Леонід Позен

Размещено на http://www.allbest.ru/

Леонід Позен

Народився Леонід Володимирович Позен 22 (10) червня 1849 року в містечку Оболонь на Полтавщині

У батьківському маєтку минуло дитинство майбутнього скульптора, тут він здобув початкову освіту. З малих років привертали його увагу глиняні іграшки -- коники, свистки у вигляді півників, статуетки селянина з косою, жінки з відром, діда з люлькою, -- виконані вмілими гончарями з Опішні, де художнє ремесло випалу започатковується ще з XVIII століття. Ось і приохотився хлопчик ліпити щось схоже з житнього хліба -- зайчиків, коників, собачок. Захоплювався також і малюванням.

Коли Леоніду виповнилося п'ятнадцять років, вступив у п'ятий клас Полтавської губернської гімназії. По її закінченні батьки наполягали, щоб він поїхав у Петербург вступати в Художню академію. Але юнак не ставився серйозно до своїх художніх задатків. 1867 року, успішно склавши вступні іспити, вступив у Харківський університет, а через рік перевівся на юридичний факультет Петербурзького університету. Закінчив його 1872 року і став працювати помічником присяжного повіреного.

Залишивши адвокатуру, Позен перейшов на службу в Міністерство юстиції, і майже відразу його направили до Полтави кандидатом на одну з посад при окружному суді. У судах Леонід Володимирович пропрацював понад 40 років. Спочатку слідчим другої дільниці Полтавського повіту, потім статським таємним радником, сенатором кримінального касаційного департаменту. Але саме по приїзді до Полтави він відновив свої художні заняття. Спочатку копіював гіпсові фігури різних діячів, потім поступово став ліпити з натури невеликі портрети друзів і близьких, пробував робити і складні композиції.

Серед людей, із якими Позен потоваришував у Полтаві, були художники В.Волков, автор картин "М.Гоголь у Василівці", "Петро I відвідує ув'язненого в Петропавловській фортеці покараного гетьмана Полуботка", а також І.Зайцев, який разом із Т.Шевченком працював у майстерні В.Ширяєва Петербурзької академії мистецтв, а в Полтаві був учителем малювання в кількох навчальних закладах. Саме ці люди стали радниками і вчителями Леоніда Володимировича в його перших серйозних творчих пробах.

1877 року він виліпив із воску (цей матеріал назавжди залишився основним у його творчості) скульптурну групу "Візник". Цей твір зберігався у його матері, а потім загубився, і ніде немає ні його опису, ні малюнка.

У скульптурній групі "На волах" Позен виявив свою спостережливість, глибоке знання селянського побуту, уміння тонко й художньо відобразити це у восковій композиції. Коли 1881 року робота над скульптурою вже завершувалася, до Полтави приїхав відомий російський художник, один із засновників Товариства пересувних художніх виставок Г.Мясоєдов. Він запропонував Позену представити його скульптурну групу на черговій пересувній виставці. Позен підготував два варіанти, обидва були затверджені на загальних зборах Товариства передвижників і з'явилися на 10-й пересувній виставці. скульптор художній пам'ятник горельєф

Успіх був величезний. Через кілька днів після закриття виставки власник фабрики художнього литва К.Верфель купив групу для відливу її у бронзі. Згодом він багато років систематично купував твори Позена, відливав їх, влаштовував виставки цих скульптур не лише в Росії, а й в Італії, Англії, Німеччині, Голландії, Америці, де й торгував ними. Тому роботи Позена відомі в багатьох країнах далекого зарубіжжя.

На черговій, 11-й, пересувній виставці успіх Позену принесли раніше виконані роботи "Шинкар", "Лірник", "Черкаський віл", "Лоша", "Кобчик".

Ще один витвір майстра -- "Переселенці". Тема переселення в перші роки після реформи широко експлуатувалася письменниками, художниками. Позен у своїй скульптурній групі зобразив сім'ю переселенців, яка зупинилася в дорозі. Старий чоловік, троє його синів -- старший, судячи з форменого кашкета, відставний солдат із дружиною і приблизно трирічним хлопчиком, середній також із дружиною та маленькою дитиною в неї на руках і молодший -- юнак. У всіх постатях відбиті їхні психологічні характеристики, і скульптурна група створює велику емоційну силу, що впливає на глядача.

