Особливості конституційного розвитку країн світу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»

Рівненський інститут

Контрольна робота

Виконав:

студент І курсу ВПМС

заочної форми навчання

спеціальності «Правознавство»

Юрич П.І.

Реєстраційний №____

Рівне - 2009

Зміст

1. Конституція США 1787 р. та Білль про права 1791 р

2. Утворення двох німецьких держав ФРН і НДР та подальше їх об'єднання в єдину державу. (Порівняльна характеристика розвитку держави і права)

3. Конституційний розвиток Франції після другої світової війни

4. Цивільне і цивільно-процесуальне право Англії новітнього періоду

Список використаної літератури

1. Конституція США 1787 р. та Білль про права 1791 р

конституція право держава білль

Формування США, як незалежної держави, охоплює порівняно невеликий історичний відрізок часу. З моменту утворення на території сучасної держави перших колоній англійських переселенців колоній в першій половині XVII ст. і до юридичного оформлення США в єдину федеративну державу після прийняття Конституції в 1787 році минуло дещо більше, ніж півтора століття.

Але саме в той період були закладені підвалини американської державності, створені передумови для появи юридичного документа номер один в історії Сполучених Штатів Америки - Конституції 1787 року. Процес її розробки невіддільний від історії боротьби за державну незалежність, свободу і об'єднання штатів в єдину державу. В ній втілено традиції, закладені ще першими поселенцями, які принесли на нові землі ідеали природного права, англійське “загальне право", суд присяжних засідателів і інші прогресивні правові інститути того часу, управління, що стали першоосновою при формуванні колоніальних органів.

Американська конституція була розроблена і прийнята Конституційним конвентом у Філадельфії (травень - вересень 1787 року), в якому взяли участь 55 делегатів від 12 штатів. Головував на цьому конвенті Дж. Вашингтон.

Безпосередню участь в розробці тексту Конституції взяли провідні юристи і громадські діячі держави: Д. Медісон, Т. Джефферсон, Б. Франклін, А. Гамільтон і інші.

Основоположним принципом конституції був проголошений принцип поділу влади, який передбачає організаційну незалежність трьох гілок державної влади - законодавчої, виконавчої, судової і розмежування функцій між ними. Аналізуючи історичний досвід, автори Конституції прийшли до висновку що якщо в одному органі або у однієї особи зосереджується вся повнота влади, то це неминуче веде до виникнення тиранії. Щоб цього не сталося, влада повинна бути розділена між різними органами держави таким чином, щоб вони взаємно контролювали і стримували один одну. У результаті кожна з гілок влади отримувала значну незалежність. Особливу увагу при розробці конституції було звернено на створення дійової системи взаємних стримань і противаг.

Фундаментальною основою державно-територіального устрою США був проголошений принцип федералізму, який визначив правовий статус і гарантії рівноправності суб'єктів федерації, а також основи розмежування повноважень і предметів ведення федеральних органів влади і органів влади штатів. Конституція не ліквідувала адміністративну і, частково, політичну автономію штатів, але протиставила їй сильну центральну владу. Таким чином, Конфедерація перетворювалася в федерацію. Легітимною в державі формою правління була вибрана президентська республіка. Депутати конвенту прийшли до висновку, що саме така форма правління найбільш відповідає принципу поділу влади, інтересам розвитку країни. Вони підтримали авторів Конституції в їх прагненні чітко визначити через основний закон країни, що є фактично Сполучені Штати Америки і які їх федеральні органи управління. Ці основні положення лягли в основу виробленої конвентом Конституції. Підсумком роботи конвенту став гранично короткий за обсягом і ємний за змістом юридичний документ, що складається з преамбули і семи статей, унікальність якого полягає в тому, що проіснувавши більше як 200 років, він є і сьогодні основним законом США.

За Конституцією 1787 року «…повноваження законодавчої влади надаються Конгресові Сполучених Штатів, який складається з Сенату й Палати представників»1. Обидві палати дістали рівні права в тому, що стосується законодавчої ініціативи і прийняття законів. У компетенцію Конгресу увійшли наступні питання (ст. 1, розд.8): встановлення і стягування мита, податків, акцизних зборів; турбота про загальний добробут і спільну оборону США; одноманітність податків, податей і акцизних зборів на всій території США; одержання позик від імені держави; питання зовнішньої торгівлі; одноманітне тлумачення законів на всій території федерації; карбування монети; поштова служба; заснування судів, підлеглих Верховному суду; оголошення війни; набір і утримання армії; придушення виступів, що порушують встановлений законом порядок, і ін. Крім того, до повноважень Конгресу увійшли затвердження державного бюджету, ратифікація міжнародних договорів, підписаних президентом, призначення на найважливіші державні пости.

