Європейське середньовіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема

Європейське середньовіччя

План

середньовічна культура західноєвропейська візантійська

1. Соціальні та світоглядні основи західноєвропейської середньовічної культури

2. Особливості культури Візантії та її відмінності від західноєвропейського середньовіччя. Проблема іконоборства

1. СОЦІАЛЬНІ ТА СВІТОГЛЯДНІ ОСНОВИ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Під середньовічною культурою сучасна наука розуміє культуру доби феодалізму, що відповідно до країн Західної Європії становить період приблизно від V до XV ст.

Феодальні відносини характеризуються поєднанням верховної влади, у тому числі політичної, з землеволодінням, певною умовністю земельної власності, васальною ієрархією тощо. Відносини особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших (сеньйорів) становили систему васалітету. Васал отримував землю на правах феода (лена, фьє-фа) від вищестоящого сеньйора, який, в свою чергу, був чийсь васал. У країнах середньовічної Західної Європи назва феод (лен) означала одержане в спадщину земельне володіння васала, надане сеньйором. Одержання феода зобов'язувало васала виконувати військові обов'язки, брати участь у суді та ін.

У XI--XIII ст. з розвитком міст, ремесел та торгівлі відбуваються зміни у духовному житті західноєвропейського суспільства. Міста Західної Європи в результаті тривалої боротьби завойовують самоуправління (магдебурзьке право), що зумовило суттєві відмінності західноєвропейського феодалізму від візантійського, і взагалі східного. За магдебурзьким правом, яке вперше було введене у XIII ст. в німецькому місті Магдебурзі, міста частково звільнялася від влади центральної адміністрації та феодалів.

Важливим фактором розвитку середньовічної культури стала релігія та ЇЇ суспільний інститут -- церква. У 1054 р. відбулось розмежування християнських церков на західну -- римо-католицьку та східну -- православну. Передумовою католицизму та православ'я був розподіл у IV ст. єдиної Римської імперії на Західну та Східну (Візантію) і поява у кожній з них самостійних релігійних центрів, претендуючих на домінуюче становище у християнському світі.

У феодальній Західній Європі християнство одночасно виступає філософсько-ідеологічною основою нового суспільного ладу, його політичною доктриною, системою права і моральним вченням. Під впливом християнства відбувається консолідація римо-католицької церкви. У своєму історичному розвитку, від ранніх общин до ідеології католицизму на Заході, християнство наслідує різні філософські та релігійні традиції, успадковані від попередніх культур. З метою утвердження папської влади римо-католицька церква широко використовує ідеї маніхейства, неоплатонізму, аскетизму та Ін.

В період Раннього Середньовіччя офіційною ідеологією католицизму став аскетизм. Вже у II--III ст. в писаннях отців церкви з'ясовується відношення християнства до античної (язичницької) культури. Спрямованість ранньохристиянської філософії на заперечення античної культури інколи переростала у тенденцію заперечення усіх форм художньої діяльності. Зокрема, Тертулліан (160--близько 220 рр.) ототожнював мистецтво з язичництвом, заняття живописом, скульптурою та театральні видовища називав ідолопоклонством, а в працях «апологія, або захист християн від поганства» та «Спростування єретиків» проповідував кінець світу та строгий аскетизм.

У пізньому середньовіччі знайшли поширення погляди Климента Александрійського (близько150--близько 215 рр.) та Орігена (близько 185--близько 254 рр.), що також заперечували художню діяльність поза християнськими ідеями. Утверджуючи нову релігію, Оріген здійснив перше порівняльне видання тексту Старого Завіту, де зіставив оригінал єврейською мовою та різні переклади, підготував коментарі до всіх книг Біблії, написав працю «Про основні положення християнства». Він активно пропагував аскетизм, розробив власну теологічну систему, яка сприяла розвитку теології наступних епох.

Одним з перших теоретиків середньовіччя, який визнав необхідність використання античної культурної спадщини, був Августин Аврелій (354--430 рр.), християнський теолог, представник західної патристики. Він пройшов глибоку ідейну еволюцію від захоплення маніхейством та скептицизмом до визнання християнства та проповідування аскетизму.

Досягненням Августина як теоретика стало зосередження на проблемах, повз які пройшла антична думка, а саме -- динаміки людської особистості та динаміки загальнолюдської історії. Першій присвячена автобіографічна праця «Сповідь» у 13 книгах, де він неупереджено, з глибоким психологічним самоаналізом розкриває суперечливий процес становлення особистості, обґрунтовує необхідність Божественної Благодаті, яка спасає особистість від земної гріховності.