Це була єдина робота Позена на 12-й пересувній виставці. Її кілька разів відливав К.Верфель, як повністю, так і окремими фрагментами.

"Переселенці" є й у Московському історичному музеї. Але це роботи різних відливів, і різняться вони тим, що в московському експонаті обидві голоблі у возі цілі, а в київському -- одна переломлена. Цю важливу поправку скульптор вніс перед другим відливом, мотивуючи необхідність зупинки переселенців у дорозі.

1891 року Л.Позен знову переїхав до Петербурга. Працюючи в прокуратурі Петербурзького окружного суду, він продовжував підтримувати зв'язки з художниками, діячами мистецтв. Того ж року став дійсним членом Товариства передвижників, а 1894-го -- дійсним членом Академії мистецтв.

Товариство передвижників проіснувало до 1924 року, майже щороку влаштовувало художні виставки, показуючи їх у Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Одесі, Казані, Орлі, Ризі та інших містах. Було організовано 48 таких виставок. Л.Позен брав участь майже в кожній, починаючи з десятої і до сорокової. Демонстрував понад 50 робіт.

Петербурзький період скульптора вирізнявся ще й тим, що почали іти з життя його друзі, близькі по мистецтву митці, артисти.

Тяжко переживав Позен 1898 року смерть художника М.Ярошенка. Він дуже жалкував, що за життя не створив його портрета, адже той зобразив Позена на полотні із пластом воску й різцем за роботою над однією зі скульптур. По суті, це єдиний зі збережених портретів скульптора.

Користуючись автопортретами художника, фотографіями і своєю пам'яттю, яка назавжди зберегла риси дорогої йому людини, Позен створив три портрети Ярошенка. Перший -- Ярошенко в молоді роки, експонувався на 27-й пересувній виставці. Другий -- статуетка, на якій художник зображений біля мольберта. Третій -- погруддя Ярошенка в літньому віці, ця робота виставлялася 1906 року в Таврійському палаці на першій виставці російських портретів, а 1912 року погруддя було встановлене на могилі М. Ярошенка в Кисловодську.

Особливо яскраво проявився патріотизм Позена, його любов до України та її народу під час роботи над пам'ятником І.Котляревському. Як відомо, за заповітом, Котляревський похований на околиці старого міського цвинтаря. Споруджений із цегли надгробок ремонтувався в основному за кошти, зібрані полтавськими артистами під час вистав за драматичними творами письменника (лише один раз земство виділило на ремонт тисячу карбованців). На пропозицію громадськості різних міст, було вирішено зробити новий надгробок. За цю роботу взявся Л.Позен разом із художником В.Волковим. Чотиригранний гранітний обеліск було встановлено 1900 року. На передній грані -- круглий бронзовий барельєф із портретом Котляревського в обрамленні лаврової гілки, стрічки та гусячого пера. Зображення письменника виконане за широковідомим портретом роботи М.Башилова, опублікованим в українському літературному збірнику "Молодик" 1843 року. Під портретом слова з вірша Т.Шевченка "На вічну пам'ять Котляревському".

Тоді ж задумали спорудити меморіальний пам'ятник письменнику в Полтаві. 1894 року Полтавська дума звернулася до уряду з проханням дозволити збір коштів якщо не по всій Росії, то хоча б у Полтавській і Чернігівській губерніях. Через півтора року було отримано дозвіл збирати гроші лише в Полтавській губернії. Але надходили вони з усіх куточків України, Росії, Галичини. Передбачалося викарбувати на п'єдесталі пам'ятника слова: "Рідний край своєму першому поетові Івану Котляревському. 1798 -- 1898" (відкриття пам'ятника планували приурочити до 100-річчя першого видання "Енеїди", що й мали означати ці дати). Також хотіли помістити тут два уривки з "Наталки Полтавки" і того ж самого вірша Т.Шевченка, що на надгробку. Губернатор перший напис зовсім заборонив, а дві інших дозволив із деякими застереженнями.

