Основи культурології

Іран завжди славився своїм керамічним мистецтвом, головними центрами якого були в час, що розглядається, Рей і Кашан. Тут виробляли фаянсові вироби з різьбленими орнаментами і декоративними написами. Поряд з ними масово вироблялися глеки, чаші, блюда, вази тощо з поливною глазур'ю. Вони часто розписувалися або по сирій глині (підглазурний розпис), або вже по полив'яній поверхні (надглазурний розпис). Вищим досягненням іранської кераміки став відомий з XII ст. надглазурний розпис люстром по білуватій або зеленуватій олов'яній глазурі.

Люстр - винахід середньовічної іранської алхімії - барвистий золотистий склад з металевим відблиском різних кольорів, що одержується внаслідок складного і тривалого випалення в двох печах. До складу люстра входили мідь, срібло, золото, миш'яковистий пісок та інші компоненти. Пізніше люстр, незважаючи на його дорожнечу, став застосовуватися навіть при виробництві архітектурної кераміки. Ці керамічні плитки різних форм використовували для облицювання фасадів культових і цивільних будівель. Для такого облицювання виготовлялися також кахлі з рельєфними висловами з Корану.

З прикладних мистецтв високої майстерності досяг в Ірані розпис тканин і оздоблення їх узорними вишивками з золотих і срібних ниток. Виготовлялися також орнаментовані металеві посудини, багато прикрашена зброя. Відрізнялися високими якостями й інші твори художнього ремесла - бронзові вироби з інкрустаціями з золота і срібла, шовкові і шерстяні килими різних типів, які дивували винятковою красою.

Література. У цей же час в іранських землях, паралельно з матеріальним виробництвом, процвітали науки, література і мистецтво. Освічені верстви населення, сприйнявши іслам і тимчасово навіть мову арабів, зуміли зберегти багато самобутніх рис древньої іранської традиції. Поети і вчені стали згадувати і прославляти старовину, закликали відродити минулу велич Ірану. Цей культурно-ідейний рух злився в IX-X ст. з могутніми анти арабськими і антифеодальними народними повстаннями. На їх гребені в Середній Азії і Східному Ірані (Хорасані) до влади прийшла династія Саманідів, яка вела свій родовід від древніх Сасанідів.

Саманідські монархи стали культивувати при дворі рідну мову фарсі (парсі), протиставляючи її арабській. Вона спиралася на писемну традицію Сасанідів (III-VII ст.) і відрізнялася від простонародної мови основної маси населення. Її стали називати дарі, тобто палацова. У X-XV ст. вона стала загальною літературною мовою для всіх народів Ірану. На ній написана поема «Шах-наме» - найбільший витвір класики персидської, таджицької літератури Абу-л-Касима Фірдоусі (934-1025). Ця книга по праву увійшла в скарбницю світової культури. На основі давньоіранського поетичного епосу і наукових праць Фірдоусі в поетичній формі виклав історію Ірану і Середньої Азії з найдавніших часів аж до арабського нашестя. «Шах-наме» просякнута пафосом героїки і патріотизму, любов'ю до батьківщини і глибокою ненавистю до арабських і тюркських поневолювачів, ліричності їй додають численні любовні епізоди. Поема прославляє іранське рицарство - дехкан. У ній з симпатією намальовано образ вождя народного повстання - Маздака. Написана прекрасною літературною мовою, вона на цілі сторіччя стала зразком для поетичних переспівів. Сам же Фірдоусі багато років провів у немилості, вимушений був тікати і цілих двадцять років провести в убогості, переховуючись від людей султана. «Правовірне» суннітське духовенство навіть відмовилося поховати його за мусульманським обрядом, звинувачуючи великого поета в єресі і прославлянні «нечестивих героїв». З «Шах-наме» почався справжній вибух іракомовної поезії, яка отримала визнання у всьому світі. Великим поетом XI ст. був тонкий лірик і майстер пейзажу Фаррухі, син раба. Фахр ад-дін Гургані прославився в той же час любовною поемою «Віс і Рамін».