Незважаючи на те що офіційно у своїй ортодоксії християнство всіляко відмежовувалося від античності, у церковній практиці воно трансформувало та містифікувало багато символів -- образів античної культури. У християнській символіці легко виявляються запозичення з давньосхідної та грецької міфології, а також із пов'язаної з ними іконографії. Відомі факти знищення палеохристиянами древніх статуй або переробки їх відповідно до вимог аскетичних норм своєї віри, У символічних образах інших культур християнство намагалося знайти «подібні» або «неподібні» прояви сутності Бога.

У Символі Віри у православ'ї та католицизмі були сформульовані основні принципи християнства -- вчення про триєдиного Бога: Бог-Отець, Бог-Син, Дух Святий. Для вираження нового вчення у символах-знаках були створені образні аналоги: око, агнець, голуб. У давньому світі голуб означав невинність та покірність, тому його вважали символом Христа і зішестя на нього Святого Духа. У живописі, мозаїках, рельєфах І т. ін. зображення голуба вказує на членів християнських общин, на апостолів, а також на звільнену від оков тіла -- «клітки» людську душу.

Іудейсько-елліністичний філософ - Філон Александрійський (близько 21 р. до н. е.-- 41 р. н. е.), якого називали «батьком християнства»; наголошував, що Бог -- це «несуча світло» першооснова або «духовне Сонце», втілення абсолютного добра, знання, краси. Світле начало в античній культурі пов'язане з образом сонцесяйного Аполлона, носія знання й розуму. Пізньоантична традиція, з її спрямованістю до містики, трансформувала цей антропоморфний символ, вилучивши з нього образ боголюдини та перетворивши у чисто містичний символ божественно-прекрасного. Неоплатонізм утверджує розуміння краси як світла сонця, зірниці, блиск золота.

Згідно з традицією неоплатонізму, Августин розглядає красу як світло. Світлоносність краси, спорідненість світла з душею віруючої людини стає невід'ємною рисою християнського вчення. Краса -- світло втілюється у середньовічних церковних мозаїках, вітражах, окладах Ікон тощо. Але на відміну від Платона та засновника неоплатонізму Плотіна (204---270 рр.), у яких вищою красою виступає ідея, в Августина вищою красою виступає Бог. Так склалася відома августинівська традиція, за якою земна краса є лише відблиском божественної. Августин остаточно утвердив у християнстві неоплатонівську ідею гріховності тілесного буття людини. Створена ним система поглядів надовго визначила політику католицької церкви у галузі культури. Він став незаперечним авторитетом у теології та філософії середньовіччя, йому не було рівних майже до появи Фоми Аквінського.

Християнський мислитель кінця V--початку VI ст. Псевдо-Діонісій Ареопагіт поєднав неоплатонівський символізм з соціальною проблематикою. На відміну від містичного історизму Августина (церква як «град Божий»), у Ареопагіта церква є ідеальною людською спільністю. Це передусім світова ієрархія людей, які безпосередньо продовжують ієрархію ангелів, відображення позаземного чистого світла у чистих дзеркалах, які передають промінь один одному. Вироблена Ареопагітом система естетичного сприйняття світу як ієрархії сяючого світла, справила всеохоп-люючий вплив на середньовічну культуру.

У християнській символіці золото стає матеріальним носієм світла, уречевленою божественною ясністю, оскільки вважається чистим і нетлінним, так само як чистим та нетлінним є божественний дух. Божественне світло -- це також сяючий німб навколо голови Бога-Отця, Христа, Богородиці, святих. Наприклад, німецький вчений Альберт Магнус (Великий, близько 1193--близько 1280 рр.) обгрунтував дванадцять символічних позначень Богородиці, пов'язаних з сонячним світлом.

Поряд із золотом носієм божественного начала вважається скло, яке пропускає це світло. Такий символ світлоносної речовини зберігає свою значимість для усієї християнської традиції, але по-різному матеріалізується у церковному мистецтві Візантії та Заходу. Якщо Візантія розробляє мозаїку. Захід створює вітраж. У мозаїці скло смальти 1 блиск золота непрозорі. Навпаки, у вітражі домінує саме прозорість скла, що надає особливої урочистості цим творам монументально-декоративного мистецтва, які широко використовувалися у художньому оформленні інтер'єра середньовічних храмів.

