Громадський побут та звичаєвість українського населення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Творча робота

на тему: «ГРОМАДСЬКИЙ ПОБУТ ТА ЗВИЧАЄВІСТЬ українського населення»

План

Вступ

I Сільска громада, як основа громадського побуту українців

1. Структура і функції громади

2. Сільська громада та звичаєве право

II Колективна взаємодопомога і громадське самоуправління

III Допоміжні види громадської обрядовості. Дозвілля населення

IV Молодіжні громади й ініціації на селі

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Розвиток і суспільна адаптація сучасноі? високоосвіченоі? людини не- можлива без якісних знань щодо традиціи? і звичаі?в власного народу та усвідомленого використання і?х у своі?и? професіи?ніи? діяльності. Здоровии? консерватизм і звичаєвість є базою та необхідним атрибутом виховання національно свідомого громадянина, високопрофесіи?ного фахівця задля творення добробуту Украі?ни та власноі? сім'і?. Патріотизм неможливо прищепити там, де нехтуються прадідівські звичаі?. Саме тому сьогодні є вкраи? необхідним вивчення звичаєвості та громадського побуту українців у сучасному суспільстві.

На соціальні відносини всередині малих і середніх соціальних груп (сім'я, громада) впливає цілии? ряд факторів, серед яких соціально-економічні, адміністративно-правові умови мають провідне значення. Громадськии? побут це динамічна система, яка постіи?но піддається трансформаціям. Певні інноваціі? є відповіддю на зміни умов існування групи людей, адже вона призначена для оптимального задоволення потреб у самозбереженні та самоствердженні і?і? членів.

Відтворення громадського побуту є складною проблемою, адже він піддавався більшому впливу з боку держави і таким чином, нищення традиціи?них стосунків в украі?нському селі торкнулося и?ого безпосередньо.

Мета наукової роботи - проаналізувати основні елементи традиціи?ного громадського побуту населення українського населення.

Для реалізаціі? поставленоі? мети автор реалізував ряд завдань: - розглянув етапи освоєння земель Побужжя; - проаналізував роль громади у формуванні побуду населення степового Побужжя.

Аналізуючи тему дослідження, автор користувався роботами С.А. Арутюнова, В.Г. Кушнір, К.М. Ячменихина, Т.Д. Литовськоі?, В. Сергіи?чик, В.К. Козирєва, Т.І. Осадчого та інших авторів.

Робота складаєтся з вступної частини, чотирьох глав та висновків.

I. Сільска громада, як основа громадського побуту українців

1. Структура і функції громади

громадський побут звичаєвість український населення

Сільська громада як цілісний соціально-економічний і правовий організм за своїм змістом посідає виняткове місце в історії українського селянства і національної культури загалом. У вітчизняній історіографії відомі різні тлумачення походження української сільської общини, як і теорія безобщинного розвитку українського села. У пошуках витоків общини (громади) дослідники сходяться на тому, що сліди її в тій сивій давнині, коли плем'я складалося з окремих сімейних спільнот. Індивідуальні сім'ї гуртувалися в общини, які в історичних джерелах відомі під назвами «верв», «мир», рідше «люди», «село». Найдавніші письмові свідчення існування громади знаходимо в «Руській Правді».

Упродовж історичного розвитку громада набувала різного соціального і правового змісту. У XV -- XVI ст. сільська громада Галичини ще зберігала сліди тієї, яку відбиває «Руська Правда». Це проявлялося в окремих її функціях, назвах виборних осіб і т. п.

Принаймні до кінця XV ст. її члени були особисто вільними, володіли земельними наділами, мали свої двори, необхідні знаряддя праці, і це позначилося на формуванні своєрідної соціальної психології та свідомості. Спершу уряд мало ще втручався у внутрішні порядки громад, не сковував їхніх старих правових звичаїв та традицій, і це дало підстави М. Грушевському зазначити, що у східних землях Великого князівства Литовського можна було бачити «в досить чисто захованій формі» старі вільні громади.

