Ювелірне мистецтво в Україні XVI–XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ювелірне мистецтво в Україні XVI - XX ст.

Колекція виробів українських майстрів, яка представлена в збірці Музею історичних коштовностей України, відбиває основні етапи розвитку ювелірного мистецтва в Україні в XVI-XX ст. Ці твори дійшли до нас крізь минулі століття, щоб розповісти про давніх митців, що обезсмертили себе неперевершеними творіннями. На жаль, імена деяких з них невідомі. Кожний предмет - це втілення епохи, стилю з його своєрідною орнаментикою, в якій часто вписано глибоку символіку, що своїм корінням сягає глибини тисячоліть. Інколи з певним предметом пов'язано ім'я визначної особи чи відомої події в історії, сторінки якої поступово відкриваються очам дослідників. Протягом століть ці предмети не раз змінювали власників, аж поки не потрапили до музею, де стали раритетними експонатами, безмовними свідками свого часу.

Світські предмети ювелірного мистецтва становлять лише невелику частку виробів українського золотарства. Більшість творів українських ювелірів - то предмети культу. І це не дивно, адже церква була одним з найбагатших замовників. Крім того, віруючі, а серед них і відомі історичні особи, дарували їй коштовні предмети, про що свідчать зроблені на них відповідні написи.

Протягом XVI - XX ст. в ювелірному мистецтві України розвивалися всі стильові напрямки, які домінували у тогочасній Європі. Але під впливом місцевих традицій вони набували нових, оригінальних рис.

У XVI - першій половині XVII ст. видатну роль у розвитку ювелірного мистецтва на теренах України відігравав Львів, який знаходився на перехресті торгових шляхів між Сходом та Заходом.

Імовірно, майстри-золотарі працювали у Львові від часу виникнення міста (1256 р.), але в документах перша згадка про золотаря належить до 1384 року. Наприкінці XVI ст. у Львові налічувалось 30 майстрів-ювелірів, які ще не мали свого цеху, а входили разом з ливарниками і художниками до спільного цехового об'єднання. Дата заснування окремого золотарського цеху - 1600 рік, коли магістрат міста затвердив його статут. Щоб не допускати фальсифікацій золотих та срібних виробів, статут зобов'язував золотарів ставити на своїх виробах особисті (родинні) знаки, так звані гмерки. Проба срібла не могла бути нижчою за одинадцяту. Підтвердженням допустимої проби у відомих європейських центрах було міське клеймо, але на виробах львівських золотарів воно з'явилося тільки 1678 року. Це було зображення лева у фігурному полі.

Національний склад львівських ювелірів був досить строкатим: українці, поляки, вірмени, євреї. Згадуються приїжджі майстри - угорці, німці, є відомості про французів та шведів. Але згідно зі статутом ремісники інших віросповідань, крім католицького, у цех не приймалися. Таким чином, українські, вірменські, єврейські золотарі автоматично опинялися поза цехом, тобто ставали так званими партачами. З часом цим партачам дозволили виготовляти й продавати золоті та срібні вироби за умови сплати до цеху спеціального грошового внеску. В першій половині XVII ст. львівський золотарський цех налічував 80 осіб.

Асортимент виробів, виконуваних львівськими майстрами, був дуже широкий: символи влади (булави, перначі), культовий посуд (потири, монстранци, релікварії), численні предмети домашнього вжитку (вази, таці, ложки), різноманітні доповнення до костюма, а також коштовності. Львівські золотарі вирізнялися своєрідною манерою оздоблення коштовним та напівкоштовним камінням (найчастіше це були бірюза та альмандини) зброї, кінського спорядження. Каміння доставлялося з Близького Сходу. Таке поєднання східних мотивів з елементами західноєвропейського мистецтва було характерною рисою львівського золотарства.

Зважаючи на затухання торгівлі через національно-визвольну війну (1648-1654) та нескінченні грабунки з боку Туреччини, Швеції, Кримського ханства, друга половина XVII ст. була несприятливим періодом для львівського золотарства. Але протягом наступних століть, як у складі Польщі так і у складі Австрії, Львів залишався значним центром ювелірного виробництва, витвори якого були добре відомі в Західній Європі.

