Споруди м. Бучач

Размещено на http://www.allbest.ru/

Споруди м. Бучач

церква архітектурний монастир

У давнину головним і найдоступнішим будівельним матеріалом на Бучаччині було дерево. З хвойних і листяних порід деревини споруджували житлові й господарські будівлі, церкви і дзвіниці. Здебільшого церква в селі була своєрідним композиційним центром архітектурного середовища, єдиною «високовисною» спорудою, предметом шани та особливих гордощів людей. Тому її зводили на найкращому місці з добірного матеріалу. На Бучаччині типовою є тризрубна церква. Власне, таку конструкцію мають дерев'яні церкви в Сокільці, Дружбі, Цвітові й Губині.

Невеличка дерев'яна церковця в селі Дружба (на Борщівці), без сумніву, належить до прадавнього подільського типу тризрубних храмів XVI-XVII ст. з двосхилою покрівлею центральної кліті і трисхилою у західній та східній. Конструкція церкви зовні нагадує міський будиночок. Єдине, що визначає її сакральну функцію, це маленька главка з ліхтариком і хрестом, розташована над центральною частиною будівлі. Первісний іконостас церкви втрачений. Кілька ікон з цього іконостасу, намальованих на дошках, ще десять років тому можна було бачити на зовнішній стіні церкви. За стилем письма ікони Благовіщення, Богородиця. Розп'яття походять з кінця XVIII ст., і шкода, що через наше недбальство вони пропали.

Культові споруди м. Бучач. Жизномирський монастирок.

Монастирок, ровесник бучацького замку, збудований на стрімкій скелі правого берега Стрипи, неподалік села Жизномир і два кілометри південніше від Бучача. Заснований він у середині XVI ст., а може й раніше. Складався монастирок з 4 - 5 келій і невеликої церковці. Все це було обнесено з трьох сторін муром, а від річки доступ до подвір'я перекривала кількаметрова прірва. Товщина стін сягає двох метрів, а вузько прорізані вікна-бійниці надають вигляду церкві мініатюрної фортеці. Очевидно, вона була спостережним пунктом на шляху до Бучача, і на випадок небезпеки тут запалювали вогонь. За переказами, ще одна спостережна застава містилася нижче за течією Стрипи, на її лівому боці, на Круковій горі. У Жизномирі можна почути від старожилів трагічні легенди про те, як монастирок сплюндрували кримськотатарські вершники та сіроокі піхотинці-яничари, про зрадника Крука і його доньку. Романтичні легенди присвячені навіть джерелу, що витікає з монастирського подвір'я. В одній - джерельна вода за певних умов може повернути зір, в іншій йдеться про сховану в джерелі золоту чашу, про святу кров оборонців монастирка тощо. Немає жодних відомостей, за винятком переказів, що він зазнавав облоги, руйнування у часи кримськотатарських набігів та турецько-польських війн. З низки фактів випливає твердження, що жизномирський монастир був чинний понад два століття від заснування і скасований у 1785 році, водночас із багатьма іншими монастирями, за указом австрійського цісаря Йосипа II. Очевидно, зважаючи на час побудови (до прийняття унії) і його рідкісну триконхову конструкцію (східно-візантійські впливи) - монастирок був первісно православною святинею. Востаннє у жизномирському монастирі відбулася храмова відправа в 1785 році.

Костьол успіння Богородиці

Михайло Бучацький, власник Бучача, заснував 28 липня 1397 року римокатолицьку парафію у Бучачі… Лаконічний текст копії цього документу (місцезнаходження оригіналу не відоме) наводить на міркування, що 28 липня 1397 року у празник Успіння Богородиці, ймовірно, був освячений однойменний костел, бо лише за цієї умови можна було утворити згадану парафію. Новозбудований костел, напевно, був значно менших розмірів у порівнянні з тим. що існує нині, до того ж дерев'яний. Розміщувався він на схилі Замкової гори, за кілька десятків метрів на захід від теперішньої будівлі. У середині XVIII ст. виникла гостра потреба спорудити новий храм, оскільки на той час старий костел, хоч і перебудований з каменю у кінці XV ст. не раз горів, був руйнований і мав благенький вигляд. Микола Потоцький пожертвував ксьондзам костелу значні кошти. В 1761-1763 роках біля підніжжя Замкової гори, поруч зі швидкоплинним потічком, бучацькі майстри - мулярі, теслярі, каменотеси, ковалі й покрівельники - звели новий храм Успіння Богородиці. Його архітектор нам не відомий. Споруда костелу - кам'яна, велична, обширних форм 1з чітко вираженим у плані хрестом. Обабіч вівтарної частини, як завжди орієнтується в костелах на захід, прибудовані два невеликі приміщення. Над вхідними дверима видніється герб Потоцьхих «Пілява» з написами про фундацію.

