Класична Візантійська культура

Размещено на http://www.allbest.ru/

У період раннього середньовіччя (VII - VIII ст.) в соціальному житті Візантії відбулися суттєві зміни. Колонів замінили вільні селяни-общинники, занепали ремесло і торгівля в дрібних містах-полісах, які «розчинялися» сільською округою або перетворювалися на фортеці.

За цих обставин ще більше зміцніло виняткове становище Константинополя, у чому важливу роль відіграли також невдалі війни з Іраном та арабами. Втрата імперією найбільших міст Сирії та Єгипту, розорення торгово-ремісничих центрів Малої Азії призвели до зосередження більшості видів ремісничого виробництва у її столиці, зокрема виготовлення «грецького вогню» (секретної зброї візантійців). Недаремно сучасники уявляли Константинополь єдиним містом імперії і називали його просто «поліс».

Глибока соціальна криза зумовила культурне «розлучення» візантійців з античним минулим. В духовному житті візантійського суспільства VII ст. стало кінцем панування античної культури, що була, насамперед, культурою» античного полісу. Із занепадом міст ця антична культура зникає.

У VII - VIII ст. у візантійському суспільстві спостерігається падіння освіченості й писемності, зникає інтерес до античної літературної спадщини, яку перестають переписувати. Натомість, відживання античної системи мислення і утвердження емоційно-чуттєвого сприйняття зумовили зростаючу популярність поезії. Відомий літератор Писида описував походи імператора Іраклія проти Ірану вже не прозою, а у віршах.

Найбільш популярним літературним жанром стає житійна література, що перетворилася на своєрідну енциклопедію географічних та історичних знань. Візантійська література того часу була розрахована, головним чином, не на читача, а на слухача. Основним пізнавальним джерелом, стала не книга, а мова і проповідь, оскільки «знання» порівняно з «вірою» втратило своє значення. Не дивно, що у цей період коло духовних потреб звузилося до суто релігійної літератури, відома тоді типово церковна історична хроніка Феофана цілком задовольняла світського читача. Переписувались лише релігійні твори, професійних переписчиків замінили ченці.

Для VII - VIII ст. характерним був також занепад будівництва, що, правда, не позначилося на введенні фортець, церков та монастирів.

Складна ситуація VII - VIII ст. призвела до утвердження середньовічного військово-службового (фемного) устрою, що спирався на село. Головною військовою силою стають вільні селяни-стратиоти, а з фемних полководців формується новий (феодальний) панівний клас Візантії. Стратиг Малоазійської феми Анатолік Лев III Ісавр започаткував Ісаврійську династію (717 - 802 рр.). Це був переломний період в історії середньовічної Візантії - формування феодального ладу.

Імператори Ісаврійської династії здійснювали важливі реформи у сферах права, суспільних відносин і церковної політики. За Лева III була видана законодавча збірка «Еклога», спрямована на зміцнення імператорської влади і захист інтересів фемного панства, що було опорою Ісаврів. Та особливо суттєві наслідки були викликані церковними реформами перших Ісаврів під час іконоборства, породженого глибокими соціальними і духовними протиріччями, переоцінкою релігійно-філософських та естетичних цінностей.

Перший період іконоборства розпочався у VIII ст. як стихійний рух проти іконошанування, яке поширилось завдяки зростанню ролі «зримого образу» божества у християнському вихованні. Населенню імперії, яке розлучалося з язичництвом і звикло до ідолопоклонства, через культ ікон було легше прилучатися до нової релігії. Не дивно, що іконошанування уявлялось іконоборцям спробою повернення до язичницького ідолопоклонства. Культ ікон і святих, надії на «божественного спасителя» збільшували прибутки і авторитет церкви, а не імператорів. Тому. з 726 р., коли Левом III було заборонене шанування ікон, іконоборство стало офіційною державною політикою, що втілювала прагнення імператорів підкорити собі церкву.

