Ораторське мистецтво

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Історія виникнення та становлення красномовства

2. Взаємодія лектора (оратора)з аудиторією слухачів

3. Вимоги, які ставляться до мови лекції

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Ораторське мистецтво - одна із стародавніх теоретичних дисциплін. Його історія розпочинається з античної Греції, де ораторське мистецтво було породжене життєвими суспільними потребами, стало дієвою зброєю суспільного прогресу і демократії. Красномовство вдосконалюється на всіх етапах розвитку від античності до наших днів.

В теперішній час ораторське мистецтво розглядається перш за все як ефективний засіб ідеологічного впливу, який не поступається по своїй силі засобам масової інформації. Дійсно, не дивлячись на значний розвиток преси, радіо, телебачення, середовище використання ораторського мовлення залишається безмежним. Майстерність усного мовлення, вміння переконувати, впливати на почуття і настрій людей - обов'язкова якість людини, професія якої пов'язана з постійними виступами перед аудиторією.

Ораторське мистецтво лише умовно називається мистецтвом. В значному ступені - це діяльність, оволодіти якою може кожна людина. При цьому важливу роль відіграють особисті якості людини,її більші чи менші здібності до оволодіння ораторською майстерністю, її сила волі, клопітлива праця. Але навіть грандіозні здібності витратяться надаремне, якщо людина не буде працювати над їх розвитком і вдосконаленням.

„Гармонія думки і слова - це дуже важливе, і навіть нерідко рокове питання для викладача", - висловився якось В.О.Ключевський. Це глибоке спостереження. Тільки літературною мовою можна належно викласти науковий матеріал. Мовленнєва діяльність - це діяльність, що має соціальний характер, у ході якої висловлення формується і використовується для досягнення визначеної мети (спілкування, повідомлення, впливу). Психолог Л.С. Виготський характеризував мовленнєву діяльність як процес матеріалізації думки, тобто перетворення її у слово.

1. Історія виникнення та становлення красномовства

культура оратор красномовство аудиторія

Красномовство має свою історію, без знання якої важко розраховувати на успіх, тим більше у мистецтві судового оратора. Уже в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики, але справжньою його батьківщиною є Стародавня Греція, де публічне слово мало надзвичайно велике суспільне значення.

Вчення красномовства виникло з узагальнення і систематизації тих прийомів і методів ведення полеміки, спорів та диспутів, що одержали широке розповсюдження в античній Греції з її розвитим політичним життям і боротьбою різних партій за вплив на маси. У цих умовах уміння переконувати людей, наводити переконливі аргументи проти своїх опонентів, підкріплювати їх фактами, впливати не тільки на розум, але й на почуття й емоції слухачів, здобувало винятково важливе значення. От чому в античній Греції розробка проблем риторики починалася задовго до того, коли були створені надійні логіко-методологічні, психологічні і моральні основи й принципи, на які повинні спиратися суперечка. Діалог, диспут або полеміка. Точніше кажучи, ці принципи й методи формувалися поступово в процесі узагальнення і систематизації тих прийомів, доводів і способів ведення полеміки або диспуту, що практикувалися в публічних промовах.

Античні ритори виступали із сенаторських трибун, на засіданнях, форумах, судових процесах. Відомими риторами були Арістотель, Демосфен, Цицерон, Сократ... У творах Платона знаходимо цікавий опис сили й могутності оратора, який володіє словом, що зцілює душі: „Я стверджую, що якби у будь-яке місто прибули оратор та лікар і якби у Народному зібранні чи в будь-якому іншому зібранні зайшла суперечка, кого з двох обрати лікарем, то на лікаря ніхто й дивитися не схотів би, а обрали б того, хто володіє словом, -- варто було б йому лише забажати...”. Теоретиком ораторського мистецтва і великим ритором античного світу був Марк Тулій Цицерон. Цицерон відпрацював стиль, який дозволяв йому бути простим і блискучим, безпосереднім і пристрасним. Чудовими властивостями цицеронівської промови були мелодійність і ритмічність [7, c. 40].

Розвиток красномовства продовжувався у Київській Русі. Своєрідним епіграфом, який визначає зміст цієї цінної пам'ятки слов'янського красномовства, можуть слугувати ось ці слова: „Я -- риторика добрословного і ясновидющого розуму, мною граматика виконується й діалектика прикрашається. Зв'язуючись із цими вченнями, я навчаю житейської мудрості і наставляю, як ясно складати доброчинні промови”.

