Документальні фонди музеїв Київщини: історія формування, склад, організація, використання

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ АРХІВІВ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ

АРХІВНОЇ СПРАВИ ТА ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА

ДІДЕНКО Людмила Михайлівна

УДК 930.25: 069 (477.41)”19”(043.3)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ДОКУМЕНТАЛЬНІ ФОНДИ МУЗЕЇВ КИЇВЩИНИ: ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ, СКЛАД, ОРГАНІЗАЦІЯ, ВИКОРИСТАННЯ

07.00.10 - документознавство, архівознавство

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Українському науково-дослідному інституті архівної справи та документознавства Державного комітету архівів України

Захист відбудеться 26 жовтня 2005 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26. 864.01 в Українському науково-дослідному інституті архівної справи та документознавства за адресою: 03110, Київ, вул. Солом'янська, 24.

Із дисертацією можна ознайомитися у Науково-довідковій бібліотеці центральних державних архівів України: Київ, 03110, вул. Солом'янська, 24.

Автореферат розісланий 24 вересня 2005 р.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Початок ХХІ ст. в українській історіографії прикметний активізацією вивчення регіональної історії. Важливість таких досліджень засвідчує прийняття Державної програми розвитку краєзнавства на період до 2010 року (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 10 червня 2002 р. № 789), активна наукова діяльність Спілки краєзнавців України, результати конференції “Архіви і краєзнавство: шляхи інтеграції” (Київ-Дрогобич-Трускавець, 2002) та ін. Історико-краєзнавчі дослідження неможливі без ретельного вивчення архівних документів, що зберігаються в архівах та музеях регіонів України. Зокрема, крім державних архівних установ, музеї Київщини зберігають цінні архівні документи, дають можливість з'ясувати етапи та шляхи надходження їх до музейних фондів, персональний внесок незаслужено забутих представників інтелігенції, які опікувалися збереженням вітчизняної історико-культурної спадщини.

Водночас залучення до наукового обігу інформації про архівні документи, які зберігаються в музеях Київщини, є актуальним завданням архівознавства та документознавства. Не менш важливими є також дослідження історії комплектування музеїв архівними документами, оскільки досвід діяльності музеїв Київщини щодо комплектування та організації архівних документів донині не втратив актуальності.

Актуальним видається також дослідження принципів організації документальних фондів музеїв, під якими в музейній практиці розуміють комплектування, опрацювання, облік, зберігання, забезпечення збереженості тощо. Актуальність теми дослідження документальних фондів музеїв Київщини посилюється тим, що на сьогодні практично відсутні узагальнюючі праці з цих питань.

Об'єктом дослідження є документальні фонди музеїв Київщини.

Предметом дослідження є історія комплектування архівними документами музеїв Київщини, структура архівних комплексів, склад і зміст документів, шляхи надходження, організація та використання.

Методи дослідження. У роботі використані загальнонаукові методи: історичний, порівняльний, статистично-аналітичний, методи логічного аналізу та узагальнення, які дали змогу комплексно вивчити предмет та об'єкт дослідження, дослідити етапи та шляхи формування документальних фондів музеїв Київщини.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1920-х рр. до початку 2005 р. Вибір нижньої межі зумовлений активізацією музейного будівництва на Київщині, метою якого було збереження історико-культурної спадщини. Вибір верхньої межі зумовлений перебудовою діяльності музеїв відповідно постанови Кабінету Міністрів України від 30 березня 2002 р. № 442 про реалізацію “Державної програми розвитку музейної справи в Україні на 2001- 2005 рр.”

Територіальні рамки дослідження. Під Київщиною розуміється територія Київської губернії, Київської округи, Київської області в адміністративно-територіальних межах, які були чинними в той чи інший період з 1920-х рр. донині.

Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз складу і змісту архівних зібрань музеїв Київщини та дослідження історії їх формування. Для досягнення поставленої мети в дисертації було поставлено такі завдання:

– проаналізувати процес створення музеїв Київщини та особливості комплектування їхніх фондів архівними документами;

– визначити шляхи комплектування музеїв Київщини архівними документами;

- визначити персональний внесок у формування документальних фондів музеїв Київщини діячів науки і культури та краєзнавців;

- простежити принципи організації архівних зібрань музеїв Київщини;

- дослідити склад і зміст основних тематичних груп архівних зібрань музеїв Київщини та визначити їхню інформаційну цінність;

- описати форми і методи використання архівної інформації архівних зібрань у музеях.

Джерельною базою дисертаційного дослідження є законодавчі (Про Національний архівний фонд і архівні установи. Закон України від 24 грудня 1993 р. № 3814 - ХІІ; Про музеї та музейну справу. Закон України від 29 червня 1995 р. // 249/95-ВР, редакція від 01. 01. 2004 р. та ін.) та нормативні акти органів державної влади, якими регулюються суспільні відносини в галузі музейної та архівної справи, інструктивні та методичні розробки з питань вивчення, збереження та охорони Музейного фонду України.

Важливою складовою джерельної бази є архівні документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ф. 14, 166, 318), Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. Вернадського НАН України (фонд. Х, 90, 102), Державного архіву Київської області (ф. 2225, 4156), Наукового архіву Інституту археології НАН України (ф. Всеукраїнського археологічного комітету: ф.10, Курінного П.П.), архівного відділу Білоцерківської міської ради (ф. 26), наукового архіву Білоцерківського краєзнавчого музею, а також планово-звітна документація музеїв Київщини (звіти про діяльність музеїв, річні та перспективні плани, статистичні звіти тощо), які відображають процес формування, організацію і використання архівних документів у музеях Київщини.

Історіографію дослідження музейної справи в Україні, комплектування архівними документами музеїв Київщини складають праці українських та зарубіжних дослідників.