В ідеологічній сфері боротьба проти ікон була пов'язана з подоланням античних основ світосприймання і формуванням цілісного середньовічно-християнського світогляду. В цьому розумінні іконоборство відбивало несприйняття старих античних зображувальних форм «образу» як засобу християнського виховання. Не випадково один з теоретиків християнського богослов'я Іоанн Дамаскін писав, що образ для неписьменного, як книга для письменного. У гострих суперечках з іконошанувальниками навколо проблеми «образу» іконоборці обґрунтовували «непізнаваність», а отже, «невідтворюваність» божества. У спробі його зображення художніми засобами (ікона) вони вбачали єретичну помилку, прояв грубого язичницького фетишизму, відхід від спіритуалістичих ідеалів раннього християнства.

Середньовічне, глибоко містичне, чуттєво-емоційне сприйняття та естетичні норми іконоборців знайшли підтримку в селянстві, де зімкнулися з павлікіанством, у якому відроджувалися демократичні ідеали раннього християнства. Але найважливішою силою іконоборства була фемна знать, що виступала за обмеження могутності церкви і поділ її майна. Тому політика імператорів-іконоборців, а вони були її виразниками, звелася до вилучення церковно-монастирських скарбів.

Другий період іконоборства у IX ст. завершився перемогою іконошанувальників. Їх лідер і теоретик Феодор Студіт виступав за повну незалежність чернецтва та самоізоляцію монастирів від мирського життя. Перехід до влади іконошанувальників відбувся в епоху нової Каролінгської династії. На церковному соборі у 843 р. було урочисто відновлене іконошанування з його концепцією містичного зв'язку ікони з прототипом божества та піддані анафемі усі єресі. Масовий павлікіанський рух, що протиставляв селянські маси та їхні релігійні громади церкві та державі як «світу зла», був придушений. Таким чином, боротьба між іконоборцями і іконошанувальниками завершилася перемогою останніх. Одночасно був досягнутий компроміс між державою і церквою, яка підпорядковувалась імператорській владі.

Іконоборці не заперечували світське образотворче мистецтво і архітектуру, тому іконоборчий рух привів до їх нового злету у Візантії. На розвитку архітектури позначився вплив мусульманської традиції. Один з відомих константинопольських палаців Вриас був споруджений за зразком палаців Багдада, оточений парками з фонтанами. В образотворчому мистецтві на зміну офіційно-парадним, зображенням імператорських прийомів прийшли сцени битв, полювання, народних свят та ігор. Іконоборча естетична доктрина внесла в образне бачення світу візантійців вишукану абстрактну символіку в поєднанні з привабливим декоративним орнаментом. У мистецтві утвердились і такі форми зображення, як пейзаж і побутові сцени. Вони органічно увійшли у візантійське релігійне мистецтво, що містило у собі певну спрямованість на народ. Саме ця ознака відрізняла його від класичних елліністичних канонів. Але і в даний період траплялися спроби підкреслити примат спіритуалістичного начала старими художніми прийомами - скороченням пропорцій і розмірів фігур, збільшенням розмірів голови та очей, що повинно було символізувати панування духовного начала.

Друга половина IX - XI ст. - час найвищого піднесення середньовічної Візантії. В історії країни це була двохсотлітня епоха правління імператорів Македонської династії (867 - 1056 рр.), коли склалися класичні форми візантійської централізованої державності. Управління здійснювалось з імператорської канцелярії. Величезну роль відігравав бюрократичний апарат, в якому панувала сувора ієрархія згідно з табелем про ранги. У цей «золотий вік» візантійської державності оформлюється пишний етикет константинопольського двору, утверджується принцип легітимності імператорської влади через інститут співправителів, продовжується зміцнення фемного ладу і влади фемної знаті.

Епоха правління імператорів Македонської династії відома як час так званого «македонського відродження») У першу чергу це стосується відродження міст. Розвиток торгівлі та міжнародний попит створювали сприятливі умови для розквіту ремесел по виготовленню предметів розкоші, виробів з кераміки, склаперегородчастої емалі, шовкових тканин і парчі. У візантійські «паволоки» одягалася феодальна верхівка усіх європейських країн. Технологія виготовлення «паволок» становила предмет особливої цінності й була державною таємницею Візантії.

