Видавнича та бібліотечна діяльність київського товариства "Просвіта" (1906-1920 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського

ЗВОРСЬКИЙ Сергій Леонідович

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

ТЕМА: ВИДАВНИЧА ТА БІБЛІОТЕЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ КИЇВСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА” (1906-1920 рр.)

Київ - 2000

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність проблеми. Першорядну роль у продукуванні національної культури, примноженні її здобутків і традицій, активізації культурного процесу та національної самоідентифікації відіграли кращі представники українського народу, насамперед інтелігенція, що свідомо гуртувалася з цією метою в товариствах, об'єднаннях, громадах, спілках, зокрема "Просвітах" - громадсько-культурницьких інституціях, що діяли в окремих регіонах України в різний час протягом 1868-1939 рр., і які, завдяки своїй багатогранній подвижницькій праці залишили по собі помітний слід.

Однією з найбільш активних і плідних "Просвіт" в Наддніпрянській Україні була київська інституція, що зуміла згуртувати під своїм прапором яскраву плеяду видатних представників національної інтелектуальної еліти. Після заборони царатом у 1910 р. київська "Просвіта" відродилася в перші тижні після перемоги Лютневої демократичної революції 1917 р. і проіснувала до початку 1920-х років, коли остаточно була ліквідована радянською владою.

Незважаючи на недовгий час своєї діяльності київська інституція, попри вкрай несприятливі умови для просвітницької праці, встигла зробити багато корисних справ в царині видавничої справи, бібліотечного руху, захисту української мови, розвитку національної освіти, залучення широких мас до знань і найкращих здобутків вітчизняної і світової культури тощо. Проте належного наукового висвітлення ця праця не дістала, оскільки впродовж багатьох десятиліть з відомих причин проблема просвітянського руху в Україні була фактично закритою для вивчення, залишалася "білою плямою" в історії української національної культури. Лише з утвердженням незалежності України в останні роки стали з'являтися наукові розвідки, присвячені висвітленню різних аспектів діяльності регіональних "Просвіт". Однак має місце певна невідповідність між значенням київської "Просвіти" у тогочасному культурному й суспільному житті українського народу на теренах Наддніпрянщини та історіографією цього питання: різнобічна праця київської "Просвіти" не дістала в ній належної наукової розробки, відображується фрагментарно, відсутній всебічний, виважений і водночас критичний аналіз навіть окремих напрямів діяльності товариства.

Оскільки видавничій і бібліотечній справі, як найбільш важливим і ефективним засобам усвідомлювання народних мас київська "Просвіта" приділяла найбільше уваги й досягла в цій сфері вагомих результатів, то першочергової уваги заслуговує вивчення діяльності "просвітян" саме в зазначеній царині. Видавнича діяльність і бібліотечна робота в "Просвіті" тісно перепліталися між собою, тому логічно розглядати їх в сукупності, як єдиний процес, підпорядкований стратегічним намірам діячів товариства - з допомогою друкованого слова поступово виводити українське громадянство з мороку неуцтва, формувати належний рівень освіченості й національної самосвідомості народу. Прагненням зробити внесок у ліквідацію цієї "білої плями" в історії вітчизняного просвітницького руху, видавничої та бібліотечної справи й пояснюється вибір здобувачем теми дослідження.

Звернення до цієї теми актуальне також з огляду на важливість вивчення досвіду, набутого київськими "просвітянами", аналізу їх досягнень і прорахунків в контексті відродження й оновлення національно-культурного й освітнього життя в Україні, успадкування й примноження найкращих традицій просвітництва і служіння народові, зокрема у сфері видавничої політики і бібліотечної справи, вироблених тогочасною прогресивною вітчизняною інтелігенцією, повернення із незаслуженого забуття імен багатьох діячів "Просвіти", висвітлення їх незаперечних заслуг у розвитку українського книговидавництва та створенні загальнодоступних бібліотек як провідних чинників просвітництва.

Об'єктом дослідження є київська "Просвіта" в контексті її видавничої та бібліотечної діяльності.

Предметом дослідження є багатоаспектна діяльність київського товариства у видавничій та бібліотечній сферах.

Хронологічні рамки досліджуваної теми визначені часом практичної діяльності київської "Просвіти" і поділяються на два періоди: доби царизму - з весни 1906 р., коли було вироблено та затверджено статут інституції, до середини 1910 р., тобто завершення ліквідаційною комісією "Просвіти" справ по упорядкуванню майна (бібліотеки та друків) забороненого владою товариства; доби національно-визвольних змагань українського народу - з весни 1917 по травень 1920 рр., коли "Просвіта" de facto і de jure припинила своє існування як організована структура.

Разом з тим потреба з'ясування історичних передумов виникнення "Просвіти" призвела до необхідності приділити в дисертаційному дослідженні увагу також стислому огляду українського культуротворчого руху в другій половині XIX та в перші роки XX ст. як в Києві, так і на інших теренах тогочасної Російської імперії.

Територіальні межі дослідження обумовлені тогочасними адміністративними кордонами Києва та його робітничих околиць, на яких вела свою працю "Просвіта" в 1906-1910 рр., оскільки поширити діяльність на Київську губернію, як це передбачалося статутом інституції, не дозволила царська адміністрація. Ці ж територіальні рамки є чинними й для періоду 1917-1920 рр., бо на заваді намаганням "просвітян" розширити масштаби своєї праці на Київщину та інші терени України стали розлад транспортного сполучення, викликаний воєнними діями та бандитизмом і хронічний брак коштів у товаристві. Водночас в дослідженні висвітлюються намагання "Просвіти" організувати свої філії і книгозбірні на Київщині та контакти з різними установами і товариствами поза Києвом.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Обраний напрям дослідження органічно пов'язаний з тематикою науково-дослідної роботи Національної парламентської бібліотеки України по вивченню і пропаганді духовних набутків України, історії вітчизняної бібліотечної справи, реалізації Державного фундаментального реєстру друкованої продукції "Україніка-350", зокрема: “Бібліотеки на допомогу духовному розвитку суспільства”, “Бібліографія у державотворчому процесі України”, “Бібліографічна пам`ять України”.

