Інформаційний простір: соціокультурна сутність, стан та проблеми функціонування в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

На правах рукопису

БУНЬКІВСЬКА ОКСАНА В'ЯЧЕСЛАВІВНА

УДК 9.03 (477): (043.3)

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР: СОЦІОКУЛЬТУРНА СУТНІСТЬ, СТАН ТА ПРОБЛЕМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ В УКРАЇНІ

26.00.01- теорія й історія культури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата культурології

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті культури і мистецтв Міністерства культури і туризму України, м. Київ.

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент, Кундеревич Олена Вікторівна, Київський національний університет культури і мистецтв, доцент кафедри зв'язків із громадськістю.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор, Новальська Тетяна Василівна, Київський національний університет культури і мистецтв,

завідувач кафедри книгознавства та бібліотекознавства;

кандидат філософських наук, Петрова Ганна Миколаївна, Київський національний університет внутрішніх справ, доцент кафедри філософії права та юридичної логіки.

Захист відбудеться 01.07.2009 року о 13-30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.807.02 у Київському національному університеті культури і мистецтв (01601, м. Київ, вул. Щорса, 36).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету культури і мистецтв (01601, м. Київ, вул. Щорса, 36).

Автореферат розісланий 30.05.2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради _______Л.Г. Петрова

інформаційний простір соціокультурний національний

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Яке саме місце України у новому світі, який шлях варто обрати нам і нашій державі, аби досягти мети? Найперше, маємо конста-тувати, що двополюсний геополітичний світ розпався, поступившись місцем новому, динамічному й постійно змінюваному глобальному середовищу. Україна мусить, так само, як і в інших аспектах своєї діяльності, сформувати власне, ук-раїнське обличчя державної інформатизаційної політики, обрати власні тактику і стратегію. Світ сприймає Україну крізь призму рішень саме її уряду, глобальної активності саме її економіки та науки, цінностей саме її культури. Інфор-маційна цивілізація - доба знань. А знання не бувають вітчизняними чи зару-біжними. Коли вони перетворюються на головний ресурс - економіка, політика, та й практично всі інші суспільні інститути можуть бути тільки світовими. На шляху до такої повної глобалізації взаємозалежність країн багаторазово зростає.

На Україну чекає інформаційний світ. Найближчою метою є європейський інформаційний простір. Для України інформатизація - шлях не лише до євро-пейської інтеграції, але й до економічного добробуту. Доказом цьому є досвід Франції. Коли французький уряд зіткнувся з нагальною необхідністю розбудови інформаційно-телекомунікаційної галузі, коли перед французькою економікою постала реальна загроза бути буквально задушеною навалою зарубіжних продук-тів та технологій, - тоді уряд на чолі з Ліонелем Жоспеном ухвалив національну програму розвитку галузі. Це було у 1997 році. За два роки компанії інфор-маційно-телекомунікаційної галузі Франції вийшли на четверте місце у світі. З нашим науковим, кадровим, технологічним потенціалом долучитися до вигод, що їх мають розвинені країни від галузі інформаційно-телекомунікаційних технологій - справа кількох років цілеспрямованих системних зусиль. Вироблення дієвої, ефективної національної стратегії розвитку інформаційного суспільства - найважливіше завдання, від швидкості виконання якого залежать всі наступні, великі й малі, кроки на шляху до глобального інформаційного суспільства. Саме цим викликана увага до інформаційного простору, в якому зберігаються традиції, культурна спадщина, а також формується національний менталітет. Цим і зумовлений вибір теми дослідження «Інформаційний простір: соціокультурна сутність, стан та проблеми функціонування в Україні».

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана згідно з планами науково-дослідницької роботи Київського національного університету культури і мистецтв, згідно з цільової комплексною програмою культурологічних досліджень КНУКіМ «Трансформаційні процеси в культурі і мистецтвах України» (№0107U009539). 

Мета дослідження - проаналізувати процес становлення та функціонування національного інформаційного простору України.

Завдання роботи:

- узагальнити літературу з досліджуваної проблеми;

- уточнити ключові поняття дослідження («простір», «інформаційний простір», «національний інформаційний простір»)

- узагальнити зарубіжний досвід формування, розширення та насичення національного інформаційного простору;

- з'ясувати умови формування та параметри функціонування українського інформаційного простору в контексті світових глобалізаційних процесів;

Об'єкт дослідження - інформаційний простір України.

Предмет дослідження - процес формування та особливості функціонування українського інформаційного простору.

Методи дослідження обумовлені його предметом. Застосовано комплекс таких методів: аналіз і синтез емпіричного матеріалу, систематизація, порівняння та узагальнення для визначення основних особливостей функціонування українського інформаційного простору; спостереження.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що

- проаналізовано наукові підходи до вивчення проблем інформаційного суспільства;

- узагальнено міжнародний досвід створення, розширення та насичення національного інформаційного простору, зокрема досягнення США, країн Європи, СНД та ін.;

- виявлено соціально-політичні, культурні, технологічні тенденції розвитку українського інформаційного простору в контексті світових глобалізаційних процесів;

- досліджено еволюцію, чинники функціонування, особливості стану та перспектив формування українського інформаційного простору в межах Російської імперії та СРСР;

- проаналізовано особливості функціонування національної культури в період розвитку іноваційних технологій.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати можуть бути використані в курсах культурології, історії культури України, соціальної інформації (лекційні заняття з «Інформаційної культури»), зв'язків з громадськістю (матеріали до курсів із «Основ журналістики», «Психології масових комунікацій»). Положення дослідження можуть слугувати базою для створення відповідних спецкурсів.

Апробація дисертаційного дослідження. Матеріали дисертації було оприлюднено автором на: науково-практичній конференції професорсько-викладацького складу та студентів АПВС «Молодь на зламі тисячоліть: нове тисячоліття - нові проблеми?» (Київ, 2000), Всеукраїнській науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених «Крок у майбутнє» (Київ, 2002) та науково-практичних конференціях «Дні науки» Київського національного університету культури і мистецтв (м. Київ, 2000 - 2008 рр.) .