У період середньовіччя у царині риторики панували догматизм і схоластика. Феодальний лад базувався на зовнішній силі, на звичаї, що на практиці втілювався у чітко визначені, незмінні формули. О. Тимофєєв писав: „Рішителем доль держав і приватних осіб був меч, а не слово”.

Авторитет католицизму негативно позначився на розвиткові риторики. У тих умовах вона не могла володіти творчою силою справжнього мистецтва, а оратору не знаходилося місця у державному житті. Політичного красномовства тоді майже не існувало, а риторське мистецтво розвивалося здебільшого на церковних кафедрах, в університетах [11, c. 89].

Перша східнослов'янська „Риторика” є спадкоємницею традицій античного світу, настанов Цицерона, Демосфена, Таціта, Арістотеля, Вона стала підґрунтям для подальшого розвитку слов'янського красномовства, спираючись на кращих її служителів -- Феофана Прокоповича, Михайла Ломоносова.

Києво-Могилянська академія протягом тривалого часу була єдиним осередком просвіти й культури в Україні, Росії, значною мірою і в Білорусії та південних слов'янських країнах, мала статус європейського навчального закладу, а слава про її випускників сягала світового масштабу. Академія виконувала високу й благородну місію. Адже тут „наук визвольних навчаються й звідти підпору церкві православній і вітчизні необхідну творять”. Вона виникла в період загального культурного піднесення на Українських землях, що було зумовлено соціально-економічним пожвавленням у другій половині XVI - на початку XVII ст.[10, c. 170].

Великий російський вчений М. Ломоносов як студент Києво-Могилянської академії був знайомий з риторичними працями її професорів. М. Ломоносов писав: „Красномовство є мистецтво про всяку дану матерію красно говорити, тим самим прихиляючи інших до своєї про це думки”.

2. Взаємодія лектора (оратора)з аудиторією слухачів

Ораторське мистецтво ми звичайно пов'язуємо з поняттям ораторського мовлення. Ораторське (публічне) мовлення -- це будь-який виступ, промова, звернена безпосередньо до аудиторії. Виступ на зборах, доповідь, лекція - все це різновиди ораторського мовлення. Ораторське мовлення не тільки не втратило актуальності під тиском сучасних технічних засобів масової інформації, а й збільшило силу свого впливу на людей. В чому ж заключається ця сила? Насамперед, слід врахувати, що усна форма мовлення має пріоритет у суспільстві і в цьому легко переконатись.

По-перше, усне мовлення передувало писемності, по-друге, переважна більшість людей значно більше слухає і розмовляє, ніж читає і пише. Більшості людей легше говорити і слухати, ніж читати і писати. Розуміння прочитаного залежить від самого читача і є для нього активним процесом, тоді як при сприйманні усного мовлення_: розуміння багато в чому залежить від оратора і є для слухача в значній мірі процесом пасивним, більш придатною формою мовлення для людини є звукова. Відношення „оратор - аудиторія” можна зобразити як систему, найголовнішим елементом якої є зворотний зв'язок, завдяки якому оратор, посилаючи мовні сигнали, одночасно і безперервно отримує певну інформацію про вплив промови на слухачів, в результаті чого він має можливість відповідним чином коригувати свій виступ.

Зворотний зв'язок в системі „оратор - аудиторія” може бути класифікований як лінійний та нелінійний, зовнішній та внутрішній.

При лінійному зворотному зв'язку оратор отримує повідомлення про реалізацію мовлення по слуховому каналу у вигляді шуму, реплік слухачів.

При нелінійному зворотному зв'язку джерелом інформації для оратора є спостереження за поведінкою слухачів, їх мімікою, жестами, позою. Нелінійний вид зворотного зв'язку найбільш характерний для ораторського мовлення. Спостерігаючи за мімікою і жестами аудиторії досвідчений оратор безпомилково може визначити характер її реакції на промову.

При внутрішньому зворотному зв'язку оратор аналізує свою власну мову, порівнюючи її з тою, що була запланована (часто під час виступу ми помічаємо, що мова наша звучить не так, як було задумано). Зовнішній зворотний зв'язок заключається у співставленні завдань з поведінкою аудиторії. Об'єктивними передумовами успіху публічної промови є голосові якості оратора, дикція, висока культура мови, вірне вимовляння і використання слів [12, c. 65-67].