Як і інші види мистецтва, ювелірне розвивається за своїми канонами. На нього впливають і традиції мину- лих століть, і нові віяння, і нові джерела натхнення. Так і в українському золотарстві початку його розвитку відчувається потяг до прадавнього коріння - давньоруського мистецтва, вплив західноєвропейських культурних надбань, намагання створити щось своє, неповторне, яке базувалося б на суто місцевих традиціях. Тому XVI - першу половину XVII ст. можна охарактеризувати як період становлення, творчих пошуків майстрів, у витворах яких відчувається і вплив готики, і деякі мотиви ренесансного мистецтва. Золотарі вдосконалюють свою майстерність, урізноманітнюють технічні прийоми обробки дорогоцінних металів. На цьому етапі переважають техніки лиття, гравірування, позолоти; ювеліри прикрашають свої вироби вставками коштовного і напівкоштовного каміння.

З другої половини XVII ст. розпочинається новий етап в історії ювелірного мистецтва України. Головним економічним центром України стає Київ, який відіграє роль значного осередка української культури. У місті розвиваються різноманітні ремесла, і серед них - золотарство. Крім Києва, предмети з дорогоцінних металів виробляються також і в інших містах України: Чернігові, Козельці, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Стародубі, Ромнах, Глухові, Батурині, Острозі, Кременці, Кременчуці та ін. Це свідчить не тільки про зростання культурних традицій, а й про значний попит різних верств тогочасного населення на коштовні предмети.

Перші згадки про київський золотарський цех належать до 1503 року, проте вже з другої половини XVII ст. в писемних джерелах відомостей про нього немає. Лише в документах 1794 року золотарський цех згадується знову як самостійний. Імовірно, що золотарі довгий час входили до складу іконописного цеху. Працювали вони і в Києво-Печерській лаврі, але, як виявилося, найвідповідальніші роботи монастир замовляв ювелірам, які працювали на Подолі. Ранні роботи київських майстрів виявити дуже важко, адже їх часто не підписували. Лише поодинокі коштовні предмети XVI-XVII ст. мають підписи майстрів - ім'я та прізвище. Рідко можна зустріти підписи золотарів і на виробах XVIII-XIX ст. У цей час на предметах, виготовлених київськими майстрами, ставилось клеймо з ініціалами майстра (кирилицею або латиною), також міське клеймо з написом „KIOV”, проба металу (на срібних виробах найчастіше число „12” за каратною системою). У 80-ті роки XVIII ст. на предметах золотарства з Києва з'явилося нове клеймо у вигляді мініатюрного герба міста із зображенням архістратига Михаїла з мечем та щитом. На початку XX ст. на київському клеймі з'явився напис „Кіевь”.

Дослідники виявили понад 200 імен київських майстрів, представників національної школи золотарів зі своїми художньо-стилістичними традиціями.

В обробці та декорі дорогоцінних металів київські ювеліри використовували такі традиційні техніки та художні прийоми, як лиття, кування, карбування, гравірування, позолоту, живописну емаль, чернь, скань.

У XVII ст. у зв'язку з активною забудовою міста, відновленням древніх і зведенням нових православних храмів відчувається потреба у коштовних предметах, особливо культового призначення. Для потреб київських церков місцеві майстри Іван Равич, Ієремія Білецький, Іван Атаназевич, Матвій Нарунович, Федір Левицький та інші виготовляли різні літургійні предмети: ризи до ікон, напрестольні хрести, потири, дарохранильниці, митри, панагії, натільні хрести, оздоблені вставками з коштовного каміння.