Головою виконавчої влади США є президент. Конституція об'єднала в його особі главу держави і уряду. Йому ж ввірялося верховне командування Збройними Силами. Як глава держави, президент репрезентує Сполучені Штати на міжнародній арені, підписує міжнародні угоди, здійснює керівництво внутрішньою і зовнішньою політикою держави. Як глава уряду, президент формує його органи, призначає міністрів (із згоди сенату), керує роботою федеральної виконавчої влади, може звільнити з посади будь-якого члена уряду. Однак, слідуючи принципу поділу влади, конституція позбавила президента власно законодавчої ініціативи (право представляти палатам готовий законопроект). Президент має право накладати вето на будь-який законопроект, прийнятий обома палатами, відправляти його на доопрацювання зі своїми запереченнями в ту палату з якої він надійшов. З іншого боку, Конституція встановлює, що президентське вето може бути спростоване кваліфікованою більшістю обох палат.

Важливу роль Конституція відводила судовій владі. Вона надала їй право розглядати всі закони країни лише у відповідності з загальносоюзною Конституцією та конституціями штатів. За Конституцією 1787 року (ст. 3) судова влада федерації повинна була тягнутися на всі ті справи, що виникають на основі цієї Конституції, законів Сполучених Штатів, міжнародних угод, що укладені чи будуть укладені Сполученими Штатами; на всі справи, що стосуються послів, інших повноважних представників та консулів; на всі справи адміралтейства та інші морські справи, в яких Сполучені Штати є стороною; на всі спори між двома чи більше штатами, між штатом і громадянами іншого штату, між громадянами різних штатів, між громадянами одного штату за позовами про землі, даровані різними штатами, а також між штатом чи його громадянами та чужоземними державами, громадянами чи підданцями.

Вже при ратифікації Конституції законодавчі збори штатів під тиском народу вимагали доповнити її статтями про права і свободи громадян. Вони ставили виконання цих вимог як обов'язкова умова набирання чинності Конституції. Тиск широких верств населення, а також вплив Великої Французької революції примусили законодавця до прийняття перших дванадцяти поправок до конституції («Білль про права»), які набрали чинності в 1789 році.

По конституційному Біллю про права і відповідно до різних спеціальних положень законів приватні особи захищені від певних видів дискримінації. Багато з цих положень, наприклад, укладені в Першій поправці відносяться до питань свободи слова, а положення Четвертої поправки, що стосуються захисту від необґрунтованих обшуків і конфіскацій, забороняють втручання держави в певні сфери індивідуальної активності. Ці положення, звичайно здійснювані за допомогою судового захисту, виражають прихильність ідеї про те, що конкретні індивідуальні свободи -- свобода самовираження, віросповідання та інші, що направлені проти необґрунтованих втручань уряду в приватне життя, є істотними елементами вільного суспільства. Ці заходи захисту приватного життя звичайно об'єднуються під терміном «цивільні свободи».

Також захищені Конституцією США, федеральними законами і законами штатів, індивідуальні права на однакове відношення до всіх громадян, незалежно від їхніх індивідуальних особливостей. Ці заходи захисту, звичайно узагальнені під назвою «цивільні права», виражають прихильність до того, що певні критичні рішення, що впливають на індивідуальні можливості і матеріальне благополуччя, приймаються не на основі індивідуальних особливостей, які є безвідносними і не є справедливою основою в відносинах з окремими індивідуумами. Ці заходи захисту цивільних прав від подібної дискримінації існують як в Конституції США, так і в Конституціях окремих штатів, а також у безлічі федеральних і штатних законодавчих актів, які були прийняті протягом багатьох років у відповідь на окремі види дискримінації.

Збереження свободи віросповідання (релігійної) є одним з самих старих і найбільш важливих компонентів особистої свободи. Таким чином, гарантія свободи віросповідання (Перша поправка) важливим компонентом цивільних прав. Знову ж важливість такої свободи доведена історією людства, починаючи з Великої хартії вільності (1215 рік). Релігійні свободи містять в собі як мінімум два важливих і пересічних принципи: свободу віросповідання і недоведеність релігії. Щоб уникнути втручання в свободу віросповідання і одночасно зберегти сумісність з основними причинами, що відносяться до недоведеності релігії, важливо, щоб Уряд не віддавав переваги як нерелігійній доктрині, так і якої-небудь певної релігії. Повний захист релігійної свободи може зажадати сильних і ефективних норм цивільного права, що захищають від дискримінації по політичних мотивах.

Необхідним елементом у взаємовідносинах уряду зі своїми громадянами є забезпечення функціонування карного судочинства. Захист справедливості і цілісність судочинства -- необхідний елемент верховенства права. Велика хартія вільності і численні біллі про права протягом історії людства свідчать про важливість такої справедливості. Звичайно, Четверта, П'ята, Шоста і Восьма поправки Білля про права до Конституції Сполучених Штатів Америки прямо відносяться до питання справедливості під час проведення карних процесів, включаючи вимоги, що відносяться до обшуку і вилучення (Четверта поправка); захист проти покарання за одну і ту ж провину і проти самообвинувачення (П'ята поправка); право на швидкий і відкритий суд за участю неупередженого журі присяжних, право бути проінформованим про всі обвинувачення, право протистояти ворожому свідку, право на належний процес для виклику свідків і право на допомогу адвоката (Шоста поправка); заборона надмірної застави або штрафу, а також брутального і незвичайного покарання (Восьма поправка). Можливо, найбільш важливою гарантією захисту особистих прав від держави в карному суді є презумпція невинності. Так само право -- Habeas corpus -- апеляційний розгляд вироку по карній справі і справедливе виголошення вироку по карній справі, і подальше виголошення вироку, і подальше поводження з засудженим є життєво важливим.

