Український живопис ХVII-ХVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

СЕМЕСТРОВИЙ РЕФЕРАТ

З ТЕМИ: «Український живопис ХVII-ХVIII ст.»

Студента Групи ГР-11-1

Лаврика М.А

Графіка й живопис. Протягом XVII--XVIII ст. бурхливо розвивалася гравюра. Найвидатнішими українськими художниками-графіками були Олександр та Леонтій Тарасевичі. У 1702 р. в Києві вийшов друком «Києво-Печерський патерик» із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Слави неперевершеного гравера зажив Іван Щирський -- автор численних графічних портретів, алегоричних сценок тощо. Гравюри цього майстра складні й вибагливі. У них химерні сплетіння рослинних орнаментів поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Такі ознаки властиві й іншим графічним пам'яткам доби бароко.

Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. У розписах українських церков виразніше виявлялися народні мотиви. Іконописні образи набували рис, вихоплених із повсякденного життя, почасти наближаючись до світської картини.

Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями спостерігалось у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича -- найвидатніших іконописців козацької доби.

Від тих часів збереглося чимало безіменних іконописних шедеврів. Ікони народних майстрів вражають бездоганною живописною технікою, глибиною розкриття біблійних образів та осягненням усього розмаїття людських почуттів, багатством кольорів, життєствердним пафосом. Склалася нова іконописна традиція, якої українські майстри дотримувалися впродовж наступного століття. Найчастіше народні іконописці зверталися до образу Божої Матері. На іконах козацької доби Богородицю зображено в національному українському вбранні на тлі золоченого різьбленого рослинного орнаменту. У кожному регіоні України створювалися свої варіанти української Мадонни. Волинські ікони з зображенням Божої Матері відрізняються від чернігівських або від образів Слобожанщини.

Протягом XVII--XVIII ст. великого поширення в Україні набула ікона Покрови. Образів Покрови збереглося чимало. У нижній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Приміром, збереглася ікона Покрови Богородиці із зображенням Богдана Хмельницького. Ще на одному образі з-поміж козаків, які просять захисту в Богородиці, зображено останнього кошового Петра Калнишевського. Зображення тогочасних історичних діячів можна побачити й на інших іконах доби бароко. Цією рисою дослідників приваблює ікона Розп'яття з портретом лубенського полковника Леонтія Свічки.

Велику популярність за тих часів мав ктиторський портрет -- зображення меценатів, доброчинників храму. Приміром, у вівтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври було зображено 85 історичних осіб. З-поміж них -- портрети Острозьких, Вишневецьких, Сангушків, Хмельницького й Мазепи.

Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення стародубського полковника Михайла Миклашевського початку XVIII ст. та знатного військового товариша Григорія Гамалії останнього десятиліття XVII ст. У багатьох козацьких маєтках створювалися портретні галереї. Найбагатшим вважають зібрання портретів Сулим у родовому маєтку Сулимівці на Київщині.

Надзвичайною популярністю в усій Україні користувалося зображення козака Мамая. Протягом XVIII ст. його можна було побачити в кожній українській хаті. Козаків малювали олійними фарбами на полотні, стінах, дверях, віконницях, кахлях, скринях, посуді й навіть на вуликах, вважаючи символічне зображення Мамая оберегом.

Збереглася велика кількість варіантів народної картини. Вони дають змогу збагнути глибоко символічний зміст цього шедевра народних митців. Дослідники одностайні в думці, що козак Мамай -- втілення найголовніших рис українського характеру.

Популярність цього художнього образу у XVIII і навіть XIX ст. є вельми промовистим фактом: за часів руйнації Української держави, знищення залишків державної незалежності український народ не втрачав надії на визволення. Прагнення до волі -- найголовніший символ народної картини.

У другій половині XVII ст. Україна переживає чергову складну сторінку своєї історії -- після визвольної війни під керівництвом Б.Хмельницького державу поділено на Правобережну та Лівобережну, що спричиняє залежність від Московської держави та Речі Посполитої. Проте мистецьке життя в той час набуває неабиякого розквіту і на Заході, і на Сході, де будуються нові церкви, створюються іконостаси. Саме з цього періоду відома велика кількість імен митців, які творили якісне українське мистецтво, поєднуючи його з досягненнями європейського.

У Західній Україні, де вже існували великі мистецькі осередки в Самборі, Львові, Перемишлі, Судовій Вишні, ство-рюється новий мистецький осередок у Жовкві, яка саме на той час набула неабиякого розквіту. З цього міста походять чи не найвідоміші тогочасні художники-іконописці -- Іван Руткович, його молодший сучасник ієромонах Йов Кондзелевич, Микола Петранович. На них мали значний вплив мистецькі твори, привезені із Західної Європи, що спричинило появу в їхній творчості симбіозу здобутків західноєвропейського живопису з традиційним українським іконописом. Тоді в європейському мистецтві панував стиль маньєризм, який відчутно вплинув на творчість цих художників, зокрема, на ранній етап малярства І.Рутковича, лише в кінці його творчої діяльності (1708-1716) почали з'являтися незначні елементи бароко.