Стіни притвору дещо понижені в порівнянні з висотою нефу. Праворуч від входу - внутрішньостінні гвинтові сходи ведуть на емпору (невелика оглядова площадка над притвором). Звідси відкривається прекрасна панорама міста. Фасад костелу декорований чотирма парами пілястр з капітелями композитного ордеру. Парапет емпори і передньої стіни храму прикрашені різьбленими з каменю вазами. Навершині фасаду урочисто здіймається «дзеркало» із фресковим розписом «Вознесіння Богородиці» (сьогодні ледь помітний). Увінчує споруду невеликий восьмикутний барабан із шатровим переходом до ліхтарика та кованого хреста. Вікна з глибокими прорізами становлять чи не єдину прикрасу стін, карнизи слабо виражені, кути зрізані вузькими вертикальними площинами.

Без сумніву, вся увага будівничого зосереджувалася на оформленні внутрішнього простору (досягав близько 10 м висоти), перекритого півциркульним і хрестовим склепінням. В інтер'єрі розміщені п'ять вівтарних композицій, тематично пов'язаних із життям Богородиці. Складаються вони з традиційних елементів: імітації колонади з арками, живописних зображень біблійних сцен, різьблених з дерева статуй святих та барельєфів на «казальниці». Все це нагадує вівтарі з церкви св. Покрови, проте в костелі вони набагато більших розмірів і відзначаються особливою пишністю. Живописні твори, виконані олійними фарбами, досить посереднього рівня. Натомість десять фігур святих для вівтарів вирізьблені дуже майстерно. У костелі до війни зберігався багатий архів і парафіяльні метрики, які могли пролити світло на невідомі сторінки історії міста й краю. Нині достовірних відомостей про їх знаходження немає. Ретельно було впорядковане подвір'я храму. По периметру воно обведено високим муром з двома ворітьми і хвірткою. Своєрідного затишку подвір'ю надавали старі липи, а романтичності - капличка в гроті. Поблизу були виставлені старовинні гармати XVI-XVII ст. знайдені при розкопках замку (невідомо куди поділися в кін. 1940-х рр.). Ядро від гармати ще й сьогодні можна побачити, бо вмуроване над входом південної брами.