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 5 одноосібних публікацій у фахових виданнях.

Структура дисертації підпорядкована меті та визначеним завданням дослідження і основний зміст дисертації складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (250 найменувань)

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У Вступі визначено актуальність теми, зв'язок її з науковими програмами, планами, темами, показано хронологічні межі, обґрунтовано мету, завдання, предмет, об'єкт і методи дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення дослідження, а також відомості про апробацію його результатів.

У розділі І „Національний інформаційний простір як предмет наукового осягнення” проаналізовано літературу про інформаційний простір взагалі, а також про національний інформаційний простір зокрема.

У підрозділі 1.1. «Історіографія та джерельна база» розглядаються основні підходи в науковій літературі до аналізу функціонування національного інформаційного простору, впливу на нього новітніх комунікативних технологій та особливості входження в глобальний інформаційний простір.

Українські вчені приділяють значну увагу питанням функціонування інформаційного простору України, його становлення, проблемам та перспективам функціонування. Вплив інформаційних технологій на розвиток засобів масової інформації вивчали О.В.Зернецька, О. Мелещенко, В. Різун; процеси національної ідентифікації та національної безпеки інформаційних просторів в умовах глобалізації інформаційного простору - С. Кара-Мурза, О.В. Литвиненко, О. Пантелеймонов, О. Соснін та ін.; правові аспекти інформаційної галузі - В. Іванов; формування інформаційної культури в умовах інформаційного суспільства Н.Г. Джинчарадзе; інформаційний вплив на масову свідомість - Г. Почепцов. Тема захисту і розвитку національного інформаційного простору вже кілька десятиліть є приводом для наукових дискусій. Її розробляли такі закордонні фахівці, як М. Кастельс, А. Моль, З. Бжезинський, Д. Томпсон, Ф. Вільямс та багато інших. З утвердженням незалежності Української держави цю пробле-матику досліджують і наші науковці. На особливу увагу в цій сфері заслу-говують праці А. Москаленка, В. Шкляра, В. Здоровеги, І. Михайліна, В. Кар-пенка, Г. Кривошеї та О. Гриценко.

Досліджуючи діяльність інформаційних агентств в умовах формування глобального комунікаційного простору, російський вчений О. Пантелеймонов констатує слабку інтегрованість України у світовий інформаційний простір, використання інформаційного вакууму України для підриву її авторитету в світі, насадження цінностей і стереотипів західного світу та інші численні інформаційні загрози її національній безпеці. В дисертації стверджується, що нині вплив глобального інформаційного простору на національний простір України відзначається високою динамічністю та складністю, причому інформаційні агентства світу зазнають дедалі більшого впливу і конкуренції з боку інших потужних утворень в цій сфері, до числа яких входять деякі з найбільших світових газет, низка телевізійних систем мовлення, найбільші світові журнали, телевізійні і фінансові інформаційні агентства, медіа конгломерати тощо. Тому Україні треба створювати власну систему інформаційних агентств і робити ефективні кроки до створення адекватної правової бази для забезпечення поточної діяльності цих утворень.

У зв'язку з цим стратегічна орієнтованість діяльності держави на нове інформаційне середовище вимагає, на думку дослідника О. Сосніна, коректного освоєння Україною глобального інформаційного простору. Цей простір, як і будь-яке нове невідоме середовище, містить у собі багато небезпек, про які ми можемо і не знати сьогодні. Глобальний інформаційний простір як середовище існування і функціонування народів і держав здатний як забезпечити й збагатити Україну великими ресурсами, так і призвести до зникнення національної культури, втрати народами України своєї національної самоідентифікації. Дослідник зазначає, що досі чинне законодавство не визначило правового статусу інформаційного простору України - важливу ознаку й передумову формування інформаційного суверенітету України, який він тлумачить як виключне право України відповідно до Конституції і законодавства України та норм міжнародного права самостійно і незалежно, з додержанням балансу інтересів особи, сус-пільства і держави визначати і здійснювати внутрішні й геополітичні національні інтереси в інформаційній сфері, державну внутрішню й зовнішню інформаційну політику, розпоряджатися власними інформаційними ресурсами, формувати інфраструктуру національного інформаційного простору, створювати умови для його інтегрування у світовий інформаційний простір та гарантувати інформаційну безпеку держави.

Як відомо, в умовах інформатизації суспільства інформаційний вплив на особистість набуває глобальних масштабів, які можуть набувати загрожувальних ознак. Інформаційні загрози ретельно аналізує у своїй статті російський науковець Я. Жарков, тлумачучи їх як сукупність умов і факторів, що створюють небезпеку життєво важливим інтересам особистості, суспільства, держави в інформаційній сфері. Розглядаючи технічні пристрої, за допомогою яких здійснюється інформаційний вплив на особистість, суспільство і державу в ході інформаційного протиборства (інформаційна зброя), дослідник наводить деякі найчастіше вживані в публікаціях її визначення - від дезінформації й пропаганди, до засобів радіоелектронної боротьби.

Україна сьогодні не надає значення новим реаліям інформаційного суспільства, - зауважує український дослідник комунікаційних процесів Г. Почепцов. У нас немає академічних інститутів, які працювали б у цьому напрямі, ми всі ще готуємо фахівців винятково однієї сфери - журналістів. Вони не є аналітиками, вони не можуть розробляти інформаційних кампаній, вони не можуть працювати в галузі паблік рілейшинз. Немає підготовки відповідних фахівців ні в цивільних, ні у військових вузах, немає необхідної підтримки в академічному середовищі. Болгарія, наприклад, має свій власний журнал з інформаційної безпеки, не кажучи вже про США, де друкуються десятки книг, де військових перенавчають новим реаліям інформаційної війни, що змінює всю стратегію й тактику, напрацьовану в минулому.