Видатні українські музеєзнавці, історики та діячі культури у своїх наукових працях 20-30 рр. ХХ ст. аналізували проблеми розвитку музейної справи, збирання та обліку музейних колекцій, їх зберігання, науково-дослідну та науково-освітню діяльності. Ще в 1927 р. В. Дубровський наголошував на тому, що в галузі культурного будівництва в Україні немає більш забутої справи, ніж музейна, порівняно з її суміжною галуззю - архівною.

Зокрема, у працях М. Грушевського “Бережіння і дослідження побутового і фольклорного матеріалу як відповідальне державне завдання” (1925), В. Дубровського “Охорона пам'яток культури в УСРР” (1927), “Чергові завдання сучасного музейного будівництва на Вкраїні” (1927), “Музеї на Україні” (1929) визначено першочергові завдання по об'єднанню музеїв Укрнауки і Укрполітосвіти, з'ясовано типи музеїв.

В. Щербаківський, Т. Мовчанівський, К. Болсуновський, М. Біля-шівський, Д. Яворницький, І. Свєнціцький, М. Бочков, С. Дроздов висвітлювали різні аспекти розвитку музейної справи в Україні. Їхні дослідження стосувалися, зокрема, історії створення музеїв на Київщині (Черкаського окружного ім. Т.Г. Шевченка, Бердичівського соціально-історичного музею імені Ф. Дзержинського, Білоцерківського окружного музею старожитностей, Соціально-історичного музею Уманської округи).

На рубежі 20-30-х рр. ХХ ст., зі згортанням краєзнавчого руху в Україні, долю багатьох видатних діячів культури, краєзнавців, директорів музеїв та будівничих музейної справи було вирішено: відбулась хвиля репресії щодо діячів музейної справи та була призупинена видавнича діяльність українських музейних установ.

Історіографія 40-60-х і початку 70-х рр. ХХ ст. відображала загальну тенденцію розвитку мережі музеїв, розширення їхньої науково-освітньої діяльності, побудови експозицій із відображенням етапів соціалістичного будівництва, рекомендації щодо особливостей збиральницької та пошукової роботи музеїв. У нечисленних працях зазначеного періоду висвітлювалась діяльність радянських органів влади по створенню нових музеїв. Згадуються й інші досягнення - запроваджено марксистсько-ленінської методології в музейній справі, на якій ґрунтувалась уся робота музеїв.

Важливим внеском у дослідження розвитку музейної справи стала монографія авторського колективу викладачів Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка (М. Бондар, Г. Мезенцева, Л. Славін) “Нариси музейної справи” (1959), у якій представлено загальні відомості про зародження музеїв, їхнє місце в науково-освітній діяльності, методику і практику комплектування та збереження колекцій, запобігання їх старінню і псуванню. У монографії найважливішим напрямом роботи музеїв було визнано охорону історико-культурних пам'яток.

В окремих наукових статтях українських і російських авторів, які зверталися до проблем наукової організації документальних фондів, порушувалися питання складу і структури музейних фондів, змісту фондової роботи. Так, у статті “Дифференцированный подход к созданию и усовершенствованию научно-справочного аппарата к документальным фондам” (1975) М.Е. Кучеренко запропонував оптимальну структуру системи довідкового апарату, яка забезпечує точний і швидкий пошук та повну інформацію про архівний музейний документ. На його думку, каталоги, як один з основних довідників, дозволяють отримувати інформацію про архівний документ у масштабах усього музею.

Питання обліку та комплектування документальних фондів музеїв висвітлювалися у збірниках Науково-дослідного інституту музеєзнавства (м. Москва) та в журналі “Музейное дело в СССР”, зокрема щодо конкретизації завдань з визначення функцій музеїв різного типу і профілів, підготовки принципових положень про зміст і форми їхньої діяльності, науково-дослідну, збиральницьку, експозиційну і масову науково-освітню роботу краєзнавчих музеїв. Але вирішення проблем музейного будівництва в ці роки залишалось поза увагою органів влади різного рівня.

Окрему групу становлять наукові праці українських радянських дослідників, які сприяли вирішенню проблем становлення, розвитку та ролі музейних закладів у вихованні молоді та охороні пам'яток. Зокрема, А. Закс у роботі “Источники по истории музейного дела в СССР” (1968) наголошував на необхідності систематичного вивчення історії музейної справи та питання розпорошеності архівних документів, посиленні ролі Науково-дослідного інституту музеєзнавства (м. Москва) в організації архівних документів, використанні матеріалів музейних нарад як джерела вивчення музейної справи в СРСР.

Вагомим внеском у розвиток музейної справи в СРСР та Україні стали праці В. Ігнатьєвої “Организация музейного дела в годы восстановления народного хозяйства (1921-1925)” (1968), О. Іонової “Создание сети краеведческих музеев РСФСР в первые десять лет Советской власти” (1957), “Из истории строительства краеведческих музеев РСФСР” (1961), у яких автори аналізують питання музейного будівництва, вказують на відсутність науково-методичної допомоги музеям та матеріальної бази, недостатню наукову кваліфікацію музейних працівників, відбудову і подальший розвиток музейної мережі, налагодження роботи з обліку і збереження фондів, а також характеризують основні положення про діяльність краєзнавчих музеїв.

У статтях Ю. Омельченка “Музейное строительство в годы довоенных пятилеток (1928-1941)” (1963), “Охорона пам'яток і музейне будівництво на Україні в перші роки Радянської влади” (1972), “Музейне будівництво на Україні в 1921-1945 рр.” (1975), “Музейництво як система на терені освіти та краєзнавства” (1993) йдеться про стан охорони пам'яток і музейне будівництво в Україні, починаючи з 20-х рр. ХХ ст., про заходи щодо збереження історико-культурної спадщини, законодавчі акти, які відображають організаційну діяльність державних органів у розгортанні краєзнавчого руху та роль у цій справі громадських організацій і краєзнавчих гуртків та ін.

