Концепція Homo Faber

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Концепція Homo Faber»

План

Вступ

1. Антропологія як вчення про людину

2. Homo habilis - найперший вид роду Homo

3. Історичний розвиток поглядів на людину

4. М.Шелер і концепція "homo faber"

5. Людина і суспільство у вченнях К.Маркса

6. Соціологічні підходи до вивчення особистості та її місця в суспільстві

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Феномен людського життя. Людина... Хто вона така? На перший погляд це питання зовсім просте. Хто ж не знає, хто така людина? Адже на рівні здорового глузду кожен з нас впевнено виділяє людину з оточуючого середовища, її відмінність від інших істот здається цілком очевидною. Але в тому й річ, що те, що здається нам найбільш знайомим, насправді є і найбільш складним, як тільки ми робимо спробу заглянути у глибину його сутності, як це прагне робити філософія, виходячи за межі “очевидності” й прагнучи осягнути сутність.

Людина - унікальне творіння Всесвіту. Вона важкодоступна для вивчення, незбагненна, загадкова. Ні сучасна наука, ні філософія, ні релігія не можуть сповна розкрити сутність людини. Називаючи ті чи інші якості людини, філософи шукають серед них визначальні, принципово важливі, виділяють серед них то одні, то другі: людина є політична істота (Аристотель); це мисляча істота (Р. Декарт); людина - це істота, яка виробляє знаряддя праці (Б.Франклін); це тварина, яка має здатність користуватися знаряддями праці (К.Гельвецій); людина розумна (гомо сапієнс) (К.Лінней); це єдина істота, яка знає, що вона є (К.Ясперс); людина актор, тобто яка грає (Хейзінга); за визначенням К.Маркса, сутність людини становить сукупність усіх суспільних відносин.

Ці визначення, як і інші, тут не названі (а їх можна нарахувати за 20), складалися поступово, залежно від того, як розкривалися творчі можливості людини в процесі її еволюції. І доки існує людство, триватимуть пошуки людиною відповіді на питання - хто ж вона є. І будь-яке його вирішення залишатиметься таким же незавершеним, як і історія людства, проблемою, тому що кожна людина дає ці визначення сама собі.

Отже, філософську програму осягнення людини можна афористично визначити словами Сократа: “Пізнай самого себе”. Адже у цьому корінь і стрижень усіх світоглядних проблем. Історія розвитку людини і світу свідчить, що процес осмислення феномену людини далекий від завершення, і ця незавершеність породжена це первинним і найскладнішим питанням - про походження людини. Вирішення ж цієї проблеми у світоглядній історії має гіпотетичний характер.

1. Антропологія як вчення про людину

Загальної, комплексної науки про людину не існує. Є велика кількість конкретних, спеціальних наук, що вивчають людину в певній проекції, створюють ідеальні моделі окремих сторін багатогранного феномена людини. Але ці моделі існують самі по собі, не перетинаючись і нб з'єднуючись. У сучасних умовах існує практична необхідність інтеграції наук про людину в єдину комплексну дисципліну - людинознавство, чи антропологію.

Термін «антропологія» у науці закріплений за дисципліною, що вивчає природне походження людини та її рас, мінливість будови тіла людини у часі і територіально. Антропологія включає три розділи: вчення про походження людини (антропогенез), морфологію людини і етногенез (расознавство). Це антропологія у вузькому, спеціальному розумінні слова.

У XIX ст. Л. Фейєрбах ввів у філософію антропологічний принцип: категорія людини була обґрунтована ним як головна категорія нової філософії. Він писав: «Нова філософія перетворює людину, включаючи і природу як базис людини, в єдиний, універсальний і вищий предмет філософії, перетворюючи, отже, антропологію, у тому числі і фізіологію, в універсальну науку». Антропологія в розумінні Л. Фейєрбаха є універсальна наука про людину, яка включає комплекс людинознавчих знань.

