Образотворче мистецтво Італії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сонце Ренесансу зійшло над Італією в ХV ст. Італія тоді не була єдиною країною. Складалася вона з невеликих герцогств і республік, які ворогували між собою. Володар кожної держави прагнув уславлення і охоче приймав при своєму дворі артистів, музикантів, співаків, поетів, художників. Найпередовішою італійською республікою у галузі мистецтв, філософії та природничих наук була на той час Флоренція, якою правила династія шерстяників та банкірів - Медичі. Економічне піднесення Флоренції лишилося в минулому, але саме у ХV ст., пишно розцвіло її мистецтво. Ренесанс являв собою пишні плоди того економічного піднесення, яке відбувалося у ХІІІ-ХІV ст. То ж не дивно, що на його хвилі піднеслися великі художники, справжні титани - Леонардо до Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Рафаель Санті.

Термін «Відродження» вперше вжив відомий живописець, архітектор і історик мистецтва епохи Ренесансу Джорджо Вазарі (1512-1574) в своїй книзі «Життєписи найбільш знаменитих живописців, скульпторів і зодчих» (XVI ст.) Він мав на увазі відродження Античності. Надалі, в основному з XVIII ст. епоха італійського Ренесансу характеризувалася переважно як епоха відродження людини, як епоха гуманізму. Однак джерела такого тлумачення культури Італії XIV-XV ст. беруть початок в самій цій епосі. Колюччо Салютаті і Леонардо Бруні власне узвичаїли слово humanitas (у пер. з латини людська природа, людське достоїнство).

Основним рисами культури Ренесансу є: 1) антропоцентризм, 2) гуманізм, 3) модифікація середньовічної християнської традиції, 4) особливе відношення до Античності -- відродження античних пам'ятників мистецтва і античної філософії, 5) нове відношення до світу.

З визначенням основних рис зв'язана і хронологія епохи італійського Ренесансу. Час, в який зазначені якості тільки проявляються, характеризується як Проторенесанс (кінець XIII-XIV ст.). Відрізок часу, коли культурна традиція, що відповідає цим рисам, простежується чітко, одержав назву Раннього Ренесансу (XV ст.). Час, що став періодом розквіту ідей і принципів італійської ренесансної культури, а також передоднем її кризи, прийнято називати Високим Ренесансом (перша третина XVI ст.). Час, коли ренесансні ідеї розчаровують, а філософія гуманізму переживає кризу одержав назву Пізнього Ренесансу (ХVI ст.).

Істинною метою мистецтва, на думку італійців, мало стати відтворення живого людського тіла. Усе інше, за словами Мікеланджело, порожня забава, яку можна надати меншим талантам. «Для мистецтва потрібне одне, - говорив Челліні, - уміти чудово виписати чоловічий і жіночий торс». Людське тіло представлено в їхніх картинах здоровим, енергійним, атлетичним. Воно схоже з античним тілом Греції. Кожний м'яз, суглоб, хвилястий вигин тіла вивчений до найдрібніших подробиць, переданий з надзвичайною досконалістю.

Проторенесанс

Симптоми проторенесансу в образотворчому мистецтві не означали знищення готичної традиції. Часом ці традиції просто сповнювалися більш життєрадісних та світських засад при збереженні старої іконографії та традиційного тлумачення форм. Готичне мистецтво позбавлялося драматичної напруги, ставало граційним, дещо манірним, усміхненим або меланхолійним. Візантійська ікона стала приємно-світською. Саме ця, почасти проторенесансна, почасти готична течія панувала у XIV ст.

У проторенесансі була й інша, історично більш рання течія, яка рішуче протистояла готиці. Її представниками були скульптори - Нікколо Пізано і Арнольфо ді Камбіо.

Нікколо Пізано працював ще у середині XIII ст., коли європейська готика була у повному розквіті. Але він надавав перевагу рельєфам на римських саркофагах. Надихаючись римською пластикою, Пізано подолав безплотність готичних фігур, в яких під одягом не відчувалося тіла, та «заспокоїв» їхню підвищену експресію. Найвідоміші твори цього митця - скульптури для кафедри пізанського баптистерія.

Однак єдиним митцем, якого в образотворчому мистецтві Проторенесансу можна поставити поряд із Данте, був Джотто. Нове відчуття людської гідності виражено у фресках Джотто майже з такою самою силою, як у «Божественній комедії». Цьому видатному художникові належать розписи церкви в Ассізі, присвячені життю Франциска Ассизького, а також фрески у падуанській Капелі дель Арена і в церкві Санта Кроче у Флоренції. Падуанські фрески презентували цикл євангельських оповідей про життя Ісуса Христа, а флорентійські також присвячені Св. Франциску.