Поет-філософ Омар Хайям (1048-1123) - людина універсальної освіченості та енциклопедичних знань. Він був астрономом і співавтором найточнішого в той час календаря. Філософ і математик, Омар Хайям дав виклад рішень алгебраїчних рівнянь до 3-го ступеня включно і відкрив біном, який декілька сторіч після нього знов вивів Ньютон. Але найбільше прославили Хайяма чотиривірші - рубаї, які пройняті життєрадісністю, пафосом вільної особистості й антиклерикальним вільнодумством. Співак радощів життя, кохання і вина, Омар Хайям відомий відтоді у всьому світі. Його рубаї перекладені (і багато разів!) на всі європейські і скільки-небудь значні східні мови, надають незбагненну насолоду всім знайомим з поезією.

У Ширазі з'явився на світ і провів молоді роки геніальний персидський поет Абу Абдаллах Мушріфаддін ібн Мусліхаддін Сааді Ширазі, відомий нам як Сааді (між 1203 і 1210-1292). Сааді прожив довге і бурхливе життя, понад 100 років. Першу половину життя мандрував - то воїном, то в одягу дервіша, побував в полоні у індусів в Гуджараті і у хрестоносців в Сірії, трохи не загинув, але повернувся-таки додому. Там він, маючи життєвий досвід, написав більшість своїх творів: декілька збірників любовної лірики - газелей (вид ліричного вірша), елегію на взяття і розорення Багдада монгольським Хулагу-ханом, інші твори. Але найбільш відомими в його творчості залишаються дві книги - книги про те, як треба жити. Це «Бустан» і «Гулістан» - відповідно, «Плодовий сад» і «Сад троянд». Сааді став відомим в Європі раніше за інших східних поетів. На Русі перші його переклади з'явилися вже на початку XVII ст. Сучасною українською мовою твори Сааді вперше з'явилися в перекладі А. Кримського (1871-1942).

Однією з найбільших заслуг Сааді перед світовою культурою є те, що він першим висунув художню концепцію гуманізму. Він задовго до європейців - Мірандоли, фон Гуттена і Рабле - вжив термін «гуманізм» («адамійят», тобто людяність).

Одним з видатних персидських поетів світової слави був Шамс ад-дін Мухаммад на прізвисько Гафіз або Гафез, бл. 1325-1389 чи 1390. Слово «гафіз" означало людину, здатну напам'ять відтворити весь Коран. Таким в молодості і був поет, чиє ім'я було витіснене псевдонімом і стало називною - народний поет, співець. Вірші Хафіза відрізняються незвичайна майстерністю форми і глибиною змісту. Краса і любов, свобода почуття, радість життя, страждання нерозділеного кохання, викриття лицемірства офіційної моралі - ось теми його газелей. Чарівна одна з легенд про нього. Одного разу у вірші він пообіцяв віддати коханій і Бухару, і Самарканд за один привітний погляд. Оскаженілий Тамерлан (Тімур) наказав схопити поета. Одягнутий в дранті, той з'явився перед володарем. «Так як ти додумався, божевільний, дарувати мої міста?" - запитав тиран. «Леле, повелитель, саме так я і дійшов до такого стану", - показав Хафіз на своє лахміття. Дотепна відповідь врятувала йому життя.

Нарівні з літературою в Ірані розвивалося образотворче мистецтво, хоч через вплив ісламу його розвиток був ускладненим, так само, як і в Аравії. Для іранської архітектури новими і характерними стали багатогранні вежі-мавзолеї правителів і святих. Такий, наприклад, мавзолей Кабуса початку XI ст. Серед пам'ятників архітектури, які збереглися, переважають культові споруди - мечеті, медресе. Поряд з арабським типом мечеті став поширюватися і власне іранський - квадратна будівля з круглим або еліпсоподібним куполом над нею. Починаючи з XII ст. ці купольні мечеті стали поєднуватися з квадратними дворами, навколо яких йшли відкриті галереї з чотирма високими порталами і глибокими нішами. Фасади та інтер'єри прикрашалися не тільки полив'яними фаянсовими плитками і плитками з не полив'яної глини з різьбленим орнаментом, але і різьбленими орнаментами по штуку (штучному мармуру).