Щодо самої організації сільські громади в досліджуваний період були двох типів: окрему громаду утворювало одне велике село, або ж, особливо на східних землях, волость (волосні общини). До них входили по кілька невеликих околичних сіл, що становили окрему одиницю судово-адміністративної управи. М. Іванишев писав, що волосні общини були типовими у Волинському, Подільському, Київському, Белзькому, Руському воєводствах.

До складу громад входили королівські, поміщицькі, монастирські чи церковні селяни, крім того -- вільні поселенці, а то й міщани, які не користувалися Маґдебурзьким правом. Їхній статус залежав від того, яким особистим майном володіли селяни, наскільки залежними були від землевласника. Поглиблення майнової нерівності призводило до дедалі більшого розшарування селян, що не могло не позначитись на їхній участі у громадському житті.

Ознаки сільської громади виявлялися насамперед у наявності визначеної території, виборного голови й інших членів громадського правління («уряду»), суду, спільного нерухомого майна, певних доходів і витрат. Очолював громаду староста («старець»). Як твердять джерела, на цю посаду намагалися вибрати «человека доброго, а годного, кого волость похочет й который бы за людьми стоял». Це свідчить про певну демократичність, дає уявлення про критерії, якими користувалися у виборі кандидатури. Звичайно, в ході історії в цьому, як і в інших аспектах діяльності громади, ситуація змінювалася. В актах XVI ст. наявні факти, коли старшину громади призначав або затверджував власник села.

Назви сільських старшин упродовж досліджуваного періоду на різних територіях України були різними: «старець», «десятник», «соцький», «тивун», «отаман», «князь», «солтис» тощо. Функції сільських старшин були досить багатогранними, до головних належали: збір данини та розподіл податків між дворами, розслідування злочину -- «ведення сліду». Наділений певними постійними адміністративними, судово-поліційними функціями, він розділяв владу й управління з громадою. З-поміж інших виборних осіб у громаді певний обсяг справ виконували збирачі податків (так звані бирчії), присяжні чи лавники вирішували спірні питання при заподіянні шкоди селянам.

Найважливішою ознакою громади була саме наявність спільного володіння земельними угіддями. За цим показником ряд дослідників вивчали її історію, період найактивнішого життя та занепаду. На жаль, питання громадського землекористування в Україні належить до мало досліджених.

Спільне володіння землями витворило окремий тип громади -- земельну общину. До неї здебільшого належали мешканці одного села, але існували й такі села, в яких було кілька земельних общин. Користуючись спільними землями, громада отримувала певні прибутки, якими розпоряджалася за згодою своїх членів. Ці прибутки йшли на спільні потреби -- церкву, будівництво громадських будівель, покриття інших видатків -- загальногромадських чи окремих членів.

Навіть тоді, коли землі знаходилися в індивідуальному користуванні, вони не залишалися поза увагою і опікою громади.

З XVI -- XVII ст. повноваження громади в цій ділянці послаблюються, ініціатива переходить до домініальної влади й церкви. Важливим регулятором морально-етичних відносин і практичних дій у житті села завжди залишалася громадська думка.

2. Сільська громада та звичаєве право

Породжений об'єктивними соціально-економічними умовами і тісно пов'язаний з ними громадський побут кожного етносу -- не застигле явище, а динамічна система, в якій постійно відбувається взаємодія старих, нових і змішаних форм. У цьому складному процесі традиції, як правило, постійно трансформуються (або зовсім виходять з ужитку), а інновації через компромісні форми перетворюються на традиції. Таким чином забезпечується живий зв'язок історії, відбувається передання культурних надбань від покоління до покоління, без якого не може існувати жоден народ.

Духовну культуру й побут суспільства доби феодалізму і капіталізму значною мірою визначав принцип корпоративності -- належності індивіда до певного стану, верстви. Представники різних соціальних груп -- дворяни, купці, духовенство, чиновники, ремісники, селяни, робітники та ін.-- мали характерні особливості життя, свої традиції, звичаї, свята і розваги, свій кодекс поведінки -- писаний або неписаний. Суттєво відрізнявся громадський побут міста і села. Диференціація культури посилювалася за рахунок національних, конфесійних, професійних відмінностей.

