Розвиток освіти на Україні другої половини XIX–початку ХХ століть

15

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Церковнопарафіяльні школи -- початкові школи при церковних парафіях на Україні і в дореволюційній Росії. З'явилися після шкільної реформи 1804 року; перебували у віданні духовного відомства, тобто Священного Синоду Російської православної церкви. Раніше -- парафіяльні училища.

У церковних школах викладалися: закон божий, читання та письмо (церковне і світське), початкові арифметичні дії, церковні співи. Містилися в селянських хатах, церковних сторожках, волосних правліннях.

У грудні 1917 р. церковні школи були реорганізовані на загальноосвітні (трудові).

До 1861 року духовенством Російської імперії було засноване понад 18 тисяч початкових училищ, за якими закріпилася назва «церковнопарафіяльних шкіл» (вживалися також назви: «священицькі школи», «церковні школи», «школи для поселянських дітей»).

Поширення церковнопарафіяльних шкіл викликало невдоволення як з боку чиновницької бюрократії, так і з боку багатьох земств. У 1870-ті роки міністерство народної освіти фактично підпорядкувало церковні школи своєму адміністративному управлінню. Багато церковних училищ перейшли у відання земств.

Ставлення до церковної школи стало змінюватися на рубежі 1870-1880-х років, в період суспільних потрясінь. 1884 року видано «Правила про церковнопарафіяльні школи», за якими створювалися однокласні (2-річні) та двокласні (4-річні, з початку XX століття -- 3 -- річні) церковнопарафіяльні школи. В однокласних вивчали закон Божий, церковний спів, лист, арифметику, читання. У двокласних школах крім цього вивчалася історія.

Навчання здійснювали священики, диякони і дячки, а також вчителі і вчительки, які закінчили переважно церковно-учительські школи та єпархіальні училища.

Діяльність шкіл перебувала у віданні опікунської ради, куди входили завідувач школи, піклувальники, вчителі, представники від міста чи земства, виборні особи від населення, що користується школою, які повинні були бути православного віросповідання. На раду покладалися турботи про благоустрій школи у всіх відносинах.

Земства поставили своїм завданням -- повністю охопили освітою молодь, і в багатьох повітах це було досягнуте напередодні революції. В справі шкільної освіти з фінансовою допомогою земству приходило міністерство освіти, яке передало земству все шкільництво на селі.

Протягом 50-ти років діяльності земств у різних їх установах влаштовувались люди, які з причини політичної неблагонадійності не могли знайти праці в державних установах: лікарі, вчителі; статистики, ветеринари і т.п. Земства були тісно пов'язані з українськими громадами. Видатними земськими діячами були: проф. І. Лучицький, родина Дорошенків, В. Тарновський, О. Русов (земський статистик), І. Піраг, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Коцюбинський, О. Лашкевич та сотні інших.

Найбільші податки на земство платили великі землевласники, бо податки, як згадано вище, йшли з десятини, але користь від земських установ мали передусім селяни та дрібні землевласники.

Була ще важлива заслуга земств: вони сприяли піднесенню національної свідомості, а з другого боку -- стали тією школою, яка привчала людність до самоуправління. З початком революції це виразно виявилося, бо саме і земських установ вийшло багато громадських і політичних діячів.

Роль земських шкіл в піднесенні освіти

Дореволюційна література з проблем розвитку системи освіти достатньо різноманітна і представлена в основному роботами загального характеру, які дозволяють отримати цілісне уявлення про розвиток освіти другої половини XIX - початку ХХ століть в Україні.

Невідповідність церковнопарафіяльної освіти вимогам часу підкреслювали О.С. Пругавін, М.О. Бунге, А.С. Окольський, С.В. Рождественський, П. Руссофіл. Важливість поєднання навчання та релігійно-морального виховання обґрунтували Ф. Благовидов, В.В. Григор'єв, Д. Ромашков, М. Мукалов, М. Остроумов.

Церковні школи почали з'являтися при новозбудованих храмах полкових міст і великих сіл вже наприкінці ХVІІ ст. Громада доручала парафіяльному духовенству опікуватися шкільною та позашкільною освітою дітей. Педагогічна діяльність священо- і церковнослужителів була частиною їх пастирської діяльності.

