Від примітивізму до арт-терапії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Таможенник Руссо - основоположник напрямку примітивізм

Основоположником напрямку "примітивізм" був Анрі Руссо.Його Батьківщиною була Франція,а Раніше під примітивістами малося на увазі тільки італійські художники 14 та 15 ст.Та з появою Руссо примітивістами стануть називати художників, часто самоучок, пропагандуючих наївний стиль. Примітивізм Руссо зацікавить багатьох художників. Так. У Франції його високо оцінить Фернан Леже, в Россії та Німеччині одним з перших шанувальників Таможенника Руссо стане Василій Кандинський, котрий в 1912 році для оформлення художнього альманаху "Блакитний вершник" обере його "Вид на Малакоф"(1908). В Іспанії, Італії та Бельгії художники Сальвадор Далі, Джорджо де Кіріко, рене Магрит і Поль Делво, використовуючи мотиви Руссо, створюють свої сюрреалістичні шедеври.

Все почалось із 1886 року,коли художник Поль Синьяк проявляє цікавість до робіт Руссо і запрошує його взяти участь у новій виставці. Синьк вважає, що найкраще місце для картин цього оригінального художника - серед витворів живописців, які створили Салон Незалежних Художників. На думку представників художнього авангарду, усі минулі "незалежні" салони чим далі, тим більше нагадують офіційний Салон, і молоді художники поступово починають відчувати потребу виставляти свої роботи в інших місцях. У випадку Руссо очевидно, що художні кола в обличчі Салона офіційного з його старою академічною традицією принципово і назавжди відкинули б самоучку. Ось чому Руссо завжди буде вірний новому "салону без жюрі". У 1886 році він виставить там чотири картини, котрі будуть високо оцінені Пюві де Шаванном та Полем Гогеном, у яких захоплення викликає особливе вміння Руссо використовувати чорний колір для передачі драматичних моментів. Але, в цілому, його картини залишаються незрозумілими публікою, більше того - піддаються осміянню: злостивці стверджують, що так могла б намалювати й дитина.

Не дивлячись на сарказм публіки та критики, Руссо не здається. Він заключає договір з фірмою "Аргус",котра присилає всі газетні вирізки та журнальні статей, в яких містяться відгуки про його творчість. Руссо, в очікуванні загального визнання свого таланту, педантично вклеює їх свій зошит, котра з часом стає все товстішою. Саме з газет художник якось дізнається, що Марія Парижу нагороджує його медаллю. Щасливий, він тут же наказує згадати цю нагороду в його візитній картці, але пізніше дізнається. Що поспішив : річ йшла про іншу людину з таким же ім'ям,теж художника, який і отримав цю медаль…

Після смерті дружини Руссо стурбований пошуком грошей для достойного утримання дітей і купівлі фарб. В надії підзаробити та перебуваючи під враженням від Всесвітньої виставки 1889 року, де Францією була представлена відома Ейфелева Вежа, Руссо пише лібрето для водевілю. На жаль, текст не приносить ні гроша. У грудні 1893 року Руссо звільняється зі служби за вислугою років. Отримуючи мізерну пенсію і мріючи про той час, коли заняття живописом будуть приносити солідний прибуток, Руссо змушений поки малювати картини на замовлення и продавати їх по смішних цінах, а також давати уроки гри на скрипці. Але уже в наступному році він виставляє на Салоні Незалежних Художників свою картину "Війна". Робота отримує широкий резонанс, зокрема, її помічає письменник Альфред Жарі, з чиєї легкої руки художник Анрі Руссо й отримує прізвисько "Таможенник".

У 1895 році дочка Руссо від'їжджає з чоловіком в Анжер,на захід Франції, а сам художник разом із сином Анрі-Антолем переїжджає жити Монпарнас - район на лівому березі Сєни,котрий стане пізніше улюбленим місцем зустрічі інтелектуального й художнього авангарду. На Монпарнасі проживає і Жосефіні Ле Тенсорер - жінка,підкорила серце Анрі Руссо, але довгий час нехтувала його зізнаннями і погодилася стати його дружиною тільки після передчасної смерті сина художника. У 1898 році Анрі Руссо, волелюбний Массон,вінчається з нею у церкві. Матеріальне положення родини залишає бажати кращого, тому Жозефіна, щоби допомогти чоловіку, намагається продавати його картини у своєму канцелярському магазині, а сам Руссо продовжує давати платні уроки. Однак по неділям, в рамках діяльності Філотехнічного співтовариства, ціллю якого було просвітництво широких мас, великодушний Руссо, незважаючи на злидні, абсолютно безкоштовно навчає усіх охочих працювати аквареллю,пастеллю,а також ділиться досвідом розпису кераміки та фарфору,причому робить це з гордістю і задоволенням.

У 1903 році Руссо вдруге стає вдівцем,і,намагаючись справитись із горем ,повністю занурюється в роботу. Його кар'єра стрімко набирає обороти. Він виставляє свої картини на Салоні Незалежних у березні,а також на першому осінньому Салоні,відкритому в жовтні 1903 року. У 1906 році в житті таможенника наступає переломний момент - в двері постукало визнання. Руссо знайомиться з Робертом Делоне, а Жарі представляє його поету Гійому Аполлінеру. Нові друзі захоплюються талантом художника. Пабло Пікассо,котрий 1908 року придбав у випадкового продавця "Портрет жінки" пензлика Руссо,організовує в честь автора чудовий бенкет.1907 Руссо скаже: "Я мав нещастя втратити дох дружин і шестеро дітей. Якби,завдяки роботі,я не оправився від цього,щоб зі мною сьогодні було?". Впевненість у власній геніальності дозволила йому стати цілеспрямованою особистістю,стійкою,як скеля,а майже дитяча наївність - неабияким художником.