До початку XX ст. селянство складало основну масу населення України. Землеробський тип господарства, успадкований з часів неоліту, довгі віки визначав характер розвитку всіх сфер економічного і соціального життя слов'янських етносів. Тому природно, що саме селянство було головним носієм історичної та фольклорної пам'яті народу.

У житті дореволюційного села паралельно з офіційним (юридичним) правом зберігала силу ціла система народних правових звичаїв, які протягом століть передавалися від покоління до покоління. На основі звичаєвого (копного) права, деякі з норм якого сформувались ще в період Київської Русі, вирішувались питання, пов'язані з земельною власністю, наслідуванням майна, орендою, особистим наймом, провиною членів общини тощо. Існували два типи громадського землеволодіння: общинно-подушний і общинно-подвірний. За першим з них одиницею розподілу землі була душа, за другим -- двір.

Крім земельних угідь, у користуванні громади перебували спільні ліси, водоймища, пасовища. У народі досить міцно утримувались давні общинні уявлення про те, що приватна власність може поширюватись лише на поле, город, садок, які вимагали праці людей. Природні ж багатства -- ліс, гриби, ягоди, звірі, риба в річці та інше, що «від бога» -- визнавалися загальними. Такі погляди сільських общинників нерідко ставали причиною їх гострих сутичок з поміщиками-землевласниками та офіційною владою.

Як при подушній, так і при подвірній формі землеволодіння громада відповідала круговою порукою за кожного із своїх членів при відбуванні казенних, земських і громадських повинностей, визначала заходи і способи стягнення недоїмок. В особі своїх повноважних представників громада стежила за станом селянських господарств, використанням громадських лісів, пасовищ, здавала їх у тимчасову оренду, а подекуди контролювала діяльність корчем, ярмарків, базарів, визначала ціни на товари, перевіряла міри ваги, місткості. За її участю розв'язувались суперечки при поділі сім'ї, призначалась опіка над господарствами непрацездатних стариків та малолітніх сиріт, вирішувались питання про будівництво громадських споруд (церкви, школи, млина, лікарні тощо).

У відповідності з нормами звичаєвого права громада обирала сільського пастуха. Плата йому визначалася залежно від кількості худоби і складалася із грошової та натуральної частин. Крім плати хазяї по черзі повинні були давати пастухові одноденний харч. Велику рогату худобу, овець і кіз тут донедавна випасали на громадському пасовищі: волів і корів під доглядом воларів, а овець і кіз під доглядом вівчарів. Воларя громада наймала спільно, а вівчарів (їх було п'ять-шість на череду, залежно від кількості овець) -- ті господарі, у яких було багато овець. Особливими нормами звичаєвого права у дореволюційному українському селі регламентувались договори на купівлю-продаж майна, обмін, особисті найми та ряд інших угод. Поширеною формою найму була скіпщина -- звичай передавати орну землю на один посів або луки на одну косовицю в оренду за певну частку врожаю.

II. Колективна взаємодопомога і громадське самоуправління

Релікти давньої виробничої єдності громад виразно простежуються в українців, як і в інших слов'янських народів, у традиційних звичаях колективної взаємодопомоги селян при виконанні невідкладних і трудомістких робіт. Це насамперед широко розповсюджений в Україні звичай толоки. Характерними ознаками традиційної толоки було те, що вона відбувалася звичайно у святкові й вихідні дні, на добровільних засадах і без оплати за виконану роботу. Найчастіше її учасниками були сусіди й близькі родичі Толоку застосовували при найрізноманітніших роботах -- як польових (оранка, сівба, збирання врожаю, заготівля сіна), так і домашніх (прядіння льону, конопель, вовни, заготівля продуктів, будівництво житла і господарських споруд).