У першій половині ХІХ ст. церковнопарафіяльна освіта залишалася головною формою одержання початкових знань для незаможних верств населення, здебільшого, селянства. Пожвавлення діяльності шкіл духовного відомства у цей період обумовлювалося прийняттям статутів 1864 та 1874 рр. Вплив та участь духовенства у поширенні початкової освіти у пореформений час почали поступово зменшуватися. Позначилася загальна тенденція залучення світських осіб до викладання в церковних школах. Священо- та церковнослужителі погоджувалися на такий розподіл обов'язків, але царизм сподівався на духовенство як надійну опору своєї політики, тому примушував їх нести відповідальність за стан початкової освіти.

Керівництво єпархій вважало, що земства і духовенство мусять співпрацювати на теренах початкової освіти, покладаючи на земства обов'язок вирішення питань матеріального забезпечення. Останнє залишалося головною умовою для існування шкіл і характеризувалося нестабільністю, здебільшого складалося із внутрішніх церковних коштів. Парафіяльним опікунствам також було поставлено за обов'язок піклуватися про організацію функціонування шкіл. Зростання чисельності церковнопарафіяльних шкіл у 60-х рр. змінилося поступовим їх занепадом у 70-х рр., бо злиденне становище населення не сприяло формування в нього прагнення до одержання початкової освіти. Кількість церковних шкіл найшвидше зростала (завдяки співпраці духовенства та земств) в Богодухівському, Харківському, Сумському повітах. В цих же повітах навчалося найбільше учнів. За соціальним станом учні церковних шкіл найвіддаленіших повітів (Богодухівський, Валківський, Вовчанський, Старобільський) належали до селянства. Повільно зростала кількість шкіл для дівчаток. У 60-х рр. XIX ст. розпочалася систематична педагогічна підготовка кадрів для церковних шкіл із представників духовного стану.

Відбувається піднесення діяльності церковнопарафіяльних шкіл, що було викликане прийняттям “Правил про церковнопарафіяльні школи” (1884 р.) та інших законодавчих актів, що сприяли упорядкуванню їх функціонування, а також наданням регулярного фінансування.

Було завершено створення системи церковнопарафіяльної освіти, чітко визначено призначення кожної структурної ланки. Важливу роль у поширенні початкової освіти відігравали школи грамоти, що зосереджувалися у селах найвіддаленіших повітів і стали резервом для поповнення кількості однокласних церковнопарафіяльних шкіл. За тривалістю і змістом навчання церковні школи зрівнялися з міністерськими і земськими. Керівництво здійснювалося єпархіальною училищною радою та її повітовими відділеннями. Парафіяльні школи одержали юридичні права. Храмам стало важко утримувати їх значну кількість, а священо- і церковнослужителям - обтяжливо витрачати багато часу та особистих коштів на церковно-шкільні справи, тому розвиток церковних шкіл уповільнився. Джерела фінансових надходжень залишалися різноманітними, обмеженими, недостатніми і нерегулярними, що обумовлювало нестабільну роботу церковних шкіл. До матеріального забезпечення були залучені державні, громадські та приватні кошти, що забезпечило швидке зростання чисельності церковних шкіл. Важливу допомогу надавали земства.