Про творче життя І.Рутковича є досить мало докумен-тальних відомостей. Невідомо коли він народився та помер. Проте численні підписи на іконостасах, кілька документів з його прізвищем і велика кількість датованих творів, хоча і без підписів автора, написані в цій манері, дали підстави ствер-джувати М.Драґану, що творчість митця тривала між 1677-м та 1716 роками [1, 204].

Мистецьку спадщину Рутковича мистецтвознавці дос-ліджують понад сто років. Першим, хто назвав його ім'я в друкованій праці, був А.Петрушевич. Пізніше цим жовків-ським малярем зацікавилися М.Драґан (класифікує підписні і непідписні твори І.Рутковича), М.Ґембарович, П.Жолтовський , В.Свєнціцька -- автор єдиної монографії про І.Рутковича В.Овсійчук В.Александрович Р.Зілінко та інші.

Проаналізувавши велику кількість збережених і непідпи-саних творів живопису кінця XVII ст., слід сказати, що багато з них виконав І.Руткович. Такі висновки можна зробити, зіс-тавивши відомі підписані твори цього художника з тими, що не мають підпису. Першою роботою І.Рутковича, як прийнято вважати, є дияконські двері із зображенням Архістратига Михаїла, що походять з іконостаса церкви Собору Архістратига Михаїла із с.Стара Скварява. На них є донаторський підпис і дата -- 1677 р. Хоча авторського підпису тут нема, проте, порівнявши композиційне вирішення та трактування фігури архангела з дияконськими дверима іконостаса, що в с.Волиця Деревлянська, з дияконськими дверима з іконостаса в с.Воля Висоцька, де є підписи І.Рутковича, можемо стверджувати його авторство зображень на дверях у церкві с.Стара Скварява є незаперечним. Таку схему вирішення дияконських дверей із зображенням архістратига Михаїла І.Руткович буде використовувати досить часто [7, 610-615.]. Беручи до уваги викладене, вважаємо, що до творчої спадщини майстра слід зарахувати дияконські двері зі збірки Львівського музею історії релігії, що в Червоноград-ській філії, та з церкви с.Кути Львівської обл. Зовсім іншими за композиційною схемою є ворота з іконостаса (ймовірно, по-ходить з Жовкви).Тут І.Руткович повністю змінює композицію, одяг і вирішення тілесних партій, збагачує динамікою саму пос-тать архангела.

Дияконські двері з іконостаса церкви Собору Архістратига Михаїла із с.Стара Скварява, напевно, були виконані, коли І.Руткович був учнем кам'янко-бузького художника Р.Мо-гильницького або після закінчення навчання в нього.

Перша, відома нам, підписана робота художника -- іконо-стас у с.Волиця Деревлянська. Тут І.Руткович постає як про-фесійний маляр і новатор щодо вирішення живописних компо-зицій, так і в побудові сюжетної програми. Він додає ряд Неділь П'ятидесятниці, який буде використовувати і в наступних іко-ностасах. Традиція додавати ряд Неділь П'ятидесятниці буде особливо популярна в іконостасах першої половини XVIII ст.

Іконостас у с.Волиця Деревлянська І.Руткович нама-лював у 1680-1682 рр., про що свідчать авторські підписи на цокольних іконах і центральній іконі “Моління”. Ці авторські підписи є найранішими, з яких дізнаємося ім'я Івана Рутковича, причому він тут підписується як маляр “жовківський”, хоча в поминальнику церкви Різдва Христового м.Жовкви 1681 р. згадується малярем “білокаменським” і міщанином “жовківсь-ким”. Із цього можна зробити висновок, що молодість І. Рут-ковича була пов'язана із с.Білий Камінь Золочівського району.

До цього періоду творчості І.Рутковича -- початок 80-х років XVII ст. належать ікони з неіснуючого іконостаса церкви с.Морошанка та дві ікони Моління з Потелича (1682-го та 1683 р.).

Дещо пізніше Руткович знову малює ікони для намісного ряду іконостаса в церкві с.Стара Скварява, що складається з різночасових ікон. Найдавнішими є ікони молільного та праз-никового рядів, що були створені ще в середині XVI ст.; царські ворота з конструкцією датуються 1646 р. Пензлеві І.Рутковича належать дияконські двері із зображенням Архістратига Михаїла 1677 р. Намісні ікони “Собор Архістратига Михаїла”, “Бого-родиця-Одигітрія” з пределою “Неопалима купина”, “Христос Пантократор” з пределою “Передання ключів Петрові”, де на зеленому тлі позначена датою червоною фарбою 1685 рік, та ікона “Св.Миколай” -- 1687 роком [8, 610-615]. Хоча на цих іконах нема особистого підпису Рутковича, проте, проаналізу-івавши техніку малярства та побудову композицій, слід зробити висновок, що автором цих ікон був саме він.

