Арабо-мусульманський культурний регіон

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА МОРСЬКА АКАДЕМІЯ

ФАКУЛЬТЕТ МОРСЬКОГО ПРАВА І МЕНЕДЖМЕНТУ

Кафедра філософії

Арабо-мусульманський культурний регіон

Роботу виконав:

курсант 1312 групи

Хамалич Н.О.

Роботу перевірив:

доцент Доннікова

Одеса - 2012

Вступ

На початку VIII століття нової ери Аравія, яка в ті часи вважалася таким собі ведмежим закутком світової цивілізації, несподівано для тодішньої Ойкумени породила лавину, що за кілька десятків років накрила собою велетенський простір від Середньої Азії до Іспанії. Численні народи Ближнього й Середнього Сходу, Північної Африки, Північної Індії та Іспанії були об'єднані в гігантську державу -- Арабський халіфат. Після його розпаду виникла ціла низка самостійних держав. Але з моменту арабських завоювань усі ці держави, крім Іспанії, зберегли одну важливу спільну рису, що справила суттєвий вплив на їхній подальший культурний розвиток. Цією рисою стала релігія іслам, яка поширювалась арабськими завойовниками.

Культура ісламу починає формуватися в першій половині VII століття, багатого на драматичні події в Аравії. Вони стали елементами мусульманської культури, мали надзвичайне значення для молодого соціуму.

1. Передумови формування культурного регіону

Іудаїзм, християнство та іслам виникли в народів, котрі були етнічно й духовно близькими. Справа в тому, що араби і євреї належать до однієї й тієї ж семітської сім'ї народів. Це, до речі, відображено і в Біблії, і в Корані. Обидва народи походять від одного прабатька Ібрахіма (Авраама). Тільки євреї ведуть свій рід від його сина Ісаака, а араби -- від Ізмаїла (Ісмаїла).

З давніх-давен в Аравії жили арабські племена. Араби -- автохтонне семітомовне населення півдня Аравійського півострова. Семіти мігрували на північ уже в III тисячолітті до нашої ери й оселилися в Сирії та Межиріччі. У XIII столітті до нашої ери нова хвиля аравійських племен -- арамейці -- асимілювала майже все аборигенне населення цих територій. Арамейська мова стала основною в Передній Азії. За арамейцями на північ рухались етнічно близькі їм арабські племена. На межі ер саме вони складали основну масу населення Палестини, Південної Сирії та частини Межиріччя. Попри етнічну мішанину, що мала місце в історії, араби чітко розмежовуються на південних -- єменітів та північних -- нізаритів чи ізмаїлітів. Це розмежування має реальним підґрунтям особливості расогенезу -- належачи до однієї європеоїдної раси південні араби представляють її індосередземноморський тип, а північні -- балкано-кавказький. До того ж відмінності в антропологічних характеристиках доповнюються суттєвими відмінностями в укладі життя, культурних традиціях, ментальності, родинних звичаях.

В VI--VII століттях у арабів переважно зберігався родоплемінний устрій. Основою родової організації був намет окремої сім'ї. Група наметів утворювала рід, клан, а кілька кланів об'єднувались у плем'я. На чолі племені стояв сеїд.

Шейх приймав пришельців -- звичай хлібосольності був священним. Як і всі кочові народи, араби славилися своєю гостинністю. На гостя не поширювався звичай кровної помсти. Навіть смертельний ворог, котрий встиг торкнутися намету, міг почувати себе в повній безпеці, адже з того моменту діставав право гостя.

Ще одним священним звичаєм племені був обов'язок кровної помсти. Око за око, кров за кров. Тому під час нападів на чужі каравани чи при викраденні худоби дбали, щоб кров людська не проливалася.

Жінки перебували в залежному становищі від чоловіків. Ще практикувався жорстокий звичай убивати новонароджених дівчаток, їх закопували живими. Обличчя свого жінки не ховали й мали рівні права під час розлучення.

У VI--VII століттях араби соціально розшаровувалися. Виокремилися роди, племена. В містах, які виростали в оазах, деякі види діяльності стали привілеєм окремих родів. Особливий авторитет мали сеїди, раїси та кахини цих родів. Громадські пасовища й джерела води захоплювали власники великих стад. Інституція рабства була малорозвиненою.

Чимало богів Південної Аравії походило з пантеону богів стародавнього Вавилона. Серед північних арабських племен було дуже поширеним шанування так званих бетилів. Це були вертикально поставлені камені, в яких людська фантазія допомагала впізнавати антропоморфні фігури. Невеликі за розмірами бетили мандрували на спинах верблюдів разом із племенем.