Мета дослідження полягає у всебічному і комплексному вивченні процесів становлення й розвитку видавничої діяльності і бібліотечної справи у товаристві, узагальненні здобутків київської "Просвіти" у книжковій сфері. Першочергову увагу приділено висвітленню таких аспектів праці “Просвіти”, як форми й методи діяльності видавничої й бібліотечної комісій товариства; внесок окремих "просвітян" у книжкову справу; видавнича політика та особливості її реалізації; особливості формування й аналіз фондів книгозбірні інституції; кадровий склад працівників бібліотеки; спроби вивчення українського читача тощо.

Задля досягнення загальної мети дослідження в дисертації висунуто наступні задачі:

- вивчити стан наукової розробки теми;

- дослідити історичну обумовленість і закономірність виникнення "Просвіти" у Києві як фактору соціально-політичної зрілості місцевого прогресивно налаштованого загону української інтелігенції і її намагань в справі захисту національної культурної самобутності України, пробудження самосвідомості українського народу, протидії русифікаторській, шовіністичній політиці урядових кіл;

- визначити особливості організації, форми і методи видавничої діяльності товариства, провести наукову реконструкцію репертуару видань, проаналізувати їхню тематичну спрямованість;

- розглянути особливості функціонування бібліотеки "Просвіти" за часів царату і в період української революції 1917-1920 рр.;

- дослідити вплив різноманітних суспільно-політичних факторів на намагання "Просвіти" в розгортанні видавничої і бібліотечної діяльності;

- показати закономірність процесу перетворення київської "Просвіти" в провідне національне культурно-просвітницьке товариство Наддніпрянської України;

- розкрити стосунки "Просвіти" з іншими національно-культурними товариствами та інституціями у сфері видавничої та бібліотечної діяльності;

- окреслити перспективні шляхи реконструкції і введення до постійного використання книжкових надбань товариства (бібліотеки, її каталогів, друків) як цінних пам'яток вітчизняної культури;

- уточнити термінологічні питання, пов'язані з темою дослідження.

Наукова новизна дослідження обумовлюється тим, що:

- розвиток і діяльність київської “Просвіти” у видавничій і бібліотечній сферах аналізується на широкому джерельному матеріалі, який раніше практично не вводився до наукового обігу;

- здійснено комплексне вивчення діяльності “Просвіти” загалом і її провідних робочих комісій - видавничої і бібліотечної та підкомісій зокрема по залученню найширших верств українського народу до кращих здобутків вітчизняної і світової культури за допомогою друкованого слова. Поряд з позитивними надбаннями в праці “Просвіти” проаналізовано її помилки і прорахунки;

- розкрито форми і методи діяльності робочих комісій товариства, зміни напрямів їх праці в залежності від соціокультурних потреб, політичних та економічних реалій часу;

- вичерпно з`ясовано видавничий репертуар товариства, тематико-типологічну структуру “просвітянських” друків, їх наклади, шляхи розповсюдження серед населення;

- з`ясовано особливості створення бібліотеки “Просвіти”, формування її фондів, заходів по збереженню книгозбірні;

- досліджено внесок діячів “Просвіти” в розгортання видавничої діяльності і бібліотечної справи в якості авторів книжок, укладачів, редакторів, рецензентів, перекладачів, бібліотекарів тощо.

Практичне значення дослідження полягає насамперед в тому, що його основні положення, теоретичні висновки і фактичний матеріал, зокрема ретроспективний бібліографічний покажчик “Видання “Просвіт” Наддніпрянської України (1906-1921 рр.)”, що вийшов з друку як один з випусків започаткованої дисертантом серії покажчиків “Українські культурно-освітні товариства “Просвіта”, укладених за регіональною ознакою, використовуються науковцями в подальших історичних дослідженнях, при створенні узагальнюючих і спеціальних праць з історії культури України, в учбовому процесі вузів, при розробці лекційних курсів і підручників історико-культурологічного змісту. Матеріали дослідження використовуються в практичній діяльності осередків Всеукраїнського товариства (ВУТ) "Просвіта" ім. Тараса Шевченка - спадкоємця історичних "Просвіт": видавничій, лекторській, виховній, передусім серед молоді, а також у ЗМІ. Запроваджені до наукового обігу архівні документи з історії київської “Просвіти” дозволяють заповнити прогалини у відтворенні вітчизняної видавничої діяльності й бібліотечної справи. Результати дослідження можуть бути використані видавничими і бібліотечними інституціями, громадськими об`єднаннями, товариствами, фондами в процесі реалізації Комплексної програми основних напрямів розвитку культури в Україні до 2005 року і на подальшу перспективу.

Методологічні принципи дисертації. В процесі роботи здобувач спирався на діалектичні, історико-концептуальні та аналітичні підходи в дослідженні явищ, ретроспективний розгляд конкретних історичних фактів і подій в усій їх суперечливості і неоднозначності. Використовуючи аналітичний, статистичний, ретроспективний, порівняльний і бібліографічний методи дослідження, здобувач на чільне місце висуває проблемно-хронологічний метод, осмислюючи культуротворчі процеси, ініційовані київською "Просвітою", в контексті соціально-історичних реалій тогочасної епохи.

