Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені Володимира Даля

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Зміст

• Вступ

1. Моральні відносини: специфіка і форми прояву

2. Людина і світ людини в мистецтві епохи Відродження

• Використана література


Вступ

Відродження -- це справді нова епоха. І усвідомлення того, що народилася нова епоха, у своїх визначних рисах протилежна епосі попередній, -- одна з типових особливостей культури XV і XVI ст.

Уже в XIII--на початку XIV ст. змінився погляд на реальність, виникли нові ідеї, які й привели до радикальних змін у всіх сферах ідеології та світогляду і які були неможливі в умовах античного або середньовічного суспільства. Вони -- результат того, що в міру зростання міст і появи бюргерства утворюються засади мирського світорозуміння, якому тісно в рамках теологічного аскетизму. Е. Гарен, незаперечно, має рацію, коли говорить про "полемічну свідомість", про "чітке поривання до бунту", про "програму розриву зі старим світом з метою встановити інші форми освіти і спілкування". Нові інтелектуальні інтереси, віра в свої сили несумісні з контролем над діяльністю людини та її способом мислення з боку церкви. Церковна регламентація життя, яка в середні віки здавалася природною, почала гнітити. "Божественне знання" потроху витіснилось інтелектуальними інтересами, які поки що випадали з офіційної університетської програми.

Художники і мислителі цієї епохи, як відомо, були титанами за силою думки, пристрасті і характеру, багатосторонністю і вченістю. Слід зазначити, що "універсальні" особистості виникали і через недостатню зрілість нового суспільства, в якому не було ще спеціалізації і стандартизації праці. Очевидно, універсальність і багатосторонність таких майстрів, як Донателло, Леонардо да Вінчі, Альбрехт Дюрер, пояснюється не тільки їх надзвичайною обдарованістю, а й умовами їхньої праці і виховання. Вона була певною мірою "вимушеною". Оскільки поділ праці ще не торкнувся мистецтва, художники займалися всім: будівництвом церков, палаців, міських фортець, військових машин, поєднуючи найрізноманітніші види творчої праці -- вони були живописцями, архітекторами, інженерами, декораторами.

1. Моральні відносини: специфіка і форми прояву

Моральні відносини -- ціннісні смислові аспекти всіх суспільних відносин, орієнтовані на найвищі вселюдські цінності. Моральність -- реальна поведінка людей і відповідна діяльність.

Класифікація різновидів моральних відносин:

Попри те, що мораль є вселюдським феноменом, існує немало підстав для виокремлення модифікацій моральних відносин і відповідних учень про ці відносини. Однак різновидів моральних відносин так багато і вони настільки різнопланові («розкидані» у часовій, просторовій, соціальній площинах), що класифікувати їх важко. До численних труднощів належить насамперед проблема вибору основи (принципу) поділу. Найлегше в цій ситуації вдатися до дихотомії (грец. dichotomia, від dicha -- на дві частини і tome -- переріз) -- поділу вихідного поняття на два суперечні видові поняття (моральні стосунки людей можна поділити на особистісні і неособистісні, професійні і непрофесійні), але такий поділ не дає змоги вибудувати складну, багатоступеневу класифікацію.

В основу поділу моралі на історичні типи покладено специфіку способу виробництва: у суспільстві з первісним способом виробництва існує відповідна, тобто первіснообщинна мораль, у суспільстві з рабовласницьким способом виробництва -- рабовласницька тощо. Згідно з цим поділом характер моралі визначається способом виробництва. Оскільки і в сучасному світі існують різні способи виробництва (первіснообщинний, феодальний, капіталістичний), то це ускладнює проблему осмислення моралі як уселюдського феномену.

Визнавши, що мораль має всезагальний характер, наївно було б ігнорувати специфіку моралі народів Європи, Азії, Америки, Африки, Австралії та Океанії. Однак і мораль навіть одного народу далеко не однакова, оскільки на неї впливає багато чинників: належність до певної релігії, соціальної, професійної групи тощо. Крім того, моральні стосунки можуть бути особистісними (між приятелями, друзями, закоханими, рідними) і неособистісними.

Учення про особистісні моральні стосунки людей ще не набуло самостійного статусу, очевидно, тому що ці стосунки традиційно зводять до аналізу спілкування, додаючи іноді питання любові, шлюбу та сім'ї.

Досить розгалуженою є етика неособистісних моральних стосунків. Вона охоплює професійну етику (учительська етика, медична етика, юридична етика, етика підприємця тощо) і непрофесійну етику (вчення про специфіку моралі європейських, азійських, африканських, американських, австралійських та полінезійських народів; етика народів християнського, мусульманського віросповідань та ін.).