Основні центри культури (Маїн і Маріб, Тімна і Шабва, Нашан) розташовані на вузькій смузі вздовж пустелі, де пролягав і головний торговий шлях, що з'єднував Кану на узбережжі Індійського океану через названі міста з Близьким Сходом і Месопотамією.

Саме на перехресті караванних шляхів з Китаю та Індії через Ємен в Єгипет, Сирію й Палестину, на "дорозі ладану", на заході Аравійського півострова, за 70 км від узбережжя Червоного моря, виникло місто Мекка. Населення його походило переважно з племені Курейш. Управляла містом рада старійшин, та на початку VII століття великі привілеї мав рід Омейя. Поруч із Меккою розташовувалися відомі святині арабів, головним з яких було Кааба. За легендою, Каабу збудовано на місці, де вперше після вигнання з раю молився на землі Адам. Хавва (біблійна Єва) ступила на землю біля сучасного порту Джидца. Зустрілося перше в історії людства подружжя там, де пізніше виникла Мекка. Поблизу Мекки, на священній горі Арафат, вони пізнали одне одного.

В Каабі зберігається Чорний камінь -- головна святиня ісламу. За легендою, святиня -- то скам'янілий ангел, котрого послав Аллах на землю. Він почорнів від поцілунків грішників, але в день Страшного Суду знову відновить свою первозданну чистоту.

Там, у Мецці, 29 серпня 570 року нашої ери й народився, за арабськими джерелами, Мухаммед, пророк ісламу. За легендою, вже у дванадцятилітньому віці Мухаммед здійснив свою першу караванну подорож до Сирії. У п'ятнадцять років він служив своїм мекканським дядькам зброєносцем на полі бою. З двадцяти років Мухаммед почав самостійне життя, наймаючись до заможніших торговців прикажчиком, провідником караванів чи торговим агентом.

Завдяки "божественним прозрінням", які сходили на Мухаммеда в сорокарічному віці, він дістав підтвердження обрання його єдиним богом Аллахом своїм посланцем.

Мухаммед почав свою проповідницьку діяльність у рідному місті близько 610 року. Згодом, Мухаммед проповіддю й силою зброї добився визнання родовою аристократією Мекки. Політичне об'єднання арабів у рамках нової релігійної системи дало змогу арабському купецтву та аристократії боротися з Іраном і Візантією за ключові позиції в міжнародній торгівлі, за політичне домінування на Близькому Сході, в Передній і Середній Азїї.

Несподівані наслідки виходу Мухаммеда з Мекки так вразили його сподвижників, що один з них, Омар, ставши в 634 році халіфом -- наступником пророка, розпочав нове літочислення. Згідно з цим ера ісламу почалася 16 липня 622 року, а по-арабськи -- в перший день місяця мухаррам. У 632 році Мухаммед помер і був похований у Медіні. Влада перейшла до халіфів. Почалося становлення Арабського халіфату, що характеризувалося жорстокою внутрішньою боротьбою й завоюваннями. Об'єднання арабів під зеленим знаменом ісламу завершили перші наступники Мухаммеда -- "праведні халіфи". Усі вони були в тісних родинних стосунках з пророком.

Халіф Мумія з роду Омейя заснував династію Омейядів. Йому вдалося відкупитися від старшого сина Алі Хасана. Молодший син Алі, Хусейн, очолив повстання проти халіфа й після поразки в битві під Кер-белем 10 мухаррама 680 року його розірвали на шматки, адже ніхто не бажав нести персональну відповідальність за смерть внука Мухаммеда. З того часу Хусейн -- святий мученик шиїтів. Щороку в перші 10 днів місяця мухаррам відбуваються траурні церемонії. Вони складаються з містерій, що зображають події з життя халіфа Алі та його сина Хусейна, і супроводжуються самобичуванням, навіть самогубством релігійних фанатиків. Від цих містерій бере початок театр мусульманського Сходу.

Ісламізація передбачала вивчення Корану, але переклад з арабської мови, якою ця книга написана, заборонявся. Це теж стимулювало вивчення віруючими арабської мови. Знання мови давало на територіях, захоплених арабами, помітні переваги. Арабська мова стала засобом спілкування, її необхідно було знати для просування по щаблях державної служби, для успішного ведення торгівлі, лихварської справи. Прилучення до арабської мови, безперечно, слугувало поширенню арабо-ісламської культури.