Раннє Відродження

У добу кватроченто вражає щедрість, багатоманітність художньої творчості, що полилася наче з рогу достатку. Архітектура, скульптура і живопис у цю добу переходять з рук ремісників до професійних майстрів. Художник своєю творчістю стверджує свою власну індивідуальність у мистецтві

Художників високо цінували. Члени родини Медичі були меценатами й справжніми шанувальниками мистецтва, особливо Козімо Медичі та його онук Лоренцо. Римські папи, герцоги, іноземні королі змагалися за честь запрошувати італійських художників до свого двору.

Зачинателями мистецтва Раннього Відродження вважаються троє митців: Мазаччо, Донателло, Брунеллескі. Флорентієць Мазаччо - художник мужнього енергійного стилю. Він помер дуже молодим, але встиг зажити слави основоположника живопису кватроченто своїми розписами у капеллі Бранкаччі. У цьому ансамблі він досяг небувалого до нього, майже скульптурного відчуття міцних фігур.

У його фресках - еволюція, яку пережив живопис з часів Джотто. У картинах відчувається реалізм, що виявляється у фарбах, у знанні анатомії, перспективи. Є ще деяка скупченість в угрупуванні, але в той же час задній план розроблений ретельніше і природніше. Архітектурні правила, симетрія в розташуванні частин картини приймають більш живі форми.

Діяльність Мазаччо (справжнє ім'я Томмазо ди Джованні ди Симоні Кассаї) мала велике значення для історії італійського живопису. У його картинах відчувається благородність, витонченість, гармонія тонів.

Разом з живописом в Італії процвітала і бронзова скульптура. Скульптори перевершували живописців знанням анатомії. Становище змінилося тільки після Верроккьо, який був одночасно і скульптором, і живописцем. Андреа дель Верроккьо (1435-1488) був учителем великого Леонардо да Вінчі, і перші пізнання з анатомії знаменитий учень отримав від нього. Картина Верроккьо «Хрещення Ісуса Христа» становить особливий інтерес.

Скульптор Донателло прожив довге життя і здійснив нововведення майже в усіх жанрах і різновидах пластики. Він створив тип круглої статуї, що стоїть самостійно і не пов'язана з архітектурою. Донателло заснував школу майстрів рельєфу, що вкривав фризи ренесансних будівель. Він був автором кінного монумента кондотьєра Гаттамелати і портретів-бюстів, які нагадували римські портрети.

«Св. Георгій» - мармурова статуя в церкві Ор-Сан-Мікеле у Флоренції, одна з кращих робіт Донателло (справжнє ім'я Донато ди Никколо ди Бетто Барді, 1386-1466). Зображення безстрашного воїна сповнене шляхетності й відваги, поворот голови і уся постать виражають рішучість. З плеча вільно спадає плащ, що прикриває частину грудей і ліву руку. Не захищене щитом тіло облягає панцир.

Завдяки вивченню античних пам'ятників, Донателло досяг досконалості в передачі тілесних форм

Бронзова статуя Гаттамелати в Падуї роботи Донателло чудова не лише досконалістю техніки, але живою і монументальною передачею фігур вершника і коня. Голову коня можна прийняти за античний твір. Лицар є витвором епохи Відродження - у ньому вперше виконане завдання зображення зовнішнього вигляду.

Сандро Боттічеллі (справжнє ім'я - Алессандро Філіпепі; 1445-1510). У його творчості є поширеним зображення Мадонни в урочистій обстановці. У картині „Коронування Мадонни” немовля Христос в одній руці тримає гранат, а іншою водить руку Мадонни, яка пише в розгорненій книзі початок пісні-подяки. Троє хлопчиків тримають книгу і чорнильницю, а два ангели піднімають вінець над головою Мадонни.

Філіппіно Ліппі (1457-1504), учень Ботічеллі, писав невеликі картини. У Флоренції знаходиться його робота «Муки апостола Петра». Фігура проконсула свідчить про вивчення античних пам'ятників.

Третім зачинателем мистецтва раннього Відродження вважається архітектор і скульптор Брунеллескі. Він створив архітектуру за духом цілком світську, вишукано просту, з гармонійними пропорціями. У його спорудах ніби зовсім зникає відчуття ваги каменю, спротиву матеріалу.