Щоб виконати своє завдання, оратор повинен володіти значним діапазоном різноманітних знань, умінь і навичок, серед яких найважливішими є:

· вміння зібрати потрібний матеріал для промови і оформити його у відповідності до мети виступу, до законів композиції, логіки і психології, до особливостей усного мовлення і з урахуванням специфіки аудиторії;

· вміння проголосити промову, дотримуючись правил поведінки за трибуною і використовуючи „зворотний зв'язок” з аудиторією;

· бездоганне володіння майстерністю усного мовлення: голосом, інтонацією, мімікою, жестом, дотримання усіх вимог культури мовлення;

· вміння відповідати на запитання слухачів і вести спір.

Оратор завжди повинен допомогти аудиторії запам'ятати ту чи іншу інформацію. Повідомляючи слухачам дещо нове, він повинен зв'язати це нове зі знаннями слухачів за допомогою асоціацій (по подібності, по контрасту). Як правило, краще запам'ятовується те, що асоціюється з чимось конкретним, образним. І навпаки, запам'ятовування усного повідомлення погіршується по мірі зростання його абстрактності.

Запам'ятовуванню і усвідомленню інформації допомагає повторення. При повторенні оратор ніби „вбиває” думки в голови слухачів. Однак при одноманітному і багаторазовому повторенні однієї інформації виникає парадоксальне явище „відторгнення” цієї інформації. Тому не варто в промові повторювати одне і теж саме багато разів. Це лише роздратовує слухачів.

Запам'ятовування покращується, якщо найбільш важлива інформація поділяється на ряд пронумерованих пунктів. Наприклад, „Перед нами стоять наступні завдання: перше, друге і т. д.”. В цьому випадку промова запам'ятовується краще, оскільки аудиторія асоціює інформацію з відповідними цифрами. Розуміння і сприйняття промови погіршуються, коли оратор використовує складні фрази, перенасичує мову термінологією.

Отже, процес сучасного ораторського мовлення -- це складне і багатогранне явище, сукупність і взаємодія ряду елементів, кожен з яких характеризується цілим комплексом властивостей і якостей.

Розуміння суті процесу ораторського мовлення, постійне вдосконалення своїх знань - обов'язкова умова грамотності і оратора. Без цих знань він в значній мірі діє наосліп, тоді як можливість обзору всієї моделі процесу сприяє вибору чи врахуванню таких оптимальних змінних, тобто умов, якостей, властивостей та дій взаємопов'язаних елементів, які об'єктивно забезпечують успіх ораторської промови в будь-якому конкретному середовищі, за будь-яких обставин, зменшуючи тим самим можливий негативний вплив випадковостей.

Процес підготовки до промови завжди починається з вибору теми та виду виступу і визначення цільової установки. Тема - це те, про що ведеться мова. На практиці нам рідко доводиться обирати тему виступу. Як правило, тема не стільки обирається, скільки задається потребами життя. Це може бути виступ на зборах, учбова лекція, рекламна промова. Тема усного виступу не повинна бути широкою за обсягом. Оратор не досягне успіху в підготовці виступу, якщо обмежиться лише вибором теми і не подумає про призначення промови. Напевно кожному доводилось спостерігати, як промовці деколи встають і починають говорити, не маючи чіткого уявлення про те, заради чого вони говорять і що, власне, хочуть сказати; в результаті збиваються, перевищують регламент і лише викликають невдоволення аудиторії. Чим менше часу відводиться на виступ, тим менше в ньому повинно бути проблем.

Крім формулювання теми важливо визначити вид виступу. Основними видами (жанрами) ораторського виступу вважаються лекція, доповідь, промова. Аудиторія учбової лекції - однорідний колектив слухачів, увага яких визначається по меншій мірі двома мотивами -- інтелектуальним ( отримання знань) і моральним (здача екзамену за прослуханий курс). Визначаючи тему і вид виступу, оратор повинен оцінити аудиторію і середовище, де відбуватиметься виступ. Загальні відомості про аудиторію: який її соціально-демографічний склад (професія, освіта, вік, стать) і ступінь однорідності, які мотиви (інтелектуальні, моральні чи естетичні) спонукали слухачів, які можливі установки і настрій аудиторії, її фізичний стан.