Важливе значення має і той факт, що карний процес не може бути політизований або використаний для покарання політичних дисидентів.

2. Цивільне і цивільно-процесуальне право Англії новітнього періоду

Англійська правова система одержала широке розповсюдження у світі через величезну кількість колоній і домініонів, у яких примусово насаджувалося англійське право, яке залишилося в основі їхніх правових систем і після одержання незалежності.

Англійське право історично мало двоїстичну систему, яка зберігається і нині. Основним в ньому є його поділ на загальне право та право справедливості, які в сукупності становлять систему прецедентного права. Норми загального права сформулювалися в результаті діяльності Вестмінстерських королівських судів (судів загального права). Вони утворюють основу прецедентного права; очевидно, у зв'язку з цим цю систему називають ще системою загального права. Термін «загальне право» історично має ще кілька значень: загальне право всієї Англії на відміну від права окремих її частин, сукупність складових компонентів англійського права, тобто власне англійське національне право, англо-американське загальне право (на відміну від континентального), судове право на противагу праву статуту (закону).

Норми права справедливості розроблялися в судах совісті й засновані на моралі та совісті, їх початковою метою було виправити та пом'якшити жорстокість і несправедливість загального права. Вони вносять доповнення чи поправки до норм загального права та утворюють комплекс, який підкріплює систему загального права.

Поняття справедливості (equity) застосовується як синонім до природної справедливості (natural justice), неупередженості (fairness), добросовісності (conscience), розумності (reason-ableness). У практичному застосуванні справедливість означає правила совісті на відміну від суворих правил права. У сучасному англійському праві справедливість зберігає свою відособленість; принцип справедливості застосовується в усіх сферах та аспектах англійського права, але, головним чином, у сфері права власності, зобов'язальному праві, земельному та трастовому.

Прецедентне право відіграє в системі англійського права провідну роль, оскільки прецедент є основним джерелом права. Звідси і процесуальна спрямованість англійського права; не існує чіткого розмежування між матеріальним і процесуальним правом. Історично так складалося, що в разі виникнення спірних відносин найважливіше було віднайти форму позову, яка дозволяла б звернутися до Королівського суду та уникнути перешкод процедурного характеру. Матеріальне англійське право формувалося досить повільно, хоча на сьогодні воно значно збагачене та досягло досить високого ступеня визначеності.

Прецедентне право передбачає обов'язковість судових рішень для судів нижчих інстанцій при вирішенні аналогічних або тотожних справ. Однак обов'язкові прецеденти становлять тільки рішення високих судів Англії, тобто Верховного суду та Палати лордів. Рішення інших судів і квазісудових органів можуть бути прикладом, однак не створюють обов'язкових прецедентів. Доктрина розкриває правила англійського прецеденту: рішення, винесені Палатою лордів, становлять обов'язкові прецеденти для всіх судів, рішення, прийняті Апеляційним судом, обов'язкові для нього самого (за винятком кримінальних справ) та всіх нижчих судів; рішення, прийняті Верховним судом, обов'язкові для нижчих судів і не є суворо обов'язковими для різних відділень Верховного суду та Суду Корони, хоча мають важливе значення й можуть використовуватися останніми.

Отже, кожен суд в Англії зобов'язаний слідувати рішенню вищого суду, а апеляційні суди (окрім Палати лордів) пов'язані і своїми власними рішеннями.

Слід зазначити також, що з точки зору доктрини англійського прецеденту обов'язковим є не рішення, а норма права, що в ньому закріплена; єдиним, обов'язковим є тільки сутність рішення (racio decidendi).

Літературними джерелами прецедентного права є різноманітні судові звіти й публікації судових рішень. Під час публікації здійснюється певний відбір: оприлюднюється 75% рішень Палати лордів, 25% рішень Апеляційного суду та 10% рішень Верховного суду.

Отже, можна виокремити ті рішення, які не слід вважати прецедентами.

Нині існує єдина система судів загального права й права справедливості; вони керуються прецедентами загального права й права справедливості; усунута подвійність юрисдикції: неможливо подати два позови для здійснення однієї вимоги; вимоги, які спираються на норми права справедливості, підпорядковуються принципам цього права й можуть охоронятися лише за допомогою його засобів; вимоги, засновані на загальному праві, задовольняються засобами як загального права, так і права справедливості. Судді пов'язані усіма положеннями з даного питання незалежно від часу їх прийняття й частоти застосування доти, доки це положення не буде прямо відмінене актом парламенту. Зберігається простір для розсуду судді: для того, щоб не слідувати вже встановленому правилу, він може посилатися на істотні розбіжності у фактичних обставинах (і цього достатньо) або на те, що раніше прийняте рішення було винесене без належної уваги, чи без врахування якоїсь норми закону чи іншого прецеденту.