У XIII-XV ст. вже скрізь поширилося прикрашення стін, порталів, куполів мечетей, мавзолеїв, палаців кольоровими плитками, люстровими і рельєфними кахлями, мозаїками (мавзолей «Купол Алідів», «Синя мечеть» в Тебрізі). На жаль, монгольське нашестя, грабіжницькі походи Тамерлана, невблаганний час мало що залишили від численних замків, палаців. Але пам'ять про них збереглася в писемних джерелах і, отже, в пам'яті людства до наших днів.

За своїм значенням для сучасної культури країн Близького і Середнього Сходу середньовіччя - основоположний період. Саме з виникнення і поширення ісламу, арабського завоювання оформилися багато сучасних культурних структур.

Якщо порівнювати середньовічну європейську культуру і культуру Близького і Середнього Сходу, то можна побачити і спільні риси. Мусульманство, як і християнство, - релігія, яка в середньовіччі була стрижнем не тільки культури. На Сході спостерігалося переплетення ще тісніше, ніж в Європі, можна навіть сказати, єдність релігії, політики, моралі, літератури, мистецтва. При такій ролі релігії як в Європі, так і на Сході відмінності у віросповіданнях привели до значних відмінностей у загальному ладі культури, які внаслідок політичних причин стали сприйматися як антагоністичні (непримиренні). І тільки в наші часи спостерігається їх примирення.

6. Цивілізації доколумбової Америки

6.1 Особливості та основні історичні етапи розвитку доколумбової Америки

Народи доколумбової Америки перебували в географічній ізоляції протягом декількох тисячоліть. Внаслідок цього, хоч культура і розвивалася за загальними законами, але для неї було характерне відставання у часі від основних світових цивілізацій, повільніший розвиток. Європейська колонізація фактично зруйнувала й знищила індіанські цивілізації і привела до їх забуття, що викликало необхідність заново їх відкривати.

Походження предків латиноамериканців все ще продовжує залишатися загадкою. В основному сучасні дослідники вважають, що Америка не належала до центрів антропогенезу, а її первинне населення проникло сюди ще в кінці палеоліту з Північно-Східної Азії 30-25 тис. років тому внаслідок декількох хвиль переселення. Предки американських індіанців заселили величезні простори і розпалися на велику кількість мовних сімей та ізольованих груп. У науці багато суперечок викликає питання про можливі зв'язки Америки з іншими частинами світу в доколумбовий період.

Причинами переселення до Америки могли бути зміни клімату, виснаження місцевих життєвих ресурсів, зростання чисельності населення у сприятливі кліматичні періоди.

В історії культури доколумбової Америки виділяють декілька періодів.

Палеоіндіанський період (XXV-VIII тисячоліття до н.е.). характеризується розвитком кам'яних знарядь праці від нуклеусів, скребачок, гостроконечників з односторонньою обробкою до оброблених з обох боків кременевих клинків з довершеною і ретельною віджимною ретушшю, які мають поздовжні вузькі жолобки вздовж обох поверхонь. Люди об'єднані в невеликі кочові групи з нестаціонарними (сезонними) стоянками. Займалися збиранням, полюванням спочатку на дрібних, а потім і великих тварин.

З VIII до середини II тисячоліття до н.е. - архаїчний період. Основу господарства, як і раніше, складали полювання і збирання, проте знаряддя праці удосконалювалися: використовувалося шліфування каменю, з'явилися ступи і зернотерки. Зародилося землеробство, хоча основна частина рослин залишалася у дикому стані. Була винайдена тканина, яка виготовлялася з бавовни. Небіжчиків піддавали кремації або муміфікували. З'явився оригінальний спосіб приготування гарячих страв: варити їжу у кошиках, виготовлених з дерева, кори і шкір. Такий посуд заповнювався водою, в яку дерев'яними щипцями опускали заздалегідь розжарені на вогні камені.

Період між II тисячоліттям до н.е. і I ст. н.е. отримав назву формативного або протокласичного. Він характеризується остаточним переходом до осідлого способу життя, що зумовлено появою інтенсивних форм землеробства. Споруджувалися зрошувальні канали, дамби, греблі. Осідле життя привело до винайдення і розвитку кераміки, а також до формування мистецтва скульптури, появи перших пірамід. Швидко розвивалися різні ремесла, почався активний процес класового розшарування, формування основ наукових знань. Внаслідок важливих господарських і культурних змін стала можливою масова колонізація нових земель, утворилися великі центри суспільного життя.