У роботах педагогів кінця ХІХ - початку ХХ століть знаходимо цікаві роздуми з приводу необхідності переосмислення мети освіти, якісної зміни змісту загальноосвітніх знань. Так, про необхідність забезпечення у середніх навчальних закладах загального розвитку вихованців йшлося у роботі професора Харківського університету М.О. Лавровського "До питання про устрій гімназії". Відомий український фізіолог і педагог В. Данилевський у "Критичних замітках про стан шкільної справи в Росії" (1901) наполягав на необхідності вивчення у школі природничих наук, особливу увагу приділяв викладанню необов'язкових предметів, у першу чергу гімнастики, як засобу забезпечення всебічного розвитку особистості. У зазначеній роботі йдеться, що "гімнастика повинна розвинути кращі сторони й зачатки інтелекту та характеру, повинна намагатися виробити вірну роботу думки, живу допитливість, свідоме ставлення до себе самого й до всього оточуючого...". Нові цільові установки були викладені і у книзі відомого педагога та громадського діяча того часу В.І. Чарнолуського "Провідні питання організації шкільництва в Росії". Вони розкривали "необхідність розвитку здатності до самостійної розумової діяльності та допомоги у засвоєнні необхідних методів такої роботи, повідомлення основ наукових знань, поглиблення та поширення їх, розгортання перед учнями великої перспективи загальнолюдських знань, аби кожний з них вибрав ту або іншу галузь науки або техніки, мав вірну уяву про її місце у загальній системі".

Таким чином, оновлення цільових установок вітчизняного приватного шкільництва було пов'язане з прагненням розбудови дійсно демократичної школи, головним завданням якої було надання загальноосвітніх і професійних знань з метою забезпечення різнобічного розвитку вихованців та сприяння загальносуспільному розвитку. Переосмислення цільових установок загальноосвітньої школи мало наслідком усвідомлення необхідності змін її змістового компоненту, що відобразилось у розширенні та поглибленні навчальних планів і програм.

Положення про початкові народні училища 1864 та 1874 років, державні програми та навчальні плани 1897 року, якими повинні були керуватися приватні школи, виступали запорукою виконання освітньої політики уряду. Кількість навчальних предметів, обов'язкових для початкових навчальних закладів усіх форм власності, була дуже обмеженою й складалася з таких: Закон божий, читання за книгами громадської та церковної преси, письмо, елементарна арифметика, церковні співи (там, де їх викладання було можливе), краснопис.

Розвиток церковнопарафіяльних шкіл у період 1905-1917 рр., характеризується повільним занепадом церковних шкіл, результатом чого стало урядове рішення про їх ліквідацію. Сільські церковні школи розміщувалися в особистих оселях духовенства, церковних або громадських спорудах, що переважно не відповідали санітарно-гігієнічним вимогам до проведення в них занять. Відсутність постійних пристосованих приміщень і палива були головними причинами нестабільної діяльності церковнопарафіяльних шкіл. Ставлення парафії до матеріального забезпечення шкіл залежало від багатьох чинників, основним із яких була матеріальна спроможність сільського населення утримувати школу.

Парафіяльні школи потерпали від скрутних умов (тіснота, холод) організації навчального процесу. Пропуски уроків учнями також порушували нормальний хід занять та були наслідком їх залучення до виконання домашніх господарських робіт.

Форми виховної роботи в церковнопарафіяльних школах були спрямовані на формування релігійно-моральних почуттів учнів та сприяли становленню шкіл як культурно-освітніх центрів парафії. Участь у богослужінні допомагала не тільки закріпленню одержаних знань з Закону Божого на практиці, але й формувала активне ставлення молодого покоління до життя парафії. В церковнопарафіяльних школах активно використовувалися сучасні для того часу форми виховної позакласної роботи - екскурсії (паломництва), формувалися бібліотеки, музей, складалися шкільні літописи. Важлива увага приділялася трудовому вихованню, створюючи передумови для поступового підвищення добробуту колишніх випускників, підвищуючи авторитет церковної школи у парафії.

Проблема забезпечення принципу зв'язку школи з життям широко обговорювалась на початку ХХ століття. Зокрема, на Загальноросійському з'їзді з питань народної освіти, який відбувся у Петербурзі в 1913 р., йшлося про необхідність розуміння початкового шкільництва як першої ланки єдиної загальноосвітньої школи, а тому питання набуття знань, необхідних для життя, передбачалось вирішити на основі реалізації принципу активної творчої діяльності дитини у навчальному процесі. З'їзд визнав за необхідне відмовитись від утилітарного характеру початкової школи, а тому виступив проти викладання дисциплін професійно-технічного характеру. Разом з тим перед початковим шкільництвом було поставлено завдання введення "трудової основи" навчання та виховання. Отже, на з'їзді обговорювалась необхідність відмови початкової освіти від вузької професіоналізації, надання навчальній праці виховуючого характеру.