Осібне місце посідає моральне ставлення людини до природи. Відповідно до цієї схеми класифікації моральних відносин розрізняють різновиди етичної теорії. Вчення про моральне ставлення людини до природи називають екологічною етикою. Моральне ставлення людини до неживої природи є важливим розділом цього вчення, який можна розглядати як самостійний напрям екологічної етики (на відміну від учення про моральне ставлення людини до живої природи -- біологічної етики), що донині не має адекватної назви. До речі, біологічна етика має своїм предметом моральне ставлення людини не тільки до флори і фауни, а й до себе, до людини як живої істоти.

Така класифікація різновидів моральних відносин умовна, оскільки вони не існують у чистому вигляді. Кожна людина, наприклад, одночасно є представником і людства, і свого народу; перебуває і в особистісних, і в неособистісних відносинах; належить до певної професійної групи тощо. Проте без класифікації моральних стосунків людей не можна виявити й осмислити їх специфіку.

Специфіка моралі.

Мораль, як різновид практично-духовного способу освоєння світу, як спосіб ціннісного орієнтування за допомогою нормативно-імперативного механізму, регулює поведінку людини і суспільні відносини. Вона тісно пов'язана з політикою, правом, релігією, мистецтвом, наукою, але має свою специфіку, що й визначає її особливе призначення для організації суспільного життя.

На відміну від інших форм духовного життя (науки, релігії, мистецтва, філософії), для моралі специфічним є її нормативний, ціннісний та імперативний характер. Вона є особливим способом практично-духовного освоєння дійсності й відрізняється від теоретичного (науки), художнього (мистецтва) і міфологічного (релігії) способів, виражає суспільну потребу у формі морального ідеалу, в формі належного. Це ціннісна свідомість, яка передбачає нормативний зразок поведінки. У будь-якій моральній системі завжди існують найвищі цінності, що наповнюють життя суспільства, спільнот, особистостей власним сенсом. У моралі виявляється міра людяності спільнот, соціальних груп, суспільства.

Як спосіб соціальної регуляції, на відміну від звичаю, традиції, моди, ритуалу, адміністративних і гігієнічних, організаціиних і техніко-технологічних вимог, економічних, державно-політичних чинників і права, що приписують діапазон, послідовність, інтенсивність, спрямованість дій, вчинків тощо, мораль має також свою специфіку. Найвагомішими регуляторами соціальної поведінки людей поряд з мораллю залишаються звичай і право.

Історично першим видом соціальної дисципліни вважається звичай. Звичаї, як правило, мають чітко окреслену локалізовану сферу дії, вони поширюються на представників первісного родового колективу, громади чи якоїсь спільноти (етнічної, професійної тощо), характерні для певного часу. Мораль претендує на всезагальність на абсолютне значення її цінностей. Звичай тяжіє до минулого, відбиває традиціоналізм та консерватизм і найбільше значення, авторитет має у так званих доіндустріальних типах цивілізацій (від первісного до феодального суспільства). Мораль у своїх цінностях виражає назрілі, ще не реалізовані суспільні потреби, спрямована у майбутнє, націлена на удосконалення, покращення суспільних відносин, стосунків між людьми. Якщо звичай стверджує суще (реальне), то мораль -- належне (ідеальне). Для звичаю характерна детальна, однозначна, жорстка, ситуаційно обмежена регламентація, де відкидаються імпровізація, свобода вибору варіантів дії, вчинків. Звичай вимагає виконання і не цікавиться мотивами поведінки. Мораль же вимагає особистої відповідальності й за вчинки, й за їх мотивацію, й передбачає свободу вибору моральних цінностей, цілей і засобів їх досягнення. Тому мораль вважається більш розвинутим і складним способом регулювання поведінки людей у порівнянні зі звичаєм. Це історично досконаліший спосіб соціальної регуляції.

У цивілізованих суспільствах важливого значення набуває право як соціальний інститут, що виконує дещо схожі з мораллю соціальні функції. І мораль, і право виникають для задоволення суспільної потреби у підтримці стабільності й цілісності суспільства. Вони несуть у собі сукупність відносно стійких вимог, норм, приписів, правил, які виражають суспільну волю, історичну необхідність, де закладені уявлення про добре, справедливе, належне. І мораль, і право намагаються охопити практично всю сукупність суспільних відносин, але це вдається їм по-різному, специфічно.

Специфіка моралі пов'язана з її всепроникаючим характером (присутністю в усіх без винятку сферах і видах життєдіяльності людини за допомогою мотиваційних та оцінювальних механізмів людської свідомості), універсальністю. Приписи моралі носять універсальний, всюдисущий, загальнолюдський характер і застосовуються у будь-яких життєвих ситуаціях. Моральні вимоги завжди формуються як всезагальні, універсальні, вони для всіх і конкретно для кожного. Більшість моральних приписів носить узагальнений, світоглядний характер. У моралі людина поводить себе не як приватна особа, а як представник усього розумного світу, визнає інших рівними собі, гідними поваги незалежно від демографічних, майнових, інтелектуальних, релігійних та інших параметрів. Мораль регулює стосунки людей з приводу суспільних, приватних і інтимних рівнів життєдіяльності, слугує єднанню з людьми, стверджує моральну спільність людства, тоді як право обмежується регулюванням тільки тих соціальних відносин, що мають найбільший суспільний інтерес (захист життя людей, їх власності, матеріальні, майнові, трудові, сімейні стосунки тощо), і не втручається у стосунки товариськості, дружби, кохання й інші сфери духовного, інтимного життя людей, їх думки, почуття.

