Наукова розробка даної проблеми розпочалася в рамках діяльності Бібліографічної комісії при Науковому товаристві ім. Т.Шевченка, що вперше в 1911 р. зробила спробу об'єднати бібліографів у межах усієї України. Першою спробою створення бібліографічного друкованого органу вважається журнал “Книгарь”, що почав виходити з 1917 р. у “Видавничому Товаристві “Час” у Києві”. У ньому існував розділ “Літопис Українського Письменства”, де подавався перелік нових книг. Разом з цим усвідомлювалася потреба заснування спеціального архіву друкованої продукції. Цьому періоду історії української бібліографії присвячені роботи М.Ясинського, Ю.Меженка, Ю.Ковалевського, М.Годкевича, Т.Ківшар, Н.Королевич, Н.Стрішенець.

Окремі питання реєстрації української друкованої продукції до утворення Головної Книжної Палати висвітлювались у роботах: М.Годкевича (розглянуто особливості реєстрації української друкованої продукції початку ХХ ст.); І.Корнєйчика (подано основні засади методики складання бібліографічних посібників, добору, анотування і систематизації літератури); М.Сокурової, Є.Шамуріна (розглянуто методику розміщення матеріалу в "Книжной Летописи", де реєструвались і видання українського друку); М.Ясинського (представлена організація бібліографічної роботи в Західній Україні, подана характеристика видавництв і товариств, що здійснювали реєстрацію нових українських видань). Методику реєстрації друкованих видань після утворення Головної Книжної Палати досліджували Ю.Меженко, М.Ясинський, М.Багрич.

Особливості бібліографічного опису до започаткування центру державної бібліографії частково розкривають у своїх роботах Ю.Ковалевський, Л.Котенко.

Створенню спеціального державного архіву друку сприяли закони про обов'язковий примірник видань друку. В добу Української Центральної ради підготовлено "Законопроект про обов'язкову надсилку друкарнями всіх видань" який зобов'язував друкарні надсилати по 11 примірників кожного видання до Бібліотечно-архівного відділу Міністерства народної освіти, що мав здійснювати реєстрацію, зберігання і розподіл серед книжкових інституцій нових видань. Проте втіленню цього закону перешкодили політичні події. Закон заклав підгрунтя для зародження української державної бібліографії.

В роботі вказано, що в добу Гетьманату було затверджено закон, відповідно з яким у складі Міністерства внутрішніх справ створювалось Управління в справах друку, до завдань якого належали реєстрація всіх творів друку, створення каталогів та бібліографічних оглядів цих творів. Проте основна функція цієї інституції полягала у запровадженні цензури друку.

У даному розділі в хронологічному порядку висвітлено події, пов'язані з підготовкою до прийняття законів про створення центральної державної бібліографічної установи та обов'язковий примірник видань.

Звернено увагу на роботу організаційної комісії по скликанню 1-го Всеукраїнського з'їзду бібліотекарів, що почала готувати проект створення в Києві бібліографічної установи - центру реєстрації й зберігання книжкових видань, а також наукового вивчення друкованої продукції України.

В добу Директорії УНР продовжувалась підготовка до заснування центру державної бібліографії. Наполеглива праця української інтелігенції з заснування Головної Книжної Палати завершилась затвердженням 24 і 26 січня 1919 р. Директорією УНР двох документів: Законопроекту про утворення Головної Книжної Палати в м.Києві та законопроекту про обов'язкову надсилку друкарнями, літографіями, металографіями та іншими подібними закладами всіх видань.

Автор зазначає, що із заснуванням Головної Книжної Палати розпочалося становлення української державної бібліографії. Цьому значною мірою сприяла організація роботи цього закладу. Важливу роль відігравала Рада Палати. За час існування Головної Книжної Палати відбулось десять засідань Ради, на яких вирішувались стратегічні питання розвитку української бібліографії та організації роботи, контролю над друкарнями, створення місцевих відділів Палати для поточного обліку друкованої продукції, складання каталогу каталогів. У результаті наполегливої праці наприкінці 1919 р. утворились філії Палати у Вінниці, Кам'янці-Подільському, Катеринославі. Протоколи засідань стали джерельною базою для дослідження питань становлення центру державної бібліографії України.