Для оранки важких грунтів (особливо цілинних) у ряді випадків було необхідно запрягати в плуг три-чотири пари волів або коней. Не маючи необхідного тягла і сільськогосподарського реманенту, незаможні селяни об'єднувалися, щоб обробити свої поля. Ця усталена форма кооперації називалась супрягою. Досить розповсюдженою була форма взаємодопомоги на відробіток, її застосовували переважно жінки, виконуючи по черзі польові роботи -- день у о.днієї, день у другої і т. ін.

Схильність українського селянства до громадської трудової кооперації знайшла свій вираз і в діяльності різних артілей, що мали свою спеціалізацію. Помітну роль в економічному житті України XVII і особливо XVIII ст. відігравали артілі (валки) чумаків та рибалок. У період формування капіталізму набули поширення артілі косарів, молотильників, чередників, тютюнниць та ін. Об'єднувались в артілі й селяни, відправляючись на заробітки. Ці добровільні об'єднання грунтувалися на круговій поруці й відстоювали інтереси своїх членів.

Згуртовано та оперативно сільські громади виступали за врятування врожаю від різних шкідників, при захисті худоби від нападу хижаків тощо. У таких випадках на громадські роботи виходило все працездатне населення. Навіть на стадії розкладу сільська громада в Україні зуміла почасти зберегти свої позитивні начала. В разі потреби надавалась не лише трудова, а й спільна матеріальна допомога убогим, хворим, потерпілим від стихійного лиха. Щоб не потрапити у залежність до лихварів, односельчани створювали громадські позикові каси і шпіхліри (комори), де зберігався «на чорний день» недоторканий запас зерна.

У процесі розвитку селянської громади склались її специфічні самоуправлінські риси. Першорядну роль тут відігравав загальний схід -- збори представників від усіх господарств. Громадські сходи українців успадкували традиції давньоруського віча.

Загальний схід обирав адміністративних осіб громади: старосту села, соцьких, десяцьких, наглядачів хлібних гамазеїв, об'їждчиків полів та ін. Потім ці кандидатури затверджувались паном або державними урядовцями залежно від того, яким було село -- панським чи державним. За капіталізму виборні органи общини виражали насамперед інтереси заможної верхівки села й перетворилися на жалюгідну пародію народного самоуправління. Гострі суперечності між багатіями і біднотою розкривалися під час сільських сходів з особливою силою.

III. Допоміжні види громадської обрядовості. Дозвілля населення

Духовне життя сільських громад значною мірою розкривалося через ритуальні дії, ігри, розваги під час календарних та сімейних свят. Для реконструкції цілісної картини місця обрядовості в житті українських сільських громад періоду середньовіччя надто мало джерел. Однак, зважаючи на те, що видовищна культура мала широку територіальну зону і змінювалася повільно, можемо шляхом ретроспективного методу до певної міри відтворити її громадське значення, щоправда без чіткого хронологічного окреслення.

До найдавніших і найголовніших родинних, громадських, релігійних свят, що пов'язувались у давніх слов'ян із поклонінням сонцю, належало свято Корочуна (Крачуна). У календарній обрядовості зимового циклу в українців важливе місце займала коляда, що охоплювала увесь комплекс різдвяних пісень та ігор, і, можна гадати, тривала довше, ніж пізніше, у XIX ст.

Густинський літопис згадує про ідола Коляду. Свято на його честь випадало на 24 грудня. Яскравою прикметою цього свята були велелюдні ігри, рядження, дії, які названо «богопротивною мерзотою». Структура коляди засвідчує певну організацію цього гурту з чітко визначеними функціями кожного. Гурт колядників мав свого керівника, відомого в деяких регіонах аж до XX ст. як «береза», часто також «міхоноша». Гуртові святкові обходи проводилися неодноразово на рік. У Юріїв день молодь весело святкувала з танцями, піснями, іграми, обходячи поля.