У монографії В. Акуленка “Охорона пам'яток культури в Українській РСР (1922-1929 рр.), та статті “Охорона пам'яток культури в Україні. 1917-1990” (1991) висвітлені питання законодавчого регулювання охорони і використання пам'яток культури в 1917-1990 рр., та подані пропозиції, щодо радикального поліпшення правової охорони в цій сфері.

Висвітленню особливостей розвитку музейної справи в період з 1917 р. по червень 1941 р. присвячено монографію Р. Маньковської “Музейництво в Україні” (2000), у якій підкреслено, що історичний аналіз розвитку музейної справи спроможний піднести українське музеєзнавство на новий теоретичний рівень і допоможе у вирішенні завдань управління, формування музейної мережі та удосконалення музейної діяльності.

Сучасні дослідники активно висвітлюють роль музеїв у збереженні історико-культурної спадщини. Цьому, зокрема, присвячені монографії С. Гаврилюк “Історичне пам'яткознавство Волині, Холмщини і Підляшшя (ХІХ - початок ХХ ст.)” (2002), С. Білоконя “Музей України. Збірка П. Потоцького: доба, середовище, загибель” (2002), Л. Бабенка “Із досвіду розвитку краєзнавства на Україні протягом 20-х - на поч. 30-х років” (1991), О. Нестулі “До питання про музейне будівництво в Білій Церкві в 1918 - на початку 20-х років” (1994).

У монографії О. Нестулі “Біля витоків державної системи охорони пам'яток культури в Україні (доба Центральної ради, Гетьманщини, Директорії)” (1994) висвітлено історію розвитку громадських форм пам'яткоохоронного руху в березні-червні 1917 р., основні пам'яткоохоронні роботи з кінця 1918 р. до початку 1919 р. та напрями й організаційні підвалини охорони пам'яток, підкреслена роль С. Дроздова в розбудові Білоцерківського музею, що сприяло збереженню історико-культурних пам'яток краю.

Питання організації архівних документів у музеях аналізуються в наукових працях А. В'ялець, Е. Чернявської “Актуальні проблеми фондової роботи музеїв” (1988), Г. Болотової “Основні проблеми теоретичних та методологічних засад роботи з документами державного архівного фонду в музеях республіки” (1988), у яких наголошується на недосконалості наукового опрацювання писемних джерел, що включає, зокрема, атрибуцію, наукове описування, визначення цінності, унікальності та місця у структурі музейного фонду, рекомендації щодо збереження архівних документів.

У статті К. Климової “Документи Національного архівного фонду в музеях: принципи класифікації та обліку” (1996) зроблено огляд музейної практики класифікації та обліку документів НАФ України з відповідними висновками про відсутність єдиних правил наукової організації документів в музеях України та відмінність форм обліку таких документів у музеях і архівах, про недосконалу організацію експертизи цінності документів у музеях.

Окремі питання розвитку архівної справи в Україні в різні періоди та основні тенденції й напрями наукової роботи в галузі архівної справи висвітлені в працях Г. Боряка, І. Верби, К. Климової, І. Матяш, Н. Московченко, Р. Пирога, Ю. Прилепішевої. Автори, зокрема, торкаються питань історії архівної справи, правових засад та структури Національного архівного фонду України, принципів організації архівної справи та діяльності архівних установ, проблем архівознавства як наукової системи і навчальної дисципліни та ін. Ці питання є актуальними для музеїв і на сучасному етапі організації архівних документів, формування НАФ, але неналежне ставлення Міністерства культури і туризму України до музейної справи стримує проведення відповідних досліджень і розробок.

Теоретичні аспекти сучасного документознавства та його термінологічні проблеми, зокрема тлумачення таких понять як “документ”, “історичне джерело”, ”доджерело”, знайшли відображення в статтях С. Кулешова “Ще раз про “доджерело” (2002), “Новий погляд на структуру документознавства” (2003), “Історичне документознавство: зміст та основні завдання наукового напряму (до постановки проблеми)” (1998) та ін.

У монографії С. Кулешова “Документознавство: Історія. Теоретичні основи” (2000) проаналізовано витоки науки про документ, подано історичний нарис розвитку документознавства, розглянуто структуру, теоретичні основи сучасного документознавства та методологічні засади документології.

Архівознавчі проблеми відображені в науково-методичних рекомендаціях Н. Христової “Грошова оцінка документів НАФ України” (2004); Н. Христової, Л. Андрієвської, В. Бездрабко та ін. “Схема класифікації документної інформації в систематичних каталогах державних архівів України” (2004), К. Новохатського “Межі Національного архівного фонду” (2000), Л. Драгомірової “Оптимальна модель організації документів Національного архівного фонду: методологія визначення і технологія створення (науково-практичний коментар до третього розділу Основних правил роботи державних архівів України) (2004), які мають велике значення для формування музейних архівних документів НАФ (принципи і критерії) та включення їх до Державного реєстру національного культурного надбання, а також у справі уніфікації музейної технології відносно архівної.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що на основі вивчення значного масиву архівних документів музеїв Київщини вперше комплексно досліджено історію комплектування, структуру і склад документальних фондів музеїв Київщини, наукові засади організації архівних документів музеїв та використання архівної інформації.

Уперше досліджено архівні зібрання музеїв Київщини, висвітлено маловідомі факти з біографії діячів науки і культури Київщини та розвиток музейної справи в регіоні.

Вивчено персональний внесок учених-архівознавців та краєзнавців у розвиток архівної справи на Київщині.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його матеріали можуть використовуватися під час створення загальних праць з історії музейної справи, формування музейних документальних фондів, їх організації та використання, у теорії та практиці архівознавства, документознавства та в музейній справі.

Основні положення та висновки дисертації використовуються автором під час проведення семінарів-практикумів для працівників музеїв Київщини, у педагогічній діяльності при проведенні лекційних та семінарських занять з історії зарубіжної та української культури для студентів Білоцерківського державного аграрного університету.