Тож, творчість Таможенника Руссо відносять до примітивізму як завдяки самобутньому стилю художника,так і через його відношенню до італійських художників-примітивістів. І хоча особисті симпатії Руссо - на стороні академічного живопису, його роботи отримують визнання прогресивних сучасників Таможенника, а художники - авангардисти назавжди залишаються його кращими друзями.

Український мистецький примітивізм та його доля

Але мені було цікаво,як розвивався примітивізм Україні?І чи існував він там узагалі?Насправді існував. Адже українські художники теж відчули певний історичний зсув, все світність змін, які відбуваються зрушенням всіх традиційних координат життя. В 10-ті роки 20ст - ще у спокійній атмосфері інтелектуально вируючої Європи - вони мали змогу знайомитися з європейськими школами і течіями. Найбільше притягувала атмосфера французької столиці з її музеями, виставками, майстернями, а також Краків, Мюнхен, де також існували мистецькі осередки. Михайло Бойчук, наприклад, вчився в Кракові, Мюнхені, в Італії, протягом трьох років мав свою майстерню в Парижі, яку організував для втілення ідей, висунутих львівськими майстрами Панькевичем і Сосенком, котрі мріяли поєднати живописні форми візантійських ікон з традиційним народним мистецтвом.

Молоді майстри, що відчули за кордоном смак вільного вибору засобів естетичного вираження, стали в Україні першим загоном авангарду, підтриманим більшістю студентства Києва і Харкова. Творча молодь гуртувалася навколо художника (пізніше професора Київського художнього інституту). Школа монументального українського мистецтва, представлена творчістю Михайла Бойчука і його учнів, надихалася формами візантійських ікон, релігійного Ренесансу, живописного примітивізму безіменних українських малярів минулих віків. В основі естетики тогочасного монументального живопису -- уникнення зайвих деталей, випадкових, не характерних ракурсів; схематизація, простота, сила і -- з почуттям віри -- велич; зверненість до національних перлин та авангардність художньої мови, яку можна назвати конструктивізмом. Обдарованими "бойчукістами" виявили себе В. Седлер, І. Падалка, М. Рокицький, М. Юнак, О. Павленко.

Твори "бойчукістів" 20--30-х років: розписи Червоноармійських луцьких казарм, оформлення Київського оперного театру до І Всеукраїнського з'їзду Рад, Київського кооперативного інституту, Всеукраїнського селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибеївському лимані і Харківського Червонозаводського театру -- перші в усьому радянському мистецтві значні монументальні ансамблі. У розписах багато плакатності, сильні впливи традицій ікони, лубка, народних картин, графіки й романтичних надій часу. До наших часів лишилися тільки уламки доробку М. Бойчука. Разом з дружиною він був репресований за "іконописний" формалізм і "буржуазний націоналізм".

Творчий шлях Катерини Білокур

Окрім бойчукістів в Україні існувало ще декілька талановитих представників примітивізму. Однією з найвидатніших була "народна" художниця Катерина Білокур.

Катерина Білокур народилася в селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер це Яготинський район Київської області) 25 листопада (7 грудня) 1900 року. Приблизно у 6--7 років Катерина навчилася читати. На сімейній раді було вирішено -- у школу Катрю не віддавати, оскільки читати вона і так вміє, а економія одягу й особливо взуття -- величезна.

Коли саме майбутня художниця почала малювати -- сказати важко, але, очевидно, це відбулося не в дитинстві, а вже в отроцтві. Малювала вуглем на шматочках полотнини. У 14 років Катерину застали за цим безглуздим, як усі вважали, заняттям. Було вжито невідкладних заходів -- різки та найсуворіша заборона малювати. Відтепер дівчинці доводилося творити потайки. Збереглася, проте, легенда, яка свідчить про неабияку популярність спроб 15--17-літньої Катрі і навіть їхнє визнання. Сусід і родич Білокурів Микита Тонконіг, який володів водяним млином, був пристрасним театралом. Разом із своїми однодумцями він організував щось на зразок театральної студії. Поставлені Тонконогом п'єси мали чималий місцевий успіх. Знаючи, що Катерина Білокур "уміє малювати", творчий мірошник попросив її допомогти з декораціями. Дівчина із задоволенням малювала, дивилася, а пізніше, до речі, і грала на сцені цього унікального "театру на воді".

У 1922 або в 1923 році Катерина Білокур прочитала про Миргородський технікум художньої кераміки. Слово "кераміка" виявилося для неї незнайомим, а от слово "художній" було зрозуміло. Якщо технікум "художній", то в ньому не інакше як навчають художників! Вперше покинувши Богданівку, Катерина Білокур вирушає до Миргорода. Її багаж складався з двох малюнків: "копія з якоїсь картинки" і начерк дідівської хати з натури, -- виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього випадку придбаному папері. Малюнки повинні були свідчити, що дівчина справді має талант, достатній для вступу до технікуму. Але розмова в Миргородському технікумі почалася і закінчилася, по суті, одним питанням -- чи є документ про закінчення семирічки? Такого документа в Катерини Білокур не було, і на її малюнки навіть не глянули. Розчарування було болісним. Дівчина робить відчайдушну спробу -- перекидає свої малюнки через паркан у сад технікуму, раптом "студенти" їх піднімуть, оцінять -- і гукнуть, запропонують залишитися? Катерина довго озиралася і все не вірила, що її так і не покликали. Вражена, вона йде додому з Миргорода пішки.