З антропологічного принципу беруть початок філософські концепції, автори яких вважають поняття «людина» в якості основної світоглядної категорії та на її основі розробляють систематичні уявлення про природу і суспільство. У Росії послідовником антропологічного принципу у філософії був М. Г. Чернишевський. Найбільш повно і докладно антропологічний принцип був реалізований М. Шелер в розробленій ним філософської антропології.

Homo sapiens, Homo faber, Homo ludens...

Не треба доводити, що феномен людини безмірно складний і невичерпно багатий. Різноманітна, відповідно, і антропологічна тематика. У її межах значаться такі питання, як походження і сутність людини, фундаментальні характеристики людини - на тлі і в порівнянні з іншими живими істотами, специфіка людського існування (перебуває чи не перебуває людина в ряду речей), конститутивна роль іншого в людському бутті, справжнє і несправжнє в людині, смисложиттєвих визначеність буття людини в світі і т.п.

Третя антропологічна версія знаходить відбиття в натуралістичних, позитивістських і прагматичних вченнях. Це концепція «людини діяльнісної» -- «homo faber», яка заперечує специфічну особливість людського розуму. Тут сутнісна відмінність між людиною і твариною зникає; людина тлумачиться як особливий різновид тварини, що має просто більшу сукупність природних ознак. Всі психічні і духовні феномени, згідно з цією версією, закорінені у чуттєвих відчуттях, інстинктах і вабленнях. Доктрина «homo faber» розвивається з часом у потужний теоретичний напрямок і знаходить своє втілення у вченнях Конта і Спенсера, пізніше -- у сучасній соціобіології.

Таким чином, історія філософської антропології (тобто вчення про людину) засвідчує, як поступово з'являються, ускладнюються й змінюються уявлення про людину та особистість. В тій чи іншій модифікації ці підходи знаходять свій вияв у соціологічних вченнях. Всіх їх, незалежно від способу тлумачення людини та особистості, об'єднує одна спільна риса: вони визнають людську особистість специфічним утворенням, що безпосередньо чи опосередковано виводиться з соціальних факторів.

2. Homo habilis - найперший вид роду Homo

Homo habilis (людина вміла) - найперший, за класифікацією сучасної антропології, вид роду Homo. Він уважається першим власне людським різновидом, що існував у період з 2,2 до 1,6 млн. рр. тому. Честь його відкриття належить англійському археологу доктору Льюїсу Лікі та його дружині Марі, які виявили його залишки в 1960 р. в ущелині Олдувай (Танзанія). Вік олдувайської знахідки - 2 млн. років. На відміну від австралопітеків, габіліс, що жив на терені сучасної Кенії й Північної Танзанії, використовував примітивні знаряддя праці, а його череп дуже схожий на череп сучасної людини. Обсяг мозку габіліса (550 - 800 см3) був значно меншим, ніж у Сапієнса (бл.1400 см 3) , але на 30% більшим, ніж в австралопітекових. Для істоти зросту 120 - 125 см мозок габіліса був розвиненим дуже добре. Розумовий прогрес слід визнати наявним, що антропологи вважають головним доказом «сапієнтизації» («олюднення») мавп. Термін спірний, але в науці розповсюджений. У габіліса вже були відсутні масивні надбрівні валки. Більше, ніж в австралопітека були схожі на людські його ноги, більш спритними були руки. Ці істоти не знали вогню, але, можливо, будували з каменів примітивні укриття від вітру. Але, хоча габіліси й виготовляли знаряддя праці, за своєю морфологічною організацією вони мало відрізнялися від австралопітеків, які безумовно були тваринами. У них були відсутні специфічно людські морфологічні особливості. Виходячи з цього, інша частина вчених вважає, що в габілісів ще не почали формуватися ні мислення, ні воля, ні мова, ні соціальні стосунки, а отже, вони людьми ще не були, навіть такими, що формувалися. Відповідно, початок антропоґенези вони пов'язують з переходом від габілісів до пітекантропів, який стався приблизно 1,5 - 1 млн. рр. тому.