З перемогою іконошанування складаються нові прийоми іконопису. Глибока одухотвореність, ідея спіритуалістичного начала почали висловлюватися через манеру зображення обличчя, експресію відображених на ньому почуттів.

У X ст. завершується складання детально розробленої системи символіки у зображенні євангельських персонажів і святих - канону, що індивідуалізував їх зовнішність, надавав їй рис портретності.

Особливої досконалості у зображенні спіритуалістичних начал досягло мистецтво візантійської мозаїки. Багатоманітність фарб і відтінків кубиків смальти створювала ілюзію «божественної вічності». У константинопольських монастирях розквітло мистецтво мініатюри. Книжкові ілюстрації виконувались у рукописі декількома художниками-мініатюристами у характерній для кожного з них манері.

В культурі македонської епохи остаточно складаються основні принципи візантійської спіритуалістичної естетики. Суспільна думка, література, мистецтво відриваються від земної дійсності, замикаючись у колі вищих, абстрактних ідей. Ідеальний естетичний об'єкт переноситься в духовну сферу.

В художній творчості переважають традиціоналізм і канонічність. Мистецтво тепер не суперечить догматам офіційної християнської релігії, а активно служить їм.

«Македонське відродження» вплинуло на пожвавлення будівництва. Основним будівельним матеріалом стала цегла, що надавала спорудам більшої легкості та пластики: На відміну від багатьох гігантських споруд середньовічної Європи, збудовані у Константинополі палаци Вуколеон і Влахерни були невеликими за розмірами, але привабливими і затишними. Візантійські храми не домінували над місцевістю, як західноєвропейські собори, а природно вписувались у пейзаж. У IX - X ст. складається той тип купольного храму, який зберігся до кінця візантійської історії. Центральний купол храму не підносився на максимально можливу висоту. Конструкція забезпечувала плавне з'єднання стін і купола, їх непомітний перехід від «земного до небесного».

Період нового культурного піднесення у Константинополі та інших провінційних містах IX - X ст. характеризувався масовим поверненням до античної спадщини, що проявилось, насамперед, у зверненні до ранньовізантійського законодавства. Це привело до появи «Василік» -- переробки юстиніанівського права, яка стала основною законодавчою збіркою середньовічної Візантії. Імператорська влада знову повертається до державного церемоніалу ранньої Візантії, її військового та дипломатичного досвіду. З'являються лекції, трактати, що узагальнюють цей античний досвід і пристосовують його до сучасних умов. Так створюються «Тактика» Лева і «Стратегікон» Никифора - настанови з військової справи. Відроджується і переписка античних творів.

Новий етап в історії візантійської культури почався у X ст. Саме у цей час відбуваються узагальнення і класифікація всього досягнутого в науці, богослов'ї, філософії, літературі. З'являються енциклопедії з історії, географії, сільського господарства, політики, медицини. Обширна інформація про політичну і адміністративну структуру візантійської держави містилась у трактатах імператора Константина Багрянородного (905 - 959 рр.) -- «Про управління імперією», «Про феми», «Про церемонії візантійського двору».

У Візантії починає відроджуватися вища світська освіта. До 1045 р. у Константинополі поновилась робота університету з юридичним та філософським факультетами, функціонували наукові гуртки при дворі. Відроджується й світська література, що знайшло вираз у появі громадянських історій та світських біографій, з'являються настанови і поради світського змісту на зразок «Порад» Какавмена свого роду синтезу житійної мудрості. У політичній ідеології Візантії чимала увага приділялася державному патріотизму. Воїни йшли у бій за «Вітчизну» («Патріа»). Виховувалося почуття «еллінської спільності» людей, що розмовляють грецькою мовою, є носіями високої культури та цінностей візантійського християнства. Сформувався культ «переваги і винятковості» візантійців. Таким чином, у Македонську епоху склались завершені принципи і форми «класичної» візантійської культури.