Немає підстав вважати професійні початкові навчальні заклади досліджуваного періоду суто утилітарними. Звітні документи цих шкіл, що містяться в архівах, дають уяву про цікавий досвід організації фізичного, художнього, морального виховання, що забезпечувався уроками малювання, гімнастики, співів і рукоділля, які входили до навчальних програм і планів згаданих навчальних закладів. Тобто, у приватному початковому шкільництві відбувались спроби поєднати загальноосвітню й професійну підготовку, забезпечити всебічний розвиток вихованців, підготувати їх до реального життя. Ці спроби також відповідали новітнім загальносвітовим тенденціям освітнього розвитку.

У більшості початкових навчальних закладів на високому рівні було поставлене викладання предметів естетичного циклу. Крім традиційних для того часу співів, діти мали можливість навчатися гри на музичних інструментах (домра, балалайка та ін.).

Необхідно відмітити, що на початку ХХ століття суттєві зміни відбулися у позакласному житті школи. У деяких приватних початкових школах до навчальних програм увійшли так звані клубні заняття, що ставили за мету виховувати особистісні якості дитини. До програми клубних занять входили уроки позакласного читання, екскурсії, прогулянки, літературно-музичні свята і т. ін.

Земські школи -- загальноосвітні школи в дореволюційній Росії, які відкривалися й утримувалися земствами в сільській місцевості. Виникли після селянської реформи 1861 р., мали трирічний, а з 90-х років -- чотирирічний термін навчання, яке здебільшого було безплатним.

За статутом земських установ з 1864, вони мали право засновувати початкові школи і дбати за їх матеріальне забезпечення. Проте земства не могли впливати на навчальний процес і програму та призначення вчителів (з 1874 мали право ставити кандидатів). Вони мали своїх представників у повітових і губернських шкільних радах, які займалися управлінням початкових шкіл.

Незважаючи на обмежені права земств, в земських школах часто викладали прогресивні вчителі, застосовувалися ефективніші методи навчання порівняно з міністерськими та парафіяльними школами, заняття проводилися за кращими підручниками. Земства відкривали шкільні бібліотеки, організовували курси для вчителів, створювали різні допоміжні установи: музеї, центральні учительські бібліотеки, книгарні.

Вони мали з початку 3 роки навчання, з 1890-их pp. -- 4 pоки, а під кінець існування земств -- деякі 7 років; в їх програму входили -- релігія, читання, письмо, рахунки, а подекуди й спів. Тип дешевої 3-річної школи, де один учитель займався одночасно з учнями трьох класів в одній кімнаті, розробив земський діяч Олександрівського повіту на Катеринославщині, барон М. Корф; він також уклав програму, підготовив на спеціальних курсах учителів, склав і видав низку підручників для учнів і учителів.

Безпосередньою організацією земських займалися повітові земства; губернські земства виділяли переважно позики повітам, організували учительські курси, відкривали школи професійної освіти.

Проте кожна друга школа мала лише одну класну кімнату і тільки кожна десята -- три класні кімнати. Класи були переповнені (від 50 до 80 учнів). Більше половини (51,6%) вчителів становили вихідці з селян і козаків.

Будинки земських шкіл -- пам'ятки будівництва кінця 19 -- початку 20 ст. Споруджувалися за проектами земських інженерів і техніків для розміщення початкових учбових сільських закладів -- земських шкіл.

Включали в себе учбові класи, рекреації, квартири для вчителів, бібліотеки. За своєю архітектурою в кін. 19 ст. були найчастіше безстильними або еклектичними, інколи вони давали приклади провінціального псевдокласицизму або псевдоросійського стилю, на початку 20 ст. траплялись запозичення форм стилю модерн. Про невиразність архітектури шкільних будинків у 1905 р. писала Олена Пчілка у журналі "Рідний край", яка висловила побажання, щоб архітектура шкільних споруд відповідала б народному смаку і набула б рис національної своєрідності.