Всі дослідники, що вивчають інформаційний простір України, вважають, що необхідний активний розвиток інформаційної інфраструктури українського суспільства. Цей розвиток полегшився б, якби Україна мала виразну, зрозумілу й прийняту всіма програму такого розвитку. В Україні має бути створена відповідна «Концепція реформування інформаційної інфраструктури», яка мусить найретельнішим чином зібрати такий досвід, щоб реформувати свою власну інформаційну інфраструктуру. Без її адекватного функціонування неможливий подальший економічний, політичний, демократичний розвиток України.

У підрозділі 1.2 „Науково-теоретичні та методологічні засоби дослі-дження” уточнюється зміст понять „простір”, „інформація”, „інформаційний простір”, „національний інформаційний простір”, тощо, проведено аналіз со-ціально-атрибутивних характеристик цих термінів, розглянуто методи дослідження.

Простір - поняття, яке використовують у багатьох складних термінах у філософії, математиці та фізиці. На рівні повсякденного сприйняття простору інтуїтивно розглядаємо його як арену для дій, загальний контейнер для всіх об'єктів, сутність певної системи. Наприклад, космос часто називають також космічним простором. Є ще приклади використання цього терміну: повітряний простір, життєвий простір, політичний простір, художній простір, особистий простір, інформаційний простір.

У фізиці простором називають ту «арену дій», у якій розгортаються фізичні процеси і явища, і яку ми суб'єктивно відчуваємо як «вмістилище предметів».

Життєвий простір - це не просто гектари і квадратні кілометри. Нині це звичайний геополітичний термін на означення впливів тієї чи іншої держави на сусідні або віддалені території. Згодом термін «життєвий простір» плавно перейшов з геополітики до політичної психології. Завдяки К. Лєвіну, сучасна політологія визначає життєвий простір як складну конструкцію з чотирьох основних чинників: фізичний, економічний, правовий і культурно-політичний (ідеологічний). Уже з наведеного переліку зрозуміло, що життєвий простір людини не обмежується лише матеріальними потребами, а захоплює сфери права, релігії, культури, політики. Політичний простір -- це той особливий порядок, що фіксує реальні взаємини різних суб'єктів та їхнє ставлення до суспільства загалом під кутом зору владної функції. Соціально-політичний простір є ціннісно акцентованим залежно від загальної системи орієнтацій у світі, від того, в чому суб'єкт вбачає свої інтереси та які стратегічні напрями їх реалізації у зовнішньому світі. Просторові характеристики визначають внутрішню структуру побудови країни та її місце в оточенні інших країн. Внутрішній простір складений як конфігурація локальних, регіональних, групових та інших політичних субструктур у їх взаємодії з центрами прийняття загальнодержавних рішень. Зовнішній політичний простір побудований як взаємодія країни-суб'єкта щодо реалізації власних інтересів і можливостей, інтересів інших суб'єктів міжнародного життя.

Під інформаційним простором ми розуміємо територію поширення інформації за допомогою конкретних компонентів системи інформації і зв'язку, і функціонування інформаційної діяльності має гарантоване правове забезпечення. До таких компонентів варто віднести: матеріальні (технологічні) можливості поширення інформації з горизонталі і вертикалі, її передачі в будь-яких напрямках та наявність регіональних і міждержавних угод, заснованих на розумінні того, що жоден із процесів інформації не може розглядатися як феномен винятково національного характеру. Спеціальними вимірами інформаційного простору можуть стати: загальна кількість засобів масової комунікації, загальний обсяг її продукції, яка розповсюджується і приймається на даній території; опосередкована фіксація тих або інших результатів контакту із продукцією ЗМК реципієнтів.

Інформаційне середовище - це сукупність технічних і програмних засобів зберігання, обробки і передачі інформації, а також політичні, економічні і культурні умови реалізації процесів інформатизації. Інформаційне середовище можна визначити як ту частину інформаційного простору, яка формує найближче інформаційне оточення індивіда, виступає як сукупність умов, що певною мірою забезпечують його продуктивну діяльність. Мету цієї діяльності визначає те інформаційне середовище, яке обирає людина.

Другим за важливістю є питання правового статусу інформаційного простору України як основи правового регулювання захисту національних інформаційних ресурсів. Нині наявні небезпечні тенденції заперечення можливості управління інформаційним простором, які пояснюються відкритістю цього простору та домінуванням у ньому країн-лідерів у сфері інформаційних технологій. Формування національного інформаційного простору є важливою умовою гарантування державного суверенітету України. Тому безперечно важливим є науково обґрунтоване та юридично точне визначення цього поняття.

Існують різні підходи до вирішення цього питання. Так, у ст.4 проекту Закону України “Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України” пропонується така редакція цього поняття: «Національний інформаційний простір України - сфера (об'ємний простір), у якій здійснюються інформаційні процеси і на яку поширюється юрисдикція України». У монографії «Інформаційний простір як чинник забезпечення національних інтересів України» визначають так: «Під національним інформаційним простором будемо розуміти всю сукупність інформаційних потоків як національного, так й іноземного походження, які доступні на території держави. До них відносять потоки, що формує преса, електронні ЗМІ, та які циркулюють в інформаційних мережах тощо [ Литвиненко О.В., Бінько І.Ф., Потіха В.М. Інформаційний простір як чинник забезпечення національних інтересів України: Монографія. - К.: ІМВКУ ім. Т. Шевченка, 1998. - 145 с., с. 6]. Основними характеристиками інформаційного національного простору є протяжність простору (контрольованими державою безпосередньо чи опосередковано - каналами інформації користуються практично всі громадяни незалежно від регіону проживання), упорядкованість (наявність сукупного тексту вітчизняних мас-медіа, постійне підтримання основного масиву інформації), інтенсивність інформаційних процесів. Через відсутність якісної технічної бази доводиться константувати телевізійну інтервенцію в Україні. За таких умов неможливо створювати національний інформаційний простір, який би зміг протистояти іноземній інформаційній експансії, коли відбувається гіпертрофоване розростання інформаційного простору держави з потужнішою індустрією мас-медіа.