Глобальною перемогою габіліса вважається саме набуття ним здатності до виготовлення знарядь праці, можливо, навіть більшою, ніж початок використання вогню чи доместикація тварин. Увесь ланцюг культурних артефактів, які ми нині звемо найбільш великими відкриттями, у своїх витоках має всього один вид - кам'яне знаряддя. Отже, виготовлення знарядь праці - це перша глобальна революція в історії людського роду.

Кількома ударами каменя об камінь габіліс оббивав гальку з одного боку, створюючи ріжучий край. Цю культуру назвали олдовайською, а також гальковою. Такі найпримітивніші знаряддя (ударники) прозвали чопперами (січками). Їх важко відрізнити від природних каменів, вони різноманітні, незграбні й нестандартні. Деякі, мабуть, виготовлялися на один раз. Але за їхньою допомогою можна було обстругати й зробити вістря дерев'яному спису чи копалці для викопування коріння, або для потрошіння невеликого звіра, чи відрізання шматку м'яса. Кам'яні знаряддя важко носити з собою, тому їх, напевне, робили на місці. Палеонтологи знаходили кістки тварин, розколоті уздовж. Це буде простежуватися й надалі, в інших видів Homo, з чого вчені зробили цілком правильний висновок, що цих істот особливо цікавив спинний мозок. М'ясо їли, щоб наїстися, а то була особлива річ - ласощі (й мозок товаришів теж, до речі). З часом археологи знайшли подібні знаряддя праці в багатьох місцях Африки, на Далекому Сході, у Прибайкаллі. Але кістки габіліса відомі поки що тільки в Африці. То хто ж тоді виготовив їх в інших місцях? Наука на це питання відповіді не має.

Поява в Homo кам'яних знарядь знаменує собою початок ПАЛЕОЛІТУ (давньокам'яного віку), в якому всі гомініди, включно з неандертальцем, залишили свої рештки у НИЖНЬОМУ палеоліті.

3. Історичний розвиток поглядів на людину

Роздуми про людину, можливості його діяльності, ціннісно-смислову орієнтацію, надії на майбутнє складають основний зміст філософії. Починаючи з якнайдавніших часів, виникає проблема людини, що укладає невичерпне різноманіття аспектів і підходів свого розгляду. Демокрит, Платон, Аристотель, Епікур, Августин Блаженний, Хома Аквінській, Микола Кузанській, Данте, Пико делла Мірандола, Гоббс, Декарт, Спіноза, Руссо, Дідро, Гельвеций, Кант, Гегель, Маркс, В.Соловйов, Бердяєв, Сартр, Гайдеггер - складають далеко не повний перелік імен, що уявляють різні рішення «вічних» питань про людину, його душу і тіло.

У XIX-XX столітті виникають різні напрями антропології, які знаходять свій вираз в натуралістичних, матеріалістичних, позитивістських і прагматичних ученнях. Ці концепції характеризуються розглядом людини як діяльної істоти (homo faber). Суть людини, відповідно до цього підходу, визначається не розумом і його проявами,а його біологічною інстинктивною природою. Все, що називається мисленням, відчуттями, бажаннями, вищими емоційними проявами розглядається лише як «символічна мова інстинктивних імпульсів» (Ніцше, Гоббс), символікою, в основі якої знаходяться інстинкти і відчуття. Людина - це істота, що створює символи (мова). Знаки, слова, поняття складають довершені інструменти людської діяльності. Не дивлячись на відмінності, перераховані напрями в основу людської діяльності поміщають природно-матеріалістичні підстави - інстинкти, біологічні особливості (фрейдизм), соціально-економічні відносини (марксизм). Їх об'єднує також уявлення про історію як про цілісний процес поступальної ходи до піднесеної мети, віра в значущість ціннісно-смислової компоненти суспільного розвитку. Ці ідеї в різних формах присутні в ученнях Канта, Гегеля, Конта, Спенсера, Дарвіна, Маркса і інших.

