Поняття "базова" культура і субкультура. Масова та елітарна культура

Размещено на http://www.allbest.ru/

7

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему: «Поняття «базова» культура і субкультура. Масова та елітарна культура»

1. Поняття «базова» культура і субкультура

Кожне суспільство має певну сукупність культурних зразків, які приймаються та усвідомлюються всіма його членами. Цю сукупність прийнято називати домінуючою культурою (або» базовою»), яка функціонує на суспільному рівні. Суб'єктом культури на цьому рівні виступає суспільство як виразник певно визначених культурних цінностей. Разом з тим суспільство включає деякі групи людей, які розвивають певні культурні комплекси, що не сприймаються всіма членами цього суспільства. Ці культурні комплекси відображають груповий рівень функціонування культури, а особа, носій специфічних уявлень, свого «особистого» культурного досвіду, - особистісний рівень.

В будь-якому соціумі існують соціальні групи (колективи), що мають орієнтацію на культурні цінності, норми та традиції, які відрізняються від загальноприйнятих норм і традицій переважної більшості населення. Тому культурні зразки, які тісно пов'язані із загальною домінуючою культурою і разом з тим відрізняються від неї своїми специфічними рисами, називаються субкультурами.

Поняття «субкультура» не тотожне поняттю «соціальна група», а відображує лише частковий вияв останнього. Соціальна група визначається фундаментальними ознаками соціального розмежування - відношенням до власності, влади, місцем у системі суспільного розподілу праці тощо. Члени соціальної групи не завжди обов'язково пов'язані прямими контактами, проте їм притаманні такі аспекти життєдіяльності, як уклад, рівень, якість життя, тобто те, що зараз усе частіше називають «стилем життя».

Субкультури існували з давніх часів, проте у патріархальні епохи вони відрізнялися лише так званим «нормативним зразком» тієї чи іншої соціальної групи. «Патріархально-селянський» зразок як особистісний тип субкультури історично склався першим. Життєвими настановами такого типу є: соціальна обережність, прагнення до безпеки від сумнівного випадку, що підривають усталений уклад і благополуччя; добропорядне ставлення до сусіда, на відміну від суперництва аристократів; прагматична обачливість, а іноді й хитрість - він і хазяїн у власній сім'ї чи общині, і підданий «у мирі». Такий нормативно-культурний тип може досить жваво трансформуватися як у тирана, деспота, так і в раба, хитрого холопа. Внаслідок урбанізації та становлення нових капіталістичних відносин виник «нормативний зразок» особистості буржуа. Він по-своєму оцінює й розуміє роль багатства: головна чеснота для нього - гроші, які забезпечують його особисту незалежність та завойовану демократичним шляхом свободу. Він визнає високу цінність праці - працелюбність, діловитість, підприємливість, що разом з чесністю та вірністю дає можливість досягти ділового успіху. Він спирається на власні сили, керується принципом «людина робить себе сама, зобов'язана собі самій, несе відповідальність за себе, свої рішення і вчинки». Буржуазна етика заохочує скромність, бережливість, методичний і холодний розрахунок. У той же час цінуються такі чесноти, як витрати на «добрі справи» - як на власні та сімейні потреби, так і на благодійництво та меценатство.

Нормативний зразок «шляхетного мужа» (аристократа) передбачав відповідну аристократичну етику. У стародавні часи - це давньоримський воїн, скандинавський вікінг, китайський мандарин, японський самурай; у середні віки - європейський лицар, слов'янський дружинник або князь; англійський джентльмен Нового часу. До характерних рис такого «нормативного зразка» можна віднести особисте благородство, що диктується родовим походженням (успадкування або дарування дворянського титулу, посвячення до лицарства), кодекс честі, слава, освіченість, манірність та звички (наприклад, знання та вживання іноземних мов у спілкуванні); суперництво, войовничий характер поповнення власності; нехтування фізичною, продуктивною працею; марнотратне ставлення до власності тощо.