1912 розроблено серію шкільних будинків художником О.Г. Сластіоном, який опрацьовує фасади, вносить в архітектуру поліпшені форми, звертаючи особливу увагу на декоративні прикраси на фасадах з нетесаної цегли у вигляді окремих вставок, лиштв, арабесок і килимових композицій, що надавало архітектурі підкреслено національного характеру.

Рівень земських шкіл порівняно з іншими (міністерськими й церковно-приходськими) був вищий. Це показує і статистика письменності з 1897 р.: в земських (19%) і в неземських (16,9%).

Крім початкових шкіл, земства займалися також професійною освітою. Заведено ряд ремісничих шкіл, на що асигнували кошти голови губернського земства. З відоміших земських професійних шкіл були: Художньо-промислова та керамічна школа ім. Гоголя в Миргороді й ремісничі школи в Новомосковському, Полтаві та ін. Для підготовки учителів існувала в 1870-их pp. земська семінарія в Чернігові, яка однак в 1878 p. під тиском міністра освіти була закрита. Деякі земства почали відкривати також гімназії; першим було Глухівське повітове земство, яке заснувало в 1860-их pp. прогімназію, перетворену в 1876 році на гімназію.

Повітові і губернські земства часто клопоталися перед урядом за впровадження української мови до земських шкіл; в 1870 році підняв це питання М. Константинович на з'їзді чернігівського повітового земства, в 1881 р. -- чернігівське губернське земство з ініціативи з'їзду учителів під проводом М. Корфа, в 1895 р. -- єлисаветградське повітове земство й ін.

Зокрема в 1904-1905 pp. земства виносили ухвали про українську мову, але уряд відхиляв ці прохання, а учителів, які пробували користуватися українською мовою як допоміжною, звільняли. Діяльність земств в цілому на відтинку народної освіти зустрічала неприхильне ставлення з боку реакційних кіл царського уряду і Синоду. Земські школи проіснували до революції 1917 р. Після 1917 р. земські школи були перетворені на єдині трудові школи.

Роль земських шкіл в піднесенні освіти серед селянських мас, та демократизації шкільництва в Україні була визначною. Крім згадуваного Корфа, важливу участь у розробленні програм і підручників для земських шкіл брав відомий педагог К. Ушинський.

земська школа церковнопарафіяльна освіта

Висновки

Церковнопарафіяльні школи тривалий час залишалися єдиною формою навчання для незаможний верств сільського населення, яке традиційно здійснювалося Православною Церквою, складаючи частину її культурно-освітніх функцій. Парафіяльні школи користувалися підтримкою у суспільства з причини значної релігійності частини населення та авторитету Церкви.

Церковні школи, як перша ланка початкової освіти, знаходились повністю на матеріальному утриманні Церкви та громади. Державна підтримка обмежувалася лише контролем з визначення змісту і завдань їх діяльності. Духовенство залишалося єдиною силою, що здійснювала початкову освіту народних мас.

Зі скасуванням кріпацтва спостерігалося певне пожвавлення діяльності шкіл духовного відомства, що обумовлювалося прийняттям державних документів про освіту у 1864 р. та 1874 р. Але стан шкільної справи в цей період залишався незадовільним. За чисельністю дітей і періодичністю навчання парафіяльні школи нагадували більше домашні школи грамоти. Духовенство примушували до ведення освітньої справи. Утворення училищних рад - губернської та повітових - як керівних та контролюючих органів, сприяло упорядкуванню діючих і утворенню нових шкіл.

У 60-х роках ХІХ ст. державна політика зумовлювала загальний релігійний характер освіти і сприяла його вкоріненню. З відкриттям та розгортанням діяльності земських шкіл, відставання церковних стало ще більше очевидним за такими показниками як рівень матеріального забезпечення, рівень викладання та якість педагогічної підготовки учительських кадрів із духовенства.