Серед наукових концепцій походження людини найбільш поширеною і впливовою є еволюційна, у джерел якої стоять Ж.-Б. Ламарк і Ч. Дарвін. Під впливом мінливості, спадковості, природного відбору здійснюється еволюція в органічному світі, поява нових видів. Х. де Фріс додає і такий фактор, як великі одиничні мутації. Вищим щаблем еволюційного розвитку є людина. Еволюційна концепція - не тільки основа науки антропології, а і раціональна передумова філософського вчення про людину, тому що поєднує і відокремлює світ природи і світ людської культури, історії.

Філософи зосереджують увагу на рушійних силах, змісті процесу антропогенезу, розглядають його як антропосоціогенез, тобто єдиний процес формування людини і суспільства. І підходять до вирішення цієї проблеми або з позицій ідеалізму, або з позицій матеріалізму. З матеріалістичних позицій проблема антропосоціогенезу глибоко розроблена Ф. Енгельсом. В роботі „Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину” він висунув положення про визначальну роль праці в процесі антропогенезу. Головна ознака присутності людини в світі - знаряддя праці. Людина є перш за все творець знарядь праці - Homo Faber. Вона перейшла від пристосування до природи до пристосування природи до себе. Праця потребувала для свого розвитку взаємодії. Тобто виготовлення знарядь праці робило необхідним, єдино можливим шляхом розвитку перехід від біологічного до над біологічного об'єднання, від стада до суспільства. Могутнім фактором став розвиток мови як засобу спілкування, об'єднання зусиль в праці, згуртування спільноти. В ході антропосоціогенезу відбувся перехід від біологічно детермінованого до людського морального існування. Це створило умови для розвитку праці і , в свою чергу, було породжено потребами праці як способом буття людей. Праця виступала як рушій антропосоціогенезу і як його результат. Праця розвивала інтелект, здібності людей. сприяла формуванню суспільства, що, в свою чергу, ускладнювало працю, збільшувало розмаїття її видів з метою задоволення матеріальних і духовних потреб людини, які розвивалися в ході розвитку праці.

4. М.Шелер і концепція "homo faber"

Основоположник філософської антропології М. Шелер вважав, що всі основні проблеми філософії можна звести до питання, що є людина.

Також М. Шелер запропонував типологізацію різновидів антропологічних настанов у філософській думці і пропонує визначати п'ять типів антропологічних вчень (яким притаманні певні самостійні образи людини):

1) іудейсько-християнську доктрину (людина релігійна, homo religiosus, людина - лише носій божественного начала і здійснююча зв'язок з трансцендентним началом);

2) антично-грецьку (людина розумна, homo sapiens, людина - лише носій розумного начала, який вивищує її над природою і завдяки якому вона може цінити все суще, яким воно є насправді, - Бога, світ і саму себе);

3) натуралістичну (людина натуралістична, homo naturalis, людина - лише високорозвинена жива істота, а все, що стосується людського духу, розуму, є винятково продовженням вищих психічних здібностей, котрі ми виявляємо вже у людиноподібних мавп);

4) теорію декаданса (людина натуралістична дегенеративна, homo naturalis degeneratus, людина - носій негативного начала стосовно до самої природи людини як такої);

5) концепцію надлюдини (homo supranaturalis, людина, яка з причин власної органіки здатна стати надлюдиною, тобто підводить під духовну концепцію звеличення людини раціоналістично-сцієнтичну основу, як от погляди Д. Керлера і Н. Гартмана).

Проте ряд філософів зауважує, що М. Шелер обєднав з homo naturalis такий образ людини як homo faber (творця знарядь), проте здібність людини до діяльності не є органічною природною властивістю. Це ще одна антропологічна якість (якими є тяга до трансцендентного і розумність), котра потребує самостійного витлумачення. Деміургічна властивість людини не може бути поясненою з природних передумов. Це щось, що вивищує людину над природним царством. Також Е. Кассірер зауважує, що М. Шелер проігнорував такий архетипний образ людини як homo symbolicus, а опорою для включення його у типологію є така антропологічна властивість, як уява. Людина символічна зумовлена не тягою до транцендентності, не розумом, не діяльністю, а здібністю людини виробляти символи. Це цілком самостійний антропологічний образ (архетип). отже, в основі запропонованої систематики лежить погляд на те, що та чи інша антропологічна властивість (вір, розум, природність, діяльність, уява) демонструє варіативність людських архетипів. Людина наділена всіма цими якостями (як і іншими), але при оцінці цих властивостей народжується самостійний універсальний образ людини.

