декілька рядів зубчатих мурів з вежами. Обов'язково наподвір'ї замка був колодязь або створювався великий запас води на випадок облоги. На окремому дворі будували домівку для власника, церкву або каплицю, господарські приміщення, арсенал.

У XII--XV вв. зростання міст, комплекс нових явищ духовного життя, побутового устрою, технічний прогрес призвели в художній сфері до виникнення нового стилю -- готики. Готичний стиль формується, як і романський, в архітектурі. Термін «готика» введено в епоху Відродження, вклавши в нього дещо негативне відношення до варварської, як вважали, архітектури середніх віків (готи -- назва одного з варварських племен).

Найяскравіші готичні пам'ятники -- міські споруди: ратуші і, головне, собори. У ратуші концентрувалася ділова, практична частина управління містом. Осереддям же всього суспільного життя, безумовно, був собор. Крім основного призначення -- проведення богослужіння -- тут читалися лекції, проходили містерії -- театралізовані вистави на біблійні сюжети, укладалися особливо важливі договори. Собори будувалися на замовлення міських комун, які, як правило, не жалкували на їх зведення грошей, оскільки собор був свого роду символом міста, уособленням християнських чеснот мешканців. Собор бував настільки великим, що його не могло заповнити і все населення міста. Готичний собор Парижської Богоматері панує навіть над сучасною столицею Франції, перевершуючи величчю все побудоване пізніше. Будівництво могло тривати десятиріччями, а те і сторіччями. Найзнаменитіший довгобуд -- Кельнський собор, який заклали в XII в., закінчували за старовинними кресленнями вже в XIX в.

Головна візуальна особливість готичної архітектури -- спрямованість будівлі угору. Готичні собори справляють відчуття легкості -- при своїй запаморочливій висоті. Як досягається подібний ефект? Основний технічний прийом готики -- стрілчасті зведення. У романських будівлях кам'яне зведення даху було напівкруглим і спиралося на стіни. Щоб витримати навантаження, стіни повинні були бути масивними. В готичній споруді конструюється складний каркас з опорою прямо на підмурівок та виносні опори. Таким чином, стіни дещо позбавляються несучого навантаження, звідси -- можливість зробити їх тонкими, насичувати прикрасами, робити великі і високі вікна. У готичних соборах безліч вікон зі складними рамами, величезні вітражі, галереї, переходи, вежі, скульптури. По зовнішньому вигляду абсолютно неможливо здогадатися, який внутрішній устрій будівлі. Кожний з фасадів непохожий на інші. Наприклад, по фотографіях Собору Парижської Богоматері, зроблених з різних сторін, можна і не здогадатися, що це одна і та ж будівля.

Кожний з соборів присвячувався якій-небудь основній темі: Паризький -- Богоматері, Шартрський -- історії французького королівського роду. Прикраси соборів -- рельєфи, скульптури, фрески, вітражі -- справжня енциклопедія середньовічного світогляду і середньовічного життя. Наприклад, Шартрський собор прикрашають 9 тисяч скульптур. Химерно переплітаються тут біблійні сюжети, античні образи, побутові сцени, язичницькі мотиви, фантастичні фігури. Можна зустріти своєрідні карикатури в камені (один з рельєфів собору в місті Парма (Італія) -- зображує віслюка в одязі ченця, який читає проповідь вовкам). Бували найнесподіваніші рішення. На вежах собору в місті Лан (Ена), Франція -- стоять великі статуї биків -- так міщани увічнили працю тварин (перевезення будматеріалів на будівництві). Віктор Гюго писав: «Книга архітектури не належала більше духовенству, релігії, Риму, але -- уяві, поезії, народу… У цю епоху існує для думки, вираженої в камені, привілей, зовсім подібний нашій свободі друку: це свобода архітектури».

Література Середньовіччя

Яскравою сторінкою лицарської літератури є поезія трубадурів (від прованс. trobar -- знаходити, створювати). Існувала на півдні Франції у Провансі з кінця XI до початку XIII ст. Лірика трубадурів постала утіленням лицарського світогляду. Поезія трубадурів була першою в Європі світською поезією народною мовою. У кожній країні їх називали по-різному: у Англії -- менестрелі, у Німеччині -- шпільмани. Лірику трубадурів живили різні джерела: фольклорні пісні та обряди, антична і східна поезія. Вони оспiвували лицарське любов та героiчнi подвиги. У творчості трубадурiв виділяють 3 основні тем: війна, служіння сюзерену та поклніння Прекрасній Дамі, а також 3 жанри:

Канцона -- ліричний вірш про лицарське кохання (пізніше збірка віршів Петрарки називатиметься «Канцоньєрє»);

Сирвента -- вірш про подвиги на ратному полі;

Пасторелла -- ліричний вірш, який розповідає про любов лицаря до пастушки.

Найвідомішим трубадуром вважають Бертарна де Борна.

Ваганти -- мандрівні ченці, школярі, безробітні випускники перших університетів (Болонський, Оксфордський ітд. ітп.). Їх вірші були найчастіше веселі та життєлюбнi; на відміну від представникв духовенства, оспівували не аскетизм та смиренність, а радощі життя (анакреонтична поезія); проте не рідко траплялися нарікання на жорстоку долю та несправедливість. Писали латиною, що також вiдрiзняло iх вiд трубадурів. Одна з найвідоміших пам'яток -- цикл «Carmina Burana». Поезія вагантів була здебільшого анонімна, саме тому немає жодного відомого письменника в галузі поезії вагантів.

П'ятницька церква у м. Чернігові, побудована у XII-XIII ст. у візантійському стилі, реконструювана арх. П.Д. Барановським у 1962 р.

Размещено на Allbest.ru

Размещено на Allbest.ru