Після ліквідації денікінцями Головної Книжної Палати у листопаді 1919 р. розвиток української державної бібліографії було загальмовано. Регулярна реєстрація творів друку відновилась в Україні у 1921 р. з утворенням Центрального Бібліографічного відділу Всеукраїнського державного видавництва, що здійснював бібліографічну реєстрацію і статистичний облік друкованої продукції, координацію бібліографічної справи в межах України. Важливим напрямом діяльності цього відділу залишалась науково-дослідна робота в галузі бібліографії та бібліографознавства.

У розділі досліджуються і виявляються особливості організації Української книжкової палати, утвореної в червні 1922 р. у Харкові на базі Центрального Бібліографічного відділу. Основним завданням залишалась поточна реєстрація творів друку. З підпорядкування Палати вилучались науково-дослідна і довідково-консультаційна робота. Було змінено не тільки програму, а й організаційну основу Палати: скорочувались її представники при відділах Всевидаву, розташованих в різних містах України, які виконували функції Палати на місцях. Це негативно вплинуло на повноту реєстрації творів друку.

Важливе значення для розвитку державної бібліографії України було прийняття декрету ВУЦВК 5 грудня 1922 р. про безкоштовну надсилку обов'язкових примірників до Книжкової палати і книгосховищ. Пізніше це положення поширювалось на місцеві книжкові палати і відділи Держвидаву.

Незважаючи на важкі умови праці в роки НЕПу, Палата продовжувала працювати. Наступна реорганізація Палати відбулась після приєднання її до Головліту.

Українська книжкова палата стала ініціатором перебудови бібліографічної роботи в СРСР, зокрема, вона сприяла створенню книжкових палат в союзних республіках. Удосконалюючи поступово свою бібліографічну діяльність, вона зміцнювала зв'язки із бібліографічними установами Західної України, а також зарубіжними установами, що здійснювали бібліографічну діяльність, бібліографознавцями, які проживали поза межами України. Таким чином, Українська книжкова палата прагнула стати єдиним бібліографічним центром української друкованої продукції, незалежно від місця їх видання. Такий підхід був зумовлений прагненням до повноти реєстрації українських видань.

У середині 20-х років завдання і функції Палати розширились. З утворенням Центрального бюро статистики друку, що здійснювало статистично-бібліографічний облік, стало можливим проводити не лише бібліографічний а й статистичний аналіз. Крім того, Українська книжкова палата здійснювала науково-бібліографічні функції з метою грунтовного дослідження бібліографічних процесів, створювала Кабінети західноукраїнської літератури та літератури періоду визвольних змагань українського народу для вивчення українських друкованих видань цієї доби.

У роботі вказано, що в 30-х роках було тимчасово припинено видання органу державної бібліографії - "Літопису українського друку", замість якого Палата готувала лише бібліографічні описи, що друкувалися в журналі "Радянський книгар". Перетворення Книжкової палати в Бібліографічний інститут призвело до певних змін функцій цього закладу.

Об'єктивні потреби розвитку державної бібліографії спонукали до поновлення "Літопису українського друку" і до реорганізації Бібліографічного інституту в Книжкову палату УРСР, що стала координаційним центром України в галузі державної бібліографії.

На початку Великої Вітчизняної війни бібліографічна робота здійснювалась в Уфі, куди тимчасово було евакуйовано генеральний алфавітний каталог. Після поновлення у Харкові роботи Книжкової палати було відновлено реєстраційно-облікові та інші її функції.

У 50-70-х роках Книжкова палата підпорядковувалась різним міністерствам і відомствам, проте її функції залишались незмінними.

Робиться висновок, що протягом досліджуваного періоду відбувалось удосконалення функцій і структури Української книжкової палати як єдиного центру державної бібліографії України .

У другому розділі "Державна реєстрація книжкової продукції України” висвітлено питання бібліографічної реєстрації українських видань друку до утворення державної бібліографічної установи, розглянуто основні критерії відбору книжкових видань для реєстрації в органах державної бібліографії, узагальнено багаторічний досвід реєстраційної роботи і створення бібліографічної продукції Книжкової палати України.