У кожну епоху, крім нормативних типів, існували й ненормативні зразки субкультур: як субкультуры утворення існували культури гладіаторів, риторів - у Стародавньому Римі, сміхова карнавальна культура Середньовіччя, міщанська культура вишуканої доби Просвітництва, побутова міська культура другої половини XIX - початку XX ст.

В основі сучасного нормативного зразка особистості лежить пріоритет загальнолюдських цінностей культури, які мають гуманістичний зміст: вивільнена праця та матеріальний статок, що забезпечує сучасний рівень комфорту, доступність освіти та духовного розвитку особи, якість здоров'я та його надійна охорона, особиста безпека і повага гідності особи, гарантоване благополуччя в старості. Вагомою цінністю залишається інститут сім'ї та виховання дитини.

Серед основних чинників, що впливають на формування субкультур, сучасна культурологія виділяє соціальний стан, етнічне походження (національність), релігію, місце проживання, рівень освіти, професійний статус, статеві, вікові відмінності тощо. Будь-яке співтовариство - носій певної субкультури. Суб'єкт у співтоваристві завжди формується як суперечлива єдність суспільства і особи, ієрархії співтовариств. Традиції, звичаї тієї чи іншої людської спільноти, зразки, норми, вірування, засоби й мета власної діяльності є важливими характеристиками культури людини, безпосереднім змістом її свідомості та поведінки. У цьому розумінні діяльність людини завжди культурно зумовлена і має певний культурний зміст.

Кожна субкультура - це продукт історичного розвитку суспільства. Тому важливо досліджувати диференціації його груп не лише за певними ознаками, а й за їхньою стійкістю в часі. За формами організації субкультури неоднакові: вони можуть бути формальними (діяти згідно статуту, правових норм), наприклад, політичні партії, професійні об'єднання тощо; напівформальними - громадські соціокультурні чи соціально-політичні рухи.

В останні десятиліття науковці відокремили й неформальні субкультури - вони стосуються здебільшого творчих, самодіяльних та інших гуртків. При такому аналізі субкультур увага дослідників акцентується більше на безпосередніх зв'язках між тими, хто їх складає, на їхній об'єднаності спільними інтересами, ніж на виконанні ними соціально значущих функцій. Зокрема, розрізняють внутрішньогрупові, міжгрупові та загально соціальні наслідки діяльності субкультур. Так, культура дисидентського руху цілком задовольняла своїх представників, пануюча офіційна культура вважала її надзвичайно небезпечною для радянського суспільства.

Існуючі субкультури оцінюються не лише власними представниками, а й представниками інших груп. Від того, які оцінки переважатимуть (позитивні, негативні, нейтральні), залежить доля субкультури, її стійкість, напруження зв'язків у ній, можливості розвитку тощо. Тому існуючі в суспільстві субкультури нерівнозначні: одні користуються більшою, інші - меншою повагою; одні відчутно, інші менш помітно впливають на культурний поступ суспільства в цілому.

Периферійні субкультури створюють риси, які менш розвинені або зовсім нерозвинені в центральних субкультурах, і вони можуть підтримуватись центром чи не знаходити такої підтримки. Інші, інноваційні субкультури, уособлюють у собі нове, культивують нетрадиційне, виявляють себе як «лабораторії майбутнього», як «експериментальні» структури культурного розвитку.

Субкультура покликана утримувати соціокультурні ознаки у певній ізоляції від «інших» культурних шарів. Більшість субкультур переважно функціонує саме за таким принципом, намагаючись відокремитися від «офіційної» культури, зберігаючи власні цінності недоторканими й не перетворюючи їх в «офіціоз». Однак природну динаміку субкультур коригують їхні відносини із соціальними інститутами. Ці інститути, особливо ті, що наділені владою (наприклад держава), підтримують необхідні для свого функціонування культурні сили, прагнуть посилити одні субкультурні утворення і придушити або навіть усунути інші. У таких випадках локальні комплекси цінностей починають претендувати на деяку універсальність. Вони виходять за рамки власного культурного середовища, проголошуючи нові ціннісні й практичні настанови для ширших соціальних спільнот. У цьому випадку можна говорити вже не про субкультури, а про їх трансформацію у контркультуру.