Апробація роботи. Основні положення дисертаційної роботи доповідались дисертантом на 10 наукових конференціях різних рівнів:

а) міжнародних: “Світ культури національних меншин в контексті відродження Української держави” (Біла Церква, 1999); „Архівна наука та наука в архівах” (Київ-Біла Церква-Умань, 2004);

б) всеукраїнських: “75-річчя Волинського краєзнавчого музею та 55-річчя Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки (Луцьк, 2004); „Україна і Росія: досвід історичних зв'язків та перспективи співробітництва” (Кривий Ріг, 2004); „Вивчення історичної та культурної спадщини Правобережної України: проблеми і перспективи” (Біла Церква, 2004); “ До 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні” (Біла Церква, 2005);

в) наукових читаннях: “Протоієрей Петро Лебединцев та українське Відродження ХІХ - поч. ХХ ст.” (Біла Церква, 2001), „Видатні конструктори України: академік Б.М. Вул.” (Київ, 2003) та ін.

Структура роботи зумовлена метою дисертаційного дослідження. Дисертація складається із вступу, 3-х розділів (7 підрозділів), висновків, списку джерел і літератури, 6 додатків. Обсяг тексту дисертації становить 167 с. Перелік джерел і літератури складає 467 позицій на 43 с.

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження відображені в 20-ти публікаціях, з них три, загальним обсягом 3,2 др. арк., - у фахових виданнях, затверджених переліками ВАК України.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано актуальність роботи, визначено об'єкт і предмет дослідження, хронологічні рамки, сформульовано мету і завдання дослідження, розкрито його наукову новизну та практичне значення, висвітлено стан історіографії проблеми.

Перший розділ “Процес комплектування архівними документами музеїв Київщини” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Процес створення музеїв Київщини” проаналізовано процес створення музеїв на Київщині, витоки формування архівних колекцій, передумови, які сприяли розвитку музейної справи в регіоні в післяреволюційний період, який характеризувався нестабільністю. Надзвичайна складність політичної ситуації, безперервність бойових дій, часта зміна влади негативно впливали на процес створення музеїв.

Підкреслено, що завдяки діячам культури і науковцям музейне будівництво в Україні стало розглядатися як відповідальна державна справа. Створювалися відділи музейництва у державних структурах, які сприяли розробці та оприлюдненню документів, звернень, запобігали знищенню, вивезенню за кордон та розграбуванню національних пам'яток і формували правову базу діяльності музеїв. Розкрито процес поширення краєзнавчого руху у 1921-1925 рр., створення в Україні багатьох краєзнавчих гуртків і товариств, збирання великої кількості цікавих і важливих пам'яток природи, історії, мистецтва та побуту які стали основою створення музеїв. Розглянуто процес створення окружних музеїв Київщини у 5 округах: Уманському, Черкаському, Білоцерківському, Бердичівському, Київському.

Зокрема на Київщині в 1925 р. було створене Білоцерківське окружне архівне управління, історія якого тісно пов'язана з ім'ям С. Дроздова - організатора та першого завідувача установи. Проаналізовано вплив соціально-економічних та політичних чинників на розвиток архівної справи на Київщині, впровадження форм і методів науково-дослідних робіт на тлі архівного будівництва того періоду.

У підрозділі 1.2 “Етапи і шляхи формування архівної колекції на прикладі Білоцерківського краєзнавчого музею” визначено етапи комплектування документальних фондів музеїв Київщини на прикладі Білоцерківського краєзнавчого музею, оскільки формування докумен-тальних фондів музеїв Київщини на усіх етапах їх розвитку відбувалося за однакових умов. Їх поділено на періоди: 1920-1930 рр. - період створення окружних музеїв; 1930 - початок 1950-х рр. - період значних втрат еліти української нації та культурно-історичної спадщини, зокрема музейних та архівних скарбів України; (друга половина 50-х - початок 60-х років ХХ ст.) - новий наступ на церкву, який сприяв передачі стародруків із церков до музеїв; 1960-1990 рр. - період активізації музейної справи; 1991- 2004 рр. - період національного відродження традицій та історичної пам'яті українського народу.

У параграфі за результатами аналізу шляхів формування документальних фондів музеїв Київщини з'ясовано, що основними шляхами надходження архівних документів є приватні колекції прихильників музейної справи, документальні звіти та фотографії проведених наукових експедицій, передавання документів та фотографій учасників Другої світової війни та партизанського руху, заслужених учителів, видатних діячів науки, освіти та культури; подарунки музеям, закупівля через фондово-закупівельну комісію, передавання музею вилучених речей із митниць; збирання рекламної продукції під час виборчих кампаній в Україні різного рівня тощо.

У підрозділі 1.3 “Персональний внесок діячів науки і культури, краєзнавців у формування документальних фондів музеїв Київщини” на основі документальних фондів здійснено узагальнення процесу створення музеїв. У 1920-1930 рр. до нього безпосереднє відношення мали не тільки відомі вчені-історики та філологи, й краєзнавці-аматори, які своєю працею і науковими знаннями сприяли розвитку музеїв та формуванню їхніх колекцій. Вивчені документи дають підстави стверджувати, що всі вони своїми знахідками і колекціями поповнювали фонди музеїв, брали участь в археологічних експедиціях, оприлюднювали результати своїх пошуків, налагоджували контакти з колекціонерами та іншими музеями.