До 1917 р. державна реєстрація творів друку в Україні офіційно не проводилась. Україна не мала своєї державності і була поділена на частини між Росією і Австро-Угорщиною. Спроби організації поточної бібліографічної реєстрації в Україні мали приватний і регіональний характер. Реєстрація видань, що вийшли на терені України, здійснювалась відповідними установами цих держав.

Книги в “Книжной летописи” (19071917) розміщувались за мовами, спочатку подавались видання російською мовою, а далі іншими, в тому числі й українською. Книги, видані в Україні російською мовою, були представлені в єдиному алфавіті прізвищ авторів і перших слів назв анонімних видань. При такому розміщенні матеріалу пошук українських видань російською мовою ускладнюється через необхідність мати додаткові відомості про місце видання з урахуванням змін, що відбулись з того часу в назвах багатьох міст та інших населених пунктів України та інших відомостей про книгу. Книги українською мовою вміщувались в “Летописях” у розділі “На малороссийском наречии”. У цю групу видань входила і книжкова продукція українською мовою, видана у Варшаві, Москві, Петрограді та інших містах Росії. Для зручності користування “Книжная летопись” цих років подавала до кожного з номерів іменний і предметний допоміжні покажчики, а також мала зведені покажчики за півріччя.

Після 1917 р. “Книжная летопись” розширила видові межі друкованої продукції і почала реєструвати, поруч з книжковою продукцією, ноти і плакати, листівки і заклики, відозви і карти всіма мовами видань, у тому числі і видані в Україні. У 1918 і 1919 рр. структура “Книжной летописи” залишається без змін. Українські видання російською мовою вміщувались серед російськомовних видань, а книги українською мовою вміщувались під рубрикою “На украинском языке”.

Державна бібліографічна реєстрація в Австро-Угорщині почала здійснюватися з 1853 р. Списки друкувались на сторінках щотижневої газети “Oesterreichische Bltter fr Literatur und Kunst” як додаток до газети “Oesterreichisch-Kaiserlichen Wiener-Zeitung”. У 18531859 рр. реєстрація проводилась у спеціальниму журналі “Bibliographisches Central-Organ des Oesterreichischen Keiserstaats herausgegeben im hohen Auftrag des K.K.Ministeriums der Iuneru”. З 1860 р. до 1922 р. реєстраційні функції виконувало видання Спілки австро-угорських книгопродавців “Oesterreichisch-Ungarische Buchhndler-Correspondenz”.

Дослідження засвідчило, що підгрунтям для зародження української державної бібліографіі були методика опису і бібліографічні покажчики Росії і Австро-Угорщини.

У розділі зазначено, що організація Головної Книжної Палати дала можливість започаткувати в Україні державну бібліографічну реєстрацію. З випуском “Літопису українського друку” починається новий етап в історії державної реєстрації в Україні, що характеризується регулярним виданням літописів і щорічників книг, удосконаленням методики державної реєстрації. Друкована продукція України реєструвалась у періодичних виданнях Української книжкової палати: “Літопису українського друку”, “Літопису друку. Книги”, “Літопису книг”; в щорічниках: “Літопису друку УСРР”, “Літопису друку УРСР. Книги”, щорічнику “Книги УРСР”, а також у додатках до журналу “Радянський книгар”. У цих виданнях вміщувались також інструктивні матеріали щодо методики відбору та реєстрації книжкової продукції. Наприкінці 20-х років Українська книжкова палата основну увагу приділила рекомендаційній бібліографії. "Літопис українського друку" поступово почав замінюватись друкованими картками. Ці зміни, запроваджені з ініціативи М.Годкевича, гостро критикував Ю. Меженко, який виявив недоліки у роботі Палати, що призвели до припинення випуску "Літопису українського друку". Літопис знову почав регулярно виходити (один раз на місяць) з 1935 р. До нього входила література всіма мовами, що випускалась в Україні.