За певних обставин субкультура може культивувати зразки поведінки, що виступають антитезою домінуючій культурі. Субкультури тих груп, які не тільки відрізняються від домінуючих зразків культури, а й кидають їм виклик, називають контркультурами. У сучасній культурології поняття «контркультура» використовується в двох значеннях: 1) для позначення соціально-культурних настанов, які протистоять фундаментальним принципам пануючої культури; 2) як відмова від соціальних цінностей, моральних норм та ідеалів, стандартів і стереотипів масової культури, що склалися в умовах сучасної техногенної культури, яка уявляється організованим насиллям над особистістю, системою обмеження її творчого потенціалу.

У першому випадку йдеться про ті субкультури, що вступають у конфлікт з загальноприйнятими нормами і цінностями всього суспільства (злочинні групи, фашистські рухи, кримінальні та криміногенні субкультури). Такі субкультури не позбавлені стандартів поведінки та моральних норм: навпаки, вони мають яскраво виражені стандарти і норми, проте цілком протилежні загальноприйнятим нормам даного суспільства, які репродукуються всередині таких субкультур залученням до них молоді, яка через певні соціально-економічні, політичні та інші обставини втрачає соціальні орієнтири, спрямовані на підтримку загальнокультурного поступу. У другому випадку маємо справу з субкультурами, що ототожнюються із західною молодіжною культурою 60-70-х років XX ст. Особливо показовим було протиставлення культурним цінностям у русі хіпі, панків, бітників та ін. Так, хіпі сповідували культуру, в якій не було місця для праці, а стриманість уявлялась непотрібною та обмежуючою свободу праведністю, патріотизм визнавався ненормальним явищем, а прагнення до придбання матеріальних благ - не вартим людської гідності. Такі культурні орієнтації відбивали критичне ставлення молоді до сучасної культури та її заперечення як «культури батьків». Саме тоді, в 1960 р., американський соціолог Теодор Роззак запропонував поняття «контркультура», даючи ліберальну оцінку тодішнім молодіжним рухам. На межі XX і XXI ст. з'явилися інші напрями контркультури - байкерів, реперів тощо; їхні сутнісні характеристики та ідейні основи тісно пов'язані з періодом зародження та розвитку молодіжних контркультур Заходу.

Отже, якщо з допомогою субкультур індивід може різними шляхами сприйняти та реалізувати базисні цінності суспільства, то контркультура означає індивідуальне відмовлення від основних зразків культури суспільства. Звичайно контркультура виникає внаслідок невдалого наслідування домінуючим культурним зразкам. Цінності, які культивують контркультури, стають причиною тривалих і нерозв'язних конфліктів у суспільстві, особливо тоді, коли вони проникають у саму пануючу культуру. Історія знає також періоди, коли в загальнокультурному масиві суспільства виникали субкультури, які не заперечували базисних культурних цінностей, принципів та норм, але й не вписувалися в офіційно діюче, навіть законодавчо оформлене культурне поле. У цьому випадку йдеться про так званий «андерграунд» - підпільну культуру, що формується й функціонує в надрах дисидентських рухів.

Дисидентські субкультури слід відносити до контркультури з певною мірою умовності, оскільки вони існували в умовах тотального духовного тиску збоку влади і мали відповідне соціально-політичне забарвлення; вони не були антитезою культурі всього суспільства, а лише офіційній культурі, укладеній у прокрустове ложе політико-правових відносин держав з комуністичною ідеологією.

Довге волосся, винахідливість у мові й одязі, вживання алкоголю і навіть наркотиків характерні для хіпі 70-х років («дітей квіток»). У кінці 80-х років в Україні склалися умови для поширення богемної субкультури (в тому числі й культури хіпі), але вона за своєю сутністю здебільшого має характер кітчу.