Виявлені документи дають можливість висвітлити життя і діяльність краєзнавців, науковців, дослідників і колекціонерів старовини, зокрема М. Біляшівського, Т. Мовчанівського, К. Болсуновського, С. Дроздова, П. Дзбанівського, П. Курінного та інших, які зробили вагомий внесок у розвиток музейної справи та збереження історико-культурної спадщини на Київщині в 1920-1930 рр., були організаторами музеїв, передали частину власних колекцій у музейні фонди. Дослідження історії краю місцевими краєзнавцями, такими як О. Непорожній з Яготина, І. Ніколенко з Богуславщини, М. Рибитва з Фастівщини та ін. в 50-70-х рр. ХХ ст. сприяли формуванню документальних фондів музеїв.

Наприкінці 1980 - на початку 1990-х рр. з початком відродження національної свідомості активізувалися краєзнавчі дослідження. Краєзнавчі розвідки сприяли пошуку і вивченню архівних документів, які розкривали невідомі сторінки з історії краю, творчу та наукову діяльність української інтелігенції, зокрема науковців, викладачів, краєзнавців, письменників.

Розділ 2 “Документальні фонди музеїв Київщини: склад, зміст та організація” складається із 2 підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Організація документальних фондів” проаналізовано визначення базових понять, термінів у музейній та архівній справах. З'ясовано, що документальні фонди музеїв Київщини на початок 2005 р. налічували 90481 од. музейних предметів.

До основного фонду групи “письмові джерела” (шифр ПД) належать рукописні книги, стародруки з маргіналіями, друковані документи різних закладів та осіб, які характеризують їхнє життя і діяльність, рідкісні книги, технічна документація, креслення, періодичні та неперіодичні видання, листівки, газети, бланки документів. Крім того, до групи ПД входять музейні предмети образотворчого та етнографічного характеру (зібрання поштових марок, плакати, альбоми, анкети, афіші, програми, візитки тощо). При відборі документів до основного фонду музею діють такі ж критерії, як і при відборі документів до НАФ: походження; зміст; зовнішні ознаки, ступінь збереженості. До основного фонду належать фотодокументи, негативи з натури, позитиви, фотоальбоми, а також кінодокументи та нетиражовані фотодокументи.

Критеріями відбору документів до науково-допоміжного фонду (НДФ) є стан збереженості документа, техніка виконання (репринтні видання), довідкове значення документа.

Зміст поняття “документальний фонд” в архівах та в музеях - різний, що зумовлює помітні розбіжності в наукових засадах організації фондів. Відмінність визначення поняття дає підставу говорити про складність і водночас необхідність уніфікації терміна “документальні фонди” музеїв відносно архівних.

Комплектування архівів і музеїв відбувається різними шляхами. На противагу комплектуванню державного архіву документами НАФ, яке є систематичним, цілеспрямованим і планомірним, поповнення складу музейного фонду відбувається відповідно до профілю музеїв. Джерела надходжень до документальних фондів музеїв чітко не визначені в нормативній базі. У зв'язку з цим музейне комплектування є нестабільним, несистематичним, що певною мірою залежить від суб'єктивних та об'єктивних результатів пошуку документів, що мають музейну цінність.

Державної підтримки в комплектуванні архівних фондів музеї не отримують (у музеях Київщини не фінансуються наукові експедиції та закупівля предметів музейного значення). Система комплектування музеїв архівними документами є недосконалою через різні завдання та мету їхньої діяльності порівняно з архівами: архіви зберігають усі документи, а музеї - лише відповідно до класифікації музею.

Термін “документ” в архівних установах і музеях визначається по-різному, але має однакову суть. Кожен архівний документ, який взятий у музеї на облік і знаходиться у його фондах, має статус “музейного предмета”. В експозиції він отримує назву “експонат”.

Аналіз переліку основних облікових архівних документів показав, що він у музеях відрізняється від аналогічного в архівних установах. У музеях перелік спрямований на облік кожного архівного документа (поодиничний подокументний облік), а в архівних установах він перетворюється у “справу”, яка може включати певну кількість документів.

Опрацьовані документи зберігаються у фондах музеїв в окремих папках відповідно до тематики, у яких облікова одиниця зберігання має номер за записом у книзі надходжень (шифр КВ або КН), інвентарний номер (шифр ПД чи ФН) та порядковий наскрізний номер. Інвентарні книги та інвентарні картотеки в музеї призначені не тільки для обліку і зберігання музейних предметів, але й слугують науково-довідковим матеріалом. Вони складалися в музеях Київщини до 1987 р. З 1987 р. в музеях України згідно з наказом Міністерства культури СРСР було запроваджено науково уніфіковані паспорти з метою вдосконалення системи обліку, обробки та використання інформації про музейні предмети, які входять до Музейного фонду України. Науково уніфікований паспорт зберігається на тих же умовах, що й документи НАФ в архівних установах. Він має 46 реквізитних полів визначеного формату з відповідними порядковими номерами. У музеях, де є комп'ютери, науково уніфікований паспорт використовується в системі автоматизованого обліку музейних предметів як вихідний інформаційний документ.

У кожному музеї Київщини у процесі роботи визначилися власні сталі підходи до систематизації документальних фондів. До сьогодні у своїй роботі вони керуються “Инструкцией по учету и хранению музейных ценностей, находящихся в государственных музеях СССР” двадцятирічної давнини. Наказом Міністерства культури і мистецтв України (1998) була затверджена “Інструкція про порядок визначення оціночної та страхової вартості пам'яток музейного фонду України”, за якою музеї були зобов'язані провести роботу з оціночної та страхової вартості музейних предметів.

Проведене дослідження визначення оціночної та страхової вартості документальних пам'яток Музейного фонду України в музеях Київщини виявило відсутність науково-методичних розробок, реєстру аукціонних цін, переліку документів. Також виявлено, що робота в музеях з експертизи цінності документів виконується повільно і тільки щодо нових надходжень. Визначення страхової вартості архівних документів взагалі умовне. Тільки незначна частина з них залучається до наукового обігу. Без проведення роботи з оціночної та страхової вартості архівні документи не можуть бути занесені до Державного реєстру національного культурного надбання. У зв'язку з цим постає необхідність розробки і впровадження в діяльність музеїв рекомендацій, спрямованих на уніфікацію методів організації архівних документів.