Від катастрофи її врятувала творчість -- незважаючи ні на що, малювати Катерина не кинула, а ще й почала відвідувати драмгурток, організований подружжям Іваном Григоровичем і Ніною Василівною Калитою, богданівськими вчителями. Серед юнаків і дівчат, що зібралися в богданівському драмгуртку, був і Олександр Кравченко. Його дещо загадково називають "знехтуваним женихом" Катерини Білокур. Можливо, ця історія пов'язана саме з його ім'ям: майбутня авторка "Колгоспного поля" і "Буйни" відкинула подарований їй букет зі словами: "Якщо ти до квітів жорстокий, то на яку ласку мені сподіватися від тебе?". Адже квіти -- живі. Всі свої картини вона буде створювати тільки з натури.

У 1928 році Катерина Білокур дізнається про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує ще раз спробувати свої сили. Але й у Театральному технікумі розмова почалася з питання про закінчення семирічки -- і цим питанням, загалом, закінчилася.

Наступає, мабуть, найважчий період у житті Катерини Білокур. Особливо болісно переживала вона відсутність духовної підтримки. В цей же час вона вирушає у справжнє паломництво до Канева, на могилу Тараса Шевченка. Розпач часом обіймав так сильно, що глибоко віруюча жінка ладна була покінчити з життям. Її хворі ноги -- пам'ять про спробу втопитися пізньої осені 1934 року в крижаній воді Чугмака. Але в тому ж 1934 році приймається найважливіше і безповоротне рішення: "Я буду художником". Якщо навчитися цього ніде не вдається, вона вирішує учитися самостійно.

Отже, Катря Білокур починає опановувати непросте ремесло художника сама. Саме ремеслом, іншими словами -- технічною стороною мистецтва. Малюнки вугіллям на шматочках полотнини залишилися в минулому. В минулому і картини, створені фарбами власного виготовлення на картоні і фанері. Аквареллю і олівцем вона завжди працювала мало і неохоче. Художницю найбільше приваблюють олійні фарби. Вони здаються їй сліпучими, навіть їхні назви звучать казково: кіновар світло- і темно-червона, кобальт темно-синій, ультрамарин, кадмій червоний, краплак темно-рожевий… Це її улюблені фарби. Пензлі вона робить сама -- вибирає з котячого хвоста волоски однакової довжини: 9, 12 або 36. Для кожної фарби -- свій пензлик.

Наставники в оволодінні масляним живописом у Катрі Білокур, очевидно, усе-таки були. Хтось навчив її ґрунтувати полотно, тому що спочатку вона намагалася писати безпосередньо на полотні, але картини швидко темніли і жухли. Можливо, їй знову допоміг вчитель Іван Григорович Калита, теж художник-аматор, а можливо -- іконописець із Смотриків, єдиний художник, якого поважав її батько. Але вже в тому ж поворотному 1934 році Катря Білокур створює "Берізку" -- одну з трьох картин, що принесли їй всесвітню популярність. Через рік народжуються "Квіти за тином" --- інший прославлений шедевр.

Настає 1939 рік. Катерині Білокур 39 років. За сільськими уявленнями, вона вже стара, і до того ж дивачка, "одержима", що усе квіточки малює. Але, здається, саме в 1939 році часи випробувань для неї минають. Втрутився випадок. Або доля.

Художниця відвідала двоюрідну сестру, Любов Тонконіг, що жила через річку -- і там, гостюючи, почула по радіо пісню "Чи я в лузі не калита була?" у виконанні прославленої Оксани Петрусенко. Чи то пісня, чи то голос, а може бути, і те, і інше так вразили Катерину, що вона всю ніч просиділа над листом -- і вранці відправила його за досить незвичною адресою: "Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко".

Проте слава співачки була настільки широкою, що лист не загубився і дійшов до адресата. Вкладений у конверт разом із листом малюнок на шматочку полотна -- калина, вразив Оксану Петрусенко. Вона радиться з друзями -- Касіяном, Тичиною, іде у Центр народної творчості, викладає суть справи. У Полтаву надходить розпорядження -- з'їздити в Богданівку, знайти Катрю Білокур, поцікавитися її роботами.

І от -- у Богданівку приїжджає Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Він приголомшений, декілька картин забирає із собою в Полтаву, показує колезі і другу, художнику Матвієві Донцову. Рішення однозначне -- негайно влаштувати виставку. І в 1940 році в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки Катрі Білокур. Виставка складалася лише з 11 картин.

Успіх величезний. Катерину Білокур преміюють поїздкою до Москви. Її супроводжує Володимир Хитько. Художниця відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей, музей Леніна. Головне враження -- "малі голландці", художники-передвижники і французькі імпресіоністи. Втім, відомі картини Катрю Білокур одночасно і захопили, і приголомшили. Якийсь час після цього вона навіть не могла працювати: "Куди мені бути художницею? Я -- ніщо! Моя мазанина нікудишня! Я там таке бачила! Усе таке чудове, недосяжне для мене! Куди мені, дурній сільській дівці, і думати про якусь умілість! І хіба я можу щось путнє робити?!". Але заспокоївшись, вона знову і знову пише квіти, які не може не писати, тому що краще за них немає нічого у світі. У 1941 році Катря Білокур створює "Польові квіти".