Отже, субкультура стає по суті висхідним началом не лише в теорії культури, а й у філософській концепції історії. Вона є своєрідним запереченням попереднього начала з одночасним накопиченням сил для розвитку ще не існуючого, для радикального прориву в світ нових духовних параметрів, культурних настанов. Крім того, природна здатність субкультур до взаємного проникнення, переплетіння робить «окультні» та «езотеричні» субкультури певною проміжною ланкою між патріархальною та сучасною культурою

Процвітання езотеричних і окультних співтовариств, як пише канадський соціолог, свідчить: криза панівної культури настільки глибока, що, можливо, відбувається формування її нової парадигми. Субкультури несуть постійне оновлення культурного життя, без них західна цивілізація не набула б властивого їй культурно-історичного життєвого запалу.

XVII Всесвітній філософський конгрес у Монреалі (1983 р.) показав, наскільки сприйнятлива культурологія до подібного розуміння субкультур. Виступаючи з пленарною доповіддю, канадська дослідниця Л. Марсіль-Лаксот намагалась проаналізувати цю проблему з погляду єдності і плюралізму культур. Вона поставила питання: що має більшу цінність - сама культура чи народжені нею субкультури? Є всі підстави, на її думку, стверджувати, що субкультури своїм творчим пориванням перевершують значення панівної культури.

Не слід обходити увагою й іншу концепцію субкультур, висловлену відомим західним соціологом К. Мангеймом. Справа в тому, що традиційно проблема субкультури розглядалась в межах концепції соціалізації. Передбачалось, що прилучення до культурних стандартів, входження у світ панівної культури - процес складний і суперечливий, він постійно натикається на певні психологічні та інші труднощі. Це й зумовлює особливі життєві устремління молоді, яка з духовного фонду суб'єктивує лише те, що відповідає її життєвим пориванням. Так народжуються певні культурні цикли, зумовлювані зміною поколінь. Юність втілює в собі нову історичну реальність, але не перетворює культуру, не удосконалює її, не змінює її стандарти. Йдеться лише про те, що духовні шукання, ціннісні вияви неминучі в силу вікової адаптації. Минає вік бродіння, і культура знову повертається до свого русла.

Інакше кажучи, мангеймівська концепція пояснює, чому люди творять особливий світ цінностей, життєвих орієнтацій, але разом з тим констатує: субкультури хоч постійно і відтворюються в історії, все ж їхнє призначення - пристосувати людей до панівної культури. Субкультурам не надається основоположного значення. Вони є епізодом в історичному становленні буття.

На наш погляд, варто поєднати обидві концепції і на їх стикові намагатись осмислити основні інваріанти культурного поступу і культурного занепаду, культурного розвою і культурної обмеженості. Безсумнівно те, що талант, як генератор культури, здобуває визнання лише через своїх прихильників, цілеспрямовано розвиваючи власну субкультуру, пробиваючись до субкультурного центру, несучи до нього інноваційну розруху. Цей процес може розвиватись і від центру до периферії, несучи в собі певну стабільність та очікуючи в майбутньому інноваційних руйнувань. У цьому чітко виявляється діалектика життя.

субкультура масовий елітарний контркультура

2. Масова та елітарна культура

Принцип поділу людської культури, принцип, за яким культуру багато хто намагається розмежувати на якісно культуру вищу і нижчу, культуру меншості і культуру більшості, культуру обраних і культуру загалу, або, за прийнятою термінологією, - культуру елітарну і культуру масову.

Вважається, що як термін словосполучення «масова культура» вперше було використано в 1941 р. німецьким філософом і соціологом Максом Горкгай мером у праці з відповідною назвою - «Мистецтво і масова культура». З тих пір поняття «масова культура» набуло неабиякого поширення в різних наукових колах - від соціології й культурології до політології й мистецтвознавства. В найзагальнішому значенні поняттям «масова культура» означається культурна життєдіяльність мас. Цікаво, таким чином, що слово «маса» від початку призначалося для називання не просто певної речовини, а речовини, що з'являється в результаті поєднання природних процесів та людської культурної діяльності, людської праці.

