Образ людини в епоху постмодерну

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

«Образ людини в епоху постмодерну»

Зміст

Вступ

1. Ментальність людини в епоху постмодерну

2. Антропологія постмодерну

3. «Тілоцентризм»

4. Мислення постмодерної епохи

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Постмодерн є епохою у розвитку людства, для якої характерно якісне збільшення невизначеності багатьох соціальних реалій.

Спосіб мислення, світосприйняття та світовідчуття деконструктивізму є характерним і для іншої філософській ідеї - постмодернізму. Поява під кінець XX ст. такого духовного явища, як постмодернізм також завдячує основним ідеям і тенденціям постструктуралізму. Засновником постмодерну вважається французький філософ Жан-Франсуа Ліотар (1924-1998).

Філософ застосував поняття постмодернізму до аналізу проблем розвитку філософії, визначаючи сучасну філософію як "філософію постмодерну". На його думку модерн є епохою панування "великих метарозповідей" ("діалектика духу", емансипація людини", "герменевтика смислу" тощо), які намагалися набути статусу універсально легітимних. Епоха постмодерну - це епоха недовіри до метарозповідей, їх делегітимації, вивільнення "мікронаративів", що не зазіхають на загальновизнаність і використовуються лише ситуативно. Головними ознаками постмодерну є: занепокоєність сучасних інтелектуалів глобальними негативними наслідками (планетарне отруєння ґрунту, глобальне забруднення атмосфери, світового океану, озонові дірки); світоглядне розчарування у найпрекрасніших колективних сподіваннях, мріях, прагненнях; девальвація ідеології фундаменталізму, зростання інтересу до розмаїтих форм виявлення шпоральності, нелінійності, індетермінізму, дисенсусу та ін.

Філософія постмодернізму не існує як щось цілісне, подане в систематизованому вигляді. Пояснюється це не тільки тим, що серед її провідних представників немає концептуальної єдності, але й тим, що самі вони виступають проти філософії як особливого виду інтелектуальної діяльності зі своєю специфікою, а також протиєдиних світоглядних і теоретичних засад.

1. Ментальність людини в епоху постмодерну

Постмодернізм (від франц. - післясучасність) - стан західної цивілізації останньої чверті ХХ століття. Вся сума сучасних художніх настроїв. Поняття «постмодернізму» ввів у1949 році Дж. Гаднат. Провідними теоретиками постмодернізму є Ю.Хабермас, М.Фуко, Ж.Дерріда. Постмодернізм називають, також, символомсучасної епохи, способом мислення у філософії, стилем, напрямом у мистецтві. Постмодерністи заперечують можливість об'єктивної інтегративної науки про суспільство. Основною суттю постмодернізму в художній літературі є те, що свідомість героя розірвана , наголос у творах переноситься на безособовий образ.

Одним із принципів постмодерністської ідеології є відкритість всіх зв'язків, спілкування усіх з усіма, відчуття себе стільки разів людиною, скільки мов ти знаєш, боротьба з ідеологією, особливо марксистською.

Постмодернізм визнає повторення, цитування. Але це перекриває хід своєрідній новизні, свіжості думки, власного погляду.

Постмодернізм відкидає можливість всього нового, а визнає лише, все добре закріплене, старе.

Епоха постмодернізму відмічена тотальною кризою віри в розум, науку, прогрес, демократію, Бога.

Нормативність розмивається у сфері моралі, яка стає амбівалентною і украй суперечливою. За Бауманом, мораль постмодерністського суспільства виглядає так:

1) Люди перестають бути поганими або добрими. Вони просто «морально амбівалентні».

2) Моральні явища не відрізняються регулярністю і стійкістю.

3) Моральні конфлікти не можуть бути дозволені через відсутність стійких моральних принципів.

4) Немає такого явища як універсальна, загальна для всіх мораль.

5) Відповідно, немає раціонального порядку, бо немає механізму морального контролю.

6) Але мораль не зникає взагалі. Вона трансформується в етичну систему, що стосується міжособової взаємодії. Особливу значущість становить потреба бути для іншого.

7) Люди приречені на життя з нерозв'язними моральними дилемами.