Між створенням ікон намісного ряду “Христос Панто-кратор” (1685 р.) та “Св.Миколай” (1687 р.) бачимо перерву у два роки. Вона була спричинена тим, що І.Руткович виконував роботи ще для Жовківського замку -- “золотив якусь квітку, реставрував картини та розмальовував кахлі”, -- як записано в одному із джерел.

До цього періоду творчості І.Рутковича належить слав-нозвісна ікона “Воздвиження Чесного Хреста”, що походить із церкви с.Ситихів Жовківського району, яка має схожі риси -- трактування тілесних партій і ликів -- з описаними іконами .

Цей, доволі відомий твір публікується чи не в усіх книгах про український іконопис. Проте науковці, споглядаючи зобра-ження постатей з чубами та оселедцями, зараховували його до центральноукраїнських шкіл іконопису. Згодом цю ікону почали пов'язувати з жовківським художнім осередком, але, через популярність твору, ніхто з дослідників не наважився зарахувати його до творчого спадку І.Рутковича.

Наступними визначними роботами І.Рутковича були доповнення до іконостасів для церкви в с.Воля Висоцька (1688-1689 р.) та (майже одночасно) для іконостаса церкви св. П'ятниці в с.Крехів (1689 р.). Цим роком датовані бокові крила вівтарика з Білого Каменя, який не зберігся.

Ще однією пам'яткою з творчого доробку І.Рутковича цього часу є недавно віднайдений фраґмент вівтарика із зобра-женням Феодосія Печерського.

Оглянувши підписані ікони кінця 1680-х років, доходимо висновку, що І.Руткович у цей час мав доволі велику кількість замовлень, що й не могло не відобразитися на його творчості.

Нещодавно до творчої спадщини І.Рутковича додано ще кілька ікон з іконостаса церкви с.Гійче Жовківського ра-йону. Хоча ці ікони пізніше частково перемальовані, проте за збереженими авторськими фраґментами можна з упевненістю стверджувати, що автором їх є І.Руткович.

Цікавою та недослідженою пам'яткою у творчості І.Рутко-вича є намісна ікона “Святий Димитрій” з іконостаса церкви св.Димитрія у Львові. Лик святого на цій іконі хтось грубо перемалював, а тло перелевкашене та перезолочене. Залишився не замальованим лише позем, на якому стоїть підпис І.Рутковича й дата -- 1693 р. Тому, у майбутньому, після реставрації -- зняття пізніших замалювань на лику та фігурі св.Димитрія, можна буде побачити справжній живопис І.Рутковича.

Наступним датованим і підписаним твором жовківського живописця є ікона “Христос Пантократор” 1697 р. із церкви св.Параскевії в с.Солова. Цю ікону, на відміну від попередніх зображень “Христа Пантократора”, І.Руткович зобразив не так консервативно, як попередні. Він вишуканіше трактує лик, яскравішими кольорами -- одяг, що свідчить про чергову еволюцію творчості майстра.

Можливо, до цього періоду творчості належить ікона “Богородиця Одигітрія” з приватної збірки п.Гладяка, де значно ніжніше трактовані лики, акуратніше та витонченіше промальо-вана одіж. Хоч авторського підпису на цій іконі нема, проте, по-рівнюючи трактування тілесних партій та одягу з іконами Жов-ківського іконостаса, можна віднайти багато спільних рис і стверджувати, що автором її є І.Руткович.

Аналогічні зміни творчості І.Рутковича простежуються ще на одній іконі -- “Богородиця Елеуса” з приватної збірки. На іконі не тільки витончено промальовані тілесні партії, а й збагачується золотим асистом одяг, та видозмінена композиція, пишніше орнаментоване тло.

Найвидатнішим у творчості І.Рутковича є, безперечно, іконостас церкви Різдва Христового в Жовкві (1697-1699 рр.) -- чи не найбільшої пам'ятки інтер'єрної архітектури міста кінця XVII ст. Відомо, що навпроти цієї церкви довший час мешкав І.Руткович.

Створюючи цей іконостас, І.Руткович вводить велику кількість доповнень і новацій, які до того часу не робив жоден іконописець. Він дозволяє собі додати ще один ряд з великою кількістю сакральних сюжетів, який розташував між намісним і рядом Неділь П'ятидесятниці, розширює апостольський ряд, вводячи по краях постаті св.Володимира та св.Костянтина. Для більшої пишності І.Руткович збагачує намісний ряд, додаючи дві ікони з пределами. Цей іконостас можна вважати підсумком творчої діяльності жовківського майстра, проте іконостас не останній.