У післяіконоборчу епоху головну роль в консолідації різноплеменного населення імперії стало відігравати християнство. Місіонерська діяльність візантійської церкви у цей час досягає небачених розмірів. Великого успіху вона набула у християнізації слов'ян.

Боротьба іконоборців з іконошанувальниками сприяла розвиткові богословської думки, релігійно-полемічної практики та літератури. У цей період викристалізовувались основні відмінності між православ'ям і католицизмом, що знайшли відображення у візантійській і західноєвропейській культурах. Якщо римська курія неухильно відсхоювала доктрину про примат духовної влади над світською, то православні ієрархи не претендували на зверхність над могутньою імператорською владою у Візантії, проповідуючи ідею єдності церкви з державою. Православна церква традиційно більш гнучко ставилася до своєрідної культури іноплеменного населення, не вимагала поширення літургії грецькою мовою (як у католицизмі з його обов'язковим богослужінням латинською мовою). Не випадково знамениті «солунські брати», просвітники Кирило і Мефодій поклали початок розповсюдженню перекладеної на слов'янські мови Біблії та богослужебних книг серед сусідніх слов'янських народів.

У полеміці з папством візантійська церква сформулювала свої догматичні розходження з католицизмом, а також, особливості в обрядовості, у вимогах до духовенства і віруючих. Вихідним пунктом догматичних розходжень стало вчення про «філіокве». Візантійці, на противагу римо-католикам, заперечували сходження Святого Духу не тількя від Бога-Отця, але й від Бога-Сина, ставлячи першу іпостась Бога вище за другу. На Заході причастя хлібом і вином було привілеєм духовенства, а миряни причащалися лише хлібом. Візантійське ж християнство зрівняло духовенство і мирян, дозволяючи останнім причастя під «двома видами». Усе це призвело до «схизми Керуларія» та остаточного розколу між православ'ям і католицизмом. (1054 р.).

XI ст. військово-службове панство у провінціях почало бунтувати проти центральної імператорської влади. Протягом цього періоду політична історія Візантії була насичена зіткненнями константинопольської знаті з місцевими феодалами. Це була, по суті, постійна боротьба доцентрових і відцентрових сил у Візантійській імперії, що-посилювалася у міру її феодалізації.

В останній чверті XI ст. після, тривалого періоду міжусобної боротьби, внутрішніх смут і зовнішніх невдач, відбувається консолідація всіх сил Візантійської імперії навколо наступної династії Комнінів (1081 - 1185 рр.). Візантія у цей час знову виступає на міжнародній арені як велика світова держава. На деякий час їй удалося зупинити навалу турків-сельджуків і приборкати держави хрестоносців, що утворилися після першого та другого хрестових походів. Період панування Комнінів - важливий етап візантійської історії, коли вона не тільки повернула собі минулу велич, але й відродила свою колишню централізацію.

З кінця XII ст. в історії Візантії спостерігається нова смуга економічного та політичного занепаду Італійські міста-республіки Венеція та Генуя перехопили у Візантії монополію у середземноморській торгівлі. Політика привілеїв, що надавалась їм династією Комнінів, негативно: позначилася на долі візантійських міст. За цих умов падав авторитет Константинополя. Місто, яке було колись символом відродженої слави Риму, стало сприйматися тепер у суспільній думці як джерело всіх нещасть країни, як «царство несправедливості». Країну охопило безладдя, зростав опір місцевої знаті, відокремлювалися цілі області, що лише номінально підкорялися Константинополю. Епоха панування над країною монопольного центру державної влади, економіки та культури закінчилась.

Ізоляцією Константинополя скористалися хрестоносці під час IV хрестового походу у 1204 р. Оскільки столиця імперії втратила підтримку своїх провінцій, завойовники без особливих зусиль оволоділи містом. Константинополь був підданий нечуваному грабунку, після якого значна частина культурної спадщини Візантії була знищена. Однак навіть те, що дійшло до наших часів, свідчить про великі надбання культурного життя «класичної» Візантії епохи Комнінів.