На сьогодні слово "маса" використовується у двох основних смислах: природничо-науковому (маса як кількість речовини, що міститься в тілі, маса інерції тощо) і гуманітарному (культурологічному або соціологічному). В культуролого-соціологічному контексті, в свою чергу, існує кілька найпоширеніших контекстів вживання поняття «маса» («маси»). Маса може розумітися:

* як велика група людей, у межах якої під впливом психологічних закономірностей функціонування спільнот окремі індивіди до певної міри втрачають свою індивідуальність і завдяки взаємному впливу набувають схожих почуттів, вольових рухів, світоглядних позицій тощо;

як натовп, потрапляючи до якого навіть особисто вихована й освічена людина підпадає під вплив примітивних пристрастей та почуття стадності і стає не здатною розсудливо міркувати;

* як група людей, що вирізняються невіглаством, неосвіченістю, невихованістю;

* як множина «усереднених» людей, обивателів;

як недиференційована множина людей, життєдіяльність яких проходить у межах індустріальної культури зі стандартизованим виробництвом і споживанням;

як множина людей зі схожими або й спільними смаками, цінностями, ментальністю, сформована гомогенним інформаційно-комунікаційним простором.

Таким чином, розуміння маси складається варіативно: психологічно, кількісно, соціально-економічно й коливається від ціннісно нейтрального до оцінно-негативного.

Щодо історичності (джерел та ₍місця в історичній шкалі) масової культури та причин її формування висловлюють різні погляди. Досить поширеним є визначення масової культури як поняття, що охоплює численні і різнорідні явища культурного етапу, розпочатого у XX ст., які дістали розвиток у зв'язку з науково-технічною революцією, значним оновленням і постійним розширенням комунікаційних та репродуктивних систем (масова преса І книговидання, аудіо- і відеозапис, радіо, кіно і телебачення, ксерографія, телекс і телефакс, супутниковий зв'язок, інтернет та інші комп'ютерні технології тощо), глобальним характером інформаційного обміну.

Шляхом систематичного розповсюдження серед чисельно великих аудиторій різноманітних інформаційних повідомлень здійснюється ідеологічний, політичний, економічний (наприклад, засобами реклами), організаційний, духовний вплив на значні маси людей. Зміст повідомлень масової комунікації охоплює весь спектр психологічного впливу на аудиторію - від інформування і навчання до переконання і навіювання. Внаслідок отримання однакової інформації (тиражованих знань, духовних цінностей, соціальних норм) стандартизуються, стають стереотипними й уявлення, смаки, поведінка чисельно значних аудиторій або мас, у результаті чого і виникає феномен масової культури.

Так, канадський соціолог і культуролог Герберт Маршалл Мак-Люен вважав, що характер і зміна культурних епох зумовлюються розвитком засобів комунікації, до яких він відносив мову, гроші, дороги, друк, науку, телебачення, комп'ютерну техніку і т.д. Наприклад, за племінного ладу домінувала усна мова, сприйняття здійснювалося завдяки слуху і тактильності, що, на думку Мак-Люена, забезпечувало неподільну єдність людини і суспільства, цілісність міфологічного мислення. З винайденням друкарського верстата поширення набувають візуальне сприйняття, національні мови і держави, крайні форми Індивідуалізму й раціоналізму, які формують відокремлену й індивідуалістичну «індустріальну», «друкарську» людину, у XX ж ст. електронні засоби комунікації ніби продовжили» центральну нервову систему людини, в певному розумінні усунули простір і час на нашій планеті, створивши феномен «глобального села» та своєрідних «глобальних обіймів» усіх людей - тобто людську масу і масову культуру. Нові комунікаційні засоби цілісно ягу кугь людину в усе, що відбувається навкруги, долучають до всіх світових подій, тобто в сучасному світі, як давньому невеликому поселенні або в селі, всі про все і всіх усе знають. Людина масової культури - це «нова племінна людина», яка відрізняється від прадавньої племінної людини тим, що її цілісне сприйняття та її міфи формуються електронною інформацією. Мак-Люец прогнозував, що на зміну «глобальному селу» має прийти «кінцева фаза продовження людини - технічне відтворення свідомості, коли творчий процес буде колективно й корпоративне поширено на все людство».