Монастир отців Василіян

На схилі гори Федір знаходяться монастир та церква отців Василіян, а також історико-філософський ліцей імені Святого Йосафата. На цьому місці був колись костел Святого Хреста. У 1712 році Потоцький, бажаючи мати у своїх володіннях греко-католицьке українське духовенство з дозволу верховної світської і духовної влади запросили у Бучач з Литви отців Василіян. На місці костела розпочалося будівництво простого монастиря для отців Василіян, яке завершилося у 1753 році. У 1771 році збудована церква монастиря отців Василіан, автором проекту був архітектор Готфрід Гофман. Монастир був центром освітньої діяльності у Бучачі: тут діяла спочатку школа-інтернат для дітей з бідних родин, потім - семінарія, реорганізована згодом у гімназію. Пізніше тут був відкритий місійний інститут імені Святого Йосафата, який з перервами діяв до 1944 року. Діяльність Бучацького монастиря Святого Хреста ЧСВВ була заборонена радянською владою у середині 1946 року. У березні 1991 року після 45-річної вимушеної перерви у Бучацький монастир Святого Хреста повернулися отці Василіяни - отець Іван Майкович - настоятель (ігумен) монастиря і отець Августин Дзюрбан - духівник монастирської церкви. Реставраційно-будівельні роботи були розпочаті у 1992 році і тривають по сьогодні. У 1995 році Міністерством освіти України зареєстрований історико-філософський ліцей імені Святого Йосафата Бучацького монастиря Чесного Хреста Господнього чину Святого Василія Великого, директором якого є настоятель монастиря отець Іван Майкович. Хто ж такі були отці василіани (на латинській базиліани)? Це один з найдавніших чернечих орденів, заснованих богословом, святим Василієм Великим, архієпископом Кесарійським - патріархом монахів Сходу. Герб василіан - колона з хрестом у горі, оточена полум'ям та з ім'ям Ісуса Христа, написаним грецькою мовою. Якщо для ченців кармелітів була характерна бідність і фанатична побожність, домініканців та єзуїтів - агресивна войовничість, то для василіан - висока освіченість. Ото ж не дивно, що вони брали на себе добровільну опіку над школами, малярами й скульпторами, мали власні друкарні для видання книжок (Почаїв, Вільно, Жовква.) Микола Потоцькнй з дозволу львівського архієпископа Миколи Вижицького розбирає стару монастирську церкву і на її місці зводить 1753 - 70-х роках новий храм Чесного Хреста за проектом архітектора П. Шильцера в стилі пізнього барокко. В плані він однонефний, хрестоподібний. На головному західному фасаді містяться дві п'ятиярусні вежі. Основний композиційний ефект динамічної гранчастості ґрунтується на поступовому зменшенні ярусних об'ємів, чітким поділом їх форм карнизами, пілястрами, прорізами вікон тощо. Внутрішній простір церкви перекритий півциркульним і «монастирським» склепінням, під пружними арками. Стіни розділені на високі ніші та декоровані подвійними пілястрами з капітелями композинтного ордеру. Для живописного оздоблення церкви прибув маляр Почаївської лаври - Яків. До нової церкви тоді ж добудували двоповерхові приміщення монастиря (ліворуч) і навчального корпусу школи (праворуч), які разом з давніми спорудами утворюють два внутрішні подвір'я. Врешті у 1849-1854 роках монастирський комплекс збагатився новою дзвіницею. У церкві Василіанського монастиря не було іконостасу, а лише три-вівтарні композиції, вирішені подібно до тих, які ми бачимо в церкві св. Покрови. Правда, ці вівтарі виконані у другій половині XIX ст. і значно стриманіші в оздобленні. Справа в тому, що первісне оформлення церкви не збереглося. Неймовірно страхітлива пожежа, що охопила місто 29 липня 1865 року, спопелила ринок і перекинулася на лівобережну частину. Горіло все, що могло горіти. Тут, у Василіанському монастирі, вогонь завдав великої шкоди будівлям і обладнанню навчальних кабінетів, житловим приміщенням і церкві. Не стало цінних збірок рукописів й архівних документів, рідкісних книг, переданих із закритих монастирів василіан у Баб'янці, Задарові, Жизномирі, Сокільці та ін. Згоріло все оздоблення церкви, яке не можна було швидко винести у безпечне місце. Вогонь знищив, навіть, фрескові розписи. Температура досягла такої високої відмітки, що топилося не лише скло, а й «дзвони на новій монастирській дзвіниці». Своєрідне художнє вирішення має фронтальний майданчик перед церквою, що на висоту кількох метрів піднесений від дороги й обличкований тесаним камінням. На центральній вісі стіни розмішена кам'яна ніша з скульптурним зображенням св. Онуфрея (знищено в кін. 40-х рр.), з низу симетрично півколами ведуть обабіч сходи на верхній майданчик. Тут колись була різьблена кам'яна статуя Богородиці (1818 р.) невідомого скульптора, що символізувала непорочне зачаття. Навчальний заклад при Василіанському монастирі в Бучачі у різні часи мав не однаковий статус. У перші роки становлення це була вища теологічна школа (1712-1754). Найвищий її рівень припадає на 1773-1784 роки, коли в навчальну програму вводять філософію. Однак, після повернення литовських (точніше білоруських) ченців на батьківщину, богословська школа спочатку перетворюється на гімназію, а відтак на нормальну школу. З 1804 р. знову відновлюється гімназія, а з 1856 року тут викладають дворічний курс для підготовки народних вчителів. Монастир став центром освітньої діяльності в Бучачі: тут діяла спочатку школа - інтернат для дітей з бідних родин, потім - семінарія, реорганізована згодом у гімназію. Пізніше тут відкрили місійний інститут ім. св. Йосафата, який з перервами діяв до 1944 року. Діяльність Бучацького монастиря у 1946 році була заборонена радянською владою. У березні 1990 року після 45-ї річниці вимушеної перерви у Бучацький монастир Чесного Хреста Господнього повернулися отці Василіан - о. Іван Майкович - настоятель(Ігумен) монастиря і о. Августин Дзюрбан - духівник монастирської церкви. Реставраційно-будівельні роботи були розпочаті у 1992 році і тривають по сьогодні. У 1995 році Міністерством освіти України зареєстрований історико-філософський ліцей, а нині - колегіум ім.св. Йосафата.