Подальший, так званий класичний період (I-IX ст. н.е.) характеризувався появою і розвитком ранньокласових держав. Матеріальну основу суспільств складало інтенсивне підсічно-вогневе і поливне землеробство, вирощувалися різні сорти кукурудзи, кабаків, гарбузи, томати, бавовник, тютюн тощо. У ранньокласових державах нещадно експлуатувалася основна маса населення - землероби-общинники, держави вели нескінченні війни з метою захоплення здобичі і рабів. Крім світської знаті надзвичайною могутністю відзначалися жерці. Основною політико-адміністративною одиницею були міста-держави або об'єднання міст-держав, серед яких виділялися Теотіуакан, Шочікалько, Тахін, Тікаль, Паленке, Копан та ін. Етнічний склад цих утворень практично невідомий. Значного поширення набрала деспотична форма правління і тісно пов'язане з нею обожнювання царя та царської влади. Розвивалося ремісниче виробництво. Індіанцям цього періоду були відомі золото, срібло, мідь, які піддавались складній техніці обробки для виготовлення прикрас і знарядь праці. Великого значення набули наукові знання. Мистецтво стало знаряддям соціальної боротьби.

У післякласичний період (X - початок XVI ст.) переважна більшість величезних міст-держав припинили своє існування, формувалися нові політичні і культурні центри. Утворилися царство ацтеків з центром в м. Теночтітлан (сучасне м. Мехіко), рабовласницька деспотична держава інків Тауантінсуйу, майя - тольтекська держава зі столицею Чічен-Іца, а потім Майяпан як найбільші державні утворення. Міжусобні війни привели до утворення ряду дрібних міст-держав, що ворогували між собою. Стали виразно проявлятися ознаки процесу деградації культури, який був посилений хвилею повстань та епідемій.

У кінці XV - на початку XVI ст. територія Латинської Америки стає об'єктом колоніальної експансії ряду європейських держав внаслідок великих географічних відкриттів. Колоніальні захоплення супроводжувалися пограбуванням, поневоленням і винищуванням корінного населення, знищенням його культурних цінностей. Намагаючись зміцнити своє панування на захоплених землях, колонізатори посилено насаджували свої релігії (головним чином католицизм) і мови. Так званий період конкісти продовжився до кінця XVIII - першої чверті XIX сторіччя, коли в ході визвольної боротьби виникли національні латиноамериканські держави.

На початку XIX ст. в Європі під впливом звітів, мемуарів і щоденників відомих мореплавців та дослідників зародилася індіаністика як комплекс наук, які вивчають історію, літературу, мови, фольклор, мистецтво, етнічні особливості, соціально-економічні проблеми індіанців Америки доколумбового періоду і сучасності.

6.2 Релігійні уявлення

До моменту відкриття Латинської Америки Х.Колумбом існувало безліч релігійних культів (за винятком монотеїстичних), вірувань і обрядів, що склалися у різних етнічно-соціальних груп корінного населення. Значного поширення набув тотемізм, в якому у перекрученому вигляді відображалися кровно родинні зв'язки індіанської первісної общини. Як пережиток тотемізму збереглося шанування древніми перуанцями пуми, кондора, яструба, риб, осьминога, мавп, кукурудзи, картоплі тощо.

Специфічною особливістю індіанської міфології є наявність безлічі міфів про стару і нову батьківщину, зумовлених численними міграціями індіанських племен і відповідними процесами етногенезу. Такий ацтецький переказ про вихід ацтеків з міфічної батьківщини Астлан. За вказівкою бога Уїцилопочтлі, ведені своїми "пророками" ацтеки подалися у довгу мандрівку, щоб знайти нову батьківщину в тому місці, де зустрінуть орла, що сидітиме на кактусі і пожиратиме змію. Досягши через декілька поколінь мексиканської долини, вони побачили на одному з островів гірського озера Тескоко пророковані знамення і заснували Теночтітлан, який став столицею могутнього царства ацтеків. Нерідко в міфах пошуки нової батьківщини пов'язані з морським і заокеанським плаванням. У космогонічних міфах проводиться ідея про багаторазовість акту створення світу, у примітивній формі міститься концепція про всесвіт як про явище, яке виникає в певний момент і розвивається за певними законами, що сприймаються як воля богів. У багатьох індіанських народів існують міфи про будову світу. У міфології древніх майя всесвіт складається з 13 небесних і 9 підземних світів. У релігійній космології найбільш розвинених племен виникали поняття, близькі до концепції пекла і раю, існували міфи і пророцтва про кінцеву долю людства, загибель світів, царств і народів.