Останнім підписаним твором І.Рутковича є ікона Бого-родиця Одигітрія з церкви с.Митулин Золочівського району. На жаль, її живопис майже повністю втрачений, бо ікона довгий час була прибита на зовнішній стіні дзвіниці. На лицевому боці ікони залишилися тільки контури зображення Богородиці та Ісуса -- його білий хітон і частково лінії носа й очей на ликах. Позолота чи посріблення на різьбленому тлі змиті, проте орнамент залишився.

Про авторство цієї ікони свідчить напис на звороті, зроблений чорною фарбою: “Образ пречистої Богородиці справив священик ієрей отець Максим Сидорович призвітер митуленський зі сином своїм Тимофійом для цього ж храму Покрови Пресвятої Богородиці спасіння ради. В році 1700 серпня дня [...]тонадцятого. Іван Руткович Маляр Жовків-ський” [10, 769-772].

Хоча живопис на цій іконі втрачений, проте за пишним різьбленим орнаментом можна судити, що І.Руткович спів-працював з тим самим сницарем, який виконував орнаментальне декороване тло для Жовківського іконостаса.

Після цієї датованої 1700 р. пам'ятки авторських під-писів І.Рутковича на творах нема. Проте це не означає, що митець невдовзі помер, як стверджують окремі мистецтвознавці, вказуючи на дату його смерті -- 1703 рік. Її знайдено в неіснуючому тепер поминальнику із Жовкви, у якому вказано, що помер маляр Іван. На цей час Жовква переживала мистець-кий розквіт і могла мати кількох малярів з іменем Іван. Оскільки І.Руткович на той час був доволі знаним майстром, то в поминальнику вказали б його прізвище. Тому вважаємо, що дата смерті І.Рутковича 1703 р. є дискусійною.

У низці збережених пам'яток, датованих після 1700 р., але не підписаних, можна помітити подібність з творчою мане-рою І.Рутковича. Серед них назвемо окремі ікони з іконостаса церкви Різдва Богородиці в Жовкві: “Богородиця Одигітрія”, “Христос-Пантократор”, храмова ікона “Різдво Богородиці” (1708 р.) та центральна ікона апостольського ряду “Моління” (1710 р.,) що за композицією нагадує аналогічні композиції “Моління”, які І.Руткович створив для раніших іконостасів.

Ще треба згадати дві ікони з неіснуючого тепер іко-ностаса із церкви Успіння св.Анни у Львові (Голоско) -- це “Акафіст Богородиці”, що зберігається у Львівському музеї історії релігії, та “Успіння Анни”, що є в церкві Успіння Анни у Львові (Голоско). Вони теж належать до пізнього періоду творчості І.Рутковича. Ікона “Акафіст Богородиці” датована 1712 р. У верхній її частині зображена Богородиця з маленьким Ісусом на руках, навколо неї ангели. Оглянувши малярство ликів цих ангелів і порівнявши з ликами ангелів на жовківському іконостасі, можна з упевненістю говорити, що вони мальовані однією рукою. Ще одним доказом для визнання авторства І.Рутковича можуть бути постаті двох архієпископів і Антонія та Федеосія, які розташовані внизу композиції. Проаналізувавши трактування тілесних партій, декоративного одягу та порівню-ючи їх з авторськими творами І.Рутковича, можна помітити багато спільного, особливо при порівнянні постатей Феодосія із цієї ікони та ікони з крила неіснуючого тепер вівтарика, що зберігається в Музеї Духовної семінарії у Львові.

Ймовірно, останньою великою роботою І.Рутковича були ікони (до 1716 р.) іконостаса церкви Івана Хрестителя Підго-рянського монастиря, фраґменти якого зберігаються в Націо-нальному музеї у Львові ім. А.Шептицького. Визнавати автор-ство І.Рутковича наштовхує ікона “Неопалима Купина”, де теж яскраво видно манеру виконання майстра і в трактуванні ликів, і у вирішенні руху постатей. Збереглося багато ікон з території Жовківщини з доволі подібними композиціями, які будував І.Руткович, проте їх живопис суттєво відрізнявся: лики святих мальовані декоративніше або навпаки -- витонченіше. Одним з таких прикладів може бути центральна ікона апостоль-ського ряду “Моління” з іконостаса церкви св.Трійці, що у Жовкві. В іконі майже тотожно повторено рисунок з “Молінь”, які створив І.Руткович, але живопис суттєво відрізняється. Ймо-вірно, цю ікону малював хтось з учнів І.Рутковича, можливо, Ва-силь Петрахнович.

Творчість І.Рутковича мала великий вплив на ранні компо-зиції ще одного видатного іконописця, також вихідця з Жовкни -- ієромонаха Йова Кондзелевича. Проте живопис цього ху-дожника істотно відрізняється від творчості І.Рутковича.