Проаналізовано сучасний стан виконання цих робіт у музеях Київщини на 1 січня 2005 р. щодо занесення унікальних пам'яток Музейного фонду України до Державного реєстру національного культурного надбання і зазначено, що цей процес відбувається повільно через ряд обставин: відсутність фінансування для проведення експертизи цінності цих документів та державної реєстрації, обмежену кількість наукового персоналу та недостатню його обізнаність з архівною справою. Для його виконання необхідними є також розробка науково-методичних рекомендацій, проведення під егідою Міністерства культури і туризму України та Державного комітету архівів України семінарських занять із зазначеної проблеми для архівістів та науковців музеїв.

У дисертації проаналізовано порядок формування НАФ в архівах, яке відбувається на підставі експертизи цінності документів, норм архівного законодавства та рішення експертних комісій. Стан вивчення цієї проблеми показує, що її слід розглядати комплексно, з урахуванням якісно нових концептуальних підходів. Саме такий підхід став методичним підґрунтям “Методики грошової оцінки документів НАФ”, розробленої УНДІАСД. При проведенні експертизи цінності комплексно застосовують критерії цінності документів. Основним інструментом експертизи цінності документів є переліки документів.

Здійснено порівняння організаційної упорядкованості, можливості адресного пошуку архівних документів, контролю за їх наявністю і станом в архівних установах, де використовується постелажна картка топографічного покажчика, та в музеях, де застосовується облікова каталожна картка. Групування справ фонду як в архівах, так і в музеях здійснюється з урахуванням таких ознак як структурна, хронологічна, тематична, географічна, авторська та ін.

Систематизація документів і в архівах, і в музеях здійснюється за однаковими ознаками: хронологічною, предметною (тематичною), номінальною.

При систематизації документів в архівах формування справи здійснюється з нумерацією аркушів, у музеях - присвоюється в КВ порядковий номер реєстрації документа та обліковий - в ІК.

Кожний музей сам розподіляє і визначає музейні предмети по групах зберігання, відповідно до яких використовується літерне шифрування архівних документів. У кожному музеї Київської області це склалося по-різному і впродовж багатьох років не змінюється. Така різниця в літерному шифруванні ускладнює включення наявних архівних документів музеїв до єдиної бази даних Музейного фонду України.

Мережа музеїв Київщини на 1 січня 2005 р. включала 16 державних музеїв різного профілю (згідно із статистичним звітом). Слід зазначити, що деякі музеї мають у своєму складі по кілька музеїв-відділів. Зокрема до складу Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав” входять 26 музеїв, Яготинського - 6 музеїв-відділів. Київський обласний археологічний музей має 4 філіали, музей історії Богуславщини - 2 музеї на правах відділів), Кагарлицький історико-краєзнавчий має 5 філіалів.

Архівні документи в музеях Київщини зберігаються не в однакових умовах: приміщення для зберігання документальних фондів у кожному музеї Київщини різні. Забезпечення зберігання наближене до норм, зокрема, в Яготинському державному історичному, Бориспільському історичному та Білоцерківському краєзнавчому музеях. В інших музеях забезпечення збереженості не відповідає вимогам через непристосованість сховищ, недостатнє матеріально-технічне забезпечення та неналежне фінансування.

Організація охорони в музеях Київщини також є різною. Це цивільна, позавідомча, міліцейська або комбінована охорона. Вона здійснюється згідно з інструкцією, розробленою та затвердженою кожним музеєм. У краєзнавчих музеях Київщини, зокрема в Білоцерківському та Фастівському, встановлена охоронна сигналізація, яка гарантує безперервну охорону колекцій і приміщень музею впродовж усієї доби, яку здійснює міська організація УВС. Протягом робочого дня тільки в Білоцерківському краєзнавчому музеї діє спеціальна служба охорони - музейні охоронці, робота яких визначена внутрішньою інструкцією.

Для ознайомлення та використання інформації в архівах існує система різних архівних довідників, призначених для обліку і пошуку документів та інформації про них, а також для виконання інших робіт (використання, забезпечення збереженості, комплектування). На сучасному етапі в музеях Київщини вирішується питання про створення уніфікованих систематичних каталогів з урахуванням наукової класифікації подій, явищ і фактів державного і суспільного життя.

У підрозділі 2.2 “Склад та зміст документальних фондів” доведено, що склад документальних фондів музеїв Київщини неоднорідний, його основою є музейні предмети, які відповідають профілю музеїв і на базі яких розгортається вся їхня діяльність.

На сучасному етапі до складу документальних фондів державних історичних музеїв Київщини (Бориспільського, історії Богуславщини, Яготинського, Кагарлицького, Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав” та Київського обласного археологічного музею) входять архівні документи, які відображають історію суспільства від найдавніших часів і до наших днів, зміни соціально-економічних формацій, участь регіону в національно-визвольній боротьбі, розвиток науки, освіти, культури та спорті в краю.

Документальні фонди краєзнавчих музеїв Київщини - Білоцерківського, Боярського, Броварського, Фастівського - з перших років їх існування формувалися з метою відображення в краї розвитку природи, історії, господарства, наукового і культурного життя. Загальною особливістю краєзнавчих музеїв Київщини є те, що їхні експозиції побудовані за такими напрямками: природа, археологія, національно-визвольні змагання у ХVІІ -ХХ ст. Період радянської історії на сучасному етапі розкривається окремими тимчасовими тематичними виставками, які відображають голодомор в Україні у 1932-1933 та 1946-1947 рр., репресії 1930-1950-х рр., дисидентський рух, подій Другої світової війни та ін.

У розділі 3 “Використання архівної інформації документальних фондів музеїв Київщини: форми та напрямки” у двох підрозділах проаналізовано форми та методи використання архівної інформації в науково-організаційній роботі та в науково-освітній діяльності.