У міфології древніх мексиканських народів (тольтеків, ацтеків та ін.) історія ділиться на ери; кожна з ер закінчується загибеллю Сонця, Землі і людства. У міфології ацтеків під час:

1-ї ери Сонцем був бог Тескатліпока, а Земля була населена гігантами. Ця ера закінчилася винищенням гігантів оцелотами.

2-а ера, коли Сонцем був бог Кецалькоатль, завершилася ураганами, які зруйнували світ, а також перетворенням людей на мавп.

У кінці 3-ї ери світ і люди були знищені гігантською пожежею.

Потоп зруйнував 4-й світ, перетворивши людей на риб.

5-а (сучасна) ера завершиться землетрусом, від якого загинуть Земля, Сонце, люди.

У міфологіях дістали відображення пережитки матріархату, які проявилися в значній кількості богинь і жінок-прародительок.

Дуже складний і багатий пантеон класичного періоду. Спочатку це були місцеві божества, які зі зростанням племінних і державних об'єднань поєдналися в одну генеалогічну систему. У пантеоні виділяються групи богів родючості і води, мисливські боги, божества вогню, зірок і планет, смерті, війни тощо. В кінці класичного періоду у народів Центральної Америки створюється комплекс міфів, оснований на уявленнях про необхідність регулярно підтримувати життя божеств людською кров'ю. Особливо важливе значення надавалося "годуванню" бога сонця, щоб він міг здійснювати свій щоденний шлях по небу. У 1486р. у столиці ацтеків Теночтітлані був споруджений храм (піраміда), на вершині якого на честь бога сонця і війни Уїцилопочтлі двічі на рік здійснювалися масові людські жертвоприношення (як правило в жертву приносили військовополонених). Сцени принесення в жертву полонених зображені у «храмі розписів» культового центру майя Бонампака.

Значне поширення мали магічні обряди - як індивідуальні, так і групові. Ускладнення суспільних відносин, формування племінної структури вело до зародження культу племінного бога. При утворенні союзу племен серед богів поступово виділявся бог того племені, яке займало домінуюче становище в союзі. Цей процес піднесення богів посилився з переростанням союзів племен у державу. Протиріччя між окремими племенами, союзами племен, становлення деспотичних держав спричиняли приховане і відкрите протиставлення культу одних богів культу інших. Поступове зміцнення влади деспота породжувало спочатку слабку, а потім все помітнішу тенденцію до монотеїзму.

З переходом частини індіанців до землеробства складалася їх віра в особливих богів і духів, які протегують землеробським роботам.

Поява астральних культів викликалася прагненням індіанців дати пояснення взаємозв'язку періодичності посушливих і дощових періодів, дозрівання врожаю з розташуванням небесних світил.

Приголомшує драматизм, сконцентрований у пророцтві майя про конкісту, в якому говориться про прихід білих людей з рудими бородами як посланців білого бога, дітей Сонця. Вони прийдуть зі Сходу, "вогонь буде спалахувати на кінцях їх рук" (вогнепальна зброя), вони принесуть розпусту, будуть нагромаджувати багато каменів і колод, саджати до в`язниць, вішати на мотузках владик, їх вчення тільки про гріх.

Міфологічні сюжети дістали відображення в багатьох творах мистецтва. Частина міфів була використана європейськими колонізаторами для підкорення індіанців.