Третя ідеологія людини, панівна серед нас, ... - Це натуралістичні, "позитивістські", пізніше також прагматичні вчення, які я хочу позначити короткою формулою "homo faber". Це вчення про "homo faber" перш за все взагалі заперечує особливу специфічну здатність людини до розуму. Тут не проводиться суттєвої різниці між людиною і твариною: є лише статечні відмінності; людина є лише особливий вид тварин. У людині діють ті ж елементи, сили і закони, що й у всіх інших живих істот - тільки викликаючи більш складні слідства. <...> Отже, людина, в першу чергу - не розумна істота, не "homo sapiens", а "суть, що визначається потягами". <...> Те, що називається духом, розумом, не має самостійного, відокремленого метафізичного походження, і не володіє елементарною автономної закономірністю, згідною самим законам буття: вона - лише подальший розвиток вищих психічних здібностей, які ми знаходимо вже у людиноподібних мавп. <...> Те, що ми називаємо пізнанням - це тільки образний ряд, все глибше входящій між роздратуванням і реакцією організму; відповідно, це довільні знаки речей і конвенціональні з'єднання цих знаків. Образи, знакові ряди і форми їх зв'язку, що ведуть до успішним, життєво стимулюючим реакцій на навколишній світ, коли в результаті наших рухів досягається те, що спочатку було метою потягу, закріплюються у все зростаючій мірі в особистість і роді (завдяки спадковості). Ми називаємо ці знаки та їхні сполуки "істинними" тоді, коли вони викликають успішні життєво стимулюючі реакції, а "помилковими", коли вони їх не викликають; аналогічним чином - ми кваліфікуємо дії як "хороші" і, відповідно, як "погані". Єдність Логосу , який сам формує світ і який в той же час проявляється в нас як ratio, тут не потрібно ... Шелер М. Людина та історія / / Шелер М. Вибрані твори. М., 1994. С. 70-97

5. Людина і суспільство у вченнях К.Маркса

Будь-яка значна по масштабу теорія суспільства припускає явну чи неявну присутність якоїсь теорії людини, її сутності і місця у світі. Іншими словами, з теоретичною соціологією завжди межує визначена філософська антропологія. Так було й у Маркса. Його бачення людини сформувалося під впливом просвітителів, Гегеля, Фейєрбаха, а також Гесса. Хоча Маркс не ставив перед собою задачі створити особливу філософську антропологію, його концепція людини в цілому відрізнялася глибокою оригінальністю.

Відповідно до Маркса, людина - це насамперед homo faber, людина виробляюча. Продуктивна праця - от що відрізняє людину від тварини. Людина відрізняється від тварини тим, що не стільки пристосовується до навколишнього світу, скільки його пристосовує до себе.

Разом з тим праця зв'язує людину з природою. Завдяки праці в ході історичного розвитку люди все більше опановують природні стихії. Але разом з тим, у міру оволодіння цими стихіями, створені самими людьми продуктивні сили і суспільні відносини все більше протистоять їм у якості зовнішніх, далеких, ворожих для них сил. Відбувається відчуження людини від створених нею сутностей. Людина виявляється відчуженою від результатів своєї праці, від процесу праці, від суспільства і від самої себе (самовідчуження). Тільки в майбутньому комуністичному суспільстві, коли закінчиться "передісторія" людства і почнеться його "справжня" історія, коли людство з "царства необхідності" перейде в "царство волі", людина повернеться до самої себе, і відчуження буде переборено.