Ця відмінність виражається, перш за все, в рефлексії постмодерністів, в їх критичності не тільки по відношенню до навколишніх реалій, але й до себе, своїх ідей і дій. Постмодерністська ментальність дозволяє індивідам долати владу структур, характерну для суспільства модерну, яка задавала цілком певні життєві орієнтири. Більш того, постмодерністська ментальність дає індивідам також можливість вийти за межі впливу соціальних структур. Це дозволяє їм краще реалізувати свій інтелектуальний потенціал незалежно від соціального походження.

Ментальність постмодерну не націлена на пошук остаточних істин. Швидше, постмодерністи прагнуть утвердження нового стандарту істини, що припускає її відносність.

Постмодерністи не цураються ірраціональних понять, толерантно відносяться до містики і взагалі вчаться жити з явищами, які поки не отримали пояснення.

Модерністи хочуть контролювати світ, покоряти природу. Постмодерністи не тільки не прагнуть цього, а, навпаки, роблять зусилля, щоб зруйнувати цей контроль. Бауман помічає: «Модерном був довгий марш у в'язницю. До неї так ніколи і не дійшли (проте в деяких місцях, таких як сталіністська Росія, гітлерівська Німеччина або маоїстський Китай, підходили вельми близько), хоча не через нестачу старання».

Споживацьке суспільство кладе кінець «потребам» у традиційному значенні цього поняття. Дотепер потреби були пов'язані з індивідами певними відносинами через предмети споживання. Бодрійяр здійснює деконструкцію цих відносин у дусі Фуко і приходить до цікавих думок. У суспільстві постмодерну люди не купують те, в чому вони мають потребу. Швидше, код контролює і примушує їх робити ті або інші покупки. Предмети втрачають функцію корисності. Споживча вартість замінюється символічною вартістю: індивіди починають купувати товари, тому що вони є символами престижу, влади, благополуччя. Ці символи не стільки задовольняють конкретні потреби, скільки служать диференційними знаками, що свідчать про приналежність до конкретної групи, дозволяють бути рівнею. Так, поступово із споживаних символів складається «мова», що дозволяє значущо спілкуватися з оточуючими: споживані товари можуть красномовно розказати практично все про їх власників, що належать до певної «споживацької маси».

2. Антропологія постмодернізму

постмодерн антропологія екзистенціалізм тілоцентризм

Розуміння місця і ролі людини в сучасному світі постмодернізм формує не тільки в контексті наукової революції і внутрішньої форми культури. Постмодерністська антропологія є самосвідомістю сучасної цивілізації її реалією став людський індивід у своєрідності його свавільного емоційного «Я». У постмодерні будь-яка спільність, не виправдана внутрішньо таким (свавільним) індивідом, будь-яка колективна норма і правило виступають щодо нього як насилля, репресія, від яких він повинен звільнитися. На філософському рівні такими репресивними силами визнаються логіка і раціональність. Самовідчуття індивіда, невловні стани, культура повсякденності -- предмети постійної уваги постмодерну.

Людина - це «культ безпосереднього», «чарівність тривіального» -- такі заклики постмодерністів стосовно розуміння людини і людського буття.

Постмодернізм руйнує антропологічну доктрину модерну - великого часу визволення людства, зосереджуючи увагу на «профанному гуманізмі», на самовдоволеності розуму, на розкладі цілісної людини релігійних епох. Але з часом виявилася й друга ідея - недостатності розкладу первісної цілісності людини. Надлюдина Ф. Ніцше елімінує трансценденцію (таїну), заміняючи її могутністю і волею. В постмодернізмі ця ідея знаходить вираження в заміні інтерпретацією (деконструкцією) реальної людини у світі. З огляду на це свобода постмодерністської людини - це свобода комунікації, дискурсу, тексту, інтерпретації, до цього приводить принциповий ціннісний плюралізм.

Створення інтегральної антропологічної картини, до чого завжди прагнула філософія, є питанням збереження основи розуміння світу й адекватної відповіді людини на виклики світу. Постмодернізм відмовляється від цього завдання, оскільки не може зібрати докупи «вислизаючий» світ, скріпити його смисловим стрижнем і цілісною системою цінностей.