Визначаючи тему і вид виступу, оратор повинен оцінити аудиторію і середовище, де відбуватиметься виступ. Загальні відомості про аудиторію: який її соціально-демографічний склад (професія, освіта, вік, стать) і ступінь однорідності, які мотиви (інтелектуальні, моральні чи естетичні) спонукали слухачів. які можливі установки і настрій аудиторії, її фізичний стан. Після того, як обрані тема і вид виступу, визначена ціль, оратор складає схему майбутньої промови. Радіо, телебачення, кіно, преса (книги, брошури, журнали, газети) у відповідності зі специфікою кожного є джерелом різноманітної оперативної і в той же час достатньо глибокої інформації, яка може бути використана у виступі оратора.

Необхідно мати великий запас відомостей і даних, з якого можна відібрати найпотрібніше. Готуючи доповідь зі злободенного питання навряд чи можна обмежитись книгами та статтями, написаними декілька років тому. У ваших інтересах як доповідача знайти останні дані. З іншого боку, кожне поточне питання має власну історію, яку також необхідно знати.

Оратор впливає на слухачів головним чином усним словом, ефективність цього впливу багато в чому залежить від культури мовлення. Пересічні, непереконливі і бліді виступи не задовольняють слухача, а іноді викликають навіть обурення. Ще Цицерон -- славетний оратор давнини -- говорив: „Які б не були цікаві і багатозначні думки, вони ображають усе-таки вимогливий слух, якщо подаються в не мистецькій формі”.

3. Вимоги, які ставляться до мови лекції

Українська мова багата і могутня. Достатньою мірою їй притаманні різноманітні кольори і забарвлення, щоб при вмінні й бажанні, користуючись ними, можна було б художньо змалювати психологічні портрети, образи людей. Термін „культура мовлення” має широке і вузьке смислове вживання.

У першому випадку означає вміння використовувати всі способи впливу на слухачів, які пов'язані з мовою і збігаються з поняттям „мовленнєва майстерність”. У другому -- це правильність, грамотність мовлення, тобто знання оратором загальноприйнятих норм (правил) літературної мови. Отже, культура мовлення означає наявність у промові вдало застосованих художніх форм і ораторських засобів, щоб зробити мову, за висловлюванням В.Г. Костомарова, „не лише правильною, але й виразною, чіткою, оригінальною і цікавою”.

Насамперед слід перелічити деякі загальні ознаки мовленнєвої культури оратора.

Ясність. Аристотель у праці „Риторика” підкреслює, що ясність -- головна позитивна якість промови. Ясність слова оратора означає, що воно має бути сприйняте абсолютно так, як його розуміє сам промовець. Краса й образність мови не завжди доречні: не можна, наприклад, хизуватися витонченістю стилю і вдаватися до яскравої образності, говорячи про результати медичного розтину трупа. Але ясність мови потрібна всюди.

Умовою ясності є точність. Оратор завжди має добирати такі слова, за допомогою яких можна було б найточніше висловити думки і почуття. Л.М. Толстой вважав, що мистецтво говорити -- уміння щоразу поставити виключно необхідне слово лише на потрібне місце.

Хто хоче оволодіти вмінням красномовства, повинен навчитися висловлюватися чітко. В дружній розмові вибору виразів можна, певна річ, приділити увагу не таку вже пильну, однак під час відповідального спілкування точність висловлювань відіграє вельми важливу роль.

Про рівень працівників розумової праці можна робити висновки на підставі того, наскільки точно вміють вони висловлюватись. Під час переговорів, що передують, наприклад, укладанню угоди, формулювання повинні бути винятково точні, бо в даному разі кожне слово має велике значений.

З часів стародавнього Риму існує професія, основне завдання якої -- виражати і формулювати думки під час переговорів двох сторін. Це професія юриста, якому, між іншим, належить складати найрізноманітніші види законодавчих директив, угод, договорів тощо. Нефахівцям така точність часто здається зайвою. Проте мова, яку чуємо довкола й якою спілкуємося, нерідко відзначається неточністю, а найголовніше -- часто дає підставу по-різному тлумачити виголошене. Отже, основна мета точного формулювання -- виключити можливість неоднакового тлумачення змісту.

Один із військових діячів наприкінці минулого сторіччя сказав: „Військовий наказ має бути однозначним. Якщо у ньому припускається подвійне тлумачення, то він обов'язково буде виконаний неправильно”. Наприклад, якщо рота дістала наказ розпочати наступ о 8 год. 30 хв., то можуть виникнути сумніви щодо того, коли саме повинна розпочатися дана військова операція: вранці чи ввечері. І це незважаючи на те, що розподіл доби на 24 години є загальноприйнятим. Висновок, що випливає звідси, є однозначним: висловлюватися треба точно. Для того щоб оволодіти точністю висловлювання, найкращим засобом є вправи з письмовими текстами та формулюваннями.