Закони (статути) поряд з прецедентами, також є джерелами цивільного права Англії, і формально вони мають однакову юридичну силу. Класична теорія вбачає в законі лише другорядне джерело англійського права. Дія прецедентів поширюється й на тлумачення законів. З іншого боку, прецедент підпорядкований закону, оскільки закон може анулювати прецедент.

Однак це свідчить не про суперечності між статутним і прецедентним правом, скоріш, ідеться про їх взаємодію. Так, згідно з законом договір може бути визнаний недійсним внаслідок порушення форми чи правил його реєстрації. За правилами прецедентного права договір може бути визнаний недійсним, якщо мав на меті навмисне вчинення злочину чи шкодить державі в її відносинах з іншими країнами.

Нині законодавство (статутне право) Англії може втілюватися у формі парламентських актів, делегованого законодавства або автономного законодавства. Парламент практично не обмежений у законодавчій владі, може видавати будь-які акти, жоден суд не вправі обговорювати їх. Акт парламенту, що одержав королівське схвалення, стає законом. Таке схвалення має нині більш формальний характер, оскільки внаслідок конституційної угоди право королівського вето практично не використовується; останній раз монарх запобіг до нього у 1707 р.

У сфері цивільних і торгових відносин діють спеціальні закони: про компанії (1985 р.), про векселі (1882 р.), про власність (1925 р.), про продаж товарів (1980 р.) та ін. Англійські закони відрізняються казуїстичністю, детальним описом конкретних життєвих обставин, до яких він застосовується, та правил поведінки учасників. Однак суд у процесі вирішення спірних питань може, посилаючись на особливості конкретної справи, визнати, що вона не регулюється законом, і вирішити її на основі принципів, встановлених прецедентним правом.

Делеговане законодавство -- комплекс норм, наказів, приписів, підзаконних актів, що видаються підлеглими парламенту органами, яким він делегував ці спеціальні повноваження, -- також є джерелами права в Англії. Такі акти не потребують схвалення парламентом, однак мають юридичну силу лише за умови, що вони видані в межах повноважень цих органів, інакше можуть бути скасовані судом. А щодо актів місцевих органів, то суд може прямо відмінити конкретне рішення, як недоцільне.

Так зване автономне законодавство поширюється не на всіх громадян, а лише на членів якої-небудь автономної установи (організації), якій парламент надав право самостійно видавати закони для своїх власних членів (підприємства транспорту, Англіканська церква, Юридичне товариство, Загальна медична рада, профспілки та ін.).

Звичай також є джерелом права в Англії. Це поняття вживається в кількох значеннях: як первісне джерело права як такого; як традиційний торговий чи діловий звичай; як місцевий звичай, що застосовується судом як правова норма, якщо існує та діє на певній території безперервно з незапам'ятних часів, його зміст є визначеним, ясним і розумним; їхнє практичне значення невелике.

Загальні звичаї (для всієї території) розглядаються як норми загального права чи права справедливості. Торгові звичаї відіграють більш значну роль -- як умови договору, які припускаються. Це загальновідомі правила поведінки в певній (торговій) сфері ділового життя, які розглядаються судом як складова контракту, якщо тільки ці правила не були виключені в прямій формі. Вони також поступово перетворилися в норми прецедентного права.

3. Конституційний розвиток Франції після другої світової війни

Перед післявоєнною Францією постало безліч важливих проблем: економічних, соціальних, політичних. Однак центральним питанням внутрішньополітичного життя країни, навколо якого розгорнулася гостра боротьба, стало питання нового державного ладу, проблема нової конституції Франції. Політичні партії по-різному уявляли собі перспективи розвитку державного ладу Франції, а в умовах багатопартійності це вело до появи значної кількості програм, розмежування політичних сил.

Більшість політиків наполягала на необхідності прийняття нової Конституції. У серпні 1945 року Тимчасовий уряд Франції вирішив провести вибори до Установчих зборів і референдум. Виборці повинні були відповісти на два запитання: 1) хочете ви, щоб була прийнята нова конституція чи щоб залишились у силі конституційні закони 1875 року? 2) чи вважаєте ви, що проект конституції, прийнятий Установчими зборами, слід затвердити на референдумі? Більшість виборів 21 жовтня 1945 року дала позитивну відповідь на обидва запитання.

На виборах до Установчих зборів найбільшу кількість голосів зібрали комуністи (більше п'яти мільйонів), які увійшли до складу уряду на чолі з генералом де Голлем. Незабаром відбувся конфлікт між установчими зборами і де Голлем, внаслідок чого він у січні 1946 року подав у відставку.