Саме на епоху Комнінів (XI - XII ст.) припадає найвищий розквіт візантійської культури. Збагачення духовного життя візантійського суспільства було зумовлене піднесенням міського життя, тісним спілкуванням із країнами Заходу та Сходу. В цей час поширюються світські розваги, зокрема ярмаркові видовища і спортивні змагання (кінне поло, шашки, боротьба). Багаті меценати утримували поетів, музикантів, танцюристів, створювали домашні літературні та «наукові гуртки». Середньовічне невігластво стало предметом сатиричних виступів письменників, які висміювали неосвічених монахів. Певні здобутки мали місце у сфері наукових знань, розширенні уявлень про Землю і Всесвіт.

Новий етап відродження античної культури на візантійському ґрунті був тісно пов'язаний із зародженням раціоналістичних ідей у філософській думці. На основі спільності грецької мови і культурного зв'язку зі світом еллінської античності візантійці-ромеї почали відчувати себе греками. Вони стали більш творчо, ніж у Македонську епоху, осмислювати античну спадщину, здійснювати спроби науково-порівняльного коментування античних текстів. Візантійські юристи, складаючи численні схолії - тлумачення пам'яток права, -- фіксували у них своє розуміння античних юридичних норм. У суспільній думці більш чітко простежується інтерес до людської особистості та її внутрішнього світу. Поява перших паростків раціоналізму, з його ідеєю незалежності світських знань від релігії, була зумовлена більш глибоким зверненням до античності, зокрема відродженням інтересу до античної філософії.

Візантійські мислителі XI - XII ст. сприйняли від античних філософів повагу до розуму. На зміну вірі, заснованій на авторитеті, в їх творах простежується дослідження причинності явищ природи та суспільства, прагнення поєднати віру з розумом. Відомими виразниками раціоналістичних віянь у XI ст. були Михаїл Пселл, Іоанн Італ та їх послідовники, які відстоювали самостійну пізнавальну цінність філософії, намагалися прикласти логіку до богослов'я, розглядаючи її як засіб пізнання Бога. Незважаючи на те що представники раціоналізму та релігійного вільнодумства були засуджені церквою, їхня діяльність не проминула марно. Вони підготували грунт для гуманістичних ідей у пізній Візантії.

Однак раціоналістичні тенденції візантійської філософії, не отримавши необхідного розвитку у XII ст., поступилися ідеям християнського містицизму, що ґрунтувалися на проповіді Григорія Сінаїта. Християнський містицизм мав вплив на зростання пасивно-споглядальної свідомості візантійців і давав втіху всім, хто не знаходив її у реальному житті, зміцнюючи духовний авторитет церкви у середньовічній Візантії. Поширення ідей християнського містицизму призвело до того, що світська вища школа (Константинопольський університет) була остаточно ліквідована, а вища освіта повністю поставлена під контроль кліру. Візантійська література XI--XII ст. також характеризувалася більш глибоким і творчим зверненням до античної літературної спадщини. З'явилася велика кількість «відроджених» грецьких романів -- сміливих переробок та численних наслідувань, в яких при збереженні класичного сюжету зображувалась Візантія того часу, що робило античні твори близькими сучасному читачеві. В літературній творчості посилювалися тенденції до демократизації мови та сюжету, індивідуалізації авторської позиції. Зароджується критичне ставлення до аскетичного середньовічного ідеалу. З'являються перші твори розмовною (народною) мовою, що відбивали процеси демократизації культури підкресленою дегероїзацією, увагою до «маленької людини», її турбот і переживань, скромних радощів життя.