До найдавніших велелюдних, багатих на розваги свят належала масляниця. Характерною її особливістю була «колодка», -- обряд, який здійснювали жінки: ходили в домівки, де були неодружені, прив'язували їм колодку (своєрідне покарання). Цей обряд супроводжувався певними церемоніями, залучав широке коло молоді.

Одним з найдавніших і найяскравіших за багатством ритуалів було свято Івана Купала. Перші згадки про купальські звичаї в Україні знаходимо у творах І. Вишенського, в Густинському літописі. Важливим є зазначений у останньому джерелі факт про те, що на це свято збиралася «проста челядь», «сходяться мужі і жони, і дівиці».

Початково ігри, розваги, інші громадські форми дозвілля влаштовувалися біля водоймищ (озер, річок, криниць), а також на лісових галявинах, оскільки тут відбувалось жертвопринесення. Поклоніння воді й вогню, магічні дії, скеровані на очищення, як відомо, -- це дохристиянська традиція, яка найвиразніше проявилась і найдовше збереглась на свято Купала.

До найдавніших ігор у дівочих гуртах відносять «хрещика», «довгу лозу», «у квача», «зельмана». З традиційних ігор, поширених серед молоді, слід назвати ігри при покійнику («лопатки», «жука», «лубки» та ін.), які збереглися у Карпатах аж до XX ст.; серед дітей -- гра під назвою «паці». Її давність підтверджують археологічні знахідки.

Не можна забувати, що деякі види розваг залишалися привілеєм верхівки, наприклад, полювання. Важка селянська праця надто обмежувала час дозвілля. Трохи менше працювали взимку, тоді й частіше передбачалися святкові розваги. Найпоширенішою масовою забавою були танці.

Ігри і забави, спільні розваги були істотною складовою соціальної інтеграції, сприяли виробленню певних різновидів усного і музичного фольклору. Ігрова культура була суттєвою частиною культури, одним із стимулів культурної творчості.

IV. Молодіжні громади й ініціації на селі

Важливим інститутом сільського суспільства були молодіжні громади і пов'язані з вступом до них ініціаційні ритуали. Відомості про них походять з часів, коли це вже були релікти глибокої давнини. У селах різних реґіонів України громади молоді ділилися на дівочі й парубочі. Парубоча громада мала ватажка -- «старшого парубка», «отамана», «березу», «вожая», який часто мав помічника і скарбника. У дівочих громадах старша звалася «отаманкою«, «березою«, «маткою». Молодіжні громади влаштовували вечорниці, досвітки, «грища», «вулиці», різні спільні забави, проводили святково-обрядові дійства в дні календарних свят. Ватажки мали керувати організацією таких розваг, проведенням обрядів, боронити інтереси молоді перед сільською владою, вирішувати непорозуміння.

У межах громад здійснювалися й ініціаційні ритуали. Класична схема ініціації переважно складалася з трьох фаз: виділення індивіда з суспільства і його ритуальне «вмирання», далі межовий (лімінальний) період, упродовж якого ініціанти проходили навчання й різноманітні випробування, -- врешті, включення до колективу вже у новому статусі як повноправного члена.

Ініціація включала момент іспиту посвячуваних. При цьому у юнаків випробовувалися фізична сила, спритність, витривалість, а також професійні навички. Ініціація значною мірою пов'язувалася з ритуальним оформленням набуття молодими людьми тієї чи іншої професії, тому посвячувальні ритуали різнилися в різних соціально-станових групах.

Дівчата теж проходили іспит -- показували вміння варити різні страви, зокрема кашу, виконувати інші жіночі роботи -- прясти, шити, вишивати, плести тощо. На відміну від юнацьких, дівочі ініціації переважно не включали іспитів на хоробрість і фізичну силу. Зате в них велику роль відігравали символи плодючості і здатності жінки до продовження роду.