Акцентуючи активне зростання претензій до життя, постмодернізм заперечує універсалізм у людині. Розвінчати добро - мета постмодерністської етики; це процес розмивання реальних людських відношень. Дерріда, наприклад, вважає, що людина не може діяти безкорисливо. Дар, подарунок, служіння, любов - «фальшиві монети», оскільки той, кому дарують, має почуття вдячності до того, хто дарує, який у свою чергу дістає задоволення від дарування. Виходить, що подарунка в чистому вигляді не існує: «сутність подарунка анулює подарунок».

У постмодернізмі людина нескінченно плюральна (множинна); відсутність єдиної системи цінностей веде до такої множини позицій, яка не здатна стати єдністю. Несубстащійна, «густа» людина має тільки один вектор - гра і рух образів, які перетворюють її на подібність симулякра. Антропологічний тип, на який орієнтовано постмодернізм, - це космополіт, вільний від догматів будь-яких традицій і норм, який чудово розуміє їх умовність. Це абсолютно щирий стосовно своїх природних інстинктів «шизоїд» (Дельоз), котрий цінує насамперед споживання. Це інтелектуал, який має правила будь-якої мовної гри і так само легко звільняється від них. «Ніколи людина не була, здавалося б, такою розплавленою і плинною - і ніколи не була вона водночас такою ж замкненою в своїй самості, такою «холодною» серцем» (В. Іванов). В підсумку це поєднувало б у собі готовність до відречення від старого і разом з тим втому, байдужість.

Вістря своєї критики постмодерністи спрямовують проти свідомості, оскільки філософія свідомості репрезентує її як особливий феномен внутрішнього світу суб'єкта. Відмова від «внутрішнього» - головне у філософії свідомості постмодернізму. Тим самим базова установка філософії -- свідомість -- змінюється на «віру в свідомість», а сутність людини -- на лінгвістичну поведінку організмів, яким приписується свідомість. У традиції Декарта, Брентано, Гуссерля свідомість містить «Я», котре як самість спостерігає і сортує потік ментальних образів (які проходять перед нею), перетворюючи їх на усвідомлені образи. Головне в цій традиції -- уявлення про безпосередню даність свідомості тому, що усвідомлюється, та внутрішньої достовірності свідомості.

3. «Тілоцентризм»

Постмодернізм має також менш очевидні, але по суті більш глибокі і суттєві риси. Мова йде про здійснений постмодернізмом перехід від Слова до Тіла. Зміст даного парафразу полягає у виявленні суті сучасної цивілізації, якою є ідея раціональності у двох основних іпостасях: по-перше, «Слово», яке в грецькому оригіналі Євангелія від Іоанна є Логосом. А він - не тільки слово, але й думка, і розум, і правило, і закон. Інакше кажучи, Слово як розумний зміст світу, доступний людському пізнанню в силу і в міру розумності самого цього пізнання; по-друге, ефективна дія, яка виявляється раціональною саме завдяки досягненню бажаного результату з оптимальними затратами засобів. Можна по-різному ідентифікувати цю цивілізацію: як фаустівську, як прометеївську тощо, але її змістом є ідея раціональності у всіх її проявах від розумності до ефективності, інакше кажучи - слова і діла.

У постмодернізмі було зроблено наступний крок у напрямку зміни смислоутворювального центру сучасної культури як переходу від Слова до Тіла, від інтелектуальності і духовності до тілесності, від вербальності до наочного образу, від раціональності до «нової архаїки», коли в центрі ментальності і дискурсу опиняється тіло, плоть. Слово втрачає своє значення домінанти, його місце займає Тіло, культура перестає бути логоцентричною і виявляється тілоцентричною. А. Морева:

«У постмодерністському досвіді тілесність і ментальність немовби міняються місцями: тіло стає внутрішнім, а ментальність -- зовнішнім планом змісту людини. Тілесність у всьому спектрі відношень стає домінантою всього, що відбувається».