Джерельну базу дослідження становлять архівні та опубліковані документи і матеріали, а також тогочасна періодика. Вони дають змогу проаналізувати й узагальнити численні факти діяльності київської "Просвіти" в книжковій сфері.

Дисертація ґрунтується насамперед на значному масиві документів, що зберігаються в наукових та архівних установах м. Києва: матеріалах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (фф. I, 52, 114, 140, 170) та її відомчого архіву, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (фф. 166, 2201, 2581), Центрального державного історичного архіву України в м. Києві (фф. 274, 295, 442, 2052), Державного архіву Київської області (фф. 2, 10, 1447) тощо.

Широко використовувалися матеріали тогочасної преси, зокрема київських газет "Рада", "Нова Рада", "Відродження", часописів "Книгарь", "Літературно-науковий вістник", "Книжний вістник", мемуари діячів вітчизняного національно-культурного руху та ін.

Особистий внесок здобувача. Дисертацію виконано самостійно. Автор вперше в Україні звернувся до комплексного дослідження провідного напряму та особливостей діяльності "Просвіти", повязаних із друкованим словом. Здобувачу належить авторство відповідних наукових коментарів до укладеного ним бібліографічного покажчика друків товариства; проаналізовано і узагальнено архівні документи, сформульовано висновки, визначено шляхи подальшого використання матеріалів дослідження.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації знайшли відображення в авторських публікаціях у фаховій пресі, наукових збірниках та доповідях і повідомленнях на міжнародних, всеукраїнських та регіональних наукових конференціях, зокрема: "Відродження і розвиток культури України: проблеми історії, теорії і практики" (Київ, квітень 1993 р.), "Просвіта" та державна ідеологія українського відродження" (Київ, травень 1994 р.), "Теоретичні та організаційні проблеми формування репертуару української книги та періодики" (Львів, серпень 1995 р.), IX Всеукраїнській науковій конференції "Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи" (м. Дніпропетровськ, вересень 1999 р.) та ін.

Публікації. Результати дослідження висвітлені здобувачем у семи статтях, ретроспективному бібліографічному покажчику, матеріалах наукових конференцій, а також покладені в основу тематичного циклу авторських науково-популярних лекцій, що пропонуються організаціям і установам по лінії центрального правління ВУТ "Просвіта" ім. Тараса Шевченка.

Структура дисертації підпорядкована змісту проблеми, поставленій меті та завданням дослідження. Робота обсягом 203 сторінки складається із вступу, трьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та літератури (227 назв) і одного додатку - бібліографічного покажчика "Видавнича продукція товариства" (100 позицій).

бібліотечний справа книжковий сфера просвіта

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертаційної роботи та її актуальність, визначено об'єкт, предмет, хронологічні та територіальні рамки дослідження, визначено його мету і завдання, визначено методологічну та методичну основу, джерельну базу дисертації, її наукову новизну, практичне значення та апробацію.

У першому розділі "Cтан наукової розробки та історіографія проблеми" подано загальний огляд і критичний аналіз наукового доробку вітчизняних і зарубіжних дослідників з питань діяльності київської "Просвіти".

Встановлено, що питання видавничої та бібліотечної діяльності київської “Просвіти” не дістали належного висвітлення, відсутні ґрунтовні праці, що стосуються саме аналізу праці київського товариства. Загалом спостерігається стійка тенденція до невпинного зростання кількості публікацій з проблем просвітянського руху як в Україні загалом, так і в окремих регіонах, особливо в 1990-ті роки, тобто після проголошення незалежності України. Однак для цих наукових публікацій характерна фрагментарність, неповнота у висвітленні діяльності київських "просвітян" в царині видавничої та бібліотечної діяльності, праця товариства розглядається в контексті з іншими "просвітянськими" осередками, документи з архіву інституції не використовувались або вводились до наукового обігу лише частково.

Загалом історіографія теми в хронологічному аспекті чітко поділяється на три періоди. Перший з них охоплює час, коли тривала безпосередня діяльність "Просвіти" та перші роки після її розпуску. Це насамперед щоденники, мемуари та епістолярна спадщина визначних представників національного культурницького руху - С. Русової, Д. Дорошенка, Є. Чикаленка, О. Лотоцького, О. Косач-Кривинюк, Л. Биковського, статті Б. Грінченка, М. Ішуніної, С. Єфремова та інших київських "просвітян" та сторінках тогочасної української преси. Чисельні нападки на київську "Просвіту" з боку антиукраїнських, шовіністичних сил знайшли найбільш яскраве відображення у тенденційній, відверто українофобій праці ідеолога "Киевского клуба русских националистов" С. Щоголєва "Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма" (К., 1912).

Другий період, що охоплює близько 60 років беззастережного домінування комуністичної ідеології в СРСР, характеризується майже повним замовчуванням просвітянської тематики в науковій літературі. Поодинокі згадки про "Просвіти" у культурологічних та бібліотекознавчих працях І. Золотоверхого, Г. Шевчука, С. Гутянського, З. Гімальдінової та інших дослідників вирізняються упередженістю, намаганнями "розвінчати" їх як осередки "українського буржуазного націоналізму" тощо. Об'єктивні праці з даної теми були можливі лише в середовищі українських істориків поза межами СРСР (С. Шах [псевдонім відомого діяча львівської "Просвіти" С. Перського], М. Семчишин, В. Янів, В. Дорошенко, Д. Дорошенко) однак із-за неможливості доступу вчених до архівних джерел в СРСР ці публікації неповно висвітлюють багатогранну працю “Просвіт”.