Інструментальні засоби завжди супроводжували розвиток суспільства. Поява певних принципових технічних інновацій в системі виробництва рано чи пізно призводила до радикальних соціальних та духовно-культурних трансформацій. Саме інформаційні комунікації стали постійною рушійною силою, яка вносила кардинальні зміни у розвиток суспільства.

Першим етапом зміни засобів зв'язку стало виникнення таких комунікаційних систем, як телеграф, телефон і, пізніше, радіо. Поява електронних засобів зв'язку, наймасовішим з яких є телебачення, знаменувала якісно новий етап розвитку засобів інформації та соціальної комунікації. Другий етап, який фактично став початком процесу медіатизації, пов'язаний з трьома комунікаційними інноваціями: супутниковим зв'язком, створенням оптичного волокна і кабельної мережі, поява цифрових електронних пристроїв із застосуванням мікропроцесорів та інтегральних схем для швидкісного прийому і передачі інформації. Саме це створило передумови для активного застосування інформаційних технологій в усіх сферах людського життя.

Інформаційні технології - сукупність методів, виробничих і програмно-технологічних засобів, об'єднаних у технологічний ланцюжок, що забезпечує збір, збереження, обробку, висновок і поширення інформації для зниження трудомісткості процесів використання інформаційних ресурсів, підвищення надійності й оперативності.

З розширенням використання наявного інформаційнотехніко-технологічного ресурсу пов'язується перехід суспільства у „інформаційне суспільство”, для якого характерна поява принципово нових форм соціальної активності індивідів та соціальних груп крізь призму комунікативно-інформаційних технологій. Інформаційні технології виникають як засіб розв'язання суперечності між постійно зростаючими обсягами знань й можливостями та масштабами їхнього застосування. Звідси й подвійна роль зазначених технологій: вони є засобом перетворення знань в інформаційний простір суспільства й одночасно комунікативним засобом реалізації цього перетворення.

У підрозділі розкривається поняття інформаційної культури особи як складової інформаційної культури суспільства, яка спирається на масове залучення до найсучасніших засобів інформації, інформаційних технологій людини, починаючи із самого дитинства. Знання про інформаційне середовище, закони його функціонування та розвитку, досконале вміння орієнтуватися в безмежному сучасному світі інформації - все це складає основу інформаційної культури.

Автор приходить до висновку, що примноження запасу інформації, поступово поповнюючись, стає фундаментом, інформбазою будь-якого виду діяльності, що вимагає від індивідів високого рівня культури, оскільки саме культура є тим чинником, який передає від покоління до покоління своєрідність життєдіяльності цього соціуму. Зазначається також, що розвиток технологій, поява нових інформаційних можливостей уможливлює появу нових категорій теорії інформації.

У розділі ІІ „Зарубіжний досвід створення, розширення та насичення національного інформаційного простору” розглядаються основні складові, функції та техніко-комунікативні характеристики інформаційних систем розвинених країн світу в контексті формування національного інформаційного середовища. Так, на формування національного інформаційного простору США впливає інформаційний потенціал держави, який визначається станом розвитку засобів масової інформації, нових інформаційних технологій. Американські засоби масової інформації не мають рівних у світі за кількістю, розмаїттям і технічними можливостями. Сьогодні система ЗМІ США будується переважно на основі систем мас-медіа (інформаційні агенства, різноманітні виробники друкованої продукції, теле- та радіокомпанії тощо). Як правило, ЗМІ апелюють до однієї й тієї ж аудиторії чи її складової, повідомлення, не зважаючи на ідеологічно-політичні розбіжності й дискусійність, присвячені певним (однаковим) питанням суспільного життя. Таким чином, усі мас-медіа діють як сукупний комунікатор, виробляючи сукупний текст. Цей текст розгортається у просторі і часі, постійно змінюючись, поряд із глобальним інформаційним фондом, у якому закладено базові суспільні цінності, моральні ідеали, національні традиції. Франція є прикладом функціонування змішаної системи телерадіомовлення (державних та приватних каналів). Програмування приватних каналів (наприклад, «TF-1») здійснюється за законами рейтингу, що сприяє збільшенню аудиторії даних телеканалів та їх успішній конкуренції з державним ефіром. У цілому слід зазначити кризу державного ТБ у 90-х роках і процвітання приватного ТБ. Усе очевиднішою стає тенденція до створення в сфері французької журналістики великих картелів, які умовно можна назвати «полімедійними», маючи при цьому на увазі їхнє прагнення до неподільної монополії як у друкованих, так і в електронних ЗМІ, а також розміщення в них реклами. У Німеччині відсутнє державне телебачення у звичному розумінні. Націленість продукту німецьких телецентрів на здійснення збалансованої програмної полі-тики, що не залежить від ринкової кон'юнктури, забезпечила створення широкого спектру різноманітних програм, зазначається у висновках до підрозділу. Ці програми цілком задовольняють численні інформаційні, пізнавальні і культурні потреби масової аудиторії та розвивають її запити, що вигідно відрізняє суспільне телебачення від комерційного. Сучасний період у житті британського телебачення характеризується сталими тенденціями конкуренції та монополізації. Так, із Бі-Бі-Сі конкурують комерційне супутникове, кабельне та ефірне ТБ. Сучасний стан російських засобів масової інформації характеризується як хисткий, пов'язаний з постійними змінами в їх структурі, тиражах, цілеспрямованості, приналежності, змісті. Триває перехідний період, коли йде суперечливий процес адаптації російського суспільства до ринкових відносин. Стрімкі зміни в російській державній структурі, економічна нестабільність, порушення вертикальних зв'язків між центром і регіонами приводять до помітного послаблення впливу засобів масової інформації на маси.