Потім -- війна. А в 1944 році в Богданівку приїжджає директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай -- запропонувати виставку і закупити картини. До речі, саме стараннями цієї людини Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Катрі Білокур.

Одну за одною створює художниця свої прославлені картини -- "Декоративні квіти" (1945), "Привіт врожаю" (1946), "Колгоспне поле" (1948--1949). Квіти писала завжди живі, з натури, нерідко поєднуючи в одній картині весняні й осінні -- така картина і створювалася, природно, з весни до осені. Працювала самозабутньо, але не поспішаючи. Шість жоржин на картині "Колгоспне поле" малювала три тижні, проте залишилася ними задоволена. Любила, малювала, оспівувала передусім квіти, але не тільки. Катерина Білокур -- автор пейзажів і портретів (наскільки, зрозуміло, придатна до її унікальної творчості стара і жорстка система жанрів). Довго і дуже сильно хотіла вона намалювати "картину-казку" -- лелеки принесли дитинку. Декілька разів зверталася вона до цього сюжету, але подив і нерозуміння оточуючих, що чекали від неї тільки нових "квіткових композицій", були такі сильні, що художниця віднесла "картину-казку" до своєї кімнати-майстерні, де працювала і куди нікого не пускала -- і ніколи її більше звідти не виносила.

"Офіційна" повоєнна біографія богданівської художниці виглядає цілком благополучно. У 1949 році вона була прийнята до Спілки художників України, у 1951 році -- нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України, а пізніше, 1956 року, Народного художника України. її творчість вивчають, про неї пишуть. Твори Катерини Білокур регулярно експонуються на виставках -- у Полтаві, Києві, Москві, в інших містах. Опальний мистецтвознавець Стефан Таранущенко бачить її роботи в далекому Курську -- і саме після цього, вражений "Царем-Колосом", починає із художницею багатолітнє листування.

Три картини Білокур -- "Цар-Колос", "Берізка" і "Колгоспне поле" -- були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі в 1954 році. Тут їх побачив Пабло Пікассо. Весь світ облетіли його слова: "Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!"

"Громадянку села Богданівка" він порівняв з іншою великою художницею-самоучкою -- Серафін Луїз із Санлі. Це звучало дивовижно, тим більше, що про сучасне мистецтво Пікассо зазвичай відзивався абсолютно конкретно і зовсім інакше: "Я тону в лайні". А Катрю Білокур назвав "геніальною".

До війни Білокури не входили до колгоспу і вели власне господарство. Але після війни Білокури стають колгоспниками. Василь Йосипович уже старий і слабкий, в 1948 році він помирає. Якийсь час Катря живе одна з хворою матір'ю. У 1951 році, за рішенням Якилини Павлівни, до них переїжджає Григорій Васильович із своєю дружиною, Христею Яківною, та п'ятьма дітьми.

Тепер свекруха і невістка опинились віч-на-віч. Почалися огидні, моторошні сцени. Діставалося і "блаженній" зовиці -- Христя Яківна, що працювала в колгоспі і тягла на собі весь дім, не могла простити їй незрозумілого "малювання". Катерина Білокур знову опинилася у замкненому колі. Лишити стару хвору матір одну в Богданівці, відверто кажучи, побоювалася. Забрати її з собою, розуміла, не зможе -- ніде, крім рідного села, Якилина Павлівна не прижилася б. Та й їхати було, власне кажучи, нікуди. Отож, ховалася у свою келію-"майстерню" і писала черговий "Натюрморт" (1960). Як виявилося -- останній.

"Народна" художниця Марія Примаченко

"Роблю сонячні квіти тому, що людей люблю, творю на радість, на щастя людям, щоб всі народи один одного любили, щоб жили вони, як квіти по всій землі..." - так говорила про себе українська народна художниця, представниця "народного примітиву" ("наївного мистецтва") Марія Приймаченко. Вона через усе життя пронесла жагу творити, неминучу потребу ділитися своїми відкриттями з людьми.

Народилася в селі Болотня на Київщині, де і провела все життя. Дитинство Марії Авксентіївни було затьмарене страшною недугою -- поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Марія Авксентіївна гідно і мужньо пронесла всі життєві знегоди, пізнала щастя любові (чоловік загинув на фронті) і щастя материнства: її син Федір -- теж народний художник, він був її учнем і другом.

"Починалося все це так,-- згадувала художниця. -- Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…" Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчинки. Хвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити.

Талант Примаченко відкрила киянка Тетяна Флору (у 1960--1970-х роках широку популяризацію творчості Примаченко організував журналіст Г.Мєстечкін). 1936 року Марію Авксентіївну запрошують до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Її творчість стає різноманітнішою -- Марія малює, вишиває, захоплюється керамікою. У Державному музеї українського народного та декоративно-ужиткового мистецтва зберігаються її чудові керамічні глечики й тарелі цього періоду. Яким Герасименко, визнаний майстер української кераміки, охоче передавав Примаченко виготовлені ним різних форм вироби, а Примаченко розписувала їх рудими лисичками, страшними звірами, крокуючими по стеблах полуниць блакитними мавпами і неповторними зеленими крокодилами, вкритими квіточками.

