День української писемності та мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

День української писемності та мови -- свято, яке щороку відзначається в Україні 9 листопада. За православним календарем -- це день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця

писемність українська мова

Історія встановлення

Свято встановлено 9 листопада 1997 року, коли Президент України Леонід Кучма на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства видав Указ № 1241/97 «Про День української писемності та мови». В Указі зазначено: «Установити в Україні День української писемності та мови, який відзначати щорічно 9 листопада в день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця».

Особливості відзначення

У День української писемності та мови за традицією:

покладають квіти до пам'ятника Несторові-літописцю;

відзначають найкращих популяризаторів українського слова;

заохочують видавництва, які випускають літературу українською мовою;

стартує Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика - конкурс проводився за підтримки Міністерства освіти та науки України та Ліги українських меценатів. Щорічна кількість учасників понад 5 млн. з 20 країн світу.

(Звучить пісня на слова Степана Галябарди, муз. Олена Слободянка)

Мови чарівний голос

На ріці життя тихо меле млин часу,

І у вишині зорі по одній гасить

та запалює замість них нові знову

І несе у світ пломінкий вогонь слова.

Слово мовили знов уста мої, слово,

Як бусинками, ними виграє мова.

Зорі і світи сіли край мого столу,

Слухають її мови чарівний голос.

Приспів:

Причасти мене розмовою

Українською мовою.

Зачаруй мене славнозвісною

Українською піснею.

Причасти мене розмовою

Українською мовою.

Зачаруй мене ніжною

Українською піснею.

Засвітає день квітами пісень ясно,

Літо щедре йде, сто надій цвіте рясно.

З рідної землі б'є вже джерело знову

І течуть слова у дзвінкий кришталь мови.

Слово мовили знов уста мої, слово,

Як бусинками, ними виграє мова.

Зорі і світи сіли край мого столу,

Слухають її мови чарівний голос.

1720 рік - російський цар Петро I заборонив друкувати книжки українською мовою.

1796 рік - видано розпорядження про вилучення у населення України українських букварів та українських текстів із церковних книг.

1775 р. - зруйновано Запорізьку Січ і закрито українські школи при полкових козацьких канцеляріях.

1862 р. - закрито українські недільні школи, які безкоштовно організовували видатні діячі української культури.

1863 р. - указ російського міністра Валуєва про заборону видання книжок українською мовою.

1876 р. - указ російського царя Олександра ІІ про заборону друкування нот українських пісень.

1884 р. - закрито всі українські театри.

1908 р. - вся культура і освітня діяльність в Україні визнана царським урядом Росії шкідливою , "могущей визвать последствия, угрожающиє спокойствию и безопасности Российской империи".

1914 р. - російський цар Микола ІІ ліквідує українську пресу газети і журнали.

1938 р. - сталінський уряд видає постанову про обов'язкове вивчення російської мови, чим підтинає коріння мові українській.

1983 р. - видано постанову про так зване посилене вивчення російської мови в школах і поділ класів в українських школах на дві групи, що привело до нехтування рідною мовою навіть багатьма українцями.

1989 р. - видано постанову яка закріплювала в Україні російську мову як офіційну загальнодержавну мову, чим українську мову було відсунуто на третій план, що позначається ще й сьогодні.

Самостійність української мови відстоює і академік Михайло Грушевський, який історію, мову, культуру народу мислить і в органічному зв'язку, і в руслі загальносвітового розвитку. «Якщо філологи сперечаються про те, чи самостійну мову складають українські діалекти, чи тільки наріччя руської мови, що обіймає також діалекти великоросійські та білоруські, -- писав він, -- то це, власне, суперечка більш формальна, суперечка про слова: поняття мови і наріччя -- поняття гідності, і навряд чи можна встановити, які кількісні і якісні ознаки дають групі говірок право на титул самостійної мови. Значно важливіше, -- і тут не може бути суперечки, -- що група українських говірок являє окремий, більш або менш самостійний лінгвіністичний тип, пов'язаний відомими рисами, що об'єднують різноманітність українських говірок в одне ціле -- все одно, назвемо його мовою чи наріччям. Ці риси особливо помітні у вокалізмі і різко відрізняють українські діалекти, передусім їх центральну групу, дають їм своєрідну фізіологію. Оті одмінності проявляються уже в найдавнішу епоху писемності, найстаріших місцевих пам'ятках ХІ--ХІІ ст., що, між іншим, цілком зрозуміло, позаяк найголовніші діалектні групи у слов'ян ведуть свій початок, безперечно, іще з праслов'янської епохи».

В іншій праці («Про українську мову і українську школу») М. Грушевський пише: «В найдавніших писаних книгах, які тільки маємо -- XI віку, тому 800 літ і більше, як Ярославові сини в Києві панували вже добре видно, що не однакова була мова на Україні і в Великоруських північних сторонах. Писали тоді книжною, слов'янською мовою, домішуючи і народного говору, і видно, що інший він був в українських сторонах, інакший у великоруських. З часом та народна мова все більше відмінялася, кожна в свій бік, і все менше ставала схожа між собою, і так виробилася теперішня українська мова і теперішня великоруська, що інакше звуть її руською, московською, або кацапською. Українська мова також стара, споконвічна, як і великоруська».

Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні. Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка «А ми просо сіяли» існувала в Україні вже в І тисячолітті до н. е. А колядки про створення світу птахами (тобто з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішньої мови українською, адже християни не мали в тому потреби. Підтверджує це і той же П. Шафарик, коли пише: «Із всіх слов'янських народів українці мають, мабуть, найбільше народних пісень...»

Багато наукових дискусій викликає також питання про існування писемності в українських землях. Археологічні знахідки свідчать про наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї, тощо ще за трипільської доби. Чи це було фонетичне письмо, чи ієрогліфічне письмо -- певної відповіді дослідження поки що не дали.

Размещено на Allbest.ru