Церква св. Покрови

Церква св. Покрови, твір архітектора Бернарда Меретина, будівника Львівського собору св. Юри і ратуші у Бучачі збудована у 1764 році. Церква має низку скульптур і позолочених барельєфів, цікавих тим, що вони є творами перезрілого бароккового стилю, що незважаючи на свою манірність, зберіг майстерність. Споруда кам'яна хрестового плану. Західний фасад з двома п'ятиярусними башнями. Композиція їх з поярусно зменшувальними гранчастими об'ємами є основним засобом стилістичної виразності пам'ятника. Пам'ятник є взірцевим твором пізньобаррочної архітектури, являється пам'ятником архітектури під охоронним номером 652/1.

Церква cв. Миколая

Церква святого Миколая закладена в перших роках бурхливого XVII ст. і освячена 1610 року в Бучачі. Фундаторами її вважаються, і не безпідставно, подружжя Стефан та Марія Потоцькі, про що засвідчує над дверима церкви їх шлюбний герб (Потоцьких-Могилів). Церква св. Миколая була першим кам'яним храмом у місті. В тодішніх актах її з великою пошаною іменують «міською». Такої честі не мали ні старовинний дерев'яний костьол, що розмістився у підніжжі замкової гори, ні ще дві інші давні дерев'яні церкви з Нагірянського передмістя - Різдва Богородиці й монастирська Святої Троїці (частину території сьогодні займає дитячий садочок «Сонечко»). Миколаївська церква невеликих розмірів, являє собою ошатну трьохдільну і двохконхову споруду з добре згармонізованими формами, що конструктивно поєднували водночас культово-оборонні функції. Похиле церковне подвір'я, обнесене кам'яною стіною, служило першим кільцем оборони. Між вхідною брамою і церковними дверима розміщується так звана паперть (піддашок), ймовірно, колись ця прибудова була на стовпах, служила місцем для моління покутуючих, найбільших грішників. Далі, минаючи великі вхідні двері, йде перша частина церкви - притвор (присінок) - прямокутне у плані приміщення теж для грішників, яким не можна було входити у храм. Над притвором у минулому знаходилася оборонна башта, тепер гвинтові сходи ведуть на хори. Основне приміщення храму відмітне урочистим розкриттям внутрішнього простору, таємничістю конхових заломів обабіч пишнодекорованого іконостасу. Вівтар - східна найважливіша частина церкви для богослужіння - має форму дещо видовженого прямокутника. Основним духовно-естетичним центром кожної церкви є іконостас (з грецької - місце стояння ікон). Він розвинувся з низької передвівтарної «огорожі», до якої входили найголовніші ікони. З XVI ст. низькі іконостаси все частіше замінюють на високі, багатоярусні. Ось тут годиться зауважити, що немає жодних відомостей про первісний іконостас церкви св. Миколая. Іконостас, який дійшов до нашого часу, створений у середині XVIII ст. при сприянні Миколи Потоцького. Іконостас церкви св. Миколая, який зберігся до наших днів, має оригінальну конструкцію. Він динамічно заповнює прямокутний з півкруглим завершенням простір вівтаря чотирма чинами ікон: намісний, празничний, деісусний або апостольський та пророків (відсутній з 1980 р.). Всі вони мають чітко визначений поділ на великі й малі. Найважливіші намісні ікони, які розміщені на простінках між царськими і дияконськими воротами: «Ісус Христос», «Богородиця», «Миколай» та ін. Всі вони виконані погрудно з неухильним дотриманням іконографічних взірців, на золотому тлі, помережаному гравірованими візерунками. Центром композиції іконостасу виступають царські врата, складаються з двох половинок. На кожній є ажурно різьблений разом з. виноградною лозою та по три медальйони, що містять мініатюрні зображення євангелістів і сцену «Благовіщення». Над воротами образ «Тайна вечеря», до якого похилими фризами йдуть 12 празників від «Благовіщення», «Різдва» до «Успіння». Однак ці ікони такі маленькі, що навіть з крилосу годі визначити певний сюжет. Третій чин - шість великих ікон з парними зображеннями апостолів і в центрі головна ікона «Моління» (Ісус Христос, Богородиця та Іван Хреститель). Завершується вся композиція символічним «Сяйвом». Пишно оздоблений ажурним різьбленням і позолотою, іконостас Миколаївської церкви є типовим твором стилю барокко. Своїми мистецькими вартостями він не поступається всесвітньовідомим іконостасам богородчанському, рогатинському, львівським «Успенської» і «Святодухівської» церков тощо. До найбільших скарбів церкви св. Миколая слід віднести ікону «Богородиці» з XVI ст., що на східній стіні вівтаря. Її привезла до Бучача Марія Могиляка, і до середини ХVШ ст. ікона знаходилася у замковій церковці. Майже чотири століття церква св. Миколая - осередок духовності для десятків поколінь бучачан.