Створювані християнством символи строго відповідають основним догматам віри. Використовуючись у богослужебних ритуалах та повсякденному житті віруючих, вони сприяють пропаганді християнського віровчення.

У культурному становленні західноєвропейського середньовіччя відбилася діяльність чернецтва, у витоків якого стояв Бенедикт Нурсійський (близько 480-- після 547 рр.), який заснував у 529 р. на горі Монте-Кассіно (Південна Італія) знаменитий монастир бенедиктинців. Статут монастиря, за яким ченці зобов'язувалися систематично вивчати богословську літературу, вважався взірцем для західноєвропейського чернецтва впродовж середньовіччя. Орден бенедиктинців сприяв поширенню у країнах Заходу досягнень італійського землеробства та садівництва, через книги пропагував культуру.

Становлення буржуазних економічних відносин і зв?язана з цим зростаюча приземленість світоглядних інтересів людини дають імпульс розвиткові наукових знань. Середньовічна наука виступає як осмислення авторитетних даних Біблії. На думку церковних ідеологів, гріховним є всяке знання, якщо воно не має своєю метою пізнання Бога. В схоластичному ідеалі середньовічний розум націлений на розуміння божественного задуму. В так зрозумілій науці відкриття якби і не передбачалися, тому що істина в принципі була дана Богом в Біблії, конкретизована в працях отців церкви. Середньовічна наука поділяється на нижчу, засновану на пізнавальних здібностях людини, і вищу -- хранительку Божественного одкровення. Головним методом пізнання в цих умовах є збагнення значення божественних символів. Світ в Середньовіччі розглядався як книга, написана Богом, яку треба сприйняти.

Другою важливою особливістю середньовічної науки є орієнтація не на причинно-наслідкові зв?язки між речами, а ієрархічні, коли йде пошук небесних «прототипів» земних речей. Пізнання виступає як виявлення зв?язку між річчю і вищою реальністю, що стоїть за нею, а не між речами самими по собі. Їх «окремість» розуміється як символ «цілісності», божественності. Світ не мав потреби в особливому поясненні -- він сприймався безпосередньо, логіка і містика не суперечили одне одному, перша служила містичному сприйняттю «таємниці Божої».

Але потреби господарювання спонукували вивчати грунти, метали, спостерігати природу, робити фізичні і хімічні досліди, і т.п. В цих умовах зростала роль експериментального відношення до світу. Розвиток природничих наук став висувати експеримент на місце авторитету. Суперечливість цієї ситуації яскраво проявилася в одній з провідних наук Середньовіччя -- алхімії. Будучи шаленими експериментаторами, алхіміки бачили вихід до нового знання тільки через одкровення в ході містерії як особливого стану свідомості. Задача вченого -- «розчаклування» світу, пошук здібностей бачити відкриття, а власне хімічні досліди були якби реалізацією, демонстрацією побаченого в містичному осяянні. Справжній алхімік прагнув одержати не золото, а знайти спосіб його одержання. Незважаючи на таку «методологію» наукового пошуку, в епоху Середньовіччя в Європі були винайдені годинник, налагоджене виробництво паперу, з?явилися дзеркало, окуляри, проводилися медичні досліди, аж до анатомічних. В міру розвитку практики господарювання, нагромадження дослідних знань кредо Августина -- «Вірую, щоб розуміти», неухильно витіснялося новим -- «Розумію, щоб вірити» (П. Абеляр). Це готувало грунт для стрибка в розвитку експериментальних наук, нової ідеології об?єктивності наукового пізнання.

Розглянутий науковий світогляд реалізовувався і в системі освіти. Насамперед вона виступала як освіта релігійна -- в соборних і монастирських школах, де учні читали і коментували Біблію, твори отців церкви. Богословські знання домінували і в світській освіті (міські школи), а також в університетах, що з?явилися в XI ст. Однак до XV ст., коли в Європі нараховувалося вже 65 університетів, в них крім богослов?я вивчали право, медицину, мистецтво, а надалі -- і природничі науки.