Маркс виходить з руссоїстського погляду на людську природу, відповідно до якого людина по природі своєї -- істота цілісна, "невідчужена", добра. В оцінці людської природи К.Маркс непохитний раціоналіст: людина, у його розумінні, істота споконвічна і безумовно розумна. Конт навіть у своїй "об'єктивній" соціології, не говорячи про "суб'єктивний", залишає місце для віри і почуття як важливих факторів людської життєдіяльності.

Для того щоб споконвічно позитивні родові якості людини проявилися, необхідно докорінно перетворити суспільство. У майбутньому комуністичному людстві (Маркс, як і Конт, виходить із уявлення про "розшерення соціальної вселенної", розглядаючи людство як розширене до межі суспільство) людина, переборюючи відчуження, повернеться на нові, більш високі ступені до свого вихідного й у той же час справжнього стану. Відмінність же цього, нового "золотого століття" від первісного полягає в тому, що тут "невідчуженість" базується не на низькому рівні продуктивних сил і обмеженості відносин людей між собою і з природою, а, навпаки, на безмежному росту продуктивних сил, на всемогутності людини і небаченому достатку.

Ця концепція людини, яка безпосередньо переростає в утопію, складає свого роду постійний фон наукових пошуків Маркса. Останні, однак, мали потребу в менш абстрактних постулатах і категоріях. Тому Маркс формулює тезу про соціальну сутність людини і звертається до її вивчення. Одна з найбільш відомих його Тез про Фейєрбаха" говорить: "...Сутність людини не є абстракт, властивий окремому індивіду. У своїй дійсності вона є сукупність усіх суспільних відносин" [1, т. 3,3]. Важливо мати на увазі, що це не психологічний, а саме філолофсько-антропологічний постулат: він відноситься не до особистості, а саме до природи людини взагалі, оскільки мова йде про сукупність усіх суспільних відносин.

Таким чином, Маркс, як і Конт, вносить важливий вклад у відкриття соціальної реальності і тим самим -- в онтологічне обґрунтування соціології як науки. Але розуміє цю реальність він інакше, ніж Конт. На відміну від Конта його не можна вважати соціальним реалістом, як, проте, і соціальним номіналістом. Його трактування взаємин суспільства й індивіда базується на розумінні взаємозалежності, взаємодоповнюваності і взаємопроникненні цих сутностей. В інтерпретації Маркса суспільство являє собою систему зв'язків і відносин між індивідами, які утворяться в процесі діяльності, насамперед - трудовий, "Суспільство не складається з індивідів, а виражає суму тих зв'язків і відносин, у яких ці індивіди знаходяться один до одного", -- писав він [8, 214]. Суспільство в його розумінні -- це "продукт взаємодії людей"; при цьому люди не вільні "у виборі тієї чи іншої суспільної форми" [9, 402].

Соціальність, по Марксу, виявляється не тільки у формі "безпосередньої колективності", коли індивід взаємодіє з іншими віч-на-віч. Суспільство присутнє в людині і впливає на її поведінку і тоді, коли індивід знаходиться наодинці із собою.

Особистість, по Марксу, -- не вихідний пункт соціально-історичного розвитку, а його результат. Підкреслюючи соціальну обумовленість свідомості і поведінки індивіда, Маркс розглядав розвиток особистості як вищу мету суспільного розвитку, яка буде досягнута тільки після радикального перетворення суспільних відносин.

6. Соціологічні підходи до вивчення особистості та її місця в суспільстві

Елементами соціальних систем є люди. Входження людини в суспільство відбувається через різноманітні соціальні спільноти: групи, інститути, організації та системи прийнятих у суспільстві норм і цінностей (культуру). Внаслідок цього людина залучена до багатьох соціальних систем, кожна з яких справляє на неї системоформуючий вплив. Вона стає не тільки елементом соціальної системи, а системою, що має складну структуру.