Право має офіційний, закріплений соціальними інституціями (інституціональний) характер. Воно виникає набагато пізніше моралі, разом з державою, спирається на її силу та авторитет. Норми права мають офіційно-обов'язковий характер, їх виконання забезпечується, якщо це необхідно, органами державної влади примусово аж до застосування сили. Цінності моралі (норми, вимоги, приписи, правила, оцінки, принципи, ідеали, уявлення про добре, зле, справедливе тощо) не мають такого інституціоналізованого характеру, вони підтримуються силою громадської думки та особистими переконаннями людей, їх совістю. Вони можуть, якщо це потрібно, підтримуватись і правовою нормою, і авторитетом держави.

Право -- це чітко сформульовані однозначні норми, завжди писані, де виражена воля законодавця. У них формально закріплені, зафіксовані права та обов'язки громадян. Мораль же спирається на письмово не оформлені вимоги (приписи, повеління, заборони), які виникають стихійно у творчості людей і відбиваються у суспільній свідомості як потреби суспільного життя. Моральні цінності носять безособовий, анонімний характер, звернені до всіх і від імені всіх.

Мораль завжди пов'язана з добровільним виконанням вимог, правил, приписів на основі власного вільного вибору автономної особистості. Свобода є дійсною причиною морального вчинку. Моральний вчинок відбиває характер мотивації, виконується з поваги до моральних цінностей суспільства, сприйняття моральної цінності як власної. Для права головним є законослухняність поведінки, відповідність вчинку нормі закону, його не цікавить характер мотивації особистості. Моральні характеристики людини враховуються правом при правопорушеннях.

Право має більш консервативний, статичний, формальний характер, не завжди встигає за змінами у соціальних процесах. Воно може гальмувати процеси оновлення суспільства. Діючі закони можуть не відповідати суспільним потребам та інтересам, але не можуть бути змінені без законодавця. Мораль як неформалізований, ідеальний феномен, є більш динамічним, гнучким регулятором. Специфічною рисою моралі є її принципово безкорисливий характер, орієнтація не на утилітарні цінності, корисливі дії, вчинки, а на примноження добра, благородство, справедливість, оскільки вона вирішує не прагматичні завдання, а завдання самовдосконалення особистості.

Право завжди мало й має одним із своїх джерел і засад стихійну практику стосунків, що склалися, і відбиває звичаї народу, його громадську думку. Відбір, конкретизація норм моральної взаємодії, що заявили про себе, раціональне їх осмислення й обгрунтування стає для законодавця одним із шляхів законотворення.

Правова і моральна регуляція не існують у чистому вигляді. Будь-яка правова норма, документально зафіксований стан, інструкція, статут, будь-яке усне розпорядження не в змозі однозначно визначити діяльність безпосереднього виконавця у сфері інституціональних стосунків. Завжди залишається певний простір і для власного розуміння, ставлення виконавця, для його самовизначення щодо справи, людини. Тому правова і моральна регуляція доповнюють одна одну, взаємодіють для стабілізації цілісності суспільства. Але право залишається більш зовнішнім регулятором поведінки, а мораль -- глибоко внутрішнім, особистісним способом орієнтації, саморегуляції життєдіяльності чи культури життя людини.

Отже, мораль відрізняється від інших форм духовного життя (науки, релігії, мистецтва, філософії) такими властивостями як імперативність, нормативність, оцінювальність.

Імперативність -- це форма вираження повелінь (приписів, вимог), спосіб їх реалізації, що орієнтує особистість залежно від конкретно-історичних умов, обставин на конформізм, адаптацію до встановлених (усталених) суспільством стандартів поведінки. Мораль у такому ракурсі велить, певним чином, як належно ставитись до людей, до суспільства, його інституцій, до природи і до самого себе.

Золоте правило моральності -- ставитись до іншого так, як хотів, щоб інші ставились до тебе. Вона завжди була одним із способів погодження суспільних та індивідуальних інтересів, у взаємодії яких пріоритет залишається за суспільним. Імперативна властивість моралі покликана забезпечувати єдність суспільства, наступність у розвитку його духовного життя, орієнтує індивідуальну поведінку залежно від норм суспільного життя, що історично склалися. В історичному розвитку відомі жорсткі форми зовнішнього соціального контролю за поведінкою людини (від первісного до феодального суспільства -- так звані традиціоналістські суспільства, де домінували відносини особистісної залежності). Поступово у регулюванні поведінки перевага надавалася саморегулюванню, де особистість розглядалася як автономна, вільна істота, здатна обирати варіанти поведінки на власний розсуд (це стосується більше індустріальної цивілізації чи буржуазного (капіталістичного) суспільства, де домінує речова залежність людини). Імперативність як моральна необхідність і особиста свобода -- два взаємопов'язані боки моралі, що розглядають свободу як свідомий вибір і відповідальний спосіб дій у межах моральної необхідності.