Мазаччо, Донателло і Брунеллескі працювали у першій половині XV ст. у Флоренції. Флорентійська школа XV ст. залишалася провідною. Вона була лабораторією художніх ідей, які підхоплювали й переробляли інші школи. Флоренція, її мистецтво виховали справжніх новаторів - техніків, художників. Вони прагнули наслідувати природу, однак їхні твори не були простими її копіями.

Надзвичайно великого значення майстри флорентійської школи надавали рельєфності, яку вважали одним із наріжних каменів ренесансної художньої програми, пов'язаної з перебудовою системи художнього бачення. По-новому відчувати світ - означало по-новому його бачити. Людина доби Відродження хотіла освоїти світ як реальну арену своїх дій.

Високе й Пізнє Відродження

Проторенесанс тривав в Італії приблизно півтора століття, Ранній Ренесанс - близько століття, Високий Ренесанс - усього років тридцять. Його завершення пов'язують з 1530 р., “трагічною” межею, коли італійські міста втратили свободу. Вони стали здобиччю габсбурзької монархії, усередині країни панувала політична та релігійна агресія.

Ця криза назрівала давно. Власне, уся перша третина XVI ст. (період Високого Відродження) була останнім вольовим спалахом, останнім зусиллям республіканських кіл відстояти незалежність країни.

Гуманістична культура Італії стала всесвітнім надбанням саме тоді, коли її домашнє вогнище згасло. Мистецтво чінквеченто, яке увінчало ренесансну культуру, було вже не місцевим, а всесвітнім явищем.

Достатньо лише трьох імен, щоб осягнути значення середньоіталійської культури Високого Ренесансу: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело. Вони були в усьому несхожі між собою, хоча усі троє сформувалися у лоні флорентійської школи, а потім працювали при дворі меценатів, головним чином пап.

Леонардо да Вінчі (1452-1519) застосовував із властивою лише йому майстерністю прийом накидання таємничості на зміст своїх картин, чим викликав враження бездонності, невичерпності того, що закладене у природі людини. Наприклад, фреска "Таємна вечеря". За трапезним столом сидять Ісус Христос і дванадцять його апостолів. Христос тільки що прорік: "Один з вас зрадить мене". Вражені апостоли реагують по-різному - мімікою, рухами, жестами. Лише Іуда психологічно ізольований однією деталлю: він відкинувся назад, тоді як усі інші спрямовані до свого вчителя. Темний профіль Іуди, рухи рук також видають нечисту совість. Треба вдуматися у картину, щоб пізнати всю глибину цього вражаючого моменту.

Нев'януча слава "Мони Лізи" ("Джоконди") також пояснюється майстерним застосуванням методу накидання таємничості: у виразі обличчя жінки - велика глибина проникливого, вічно живого людського інтелекту, в якому кожна епоха прагнутиме добачати своє. Ознаки часу в картині неясні і майже невідчутні на блакитно-зеленому, "місячному" фоні.

Тема мадонни є улюбленою у творчості Рафаеля, але мадонни, створені у Флоренції, знаменують новий етап в його творчості. Краща з них “Мадонна на зеленому лузі” (1506, віденський музей).

В іншій картині, виконаній у Флоренції, художник представив “святу родину”. Це ермітажна “Мадонна з безбородим Йосипом”.

У цьому творі в загостреній формі відбилися два напрямки, якими однаково міг іти Рафаель: ідеалізуючий і суворо реалістичний, ближчий до так званого північного Відродження, ніж до італійського Ренесансу.

Славнозвісна “Сікстинська мадонна” (Дрезденська калерея) - вершина творчості Рафаеля - схожа обличчям на жінку, яку кохав Рафаель, але наділена іншею душею.

“Сікстинська мадонна” силою свого впливу на глядача перевершує всіх інших мадон, будь-коли створених, не виключаючи й мальованих чарівним пензлем Рафаеля. Наївною, і саме своєю наївністю зворушливою, порівняно з нею здається “Мадонна Констебіліте”. Рафаель, ще далеко не стара людина, далеко не естетичного побуту, створив картину, гідну мудрого філософа - людинолюба.