Якщо у центрі осмислення людського буття опиняється тіло, то сама логіка осмислення виводить у контекст існування. Зрозуміти що-небудь означає вийти за його межі, в його контекст. Наприклад, зрозуміти смисл слова можна тільки із контексту фрази його використання, смисл фрази -з контексту тексту і т. д. Сенс життя - за межами самого життя. А що є контекстом життя? Закінчення людського існування є закінчення тілесного буття, смерть. Але що тоді є смерть? Заперечення життя? Не-життя? Друге (інше) життя? Через що у постмодерністському філософствуванні сформувалася своєрідна апокаліптика (пророкування про «кінець історії») і танатологічна (Танатос - бог смерті) традиція осмислення феномена смерті, дискурсів про неї в широкому історико-культурному діапазоні від поховальних обрядів до некрореалістичних експериментів у сучасному кіномистецтві Зрозуміло, що в такому разі на першому плані - тіло, плоть, багатоманітні експерименти з мертвим тілом, тілом як таким.

4. Мислення постмодерної епохи

У XX ст. настає епоха антираціоналістичного умонастрою. Виникають форми своєрідного “ірраціоналістичного гуманізму”, які апелюють до підсвідомості. Якщо до цього істину шукали в розумі, то тепер її вбачають у протилежному - в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії, тому що суттєві сторони цих процесів для них закриті. Цей стиль філософствування починає домінувати в західній філософії: “філософію мислення” замінює “філософія життя”. Студенти повинні мати уявлення, що “Філософія життя” як філософський напрямок склалась у кінці XIX ст. головним чином у Німеччині та Франції. Виникаючи як опозиція класичному раціоналізму, вона звертається до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Саме поняття “життя” в руслі цих орієнтацій багатозначне і невизначне: воно трактується в біологічному (Фрідріх Ніцше, 1844-1900); космологічному (Анрі Бергсон, 1859-1941); культурно-історичному (Вільгельм Дільтей, 1833-1911; Геогр Зіммель, 1858-1918; Освальд Шпенглер, 1880-1936) планах. Цей поділ дуже умовний тому що вказані моменти співіснують досить часто в рамках однієї концепції. Основа життя, за концепцією Ніцше, - це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі - волі до влади. Життя для мене, підкреслює Ніцше тотожне інстинкту зростання, влади, накопичення сил, зміцнення існування, якщо відсутня воля до влади, істота деградує.

Поняття “життя” використовувалось також для побудови нової картини світу. На початку XX ст. великої популярності набуває вчення французького мислителя А.Бергсона, в якому центральне місце займало поняття життя, витлумачене як безперервне творче становлення. Для Бергсона життя - це метафізичний космічний процес, могутній потік творчого формування: із послабленням напруги життя розпадається, перетворюючись на матерію, тобто бездушну масу. Людина трактується Бергсоном як творча істота, здатність до творчості якої визначається ірраціональною інтуїцією, що як Божий дар дається лише обраним. Так Бергсон приходить до елітарної концепції творчості та культури. У культурно-історичному плані інтерпретує поняття життя О.Шпенглер. Життя для нього - це “доля”, “душа” культури, яка обґрунтовує ідею катастроф, що постійно і регулярно повторюючись в історії, призводять до виникнення і смерті замкнутих у собі цивілізацій. У своїй праці “Присмерк Європи” Шпенглер висунув концепцію культури, що визначається як єдність стилістики, втіленої у формах економічного, політичного, духовного, релігійного, практичного, художнього життя. Культура трактується ним як організм, який з одного боку, характеризується твердою органічною єдністю, а з другого - відокремлений від інших культурних утворень. Наприкінці розгляду цього питання студентам треба засвоїти, що будь-яка філософська концепція є продуктом своєї епохи, породженням певних соціально-культурних умов та обставин. Проте неможливо вивчати сучасні філософські концепції, не враховуючи їхнього генетичного розвитку та органічного зв'язку з філософськими концепціями XIX ст. Некласична буржуазна філософія має важливе історичне значення: вона є ланкою зв'язку між класичною філософією і сучасною, теоретичною базою підготовки філософських вчень XX ст.

Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості. Представники екзистенціалізму не робили спроб проникнути в методологічні аспекти науки чи розкрити природу моралі, релігії, мистецтва. В центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх лише настільки наскільки вони стосувались названих питань. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування, проблема часу як характеристика людського буття.