Нормативність моралі виражає моральну необхідність, що існує у суспільстві, у дотриманні відповідних норм, правил, вимог для досягнення необхідного результату у стосунках між людьми. Норми, правила, приписи, вимоги, заборони програмують поведінку людини, визначають спрямованість її дій. Нормативність є способом відтворення у суспільстві типових стосунків через одиничні дії, вчинки індивідів, засіб зв'язку між людьми різних поколінь чи епох. Моральні норми поділяються на два типи: норми-заборони (табу) відповідних дій та норми-зразки поведінки. Норми-заборони з'явилися історично раніше, ще у родовому суспільстві і обмежували сваволю, природні інстинкти людини (як тварини). Норми-зразки поведінки відбивають вищий рівень суспільного розвитку, пов'язаний з розвитком цивілізацій. Заборони і зразки -- це два боки єдиних моральних вимог, вони визначають межі між неприпустимим і бажаним у поведінці людей. Нормативність моралі є процесом перетворення об'єктивної вимоги у суб'єктивну дію. У моральних нормах виражаються прості правила моральної поведінки, підсумком чого має бути максимальна відповідність інтересів суспільства, спільноти й особистості.

Уцінювальність моралі пов'язана з її здатністю ао схвалення чи засудження (осуду) явищ соціальної практики, дій, вчинків, поведінки людини, інших соціальних суб'єктів. Оці-нювальність встановлює відповідність чи невідповідність вчинків, мотивів, дій соціальних суб'єктів, їх результатів і наслідків вимогам пануючої моральної системи, її моральних цінностей. Оцінки виносяться громадською думкою стосовно будь-яких соціальних явищ: економічних, політичних, релігійних тощо і особистістю стосовно своїх вчинків, дій (самооцінка). Форми оцінювання виражаються у схваленні, погодженні, симпатії чи несприйнятті, обуренні, осуді, гніві тощо. Оціню-вальність є способом визначення моральної сутності людини у її ставленні до інших (особистостей, спільноти, суспільства взагалі і його інституцій зокрема) з позицій добра або зла, справедливості чи несправедливості, відповідальності чи безвідповідальності, любові чи ненависті тощо. Залежно від соціальних суб'єктів, масштабів їх діяльності, сфер діяльності, можливостей існують різні способи оцінок: публічна і приватна, усна і друкована, замовчування, ігнорування чи захоплення, ідеалізація, визнання чи упередженість, інтерес чи апатія тощо. Критеріями істинності моральних оцінок можуть виступати: відповідність вчинків, дій суспільним інтересам, су-спільно-історичній практиці, соціальному і моральному прогресу, ідеалам добра, справедливості, щастя, любові тощо.

Імперативність, нормативність і оцінювальність моралі існують і реалізуються у єдності й складають механізм функціонування моралі. Специфіка моралі, таким чином, полягає у тому, що це спосіб практично-духовного, нормативного, імперативно-ціннісного освоєння дійсності, особлива форма регулювання стосунків між соціальними суб'єктами і поведінки людини, що грунтується на глибоко особистій суб'єктивній мотивації поведінки, свідомому і добровільному прийнятті зобов'язань слідувати вимогам моралі і підтримується тільки особистими переконаннями у їх необхідності, справедливості і гуманності. Це внутрішній саморегулятор поведінки людини, спрямований на ствердження людяності. Тому мораль і є найбільш розвинутою формою соціальної регуляції, надійним способом орієнтації людини у світлі соціальних відносин і цінностей, що підтримує єдність, стабільність, цілісність суспільства, розвиток і вдосконалення суспільства й самої людини.

Форми прояву моральних відносин.

Однією з форм прояву моральних відносин у суспільстві є моральні цінності. Цінність - це поняття, що використовується у філософії та соціології для позначення об'єктів, явищ та їх властивостей, а також абстрактних ідей, які втілюють у собі узагальнені ідеали і постають завдяки цьому як еталон належного. У сучасній філософії та етиці -- це не лише суб'єктивна значущість певних явищ реальності, пов'язала із задоволенням потреб суб єкта, у духовному відношенні цінності відроджують його самого з усіма його потребами. Обираючи певні моральні цінності, тим самим людина підтверджує свідоме ставлення до норм і принципів моралі, дієвість своїх мотивів, цілісність моральної свідомості загалом.