"Сікстинська мадонна" Рафаеля (1483-1520) полонить уяву, вражаючи одухотвореністю образів матері і дитини. Велич задуму цієї картини (заради спасіння людства мати віддає найдорожче, що в неї є, - свою дитину) поєднана з витонченою майстерністю художника: в обличчі й погляді дитини є щось недитяче, прозорливе і глибоке, а в образі матері - дитяча чистота і віра.

Мікеланджело Буонарроті (1475-1564), як і Леонародо да Вінчі, був універсальною творчою особистістю - скульптором, архітектором, живописцем, поетом. Найбільш відомі його твори: статуї "Давид", "Мойсей", статуї вмираючого і повсталого рабів, гробниці Медічі, розпис стелі Сікстинської капели. Характерною рисою художньої творчості Мікеланджело є обожнення людської краси. Йому здавалося, що людська краса - останній витвір природи, вершина, за якою настають виснаження і загибель самої природи. У цій красі він вбачав щось грізне, фатальне, на межі небуття. "Тому насолода красою з'єднана з переляком, який живить дивною їжею великий до неї потяг. І я не можу не сказати, ні подумати, що при вигляді твого обличчя так обтяжує і підносить душу. Чи є це усвідомлення кінця світу, чи велике захоплення", - писав на схилі років Мікеланджело. Лише через призму цього світосприйняття, в якому відчувається початок занепаду епохи Відродження, можна зрозуміти велич та художню силу творчої спадщини Мікеланджело.

Розквіт мистецтва у Венеції настав пізніше, ніж у Флоренції, і тривав набагато довше. Венеціанські художники порівняно з флорентійськими менше пов'язані з визначеним напрямком, але на їхніх полотнах відчувається кипіння життя, емоційна насиченість і розмаїття фарб, що забезпечили їм вічну славу. Тіциан, найбільший з венеціанських художників, істотно збагатив живопис, застосувавши вільне письмо відкритим мазком і найтонший барвистий хроматизм. У ХVІ ст. разом з Тіцианом у венеціанському живописі домінували Джорджоне, Пальма Веккіо, Тінторетто і Паоло Веронезе.

У живописі Італії на рубежі ХVІІ-ХVІІІ ст. виникають два головних художніх напрямки. Одне з них, що одержало назву «болонский академізм», зв'язано з творчістю братів Карраччи, інше -- з мистецтвом самого великого художника Італії XVII в. Караваджо.

Брати Карраччі -- Аннибале (1560-1609 р.), основоположник сучасної карикатури, Лудовіко (1555-1619 р.) і Агостино (1557-1602 р.) -- організували в Болоньї «Академію спрямовану на щирий шлях». Головним принципом їхньої творчості було перетворення натури відповідно до класичних норм, так щоб вона стала гідним предметом зображення.

Гравюра різцем, офорт

Микеланджело Мерізі да Караваджо (1573-1610 р.) -- художник, що дав найменування могутньому реалістичному плину в мистецтві, що знайшло послідовників по всій Європі. Він є основоположником нового мальовничого стилю, заснованого на контрастах світла і тіні, монументальності і ретельному проробленню деталей. Подібні прийоми створюють атмосферу внутрішньої напруженості і драматизму.

У XVII ст. Італія ще зберігала провідне положення в мистецтві Європи, але з XVIII в. почався занепад, причини якого лежать в історичній долі Італії, дуже складної в XVIII ст.

Новизна цих поглядів проявилася першочергово в Реформації. Реформація (в перекладі з лат. -- перетворення, виправлення) -- загальновизнана назва широкого суспільно-політичного руху, що на початку XVI ст. охопив майже всю Європу. Спрямований проти католицької церкви, він спричинив утворення нової сутності церков, так званого протестантського напряму.

З ідеологічного погляду, Реформація досить послідовно відображала новий, буржуазний, час в історії Європи, відіграла величезну роль у руйнації старого феодально-патріархального укладу в культурі, мисленні, способу життя.

В Італії досягнення мистецтва тісно пов'язані з венеціанськими впливами. Попит на декоративне розмальовування палаців венеціанської знаті і картини, вівтарні образи для церков викликав надзвичайний розвиток монументально-декоративного живопису, який продовжив традиції бароко (темпераментне мистецтво Себастьяна Річчі, жанрові мотиви Джованні Баттісти П'яцетті).