Філософська антропологія розглядається як течія філософії XX ст. (переважно німецької), що виникла в 20-х роках як прояв загального “антропологічного перевороту”, що відбувався в першій чверті нашого сторіччя в західноєвропейській філософії. Основними представниками цієї течії є: М.Шелер (1874-1928), Г.Плеснер (1892-1985), А.Гелен (1904-1976), Е.Ротхакен (1888-1965), Н.Е.Хенгстенберг (нар. 1904), О.Д.Больнов (нар. 1903).Своєрідним синтезом екзистенціальної та релігійної філософії є персоналізм, основна характерна риса якого атеїстична тенденція, що визнає особистість та її духовні цінності вищим сенсом земної цивілізації. Основні представники персоналізму: П.П.Боун (1847-1910), Р.Т.Флюеллінг (1871-1960), З.Ш.Брайтмен (1884-1954), М.У.Калкінс (1863-1930) - у США, Н.У.Керр (1857-1931) - в Англії; В.Штерн (1871-1938) - у Німеччині; Е.Муньє (1905-1950), Ж.Лакруа (1900-1986) - у Франції та ін. Предметом філософського дослідження в персоналізмі є творча суб'єктивність людини. З точки зору персоналістів, у XX ст. концепціями, що найбільш одухотворені особистісними ідеями, є персоналізм, екзистенціалізм та марксизм.

Екзистенціалізм зацікавлений в осягненні внутрішнього життя людини, марксизм - її іманентних характеристик. В об'єднанні цих концепцій та їх переосмисленні через основні принципи персоналізму філософи-персоналісти вбачають шлях до створення справжньої філософії сучасності. Для повного уявлення студенти повинні зробити підсумок та підкреслити деякі особливості екзистенціальної філософії: екзистенціальна філософія - це цілісний ідейний рух, сконцентрований навколо проблеми людини, що сформувався на історичному ґрунті соціальних криз XX ст., екзистенціальна філософія спробувала відшукати теоретико-методологічні шляхи до комплексного вивчення людини.

Висновки

Постмодерністський Розум виступає проти закритих філософських систем типу діалектичного та історичного матеріалізму. Віддаючи перевагу невизначеності, сучасний підхід не визнає редукції, однобічного пояснення складного через просте. Він відкриває не лише прості за своєю природою одиниці, елементарні частки, але й складні сукупності.

Концепція інформаційного суспільства є різновидом теорії постіндустріального суспільства, засновниками якої були З.Бжезинський, О.Белл, О.Тоффлер. При розгляді розвитку суспільства як “зміну ступенів”, прибічники теорії інформаційного суспільства пов'язують його становлення з домінуванням “четвертого”, інформаційного сектору економіки, який йде після сільського господарства, промисловості та економікою послуг. При цьому стверджується, що капітал і праця, які є основою індустріального суспільства,поступаються місцем інформації та знанню у сучасному суспільстві. Сучасна філософія містить у собі широкий спектр проблем і підходів до їх вирішення, насущні проблеми життя і, особливо, проблему людини. У XX ст. настає епоха антираціоналістичного умонастрою.

Виникають форми своєрідного “ірраціоналістичного гуманізму”, які апелюють до підсвідомості. На початку XX ст. великої популярності набуває вчення французького мислителя А.Бергсона, в якому центральне місце займало поняття життя, витлумачене як безперервне творче становлення. Для Бергсона життя - це метафізичний космічний процес, могутній потік творчого формування: із послабленням напруги життя розпадається, перетворюючись на матерію, тобто бездушну масу.

Екзистенціалізм зацікавлений в осягненні внутрішнього життя людини, марксизм - її іманентних характеристик. В об'єднанні цих концепцій та їх переосмисленні через основні принципи персоналізму філософи-персоналісти вбачають шлях до створення справжньої філософії сучасності.

«Усім тим, хто ще хоче говорити про людину, хто ще ставить питання про те, що таке людина за своєю суттю, всім тим, хто не згодний на формалізацію без антропологізації, на міфологізацію без містифікації, хто взагалі не бажає думати без думки про те, що думає тільки людина, -- усім цим безглуздим і дурним формам рефлексії можна протиставити лише філософічний сміх, тобто, інакше кажучи, безмовний сміх».

Список використаної літератури

Бауман З. Спор о постмодернизме / З.Бауман // Социологический журнал. - 1995. - №4.

Бодрийяр Ж. В тени молчаливого большинства или Конец социального / Ж.Бодрияр. - Екатеринбург, 2000.

Размещено на Allbest.ru