У 1990-х роках у процесі деідеологізації вітчизняної науки стали з'являтися праці, в яких об'єктивно, із залученням архівних джерел, раніше практично недоступних дослідникам, висвітлюються питання діяльності "Просвіт" Наддніпрянщини, їх роль в суспільно-політичному, культурному, кооперативному житті тогочасної української людності. Це ґрунтовні дослідження Л. Євселевського і С. Фарини, Т. Ківшар, О. Коновця, дисертації О. Лисенка, Н. Зубкової, О. Германа, Л. Кравчука, С. Мацюк, О. Цапка, А. Волинець, Л. Березівської та інших дослідників історії вітчизняної культури. Оскільки в кожній із згаданих праць вивчається широкий пласт питань “просвітянського” руху на різних теренах України, то аспекти діяльності київської "Просвіти" висвітлюються в них лише побіжно або частково. Існують випадки недостовірних, неперевірених тверджень, насамперед стосовно видавничої діяльності "просвітян" Києва. Тому виникає нагальна потреба переходу від опису діяльності "Просвіт" на широкому, регіональному рівні до всебічного й критичного осмислення конкретних напрямів праці окремих “просвітянських” осередків. Саме на це, на прикладі видавничої діяльності і бібліотечної справи як домінуючих напрямів праці київської "Просвіти", й спрямоване дане дисертаційне дослідження.

У другому розділі "Видавнича діяльність та бібліотечна справа в київській "Просвіті" за часів царизму (1906-1910 рр.)", що складається з п'яти підрозділів: “Історичні передумови виникнення "Просвіти" в Києві та перші організаційні кроки товариства у видавничій сфері та по створенню книгозбірні”, "Видавнича діяльність товариства: здобутки і нереалізовані проекти", “Діяльність бібліотечної комісії "Просвіти"”, “Проблеми вивчення українського читача в теоретичних і практичних розробках діячів "Просвіти"”, “Скасування "Просвіти" і заходи по збереженню бібліотеки товариства” розглядається широке коло питань, пов'язаних з намаганнями київських "просвітян" зробити друковане слово основним інструментом виведення найширших народних мас, передусім селянства з темряви неуцтва на шлях активного суспільного розвитку, пробудження національної самосвідомості української громадськості.

Виникнення "Просвіти" стало логічним продовженням національно-культурницького руху, започаткованого ще в 1860-ті роки "Громадами" та іншими товариствами і об'єднаннями української інтелігенції.

Під прапором "Просвіти" на добровільних засадах діяла яскрава плеяда найкращих представників національної інтелігенції, вихідців переважно з середовища різночинних верств - письменників, журналістів, педагогів тощо, і не лише киян, а й мешканців інших населених пунктів як на неосяжних теренах Російської імперії, так і зарубіжних країн. Хоча чисельно "Просвіта" була відносно невеликим товариством (її членами стали пересічно 500-600 осіб), але їй вдалося залучити до своїх лав майже всіх відомих діячів української культури, літератури, науки, мистецтва - жителів Києва. Так, активно працювали в товаристві письменники і журналісти Б. Грінченко, Л. Яновська, С. Єфремов, Леся Українка, М. Загірня, Ф. Матушевський, Л. Пахаревський, М. Павловський, М. Гехтер, Б. Ярошевський, інженери С. Тимошенко, П. Холодний, педагоги В. Страшкевич, В. Науменко, С. Русова, Д. Дорошенко, Г. Шерстюк, І.Огієнко, композитор М. Лисенко, правник М. Синицький, лікарі О. Косач-Кривинюк, Мод. Левицький, В.Королів-Старий, художник Ф. Красицький та багато інших відомих діячів, що здійснили великий внесок у розвиток української культури і науки.

Різнобічна діяльність "просвітян" була зорієнтована на широкі маси національної інтелігенції, середніх верств міста і, насамперед, на селянство. Своїм головним завданням "просвітяни" вбачали формування й виховання національно свідомих мас, виведення їх із штучно створеного царатом культурного небуття. Найбільш дієвим інструментом реалізації своїх далекоглядних намірів діячі "Просвіти" вбачали друковане слово, акумульоване в книжках для найширших народних мас і в бібліотеках, оскільки саме з їх допомогою було можливим швидке й широке залучення до світла знань всіх верств українського народу, передусім його основної маси - селянства. Саме цей напрям діяльності був провідним в праці "просвітян", саме тому вони докладали багато зусиль для поширення книжок і бібліотек під егідою "Просвіти" в селах і містечках Київської губернії. Під маркою підкресленої аполітичності й позапартійності товариство проводило в завуальованій формі пропаганду національно-визвольних, демократичних ідей. Тому не випадково владні кола, усвідомлюючи, яку небезпеку для правлячого режиму несла правдива українська книжка, поширювана серед забитих селянських мас, постійно вдавалися до різноманітних адміністративних утисків і заборон (арештів, жандармського нагляду, безпідставних відмов на проведення заходів тощо), аби перепинити шлях "Просвіті" на периферію, грубо ігноруючи при цьому відповідні положення її статуту, офіційно затвердженого київським губернатором. Така упереджена реакція адміністрації красномовно свідчить про вагомість праці "просвітян" у сфері українства.