В епоху, коли пригніченій більшості було недоступне безпосереднє звертання до Біблії (її переклад з латини з?явився лише в XVI ст.), головною мовою християнства були образотворчі види мистецтва, що в цільній, образній формі дають уявлення про красу божественного: скульптура і живопис виступали як німа проповідь. Головним жанром був іконопис. Ікони розглядалися як емоційний зв?язок з Богом, доступний неписьменним масам. Але ікони, що зображають Бога, святих, мадонн, були глибоко символічні, щоб притупити їх почуттєвий, тілесний образ. Зображення повинні були сприйматися як втілення божественного, не будити земних переживань, показувати світову скорботу Бога про своїх грішних і страждаючих дітей. Головним в зображенні є очі (дзеркало душі), фігури часто відірвані від землі. Середньовічне образотворче мистецтво в своїй символіці дає ірреальне трактування простору (наприклад, зворотна перспектива) для більшого впливу на глядача. Художники легковажать фоном, з живопису на довгий час зникає пейзаж (християнство не приділяє природі уваги, в Біблії вона згадується дуже рідко). Крім ікон, образотворче мистецтво Середньовіччя представлене також розписами, мозаїками, мініатюрами, вітражами.

Середньовічна література також має релігійний характер, переважають твори, побудовані на біблійних міфах, житія святих, їх пишуть латиною (Данте «Божественна комедія»). Світська література виступає не відображенням дійсності, а втіленням ідеальних уявлень про людину, типізацією її життя. Основна жанри -- героїчний епос, лірика, роман. Поети створювали поеми про військові подвиги і діяння феодалів: французькій поемі XII ст. «Пісня про Роланда».

Основу музичної культури складав літургійний спів, що оспівує Бога в наспівах, а потім і гімнах, що з?єднують віршований текст з пісенною мелодією. Канонізована музика -- григоріанський хорал -- містила в собі також співи, призначені для всіх служб церковного календаря. Інший шар музичної культури зв?язаний з ідеологією рицарства (куртуазна лірика трубадурів), а також творчістю професійних музикантів-менестрелів.

2. Особливості культури Візантії та її відмінності від західноєвропейського середньовіччя. Проблема іконоборства

Візантійська держава виникла IV ст. у східній частині Римської імперії внаслідок її розколу, проіснувавши до середини XV ст. Столиця Візантії Константинополь була заснована імператором Константином І 324 -- 330 pp. на місці колишньої мегарської колонії -- містечка Візантій. Звідси й назва цієї держави, яку їй дали пізніше, вже після загибелі Візантійської імперії, європейські гуманісти-історики. Самі ж візантійці називали себе римлянами (грецьк. "ромеі"), а свою державу -- "Ромейською".

У своїй багатовіковій історії від пізньої античності до Середньовіччя вона пройшла три етапи: ранній, класичний і пізній.

Рання доба візантійської історії (IV-- середина VII ст.) характерна розладом рабовласницького ладу і формуванням феодальних відносин. Найбільшого територіального розширення Візантія досягла у період правління Юстиніана І (482 -- 565 pp., імператор -- з 527 p.), перетворившись на могутню середземноморську державу.

Класичний період історії Візантії епохи раннього Середньовіч- ] чя (друга половина VII -- XII ст.) позначився інтенсивним розвитком феодалізму. В цей час утвердилась фемна система, яка призвела до децентралізації країни. У зовнішній політиці Візантії IX -- X ст. важлива роль належала відносинам із Київською Руссю.

У пізній Візантії (XIII --перша половина XV ст.) посилилась феодальна роздробленість, ослабився опір зовнішній агресії. Константинополь 1204 р. захоплюють латинські хрестоносці. На початку 1453 p., зазнавши навали турків-сельджуків, Візантію завоювала Османська імперія, і вона припинила існування.

В культурному житті Візантії сучасна культурологія виділяє такі основні періоди:

1) відмирання старої античної та становлення нової середньовічної культури в дусі християнського віровчення (IV -- VII ст.);

2) культурний спад у зв'язку з економічним занепадом та аграризацією міст (кінець VII --початок IX ст.);

3) нове культурне піднесення Константинополя та провінційних міст (середина IX -- X ст.);

4) найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом міського життя (XI --XII ст.);

5) занепад культури, викликаний політичним послабленням Візантії (кінець XII --XIII ст.);

6) зародження наприкінці XIII --початку XIV ст. "візантійського передгуманізму" і становлення обмеженого "візантійського гуманізму", характерною ознакою якого було відновлення античної освіченості (XIV -- початок XV ст.).