Візьміть проект угоди або договору і прочитайте його повільно й уважно, речення за реченням. При цьому намагайтеся визначити, як інакше можна витлумачити (можливо, й не на вашу користь) окремі слова й формулювання кожного речення. На полях нотуйте свої зауваження та варіанти ліпших формулювань. Звичайно, таку роботу не можна робити похапцем. Вона потребує забагато часу, оскільки до уваги мають бути взяті кожне слово і кожне речення.

Бажано заздалегідь підготуватися до дискусії чи обговорення договору. Така попередня підготовка полягає насамперед у знаходженні найдосконаліших варіанті в формулювань, які ви могли б запропонувати, а також у пошуку й формулюванні аргументів на вашу користь. Якщо ви робите таку підготовку подумки, то зробіть письмові нотатки хоча б до тих фрагментів, де точність висловлювання набуває особливого значення.

Однак у деяких випадках промовець є зацікавленим у тому, щоб його висловлювання були неоднозначними. До цього часто змушують обставини, що склалися. Тоді оратор удається до абстрактного мислення, оскільки загальні висловлювання сприймаються слухачами по-різному, тобто неоднозначно, нерідко вводять їх в оману. Тому, добираючи слова, треба дбати про те, щоб ужите слово не несло в собі такого смислового навантаження.

Треба також зважати на те, що надто часте вживання абстрактних понять вимагає від аудиторії великого напруження, особливо, коли матеріал для неї новий і незнайомий. Надто стисла мова, повна абстрактно висловлених думок, може спричинитися до того, що слухачі втратять здатність стежити за викладом змісту. Існує межа швидкості, з якою мозок людини може сприймати й засвоювати нові поняття[3, c. 52].

Якщо прагнемо розповісти слухачам про щось нове і досі для них невідоме, мусимо дати їм час для зрозуміння змісту того, про що йдеться. Допомогти їм у цьому можна, навівши конкретний приклад або перед абстрактним висловлюванням, або відразу ж після нього.

Відомо, що спостерігається велика різниця в запам'ятовуванні матеріалу залежно від його викладу. Абстрактно висловлене положення пам'ятаємо протягом вельми короткого часу. А практичний приклад, який його ілюструє, зберігається в пам'яті значно довше. Дуже мало фахівців усвідомлюють і враховують це під час мовлення. Більшість промовців не можуть зрозуміти, що те, чим вони так добре володіють, що знають або вміють у результаті тривалої роботи чи навчання, для інших людей може бути просто невідомим. А якщо до того ж вони у своєму викладі зловживають абстрактними поняттями, то слухачі навряд їх зрозуміють.

Слід завжди враховувати значну відмінність, що існує між абстрактними і конкретними поняттями. Порівняймо кілька слів, що виражають конкретні поняття (лампа, стілець, кошик, гвинт, мати, молоток, олівець, книга), зі словами, що відбивають абстрактні поняття (правда, справедливість, краса, честь, демократія). Неважко уявити значення конкретних понять. А спробуйте зробити те ж саме з абстрактними поняттями. Не слід поспішати заявити: кожен з нас, мовляв, знає, що таке правда, справедливість і т. ін. Спробуйте визначити або, принаймні, пояснити зміст цих абстрактних понять і запишіть собі свої визначення, а коли прийде хтось з ваших приятелів, попросіть його пояснити вам, що він розуміє під словами „правда”, „краса”, „демократія”. Ви переконаєтесь, наскільки неоднаково пояснюють абстрактні поняття різні люди.

Однією з найважливіших ознак досконалості мови є її простота. Максим Горький з цього приводу говорив: „Треба, -- щоб мова була простою, ясною, точною -- тоді вона красива і зрозуміла, тоді все, що ви скажете цією мовою, прозвучить сильно й ясно”. Простота допомагає слухачеві глибше проникнути в сутність явищ, краще запам'ятати почуте, керуватися ним у практичній діяльності. Неодмінною умовою простоти мови є її зрозумілість, дохідливість, відсутність пишномовних загальних фраз.