Діяльність київської "Просвіти" у книжковій сфері мала виразно окреслену національну спрямованість. Про це свідчать її виключно україномовні (єдиний виняток - російськомовний варіант статуту "Просвіти" для адміністративних кіл) друки і пріоритет українознавчої тематики при формуванні фонду книгозбірні, адже провідні діячі товариства прагнули з часом зробити “просвітянську” бібліотеку не лише першою суто українською публічною, тобто загальнодоступною книгозбірнею Києва, а й ефективним інструментом виховання й формування переконаних прибічників українського національно-культурного руху. Водночас “Просвіта” ніколи не замикалася у вузьконаціональних рамках, приділяючи багато уваги освідомлюванню читачів із досвідом господарювання, здобутками, історією інших народів і країн, зокрема США, Канади, Франції, Ірландії, Нової Зеландії, Бразилії, Аргентини. Крім книжок українських авторів (близько 30 видань), товариство видавало й твори іншомовних письменників і популяризаторів наукових знань, зокрема у вигляді творчої переробки за участю М. Загірньої, Гр. Квасницького та інших “просвітян”. Поряд з художніми творами (це невеликі оповідання, єдиний виняток - повість М. Костомарова “Чернігівка”) у 1906-1910 рр. “Просвіта” видала два календарі-альманахи і перекидний календар “Веселка”, що були швидко розкуплені, низку науково-популярних книжок з різних розділів знання, написаних здебільшого у белетризованій формі для полегшення сприйняття малоосвіченими читачами.

Загалом за неповних чотири роки "Просвіта" видала 36 народних книжок різноманітної тематики загальним накладом понад 170000 прим., не рахуючи інших друків (відозв, художніх листівок, щорічних звітів про свою діяльність тощо). Вона також сприяла створенню низки українських видавничих інституцій, робила спроби вивчати запити й інтереси українських читачів шляхом проведення їх опитувань з допомогою анкет та наукових спостережень за певною схемою, розробленою Д. Колоніусом за участю місцевої інтелігенції. Водночас постійний брак коштів, відсутність належної уваги з боку тогочасного суспільства до матеріальних потреб товариства не дали йому можливості вповні реалізувати свій інтелектуальний потенціал у книговидавничій справі.

Книгозбірня київської "Просвіти" є унікальним явищем в історії вітчизняної бібліотечної справи ХХ ст. Вона була фактично першою і водночас найбільшою не лише у Києві, а й взагалі на теренах царської Росії універсальною бібліотекою української літератури, до того ж добре вкомплектованою. На початок 1910 р. в ній налічувалося понад 6500 закаталогізованих книжок. Фактично їх було ще більше (8000-9000), оскільки чимало дрібних книжечок були оправлені у вигляді конволютів, але обліковувалися як один том. “Просвітяни” ставили за мету зібрати у своїй бібліотеці всі видання, видруковані у світі українською мовою та книжки про Україну, що вийшли в інших країнах, тобто укомлектувати максимально повний фонд україніки. Водночас поряд з україномовними книжками, які становили орієнтовно 60-70 відсотків від загального обсягу книгозбірні, в ній містилися й видання російською, польською, болгарською, німецькою, англійською, французькою, румунською, італійською, сербсько-хорватською, білоруською, іспанською, чеською, єврейською, латинською, старо- і новогрецькою мовами. Реакційним, низькопробним, чорносотенним, відверто шовіністичним виданням доступ до бібліотеки “Просвіти” перепинявся.

За кількістю і добором фондів, масштабами своєї діяльності книгозбірня київської “Просвіти” набагато перевищувала обсяги праці, здійснюваної бібліотеками товариств “Просвіта” в Одесі, Кам`янці-Подільському, Чернігові, Ніжині, Катеринославі, Мануйлівці та інших містах і селах Наддніпрянської України.

Укомплектована виключно завдяки пожертвам десятків добродійників-патріотів, багато з яких є видатними діячами світової літератури, культури, науки, бібліотека київської "Просвіти" в умовах постійної протидії антиукраїнських сил з честю виконувала свою просвітницьку місію. В стінах книгозбірні формувалася національно свідома генерація державних, політичних, військових діячів, час найвищого злету яких припав на часи української революції 1917-1920 рр. (С. Петлюра, Д. Дорошенко, М. Шаповал, В. Винниченко, С. Тимошенко та ін.).

Водночас через постійні утиски і перепони з боку владних структур по-справжньому розгорнути свою роботу бібліотеці не вдалося. Її читацький загал складався передусім з невеликого прошарку національної інтелігенції, намагання ж залучити до читання селянство і робітництво, створити широку мережу бібліотек-філій і читалень для них у селах і на робітничих околицях Києва, як і деякі інші далекоглядні плани, залишилися нереалізованими.

Книгозбірню київської "Просвіти" слід оцінювати і як унікальний плід зусиль невеликого гуртка національно свідомої інтелігенції, яка y скрутних умовах за короткий час зуміла створити переконливий наочний доказ високого рівня української національної культури, науки, літератури у вигляді великої книжкової колекції україніки, що налічувала кілька тисяч видань, що побачили світ в багатьох країнах світу і тим самим розвінчати усталену в тогочасному суспільстві думку про меншовартісність, вторинність, "хуторянський" характер духовних здобутків українського народу. Усвідомлюючи, що зібрана українською спільнотою книжкова колекція стала національним скарбом, “просвітяни” після заборони товариства доклали багато зусиль для збереження своєї книгозбірні до кращих часів і сім років переховували її в одній з легальних інституцій Києва - “Російському громадському зібранні”.