У квітні 1946 року проект конституції побудований на комуністичних засадах (однопалатний парламент, обмеження президентської влади тощо) був схвалений Установчими зборами, але на референдумі 5 травня 1946 року був відхилений більшістю французів. 

У червні 1946 року відбулися нові вибори до Установчих зборів. Другий проект був компромісним, він враховував платформи різних політичних партій і на референдумі 13 жовтня 1946 року був затверджений.

Нова конституція, яка була вже п'ятнадцятою в історії Франції, проголошувала, що “всяка людська істота незалежно від раси, релігії і віросповідання має невід'ємні і священні права”. Основний закон урочисто підтверджував “права і свободи людини і громадянина, котрі освятила Декларація прав 1789 року”. 

У своїй преамбулі Конституція 1946 року проголошувала важливі “економічні, політичні і соціальні принципи”. Жінкам гарантувалися у всіх галузях рівні права з чоловіками. Кожен повинен працювати і мати право на одержання посади. Гарантувалося право на утворення профспілок і роботу в них, на страйк “в межах закону”, на колективний договір. Нація гарантує всім, було сказано в Конституції, зокрема дітям, матерям і літнім трудівникам, “охорону здоров'я, матеріальне забезпечення, відпочинок і дозвілля”. Організація “суспільної безкоштовної і світської освіти всіх ступенів” проголошувалась обов'язком держави.

За формою правління Франція була “світською, демократичною і соціальною” парламентською республікою.

Парламент складався з двох палат: Національних зборів і Ради Республіки. Обидві палати обиралися: Національні збори - на засадах загального і прямого виборчого права на п'ять років, Рада Республіки - комунами і департаментами на засадах загального і непрямого виборчого права.

Національні збори проголошувалися єдиним законодавчим органом країни, який не міг “передати це право” (ст.13), тобто делегувати свої законодавчі повноваження. Національні збори мали виняткове право ратифікації і денонсації міжнародних договорів, оголошення війни і таке інше.

Рада Республіки отримала лише дорадчі функції, її рекомендації не були обов'язковими для Національних зборів. Верхня палата лише вносила поправки до законопроектів, прийнятих Національними зборами. Главою держави був президент республіки, який обирався на сумісному засіданні палат парламенту строком на сім років (ст.29). Він призначав голову уряду, державних радників, членів Верховної ради і Комітету Національної оборони, головував у раді міністрів. Президент промульгує закони протягом десяти днів, підписує і ратифікує міжнародні договори і т.д. однак ніяких надзвичайних повноважень Конституція президенту не давала. Більше того, кожен акт президента підписувався головою ради міністрів і одним із міністрів (ст.38). 

Виконавча влада за конституцією, вручалася раді міністрів на чолі з її головою. Цей орган очолював безпосереднє державне управління країною. В його розпорядженні знаходився розгалужений бюрократичний чиновницький апарат.

Конституція покладала на міністрів колективну відповідальність перед Національними зборами за загальну політику кабінету і індивідуальну відповідальність за їх особисту діяльність. Працював уряд під контролем Національних зборів, які мали можливість абсолютною більшістю голосів відмовити кабінету в довірі. Така відмова тягла за собою колективну відставку кабінету. Але, якщо протягом 18 місяців відбудуться дві міністерські кризи, рада міністрів “може прийняти рішення про розпуск Національних зборів” (ст. 51).

Державний устрій та політичний режим П'ятої республіки.

Становлення державного ладу Франції в тій формі, яка була закріплена Конституцією 1946 року, не було повністю проведене в життя. Політична система, яка базувалася на класичному парламентаризмі, виявилася нездатною швидко і активно реагувати на складні соціально-економічні проблеми. Через це відбувалися постійні зміни в політичному режимі Четвертої республіки.

У 1951 році Національні збори приймають резолюцію про перегляд Конституції 1946 року. У 1954 році була проведена конституційна реформа. Відбулося фактичне посилення ролі впливу президента республіки, значно розширилися права і можливості уряду, простішим став процес його формування. Змінився статус верхньої палати - Ради республіки, якій були надані майже всі права і повноваження довоєнного сенату.

Більшого реакція зробити не змогла, Конституція 1946 року вистояла.

У 1956 році на виборах до Національних зборів компартія знову здобула перемогу. Ідея народного фронту стає популярною. З другого боку, монополістична буржуазія вимагає ліквідації демократичних інститутів, вона прагне до сильної президентської влади. Так утворюються умови для ліквідації Четвертої республіки.

У 1957 році у Франції підіймається нова хвиля соціально-політичних суперечностей, які були обумовлені війною в Алжирі, підвищенням цін, зростанням залежності від США і т. д. 

Політичні партії по-різному намагаються вивести країну з кризи. Комуністи закликають до створення нового Народного фронту, водночас активізуються профашистські елементи. У травні 1958 року спалахує заколот військових у Алжирі. За таких умов 1 червня 1958 року парламент доручає де Голлю сформувати уряд і надає йому надзвичайні повноваження.