Згідно з іншим підходом, масова культура формується також у XX ст., але насамперед унаслідок урбанізації, індустріалізації виробництва та стандартизації продукції. В даному разі вона розглядається як культура суспільства масового споживання. Причому індустріалізація виробництва і стандартизація продукції взаємодіють із процесом формування субкультурних груп (етнічних, вікових та ін.), зорієнтованих на певні зразки товарів і послуг. Відповідаючи соціально-психологічним очікуванням масової аудиторії, масова культура задовольняє її потреби не тільки в споживанні промислових товарів, а й у таких специфічних товарах, якими є художня культура та послуги у сферах дозвілля, розваг, спілкування, емоційної компенсації або психологічної розрядки тощо. Фактично в умовах ринкової економіки всі артефакти функціонують одночасно і як предмети споживання, товар, і як культурні цінності. Для обслуговування цих функцій масової культури в різних її галузях створюються багатопрофільні конкурентні експертні групи, що складаються з менеджерів, продюсерів, фахівців у сфері засобів масової інформації, реклами і маркетингу та інших професіоналів, завданням яких є вивчення, прогнозування та формування попиту на той чи інший вид масової продукції. В концепціях даного тилу часто робиться певний наголос на художньо-естетичному ракурсі масової культури, чому сприяє надзвичайне поширення в ній таких феноменів, як мода, дизайн, реклама. Одним із найхарактерніших явищ масової культури XX ст. став поп-арт, про який ітиметься далі.

Як протилежне до масової культури трактується поняття елітарної культури. Сучасні українські слова «еліта», «елітарний» походять від французького elite - «краще», «обране» і більш чи менш близькі за значенням і контекстами вживання з рядом понять, такими як «аристократія», «люди генія», «надлюдина» («супермен») тощо. Поняття еліти стало центральним у соціально-філософській концепції «теорії еліти». Хоча ще Платоном висловлювались ідеї принципової відмінності вищих і нижчих каст суспільства, однак початок формування теорії еліти саме як наукової концепції, як правило, відносять до XIX ст., а її остаточне теоретичне завершення - до ХХ-го. З погляду теорії еліти будь-яке суспільство з необхідністю має складатися з еліти і мас. Однак принципи виділення еліти в різних науковців іноді суттєво різняться. Найпоширенішими підходами є політичний (Парето, Моска, Міхельс та ін.), технологічний (Бьорнгем та ін.), соціально-психологічний (Ортега-і-Гассет, Шумпетер та ін.).

Італійський соціолог Гаетано Моска запропонував концепцію «політичного або правлячого класу», в якій трактував демократію як своєрідну розширену аристократію. Німецький мислитель Карл Мангейм потенційну еліту бачив у творчій інтелігенції, яка, на його думку, єдино здатна до неупередженого пізнання суспільства і підтримання демократії за умов «соціальної демагогії» масової культури.

Своє розуміння елітарної та масової культури запропонував іспанський філософ, теоретик культури Хосе Ортега-і-Гассет. У ряді праць («Дегуманізація мистецтва», 1925; «Повстання мас», 1930 та ін.) він обґрунтовує протиставлення духовної еліти, яка творить культуру, і мас, які несвідомо засвоюють стандартні поняття та уявлення. Поняття маси Ортега-і-Гассет трактує як натовп, який у кількісному й візуальному відношеннях є множиною безликих людей. Людина маси - це середня людина, яка не відрізняється від інших і повторює загальний тип. Таким чином, зауважує філософ, суто кількісне визначення переходить у якісне. Еліта ж, за Ортегою-і-Гассетом, це не родова аристократія і навіть не привілейована частина суспільства, а ті люди, які виділяються з маси, покликані бути в меншості й боротися з більшістю (масою) задля прогресу суспільства і культури в цілому.