У третьому розділі “Видавнича і бібліотечна справа в київській "Просвіті" доби української революції 1917-1920 рр.”, який складається з трьох підрозділів: “Особливості діяльності відновленої "Просвіти" у книжковій сфері”, "Видавнича справа в товаристві", “Бібліотека "Просвіти" в умовах перманентної зміни влад у Києві” аналізуються складні й суперечливі процеси в царині видавничої діяльності та бібліотечної справи, що відбувалися в товаристві в умовах революційних перетворень у суспільстві, супроводжуваних глибокими кризовими явищами на тлі воєнних дій.

Відроджена після перемоги Лютневої революції 1917 р. київська "Просвіта" в силу об'єктивних причин (перманентна зміна влад і їх недостатня увага до інституції і навіть пряма протидія праці "просвітян", велика плинність в лавах керівництва і в робочих комісіях товариства, постійна нестача коштів і матеріальних ресурсів тощо) не змогла, попри всі намагання, розгорнути свою діяльність на тому рівні, якого досягла її попередниця за часів царату. Більш-менш сприятливим для розгортання праці "Просвіти" був короткочасний період порівняної стабільності у квітні-грудні 1917 р., коли товариство мало можливість зосередитися насамперед на відновленні видавничої діяльності та пошуку приміщення для своєї бібліотеки, у подальшому ж гостра збройна боротьба між різними суспільно-політичними силами за опанування Києвом і Наддніпрянською Україною стала серйозною перепоною далекоглядним намірам "просвітян" у культуротворчій роботі, змушуючи останніх час від часу переривати її. Однак за найменшого поліпшення ситуації в Києві, появи ознак стабілізації "Просвіта" відновлювала працю, навіть за умов майже цілковитого оновлення складу керівництва й робочих комісій.

Як і до революції, пріоритетним напрямом в діяльності "Просвіти" залишалась праця, спрямована на задоволення дедалі зростаючого попиту на друковане слово рідною мовою серед населення і піднесення національного освідомлення українського громадянства з допомогою книжок. Попри вищезазначені несприятливі умови, товариство спромоглося видати за три роки під своєю егідою дев'ять книжок і одне число культурологічного часопису "Просвітянин". Водночас внаслідок багатьох об`єктивних причин (нестабільність у надходженні коштів і їх хронічна нестача, брак постійних працівників у “Просвіті”, кризові явища в київських друкарнях, викликаних воєнними діями та розладом економіки тощо) залишилися нереалізованими масштабні видавничі проекти і нові серії товариства, які, за кращих умов, могли б призвести до утворення чималої книжкової добірки (бібліотеки) універсального змісту. На відміну від дореволюційного періоду, за обставин відчутного піднесення національного руху, видання "Просвіти" в 1917-1919 рр. були орієнтовані на задоволення книжкового голоду виключно на видання суспільно-політичної, історичної, крає- і літературознавчої тематики українознавчого змісту. Продукування популярних видань з природничих, точних наук, з сільського господарства, права, мистецтва, шкільних і вузівських підручників, дитячих книжок тощо хоч і залишалося в планах “Просвіти”, але з огляду на брак коштів, паперу, придатних до друку творів вимушено відсувалося на невизначену перспективу. Декілька видань, які вже були передані до друкарень, так і не побачили світу. Таким чином, "Просвіта" намагалася дати в народ книжки з актуальних на даний момент тем, що користувалися найбільшим попитом - з історії України, народного самоврядування, історичного краєзнавства, про видатних діячів України. Водночас за рахунок зменшення репертуару "просвітянської" видавничої продукції наклад кожної книжки сягав кількох десятків тисяч примірників проти максимальної цифри в 5000 прим., типової для дореволюційної "Просвіти". Водночас в умовах хронічної нестачі грошей і паперу товариство не могло за своїм видавничим асортиментом конкурувати з інституціями, що одержували фінансово вигідні державні замовлення на друкування шкільних підручників, з такими великими акціонерними видавництвами, як "Час", "Криниця", "Друкар" та інші, що розміщували свої замовлення на друкування книжок навіть за кордоном, зокрема в Лейпцигу.

Намагання "Просвіти" розгорнути бібліотечну діяльність як у Києві, так і на Київщині тривалий час не давали бажаних наслідків. З-за відсутності власного помешкання, байдужості владних кіл до прохань “Просвіти” допомогти знайти придатне для обслуговування читачів приміщення, бібліотека товариства змогла розпочати свою працю фактично лише в 1919 р., діяла недовгий час і тому не встигла набути рис дійсно публічної, загальнодоступної і першої у Києві української бібліотеки, як цього домагалися "просвітяни". Через брак коштів і розлад транспортного сполучення не були реалізовані наміри “Просвіти” заснувати книгозбірні-філії в кількох селах Київської губернії.

Серйозно шкодили "Просвіті" хронічний брак робочих рук і їх плинність, пореволюційний відтік поступової української інтелігенції від культуротворчої діяльності, що вимагала повсякденної, рутинної, малопомітної і невдячної праці. Освічені верстви українства, особливо молодь більше приваблювала романтика революційної, визвольної боротьби, політична діяльність та праця в українських урядових інституціях, що здавалися їм більш корисними й ефективними для національного державотворення. За цих обставин розпорошеність обмежених сил і коштів "Просвіти" призводила до дублювання праці відповідних урядових установ і не сприяла повноцінному використанню потенціалу товариства в книжковій сфері, що вимагала повсякденної посиленої уваги.