Отже, слід вважати, що І.Руткович за своє життя нама-лював велику кількість ікон та іконостасів, створюючи в один рік кілька величних творів, що видно з його підписів. Це свідчить, що в І.Рутковича завжди були замовлення. Його плідний твор-чий шлях, як бачимо з підписів на іконах, тривав упродовж 1677-1716 років. Закономірно, що ікони, які він малював на початку своєї діяльності, суттєво відрізнялися від створених на схилі життя. Розмістивши послідовно виконані твори, можна простежити еволюцію майстра -- від творчої витонченості, можливо, трохи консервативної, до упевненішої, жорсткішої, і знову -- до вишуканості та витонченості.

Волю та незаанґажованість у вирішенні трактування жи-вопису та архітектурної побудови іконостасів йому дозволяв, ймовірно, сильний характер. Це можна помітити в доволі впев-неному, проте дещо нервовому вирішенні тих чи інших компо-зицій. Можливо, його розкриттю як творчої особистості сприяв соціальний стан заможного міщанина, при якому він міг собі дозволити вибирати замовників. Про його заможність свідчить факт купівлі пристойного будинку навпроти головної церкви в Жовкві та, як уже згадувалося, за дарчими написами на іконах, які він малював “Ради спасіння свого”.

Творчість І.Рутковича є винятковим явищем в українській культурі -- винахідливість у композиціях, своєрідне ви-шукане трактування тілесних партій, запровадження нових іконографічних сюжетів і найголовніше -- поєднання в іконі світського та портретного живопису з традиційним українським іконописом.

Достатня кількість документів з архівних джерел, що містять матеріали про І.Рутковича, та низка пам'яток його авторства були віднайдені й ідентифіковані тільки за останні два десятиліття. Цей факт дозволяє стверджувати, що ще рано ставити крапку у вивченні творчого шляху й доробку видатного жовківського маляра-іконописця Івана Рутковича.

Дмитро Левицький був першим серед українських та російських художників-портретистів, якому пощастило в усьому зрівнятися, зокрема в техніці живопису, з кращими майстрами іноземцями, що працювали тоді в його час у Петербурзі. Отже, міцні підвалини як української реалістичної школи портрету, так і російської були закладені саме нашими славетними майстрами живопису - Д.Левицьким та В.Боровиковським.

Видатний український і російський живописець-портретист Дмитро Григорович Левицький народився 1735 р Близько 1758 року він потрапляє до петербурзької імператорської Академії мистецтв, де продовжує навчання в класі станкового живопису під керівництвом О.Антропова. Відомо також, що він разом з О.Антроповим працював у Москві 1762 р. Ранні роботи академічного періоду Д.Левицького, на жаль, нам невідомі.

Його творчість набуває найвищого розквіту в сімдесяті -на початку вісімдесятих років, коли Д.Левицький стає академіком. Він став визнаним майстром парадного портрету, в якому добивається гармонійної ефектності композиції, інтенсивності й тональної єдності барвистих відтінків, виразності пози та жестів. Такими є його портрет ректора академії О.Кокорінова (1769-70 - Російський музей, Санкт-Петербург), портрети М.Сеземова (1770), П.Демидова (1773) Я.Сіверса (1779), що експонуються в Третьяковській галереї. У цих портретах, приміром, притаманна загальна врочистість в традиціях пізнього барокко часто поєднується з несподіваними рисами природності й буденності, а твереза проникливість у погляді на модель співвідноситься з гострим сприйняттям матеріальних аксесуарів. Або візьмемо його серію парадних портретів вихованок Смольного інституту, де за образом струнких, кокетливих дівчаток, що грають, танцюють, розігрують пасторальні сценки, майстер зумів побачити свіжість почуттів і гостроту характерів. Цю галерею образів відрізняє підкреслено-вишукана декоративність колориту (з багатством взаємопроникних і якихось неймовірно золотаво-палевих, оливково-зелених, рожевих, чорних, серебристо-сірих відтінків) і відома площинність у просторовому вирішенні, що ніяким чином не руйнує рельєфності фігур.

Інтимні портрети Дмитра Левицького позначені поглибленністю й різноманітністю індивідуальних характеристик, стриманістю художніх засобів; вони позбавлені зовнішніх атрибутів і виконані у вільній "живій" манері, створюючи цим уяву плоті. Це такі роботи, як портрет французького філософа Д.Дідро (1773-74 - Музей мистецтва і історії, Женева), портрет М.Львова (1773-74 - Літературний музей у Москві), М.Дьякової (1778 - Третьяковська галерея в Москві), І.Долгорукого (1782 - Київський російський музей) тощо.