Моральні цінності добра, обов'язку, відповідальності, справедливості, честі й гідності людини, совісті тощо помітно впливають на спільну діяльність людей, на характер і ефективність спілкування. Якщо співрозмовники, наприклад, під час розв'язання конфлікту демонструють свою відповідальність за стан справи, вміння бути справедливими щодо опонента, бажають не лише собі, а й співрозмовнику добра, то є багато шансів, що вони досягнуть злагоди, а спілкування відбуватиметься на високому моральному рівні.

Як зазначалося, па сучасному етапі розвитку нашого суспільства, коли рівень духовності у країні загалом надає, моральні цінності нерідко знецінюються. Тому наше суспільство має якомога більше уваги приділяти саме моральним цінностям, орієнтуватися на них в усіх сферах життя -- економічній, політичній, соціальній, законодавчій та ін. Загроза дегуманізації виникає там, де людина звикає ототожнювати себе зі своєю функцією, своєю соціальною роллю. Образ такої самовідчуженої людини-функціонера, людини-рольовика став так би мовити “кошмаром” технічної цивілізації останніх століть.

Систему моральних цінностей, яку доцільно впроваджувати в суспільстві ринкових відносин, детально описав відомий американський психолог і філософ Е. Фромм. Змальовуючи ринковий соціальний характер у праці “Психоаналіз і етика”, він зазначає, що у діловому спілкуванні проявляється ставлення до себе та інших як до товару, який можна якнайвигідиіше продати й купити. Отже, на жаль, цінність людини полягає в тому, що вона є товаром.

Події, що відбуваються в окремій країні й у всьому світі, змушують людей переглянути систему цінностей як суспільства, так і окремої особистості. Керівники організацій, які успіх економічної діяльності пов'язують безпосередньо з людьми, уважно слідкують за цими процесами і своєчасно реагують на них. Вони враховують будь-які зміни у ставленні людей до звичаїв, традицій, релігії, праці, освіти тощо. Якщо ці зміни орієнтацій на певні цінності своєчасно не помітити, виникнуть додаткові труднощі. Саме зміна цінностей була однією з причин зниження темпів зростання промислового виробництва у США в 1965 р. Підприємці, які не усвідомили характер подій, що відбулися, почали скорочувати кадри і втрачати клієнтів. Тим з них, хто продовжував поважати особистість, задовольняти потреби клієнтів та орієнтуватися на високу професійну майстерність працівників, падіння виробництва майже не загрожувало.

Звичайно, люди мають добре заробляти, аби жити в добрих умовах. Однак якщо весь час людина присвячує себе тільки роботі, ігноруючи власні інтереси та інтереси сім'ї, вона врешті-решт рано втрачає здоров'я, не здатна народжувати нові ідеї, перестає бути цікавою у спілкуванні. Щоб цього не сталося, зазначає Е. Фромм, людина повинна орієнтуватися не на принцип “мати”, а на принцип “бути”. Це означає, що людина може й хоче жити повним життям. Вона хоче здобувати знання та віддавати їх, обирати заняття до вподоби, поєднувати продуктивну виробничу діяльність із власними інтересами в інших сферах. Розумні керівники поділяють такі орієнтації своїх підлеглих, не заважають їхнім прагненням до самореалізації, і не тільки при виконанні ними своїх професійних обов'язків. Як свідчить досвід кращих корпорацій світу, від цього виграють всі: кожна окрема людина і організація загалом.

2. Людина і світ людини в мистецтві епохи Відродження

моральність імперативність мистецтво відродження

Італійське Відродження. Відродження (з французької ренесанс, італійської «ринашименто») -- цей термін вперше був запроваджений Джорджо Вазарі, архітектором, живописцем і істориком мистецтва XV ст. для визначення історичної епохи, перехідної від середньовічної культури до культури Нового часу (в Італії 14-16 ст., в інших країнах Європи кінець 15-16 ст.)

Виникнення Відродження пов'язано з руйнуванням феодальних і зародженням ранньокапіталістичних відношень (так званий період початкового накопичення). У цей час отримала розвиток нова буржуазна ідеологія, виник новий світогляд -- гуманізм.

Представники гуманізму італійського Відродження піддали критиці всю систему феодального світогляду. Вони відкинули церковні догми, виступили проти контролю церкви над діяльністю людини, заперечували церковну проповідь аскетизму, стверджували право людини на земне щастя. Саме в цей час було висунуте гасло «Я.людина, і ніщо людське мені не стороннє!»

Художники і письменники намагаються правдиво зображувати природу і людину. Саме людину, обдаровану безмежними творчими можливостями, здатної змінити оточуючий світ.

І тому виникає у цей час така гаряча зацікавленість до античності, її культури і мистецтва. Архітектори, скульптори, живописці намагаються у своїй творчості відродити традиції майстрів античності (звідси і термін Відродження чи Ренесанс).