Будь-які соціальні утворення неможливо уявити без людини, її активної творчої діяльності, одним з наслідків якої і є соціальні спільноти. Адже людина як істота соціальна на основі соціальних звґязків і взаємодії творить групи, колективи, обґєднання, а згодом і спільноти. Саме особистість зґєднує всі ланки суспільного життя: макро-, мезо- і мікросередовища, робить їх полем власної творчої активності та осередком розгортання внутрішніх потенцій.

У соціології особистість розглядається не як продукт природи, а передусім як сукупність суспільних відносин, продукт суспільства.

Особистість як соціальна якість людини є предметом соціальних наук: філософії, соціології, психології та ін. Соціологія досліджує особистість як субґєкт соціальних відносин, виділяючи в ній соціально-типові характеристики, які розвиваються під впливом соціальних інститутів, а також шляхи та канали зворотного впливу особистості на соціальний світ. Отже, специфіка соціологічного підходу до вивчення особистості полягає в тому, що він аналізує її суто соціальні характеристики.

Соціальне не протистоїть біологічному і не виникає з нього. З народження людина одержує таку тілесну організацію, в якій запрограмована можливість її універсального соціально-діяльного розвитку. Соціальне життя розвиває специфічні людські біологічні якості. Тому суспільне становище людини є її природним станом.

Соціологія по-різному трактує поняття «людина», «особистість», «індивід». Поняття «людина» є родовим, вказує на якісну відмінність людей від тварин, служить для характеристики всезагальних, притаманних усім людям якостей і особливостей, які знаходять свій вияв у назві «homo sapiens». «Індивід» означає конкретну людину, одиничного представника людського роду. «Особистість» служить для характеристики соціального в людині. Особистість, на відміну від людини, є продуктом не тільки природи, а й суспільства, субґєктом соціальних процесів. Особистість -- усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких залучена.

Поняття «особистість» вживається стосовно кожної людини, оскільки вона є носієм важливих рис певного суспільства. Головне в особистості -- не абстрактна фізична природа, а її соціальна якість.

Термін «індивідуальність» означає особливі й специфічні якості природні, соціальні, фізіологічні, психологічні, успадковані й набуті, які відрізняють одну людину від інших, вплив на соціальні процеси та місце в них.

Узагальнено суспільна сутність людини конкретизується у понятті «особа», яке розкриває предметні ознаки індивідуальності щодо окремих соціальних структур -- груп, колективів, організацій, рухів, партій, інститутів та інших спільнот. Саме поняття «особа» розкриває соціальну роль, яку відіграють окремі соціальні верстви у життєдіяльності суспільства.

Порівнюючи ці поняття, можна дійти висновку, що кожен індивід є людиною, і тільки під впливом суспільства він може стати особистістю. При цьому особистість є не тільки конкретним вираженням індивідуальності людини, а й втіленням соціально значущих рис і особливостей даного суспільства, його культури, норм та цінностей. Головним вбачається те, що особистість -- це субґєкт соціальних груп, спільнот та соціальних процесів, який може формувати нові соціальні утворення відповідно до власних інтересів.

Людина є обґєктом наукового інтересу різних соціогуманітарних наук. Основні проблеми особистості в різні часи і по різному трактувались представниками окремих соціологічних шкіл і напрямів.

Давньогрецька культурна традиція розробляла концепцію «людини розумної» (homo sapiens), яка утверджує думку про відмінність людини і тварини за ознакою розумності. Вона виявилася вельми плідною і стійкою; породила уявлення про всемогутність людського розуму і міцну раціоналістичну парадигму як у філософії, так і в соціології.

Принципово нове осмислення людини властиве християнству, яке, звільнивши її від влади Космосу і природи, поставило в залежність від Бога. Від цих часів людина богоподібна дістає певну самоцінність, незалежну від космогонічних сюжетів; зароджується ідеальне уявлення про неї як центральну та найвищу мету світобудови; всі явища світу сприймаються з точки зору досвіду і цінностей людини. Особистість трактується як божественне начало. Християнство вважає людину безумовною цінністю.