Оправи вже друкованих церковних книжок стали також прикрашатися окладами з дорогоцінних металів, часто інкрустованих коштовним та напівкоштовним камінням, кольоровими емалями. Так, уже в першій половині XVII ст. склалися основні принципи оформлення оправ Євангелій. Дерев'яні дошки обтягувалися оксамитом або покривалися суцільною металевою пластиною. На чільній дошці закріплювався середник та чотири наріжники, на спідній - середник та ніжки, так звані пуклі. Металевими деталями прикрашалися корінець та застібки. Традиційно на окладах Євангелій цього часу середник виконувався у вигляді арки з фігурними колонами та „Розп'яттям з предстоячими”. Наріжники мали вигляд літери „Г”. На них зображено євангелістів з їхніми символами, а також херувимів. Поверхню між середником та наріжниками заповнено розетками. Краї чільних та спідніх дощок мають вигляд смуг із суцільним зубчастим візерунком (нагадує хрестоцвіт), запозиченим з давніх західноєвропейських готичних орнаментів. Таким чином, у оформленні оправ Євангелія ще відчувається поєднання різних художніх стилів. В останній чверті XVII ст. таких пам'яток зустрічається вже менше. Вироби вирізняються самобутніми рисами: популярним стає рельєфний рослинний візерунок, ретельніше виконуються пластичні та графічні зображення.

Найвищий розквіт українського золотарства, зокрема київського, припадає на добу українського бароко з його новим типом світосприймання, позначеним життєствердним характером, людяністю.

Бароко в золотарстві (кінець XVII - середина XVIII ст.) - це пишний карбований візерунок з листя аканта, типовий для всього європейського мистецтва цієї доби, це квіти та плоди, часто сплетені в гірлянди та букети.

У бароковому декорі українські золотарі використовували також мотиви місцевої флори: квіти волошок, гвоздики, барвінку, плоди малини, шипшини, виноградну лозу з соковитими гронами. Вишуканими карбованими орнаментами відзначаються роботи видатних київських майстрів І. Равича, І. Білецького, М. Наруновича, В. Мощенка, М. Лазаревича. ювелірне мистецтво золотарство коштовність

На стиль виконання предметів культового призначення доби бароко вплинули й архітектурні форми. Так, у першій половині XVIII ст. київські майстри І. Равич, С. Тарановський, Ф. Левицький створювали срібні дарохранильниці у вигляді двоярусних або триярусних споруд, прикрашених скульптурними елементами, складними сюжетними композиціями, що нагадували кам'яні дзвіниці.

Золотарські вироби прикрашалися коштовним камінням. Найпоширенішими були діаманти, смарагди, сапфіри, рубіни, а також перла. Особливо розкішний вигляд мають прикрашені у такий спосіб митри - головні убори вищого духівництва, та панагії - невеликі нагрудні іконки на ланцюжках, які носили вищі духовні особи поверх одягу.

На багатьох предметах зустрічаються емалеві медальйони, які гармонійно вписуються в декоративний простір виробу. Досить складна техніка живописної емалі вимагала неабиякої вправності. Творчість емальєра та золотаря не поєднувалась, лише перехрещувалася. Майстри-ювеліри закуповували готові або замовляли емальєрам медальйони певних розмірів, форм, кольорів і сюжетів і вставляли їх у свій виріб. З кінця XVII до першої половини XIX ст. основний центр виробництва емалей було зосереджено в Києво-Печерській лаврі. На творчість майстрів-емальєрів великий вплив мали художники школи живопису, відкритої при монастирі. У вишуканій палітрі українських живописних емалей переважають рожеві, бузково-рожеві, теплі жовті, блакитні, вишневі кольори. Інколи зображення розміщувалося на теплому темнокоричневому тлі. На жаль, відомі лише окремі імена емальєрів, адже майстер підписував свою роботу, як правило, зі зворотного боку, яким медальйон щільно вмонтовувався в оздоблюваний виріб.

На багатьох культових предметах українського золотарства є вкладні написи представників козацької старшини, яка була одним з головних замовників і найбагатших власників предметів з дорогоцінних металів. Широко відома й меценатська діяльність козацько-старшинської верхівки, статус якої посилився після національно-визвольної війни 1648-1654 років. Багато сил для зміцнення православ'я доклав гетьман Іван Мазепа. Він був фундатором будівництва та відновлення 20 храмів, яким дарував численні коштовні ритуальні предмети. Стиль бароко так міцно увійшов у мистецтво українського золотарства, яскраво відбиваючи пафос того часу, що навіть з'явилося поняття „мазепинське” (або „козацьке”) бароко.