е Голль розпускає Національні збори на “канікули” і створює комісію для підготовки нової Конституції. Через 20 днів проект Конституції був готовий, а 28 вересня 1958 року він був схвалений на референдумі. 6 жовтня 1958 року Конституція П'ятої республіки набрала чинності.

Структура Конституції 1958 року відрізняється від попередньої Конституції 1946 року. Невелика за обсягом преамбула хоч і згадує про права людини і про Декларацію 1789 року, однак не дає, як це було в Конституції 1946 року, переліку економічних та політичних прав громадян. Побудована нова Конституція за такою схемою: президент - уряд - парламент.

Центр всієї політичної системи за Конституцією - президент Республіки. Обирається він особливою колегією вибірників на сім років. Президент “стежить за додержанням Конституції”, забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів. “Він є гарантом національної незалежності, територіальної цілісності” (ст. 5). Йому надані широкі постійні прерогативи. Він призначає прем'єр-міністра, головує в раді міністрів, здійснює призначення на цивільні і військові посади, він є головою Збройних сил і т. ін. Президент республіки обнародує закони протягом 15-ти діб, він може до закінчення цього терміну вимагати від парламенту нового обговорення закону. Президент має право передати на референдум законопроект, що стосується організації державної влади може достроково розпустити національні збори.

Особливе значення має стаття 16 Конституції, яка надає президенту надзвичайні повноваження. “Коли установлення Республіки, незалежність нації, цілісність її території і виконання нею міжнародних обов'язків опиняться під серйозною і безпосередньою загрозою”, а нормальне функціонування органів державної влади буде порушене, президент республіки “вживає заходів, які диктуються обставинами”. Щоб скористатися такою можливістю президенту слід було провести офіційні консультації з прем'єр-міністром, головами палат парламенту а також Конституційною радою.

Друге місце в державному механізмі П'ятої республіки займав уряд, який “визначає і здійснює політику Нації” (ст. 20). У його розпорядженні знаходились адміністративні органи та збройні сили. Прем'єр-міністр посідав особливе місце в цій структурі. Він керував діяльністю уряду, відповідав за національну оборону, забезпечував виконання законів.

4. Утворення двох німецьких держав ФРН і НДР та подальше їх об'єднання в єдину державу. (Порівняльна характеристика розвитку держави і права)

Наприкінці війни союзники СРСР, США і Англія - повинні були виробити узгоджену політику щодо Німеччини. Першою спробою стала Кримська (Ялтинська) конференція глав урядів трьох держав у лютому 1945 року, де було вирішено питання про тимчасову окупацію Німеччини. Більш докладно і конкретно ця проблема вирішувалася на Потсдамській конференції (17 липня - 2 серпня 1945 року) глав урядів СРСР (Й.В. Сталін), США (Г. Трумен) і Великобританії (У. Черчіль, з 27 липня - К. Еттлі).

З метою перетворення післявоєнної Німеччини на демократичну, миролюбну, державу союзники вважали необхідним вжити ряд заходів у трьох основних напрямках: денацифікація, демілітаризація і демократизація. Для цього слід було розпустити німецькі збройні сили і ліквідувати генеральний штаб німецької армії; арештувати і віддати до суду військових злочинців, провести чистку державного апарату від військових злочинців, ліквідувати військово-промисловий потенціал Німеччини, відновити демократичні інститути і місцеве самоврядування тощо.

До створення самостійного центрального німецького уряду в Німеччині вводився тимчасовий окупаційний режим. Територія країни була розділена на 4 зони: радянську, американську, англійську і французьку. Відповідно до цього Берлін також було розділено на 4 сектори.

Управління окупованою країною було зосереджене в Союзній контрольній раді. Однак на практиці потсдамські рішення виконувалися неякісно, а іноді просто порушувалися. Так, у грудні 1946 року було введене сепаратне управління американською і англійською зонами, внаслідок чого утворилася Бізонія зі своїми спільними органами: Економічною радою, Радою земель, Адміністративною радою. У 1948 році після приєднання до Бізонії французької окупаційної зони з'явилася Тризонія. Так було порушено ідею Потсдамських угод про єдину демократичну Німеччину.

Фактичний розкол Німеччини на західну і східну частини зробив можливим роздільне конституційне оформлення цих частин.

У липні 1948 року відбулася конференція представників США, Англія, Франції, Бельгії, Голландії, Люксембургу. На ній були розроблені рекомендації про створення західнонімецької держави. Слідом за цим конференція прем'єр-міністрів західнонімецьких земель створила Комітет експертів, який повинен був розробити проект конституції нової держави.

У травні 1949 року проект конституції ФРН був готовий. Його прийняла Парламентська рада, яка складалася з представників земель і схвалили 3 військових губернатори. Після цього нова конституція, яка отримала назву Боннської (від назви столиці ФРН м. Бонн), була прийнята ландтагами західнонімецьких земель. Проти проекту нової конституції виступив лише ландтаг Баварії.