Поряд з тим найбільш характерною ознакою культури Візантії у період династії Комнінів була не її демократизація, а «аристократизація», бо у зверненні до античності чималу роль відігравали інтереси панівної верхівки. Підкреслена класична освіченість була для феодальної еліти засобом духовного оформлення того аристократизму за походженням, що став визначальною ознакою родовитості середньовічної візантійської знаті. Античні герої з їх винятковістю надихали претензії візантійської аристократії на власну винятковість та героїзацію. Тому візантійський лицарський роман складався, насамперед, на основі грецької традиції. Цей еллінський патріотизм став характерним не тільки для світської знаті, але й для візантійської церкви, яка доводила перевагу греко-православної релігійної думки над католицьким богослов'ям Західної Європи, що «вийшла з варварства». Верхівка православного кліру активно прилучалася до вивчення античної спадщини, її найвизначнішими знатоками були, переважно, представники духовенства.

Значного розквіту в XI--XII ст. досягають архітектура та мистецтво Візантії. Міське будівництво стало легким і відкритим, будинки не відгороджували від вулиці, прикрашали балконами та лоджіями. У будівництві широко застосовували тесаний камінь, прикрашений цегляною кладкою, що надавало спорудам життєрадісного вигляду. В архітектурі культових споруд також помітною була тенденція до удосконалення їх декору. З'явилися багатокупольні церкви з підкресленою центральною частиною, пропорції храмів стали більш стрункими і витягнутими вгору. Склалися основні зразки будівництва монастирів як замкнутих локальних центрів духовного життя та господарської діяльності: з головною церквою, каплицями, трапезною, келіями ченців і майстернями.

В образотворчому мистецтві найвищого розвитку досягає виготовлення емалі. Чудовим твором, виконаним у цій техніці, є зображення царя Соломона в соборі св. Марка у Венеції. Досягнення у виготовленні фарб широко використовувались також у мистецтві мозаїки і фрескового живопису. Нові колористичні можливості давали змогу краще передати портретні риси, характер і настрій персонажа.

Візантійське мистецтво досягло в дану епоху великого міжнародного значення. Характерними ознаками творчості візантійських митців стали гармонія глибокого звернення до почуттів з підкресленим аристократизмом при зображенні персонажів, поєднання земної і небесної влади (образ фрескового портрета Христа Пантократора в монастирі Дафні), урочистість і піднесеність зображення. Усе це справило великий вплив як на романський живопис Заходу, так і на живопис християнського Сходу. Візантійські майстри прикрашали собор Св. Марка у Венеції, собор у Чефалу (Сіцілія), брали участь у будівництві та внутрішньому оформленні храмів і монастирів у Сербії та Київській Русі (Софія Київська, Володимирський собор).

Розвиток візантійської культури в XI--XII ст. свідчив, що вона залишалась традиційно середньовічною. Але в духовному житті, незважаючи на силу канонічних традицій, прокладали собі шлях передренесансні явища. Вони виявлялися не лише у відродженні інтересу до античності, але й у появі раціоналізму та вільнодумства, посиленні боротьби демократичної та аристократичної тенденцій. З іншого боку, монополія у розвитку візантійської культури була до кінця її існування закріплена за духовенством. З цього часу православ'я стало визначальним фактором згуртування візантійської середньовічної народності, православна церква -- головним носієм культури Візантії, а монастирі -- центрами освіченості.

Література:

1. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид. / За загальн. ред. Яртися А.В., Шендрика С.М., Черепанової С.О. - Львів: Світ, 1994.

2. Історія української культури / За ред. Крип'якевича. - К.: Либідь, 2000.

3. Бокань Володимир. Культурологія: Навч. посіб. - К.: МАУП, 2000.

4. Історія світової культури: Навч. посібник / Керівник авт. колективу Л.Т. Левчук. - 2-ге вид., перероб. і доп. - Київ: Либідь, 1999.

5. Культурологія: Навч. посібник / За заг. редакцією В.М. Пічі - Львів, 2003.

6. Українська культура: історія і сучасність: Навч. посібник / За ред. С.О. Черепанової. - Л., 1994.

візантія константинополь християнський світогляд

Размещено на Allbest.ru