В його зрілих творах нема жодних зайвих поверхових ефектів, все у нього йде від дбайливого й неупередженого відтворення натури. Саме ця підкреслена майстерність, "вагомість", спостережливе й неулесливе відтворення рис обличчя портретованих споріднює Левицького з Антроповим та українською портретною традицією. Так, ним був чудово виконаний "Портрет священика" (цілком можливо, батька - 1779), що нині прикрашає знамениту Третьяковку. Перед нами зображена звичайна людина в традиційно притлумлених теплих тонах і з надзвичайно виразним "живим" обличчям на фоні темного овалу.

Починаючи з 80-х років Д.Левицький перебуває під сильним впливом класицизму. В цьому можна переконатись, коли знайомишся з портретами Урсули Мнішек (1782 - Третьяковська галерея), Катерини ІІ (1783 - Російський музей у Санкт-Петербурзі, а також два варіанти 1780-х рр. і 1790), де тонке нюансування змінюється на локальність кольору, зростає чітка визначеність об'ємів, з'являється загладжування (а точніше - "затертість") письма. До речі, в згаданому останньому портреті (його програма була розроблена М.Львовим) ним була втілена досить абстрактна уява про "мудру монархію", що панувала тоді в колах Г.Державіна, з яким Левицький був у тісних дружніх стосунках.

Уже в другій половині 80-х рр. у творчості Дмитра Григоровича проявляється зростаюче незадоволення раціоналістичними ідеалами просвітників, його роботи втрачають попередню цілісність і гармонійність, а "ліплення" моделей стають дещо поверховими. Це видно й неозброєним оком у таких роботах, як портрет Агаші в російському народному вбранні (1785 - Третьяковська галерея), В. і М.Митрофанових (1790-і рр. - Російський музей, Санкт-Петербург) та деяких інших.

А проте і в останні роки своєї плодотворної творчості Д.Левицький створив низку портретів, що стали цілком високохудожніми творами. Згадаймо хоча б портрети доньок О.Воронцова (бл.1790 - Російський музей у Санкт-Петербурзі), портрет невідомого зі сфінксом (1790-ті рр. - приватна колекція Гіршман, Париж)... Після 1800 р. Д.Левицький несподівано серйозно захворів. Тож через хворобу очей він майже нічого не написав.

Д.Г.Левицький був до того ж ще й чудовим педагогом. Він очолював понад сімнадцять років (1771-1787) в Академії портретний клас. З його академічного класу вийшло багато талановитих учнів, таких як П.Дрождін, Е.Камеженков, Л.Миропольський та інші, що стали відомими російськими художниками XIX ст., які свято продовжували традиції, дбайливо передані Майстром. Серед найкращих його учнів були й українці Володимир Боровиковський та Іван Бугаєвський-Благодарний...

Помер Дмитро Григорович 4 квітня 1822 р. у Петербурзі, де й похований.

Володимир Лукич Боровиковський народився 24 липня 1757 року в Миргороді.

Батько Володимира Боровиковського, Лука Боровик, мав звання значкового товариша, що прирівнювалося до чину поручика в російській армії і дозволяло йому вважатися дворянином "із малоросійської шляхти". Сім'я, однак, не була особливо багатою. Її власність складалася з будинку в Миргороді та невеликих ділянок землі під Миргородом і Хоролом. У 1774 році сімнадцятирічний Володимир також поступив до Миргородського полку і прослужив дев'ять років -- до 1783-го, вийшовши у відставку, як і його батько, у званні значкового товариша і з "характеристикою": "Підвищення чину достойний і військову службу продовжувати бажає".

Проте не надто обтяжлива (ймовірно) служба в Миргородському полку завжди сполучалася в Боровиків із заняттям живописом. Художня обдарованість виявилася в багатьох членів цієї родини. Лука Боровик створював на замовлення ікони і, слід гадати, портрети. Він, можна припустити, був і першим наставником сина. Збереглося кілька ікон, написаних Володимиром Боровиковським у цей період. Вони виконані у традиції українського "козацького" бароко. Подібно до батька, молодий художник пробував свої сили і як портретист. Може, якраз написання портретів і стало приводом для знайомства Володимира Боровиковського з В.Капністом, предводителем дворянства Миргородського повіту, а пізніше -- Київської губернії. Капніст був непересічною людиною, шанувальником мистецтв, відомим поетом свого часу, власником оспіваної ним у віршах Обухівки.