У розділі ІІІ. «Становлення та проблеми функціонування українського інформаційного простіру» зазначається, що проблема формування національного інформаційного простору набуває інтегрованого міжнародного характеру, що пов'язано із процесами підготовки суспільної свідомості до тих глобальних змін, які несе у наше життя інформаційне суспільство.

У підрозділі 3.1. «Функціонування української преси до поч. 90-х років 20 ст.» здійснений ретроспективний аналіз існування україномовної преси в умовах політичної нестабільності, соціальних суперечностей російської імперії ХІХ - початку ХХ століття та розвитку вітчизняних ЗМІ в контексті функціонування радянської інформаційної системи.

Тривалий час передові українські діячі домагалися ліквідації чинності Емського акту 1876 р. і заборони друкування літератури українською мовою. Законом від 24 листопада 1905 р. було дозволено видавати літературу національними мовами, випускати журнали і газети, створювати культурно-освітні товариства й відкривати національні театри.

У роки революції 1905 р. виникають українські культурно-освітні товариства - «Просвіти». Вони діяли в Києві, Кам'янці-Подільському, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Житомирі та інших містах. «Просвіти» організовували бібліотеки й читальні, видавали українською мовою книжки, влаштовували для населення лекції, музично-драматичні вечори та ін. У «Просвітах» активну участь брали видатні діячі української культури: Леся Українка, Микола Лисенко, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Дмитро Яворницький. Одночасно з «Просвітами» в Україні почали виникати кооперативи, які організовували взаємодопомогу селян і проводили культурно-освітню роботу.

1905-й можна назвати роком народження української преси і початку звільнення українського слова. До цього часу на Наддніпрянщині, тобто підросійський Україні, діяв закон 1876 року, за яким українська періодика й література підлягали суворій забороні. Протягом 1905 - 1907 рр. українською мовою друкуються газети «Хлібороб», «Рада», «Громадське слово», «Громадська думка», ілюстрований тижневик «Село», тижневик «Слово», критичний і громадсько-публіцистичний місячник «Українська хата», сатирично-гумористичний тижневик «Шершень». літературно-художній журнал «Нова громада», часопис «Рідний край», щомісячний журнал «Літературно-Науковий Вісник».

Пізніше робляться спроби видання професійних видань. У 1910 - 1914 рр. в Києві виходив, заснований Г.П. Шерстюком, щомісячний український журнал для сімґї і школи «Світло». В журналі друкувалися статті з теорії виховання і народної освіти, освітлювалась діяльність освітніх, педагогічних і наукових товариств.

Незадовго до початку війни і відповідної заборони на українські видання в Києві з'явилися популярна ілюстрована щотижнева газета «Маяк» (1912 - 1914) та ілюстрований літературно-мистецький журнал «Сяйво» (1913 - 1914 рр). «Маяк» публікував художні твори, міжнародні огляди, статті з селянських та національних питань. Окремі числа були присвячені пам'яті Т. Шевченка, М. Коцюбинського, Лесі Українки. Матеріали «Сяйва» були присвячені питанням мистецтва, архітектури, освітлювалась діяльність українських діячів культури та містецтва. Також публікувалися статті про російських художників, що в своїх творах зображували Україну.

Вибух світової війни ускладнив громадсько-політичне життя в Україні. Царський уряд скористався воєнним станом для спроб покласти край українському національному рухові. Зокрема, він закрив у Києві ряд популярних часописів: газету «Рада», тижневик «Село», місячник «Літературно-науковий вісник», «Українську хату» тощо, репресував «неблагонадійних» редакторів.

У перші дні 1914 р. війни емігранти з Наддніпрянщини, що перебували у Львові створили «Союз визволення України». Засновниками цієї організації були відомі соціалісти - Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, М. Залізняк, М. Липневський і О. Скоропис-Йолтуховський. Цей Союз проіснував від серпня 1914 до кінця червня 1918 р. За цей період він проводив широку видавничу та інформаційну діяльність і культурно-національну роботу серед українців - полонених російської армії в Австрії і Німеччині.

З перемогою Жовтневої соціалістичної революції 1917 р. у розвитку української періодичної преси і книговидання наступив новий етап. У грудні 1917 у Харкові вийшов перший номер газети «Вісник Української народної республіки» - органа ЦВК Ради робітників, солдатських і селянських депутатів України, що друкувався українською і російською мовами. У 1918 р. там же почали виходити російською мовою республіканська газета «Коммунист» (з 1927 - «Комуніст», з 1943 - «Радянська Україна»).

Вивчення історії та практики періодичної преси в УРСР розпочалось вже у середині 20-х рр. Серед дослідників можна виділити дві групи: 1) традиційна школа історії національної преси; 2) радянське пресознавство. Першу групу представляли такі автори, як В. Ігнатієнко, І. Кревецький, Н. Співачевська, М. Білінський та інші, які розглядали періодику 1920-х рр. як етап історії національної преси. Вони твердили, що розквіт україномовної преси був досягнутий завдяки політиці національних урядів 1917 - 1920 рр. Радянська влада успадкувала широкий спектр друкованих органів різного партійного і суспільного представництва. У працях цих дослідників вказано, що заборона небільшовицьких видань призведе до збіднення національної преси, її монопартійності.

Започаткування радянського пресознавства в республіці пов'язане з діяльністю Українського наукового інституту книгознавства (УНІК) та Українського комуністичного інституту журналістики (УКІЖ), а саме кафедри газетознавства. Підкреслимо, що на початковому етапі керівництво УНІКу та УКІЖу співробітничало з відомими національними дослідниками преси в Україні. Так, директор УНІКу Ю. Меженко редагував часопис «Бібліологічні вісті» (1923 - 1930), на сторінках якого активно друкувались статті, огляди преси В. Ігнатієнка, І. Кревецького, Д. Лисиченка, Ф. Сенгалевича. У радянській пресі певний час співро-бітничали лідери української публіцистики Б. Антоненко, Г. Гринько, М. Грушевський, О. Дорошкевич, В. Еллан-Блакитний, Г. Косинка, М. Терещенко, Є. Черняк, О. Шумський та ін.