Найвидатнішим майстром XVIII ст., типовим для Венеції, виразником її духу, був представник пізнього бароко в європейському мистецтві Джованні Баттіста Тьєполо (1696-1770). Кожний сюжет його -- чи то бенкет Клеопат-ри, чи суд Соломона -- він перетворював на святкове видовище. Тьєполо -- автор велетенських як церковних, так і світських розписів. У нього величезний декоративний хист і висока колористична культура. Він умів розрізняти в юрбі з десяток постатей, а всі інші відмічав однією мальовничою масою. Динамічність композицій, сміливість перспективних вирішень, невичерпна фантазія художника якнайкраще відповідали не тільки бароковій архітектурі церков, а й тій пишній церковній виставі, яку являло собою венеціанське богослужіння XVIII ст.

Венеція цього століття дала світові чудових майстрів ведути -- міського архітектурного пейзажу (Антоніо Каналетго, Франческо Гварді "Венеціанський дворик"), наприклад, жанрового живопису, який відтворював концерти, уроки танців, маскаради (П'єтро Лонгі).

Батьківщину класичного мистецтва Італію представляють такі різні за стилем живописці, як Гвідо Каньячі, Алессандро Маньяско, Франческо Лондоніо. Уяву про дивовижний талант віртуозного генуезь кого живописця Маньяско, більша частина життя котрого пройшла в окупованому іспанцями Мілані, дають дві його картини, протилежні за настроєм зображеної в них природи: тривожної, таємниче містичної (“Біля джерела”), умиротвореної і лагідної (“Гірський пейзаж”). Сільську ідилію створює на полотні “Скотний двір” (1762 р.) Лондоніо, який теж жив і працював у Мілані. У колірній гамі твору переважають золотаво-коричневі тони. Насичені великою життєвою енергією, вони стають носієм емоційного настрою картини.

Фламандський живопис репрезентовано полотнами Франса Снейдерса, блиску чого майстра натюрмортів і анімалістичних картин (“Натюрморт”, “Пташиний концерт”).

Італія дала світу багато талановитих живописців, і в ХХ ст. Амедео Модільяні прославився своїми меланхолічними оголеними фігурами з характерними витягнутими овальними обличчями і мигдалеподібними очима. Джорджо де Кіріко і Філіппо де Пісіс розвили метафізичний і сюрреалістичний напрямки в живописі, вони здобули популярність після Першої світової війни. Багато італійських художників, включаючи Умберто Боччоні, Карло Карра, Луїджі Руссоло, Джакомо Бала і Джино Серверіні, належали до футуристичної течії, модної у 1910-1930-х роках. Представники цього напрямку частково успадкували техніку кубістів і широко використовували правильні геометричні форми.

Після Другої світової війни молоде покоління художників у пошуках нових шляхів звернулося до абстрактного мистецтва. Лучо Фонтана, Альберто Буррі та Еміліо Ведова відіграли ключову роль у післявоєнному відродженні італійського живопису. Вони заклали підвалини того, що пізніше отримало назву "мистецтво убогості" (arte povere). Останнім часом міжнародне визнання завоювали Сандро Кіа, Міммо Паладіно, Енцо Куккі і Франческо Клементе.

відродження італійський ренесанс мадонна

Список використаної літератури

1. Аксенов М.Д. Архітектура, малярство та декоративно-ужиткове мистецтво XVII-XX століть. - К., 2001. - 656 с.

2. Антонович Д. Художня культура. - К.: Либідь, 2003. - 592 с.

3. Білецький П.О. Італійське мистецтво другої половини XVII-XVIII ст. - К.: Мистецтво, 2002. - 159 с.

4. Гаврилюк М.В. Українська та зарубіжна культура: Посібник. - К., 1998. - 426 с.

5. Жолтовський П. Італійський живопис XVII-XVIII ст. - К.: Наук. думка, 2001. - 327 с.

6. Кертман Л. История культуры стран Европы и Америки. - М., 1999. - 311

7. Нікітюк Р.М. Архітектура світу. - Харків, 1999. - 258 с.

8. Овсійчук В.А. Італійське мистецтво XIV - пер. пол. XVII ст. - К.: Мистецтво, 2004. - 173 с.

9. Пуришев Б. Культура средних веков. - М., 1999. - 294 с.

10. Пуришев Б. Литература Средних веков. - М., 1993. - 264 с.

11. Савчук І.В. Історія мистецтва. - М., 2000. - 308 с.

12. Степовик Д. Феномен бароко. - К.: Мистецтво, 2005. - 157 с.

13. Шор Р. Зарубіжна та українська культура. - К., 2001. - 415 с.

Размещено на Allbest.ru