У бароковому карбованому візерунку срібного, позолоченого окладу ікони Дегтярівської Богородиці, для якої було навіть споруджено кам'яний храм Покрови, ніби сконцентрувався дивовижно-святковий, духовно піднесений світ українського бароко. На славнозвісному окладі зберігся герб Мазепи, хоча й понівечений після проголошення анафеми гетьману та його сподвижникам.

У 60-ті роки XVIII ст. в українському ювелірному мистецтві з'являються ознаки нових художніх віянь, пов'язаних з поширенням стилю рококо. Його характерними особливостями були вільна композиція, асиметричність, ускладнені форми, вигнуті лінії, орнаментальні мотиви у вигляді чудернацьких завитків, схожих на черепашку, тощо. Цей стиль швидко сприйняли київські майстри К. Чижевський, І. Атаназевич, Я. Величковський, Д. Любецький та інші. Але у виробах провінційних майстрів ще довго відчувався пріоритет барочних мотивів, які були більш близькими народному мистецтву.

З кінця XVIII ст. на творчість українських золотарів починає впливати стиль класицизму з його намаганням досягти ясності, логічності, симетричності. Особливого поширення в українському золотарстві він не набув. Але у творчості окремих київських майстрів - Ф. Коробки (Коробкіна), І. Ярославського, І. Винниковського, Г. Проценка - цей стиль набирає своєрідного трактування: вироби строгої форми прикрашаються виразним карбованим візерунком, який чітко виділяється на фоні полірованої поверхні металу.

У другій половині XIX ст. в Україні з'являються перші технічно оснащені майстерні з виробництва масової продукції. Так, 1851 року в Бердичеві було відкрито фабрику Ізраеля Заходера, вироби якої користувалися попитом не тільки в Україні, але й за її межами. Але найвідомішою в Україні була відкрита 1878 року на Подолі майстерня Йосипа Маршака. Невдовзі її перемістили на Хрещатик і перетворили на велику ювелірну фабрику. Участь Маршака з виробами фабрики на виставках в Антверпені, Парижі, Петербурзі, Льєжі принесла йому світове визнання.

Фабрика випускала прикраси з золота, асортимент яких відзначався великою різноманітністю й відповідав найвишуканішим смакам покупців. Зі срібла виготовлялися столові сервізи, свічники, кубки, стакани тощо. Фабрика проіснувала до 1918 року.

На початку XX ст. Київ зберігав статус найбільшого ювелірного центру України. У 1913 році в місті було 38 ювелірних майстерень та магазинів, які майже всі були розташовані на Хрещатику та прилеглих до нього вулицях. Але зміна політичного режиму негативно вплинула на розвиток ювелірного мистецтва в Україні, де довгий час не було навіть навчальних закладів, у яких можна було б здобути фах ювеліра. Окремі майстри, що приїздили з Росії, не могли задовольнити попит суспільства на висококваліфікованих фахівців. На існуючих в Україні ювелірних підприємствах, підпорядкованих „Союзювелірпрому”, в основному вироблялась недорога серійна продукція, і лише незначна частина виробів відзначалася високим художнім рівнем. Проте у другій половині XX ст. ситуація значно поліпшилась. А 70-80-ті роки вважаються періодом сплеску ювелірного мистецтва в Україні. Виконані в цей час предмети входили до розділу музею, який називався „Сучасне ювелірне мистецтво України”.