Посвячення в повноправні члени колективу становило зміст третьої фази ініціації. В парубоцьких громадах це був обряд «коронування» на парубка: хлопця, зокрема, садовили на коня, що виступав ритуальним перевізником на «той світ» і назад. Центральною подією дівочої ініціації було розбивання горщика з кашею, що її зварила посвячувана. Це символізувало втрату дівоцтва і пов'язувалося з ідеєю плодючості жінки.

Ініціаційні випробування парубків і дівчат тривали і під час їх «парубкування» й «дівування». Парубки у численних бійках, іграх із застосуванням фізичної сили, парубочих «розвагах» та колективних роботах доводили свою силу, спритність та вміння виконувати чоловічі сільськогосподарські заняття. Дівчата як майбутні господині демонстрували своє знання та навички в жіночих роботах.

Висновок

У цій роботі ми розглянули основні напрямки громадської та суспільної діяльності українців. Слід сказати, що саме вивчення громадсього побуту українского народу дозволяє нам сьогодні досить з великою частиною об'єктивно оцінювати громадську діяльність украінців, її основні напрямки та види. Саме це знання доомагає нинішнім науковцям-історикам зрозуміти основні аспекти формування украінського етносу на территоріях сучастноі України та української суцільної етничної территорії.

Слід сказати, що перш за все основним чинником формування громадського побуту українського народу була саме сільсько-господарська діяльність українців.

За весь аж до початку XX століття переважним класом серед усього населення України були селяни.Увесь спектр діяльності селян залежав від землі, а саме від її обробки. Сільська громада, яка фактично стала уособленням селянського мислення щодо землі та пов'язаних з нею сільсько-господарських робіт. Саме вона стала початковою силою, що штовхала селян на розвиток громадської побутовності та добросусідсських відносин, що особливо яскраво ми можемо побачити на прикладі об'єднань селян задля більш швидшої обробки землі тощо.

Слід вказати, ща саме громада підтримувалася звичаєвим правом, котре існувало з часів ще Київської Русі. Це право дуже часто використовувалося на селі і загалом стало першоджерелом для формування правової системи.

Окремо слід сказати про дозвілля населення. Морально-правові устої формували й напрямки дозвілля українського народу, яке проявлялося у своєрідній обрядовості, святкуванні народних свят та усноі народної творчості.

Ці та інщі фактори спонукали до розвитку народного побуту та звичаєвості, які з плином часу не тільки збереглися у пам'яті народу, а й продовжували розвиватися.

Список використаної літератури

1. Боровский Я.Е. Мифологический мир древних киевлян. -- Киев, 1982. --

С. 24

2. Брайчевський Ю. М. Утвердження християнства на Русі. -- Київ, 1988. --

С. 39 -- 40.

3. Гошовский В. У истоков народной музыки славян. -- Москва, 1971. -- С. 84.

4. Греков Б. Д. Крестьяне на Руси. -- Москва; Ленинград, 1946. -- С. 294 -- 295.

5. Грушевський М. Історія України-Руси. -- Київ, 1994. -- Т. 5. -- С. 357.

6. Грушевський М. Нариси історії Київської Русі від смерті Ярослава до кінця XIV ст. -- Київ, 1991. -- С. 292 -- 293.

7. Даркевич В. П. Народная культура средневековья. -- Москва, 1988. -- С. 108.

8. Довнар-Запольский М. Западнорусская сельская община в XVI в. -- Санкт-Петербург, 1897. -- С. 21.

9. Иванишев H. O древних сельских общинах в Юго-Западной России. -- Киев, 1863. -- С. 17.

10. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. -- Київ, 1993. -- Т. 1. -- С. 7 -- 8.

11. Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. -- Киев, 1989. -- С. 131 -- 132.

12. Линиченко І. Суспільні верстви Галицької Русі XIV -- XV в. -- Львів, 1899. -- С. 81 -- 82;

13. Николайчук Ф. Универсал гетьмана Скоропадского о вечерницах, кулачных боях, сборищах под Ивана Купала и проч., 1719 года // Киев. старина. -- 1894. -- Т. 45. -- С. 541 -- 543.

Размещено на Allbest.ru