Насамперед, наголосимо, що культура Візантії, яка була логічним історичним продовженням греко-римської античності, це -- своєрідний "міст" від античності до Середньовіччя. Оскільки Візантія репрезентувала впродовж усього існування синтез західних і східних духовних начал, цей "міст" єднав також культури Заходу і Сходу, становив особливий вияв їх синтезу, зумовленого географічним положенням і багатонаціональним характером Візантійської держави, яка була "сплавом" етнічних культур, носієм культури симфонічного типу.

Водночас культура Візантії -- це особливий, оригінальний, осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив сирійців, арабів, коптів, маврів, германців, слов'ян, персів, тюрків, вірмен, грузинів та ін. Зокрема, своєрідність візантійської цивілізації полягає в тому, що вона відрізняється від середньовічної культури Західної Європи елементами східних цивілізацій і спадкоємністю з культурою стародавніх Греції та Риму, хоча у Візантії існувала мовна та релігійна спільність. Етнічну основу цієї держави становили греки й еллінізоване населення областей, де панували грецька мова, античні звичаї. Тут тривалий час зберігалася романізація адміністративного апарату, армії та судочинства. Державною мовою була латинь, у VII ст. -- грецька мова.

У духовному житті візантійського суспільства панувало християнство, антична культурна спадщина у Візантії піддавалась відчутному впливу його греко-православної різновидності. Відмінності православ'я від католицизму відбилися у своєрідності філософсько-богословських поглядів грецького Сходу, догматиці, літургії й обрядовості Православної Церкви, системі християнських етичних і естетичних цінностей Візантії.

Візантійська держава вважалася законним наступником християнсько-імператорського Риму Костантина Великого. Вона була першою православною державою з офіційно сповідуваною вірою -- православним християнством як державної релігії з характерним для неї "цезаропапізмом" (примат світської влади візантійського імператора як світського глави й офіційного покровителя візантійської церкви над церковною владою). Тобто, на відміну від Католицької Церкви, яка панувала у суспільному житті Західної Європи, Православна Церква Візантії розглядалась як невід'ємна складова частина держави, підпорядкована "самодержавству" (самодержавному правлінню візантійського імператора).

Відповідно у свідомості громадян Візантії культивувався моноліт держави і церкви, а у візантійському суспільстві панував примат ідеології в усьому житті, здійснювався тотальний контроль держави і церкви за усіма життєвими ситуаціями, будь-яка свіжа думка обмежувалася регламентуючими постановами світської та церковної влади. Подібно можуть бути охарактеризовані всі соціокультурні умови, в яких розвивалася візантійська культура. Тому саме у Візантії виникла і досягла найвищого розквіту православна гілка середньовічної культури. Йдеться не тільки про греко-візан-тійське віросповідування, а й про особливий тип культури, який склався під впливом східнохристиянського світорозуміння і після загибелі Візантії продовжував розвиватися у країнах православного ареалу, передусім у давній Київській Русі, а згодом і в культурі України.

Візантійська культура започаткувала ту своєрідність, що стала відмінним знаком середньовічної культури. Вона забезпечила домінанту духовного в життєдіяльності, орієнтувала людину на ідеальний, ірреальний, неземний світ, де перебуває істина, -- світ вищої, позаматеріальної християнської духовності. По суті, саме ця якість, цей унікальний стан культури Візантії, пов'язані з її високою релігійною духовністю, і забезпечили їй особливе значення в середньовічній європейській культурі й загалом надзвичайно помітне місце в історії світової культури.

Згадані особливості візантійського життя не могли не позначитися на художніх процесах, що відбувалися в культурі, зумовлюючи особливості візантійського художнього феномену, у тому числі" візантійського художнього стилю, передусім -- спіритуалізм візантійської естетики. Найістотнішим у загальній концепції візантійської художньої культури було те, що мистецтво Візантії не орієнтувалося на відтворення в художніх образах дійсності, не було інструментом виявлення краси світу і завершення справи природи, а сама художня творчість не стала засобом самовираження митця.

Візантійська художня культура вбачала головною метою наближення через сакральне мистецтво до невпізнаваного -- до Бога. Головними образами художніх творів виступали тільки Бог, святі, апостоли, в окремих випадках -- божественний імператор та його родина. Сюжети творів ґрунтувалися на Святому Письмі, воно ж визначало іхні персонажі, композиції, типи фігур, атрибути святих та іншу християнську символіку. При цьому зображення образів і композицій, як і їх ієрархію, затверджувала церква. Вони вважалися непорушними і обов'язковими. Канонізація культурних процесів була важливою для духовного життя Візантійської імперії. Канон, з одного боку, поставав як узагальнююча основа художньої творчості, а з іншого -- стримував свободу митця.