Попри негативні обставини, що істотно ускладнювали чи взагалі на деякий час переривали діяльність "Просвіти", її здобутки у сфері культуротворчої праці, усвідомлюванні широких народних мас слід визнати як одну з найбільш яскравих сторінок в історії національної культури. Як і до революції, київська інституція на тлі кількох сотень наддніпрянських "Просвіт" вирізнялася плідністю своєї багатогранної праці і впливом на тогочасне суспільство. Поставлена обставинами тогочасного суспільно-політичного й культурного життя в становище головної (центральної) “просвітянської” інституції України, київська "Просвіта" виявляла ініціативність у налагодженні координаційних зв'язків між периферійними "Просвітами", передусім у видавничій справі, організаційному забезпеченню їх діяльності, започаткувавши з цією метою видання часопису "Просвітянин" та фактично зініціювавши скликання у Києві 20-23 вересня 1917 р. першого Всеукраїнського з'їзду "Просвіт".

Основні висновки за підсумками дослідження:

- створення і діяльність київського культурно-освітнього товариства "Просвіта" в пам'ять Т.Шевченка було викликане необхідністю протистояння національно свідомої інтелігенції згубним русифікаторським, денаціоналізуючим впливам царату на український народ. Багатогранна праця київських “просвітян” стала на теренах Російської імперії найбільш плідним і логічним виявом прагнень національно-свідомої прогресивної інтелігенції прислужитися освіченню рідного народу і, водночас, закономірним продовженням національних просвітницьких традицій, започаткованих ще в період національно-визвольної боротьби українського народу в середині XVII ст. і успадкованих пізніше церковними братствами, "Громадами" та іншими інституціями. Орієнтиром в праці для київського товариства була львівська "Просвіта", що виникла 38 роками раніше й досягла на теренах Східної Галичини під владою Австро-Угорщини значних успіхів, передусім у видавничій та бібліотечній діяльності;

- підкреслені аполітичність і позапартійність діяльності "Просвіти" давали їй змогу об'єднати під своїм прапором представників різних політичних течій і напрямів в українському національно-визвольному русі і водночас, до певного моменту, уникати прямих репресивних протидій з боку владних кіл. Зосередження в "Просвіті" найбільш відомих, авторитетних і досвідчених діячів національного культуротворчого руху - письменників, журналістів, вчених, митців, педагогів, серед яких особливо вирізнявся великою енергією і працездатністю Б.Грінченко, дозволило одразу взяти в 1906-1907 рр. високий темп у видавничій, бібліотечній діяльності і підтримувати його за рахунок ентузіазму і подвижництва загалом малочисельного ядра товариства впродовж наступних років;

- київська "Просвіта" уособлювала високі морально-етичні якості кращих представників національної інтелігенції. Послідовно виступаючи на захист української культури, товариство водночас протидіяло проявам націоналізму, шовінізму, відступництва від високих ідеалів безкорисливого служіння своєму народові, кон'юнктурщині. "Просвітяни" вирізнялися принциповістю в справі захисту рідної мови, українського друкованого слова, національного шкільництва тощо і водночас винятковою порядністю як у фінансових питаннях, так і в міжособових стосунках. Тому в демократичній за своєю сутністю "Просвіті" поряд з українцями плідно працювали численні представники інших національностей. Завдяки постійній ротації виборних керівних ланок і визначальному принципу верховенства думки більшості учасників загальних зборів "Просвіти" усувалась можливість диктату з боку якоїсь групи чи окремих осіб при визначенні засад діяльності товариства. Водночас велика плинність як в лавах "просвітян" загалом, так і в робочих комісіях, відсутність жорсткої дисципліни, зокрема у сплаті членських внесків - основи повсякденних видатків "Просвіти" (особливо це стосується періоду 1917-1920 рр.), значною мірою шкодили реалізації її видавничих і бібліотечних планів;

- видавання і розповсюдження популярних, написаних зрозумілою для найширших верств українського народу книжок його рідною мовою та створення бібліотек як найбільш ефективний і дієвий інструмент просвіти народу, пробудження його національної самосвідомості були у діяльності “Просвіти” пріоритетними, саме в цих сферах вона досягла найбільш вагомих здобутків. Загалом, товариство видало 43 книжки для народу (без врахування офіційних, наукових видань, аркушевої продукції тощо), що охоплюють широкий спектр знань: історія і історичне краєзнавство України й світу, природничі науки, літературознавство, географія, сільське господарство, художня література тощо. Їхній сумарний наклад становить близько 300 000 прим. Серед авторів - як активні діячі товариства Б. Грінченко, М. Загірня, С. Єфремов, Д. Дорошенко, П. Капельгородський, Вас. Доманицький, В. Королів-Старий, Мод. Левицький та ін., так і відомі українські письменники, вчені, громадські діячі - І. Франко, М. Драгоманов, М. Костомаров, А. Кримський, Б. Іваницький, І. Огієнко, О. Єфименко, Д. Маркович, П. Холодний, В. Романовський. Виходили в “Просвіті” в перекладі українською мовою й твори іншомовних авторів (Є. Боголюбова, В. Лункевича, В. Масалджі, Б. Свідерського, Абуль-Аля, Нігар-Ханум та ін.). Бібліотека “Просвіти” на початок 1910 р. налічувала понад 6500 прим. видань, в 1917-1920 рр. її фонд зріс до 8000 прим.;

- друкована продукція товариства та книгозбірня “Просвіти” відіграли важливу роль в ознайомленні українського читача із здобутками вітчизняної й світової культури, історії, науки, літератури, у формуванні освічених, національно свідомих громадян, які в часи української революції 1917-1920 рр. становили ядро патріотичних сил, що боролися за державне самовизначення України. За царату у багатьох книжках "Просвіти", хоча й у непрямій формі пропагувались демократичні ідеї права націй на самовизначення, вільного розвитку особистості, справедливої оплати найманої праці, заперечення мілітаризму тощо. Не випадково царська адміністрація саме у виданнях "Просвіти" вбачала загрозу існуванню панівного режиму і визнала їх підставою для скасування товариства у квітні 1910 р.;