Творчість Марії Примаченко -- явище самобутнє, неповторне, як мистецтво кожного з великих майстрів. Народжені, здається, самою землею, вони поєднують у собі прагнення багатьох поколінь, дають їм найповніше художнє вираження завдяки своїй індивідуальності, своєму таланту.

У 1936 році Марію запросили до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Її творчість стає різноманітнішою - вона не тільки малює, але й вишиває, захоплюється керамікою. В цей час вона почала виставлятися. Її виставки з великим успіхом проходили у багатьох країнах світу. У 1937 році на всесвітній виставці в Парижі Марія Приймаченко отримала золоту медаль, здивувавши своїми картинами мистецький світ... Але на деякий час їй довелося забути про творчість. Розпочалася війна і Марії Приймаченко повернулася до рідного села. Тут вона пережила найстрашніші роки свого життя. Війна забрала в неї чоловіка, який так і не встиг побачити сина Федора. Однак важкі умови життя і злидні не зломили її творчий дух. У 1960 році художниця починає працювати над новим циклом - "Людям на радість". За цей цикл Марії Приймаченко присвоєно звання лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка.

Примаченко постійно вчилася у рідної поліської природи. Але зв'язки її творчості з гіллям генеалогічного дерева найстародавнішого мистецтва незаперечні. У її картинах знаходять втілення ще язичницькі, що знайшли відгук у надрах слов'янської міфології, образи фантастичних чудовиськ і птахів. Примаченко ніби синтезує досвід багатьох поколінь народних майстрів. Джерела її творчості і в повсюдно вживаних в Україні настінних хатніх розписах -- одному із найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва. і в тому орнаментальному та пісенному багатстві, що входило у дитячу свідомість з колисковою матері, яке оточувало кожного дня: це і медяники, що робились у вигляді фантастичних тварин, і весільні вироби з тіста, якими славилася серед односельчан Марія, і старовинні тканини, килими, вишивки, вибійки. Твори Примаченко свідчать про те, що за ними стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу. Це ніби згусток емоційних вражень, і від казок, і від легенд, і від самого життя. Процес її творчості являє собою феномен дивовижного сплаву конкретного мислення, інтуїції, фантазії і, нарешті, підсвідомого, коли відчиняється "будиночок чаклунки" і звідти виходять у світ її небувалі, часом химерні образи.

Вона була не тільки прекрасною художницею, але й талановитою поетесою. Її вдалі підписи до картин у вигляді коротеньких примовок дуже легко запам'ятовуються: "Веснянки-роговички - веселії птички", "Куріпочки пляшуть і хліб пашуть", "Собачка Ада не боїться гада", "Ворон дві баби мав - обох обнімав" тощо.

А незадовго до смерті вона створила вражаючу чорнобильську серію. Рідне село Марії Приймаченко знаходиться у 30-кілометровій зоні від Чорнобиля. Тому проблеми і біди багатьох чорнобильців вона знала дуже добре. Цикл робіт, присвячений цій трагедії, розійшовся по світу. В останні роки життя стара недуга прикувала Марію до ліжка. Але спілкування зі світом продовжувалося - вона малювала... На 89 році життя видатна художниця померла. Та, на щастя, рід Приймаченків-митців продовжився. Її найкращим учнем був син - Федір, нині заслужений художник України. Пішли її шляхом і онуки - Петро та Іван. Сьогодні вони - молоді, талановиті художники, кожен - яскрава індивідуальність. Зростаючи поряд із такими майстрами, як їх бабуся та батько, вони перейняли все найкраще.

Найзагадковіші явища останніх років - графіті

До примітивізму,на мою думку, можна віднести печерний живопис та примітивні розписи, які супроводжують будь-яку стіну (чи то Софія Київська, чи то Велика Китайська Стіна) впродовж усієї історії людства. У мистецтвознавчій термінології по відношенню до цих явищ вживається термін"Graffiti" ,який італійською означає шкрябання. Але в наш час ми вживаємо його по відношенню до іншого явища,а саме розпису будинків, прогонів на поверхах, ліфтів, вбиралень тощо. Та стіни античних міст, що збереглися,теж були вкриті написами. Одна із найвідоміших колекцій античних графіті знайдена під час розкопок Помпеї. Мешканці Помпеї так само, як і наші сучасники, писали про любов,політику, висловлювали свої симпатії і неприязнь чи просто мережали міські стіни своїми іменами, часом навіть вульгарними. Графіті Помпеї стали для дослідників свідченням про культуру і побут античності. Приклади помпейських графіті:

· Поблизу воріт Везувія: "Маркус кохає Спендузу".

· Вулиця Театрів: "З моєї крамниці зник мідяний горщик. Будь-кому, хто його верне, я пожертвую 65 сестерціїв".

· На стіні будинку Геркулуса і Нессуса: "Пам'ятай: допоки ти живий, ненависна смерть наступає".

Судячи з написів, які знайденні на стінах міста, графіті часто відігравали роль дошки оголошень, та є певною предтечею сучасних інтернет-блогів та форумів.