У підрозділі 3.1 “Використання архівної інформації: форми та методи” доведено, що одним із найважливіших напрямів діяльності музеїв Київщини є використання архівної інформації, яка наявна в їхніх документальних фондах. Серед таких форм переважають видавнича діяльність (науково-популярний історичний журнал “Юр'ївський літопис”, “Прес-музей” тощо); проведення наукових конференцій, а також видання збірників наукових праць, ініціативне інформування (документальні фільми, фотоальбоми, рекламні проспекти, буклети, плакати). Надання ретроспективної архівної інформації через засоби масової інформації, історичних довідок різним установам та учнівській і студентській молоді за їхніми запитами, підготовка доповідей на конференції є одним із джерел архівної інформації з документальних фондів музеїв. Участь у наукових конференціях, симпозіумах, конгресах і семінарах провідних музеїв Київщини в інших регіонах України є вагомим чинником використання невідомих для наукового світу документів із фондів музеїв, включення їх до наукового обігу та проведення наукових досліджень.

Однією з нових форм співпраці краєзнавців та професійних істориків, дослідників минулого, стали перші краєзнавчі читання, присвячені пам'яті о. Петра Лебединцева, які були проведені в Білоцерківському краєзнавчому музеї у 1998 р. Специфічною формою використання архівних документів, фотоальбомів є надання їх вітчизняним і зарубіжним кіно- та телестудіям для зйомок документальних фільмів. Результати наукових пошуків і досліджень висвітлені також у збірниках матеріалів наукових конференцій, що проводилися в інших музеях у таких виданнях, як “Волинський музей: історія і сучасність”, „Україна і Росія: досвід історичних зв'язків та перспективи співробітництва” та в наукових збірниках музеїв Київщини (“Старожитності Вишгородщини”.

У підрозділі 3.2 “Архівні документи музеїв у науково-освітній діяльності” проаналізовано використання архівної інформації в науково-освітній діяльності, визначено основні форми науково-освітньої роботи, наголошено на тому, що одним із провідних напрямів у ній є музейна експозиція. Науково-освітню діяльність працівники музею проводять на основі діючих експозицій. Основною формою в такій роботі є екскурсія.

Однією з форм науково-просвітницької роботи є проведення пересувних виставок. Ще за радянських часів у музеях використовувалось понад 100 (з варіантами) форм науково-просвітньої роботи, які не втратили актуальності і сьогодні. Крім експозиції, у своїй науково-освітній та виховній діяльності музеї проводять такі заходи, як стаціонарні та пересувні виставки, творчі зустрічі з цікавими людьми та видатними діячами культури і мистецтв, з ветеранами Другої світової та афганської воєн, тематичні вечори, музейні вітальні, а також лекції, краєзнавчі гуртки, факультативні заняття, які сприяють ознайомленню з історією минулого та вивченню традицій і культури краю.

За підсумками проведеного дослідження на захист виносяться такі висновки:

1. Перші окружні музеї Київщини, починаючи з 1917 р. (Уманський, Черкаський, Білоцерківський, Бердичівський та Київський), створювались з метою збирання, збереження і охорони історико-культурної спадщини. В процесі організації музеїв Київщини та комплектування їх архівними документами можна умовно виокремити такі етапи: 1) 1920-1930 рр. - початковий етап створення окружних музеїв з метою збирання, збереження та охорони історико-культурної спадщини, тісно пов'язаний із піднесенням краєзнавчого руху в Україні, створенням дієвих осередків дослідників історико-культурної спадщини різних регіонів України; 2) 1930 - кінець 1950-х рр. - етап “репресованої культури”, коли відбувалося нищення еліти української нації та культурно-історичної спадщини, а також музейних та архівних скарбів України, вилучення культурних цінностей з фондів музеїв для продажу за кордон; 3) 1960 - 1980-ті рр. - етап продукування нових шляхів надходження документальних фондів до музеїв Київщини. Найактивніше музеї комплектувалися документами учасників; 4) 1990-2004 рр. - етап переосмислення концепції розвитку музейної справи та комплектування фондів музеїв архівними документами. Відродження національних традицій та історичної пам'яті українського народу зумовило активізацію краєзнавчого руху в Україні та пошук невідомих документів і залучення їх до наукового обігу. Значна увага була приділена дослідженню і вивченню документів для створення нових музеїв, наприклад Фастівського краєзнавчого музею (1990), музею-садиби І. Козловського в с. Мар'янівка Васильківського району (1995), історико-художнього музею ім. М. Реріха в с. Пархомівка Володарського району (1990) та музею І. Мазепи в с. Дрозди-Мазепинці Білоцерківського району (1994) та ін. У межах кожного етапу розвитку музейної справи на Київщині спостерігалися періоди піднесення і спаду активності в пошуку і збереженні історико-культурної спадщини українського народу, у формуванні фондів та їх використанні, зумовлені соціально-економічними та політичними факторами в Україні.

2. Комплектування архівних зібрань музеїв Київщини здійснювалося такими шляхами: дарування приватних колекцій та документів і фотографій, закупівля через фондо-закупівельну комісію, проведення експедицій, передавання митницями музеям вилучених речей, збирання рекламної продукції під час виборчих кампаній в Україні різного рівня тощо.

Джерелами комплектування архівів і музеїв документами НАФ є фізичні та юридичні особи. Однак, воно відбувається різними шляхами. Архіви формуються на основі списку джерел, цей процес є систематичним, цілеспрямованим і планомірним, а джерела надходжень до документальних фондів музеїв не визначені. У зв'язку з цим комплектування музеїв документами НАФ є нестабільним, несистематичним, що певною мірою залежить від суб'єктивних та об'єктивних результатів пошуку документів. Документальні фонди музеїв Київщини, хоч і стали об'єктом історико-краєзнавчих досліджень, однак великий масив архівних документів все ще залишається не опрацьованим сучасними дослідниками.