У період з 1884 р. по 1904 р. відбувалося піднесення у діяльності церковнопарафіяльних шкіл, обумовлене ініціативою самодержавства - прийняттям “Правил про церковнопарафіяльні школи” (1884 р.) та регулярним (з 1896 р.) їх фінансуванням. У цей час зростала кількість шкіл, відбувався перехід до трьохрічного мінімального строку навчання, удосконалення програм до рівня земських шкіл та застосування досвіду їх роботи, створення чіткої системи церковнопарафіяльної освіти, самостійна підготовка духовним відомством кадрів для церковних шкіл. Однією з поширених форм одержання початкової освіти у сільській місцевості стали школи грамоти, що остаточно перейшли у підпорядкування духовенства у 1891 р. Зростанню їх кількості та авторитету сприяли матеріальна доступність і пристосованість до умов сільського побуту.

Єпархіальне керівництво рішуче боролося із ганебними прикладами ставлення до шкільної справи. Випадки посадових порушень пояснювалися відсутністю спеціальної педагогічної підготовки та матеріальної зацікавленості представників духовенства до виконання службових учительських обов'язків. Єпархіальне керівництво через свої духовні училища (єпархіальне та семінарію) і другокласні школи намагалося забезпечити педагогічними кадрами церковнопарафіяльні школи.

Останній період діяльності церковнопарафіяльних шкіл (1904-1917 рр.) характеризується їх поступовим занепадом, викликаним стрімким відставанням якості підготовки учнів від освітніх вимог часу. У червні 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв рішення про ліквідацію церковнопарафіяльних шкіл та передачу останніх у підпорядкування Міністерства народної освіти. Навчальний процес у парафіяльній школі був спрямований на виховання в учнів рис православного віруючого у шкільних, побутових і громадських умовах. Учні відвідували богослужіння, брали участь у церковному читанні та співах, роботі шкільних бібліотек. Для поклоніння святиням влаштовувалися паломництва, які набули досить значного поширення серед інших виховних заходів. Цікавою формою виховної та методичної роботи стала організація шкільного музею та складання шкільних літописів. Складовою частиною виховуючого навчання стало трудова підготовка, що здійснювалася через діяльність ремісничих відділень і класів ручної праці.

Із всіх існуючих початкових шкіл найкращими були земські школи, де вчителі використовували більш прогресивні методи навчання, а зміст навчання у них був дещо ширшим, що передбачав ознайомлення дітей з відомостями з географії, історії, природознавства.

Земські школи -- загальноосвітні школи в дореволюційній Росії, які відкривалися й утримувалися земствами в сільській місцевості. Виникли після селянської реформи 1861 р., мали з початку 3 роки навчання, з 1890-их pp. -- 4 pоки, а під кінець існування земств -- деякі 7 років; в їх програму входили -- релігія, читання, письмо, рахунки, а подекуди й спів. Тип дешевої 3-річної школи, де один учитель займався одночасно з учнями трьох класів в одній кімнаті, розробив земський діяч Олександрівського повіту на Катеринославщині, барон М. Корф; він також уклав програму, підготовив на спеціальних курсах учителів, склав і видав низку підручників для учнів і учителів.

Безпосередньою організацією земських займалися повітові земства; губернські земства виділяли переважно позики повітам, організували учительські курси, відкривали школи професійної освіти.

Список використаної літератури

1. Бричок С.Б. Роль церковнопарафіяльних шкіл у розвитку освіти на Волині // Шлях освіти. - 2000. - № 1. - С. 48-51.

2. Бричок С.Б. Специфіка виховання у церковнопарафіяльних школах: екскурс в історію // Оновлення змісту і методів виховання в закладах освіти. Наукові записки РДГУ. - Рівне: РДГУ, 2001. - Вип. 17. - С. 134-136.

3. Яковенко Г.Г. Харків як методичний центр церковно-шкільної освіти наприкінці XIX - на початку XX // Віра і розум. ? 2003. ? №4. ? С. 187-189.

4. Яковенко Г.Г. Церковнопарафіяльні школи на Слобожанщині в XVII - на поч. XVIII ст. // Збірник наукових праць Харківського держ. пед. ун-ту ім. Г.С. Сковороди. Серія “Історія та географія”. ? Харків, 2000. ? Вип. 6. ? С. 48-53.

Размещено на Allbest.ru