Графіті - безперечно одне з найзагадковіших явищ останніх років. Це цілий об'єднаний фронт візуальної інформації, субкультура, самодостатня настільки, що не потребує жодних дотацій від інших сфер, чи то музичних, чи то ідеологічних. Цікавитись графіті як проявом народного примітивізму стали лише в ХХ сторіччі. За легендою першим систематичним тагером був грек з Нового Йорку на ймення Димитрій, який писав скрізь Taki 183. Такі цифри, що йдуть одразу після псевдоніму означають номер вулиці, на якій живе автор каракуль. Із статті 1972 року в поважній газеті "Нью-Йорк Таймс", де було розміщене інтерв'ю з вищезгаданим Такі офіційно розпочинається історія сучасного графіті. Це, звісно, не означає, що не було нічого до цього. Тінейджерське новойоркське графіті мало передтечу в особі американського міського муралізму 60-тих, настінних розписів, які виконувались у бідних кварталах. Ці розписи вихідців із Мексики ("чіканос") мали пропагандистський характер і переслідували мету, як прикрасити околицю, так і передати певне послання тій, чи іншій громаді, закликаючи до пошуку національної ідентичності, збереження мови і культури. Перш ніж говорити про еволюцію від простого підпису до складних композицій, слід зауважити, що назва "графіті " - зовнішня. Так назвали цей рух люди, які самі цим не займались. Звідкіля американському підлітку знати про такий термін? Те, що вони робили називалось просто - райтинг (писання). Райтинг невдовзі став манією, яка охопила спочатку весь Нью-Йорк, далі перекинулась на такі міста як Філадельфія, Лос-Анджелес, Сан-Франциско і дісталась Лондону. Особливо графіті збагатилось, потрапивши на родючий грунт континентальної Європи та Латинської Америки (адже саме звідти у США колись потрапив муралізм). Райтери Франції, Німеччини, Бразилії надали графіті зовсім нових форм. В далеких сімдесятих райтинг стартує як нікому невідоме хоббі диваків, що простором для творчості обрали стіни й паркани міста, а також панелі та інтер'єри вагонів нью-йоркського сабвею. Саме метро грало найважливішу роль у еволюції руху. Вилазка у метро крила в собі пригоду, це була справа, яка вимагала максимальної оперативності і організованості. Акція виконувалась зазвичай вночі, у час, коли вагони „сплять" надворі (на ярдах), або у підземних тунелях-депо. Новойоркський метрополітен нараховував більш, ніж 6000 вагонів і, звісно, неможливо було їх встерегти від посягань райтерів. Пізнього 1973 хлопець на ймення Flint 707 розмалював весь вагон, говорячи жаргоном райтерів - зробив wholecar ("весь вагон"). Відтоді це стало спеціальністю найкращих і найспритніших, які дизайнували зовнішні панелі вагонів. Кульмінацією „поїздопису" став wholetrain ("весь потяг"), зроблений райтерами: Caine, Mad 103 та Flame One, які покрили шрифтами і декораціями весь склад потягу, який назвали "Freedom Train". Транспортна влада не відчула жодних сентиментів до поїзда Свободи - він був вилучений з обігу наступного дня і перефарбований. Інший „цілий потяг" був здійснений в грудні 1977 року відомою і найбільш майстерною групою райтерів у місті - Fabulous Five. Це був X-mas Train, де зображувався Санта Клаус на санках з оленями, сніговиками і написом Merry X-mas to New York! В графіті починають вбачати мистецьку цінність. В 1972 році студент соціології Новойоркського університету Уго Мартінес організовує групу UNITED GRAFFITI ARTISTS (UGA), яка, в свою чергу, організовує серію публічних виставок. Перша така ексгібіція була проведена в 1973, де було показане графіті на полотнах, які потім були продані за 3000 USD. Інша подібна група сформувалась 1973 року і мала назву Nation of Graffiti Artists. Графіті є і мистецтвом, і порушенням. ... вважали, що з графіті потрібно боротись, аргументуючи це так: графіті "напрягає" більшість населення і свідчить про недостатню безпеку в метро. Райтери мали дещо інше бачення. Якщо позмивати все графіті, то від того метро не стане ні швидшим, ні безпечнішим, ні дешевшим. Кілька разів райтери ходили до начальника NY сабвею, і питали дозволу малювати поїзди, дизайн яких би затверджувався. Але їм завжди відмовляли.

В Україні це явище також є досить поширеним. Особливо в Києві.Проте, за самовільне розмальовування столичних стін зараз карають. Залежно від характеру малюнка художників або його батьків штрафують за порушення правил благоустрою або дрібне хуліганство. Як відомо, деякі графітники досягають своїм ремеслом усесвітнього визнання, що, втім, не заважає звичайним двірникам замазувати фарбою їхні безцінні творіння.

На столичних будинках з'являться графіті. Проект Muralissimo! організовують українські і європейські художники до Євро-2012. Протягом двох років столичні фасади мають прикрасити творами стріт-арту. Адреси 13 будинків, на розпис яких столична влада дала згоду, тримають у таємниці. Muralissimo! - це від "мур" (стіна) і "бравіссімо".