Перед цим Англія, Франція і США розробили і проголосили Окупаційний статут, який закріплював верховну владу Англії, Франції і США у ФРН. Статут зберігав режим військової окупації, надавав окупаційним державам право контролю за додержанням Конституції ФРН і конституцій західнонімецьких земель. Двадцять першого вересня 1949 року було проголошено утворення сепаратної західнонімецької держави - Федеративної Республіки Німеччини. У 1951 році Окупаційний статут був переглянутий, а 1955 року скасований у зв'язку з прийняттям ФРН до НАТО і Західноєвропейського союзу. Федеративна Республіка Німеччина офіційно отримала статус суверенної держави.

За своїм змістом Конституція ФРН - буржуазно-демократичний документ. Враховуючи ситуацію, автори Конституції включили до неї статтю 14: “Власність зобов'язує. Користування нею повинно одночасно служити загальному благу”. Примусове відчуження власності можливе лише відповідно до закону на основі справедливого відшкодування.

Основний закон проголошує Федеративну Республіку Німеччини “демократичною і соціальною федеративною державою” (ст. 20).

Конституція 1949 року дає широкий перелік прав людини і громадянина. Серед них згадуються право на життя, свобода і недоторканість особи, право збиратися мирно і без зброї, право утворювати спілки і союзи, право вільно обирати для себе професію і місце роботи тощо.

До основних конституційних принципів віднесені “розподіл влади” і “федералізм”. Німецька держава базувалася на засадах федералізму. Вона складалася з десяти земель, самостійних у своєму бюджеті і незалежних одна від одної. Кожна земля має свою Конституцію, свій ландтаг, свій уряд, свій земельний суд і користується значною автономією. Одночасно Конституція стверджує, що “федеральне право має перевагу над правом земель” (ст.31) і що федеральний уряд може вжити необхідних заходів, “щоб спонукати землю в порядку примушування федерацією до виконання своїх обов'язків” (ст. 37). 

Парламент ФРН складається з двох палат. Нижня палата - бундестаг - обирається на 4 роки народом загальним, прямим і таємним голосуванням за змішаною виборчою системою. Це головний законодавчий орган, але його повноваження повною мірою обмежуються бундесратом - верхньою палатою парламенту. Бундесрат формується урядами земель, які призначають уповноважених до верхньої палати. При вирішенні деяких питань (зміни конституції, кордонів земель тощо) бундесрату надане право абсолютного вето.

Глава держави - федеральний президент - не отримав значних повноважень. Він обирається на 5 років спеціальними федеральними зборами. До повноважень президента Конституція відносить: представництво федерації в міжнародно-правових відносинах, укладення міжнародних угод, призначення федеральних суддів і чиновників, вибір кандидатури федерального канцлера для його наступного затвердження бундестагом (статті 59 - 60).

Центральне місце в системі вищих органів федерації належить федеральному урядові і особливо його голові - федеральному канцлеру. Федеральний канцлер “обирається без дебатів” бундестагом за пропозицією президента республіки (ст. 63). Федеральні міністри призначаються і звільняються президентом республіки за поданням федерального канцлера. Федеральний канцлер “встановлює основні положення політики і несе за них відповідальність” (ст. 65). Питання про довіру може ставити перед бундестагом тільки сам канцлер. 

Федеральний уряд має право законодавчої ініціативи, під час оголошення стану “законодавчої необхідності” уряд може провести закон і без бундестагу.

Важливе місце серед федеральних органів посідає федеральний конституційний суд.

Членів суду вибирали порівну бундестаг і бундесрат, вони користувались як і всі судді повною незалежністю і недоторканістю.

Конституційний суд має повноваження виносити рішення про об`єм прав інших органів влади відповідно конституції, з приводу спорів про права і обов`язки між органами федерації і земель, а головне про конституційність чи неконституційність дій органів державної влади чи законодавчих постанов відносно прав громадянина (останнє було запозичене із конституційної практики діяльності Верховного суду США).

Майже одночасно з утворенням ФРН (21 вересня 1949 року) відбулося проголошення Німецької Демократичної Республіки (7 жовтня 1949 року). Східна Німеччина, яка складала радянську зону окупації, після закінчення війни підпала під управління радянської військової адміністрації. Під її проводом відбулися вибори в органи місцевого самоврядування, розпочалися соціалістичні перетворення в промисловості, була проведена аграрна реформа.

За ініціативою соціалістичної єдиної партії Німеччини, яка утворилася на сході шляхом злиття комуністичних та соціал-демократичних партійних організацій, було проведено декілька Німецьких народних конгресів. Перший такий конгрес відбувався в грудні 1947 року, другий - у березні 1948 року. Останній обрав Німецьку народну раду і доручив їй розробити проект Конституції. У травні 1949 року зібрався третій Німецький народний конгрес, який затвердив Конституцію НДР.