Палата у своїй роботі також використовувала й інструктивно-методичні матеріали Всесоюзної книжкової палати, що певною мірою обмежували відбір матеріалів до літопису і спонукали до запровадження радянської цензури державної бібліографії. Книжкова продукція періоду Великої Вітчизняної війни була відображена в літописах друку, виданих на початку 50-х років. Це дозволило ліквідувати прогалини в реєстрації українських друкованих видань.

З 1958 р. Книжкова палата почала видавати бібліографічний бюлетень “Нові книги УРСР” з метою оперативної інформації про видання нової літератури в Україні. В ньому матеріал розташовувався в систематичному порядку за уніфікованою схемою класифікації для органів державної реєстрації.

Робиться висновок, що наприкінці 60-х років практично була сформована система органів державної бібліографії, в яких Книжкова палата намагалась найбільш повно зареєструвати всі види друкованої продукції України.

У роботі виявляються критерії відбору видань для реєстрації в органах державної бібліографії, що протягом 1924 - 1969 рр. неодноразово змінювались. Проте основний зміст державних бібліографічних покажчиків складали книги, випущені державними видавництвами і що мали ціну, а також видання для широкого розповсюдження.

В середині 20-х років Книжкова палата намагалась якнайширше інформувати про книжкову продукцію України. Не входили до “Літопису” тільки матеріали вузьковідомчого призначення (типові статути, договори, членські і розрахункові книжки, торгово-промислові каталоги та ін.) та рекламного характеру. Списки книг вміщувались до номерів “Літописів” в порядку їх виходу у світ. Проаналізовано особливості відображення книжкової продукції в ті роки: до “графіки” відносились книги, в яких графічний матеріал займав певне, не завжди основне місце. Серед них були технічні атласи, діаграми, проекти, альбоми. Листівками укладачі “Літопису українського друку” вважали видання з обмеженою кількістю сторінок (не більше 4), без обкладинки і титульного аркушу.

“Літопис українського друку” інформував про книжкову продукцію України. Відображенню не підлягали книги без зазначеної ціни і офіційно-документальна література. У 30-х роках розширився відбір книжкових видань для літописів, куди увійшла вузьковідомча, офіційно-документальна і нормативна література.

У дослідженні відзначено, що Українська книжкова палата у довоєнний період при відборі видань для “Літопису друку. Книги” керувалась інструктивно-методичними матеріалами Всесоюзної книжкової палати з власними доповненнями. Відбір літератури встановлювався за зовнішніми ознаками друкованих видань та їх змістом, що давало можливість запроваджувати цензуру. У наступні роки до інструктивних матеріалів з відбору книжкових видань вносились зміни і доповнення, пов'язані з соціально-економічними і політичними подіями.

Аналіз бібліографічних покажчиків і відповідних інструктивно-методичних матеріалів дає можливість стверджувати, що друковані органи державної бібліографії, в яких реєструвались українські друковані видання, постійно удосконалювали зміст, структуру, методику відбору видань, відзеркалюючи розвиток українського суспільства.

Нагромаджений Українською книжковою палатою значний досвід у реєстрації і відображенні друкованої продукції України у своїх виданнях, є базою для теоретичного обгрунтування і розробки сучасних принципів відбору видань для органів державної бібліографії.

У третьому розділі “Методика бібліографування в державних бібліографічних посібниках” розглянуто еволюцію правил бібліографічного опису книжкової продукції в органах державної бібліографії Української книжкової палати, досліджено зміни, що відбувались у структурі державних бібліографічних посібників. Методика опису в органах державної бібліографії за період їх видання постійно удосконалювалась і видозмінювалась. Формування правил бібліографічного опису книг стосувались повноти і порядку подання елементів записів, супроводження шифрами, предметними рубриками і визначниками виду друкованої продукції, засобу друку.

У дисертації зазначається, що після 1917 р. виникла необхідність здійснення цілого ряду заходів у галузі бібліотекознавства і бібліографії - формування бібліотечних фондів, створення каталогів, організація державної реєстрації всієї друкованої продукції, що видавалась в Україні. Зі створенням Головної Книжної Палати на правах відділу палати було засновано Бібліографічний інститут, який займався розробкою теоретичних питань книгоопису, класифікації, бібліографії.