Хронологічні рамки італійського Відродження охвачують період з другої половини XIII по першу половину XVI століття. Період Відродження поділяється на декілька етапів: друга половина XII XIV ст. -- Проторенесанс і треченто; XV ст. -- раннє Відродження (кватреченте); кінець XV -- перша третина XVI ст. -- Високий Ренесанс (чінквіченто); В 1527 році Рим був пограбований німецькими ландкнехтами, з 1530 р. Флоренція із буржуазного міста-держави, міста-комуни стає простим містом феодального герцогства. Розпочинається феодально-католицька реакція (контрреформація), і 1530 рік можна вважати кінцевою датою розвитку Відродження.

Картина розвитку італійської ренесансної культури дуже різнобарвна, що зумовлено різним рівнем економічного і політичного розвитку різних міст Італії, різним рівнем могутності і сили буржуазії цих міст-держав, міст-комун, їх різним рівнем зв'язку з феодальними традиціями.

Ведучими художніми школами в мистецтві італійського Ренесансу були в XIV ст. сієнська і флорентійська, в XV ст. -- флорентійська, умбрійська, падуанська, в XVI ст. -- римська і венеціанська.

Високий Ренесанс у Середній Італії.

З кінця XV ст. Італія починає відчувати усі наслідки не вигідної для неї економічного суперництва з Португалією, Іспанією і Нідерландами. Північні міста Європи організують ряд воєнних походів на розрізнену Італію, що втрачає свою могутність. У цей важкий для неї час і настає недовгий «Золотий вік» італійського Відродження -- Високий ренесанс.

Цей важкий період викликає до життя ідею об'єднання країни, ідею, яка не могла хвилювати кращі уми Італії. Високий Ренесанс співпав таким чином з періодом жорстокої боротьби італійських міст за свою незалежність.

Мистецтво цього часу було осяяне ідеями гуманізма, вірою в творчі сили людини, в безмежність її можливостей, в розумний устрій світу, в торжество прогресу. В мистецтві на перший на перший план висовуються проблеми громадянського обов'язку високих моральних якостей, подвигу, образу прекрасної, гармонійно розвинутої, сильної духом і тілом людини -- героя, що зміг піднятися над рівнем повсякденності. Пошук такого ідеалу і призвів мистецтво до синтезу, узагальнення, до розкриття загальних закономірностей явищ, до виявлення її логічної взаємодії. Мистецтво Високого Ренесансу відмовляється від частковостей, незначних подробиць в ім'я узагальненого образу, в ім'я відображення гармонійного синтезу прекрасних сторін життя.

Леонардо да Віті (1452 1519) був першим художником, що наочно втілив ці ідеї. Найвище відображення геній Леонардо віднайшов у портретному живописі. У своїх портретах художник досяг особливого враження емоційної багатозначності, змістовної невичерпності, завдяки чому його образи безмежні у пізнанні і відкривають глядачеві нові і нові сторони душі, розуму, внутрішнього світу людини.

Леонардо був найвидатнішим художником свого часу, генієм, який відкрив нові горизонти мистецтва. Він залишив після себе небагато творів, але кожне з них стало еталоном в історії культури. Леонардо відомий також як різносторонній вчений. Його наукові відкриття і винаходи в галузі літальних апаратів не втратили свого значення і на сьогоднішній день. Тисячі сторінок рукописів Леонардо, охоплюють буквально усі галузі знань і свідчать про універсальність генія.

Основні твори живопису.

1. Автопортрет (біля 1512-1515 pp.).

2. Мадонна Бенуа (1478 p.). (іл.32).

3. Дама з горностаєм (біля 1485 p.).

4. Мадонна Літта (1490 р). (іл.ЗЗ).

5. Фреска «Таємна вечеря» (1997-1998 рр).

6. Портрет Мони Лізи Джоконди. (1503-1506 pp.) та інші.

Однією із найбільш знаменитих картин у світі є портрет жінки купця дель Джакондо Мони Лізи. Про портрет написано сотні сторінок: як Леонардо влаштував сеанси запрошуючи музикантів, щоб не згасла на обличчі моделі усмішка, як довго (що характерно Леонардо) працював над портретом, як намагався досконало передати кожну рису цього живого обличчя. Портрет Монн Лізи Джо-конди -- це рішучий крок на шляху розвитку ренесансного мистецтва. Вперше портретний жанр став в один рівень з композиціями на релігійну і міфологічну тему.

У цьому портреті важкодоступне завдання яке поставив перед собою великий художник полягало у тому, щоб на картині був відображений не один який-небудь момент стану людини, а складний і триваліш процес її душевного життя.