Знаючи про заборону збирати гроші за межами Полтавської губернії, Позен відмовився від гонорару за виконання погруддя Котляревському і трьох горельєфів. Це був не лише його матеріальний внесок у фонд будівництва, а й величезна моральна підтримка у справі боротьби за спорудження пам'ятника.

Більше шести років працював Позен над пам'ятником, удосконалюючи і поліпшуючи початковий проект. У погрудді Котляревського він чітко передав риси письменника. Але великим досягненням були горельєфи, на яких скульптор відтворив образи героїв "Енеїди", "Наталки Полтавки", "Москаля-чарівника", показав їхню національну своєрідність і глибоку народну сутність.

Після відкриття пам'ятника Котляревському Позен став популярним скульптором. На початку вересня 1903 року йому запропонували роботу над іншим пам'ятником -- М.Гоголю, що був виконаний 1915 року. Події громадянської війни перешкодили його спорудженню, і лише в середині 20-х років пам'ятник було встановлено на початку Гоголівського бульвару.

1915 року Академія мистецтв вирішила обрати Позена академіком, але скульптор відмовився від цього високого звання, пославшись на відсутність у нього академічної художньої освіти і заявивши, що "давати це необхідно виключно найдостойнішим".

Скромність Позена підтверджували і люди, котрі особисто знали його. 1965 року мені, тоді ще кореспонденту районної газети, було доручено написати невеликий матеріал про скульптора. Вдалося знайти в сусідньому селі нині вже покійного, а тоді майже 75-річного Г.Стадника, який із 15-річного віку служив у будинку батька знаменитого скульптора. Григорій Макарович розповідав, що в 1904--1906 роках Леонід Володимирович приїжджав влітку до свого батька. Був він вищий середнього зросту, дуже стрункий, і хоча було йому під 60 років, виглядав значно молодшим. Працював без окулярів. Вдягався буденно: юхтові чоботи, простенькі, у смужку штани, ситцева сорочка, підв'язана вузеньким паском.

Його дружина, Марія Федорівна, теж була художницею. Своїх дітей Позени не мали. Вони удочерили дочку покійних односельців на прізвище Больба. Ця кругла сирота вже мала їхати з ними до Петербурга, але напередодні від'їзду втопилася, купаючись зі своїми однолітками в місцевому озері. Позени дуже переживали цей трагічний випадок.

У рідному домі скульптор завжди займав одну кімнату з трьома вікнами на захід. Тут стояв письмовий стіл із чорнильним приладдям і циліндром із добре загостреними олівцями, на столі лежали підзорна труба і два товстих альбоми з малюнками. В одному з них Леонід Володимирович малював краєвиди озер, боліт, різні споруди, дерева, а в другому -- людей: сторожів, лакеїв, селян. Поруч із письмовим стояв темно-коричневий стіл, на якому лежали музичні інструменти -- віолончель, скрипка, гітара, мандоліна, духові. Тут-таки були інструменти для ліплення і грудки воску.

Жовтневу революцію Позен зустрів уже майже в сімдесятирічному віці. Марія Федорівна розповідала друзям, як після революції до них на квартиру прийшли революційні матроси і застали їх за роботою в майстерні. Коли побачили там портрети відомих письменників, художників, артистів, скульптури "Жебрак", "Рілля в Малоросії", стали розпитувати, що вони означають. Позен охоче пояснював. Матроси дали скульпторові спокій, вважаючи, що його роботи потрібні народу.

Помер Л.Позен 8 січня 1921 року, похований на Смоленському цвинтарі у Санкт-Петербурзі. Після смерті чоловіка Марія Федорівна передала скульптури й документи Ленінградському та Полтавському художнім музеям. Чудовою творчою спадщиною скульптора ми милуємося і сьогодні.

Размещено на Allbest.ru