У 1787 році Катерина II з великим почтом подорожує півднем Російської імперії. Міста, якими проїжджає цариця, різноманітно прикрашаються, й це потребує участі величезної кількості художників. Капніст залучає до декораційних робіт Володимира Боровиковського. Молодий художник створює два алегоричні полотна, "сценарії" яких були розробилені, можливо, тим таки Капністом. На одному з них було зображено сім грецьких мудреців перед "Наказом" Катерини, "що витлумачували досконалість цього безсмертного творіння", й сама імператриця в особі Мінерви. На іншому полотні були показані Катерина, що засіває землю, зорану Петром І, та великі князі Олександр і Костянтин, які боронять землю,слідуючи за своєю царственою бабусею. Ці полотна було призначено, ймовірно, для палацу у Кременчуці, де зупинялася імператриця. Відповідно до легенди, Катерина звернула увагу на алегорії Боровиковського, й молодого художника було запрошено до Петербурга. Може бути, що тут так само не обійшлося без участі Капніста. Так чи інакше, в дорогу Володимир Боровиковський вирушив аж пізньої осені 1788 року. У Петербурзі він поселяється в будинку М Львова, Капністового друга. Про вступ до Академії мистецтв зайве було й думати -- тоді навчання в ній починалося з п'яти-шести років, а Боровиковському йшов тридцять другий. Однак Львов, людина різноманітних інтересів і захоплень, знаходить чимало справ і для миргородського "відставного поручика". Боровиковський створює 37 ікон для Борисоглібського собору в місті Торжку, побудованого за проектом Львова. З них уціліла тільки одна -- "Притча про мудрих і нерозумних дів". Для іншого храму, спроектованого Львовим, -- Йосифського собору в Могилеві -- Боровиковський пише вісім образів (збереглося чотири). У домі Львова Боровиковський знайомиться з Дмитром Левицьким, найбільшим портретистом того часу. Левицький не був учителем Боровиковського в повному розумінні цього слова, однак, поза сумнівом, допомагав йому порадами й по-дружньому сприяв. Більш "традиційним" наставником молодого художника був І. Лампі. І Левицький, і Лампі, і прославлений Рокотов, який працював у Москві, були портретистами. Може, саме тодішній розквіт портретного жанру й, водночас, дедалі сильніше відчуття того, що великі попередники вже зробили псе краще, що могли, й тепер потихеньку рухаються до свого заходу, спонукали Боровиковського згадати свої миргородські вправи й також звернутися до портрета. На початку 1790-х років він створює портрет О.Філіппової, дружини архітектора П.Філіппова, зображуючи модель (уже) на тлі пейзажу.

Перший успіх Боровиковському принесли портрети-мініатюри, які були на той час у моді і зробилися дуже популярними. Зупинятися на цьому художник, звісно, не збирався. У 1794 році він пише знаменитий тепер "Портрет Катерини II на прогулянці в Царському Селі". Лампі представляє роботу Боровиковського в Академію мистецтв і клопочеться про присудження молодому художнику звання академіка. Однак Боровиковський став тільки "призначеним". Існує переказ, нібито імператриця бачила свій новий портрет, але не схвалила його, що й послужило головною причиною прохолодного ставлення академіків. Тоді Лампі, який і надалі опікується своїм учнем, обирає інший шлях. Завдяки його протекції Боровиковський одержує замовлення від "малого двору" й пише портрет великого князя Костянтина Павловича (1795), за який молодому художнику було присуджено звання академіка.

Із середини 1790-х років слава Боровиковського-портретиста починає стрімко зростати. Він вступає в пору розквіту. Серед його моделей -- ІІ.Куракіна (1795), В.Арсеньєва (1795), вдова суворовського сподвижника генерала М.Арсеньєва та її дочка Є. Арсеньєва (1795), Є. Тьомкіна (1798), дочка Катерини II і Потьомкіна Є. Наришкіна (1799), А.Гагаріна (1801), фаворитка нового імператора Павла, що змінила всесильну Нелідову. Усіх цих непересічних жінок художник зображує по-різному, але всі вони для нього -- насамперед мрійниці, заглиблені в роздуми на лоні чарівної природи. Це абсолютно відповідало вимогам сентименталізму -- панівного в тогочасному мистецтві напряму. Водночас, художник створює найбільш уславлені свої твори -- "Портрет М.Лопухіної" (1797) та "Портрет А. і В.Гагаріних" (1802). Чоловічих портретів у спадщині художника помітно менше, ніж жіночих ("Портрет князя О.Куракіна" 1802 року).

У 1800 році Академія мистецтв нагадує Боровиковському: "... оскільки пан Академік Боровиковський програми своєї для Академії не виконав, то доручається йому написати для конференц-залу портрет Його Імператорської Величності в повен зріст, із короною, в далматику та порфірі, а з урахуванням великотрудної роботи на витрати його, що можуть бути, видати йому по закінченні цього 500 карбованців". Іншими словами, Боровиковський повинен був написати великий парадний портрет задарма. Хоча одержати його Академії було дуже бажано. За цим крилася не те щоб інтрига, а, швидше, витончений дипломатичний розрахунок. У 1799 році Павло І додав до своїх численних титулів іще один -- він став Великим магістром ордену Іоанна Єрусалимського. Чимало установ поспішило придбати для себе портрет імператора саме в цьому новому званні. Боровиковський писав Павла не з натури (зрештою, при портретуванні царствених осіб це була на той час звична практика), але створив одне зі своїх найглибших і найтрагічніших полотен, у якому відобразився не тільки складний характер імператора, а, здається, і все його короткочасне й бурхливе владарювання.