Сам творчий акт у візантійській художній системі вважався чудесним осяянням, яке посилалося з неба, надприродним видінням, що відкриває істину, а художник -- лише виконавцем божественної волі, цілковито підкореним їй. Загалом художня творчість у Візантії була наповнена трансцендентним змістом, підкорена йому і не існувала поза формами виявлення його надреальної, ідеальної духовної першооснови. Водночас для неї характерні особлива урочистість і пишність зображення. Отже, у візантійській художній системі гармонійно зливалися дві основи -- витончений спіритуалізм і розкішна видовищність, що реалізовувалися практично в усіх видах мистецтва. Особливо яскраво це простежується в архітектурі, іконописі (фресковому, мозаїчному, станковому) та книжковій мініатюрі.

Водночас візантійська культура, на відміну від середньовічної західноєвропейської культури, мала риси не лише християнства, а й античної спадщини. Тому, незважаючи на всезростаючий вплив християнства, тут ніколи не згасала світська художня творчість. Освіта ґрунтувалась не тільки на Святому Письмі, а й на античних творах, які широко читали і вивчали. їх засвоєння було достатньо схоластичне, що зумовлювало появу різноманітних компіляцій. Взагалі істотна особливість візантійського суспільства -- його тенденція до застою і ретроспекції, сліпого схиляння перед традиціями, авторитетами, стародавністю, стереотипами і штампами минулого. При виникненні ситуації історичного виклику зазвичай зверталися до античних мислителів, античної спадщини, книжники вважалися найшанованішими людьми в суспільстві. Одночасно наслідування художніх прийомів стародавніх авторів сприяло збереженню класичної грецької мови.

Процес змін у візантійській культурі відбувався нерівномірно. При цьому її традиціоналізм (наслідування античних традицій) не був синонімом духовного застою. Візантійська імперія переживала періоди напружених ідейних і художніх пошуків, богословських суперечок і філософських диспутів, хоч традиція часто виявлялася тягарем на шляху розвитку суспільної думки і культури загалом. Тому нові віяння не завжди могли розквітати на візантійському ґрунті.

Утвердження і розвиток такої культури відбувалися у певному соціальному контексті, який характеризувався тим, що Візантійська держава була зразком влади, недосяжної для ранньофеодальної Західної Європи, влади, яка дотримувалася висококваліфікованого стилю державної та дипломатичної практики, доповнюваного літературою і філософською культурою античного зразка. Відмінності візантійської культури від західноєвропейської пояснюються також збереженням культу імператора і централізованого управління. Однак у Візантії обожнювалася не особа самого імператора, якого могли вбити, позбавити влади внаслідок двірце-вого перевороту, а імператорський трон, сан, титул, імператорська влада, що вважалися священними.

Візантія -- тип держави східної деспотії, яка успадкувала монархічний лад від Римської імперії, що генетично наближалася до режиму особистої влади видатних полководців (Цезар), правите-лів-узурпаторів і тиранів (Нерон), де завжди панувала ідея: у політиці Бог -- за переможця. Цим пояснюється і та ситуація, що у Візантії константинопольський престол був доступним будь-якому авантюристові. Водночас Візантія становила самодержавну монархію з необмеженою владою імператора (басилевса).

Найбільшим центром офіційної візантійської культури до кінця XII ст. залишався Константинополь, панівна роль якого (переважно нівелююча) завжди відчувалася в культурному поступі Візантії. З XIII ст. вагомого значення у культурному житті набули провінційні міста, зокрема Нікея, де власне і зароджувався "візантійський передгуманізм". Народна культура відображена в епосі, байках і піснях, виступах скоморохів, а також у святах, що зберігали язичницькі форми.

В історії європейської та світової культури візантійській культурі належала надзвичайно важлива і помітна роль не лише тому, що стала логічним історичним продовженням греко-римської античності, своєрідним синтезом західної і східної духовної основи, а й тому, що справила великий, подеколи вирішальний вплив на формування і розвиток культури країн Південної та Східної Європи -- Греції, Італії, Сербії, Македонії, Чорногорії, Боснії, Албанії, Болгарії, Румунії, України, Росії, Білорусі, Грузії, Вірменії.

Размещено на Allbest