2. Коран -- пам'ятка культури

Коран -- найважливіша священна книга мусульман, унікальне явище світової літератури. Вплив Корану на духовний і суспільний розвиток народів Сходу дає право віднести його до найцінніших здобутків культурного поступу всього людства. В історії світової культури він займає місце поряд зі Старим і Новим Заповітами.

Коран є основою ісламу. Він містить регламентації релігійних обрядів, моральні приписи й правові настановлення, визначає звичаї й традиції, найважливіші моменти укладу життя й манеру поводження. Тексти Корану виголошують під час публічних і приватних молитов, державних і родинних торжеств. Багато слів і виразів із Корану увійшло в літературну та побутову мову мусульман незалежно від їхньої національності, збагативши їхню рідну мову. Мистецтво, особливо література, народів мусульманського Сходу сповнене мотивів, алюзій на образи Корану.

Ця культурна пам'ятка виникла на рубежі двох історичних епох -- під час переходу від родоплемінного устрою до класового -- і віддзеркалила радикальні зміни основ світогляду народів, які населяли стародавню Аравію.

Крім релігійно-філософського, законодавчого та історико-культурного, викликає інтерес і літературний аспект вивчення Корану. Це найдавніша пам'ятка прози арабською мовою, що відобразила завдяки художнім засобам етапи еволюції особистості Мухаммеда, його утвердження як віровчителя й людини нової епохи. Сприйнятий як слово Аллаха, Коран став джерелом формування єдиної літературної мови арабських народів і стимулом її поширення в країнах Азії та Африки.

Коран виник як усний твір, у такій формі він існував за життя Мухаммеда й після його смерті. Усною була вся словесність родового суспільства Аравії, що зумовило специфічні риси його культури. В цій культурі магічну силу мали слово, звук, а не літера. Основна частина тексту передавалася по пам'яті.

Ще одним важливим твором є Тефсір -- тлумачення Корану й Сунни знавцями -- улемами та суддями. Тефсір давав змогу пристосовувати Коран і Сунну до потреб практики. Коран, Сунна й Тефсір складають основу Шаріату -- зводу мусульманських правових і теологічних нормативів, який укладено в VII--XII століттях в Арабському халіфаті.

Важливу роль в ісламській культурі відіграє космологія Корану. Священна книга мусульман створювалася під значним впливом космології Біблії. Остання була відома в Аравії і, як уже згадувалося, Мухаммед знав культурне середовище іудаїзму та християнства.

Коран стверджує, що Земля с нерухомою площиною. Один із хадисів IX століття доповнює це положення: «Земля трималася на позі бика, а бик на рибі, а риба на воді, а вода на повітрі, а повітря на волозі…», а на волозі обривається знання знавців.

Звичайно, ісламська культура не обмежується догматикою Корану та далекими від реалій коментарями до нього. Ще в IX столітті Ахмед Фергані був схильний гадати, що Земля має форму кулі. В той же час математик аль-Баттані доводив, що Земля кругла. Пізніше, в XI столітті, Абу Біруні вчив, що кулеподібна форма для Землі є природною необхідністю.

3.Арабо-мусульманське мистецтво

3.1 Поезія арабо-мусульман

Шедеври арабо-мусульманського мистецтва по праву займають одне з чільних місць у художній скарбниці людства. Своєрідністю художньої культури ісламського світу була відсутність у ній пластики, оскільки релігія забороняла зображати Аллаха й усе, що належало до сфери божественного.

Особливо велике поширення мала поезія. Мусульманські володарі не шкодували коштів, аби наблизити до себе поетичну знаменитість, утримували часто цілу армію придворних поетів. Традиційно вони розглядали слово поета як засіб власного звеличення, адже прекрасні вірші одразу ставали надбанням базару, де вирувало релігійно-культурне й політичне життя того часу.

Творчість прославлених арабських поетів формувалась як життєлюбна, суто людська реакція на ісламські аскетичні ідеали з їхньою фанатичною нетерпимістю та обіцянками потойбічного життя.

Першим серед арабських поетів-ліриків слід назвати Омара ібн Абі Рабіа (644--712 рр.), котрий був уродженцем Мекки й після прийняття ісламу продовжував любити земне життя та його радощі, оспівував красу й неповторність особистого почуття, силу й чарівність любові, вільної від будь-яких заборон. Пізніше європейські вчені-орієнталісти називали його "Дон Жуаном Мекки", "Овідієм Аравії та Сходу.