Професіональні майстри та аматори, які працювали тоді в системі Художнього фонду України, почувалися вільнішими щодо реалізації своїх творчих планів. Саме їхні роботи, виготовлені в одному екземплярі, на високому мистецькому рівні, є основою цієї колекції. Творча незалежність, пошук нових джерел натхнення, удосконалення технічних прийомів, нове художнє бачення - ось основні ознаки їхнього надбання. Особливо вирізняється творчий доробок художників Києва, Дніпропетровська, Запоріжжя, Харкова, Одеси, Сімферополя. Часто не маючи можливості працювати з дорогоцінними металами, вони експериментували зі сплавами (мельхіор, нейзильбер), титаном, використовували нетрадиційні матеріали для прикрашання своїх виробів. Але художники-ювеліри завжди прагнули поринути в світ старовинних візерунків, повернутися до традиційних матеріалів (золото, срібло) та технік (лиття, гравірування, карбування, скань, гліптика). Створена в Києві 1985 року творча група, до складу якої увійшли провідні ювеліри України, продовжила пошук нових композиційних, технологічних, образних вирішень. У виготовлених предметах відчувається потяг майстрів до природних мотивів як до вічного джерела наснаги. Ці вироби або повністю повторюють форми рослин та образи тварин, або створюють образноасоціативні композиції. Навіть їх назви носять поетичний характер: „Липовий цвіт”, „Ніжність” (В. Хоменко), „Вишневі хризантеми” (В. Друзенко).

У 70-80-х роках XX ст. ювеліри України активно виходять на міжнародну арену, беручи участь у престижних виставках. Дипломантами однієї з таких виставок, що відбувалася у місті Яблонец (тодішня Чехословаччина), стали провідні художники-ювеліри України - В. Друзенко (Київ), Є. Жданов, Ю. Федоров, О. Міхальянц, О. Письменний, Т. Письменна (Сімферополь). Брали участь у зарубіжних виставках і художники київського виробничого об'єднання „Ювелірпром”, твори яких також представлено в музеї. У 1990 році кращі роботи українських майстрів з колекції музею демонструвалися на виставці в місті Естергом (Угорщина).

Музей історичних коштовностей України неодноразово організовував персональні виставки художників-ювелірів, що давало змогу митцям найповніше репрезентувати свою творчість.

В музеї також представлено золотарські вироби XVII - початку XX ст., виготовлені в ювелірних центрах Російської імперії. В Україну вони потрапили різними шляхами: як подарунки монастирям та вищому духівництву від осіб царської родини, від придворних вельмож, представників дворянства, купців; як предмети, що різні верстви тогочасного українського суспільства закуповували на численних ярмарках для прикрашання себе і свого помешкання, і предмети, якими повсякденно користувались у побуті. Серед них найчисленнішу групу становлять вироби російських майстрів: вишуканий срібний посуд, жіночі прикраси, живописні емалі тощо. XIX - початок XX ст. представлено предметами, виконаними славнозвісними російськими ювелірними фірмами Павла Сазікова, Юлія Раппопорта, Павла Овчинникова, Карла Фаберже.

Періодом розквіту ювелірного мистецтва позначено вироби вірменських майстрів, які досягли високого рівня виконання у техніці скані. Працюючи за межами своєї історичної батьківщини, вони сприяли розвитку ювелірного мистецтва тих міст, у котрих мешкали і працювали. В Україні значними центрами культурної і художньої діяльності вірменських митців були міста Львів та Кам'янець-Подільський.

Окрему групу музейної збірки становлять вироби, що походять з Грузії та Середньої Азії. Вони, певно, були дипломатичними подарунками або предметами колекціонування.

Твори майстрів Грузії, одного з найдавніших центрів художньої обробки металу, відбивають творчі уявлення, навіяні особливостями місцевого світосприймання. Вони є зразками високих технологічних досягнень, якими характеризувалися вироби основних центрів ювелірної справи - Тифліса, Ахалциха, Горі, Кутаїсі.

Ювелірне мистецтво Середньої Азії представлено творами з Бухари, яка здавна була місцем, де зустрічались різноманітні культурні течії всього навколишнього регіону - Ірану, Афганістану, Індії, країн Кавказу та інші. Ці предмети вирізняються високою майстерністю виконання, пишністю, яскравістю, багатобарвністю, давніми традиціями, що сягають у глибину тисячоліть.

Размещено на Allbest.ru