Речники національно свідомих кіл вбачали у пресі інструмент вираження національної думки в умовах радянського режиму. публікації з цього приводу різного ступеня аналітичності з'явились у провідних українських часописах тієї пори. У 1920-і рр. «Більшовик України», «Літопис революції», «Червона преса» відображали переважно погляди першої групи, а часописи «Життя і революція», «Червоний шлях”, «Україна» - другої.

У 20-х рр. розвиток преси республіки прискорився: у 1925 р. виходило 116 газет, у 1928 р. уже 246; видання журнального типу становили відповідно 369 і 412. Наклад книг і брошур у 1928 досяг 37 124 тис. прим., причому за 10 років Радянської влади книг українською мовою було видано майже в 4 рази більше, ніж за попередні 120 років. У 1940 у республіці видавалося: газет - 1672 видання (у т.ч. 53 у західних областях У.) разовим накладом 6916 тис. екз., книг і брошур - 4836 назв накладом 51 370 тис. екз.

В УСРР на початку 30-х рр. виходять перші збірки керівних матеріалів про пресу, хрестоматії, теоретично-методичні розробки. З'явились директивні рекомендації щодо діяльності масових видань за умов соціалістичного будівництва. Виробнича проблематика стала провідною. У такому контексті національно-культурні питання, зокрема, й українізації, відступили на другий план. Про українізацію преси йшлося або у межах україномовності, або у руслі ідейно-політичних кампаній боротьби з націонал-ухильництвом та українським буржуазним націоналізмом. На середину 1930-х рр. представники школи традиційного вітчизняного газетознавства були усунуті від практичної діяльності та піддані репресіям. З того часу можна говорити про утвердження радянського пресознавства в УСРР.

Після переможного завершення Великої Вітчизняної війни поліграфічна промисловість України була швидко відновлена і вже у 1950 р. перевищила довоєнний рівень випуску друкованої продукції. Реконструйовано і заново побудовано багато друкарень, великих книжкових, газетно-журнальних і ін. підприємств, проведено їхню спеціалізацію і централізацію. Усього в 1975 р. у республіці нараховувалося понад 560 поліграфічних підприємств, з них 510 міських і районних друкарень.

У 1974 книжкові видання України випустили 8814 назв книг і брошур накладом 153 506 тис. прим. (у 3 рази більше, ніж у 1940). Найбільші українські видання: Політвидав (Политиздат, 1922), "Радянська Україна", 1920), "Наукова думка" ("Наукова думка", 1922); видавниче об'єднання "Вища школа", Головна редакція Української радянської енциклопедії (що випустила в 1959 - 65 рр. Українську радянську енциклопедію в 17 тт. й ін.); "Радянська школа" (1919), "Техніка" (1930), "Будівельник" (1947), "Урожай" (1925), "Здоров'я" (1929), "Дніпро" (1919), "Радянський письменник" (1933), "Мистецтво" (1919), "Молодь" ("Молодь") й ін. 7 республіканських зональних книжкових видавництв працюють в обл. центрах - Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Одесі, Сімферополеві, Львові й Ужгороді.

Українською і російською мовами виходять масові партійні, суспільно-політичні, літературні, літературно-мистецькі, науково-популярні, молодіжні, дитячі, жіночі, сатиричні й ін. журнали: "Комуніст України", "Під прапором ленінізму", "Україна", "Вітчизна", "Дніпро", "Всесвіт", "Веселка", "Жовтень", "Прапор", "Донбас", "Економіка Радянської України", "Радянська жінка", "Наука і суспільство".

Перша українська радіостанція розпочала мовлення 16-го листопада 1924-го року у Харкові, що тоді був столицею Української РСР. Згодом радіомовні станції відкрилися й в інших куточках України.

Загалом процес розвитку національного інформаційного простору в Україні за часів Російської імперії, зазначається у висновках до підрозділу, характеризувався нерівномірністю, неоднорідністю - найактивніше на Заході, найменш активно - на Сході, а також високою залежністю від політичної ситуації та міри тиску імперських репресивних структур. А радянський уряд вкладав кошти в розвиток інформаційного простору України та популяризацію серед населення нових на той час засобів масової інформації, передусім розуміючи силу і перспективність їх суспільного впливу, що значно посилював потужність пропагандистської машини. Природно, що всі ЗМІ, зокрема теле- і радіостанції, що були тоді створені, перебували у власності держави і обслуговували тільки потреби правлячого в Радянському Союзі комуністичного режиму.

У підрозділі 3.2. «Український інформаційний простір - перспективи розвитку» розглядаються напрямки розвитку і проблеми функціонування сучасного українського медіапростору.

З набуттям Україною незалежності у 1991 році розпочався новий період розвитку українського інформаційного простору. Було реорганізовано систему державного радіомовлення, яке відтоді здійснюється по трьох каналах внутрішньодержавного мовлення, а також має Всесвітню службу. Крім того, врешті почали з'являтися українські недержавні радіостанції, які досить швидко завоювали перші місця в рейтинґах популярності. Особливо цьому сприяло відкриття в Україні верхньої частини УКХ-діапазону (FM), адже більшість передавачів, які випускаються у світі, розраховані на прийом станцій саме у цій смузі частот.

Роки незалежності України були періодом напруженої праці з реорганізації системи державного телебачення. Згідно з Указом Президента України «Про вдосконалення системи управління державним телебаченням і радіомовленням України» (1995 р.) був утворений Державний комітет телебачення і радіомовлення України (Держтелерадіо).