Придворний поет багдадських халіфів Абу Нувас (756-- 813 рр.) був незалежною людиною, насмішкуватою й прямодушною. Його вірші про любовні радощі, вечірки з друзями, про минущість людського буття, прагнення людини прикрасити веселощами швидкоплинне земне життя стали перлинами арабської лірики.

Абулькасим Фірдоусі (934--1030 рр,) залишив по собі безсмертну епопею "Шахнаме" ("Книга царів"), В ній він оспівував іранських царів -- міфічних та історичних. Фірдоусі розглядає людину як ланку, котра поєднує земне і небесне, два світи. Людина -- це остання ланка в процесі творення, і все найкраще втілюється в ній.

Омар Хайям (бл. 1048 -- бл. 1123 рр.) -- один з найвидатніших учених свого часу, філософ, математик, астроном, поліглот. Хайям -- автор кількох сотень рубаї.

В XIII столітті жив славетний громадянин іранського міста Шираза Абу Абдаллах Мушріфаддін ібн Мусліхіддін, відомий усьому світові під іменем Сааді (1210--1292 рр.). Легенда твердить, що Сааді тридцять років учився, тридцять років мандрував світом і тридцять років писав свої твори. Вже зрілим мужем він почав писати "Гулістан" ("Сад троянд") і "Бустан" ("Сад плодів") -- основні свої поетичні твори. Червоною ниткою проходить через них думка про щасливе майбутнє людства. Сааді вірить у людину, в її найкращі риси -- прагнення добра й правди, радості й краси.

Гератську поетичну школу гідно представив Абдуррахман Джамі (1414--1492 рр.) -- філософ, тісно пов'язаний з доктриною суфіїв. Він завершує поетичну традицію, започатковану Рудакі й Фірдоусі. У своєму фундаментальному циклі поем "Сім престолів" Джамі знайомить читача з власними ідеалами справедливого устрою людського життя, розповідає про вічні пошуки щастя й злагоди у світі, де панує дисгармонія. Багато газелей і рубаї поета стали народними піснями.

Епоха класики, блискучого розвитку арабської художньої культури, припадає на IX--XII століття. В X--XI століттях у Багдаді були складені перші казки всесвітньо відомої збірки казок "Тисяча і одна ніч". Саме на вістрі епохи була написана "Книга пісень" -- одна з найзначніших пам'яток арабської літератури. "Книга пісень" побачила світ у Багдаді, а її автором був Абу-ль-Фарадж аль-Ісфахані (897--967 рр.). Твір має двадцять чотири розділи. Назва книги відповідає її змістові, але складається вона не лише з текстів пісень, а й представляє їх у широкому поетичному контексті, доповнюючи й перемежовуючи прозовими оповідями.

3.2 Писемність

Як уже зазначалося, арабо-мусульманська культура не мала пластичного мистецтва -- живопису, скульптури в традиційному європейському чи античному розумінні. Тому ці види мистецтва представлені орнаментальним та абстрактними мотивами. Можна сказати, що пластичне мистецтво присутнє в ісламській культурі через каліграфію й мініатюрний живопис. Сила впливу нової релігії ґрунтувалася на слові, а не на зображенні живих істот. Головними святинями стали не ікони й статуї, а давні рукописні Корани. Високо розвинута каліграфія була письмом не лише релігії, а й поезії, філософії, науки. Досягти особливої витонченості у використанні різних ускладнених типів письма, каліграфія перетворилася в одну з форм орнаменту, який відіграв значну роль у мистецтві мусульманського Середньовіччя. Писали справа наліво, обов'язково використовуючи певний графічний стиль. Найпоширенішими були стилі дівані, магріб, талік, насх, куф, насталік, сульс. Якщо, згідно з приписами Корану, Бога не дозволялося зображати, то все ж таки можна було його позначати буквами й знаками. Тому в мистецтві, особливо в оздобленні культових споруд, дістав розвиток геометричний орнамент, який в основі своїй мав знаки й мотиви із символічним релігійним змістом. Наприклад, слово "Аллах" позначалося чотирма вертикальними лініями, котрі схематично виражали літери цього арабського слова. Формуючи геометричну фігуру квадрат, вони ставали символом Кааби. Два перехрещених квадрати утворювали восьмикутну зірку -- найпопулярніший елемент мусульманської орнаментики. Накладання багатьох квадратів породжувало складний багатокутник. Трикутник, пов'язаний з магічними уявленнями ще доісламської пори, позначав "око" Бога. П'ятикутник символізував п'ять стовпів ісламу.