Мистецтво, якого не розумієш, дратує, ще більше дратує елемент насильства, що є присутнім у графіті, що з'являються в публічних місцях (ці написи і малюнки мають стихійний характер побутування, тому їх неможливо не зауважувати, проходячи вулицями міста). Авторські виставки можна ігнорувати, автора-художника -- критикувати, а сам автор може захистити, обґрунтувати самі вигадливі форми утілення власних думок і бажань, позначених їм як мистецтво. Анонімні і колективні графіті простіше знищити, чим задуматися про причини їхнього виникнення, ролі й місця, які вони займають у культурному і соціальному житті міста і його жителів. Важко визнати мистецтвом те, чого не розумієш. Наприклад, єдиною функцією графіті "wild style" є роздратування, намір спантеличити глядача. Але і цей стиль має знаковий код, символіку, художні форми втілення, традиції побутування, тобто всі риси, властивим колективним формам традиційної культури. Українські графіті останніх десятиліть (посттоталітарних часів) особливо складні, оскільки різноманіття тематики і стилів виконання продиктовано як змінами зовнішнього характеру, так і внутрішнім конфліктом нового покоління. Графіті служить для підлітків шляхом комунікації з зовнішнім світом, світом дорослих, шляхом самоствердження у власному середовищі. Символіка сучасних графіті відбиває реальний зв'язок сучасної молоді зі світом, відбиває вплив реальних і віртуальних кумирів і культів на свідомість підлітків, що є основними виконавцями графіті. Формування власної символіки відбувається на ґрунті світових традицій, запозичених підлітками.

Арт-терапія як спосіб зцілення

Мистецтво відіграє важливу роль у творчому розвитку особистості. Його використання в процесі навчання створює можливості для гармонізації емоційних і логічних компонентів діяльності учнів, реалізації їх творчого потенціалу. Серед інших видів мистецтва саме образотворче мистецтво справляє на людину чи не найефективнішу дію, бо завдяки своїй універсальності плідно розвиває її емоційно-чуттєву сферу, поглиблює знання, інтенсифікує візуальний і сенсорний досвід, формує загальну та естетичну культуру. Педагогічні аспекти використання образотворчого мистецтва з метою прицільного впливу на особистість учня були предметом дослідницької уваги як теоретиків (Ю.Б.Борєв, , Б.П.Юсов та ін.), так і практиків (І.П.Волков, І.П.Глінська, В.О.Сухомлинський та ін.). Першим аналогом групової арт-терапевтичної роботи, яка проводилась в кінці XIX - на початку XX століття в галузі художньої педагогіки, можна назвати роботу австрійського художника Ф.Чізека, який зацікавившись "дитячим мистецтвом", став активно його пропагувати і використовувати при проведенні художніх занять із дітьми. Враховуючи те, що кожна дитина має певні здібності до образотворчої діяльності, Ф.Чізек спонукав дітей до вільного самовираження. Він вважав, що основне завдання педагога заключається в тому, щоб створити в студії сприятливу атмосферу для творчості, налагодити з пацієнтами теплі відносини і переконати їх у безумовній значимості їхньої роботи.

Подібний підхід до художньої освіти був характерним для цілої низки педагогів-арт-терапевтів, таких як Г.Рід, В. Ловенфельд. Вони розглядали заняття дітей образотворчою діяльністю як інструмент розвитку їхньої емоційної сфери, мислення, креативності. Послідовницею Ф.Чізека була М.Річардсон, можливо, найяскравіша прихильниця "дитячого мистецтва" у Великобританії. У своїй роботі з дітьми вона використовувала техніку "малювання з закритими очима", вважаючи, що це допомагає встановити контакт зі своїм внутрішнім світом і сприяє спонтанному творчому самовираженню. Слід зазначити, символічна мова малюнку, точніше ніж слова, передає зміст внутрішнього світу особистості, більш природна і приваблива, зрозуміла в будь-якому віці людям різних культур. Вік від п'яти до десяти років називають золотим віком дитячого малюнку. Перші роки навчання - один з найбільш значимих періодів в розвитку особистості дитини. Відбувається формування контекстної і діалогічної ситуативної мови, вдосконалюється спілкування. Саме тому, у молодших школярів з різних причин можуть виникнути труднощі в комунікативній діяльності, вербалізації почуттів і думок, але вони з задоволенням "говорять невербально". Ще К.Юнг розглядав символічну мову образотворчого мистецтва як найбільш адекватну, точнішу й об'ємнішу, ніж слова. Малюючи, дитина ніби формує об'єкт чи думку по-новому, графічно оформляє своє знання, вивчає закономірності, що стосуються предметного і соціального світу. Заняття образотворчим мистецтвом сприяють розкриттю внутрішніх сил людини, а вихідний продукт образотворчої діяльності сублімує руйнуючі, агресивні тенденції автора і цим попереджає їх безпосередній прояв у вчинках. руссо примітивізм арт терапія