Натуралістичні, позитивістські, прагматичні вчення розглядають «людину діяльну» (homo faber), ігноруючи сутнісну відмінність між людиною і твариною; людина вважаєтеся особливим різновидом тварини, що має більшу сукупність природних ознак. Усі психічні й духовні феномени, згідно з цією версією, укорінені у відчуттях, інстинктах. Ця концепція знайшла своє втілення у вченнях О. Конта і Г. Спенсера, пізніше -- в сучасній соціобіології.

Четверта антропологічна версія рішуче заперечує прогресивність «людини розумної», «людини богоподібної» і «людини діяльної», визнаючи їх як істоту прагнучу. Розум вона розцінює як глухий кут еволюції, наслідок втрати «волі до життя». У цій версії переважають ірраціональні мотиви і субґєктивістські орієнтації.

Загалом етапи розвитку філософської антропології (вчення про людину) демонструють поступове ускладнення, зміну уявлень про людину та особистість. Соціологічні підходи до вивчення людини, незалежно від способу тлумачення понять «людина» та «особистість», визнають людську особистість своєрідним утворенням, що безпосередньо чи опосередковано виводиться з соціальних факторів.

антропологія соціологічний маркс суспільство

Висновок

Людина - унікальне творіння Всесвіту. Вона важкодоступна для вивчення, незбагненна, загадкова. Ні сучасна наука, ні філософія, ні релігія не можуть сповна розкрити сутність людини. Називаючи ті чи інші якості людини, філософи та мислителі шукають серед них визначальні, принципово важливі, виділяють серед них то одні, то другі:

- людина є політична істота (Аристотель);

- це мисляча істота (Р. Декарт);

- людина - це істота, яка виробляє знаряддя праці (Б.Франклін);

- це тварина, яка має здатність користуватися знаряддями праці (К.Гельвецій); людина розумна (гомо сапієнс) (К.Лінней);

- це єдина істота, яка знає, що вона є (К.Ясперс);

- людина актор, тобто яка грає (Хейзінг);

- за визначенням К.Маркса, сутність людини становить сукупність усіх суспільних відносин.

Сутність людини як об'єкта філософського аналізу не є чимось сталим, встановленим раз і назавжди. На кожному етапі розвитку людської історії вона набуває нових форм і міри глибини, що свідчить про суперечливий рух пізнання від сутності першого порядку до сутності другого, третього та наступних порядків. Тому можливим є такий варіант розгляду феномену людини, її сутності:

- по-перше, людина є жива істота, але їй притаманний особливий тип тілесної організації - зокрема, прямоходіння тощо - тобто природна сутність людини є сутністю першого порядку;

- по-друге, людина є там, де є її діяльність. Це - сутність наступного, другого порядку;

- людська діяльність здійснюється у системі суспільних відносин - це сутність третього порядку, тобто мова йде про суспільність людини;

- по-четверте, людська діяльність - праця - є усвідомленим процесом перетворення природи, суспільства і самої людини (сутність наступного порядку);

- по-п'яте, людина є істотою духовною, їй притаманна душа, і- на рівні суспільства - відбудеться повернення до духовного життя людини і суспільства. Отже, це сутність найглибшого у даному випадку порядку.

Список використаної літератури

1.Арендт. Vita activa, или о деятельной жизни. - СПб., 2000.

2.Баумгартен Г. // Человек и труд. - 1998.

3.Дубина И.Н. Творчество как феномен социальных коммуникаций: Монография. - Новосибирск, 2000.

4.Иванова Е.М. Психотехнология изучения человека в трудовой деятельности. - М., 1992.

5.Магун В.С Два типа соотношения продуктивности труда и удовлетворенность работой. - М., 1983.

6.Маркс. Экономическо-философские рукописи 1844 года. - М., 1974.

7.Международные стандарты прав человека и свободы объединения в сфере труда. - М., 2000.

8.Михайлова Т.М. Труд как историко-философская проблема. - М., 1998.

9. Марков Б.В. Філософська антропологія. - СПб., 1998.

10.Гуревич П.С. Філософська антропологія. - М., 1997.

Размещено на Allbest.ru