3.3 Мистецтво мініатюри

В XIV-XVI століттях сягає найвищих своїх вершин мистецтво книжкової мініатюри Середнього Сходу. В цей час вирізняються своєрідною манерою живописні школи Ірану, Афганістану та Середньої Азії.

Мистецтво мініатюри було глибоко співзвучним витонченій поезії Сходу. Сюжетами мініатюр слугували подвиги легендарних героїв, битви, урочисті бенкети, ліричні сцени, які оспівували високі почуття вірності й кохання. Мистецтво мініатюри умовне й декоративне. Це живопис без світлотіні. Зображення давалося на основі тонкого лінійного малюнка й поєднання чистих і соковитих кольорових плям. Мініатюра не знає перспективи. Фігури й предмети розташовані без зменшення розмірів угору на площині аркуша і схожі на елементи барвистого візерунка. Умовні прийоми обмежують зображення людини: її пози, жести, змалювання почуттів підпорядковані канонові.

Світ східної мініатюри -- це поєднання реальності, вигаданого й символіки. Її образи передають святкову атмосферу, сповнені радощів життя. Найчастіше трапляється зображення прекрасного казкового саду. Красиві будівлі, оздоблені кахлями, відкривають глядачеві внутрішні двори й розкішні покої.

Мистецтво мініатюри допомагало віднайти матеріальну форму одухотвореному почуттю природи. Жанр пейзажу, започаткований у XIII столітті майстрами багдадської мініатюри, набуває особливого значення в живописі Середнього Сходу. В мініатюрах школи міста Шираза з'являються унікальні зображення рафінованого пейзажу. Так, на одинадцяти мініатюрах "Антології перської поезії" (1398 р.) зображена фантастична країна з горами, вкритими квітучими деревами, стрункими кипарисами, пальмами різних видів, з річкою, яка сріблястою змійкою тече між різнобарвними горами.

У XV столітті центром мистецтва книги Середнього Сходу став Герат. Правителі Герата мали прекрасну бібліотеку-майстерню, де переписувалися та ілюструвалися нові манускрипти. Серед уславлених каліграфів і живописців найвідомішим художником був Кемаледдін Бехзад (1450-ті роки -- 1533/34 або 1535/36. Високу майстерність і здатність передавати тонкі нюанси реальності виявив Бехзад в ілюстраціях до поеми Сааді "Бустан" (1487--1488 рр.). Одна з цих мініатюр зображає перського царя Дарія й пастухів на фоні чудового пейзажу. Раптова поява вершника лише на хвильку привернула увагу пастухів, не порушивши гармонії буття, не зупинивши спокійної течії їхнього життя.

Бехзад -- найвідоміший портретист мусульманського Середньовіччя. Один з його портретів зображає Шейбані-хана -- засновника узбецької держави Шейбанідів. Шейбан-хан у зеленій і блякло-синій гладенькій одежі сидить, схрестивши ноги, на червоному килимі на тлі великої чорної диванної подушки. Традиційною є нерухома, спокійно-величава поза; атрибути письма -- чорнильниця, перо, книга -- підкреслюють державний розум правителя, його захопленість поезією. Бехзад зобразив і характерні риси Шейбані-хана: повне обличчя з трохи розкосими очима, широкі плечі, важкий корпус, владний жест сильних рук. Образ грізного узбецького завойовника сповнений внутрішньою силою.

В подальшому розвиткові мініатюри домінував повнії тип зображень, не пов'язаних з текстом рукопису. Зв'язок із книгою був порушений, яскраві картини поступилися місцем монохромним малюнкам. На окремих аркушах відтворювалися побутові сцени, умовні портрети. Найобдарованішим художником у XVII столітті був Реза Аббасі -- керівник ісфаханської школи. Він уславився як віртуозний рисувальник тушшю. Цікаві його замальовки простих людей, начерки та ескізи.

В умовах застійного пізньофеодального суспільства проникнення в мініатюру прийомів західноєвропейського живопису призвело до руйнування цього тендітного й витонченого мистецтва.

коран поезія арабський мусульманський

3.4 Архітектура арабо-мусульман

Культура мусульманських країн вплинула на багато держав у різних кінцях світу, стала проміжною ланкою між Античністю й Середньовіччям Західної Європи. Землі Сирії, Іраку, Єгипту, Ірану, Афганістану, Середньої Азії, Туреччини, Тунісу, Алжиру, Марокко та Південної Іспанії прикрашали густонаселені, упорядковані міста з прекрасними будівлями. Тут виникли нові типи монументальних споруд: мечеті, що вміщували тисячі віруючих, мінарети -- башти, медресе -- будівлі мусульманських навчальних закладів, госпіталі, бібліотеки, потопаючі в зелені палаци, криті ринки, які простяглися на кілька кілометрів, заїжджі двори.