Сентименталізм потроху поступається місцем новому напряму в мистецтві -- класицизмові. Боровиковський віддав йому данину, зокрема, у знаменитому "Портреті О.Безбородька з дочками" (1803).

У 1802 році художник одержує звання радника. Тоді ж його залучають до оформлення Казанського собору в Петербурзі. Він мав написати шість образів для царських воріт головного іконостаса, а також чотири місцеві образи для другого і третього іконостасів. Робота тривала сім років (до 1811-го), але при нагородженні художників, які працювали для Казанського собору, Боровиковський через інтриги його колег був відтиснутий навіть не на другий, а на третій план -- і удостоївся лише діамантового персня. Маститі академіки завжди недолюблювали Боровиковського. Свої уявлення про ідеальну Академію художник намагався реалізувати у стосунках з учнями. Він не був одружений і не мав дітей. У одному з листів до родичів в Україну він писав, що вся його сім'я -- це куховарка та учні. У 1817 році в Боровиковського було п'ять учнів, у 1819-му -- сім, у 1824-му -- чотири, у 1825-му -- тільки три. Учнем Боровиковського був художник О.Венеціанов. Старіючи, художник не переставав працювати. Серед його пізніх творів -- "Портрет Г.Державіна" (1811) і "Портрет пані де Сталь" (1812), знаменитої французької письменниці. Хоча загалом останні роки Боровиковського були безрадісні, а подекуди й стражденні. Художник убожіє. Напружені релігійно-філософські шукання приводять його спочатку в масонську ложу "Помираючий Сфінкс" (засновану, незайве уточнити, художником Д.Левицьким і конференц-секретарем Академії мистецтв А.Лабзіним), куди він вступає в 1802 році, а потім -- до гуртка Є. Татаринової "Союз братерства", що був, по суті, містичною сектою. На замовлення Татаринової Боровиковський створює кілька картин, зокрема "Собор" -- груповий портрет членів "Союзу братерства". Останні роки життя він займався майже виключно релігійним живописом. Так, у 1814--1815 роках, на замовлення поміщика Лашкевича, ним були створені 26 образів для Покровської церкви в Романівні Мглинського повіту Чернігівської губернії. Останньою роботою Боровиковського стали образи для церкви архістратига Михаїла на Смоленському цвинтарі в Петербурзі, над якими художник працював безоплатно. Вони залишилися незавершеними. У ніч із 5 на 6 квітня 1825 року Володимир Лукич Боровиковський помер.

Список використаної літератури

малярський художній портрет іконописний

1.Драган М. Українська декоративна різьба XVI -- XVIII ст. -- К: вид-во, 1970. 204 с.

2.Жолтовський П. М. Іконопис // Історія українського мистецтва: у 6 т. Т. 3 -- К: вид-во, 1968. -- С. 193-204.

3.Свєнціцька В. Іван Руткович і становлення реалізму в українському малярстві XVII ст. -- К: вид-во, 1966. с. 156.

4.Овсійчук В. Майстри Українського бароко. -- К: вид-во, 1991.

5.Александрович В. Два документи до початків біографії Івана Рутковича // Записки НТШ. -- Львів, 1994. -- С. 372-378.

6.Зілінко Р. Стан досліджень творчості Івана Рутковича// Історія релігії в Україні. Матеріали наукової конфе-ренції. Т. 2. -- Львів, 2005. - С. 642-655.

7.Скоп П. Ікони Івана Рутковича в іконостасі церкви Архістратига Михаїла церкви села Стара Скварява //Історія релігії в Україні. Матеріали наук. конференції. Т. 2. --Львів, 2006. -- С. 692-702.

8.Скоп П. Твори Івана Рутковича в колекції ЛМІР // Історія релігії в Україні. Матеріали наук. конфе-ренції. Т. 2. --Львів, 2004. - С. 610-615.

9.Скоп П. Іван Руткович -- автор ікони “Воздвижения Чесного Хреста” із с. Ситихова // Українська греко-католицька церква і релігійне мистецтво. -- Львів-Рудно, 2003. -- С. 148-150.

10.Скоп П. Творчість Івана Рутковича в контексті но-вих досліджень // Історія релігії в Україні. Матеріали наук. конференції. Т. 2. -- Львів, 2005. -- С. 769-772.

11. Попович М.В. Історія української культури. - Київ, 2002. Українська культура / За ред. Д. Антоновича. - К.,1993.

Размещено на Allbest.ru