В портреті Мони Лізи досягнутий той рівень узагальнення, який зберігаючи всю неповторність зображеної індивідуальності, дає можливість розглядати образ як типовий для епохи Високого Ренесансу. Головна ідея цього узагальнення -- відчуття власної значимості, високе право на самостійність духовного життя. Таке узагальнення досягнуто цілим рядом відповідних формальних моментів: плавним контуром фігури і м'яким моделюванням обличчя і рук, окутаних леонардівським «сфума-то». Це «сфумато» створює невловиме емоційне середовище і подібно музиці викликає у нас відчуття внутрішнього багатства. Ніжна усмішка Мони Лізи в поєднанні з відкритим поглядом розумних, ледь глузливих очей «сфумато» розкривають протирічливість, невиразність і багатогранність її натури. Саме ця невловимість прихованих відчуттів заставляють багатьох критиків вважати образ Мони Лізи загадковіш і таємничіш (іл.34). . Ідеї монументального мистецтва Відродження, у яких злились традиції античності і дух християнства, віднайшли найбільш яскраве відображення у творчості Рафаеля (1483-1520). У його мистецтві віднайшли зріле вирішення два основних завдання: пластична досконалість людського тіла, яке відображувало внутрішню гармонію всебічно розвиненої особистості, у чому Рафаель наслідував античності, і складна багатоманітність світу. Ніхто із майстрів Відродження не сприймав так глибоко і природно язичеську сутність античності, як Рафаель; невипадково його вважають художником, який найбільш повно пов'язав античні традиції з західноєвропейським мистецтвом нової доби.

На протязі усього життя Рафаель шукає образ гармонійно досконалої людини. Цей образ він віднайшов в Мадонні, численні зображення цього образу здобули йому всесвітню славу. Заслуга художника полягає у тому, що він зумів відобразити найтємніші відтінки почуттів в ідеї материнства, поєднавши ліричність і глибоку емоційність з монументальною величчю. Це видно у всіх його Мадоннах, починаючи з юної і сором'язливої «Мадонни Конес-табіле» (іл.35), у «Мадонні в зелені», «Мадонні з щигликом», «Мадонні в кріслах» і особливо у вершиш рафаелівського духу і майстерності -- в «Сикстинській Мадонні». Без сумніву, це був шлях подолання простодушного тлумачення безтурботного і світлого материнського кохання до образу; наповненого високою духовністю і трагізму, побудованному на досконалому гармонійному ритмі: пластичному, колоритичному, лінійному. Але це був також шлях послідовної ідеалізації. Проте в «Сикстинськпі Мадонні» це ідеалізуюче начало відходить на другий план і вступає місце трагічному відчуттю, яке випромінюється з цієї ідеально прекрасної молодої жінки з немовлям -- Богом на руках, якого вона віддає на спокутування людських гріхів. Погляд Мадонни спрямований повз глядача, сповнений скорботного провіщення трагічної долі сина (погляд якого теж не по-дитячому серйозний). «Сикстинська Мадонна» -- один з найбільш досконалих творів Рафаеля і в образній мові композиції: постать Марії з немовлям, чітко вимальовується на тлі неба, поєднана загальним ритмом рухів з постатями св. Варвари і Сікста IV, жести яких звернені в напрямку Мадонни, як і погляди двох янголів у нижній частині композиції. Постаті їх об'єднані і загальним золотим колоритом, яке ніби символізує боже світло. Але головне -- це тип обличчя Мадонни, у якому втілений синтез ідеалу краси з духовністю християнського ідеалу, що був дуже характерним для світогляду Високого Відродження.

Рафаель виконував роботи різноманітних жанрів. На замовлення папи Юлія II він в 1509 році виконує розписи особистих папських кімнат (станц) у Ватіканському палаці. В станці делла Сенья -- тура (кімнаті підписів, печаток) він написав чотири фрески-алегорії основних сфер духовної діяльності людини: філософії, поезії, богослов'я і юриспруденції. Рафаель виконав ці теми у вигляді багатофігурних композицій, що представляли іноді справжні групові портрети, характерні як своєю індивідуальністю, так і типовістю. Саме у цих портретах Рафаель втілив гуманістичний ідеал прекрасної інтелектуальної людини, за уявленням Ренесанса. Офіційна програма розпису станц делла Сеньятура стала відображенням ідеї примирення християнської релігії з античною культурою. Художня реалізація цієї програми Рафаелем -- сином свого часу -- вилилась у перемогу світського начала над церковним.

У фресці «Афінська школа», уособлюючи філософію, Рафаель представив Платона і Аристотеля в оточені філософів і вчених різних періодів історії. їх жести (один вказує на небо, інший -- на землю) характеризують відмінну і статність їх вчень. Праворуч, в образі Евкліда, Рафаель зобразив свого великого сучасника архітектора Браманте; далі представлені знамениті астрономи і математики; у самого краю правої групи художник написав себе. На ступенях сходинок він намалював засновника школи циніків Діогена, в лівій групі -- Сократа, Піфагора, на передньому плані, в стані глибоких роздумів, Ге-ракліта Ефеського. На думку деяких дослідників, величний і прекрасний образ Платона був навіяний неабиякою зовнішністю Леонардо, а в Геракліті Рафаель відобразив Мікель-анджело. Проте, незважаючи на виразність зображених Рафаелем індивідуальностей, головним у розписі залишається атмосфера високої духовності, відчуття сили і могутності людського духу і розуму.