Тип колонної арабської мечеті, котрий виник уже в VII столітті, відрізнявся від споруджених за життя Мухамемада в Кубі й Медіні. її зовнішній вигляд нагадує фортецю, оточену глухими стінами, в яких пробиті входи, але жоден не виокремлюється як головний. І справді, в ті досить буремні часи кріпосні стіни мечеті ставали в пригоді під час оборони міста.

Стіни мечеті, палацу, медресе, караван-сараю, так само як і стіни будинків та укріплень, являли собою перешкоду, ховаючи те, що було всередині. Особливе значення (як ядро архітектурної композиції) мав відкритий квадратний або прямокутний двір, оточений арочними галереями. В мечетях до однієї зі сторін цього двору, зорієнтованої в бік Мекки, прилягала глибша, ніж з інших сторін, аркада, яка утворювала кілька рядів молитовного залу. Арки спиралися на колони й стовпи.

З давніх часів поруч із мечеттю зводився мінарет. Його походження пов'язують з кількома прообразами: зі сторожовою чи сигнальною вежею, маяком. Мінарет служить для скликання правовірних на молитву, що й виконує спеціальний службовець при мечеті -- муедзин. Звичайно мінарет прилягає до мечеті, інколи розташований окремо. У східному місті вертикалі цих башт, як і шпилі готичних ч; імів у містах Західної Європи, є головними орієнтирами.

З часів династії Омейядів збереглися так звані "замки пустелі" -- резиденції халіфів і придворної знаті, побудовані подалі від неспокійних і багатолюдних міських центрів. Біля замків були поселення, функціонувала система зрошення -- підземні водоймища, канали, греблі, підземні цистерни; оброблялася земля, квітували сади, велося полювання в доглянутих мисливських угіддях. Вони нагадували пізньоримські та візантійські сільські садиби. Серед них траплялися й справжні замки -- великі за розмірами, складні й чіткі за планом, з парадними залами й кімнатами, великою кількістю господарчих приміщень. Замки ці були красиво й багато оздоблені рельєфами, різьбленням по каменю й стуку, скульптурою, розписами й мозаїками. Ззовні така споруда утворювала замкнутий кубічний об'єм з круглими баштами по кутах і єдиним парадним входом.

З IX століття починають будувати медресе, а через два віки вони виростають у систему вищих навчальних закладів мусульманського світу, які контролювалися державою. В медресе переважав релігійний, теологічний напрям. Світські науки -- математика, філософія, медицина, філологія, риторика -- перебували під впливом середньовічної схоластики.

Перші медресе виникли в Сирії та Іраку. В 1227 році було споруджено велетенське двоповерхове медресе Мустапсирія в Багдаді -- з бібліотекою, шпиталем, лазнею. Навколо прямокутного двору розташовувалися приміщення, де жили викладачі і студенти.

Висновок

Арабо-мусульманська культура зробила значний внесок до скарбниці світової культури. Вона сама -- одне з досягнень людства й тому заслуговує на повагу та розуміння. Мотиви з мусульманської Іспанії використані в мистецтві Італії, особливо в архітектурі Сицилії й Венеції. У XVII столітті на європейському Заході виникла мода на культуру й прикраси з мусульманських країн Сходу. Арабо-мусульманська поезія стала надбанням багатьох народів і надихала поетів, драматургів інших регіонів на створення шедеврів. Європейські зоряні каталоги містять 210 арабських назв, наприклад, аль-таїр (ат-таїр -- орел, що летить); аль-дебаран (аддабаран -- тильний). В українській мові використовуються арабські за походженням слова, адмірал (амір аль-бахр -- повелитель моря), арсенал (дар ас-син'а -- робочий майданчик, корабельня) й ціла низка інших, до яких ми так звикли: цифра, тариф, базар, магазин, атлас. Палацові та оборонні споруди в Криму теж нагадують про досить тісні контакти слов'янської та арабо-мусульмапської культур.

Впродовж багатьох століть цей культурний регіон притягував до себе шукачів пригод, яких цікавили звичаї та традиції цих народів. Є чимало написаних книг та знятих фільмів на цю тематику, адже ця культура є невичерпним джерелом для різних сюжетів.

Размещено на Allbest.ru