Культові споруди смт. Золотий Потік. Костьол смт. Золотий Потік

З ініціативи Стефана Потоцького, власника Золотого Потоку, в1609 - 1634 роках в центрі містечка, неподалік замку, споруджено костьол і монастир отців домінікан. Він збудований в стилі барокко, прикрашений фресками й мозаїкою і безумовно є свідченням високої майстерності тогочасних народних умільців і живописця Строїнського, який оформляв інтер'єр. Проте в нових польських джерелах, зокрема в книжці «Потік Золотий, яким він залишився в пам'яті», виданій в Вабеніцах 1996 р., підкреслюється, що 1634 року був закладений наріжний камінь під будову костьолу і монастиря. Можливо, спочатку побудовано дерев'яну споруду, а згодом замінено її кам'яною. А може, до 1634 р. будували костьол, а після цього вже монастир. Автори згаданої книжки припускають, що будівництво завершено 1668 року. Сім'я Потоцьких дуже дбала про цю святиню, особливо правнук Стефана Потоцького - Микола Потоцький. Староста Каньовський подарував костьолу чудовий бароковий вівтар, який частково знищений в процесі пожежі 1934 року, а зовсім був знищений за часів тоталітаризму. Вежа костьолу спочатку була покрита конусоподібним дахом, але в кінці ХVIII-го або на початку XIX-го ст. її реконструйовано і вона набула форму пірамідального вершка. 9.09.1739 р. у святиню урочисто внесено на постійне зберігання ікону Матері Божої. 1934 р. Костьол загорівся, але вівтар і ікона уціліли. Отці домінікани зібрали кошти від жертводавців і реставрували все, що зазнало пошкоджень. 1945 р. почалося переселення посольського населення на західні землі. Ксьондз Францішек Розвуд забрав з собою найважливіші атрибути релігійні і, насамперед, чудотворний образ Матері Божої. Він тепер зберігається в парафіяльному костьолі м. Вабеніце у Польщі. 1953-1954 року за вказівкою недалекоглядних керівників вежа костьолу була зруйнована, а приміщення костьолу переобладнано під будинок культури. Лише 1992 року за ухвалою Золотопотіцької селищної ради костьол повернуто римо-католицькій громаді. За кошти колишніх жителів, які живуть тепер у Польщі він реставрується, і є надія, що за кілька років матиме такий же вигляд, як до 1939 року. Копія чудотворної ікони Золотопотіцької Матері Божої уже прикрашає костьол, її привезено з Польщі. З лівого боку вівтаря була колись таблиця з інформацією, що стосувалась історії костьолу. З правого боку була картина «Перемога під Віднем». На жаль, ні таблиця, ні картина не збереглися.

Размещено на Allbest.ru