- видавнича політика "Просвіти" вирізнялася гнучкістю, в залежності від потреб суспільства у тематиці видань. Так, якщо у “просвітянських” виданнях 1906-1907 рр. помітне місце займали науково-популярна та прикладна тематика з різних розділів знання (медицина, сільське господарство, біологія, географія та ін.) то в подальшому спостерігається чітко окреслена історико-українознавча спрямованість друків товариства;

- "Просвіта" надавала великої ваги постійному вивченню українського читача, його інтересів і уподобань, свідченням чому є теоретичні й практичні розвідки Б. Грінченка, Д. Колоніуса, С. Єфремова, вміщення відповідних запитань до читачів на сторінках популярних “просвітянських” книжок в 1908-1910 рр., неодноразове видання товариством рекомендаційних каталогів книжок для народного читання;

- створена майже виключно за рахунок пожертв книгозбірня "Просвіти" стала найбільшою на теренах Російської імперії спеціалізованою науковою бібліотекою україніки. З огляду на це її можна розцінювати як найбільший духовний скарб національної суспільної і наукової думки того часу. Бібліотека була збережена зусиллями “просвітян” після скасування товариства і відновила свою діяльність у 1918 р. Після створення Національної бібліотеки Української держави (невдовзі перейменованої у Всенародну бібліотеку України - ВБУ) і в умовах фактичної ліквідації “Просвіти” після остаточного утвердження радянської влади в Києві передача "просвітянської" книгозбірні на початку 1920-х років до ВБУ була єдино вірним і виправданим кроком, але з непередбачуваними негативними наслідками. Розпорошений за часів радянської влади фонд "просвітянської" бібліотеки варто відтворити бодай частково або у вигляді цілісної (меморіальної) книжкової колекції під іменним шифром як визначний національний історико-культурний пам'ятник, а також ввести до наукового обігу її каталог шляхом перевидання, долучивши відповідний науково-допоміжний апарат;

- незважаючи на незаперечні здобутки “Просвіти”, реалізація її потенціалу виявилася недостатньою, багато намірів “просвітян” залишилися нездійсненними - як внаслідок перепон з боку владних кіл, так і відсутності достатньої кількості коштів і браку сил. Зокрема, не вдалося придбати власну друкарню, налагодити видання дитячих книжок і шкільних підручників, власного періодичного органу (за винятком єдиного числа журналу “Просвітянин”), перетворити книгозбірню товариства на загальнодоступну для всіх киян, створити мережу бібліотек-філій в селах Київщини тощо. Внаслідок низького рівня самосвідомості й браку почуття громадського обов`язку з боку навіть освічених верств населення і короткочасності своєї діяльності товариство не змогло стати масовою інституцією, більшість його членів не брали активної участі в повсякденній “просвітянській” роботі, неакуратно сплачували внески. Тому тягар постійної практичної праці на громадських засадах несла нечисленна (30-40 осіб) група “просвітян” у вільний від основного місця роботи чи служби час. Цим пояснюється й велика плинність серед “просвітян”, задіяних у робочих комісіях товариства;

- досвід історичної київської "Просвіти", популяризація її здобутків і уроків в рамках діяльності сучасного ВУТ "Просвіта" ім. Тараса Шевченка, його київського осередку, інших культурно-освітніх інституцій залишаються актуальними в контексті творчого використання найкращих традицій просвітництва своїх попередників, патріотичного виховання молодого покоління в дусі відданості ідеям українства, розвитку культурного і духовного життя нації.

Основні положення дисертації відображені автором у таких публікаціях

1. Видання "Просвіт" Наддніпрянської України (1906-1922 рр.): Бібліогр. покажч. / Нац. парлам. б-ка України; Уклад. С. Зворський. - К.: Глобус, 1998. - 133 с.

2. Питання історичного краєзнавства у видавничій діяльності українських культурно-освітніх товариств "Просвіта" / Історія України. Маловідомі імена, події, факти: (Зб. ст.). / НАН України; Ін-т історії України. - К.: Рідний край, 1999. - Вип. 6. - С. 133-137.

3. Видавнича діяльність київської "Просвіти" в 1917-1919 роках // Вісн. Кн. палати. - 1999. - № 6. - С. 23-26.

4. Видавнича діяльність київської "Просвіти" в 1906-1910 роках // Вісн. Кн. палати. - 1999. - № 5. - С. 32-35.

5. До проблеми вивчення історії бібліотечної справи в Україні // Бібл. вісн. - 1997. - № 4. - С. 20-21.

6. Бібліотека київської "Просвіти" у 1917-1920 рр. // Історія бібліотечної справи в Україні: Зб. наук. пр. /Нац. парлам. б-ка України.- К., 1999. - Вип. 3. - С. 42-51.

7. Бібліотека київської "Просвіти" (1906-1910 рр.) // Історія бібліотечної справи в Україні: Зб. наук. пр. /Нац. парлам. б-ка України - К., 1997. - Вип. 2. - С. 51-69.

8. Вивчення читацької думки в київському товаристві "Просвіта" (1907-1910 рр.) // Соціологічні дослідження в бібліотеках: Інформ.-аналіт. бюл. - K., 1994. - Вип. 11. - С. 4-8.

9. Товариства "Просвіта" і бібліотечна справа // Державні бібліотеки: сучасні проблеми і перспективи: Зб. наук. пр. / Держ. б-ка України. - К., 1993.

Размещено на Allbest.ru