Загалом, арт-терапія - один із методів психологічної роботи, що використовує можливості мистецтва для досягнення позитивних змін в інтелектуальному, емоційному та особистісному розвитку людини. Арт-терапія передбачає використання спеціалістом певних прийомів, які допомагають клієнту усвідомити відображення в образотворчій продукції змісту свого внутрішнього світу. Вона базується на переконанні, що внутрішнє "Я" людини відображується в зорових образах кожен раз, коли вона спонтанно малює. На Сході кажуть, що не лише душа, а й те, в чому вона тримається, тобто тіло, має свої кольори. Усі кольори веселки розмістилися в нашому організмі, у так званих чакрах, уздовж хребта: від куприка до тім'ячка. На тому ж таки Сході вважають чакри джерелами енергії для головного і спинного мозку та регуляторами психофізіологічних процесів організму. Активність кожного кольору чакри залежить від духовного і фізичного здоров'я людини. Порушується гармонія кольорів чакр - настає збій і в організмі. Як один із способів відновлення такої гармонії, отримання душевної рівноваги східні лікарі рекомендують затримувати свій погляд на землі, на зелені рослин, квітах, дітях, на прекрасному. Наприклад, у нас, в Україні, оздоблювали хатки, печі візерунками, обсаджували подвір'я квітами не лише для краси, а й для затишку, гарного настрою. Вагітним завжди радили не задивлятися на гадюк, вужів та жаб, на людей з фізичними вадами, а, навпаки, щоб дитина була гарною й здоровою, милуватися квітами та вродливими дівчатами й хлопцями. Мабуть, кожен сам відчував, як заспокійливо на нас діє ліс і своїм розмаїттям зеленого кольору, і своїм тихим шепотом, і чудовим пташиним співом. Як відпочивають очі на жовтих полях стиглої пшениці, на чудових натюрмортах і пейзажах, яке умиротворення охоплює нас у картинних галереях, як насолоджуємось ми яскравими кольорами Малевича та м'якими й ніжними - Катерини Білокур. Сучасна світова медицина застосовує арт-терапію як метод лікування вже досить давно. Та отримала своє визнання арт-терапія і в нас, навіть створено київську громадську організацію "Арт-терапевтична асоціація", почесним президентом якої є заслужений діяч науки і техніки України, завідувач кафедр МАУП і НМАПО ім. П.Л. Шупика, академік МКА, професор, доктор медичних наук Анатолій Павлович Чуприков. Очолює Асоціацію кандидат психологічних наук Олена Леонідівна Вознесенська. І хоча поки що офіційно немає такої посади, як арт-терапевт, і в більшості випадків праця цих ентузіастів не оплачується, і до самої Асоціації входять в основному представники столиці та великих міст, ті доробки, які вже є, свідчать: за арт-терапією - майбутнє. - Якщо використовувати мистецтво не лише як засіб лікування, а як метод профілактики, запобігання хворобам, то можна справді уникнути багатьох серйозних недуг, - вважає Олена Вознесенська. - До речі, саме в Європі вперше почала розвиватися так звана арт-педагогіка. У такому разі можна назвати цей метод і арт-профілактикою, і альтернативою психотерапії. Застосовувати його треба, не чекаючи, доки людина справді захворіє. Ми практикуємо арт-терапію для цілком здорових людей як елемент культури, як спосіб розвитку особистості, як підтримку в складних життєвих ситуаціях. Мистецтво допомагає розв'язати багато життєвих проблем, нормалізувати стосунки в сім'ї, між батьками і дітьми, особливо між дитиною і мамою. Також воно допомагає розкрити можливості кожного члена родини, здружити всіх. Застосування арт-терапії в центрах соціальної реабілітації повертає суспільству повноцінного громадянина, який вірить у себе і свої можливості. Люди активно відгукуються на запрошення прийти на заняття з арт-терапії. Так, перед Великоднем ми запрошували всіх бажаючих прийти розмальовувати писанки в Подільський будинок творчості. Цілі сім'ї сиділи і малювали, відключившись від повсякденних турбот і давши волю творчим емоціям. Кілька родин продовжують займатися образотворчим мистецтвом і тепер. Поряд з основною терапією у психіатричних та дитячих лікарнях успішно застосовують і мистецтво, наприклад, такі його види, як пісочна терапія, тобто ліплення скульптур з піску, танцювальна. Наталя Сергіївна Полякова проводить лікування музикою хворих на аутизм, шизофренію, допомагаючи їм вийти з хворобливого психічного стану. Такі заняття поліпшують стан розумово відсталих дітей. А в дитячій клінічній лікарні № 9 м. Києва образотворчим мистецтвом з малюками займається арт-терапевт Юлія Євгенівна Латуненко. Промальовуючи складні ситуації, вона та її підопічні спільно знаходять правильні рішення, розв'язують конфліктні стосунки з батьками. Найдорожче, що є у батьків, - це їхні діти. Для них хочеться зробити все. Особливо, якщо ці дітки - онкологічно хворі, душа і серце розриваються від болю. Усе віддав би за їхнє зцілення, за усміхнені обличчя, сяючі оченята, веселий щебет. Саме повернути усмішку таким дітям, а заодно і їхнім батькам, підняти дух, вселити віру у видужання і взялася директор Молодіжної громадської організації "АРТ-Село", член Спілки художників України Олена Леонардівна Гузенко. З жовтня 2005 року двічі на тиждень приїздить пані Олена із Житомира у дитяче відділення Інституту онкології АМНУ, що по вул. М. Ломоносова. Арт-терапія охоплює заняття з різних видів образотворчого мистецтва. Це і декоративний та мініатюрний розпис (тарелі, кухонні дощечки, сувенірні яйця), і кераміка (ліплення на дерев'яних виробах та на ДВП у рамках), і малюнок на папері. Заняття довели цінність психологічної підтримки онкохворим дітям. Діти пройшли курс навчання з декоративно-прикладного мистецтва та виконали самобутні творчі роботи. Своїми руками вони виготовляють сувеніри та подарунки до різних свят, пам'ятних дат. Розроблена фахівцями МГО "АРТ-Село" методика дає можливість за короткий час розкрити особистість дитини і розвинути необхідні навички для створення мистецьких робіт. Але головне те, що заняття образотворчим мистецтвом довели: онкохворі діти, які перебувають на лікуванні в стаціонарі, виходять зі стану депресії та отримують позитивну психологічну підтримку. Під час занять вони забувають про страшну хворобу і насолоджуються творчим процесом. Діти, даруючи свої вироби, отримують заряд позитивних емоцій, відчувають свою необхідність та спроможність приносити радість друзям і рідним.

Размещено на Allbest.ru