Проаналізовано діяльність Бібліографічного інституту-відділу, директор якого Ю.Ковалевський розробив правила книгоопису “Правила карткографії”. Вони відрізнялись від попередніх документів наявністю нового принципу опису - запровадженням опису творів мовою оригіналу. Інструкції, якими користувались до започаткування Головної Книжної Палати, вимагали орієнтації при складанні опису виключно на титульну сторінку, її оформлення, що не завжди давало можливість розкрити зміст твору. Часто опис перенасичувався чималою кількістю зовнішніх ознак, несуттєвими деталями. Це відображалось в англо-американських правилах книгоопису, в правилах Міжнародного бібліографічного інституту.

У 30-х роках бібліографічний опис у літописах здійснювався за каталографічною інструкцією Української книжкової палати. На відміну від англо-американської інструкції було прийнято за правило здійснювати опис книг мовою оригіналу, що значною мірою спрощувало методику бібліографічного опису.

Особливу увагу приділено аналізу довідкового апарату державних бібліографічних покажчиків, що супроводжував усі видання державної бібліографії, які містили відомості про книги. Протягом перших трьох років допоміжні покажчики до “Літопису українського друку” складалися за півріччя. Згодом ця система порушилась і покажчики складались то до кількох номерів, то щоквартально, що позначалось на їх якості і ускладнювало користування ними.

Іменний покажчик застосовували в Книжковій палаті УРСР уже з перших видань літописів українського друку. Через деякий час в описи книг ( в тому числі і художніх творів) вносились предметні рубрики, які застосовувались також в друкованих бібліографічних картках, що видавались Палатою. Тому, згодом покажчик за ознакою змісту був замінений предметним покажчиком. До систематичних покажчиків у передвоєнні роки Палата складала лише “Покажчик назв творів художньої літератури” та “Покажчик авторів, складачів, упорядників і Рersonalia” за мовами, враховуючи потреби користувачів. Різноманітне використання у довідково-бібліографічній роботі знайшов допоміжний покажчик серій для зручності користування літописами, оперативного пошуку видань.

Методика складання кожного з допоміжних покажчиків у певній мірі залежала і визначалася наявністю інших допоміжних покажчиків у “Літопису”. У 20-ті і частково в 30-ті роки окремі покажчики соціального і читацького призначення, а згодом і предметний покажчик, складались на основі перегляду книжок, які вміщувались у державні бібліографічні покажчики, що забезпечувало повноту державної реєстрації. Всі інші допоміжні покажчики складались на базі бібліографічного опису джерел. Тому обсяг матеріалу, який відображав допоміжний покажчик, залежав не тільки від прийнятої методики відбору матеріалу для цих покажчиків, а й інколи знаходився в прямій залежності від застосованих в “Літопису” методів бібліографічного опису і матеріалу, який аналізувався.

Зроблено висновок, що в процесі еволюції органів державної бібліографії сформовано раціональну структуру бібліографічних посібників, методику їх укладання.

ВИСНОВКИ

Обґрунтовано на підставі запровадження до наукового обігу нових архівних матеріалів та опублікованих документів основні етапи становлення та розвитку української державної бібліографії: від 1910 р., часу утворення Бібліографічного бюро при Бібліографічній комісії НТШ і до 1917 р., часу заснування Архівно-бібліотечного відділу - зародження української державної бібліографії; від 1917 р. до 1919 р., - становлення центру державної бібліографії - Головної Книжної Палати; від 1919 р. до 1920 р. - етап організаційної невизначеності; від 1921 р. до 1922 р. - утворення Центрального Бібліографічного відділу Всевидаву за часів більшовицького уряду; від 1922 р. до 1924 р. - становлення Української книжкової палати в Харкові - єдиного центру державної бібліографії України; від 1924 р. до 1936 р. - етап самостійного розвитку державної бібліографії; від 1936 р. до 1969 р. - етап розвитку української державної бібліографії під впливом радянської ідеології.