Своєрідне розуміння суспільних типів, яке в певному сенсі може бути співвіднесене з поняттями еліти і мас, було запропоноване російським філософом та етнологом Львом Гумільовим. Він також поділяв суспільство на меншість і більшість. Але якщо більшість Гумільов розумів досить традиційно - як «обивателів», то меншість яка творить історію і культуру етносів, називав «пасіона-ріями». Пасіонарії, за Гумільовим, - це люди, які з'являються внаслідок впливу космічних енергетичних викидів (ідеться про своєрідні генні мікромутації) і вирізняються високою спрямованістю своєї життєвої мети, здатністю в ім'я реальної або й ілюзорної мети жертвувати навіть життям (як своїм, так і інших людей). Вони мають непереборне прагнення до цілеспрямованої діяльності, пов'язаної зі змінами соціального або природного оточення, присвячують своє життя тій чи іншій меті, а інтереси колективу (хай навіть і неправильно усвідомлені) превалюють для таких людей над інстинктом самозбереження і турботою про власних дітей. Пасіонарії ламають інерцію традиції, вони»… порушують звичну обстановку, тому що не можуть жити повсякденними турботами, без захоплюючої їх мети». Пасіонарність є заразливою і тому здатна захоплювати деяких оточуючих людей. Обивателі ж»… забувають минуле й не хочуть знати майбутнє. Вони хочуть жити зараз і для себе». Вони також, як пише Гумільов, можуть бути мужніми, енергійними й талановитими, але те, що вони роблять, вони роблять для себе. «Вони також здатні до подвигів, але задля власної жадібності, шукають високого становища, щоб утішатися своєю владою, оскільки для них реальним є тільки теперішнє, над яким невідворотно підноситься своє, особисте…»

Однак далеко не всі культурологічні концепції масової культури трактують її як феномен виключно постмодерного етапу історії. Існує також точка зору, згідно з якою передумови поділу культури на масову й елітарну формуються від самого початку історії людства. Згадаймо, що і за Мак-Люеном, власне, формування сучасної масової культури засобами масової комунікації (тобто створення «глобального села» і «нової племінної людини») в дечому нагадує культурну комунікативну ситуацію давнини (тобто село як таке і колишню племінну людину). В даному ракурсі корисно буде також згадати, що такі поняття, як езотеричний та екзотеричний, використовуються при аналізі культур фактично всіх епох і типів.

Згадаймо, що езотеричним називається дещо таємне, недоступне для більшості, для загалу, і навпаки, призначене, відкрите, зрозуміле, доступне тільки окремому колу посвячених, обраних, спеціалістів. Хоча цей термін використовується насамперед для характеристики різноманітної інформації та знання, однак очевидно, що групи людей, які володіють езотеричною інформацією, особливими знаннями, мають і особливий статус у суспільстві, тобто цілком можуть бути названі культурною елітою. Водночас фактично в кожній культурі присутній екзотеричний, тобто доступний і зрозумілий для кожного (тобто для масової аудиторії), варіант культурної життєдіяльності, який може бути співвіднесений з поняттям масової культури.

Так, Хосе Ортега-і-Гассет вважає специфічним явищем XX ст. порушення (а подекуди навіть і руйнацію) ідейно-культурного зв'язку еліти і мас, внаслідок чого в суспільстві відбувається соціальна дезорієнтація і виникає феномен «масового суспільства» («повстання мас»). Разом з тим він убачав специфіку нового етапу розвитку художньої культури в тому, що коли раніше мистецтво, на його думку, було зверненим до мас, то модернізм або авангард XX ст. є мистецтвом, призначеним для еліти. Тому це мистецтво не обов'язково має бути загальнозрозумілим і популярним у масах.

Хай там як, Ганс-Георг Гадамер, говорячи про процеси в сучасному світі, який, за його словами, загалом зазнає «зрівнялівки» через промислову революцію, пише: «Неминуче ще чіткіше розмежування між масою і тими небагатьма по-справжньому творчими талантами, які існуватимуть з масою поруч у часі. Таким же чином і далі існуватиме суспільство, яке з технічної точки зору буде значно розвинутішим, ніж наше, тому що в ньому співіснуватимуть, урівноважуючи один одного у всезростаючому розмаїтті стосунків, генії адаптації та творчі новатори».