Стаття 1 Конституції зазначала, що “Німеччина є неділимою демократичною республікою; вона складається з німецьких земель. До компетенції Республіки відноситься рішення всіх питань, які мають значення для існування і розвитку німецького народу в цілому і всі інші питання вирішуються землями самостійно”.

Ця ж стаття встановлює єдине німецьке громадянство. Вищим органом влади Республіки є Народна Палата, яка складається із депутатів німецького народу, що обираються на 4 роки шляхом загальних, рівних, прямих виборів при таємному голосуванні на підставі пропорційної виборчої системи.
Депутати є представниками всього народу, підкоряються тільки своїй совісті і не зв`язані ніякими наказами (ст.50; 51).

В Народну Палату обиралось 400 депутатів із числа громадян, яким виповнився 21 рік (ст.52).

Інтереси окремих земель представлені в Палаті земель в яку кожна земля делегує одного депутата на 500 тисяч жителів. Вибори депутатів здійснюються ландтагами земель із числа членів ландтагу. Строк їх повноважень відповідає строку повноважень ландтагу, який їх вибрав (ст. 71; 72).

Уряд республіки складається із прем`єр-міністра і міністрів. Найбільш багаточисельна фракція Народної Палати висуває прем`єр-міністра, який формує уряд. Міністри повинні бути депутатами Народної Палати. Прем'єр-міністр і міністри відповідальні перед Народною Палатою.

Президент Республіки вибирається на спільному засіданні Народної Палати і Палати земель строком на 4 роки. Він представляє Республіку в міжнародних відносинах, заключає від імені Республіки міжнародні договори. Президент може бути відкликаний з посади спільним рішенням обох палат.

Кожна земля повинна мати свою конституцію, яка відповідає принципам Конституції Республіки. Вищим і єдиним народним представництвом землі є ландтаг (ст.109).

Уряд СРСР надав уряду НДР функції управління, які виконувала радянська військова адміністрація. Почалося будівництво соціалізму на німецькій землі, а Конституція НДР 1968 року констатувала перемогу соціалістичних виробничих відносин.

Криза соціалістичної моделі призвела в 1983 році до важливих революційних подій, що викликали глибокі суспільно-економічні і політичні зміни. Демонстрації, втеча громадян НДР до ФРН супроводжувалися вимогами демократії, ліквідації монополії компартії на владу. Перемога на виборах християнських демократів підштовхнула навесні 1990 року масовий громадянський рух до об'єднання країни. 

Пропонувалися різні шляхи об'єднання Німеччини: від поступового зростання ФРН і НДР у нову німецьку державу з новою конституцією до простого входження НДР до складу ФРН відповідно до статті 23 Конституції ФРН. Перемогу здобув другий варіант.

18 травня 1990 року був укладений перший державний договір між ФРН і НДР про валютний, економічний і соціальний союз. 31 серпня 1990 року був підписаний другий державний договір про механізм входження НДР до ФРН. Він набирав сили з жовтня 1990 року, коли припинився суверенітет НДР і вона увійшла до складу ФРН. З цього часу основні політичні, правові, соціально-економічні інститути НДР або припиняли своє існування, або докорінно змінювалися відповідно до принципів ФРН. Так цілком мирним шляхом відбулося утворення єдиної німецької держави. 12 вересня 1990 року в Москві міністри закордонних справ СРСР, США, Великобританії, Франції, ФРН і НДР підписали договір про остаточне урегулювання проблеми Німеччини.

Список використаної літератури

1. Баглай М.В. У конституційному праві розвинених країн. - М.: Норма-Инфра-М, 2002. - 367 с.

2. Батир К.И. Загальна історія держави й права. - М.: Наука, 1998. - 458 с.

3. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США. - К.: Наука, 1999. - 453 с.

4. Бондарчук В.С. Новая история стран Европы и Америки. - М.: Высш. шк., 1999. - 623 с.

5. Загайнова С.К. Судебный прецедент: Проблемы правоприменения. - М.: Наука, 2002. - 264 с.

6. Златополъський Д.Л. Государственное право зарубежных стран Европы и Азии. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 218 с.

7. Каррі Д.П. Конституція Сполучених Штатів Америки/ Пер. з англ. О.М. Мокровольського. - К.: Веселка, 1998. - 192 с.

8. Ковешников О.М. Основи конституційного права розвинених країн. - М.: Инфа, 2002. - 338 с.

9. Маклаков В.В. Іноземне конституційне право. - М.: Наука,1999. - 336 с.

10. Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. - М.: Наука, 1999. - 364 с.

11. Решетников Ф.М. Всесвітня історія: Епоха становлення сучасної цивілізації (кінець XV - початок XX ст. ст.). - К.: Генеза, 1999. - 352 с.

12. Страшук Б.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. - М.: Наука, 1999. - 369 c.

13. Чиркин О.М. У конституційному праві розвинених країн. - М.: Юристъ, 2002. - 259 с.

14. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. - К.: Знання, 2000. - 345 с.

Размещено на Allbest.ru