З огляду на зміни в національному телепросторі у жовтні 2000 року до Верховної Ради України було направлено пропозиції щодо внесення змін і доповнень до законів України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» і «Про державну службу». За кілька місяців діяльності Національної ради нового складу було зроблено чимало як у нормативному плані, так і щодо контролю за діяльністю телерадіокомпаній (зокрема, заслухано на засіданнях звіти керівників понад тридцяти теле- і радіокомпаній), завершено підготовку до початку ліцензування на нових засадах (перший „пакет” радіочастот і телеканалів для конкурсу опубліковано 1 січня 2001 року).

У цілому до 2005-го року система телемовлення в Україні мала забезпечити доведення до кожного жителя країни щонайменше 6 загальнонаціональних програм наземної та супутникової форм розповсюдження, до десяти регіональних телепрограм, від 4 до 10 програм місцевого рівня, трансляцію програм у місцях підвищеної забудови через багатоканальні кабельні та ефірно-кабельні мережі, у сільській місцевості - впровадження програм на базі телекомунікаційних мереж багатофункціонального призначення.

Водночас проблеми інформаційного ринку тоді тільки починали вимальовуватися. З одного боку, він (ринок) потребував постійного насичення, а з іншого, - захисту заради збереження національних інтересів, духовно-культурного та морального здоров'я суспільства і людини в ньому.

Особливу увагу в підрозділі приділено огляду та аналізу інформаційного законодавства України, яке стосується діяльності системи засобів масової інформації. Важливе місце в статті відведено документам Ради Європи, які стосуються найважливіших аспектів функціонування ЗМІ - свободі вираження думок та журналістської діяльності.

Правова регламентація в нашій державі, яка почалася з 1990 року, надала правову основу для подальшої діяльності ЗМІ України. Законодавство нашої держави, спираючись на Конституцію України, Кримінальний та Цивільний кодекси, починаючи з 1992 року, ввело цілу низку спеціальних законів стосовно різних галузей діяльності ЗМІ. Серед них - Закони України "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", "Про авторське право і суміжні права", "Про інформаційні агентства", "Про рекламу", "Про видавничу справу" тощо.

Функціонування засобів масової інформації України в напрямі процесів демократизації, гласності, плюралізму, реформування економіки та політичної системи нашої держави в цілому визначає не лише національне законодавство, галузеві підзаконні акти й документи, а також й міжнародні правові норми. Важливе місце в цьому напрямі посідає Концепція національної інформаційної політики України, яка є стратегічним документом інформаційної галузі нашої держави. Концепція стала результатом пошуку оптимальної форми надзвичайно складних інформаційних відносин між громадянами, суспільством і державою. Структурно документ побудований зо розділами, які присвячені всім складникам інформаційної сфери: ЗМІ, новітнім інформаційним технологіям, видавничій, музейній, архівній та бібліотечній справам, кінематографії, рекламній, виставковій та науково-просвітницькій діяльності. Окремий розділ присвячено засадам інформаційної безпеки.

Інформаційний простір України ще не є визначеною просторовою структурою, яка забезпечується належним чином циркулювання суспільно значимої інформації у масштабах держави. Протягом кінця ХХ - початку ХХІ ст. в Україні виник новий тип ЗМК - мас-медіа перехідного суспільства. Цей тип ЗМК суттєво відрізняється і від традиційних західних мас-медіа, і від ЗМІ радянського типу. Характер процесів, які відбувалися в пострадянських ЗМІ в Україні був суперечливим і неоднозначним - фактом сучасного життя стала неконтрольована монополізація і комерціалізація ЗМІ; зросла залежність журналістів не тільки від медіа-олігархів, але й від владних структур (особливо на регіональному і місцевому рівнях). Разом з формуванням політичних та фінансових угруповань відбувся і поділ на клани українських ЗМК. Саме в цьому і полягає принципова відмінність українського інформаційного простору від західних демократичних суспільств, де газети і телеканали залежать перш за все від споживачів інформації, які платять за неї адекватну ціну і самою своєю чисельністю визначають рекламну привабливість ЗМК.

Інформаційно-аналітична діяльність в Україні розвивається повільно і переважно екстенсивним шляхом - виникають нові державні і недержавні ін-формаційно-аналітичні структури, в результаті чого кількість інформації зростає, а її рівень залишається недостатнім для прийняття споживачами інформації обґрунтованих рішень.

Тому питання інформаційної безпеки України виступає як нагальна потреба творення єдиного національно-інформаційного простору. Водночас реальний стан національного телевізійного поля, його відповідність духовно-політичним потребам сучасного суспільства не є адекватними вимогам часу, передусім через неувагу держави до сфери телебачення, неналежне матеріальне й ідеологічне забезпечення телестудій тощо. Це, у свою чергу, спричинює засилля на вітчизняному екрані іноземного теле- і кінопродукту.

У Висновках дисертації відбиваються загальні підсумки роботи.

1. Під національним інформаційним простором розуміється вся сукупність інформаційних потоків як національного, так й іноземного походження, які доступні на території держави. До них належать потоки, що формує преса, електронні ЗМІ, та які циркулюють в інформаційних мережах тощо. Основними характеристиками інформаційного національного простору є протяжність простору, упорядкованість, інтенсивність інформаційних процесів.

2. В інформаційний простір США входять інформаційні агентства, різноманітні виробники друкованої продукції, теле- та радіокомпанії тощо. Усі мас-медіа діють як сукупний комунікатор, виробляючи сукупний текст, який розгортається у просторі і часі, постійно змінюючись, поряд із глобальним інформаційним фондом, у якому закладено базові суспільні цінності, моральні ідеали, національні традиції.

3. Франція є прикладом функціонування змішаної системи телерадіомовлення (державних та приватних каналів). Усе очевиднішою стає тенденція до створення в сфері французької журналістики великих картелів, які умовно можна назвати «полімедійними», маючи при цьому на увазі їх прагнення до неподільної монополії як у друкованих, так і в електронних ЗМІ, а також розміщення в них реклами.