3. У розвиток музейної справи та збереження історико-культурної спадщини вагомий внесок зробила передова інтелігенція, краєзнавці, науковці, дослідники і колекціонери старовини. Організаторами музеїв старожитностей на Київщині в 1920 - 1930-х рр. були М. Біляшівський, Т. Мовчанівський, К. Болсуновський, С. Дроздов, П. Дзбанівський, П. Курінний та ін., які передавали частину своїх колекцій у музеї, формували програму розвитку музейної справи, допомагали місцевим музеям у збиранні пам'яток та комплектуванні музейних фондів, побудові експозицій тощо. Зокрема, С. Дроздов очолив Білоцерківський музей, архів, прислужився розвитку руху архівних кореспондентів.

4. Організація архівних зібрань у музеях здійснюється на основі наукової класифікації, прийнятої для документів НАФ. Класифікація документів проводиться за істотними ознаками (їх типом, видом, різновидом, групою і підгрупою) відповідно до історичних епох - дореволюційний період, радянський (до 1991 р.), період незалежності (з 1991 р.) та тематичної класифікації. У музеях Київщини відсутні єдині принципи класифікації документів, що зумовлено відсутністю нормативно-методичної бази. Причинами цього є брак науково-методичних посібників, обмеженість у фінансуванні і штатах, невідповідність потребам кількості спеціалістів музейної та архівної справи.

Організація архівних документів у музеях потребує удосконалення на науково обґрунтованих засадах:

- необхідно переглянути та уніфікувати усталену систему термінів, зокрема поняття “документальний фонд”, “документ”, які застосовуються в архівознавстві та документознавстві і встановлені стандартом ДСТУ 2732:2004, та наблизити до використання їх у музейній практиці, оскільки визначення терміна “документальний фонд” у музеях відрізняється від архівного. У музеях “документальний фонд” - це сукупність оригінальних музейних предметів, об'єднаних назвою “письмові джерела (шифр ПД)”, фото (шифр Ф) та негативи (шифр ФН), які є складовими НАФ України. Крім цього, це частина науково-допоміжного фонду (шифр НДФ) і наукового архіву (шифр НА) та облікова документація;

- слід розробити єдині правила, які б визначали характер документів і їхню належність до “основного фонду” чи “наукового архіву”, науково обґрунтоване положення про створення і функціонування архівних підрозділів у музеях, критерії відбору документів поточного діловодства для поповнення наукових архівів музеїв.

- для музеїв України варто підготувати спільними зусиллями співробітників музеїв та архівних установ перелік архівних документів, які належать до Національного архівного фонду, у яких була б визначена грошова вартість та їхня страхова оцінка;

- слід удосконалити нормативно-правову базу (на сучасному етапі в Україні поки що відсутня “Інструкція щодо обліку і збереження музейних цінностей”, хоч процес створення її для проведення відповідної систематизації, класифікації та обліку фондів музеїв розпочався ще в 1991 р. Однак досі “Інструкцію” не затверджено, а в музеях організація документів проводиться відповідно до “Инструкции по учету и хранению музейных ценностей, находящихся в государственных музеях СССР” (1984), що гальмує впровадження архівних технологій у музеях.

- організаційно-методичне керівництво в музеях необхідно спрямувати на вдосконалення облікових документів до рівня архівних установ. Основні облікові документи в архівних установах України відрізняються від відповідної документації в музеях більш чіткою і визначеною фіксацією їх належності до певних класифікаційних комплексів, організаційною впорядкованістю, можливістю їх адресного пошуку та контролем за їх наявністю і станом.

- слід узгодити строки зберігання архівних документів наукового архіву і поточного діловодства в музеях відповідно до строків зберігання їх в архівних установах.

5. Проведений аналіз формування документальних фондів музеїв Київщини показав, що їх склад неоднорідний, а його основа - музейні предмети, які відповідають профілю музею і за змістом сформовані за історичними епохами та хронологічними або тематичними ознаками. До складу документальних фондів державних історичних та краєзнавчих музеїв Київщини входять архівні документи, які відображають історію суспільства від найдавніших часів і до наших днів, зокрема зміни соціально-економічних формацій, участь регіону в національно-визвольній боротьбі, розвиток науки, освіти, культури та спорту в краї. Загалом у фондах музеїв Київщини на 1 січня 2005 р. налічувалося 508022 од. м. п., серед яких документальний основний фонд становив 90481од. м. п. та НДФ - 96574 од. м. п.

Зміст документальних фондів сформований з метою відображення в краї розвитку природи, історії та господарства, наукового і культурного життя.

6. До найефективніших форм використання документальних фондів у музеях Київщини належать ініціативне інформування (документальні фільми, фотоальбоми, рекламні проспекти, буклети, плакати), публікаційна та видавнича діяльність музеїв, проведення наукових конференцій різного рівня та участь у конференціях за кордоном, сприяння вітчизняним і зарубіжним кіно- та телестудіям у наданні архівної інформації, використання фотоальбомів для наукових досліджень із краєзнавчої тематики тощо.

Архівні документи в музеях використовуються для написання тематико-експозиційних планів, текстів екскурсій, лекцій з історико-краєзнавчої тематики, для проведення клубної роботи, що в цілому сприяє інтенсифікації інформаційної діяльності музеїв, оптимізації використання Національного архівного фонду України.

Перспективним завданням є підготовка окремого зведеного довідника про склад і зміст архівних документів у фондах музеїв Київщини.

Основний зміст дисертації викладено в публікаціях

1. Діденко Л. Сторінками книги життя Степана (Стефана) Дроздова-Мишківського // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвід. зб. наук. праць.- К., 2003.- Вип. 6. - С. 239-250.