Один адвокат, бажаючи показати свою вченість, самовпевнено дав на суді таке визначення: „Бійка, панове присяжні засідателі, є такий стан, суб'єкт якого, виходячи за межі дозволеного, здійснює вторгнення у сферу об'єктивних прав особи, які охороняє держава, намагаючись порушити цілість фізичних покривів цієї особи повторюваним порушенням таких прав. Якщо одного з цих елементів нема, то ми не маємо юридичної підстави вбачати у взаємній колізії субстанцію бійки”.[9, c. 24-25].

А.Ф. Коні у своїй промові висміює таке „плетіння словес”. Що таке бійка, всім відомо, але якщо вже потрібно точно визначити дане поняття, то замість довгої формули захисника можна сказати, що бійка є такий стан, в якому одночасно кожен з її учасників завдає ударів і зазнає їх.

Дехто надто полюбляє уживати в розмові іншомовні слова, тим часом, як інші віддають перевагу словам рідної мови. Звичайно, в деяких випадках, наприклад, у розмові співробітників про виробничі справи, немає сенсу навмисно вишукувати слова й вирази рідної мови замість поширених і зрозумілих іншомовних термінів. Проте, якщо хтось починає в колі нефахівців зловживати іншомовними словами та професійними термінами (а таке часом трапляється серед фахівців, захоплених своєю сферою діяльності), співрозмовники його не завжди розуміють. Цій людині варто порадити стати на місце слухачів і уявити їх рівень знань у даній галузі.

Чим пояснити таку „любов” до вживання іншомовних слів та наукових термінів у розмові з нефахівцями? Очевидно, причина полягає в бажанні справити враження своєю „науковістю” на інших людей. їм можна дати пораду, перефразувавши прекрасне англійське прислів'я: „Write to express, not to impress”. У перекладі українською мовою воно звучить так: „Пиши для того, щоб висловитися, а не для того, щоб справити враження”. Ще більше ця настанова стосується усної мови.

До речі, той, хто вживає іншомовні слова або професіоналізми, безумовно, повинен знати їх значення і правильну вимову. Великий подив і навіть обурення викликає частіше за все людина, яка користується іншомовними словами, не знаючи їх значення або правильної вимови.

Чіткою, точною робить мову її чистота. Прагнення до мовленнєвої чистоти, до смислової точності закладається у підвалинах культури. Мова постійно змінюється. В ній з'являються нові слова й мовні звороти, а старі відживають своє і зникають. Деякі нові слова швидко стають „модними”. Але не всі вони прийнятні, бо не відповідають духові рідної мови. Спочатку такі нові слова надають мові більшої виразності, однак потім, поширюючись, перетворюються в банальність. Тому, вживаючи їх, треба бути надто обережними.

Засмічують мову так звані паразитичні слова і словосполучення: „значить”, „звичайно”, „власне”, „власне кажучи”, „от розумієте” та інші штампи, які слід нещадно вилучати, різні „мовні вихиляси”, які належить викорінювати з мовленнєвої практики загалом, а з ораторської -- особливо. А такі слова, як „пропісочити”, „витинати номер”, „шурувати”, „змитися”, „газувати” в сполученні з ім'ям людини ображають її гідність.

Коли дитина починає вчитися говорити, її словниковий запас щороку збільшується на певну кількість слів. Доросла людина має словниковий запас, яким володіє пасивно (пасивний словник), тобто знає значення слів, але не вживає їх.

Учені США в результаті досліджень установили, що серед 80 тисяч слів, якими люди користувалися під час телефонних розмов, виявилося 2240 основних лексичних одиниць і 5 тис. різних інших слів. Отже, обсяг словникового запасу, яким людина користується активно, недуже обширний. Натомість автори високохудожніх творів вживають приблизно 10 тисяч слів. Мовознавці вважають, що запас слів, значення яких людина знає, в 5-6 разів перевищує її активний словник. А в деяких мовах загальна кількість слів набагато більша і становить 200-400 тисяч слів. Звичайно, точну цифру назвати неможливо, оскільки мова з огляду на різноманітність видів людської діяльності невпинно змінюється і поповнюється новою лексикою[4, c. 90-92].

Кожен з нас також має активний словник певного обсягу, а крім того, в декілька разів більший пасивний словник. У розмові вибираємо слова з запасу активно вживаних слів. Одні мають малий запас слів, інші -- великий. Зрозуміло, що той, у чиєму розпорядженні більше слів, може висловлюватися точніше, слова вибирати виразніші, описувати події барвистіше, ніж той, хто має бідніший словник.