Рафаель був і видатним портретистом своєї епохи. Він створив такий вид зображення, в якому індивідуальне знаходиться у тісній єдності з типовим, де окрім відповідних окремих рис виступає образ людини епохи, а це дає можливість побачити у портретах Рафаеля історічні портрети-типи («Папа Юлій II, «Лев X», друг художника письменник Костільоне, прекрасна «Донна Велата» та ін.). У його портретних зображеннях, як правило, переважає внутрішня зрівноваженість і гармонія. Рафаель помер у 1520 році, передчасна смерть було неочікува-ною для сучасників. Прах його похований в Пантеоні.

Третій видатний майстер Високого Відродження -- Мікельанд-жело (1475-1564). Повне ім'я Мікеланьоло ді Лодовіко ді Ліонардо ді Буаноротто Симоні. Скульптор, архітектор, живописець і поет. Набагато пережив Леонардо і Рафаеля. Перша половина його творчості припадає на період розквіту мистецтва Високого Ренесансу, а друга -- на роки феодально-католицької реакції. Із блискучої плеяди художників Високого Ренесансу, Мікельанджело перевершив усіх наповненістю образів передовими ідеями, громадянським пафосом, чутливістю до змін суспільного настрою. Звідси і творче втілення руйнації ренесансних ідей.

Скульптура. Найбільш повно талант Мікельанджело розкрився в скульптурі. Починаючи з першої своєї роботи «Вакх» у якій він зображує античного Бога вина оголеним юнаком, оголене прекрасне тіло віднині і назавжди стає для Мікельанджело головним і, По суті, єдиним предметом мистецтва.

Одна із ранніх робіт Мікєльанд-жело -- статуя Давида, висотою понад п'ять метрів, яку він створив для своєї рідної Флоренції, бо саме Давид захищав свій народ і справедливо ним правив. Установка цією статуї перед будинком уряду Флоренції, мала особливе політичне значення: у цей час, на самому початку XVI ст., Флорентійська республіка, прогнавши своїх внутрішніх тиранів, була сповнена рішучості боротися як з внутрішніми, так і з зовнішніми ворогами. Хотіли вірити, що маленька Флоренція може перемогти, як колись юний мирний пастух Давид переміг велетня Голіафа.

Дві головних скульптурних за-думки проходять майже через всю біографію Мікельанджело: гробниця папи Юлія II і гробниця Мвдичі. Не менш грандіозним і на щастя завершеним задумом був розпис стелі Сикстинської капели при Ватіканському храмі.

Над розписом плафона Сикстинської капели Мікельанджело працював один, з 1508 по 1512 p.p., розписавши площу 600 м2 (48 х 13 м) на висоті 18 метрів. Центральну частину стелі Мікельанджело присвятив сценам священної історії, починаючи від створення світу. Під живописним карнизом він написав пророків і сівіл, в люнетах (арках над вікнами) зобразив епізоди із Біблії і предків Христа як простих людей, зайнятих буденними справами. Основна ідея розпису -- апофеоз творчої могутньості людини, прославлення її тілесної і духовної краси.

Поетичній творчості Мікельанджело властива любов до людини, віра в її красу і велич. Він оспівував кохання, звертався до тем гіркого розчарування і самотності художника -- гуманіста у світі, де царює насилля. Найбільш улюбленими поетичними формами Мікельанджело були -- мадригал і сонет.

Живописець, скульптор, поет, Мікельанджело був також і геніальним архітектором. Ним, виконані парадні сходи флорентійської бібліотека Лоуренці-ани, оформлена площа Капітолія у Римі, відновлені ворота Піа (Portа Ріа), с 1564 p. він працює над собором Св. Петра, розпочатим ще Браманте. Мікельанджело належить малюнок і креслення купола, який був завершений вже після смерті майстра і до сих пір є однією із доміна-нант у панорамі міста.

Мікельанджело помер у Римі у віці 89 років. Тіло його було вивезено вночі у Флоренцію і поховано в церкві Санта Кроче. Історичне значення мистецтва Мікельанджело, його вплив на сучасників і на наступні епохи важко переоцінити. Деякі дослідники трактують його як першого художника і архітектора бароко. Але більше всього він цікавий, нам, як носій великих реалістичних традицій.

Архітектура.

1. Искусство Ренесанса. - М., 1967

2. Ліндсей Д. Коротка історія культури. - К., 1995

3. Українська та зарубіжна культура. - К., 1999

Размещено на Allbest.ru