4. Націленість продукту німецьких телецентрів на здійснення збалансованої програмної політики, що не залежить від ринкової кон'юнктури, забезпечила створення широкого спектру різноманітних програм, які задовольняють численні інформаційні, пізнавальні і культурні потреби масової аудиторії та розвивають її запити, що вигідно відрізняє суспільне телебачення від комерційного.

5. Розвиток інформаційного простору Великої Британії характеризується сталими тенденціями конкуренції та монополізації.

6. Сучасний стан російських засобів масової інформації характеризується як хисткий, пов'язаний з постійними змінами в їхній структурі, тиражах, цілеспрямованості, приналежності, змісті. Триває перехідний період, коли йде суперечливий процес адаптації російського суспільства до ринкових відносин.

7. Інформаційний простір Радянської України перебував у власності держави і обслуговував тільки потреби правлячого в Радянському Союзі комуністичного режиму. Радянський уряд вкладав кошти в розвиток інформаційного простору України та популяризацію серед населення нових на той час засобів масової інформації, передусім розуміючи силу і перспективність їхнього суспільного впливу, що незрівнянно посилював потужність пропагандистської машини.

8. Інформаційно-аналітична діяльність в Україні розвивається повільно й переважно екстенсивним шляхом - виникають нові державні і недержавні інформаційно-аналітичні структури, в результаті чого кількість інформації зростає, а її рівень залишається недостатнім для забезпечення національних інтересів держави.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Буньківська О.В. Вплив інноваційних інформаційних технологій на функціонування національного інформаційного простору / О.В. Буньківська // Фундаментальні і прикладні дослідження рекреаційно-дозвіллєвої сфери в контексті євроінтеграційних процесів: зб.матеріалів Міжнарод. науково-практ. конф. - К.:КНУКіМ, 2008. - С.54 - 61.

2. Буньківська О.В. Національні інопростори та інформаційні війни (особливості українського варіанту) /О.В. Буньківська // Питання культурології.: Збірник наукових праць / КНУКіМ. - Вип. 20. Київ, 2004. - С.20 - 26.

3. Буньківська О.В. Вплив інформаційного середовища на вибудову сучасних духовних цінностей суспільства /О.В. Буньківська // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв., №1. Київ, 2003. - С.118 - 122.

4. Буньківська О.В. Роль інфопотреби та соціальної пам'яті у формуванні культурно-комунікативної системи / О.В. Буньківська // Культура і мистецтво у сучасному світі.: Наукові записки КНУКіМ. - Вип. 3. Київ, 2002. - С 6 - 11.

5. Власенко О.В. Вплив інформаційного середовища на вибудову сучасних духовних цінностей суспільства / О.В. Власенко //Молодь на зламі тисячоліть: нове тисячоліття - нові проблеми?: зб. матеріалів Міжнарод. науково-практ. конф. - К.:АПСВ, 2000. - С. 160 - 165

АНОТАЦІЯ

Буньківська Оксана В'ячеславівна. «Інформаційний простір: соціокультурна сутність, стан та проблеми функціонування в Україні» - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата культурології за спеціальністю 26.00.01 - Теорія і історія культури. - Київський національний університет культури та мистецтв. - Київ, 2009.

Дисертацію присвячено науковому дослідженню процесу формування та особливостям функціонування українського інформаційного простору.

Національний інформаційний простір на сучасному етапі потребує особливої уваги як з боку держави, так і з боку кожного індивіда. Процес вибудови національного символічного середовища в рамках інформаційного простору складний і досить тривалий. Кожна інформаційно розвинена держава намагається створити досконалу культурно-комунікативну систему, яка є, фактично, чинником розвитку суспільства, держави загалом. ККС діє в межах національного інформаційного простору, який не є замкненим, він взаємодіє, співіснує з інформаційними просторами інших країн. Однією з головних функцій культурно-комунікативної системи є формування інформаційної культури особи. В процесі формуванні інформаційного простору України слід орієнтуватися на традиційні, притаманні українцям, духовні цінності.

Ключові слова: культурно-комунікативна система, національний інформаційний простір, інформаційна культура, інформаційний менталітет, культурна ідентичність, духовні цінності.

АННОТАЦИЯ

Буньковская Оксана Вячеславовна. «Информационное пространство: социокультурная сущность, состояние и проблемы функционирования в Украине» - Рукопись.

Диссертация на соискание научной ступени кандидата культурологии по специальности 26.00.01 - Теория и история культуры. - Киевский нацио-нальный университет культуры и искусств. - Киев, 2009.

Диссертация посвящена научному исследованию процессу формирования и особенностям функционирования украинского информационного пространства.

Национальное информационное пространство на современном этапе нуж-дается в особом внимании как государства, так и каждого индивида. Процесс построения национальной символической среды в рамках информационного пространства сложный и достаточно длительный. Определяя понятие информационное пространство мы подразумеваем територию распространения информации с помощью конкретних компонентов системы информации и связи, и функционирование информационной деятельности должно гарантии-ровано иметь правовое обеспечение. Специальными измерениями информацион-ного пространства могут быть общее количество средств МК, общий объем продукции, которая распространяется и принимается на данной территории. Важным остается вопрос правового статуса инфрмационного пространства Украины как основы правового урегулирования защиты национальных информационных ресурсов. Формирование национального информационного пространства является важным условием гарантирования государственного суверенитета Украины.

Каждое информационно развитое государство пытается создать культурно-коммуникативную систему, которая, фактически, является фактором развития общества, государства в целом. ККС действует в границах национального информационного пространства, которое не является замкнутым, оно взаимодействует с информационными пространствами других стран. Одной из главных функций культурно-коммуникативной системы является формирование инфор-мационной культуры личности. При формировании информационного пространства Украины следует ориентироваться на традиционные, присущие УК-раинцам, духовные ценности.