Поп-арт - це постійне візуальне і смислове подразнення звичними образами і текстами. Такі речі легко могли викликати найпростіші асоціації, і в цьому плані поп-арт був певною мірою «демократичним» мистецтвом. Однак його естетику можна сприйняти і як «естетику буденного і вульгарного». Р. Індіана писав про поп-арт:»… молоді художники звертаються до все менш піднесених речей, до таких як кока-кола, морозиво, великі біфштекси, супермаркети та «їстівні» символи. У них голодний погляд - вони «поп»». Поп-арт першим зрозумів, що дистанція між людиною і продуктом для споживання в сучасному житті зменшена до мінімуму; все, що споживається, - поруч. Якщо не сам предмет, то його образ («імідж»), соціально-емоційний символ нагадує про світ, повний товарів.

Художники поп-арту полюбляють використовувати прийом, започаткований ще дадаїстами: розміщення предметів у несподіваному і невідповідному їм місці, оточенні тощо. Предмет при цьому ізолюється від звичного контексту, набуває характеру знака-символу, пов'язаного з урбаністичним оточенням, новітньою технікою, реаліями сучасного буття. І, звісно, набуває несподівано сакральності.

Масова інформація, стандартизація предметів споживання, технологічність - ось справжнє життєве підґрунтя поп-арту. Демонструючи велику гнучкість і мобільність V розумінні того, що може виявитися мистецтвом, «розширюючи художню ситуацію», художники поп-арту знищують ієрархію образів і сюжетів, матеріалів і форм. У цій системі цінностей на одному щаблі можуть опинитися Леонардо да Вінчі і Міккі Маус, живопис і технологія, халтура і мистецтво, кітч і гумор.

Висновки

Методологічне значення категорії «субкультура» полягає в тому, що дає змогу не лише уявити загальний вигляд культури того чи іншого суспільства, а й побачити досить різноманітну мозаїку субкультур, які по-різному взаємодіють.

«Субкультура» як методологічна категорія дозволяє також відрізнити соціально прийнятні форми соціально-культурної диференціації (професійні, молодіжні, наукові, релігійні субкультури, субкультури національних меншин) від антисоціальних (фашистських рухів, терористичних угруповань, злочинних груп тощо).

Масова культура розглядається як породжений масовою комунікацією феномен. Найпотужнішим засобом формування масової культури в наш час найчастіше вважається телебачення.

У найзагальнішому сенсі поняття еліти використовується для означення в певному розумінні вищих і часто привілейованих верств суспільства, які здійснюють функцію управління, розвитку науки, мистецтва тощо і можуть мати підвищений рівень духовності та культурної й соціальної активності. В сучасній науці дістали поширення концепції множинності еліт (політичної, економічної, адміністративної, військової, релігійної, наукової, мистецької), які врівноважують одна одну і тим самим запобігають небезпеці тоталітаризму. Як складова частина соціальної структури будь-якого суспільства еліта доповнює маси (або навпаки).

Література

Гуревич П.С. Культурология: Учеб. пособие. - М., 1998.

Культурология. История мировой культуры: Учебник для вузов / Под ред. Проф. А.Н. Марковой. - М.: Культура и спорт, 1998. -600 с.

Культурология: Уч. пособие / Авторы - составители Власенко О.И., Зайончковский Ю.В. - Харьков: Парус, 2006. - 512 с.

Кармин А.С. Культурология. - СПб., 2000.

Історія світової культури: Культурні регіони: навч. посібник для студ. гуманітарн. Спец, вищих закладів освіти / Авт.: Л.Т. Левчук та ін. - К.: Либідь, 2000.

Кордон М.В. Українська і зарубіжна культура: Курс лекцій. - К.: 2003. - 508 с

7. Немировская Л.З. Культорология. История и теория культури. - М., 1992.

8. Піча В.М. Культурологія. - Львів, 2003.

9. Подольська Є.А., Лихвар В.Д. Культурологія. - Харків, 2003.

Размещено на Allbest.ru