Як розширити свій словниковий запас? По-перше, радимо більше читати книжок авторитетних авторів, по-друге, слухати лекції кваліфікованих промовців з метою збагачення свого словникового запасу. Крім того, якщо у вас не все гаразд з пам'яттю, треба або записувати вислови, яких ви досі не вживали, або підкреслювати їх у тексті книги і частіше повторювати.

Поради щодо збагачення словникового запасу можуть виявитися неповними або навіть хибними, якщо, керуючись ними, людина в розмові почне вживати вислови лише з літературної мови. Ми справляли б дивне враження на оточення, якби в розмовній моїй користувалися всім словниковим запасом художньої літератури.

Через те не досить знати, що існують два словники: словник активний і словник пасивний, оскільки активний словник містить у собі слова, якими користуються в літературній мові, і слова, що вживають в усній мові. В останньому випадку треба зважати на те, про яку усну мову йдеться -- лекцію, дискусію, дружню розмову, бесіду людей у вузькому колі і т. ін.

Мовлення і вибір слів необхідно пристосовувати до обставин. Незвично й неввічливо, наприклад, якщо молода людина говорить на жаргоні своїх одноліток, спілкуючись з дорослими (причому останні не завжди її розуміють). Недоречно також, коли хтось під час дискусії або на зборах вживає різкі, а то навіть і грубі вирази, якими він звик користуватися в оточенні своїх приятелів.

Більшість людей може писати літературною мовою, але у розмові чомусь нею не користується. Можливо, тому, що вони, як правило, пристосовуються до того середовища, в якому перебувають.

На що звертати увагу, добираючи слова! Якщо ви прагнете навчитися говорити, то мусите приділяти увагу вибору слів. Ваша мова не тому така одноманітна, що складається з невеликої кількості постійно повторюваних слів, а тому, що деякі улюблені слова ви вживаєте надто часто. Говорячи, намагайтеся звертати увагу на ці часто вживані слова або попросіть когось із знайомих стежити за вашою мовою саме з цього погляду. Якщо у вас є можливість записувати свою мову на магнітофонну стрічку, після кількох прослухувань ви краще зрозумієте свої мовні вади, які можуть бути пов'язані чи то з недбалою вимовою, чи то з нечітким формулюванням речень, чи то з вибором слів.

Прослухування магнітофонного запису, безперечно, допоможе вам удосконалити вашу усну мову. Але не дуже на це покладайтеся. Імпровізована розмова або невідпрацьований виступ завжди мають певні хиби. Якщо ви переконалися, що деякі слова вживаєте надто часто, намагайтеся позбутися такої небажаної звички. Ці слова можуть бути найрізноманітнішими -- один повсякчас повторює „так би мовити”, другий -- „так точно”, третій -- „справді”, четвертий -- „чуєш” або „знаєш”. Деякі з цих слів можна вилучити, не завдаючи жодної шкоди мовленню, а деякі замінити синонімічними словами або виразами.

З проблемою вибору слів пов'язана проблема вживання синонімів. Не дуже приємне враження справляє на читача мова літератора, який у двох чи трьох суміжних реченнях уживає те ж саме слово. Якщо це так необхідно, йому треба було б в одному з речень замінити це слово синонімом або використати іншу синтаксичну конструкцію. В буденній мові не обов'язково строго додержуватися даної вимоги. Для поліпшення вибору синонімів існують синонімічні словники.

Однією з ознак мовної культури оратора є правильність мови. Вона визначається її відповідністю до загальноприйнятих норм мови. Саме тому будь-яке порушення негайно викликає опір аудиторії, принижуючи престиж оратора і його виступу. В ораторській промові вагомого значення набуває дотримання мовленнєвої норми в трьох напрямах: граматиці, слововживанні, вимові. Граматичні норми належать як до синтаксису, тобто побудови речень і словосполучень, так і до морфології -- правил зміни слів.

Правильність вимови під час виголошення промови оратором не менш важлива, ніж дотримання граматичних норм або правил слововживання. Правильна постановка словесного наголосу -- необхідна ознака грамотної мови. Такими ознаками характеризується культура мовлення оратора. Не слід вважати, що за всіх життєвих обставин неодмінною умовою правильно висловити думку допоможе універсальна сукупність ідей та способів дій. Мова -- неосяжний океан з безліччю рифів і мілин, багато у чому невідомих течій і глибин. Загальної лоцманської карти цього океану ще не існує, хоча його вже поборознили численні маршрути. Певна річ, треба знати їх, щоб якнайменше припускатися помилок у мовленні.

Висновки

Культура мовленнєвої діяльності - це культура володіння словом, обмін повідомленнями з найвищою ефективністю. Це система знань, умінь і навичок для осмислення ситуацій, породження і сприйняття висловлення. Показниками культури мовленнєвої діяльності є правильна чітка вимова (чи написання), комунікативна доцільність мови (її точність, виразність і т.д.), структурно-логічна побудова текстів, використання невербальних засобів, об'єктивне розуміння з боку слухача, читача.

Важливе значення для активного сприйняття матеріалу, який подається лектором є взаємодія його з авдиторією. Взаємодія з аудиторією -- це спільність психологічного стану оратора (лектора) і його слухачів, що викликані спільними роздумами та співпереживаннями в процесі їх сумісної інтелектуальної роботи. Ця спільність визначається обопільною зацікавленістю й довірою одне до одного. Наявність контакту у взаємодії зі слухачами усвідомлюється оратором як позитивний чинник, що полегшує його роботу, адже в умовах взаємодії найбільш повно розкриваються його особистісні риси. В свою чергу сам факт встановлення контакту дає оратору інтелектуальне й емоційне задоволення.

Дотримання лектором всіх ознак літературної мови дозволяє встановити мовний контакт з слухачами. Мовлення - це форма існування мови, її втілення, реалізація. Під мовленням розуміють використання людиною мовних багатств у життєвих ситуаціях, результат процесу формулювання і передачі думки засобами мови. Лектор повинен проводити лекцію відповідно до встановлених вимог культури мовлення. Цікава, виразна, змістовна лекція підвищує ефективність отримання знань студентами під час проходження окремого юридичного курсу.

Лектори юридичного факультету добиваються успіху та авторитету у студентів, насамперед, завдяки проведенню цікавих, змістовних лекцій. Зацікавивши студента своєю мовленнєвою культурою лектор підвищує зацікавленість студента до свого предмету, стимулює студента до активної участі у проведенні лекції. Викладачам слід завжди залучати аудиторію до активного обговорення матеріалу лекції та не забувати про взаємозв'язок лектор - аудиторія.

На завершення хочу навести такі слова Т.Г. Шевченка:

„Ну щоб здавалося слова…

Слова та голос - більш нічого,

А серце б'ється - ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!.. ”

Список використаних джерел та літератури

1. Атватер Й. Я Вас слушаю... Советы руководителю, как правильно слушать собеседника: Сокр. пер. с англ. -- М.: Экономика, 1984. -- 112 с.

2. Афанасьев В. Г. Мир живого: системность, зволюция й управление. -- М.: Политиздат, 1986. -- 334 с.

3. Болюбаш Я. Я. Організація навчального процесу у вищих закладах освіти. - К.: ВВП „КОМПАС”, 1997. - 64 с.

4. Бурлачук Л. Ф., Келесі М. Про критерії розвитку особистості // Вісник Київського університету. Серія: Соціологія. Психологія. Педагогіка. -- Вип.2. -- К., 1996. -- С. 90-93.

5. Возняк Л. С. Психологічні особливості професійної підготовки майбутніх спеціалістів до управлінської діяльності: Автореферат дис. канд. пси-хол. наук.-- К., 2000. -- 19 с.

6. Задорожний О. Юридична освіта в Україні, якою вона є на сьогодні? // Юридичний вісник України. - 2000. - 4-17 травня. - С. 6.

7. Гаспарова, М., Борухович В. „Ораторське мистецтво древньої Греції”, Москва, „Художня література”, 1985 р.

8. Культура української мови: Довідник / За ред. В. М. Русанівського. К., 1990.

9. Кузнецова Н. Ф. Методика чтения лекций по криминологии. - В кн.: Методика преподавания юридических дисциплин (Сбо-рник научных трудов). - М.: Изд-во Москов. ун-та, 1986. - С. 24-37.

10. Левчук Л. Т. „Історія світової культури”. - Київ: „Либідь”, 1994 р. - ст. 168-192.

11. Маслюк В. Латиномовні поетики і риторики XVII -- першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. -- С. 89.

12. Чичко В. Про організацію уваги студентів-юристів на лекціях // Правничий часопис Донецького університету. - 2001. - № 1. - С. 65-70.

13. Шульженко Ф., Невмержицький Є. Юридична освіта в Україні в контексті Болонського процесу: соціальні аспекти // Юридична Україна. - 2004. - № 12. - С. 75-81.

Размещено на Allbest.ru