6.3 Наукові знання

Становлення науки у народів доколумбової Америки нерозривно пов'язане з історичним процесом їх економічного, культурного і суспільно-політичного розвитку. Окремі народи, які населяли цю територію, за глибокої давнини досягли значних успіхів у розвитку ряду галузей знань: техніка вирощування і селекції багатьох сільськогосподарських культур з використанням зрошування і природних добрив, винахід системи лічби і писемності, календаря; будівництво великих ритуальних і оборонних споруд, прокладання мощених доріг, створення іригаційних систем, видобуток і виплавка металів, ювелірна справа, суднобудування (піроги, каноє), виготовлення канатних та текстильних волокон, ткацтво та інші ремесла.

У процесі багатовікового розвитку доколумбової Америки індіанськими народами були накопичені багаті знання особливо з астрономії і математики, медицини, різноманітні практичні відомості з будівельної техніки, ковальської справи і зварювання металів, географії, метеорології, кліматології, сейсмології та ін. Розвиток цих знань був тісно пов'язаний з релігійним культом.

Календарні системи, системи літочислення були найточнішими з усіх, створених древніми цивілізаціями.

Система літочислення у древніх майя грунтувалась на математичних розрахунках і астрономічних спостереженнях, які набули втілення в оригінальному календарі. Календар майя виник, головним чином, з потреб сільського господарства. Пізніше він набув таємничого містичного характеру, перетворившись в основу релігійного культу майя. Про його точність можуть свідчити такі відомості:

- тривалість року, за сучасними даними, становить 365,2422 днів; древній юліанський рік - 365,2510 днів;

-сучасний грегоріанський рік - 365,2425 днів;

- рік майя - 365,2420 днів.

У майя з міста Копана синодичний місяць, - період часу між однаковими фазами місяця, - становив 29,53020 дня, а з міста Паленке - 29,53086 дня. За сучасними даними, ця величина становить 29,53059 дня, тобто лежить між величинами, визначеними з Копана й Паленке. Як бачимо, давні жителі Центральної Америки користувалися календарем, за точністю адекватним сучасному.

Рік майя складався з 18 місяців по 20 днів кожний. Мовою майя періоди часу називалися:

- 20 днів - віналь;

- 18 віналей - тун; тун дорівнював 360 кінам (дням).

Для вирівнювання сонячного року додавалося 5 днів - майєб (несприятливі, нещасливі). Вважалося, що в цю 5-денку "вмирає рік", у ці дні древні майя нічого не робили, щоб не накликати на себе біду.

Тун не був останньою одиницею часу в календарі майя. При збільшенні в 20 разів починали формуватися цикли: 20 тунів - катун; 20 катунів - бактун; 20 бактунів - піктун; 20 піктунів - калабтун; 20 калабтунів - кінчильтун і т.д.

Найбільший цикл - алаутун складав 23040000000 днів або кінів (сонць). тобто 63081429 років, що складає близько третини галактичного року - часу, за який Сонце обертається навколо центру нашої галактики. Це найбільший період, який зафіксовано в системах відліку часу нашої цивілізації (людства). Його походження невідоме.

Всі дати мають єдину точку відліку. Її ми назвали б "рік Перший", з якого починається відлік часу майя. За нашою хронологією, він припадає на 7 вересня 3113р. до н.е., або ж, відповідно до іншої системи кореляції, на 13 жовтня 3373р. до н.е. Ці дати близькі до першого року єврейського календаря, який припадає на 3761 р. до н.е.

Майя вміло поєднували 2 календарі:

- хааб - сонячний, що складався з 365 днів,

- цолкін - релігійний, з 260 днів.

При такому поєднанні складався цикл з 18890 днів (52 роки), лише по завершенні якого назва і цифра дня знову співпадали з тією ж назвою місяця. Це так, якби 15 листопада неодмінно припадало кожний раз на четвер.

Подібний календар був і в ацтеків. Різні календарні системи існували і в інших народів Давньої Америки.

Такий значний розвиток астрономічної науки не став би можливим без ідеально розробленої системи лічби. Майя створили 20-тиричну систему лічби від 0 до 19, яка дозволяла записати нескінченну безліч величин і здійснювати найскладніші підрахунки.

Глибокими були і медичні знання, особливо в галузі зуболікування і хірургії, які багато в чому перевершували знання європейських лікарів тієї епохи. За допомогою тодішнього хірургічного інструментарію проводилися складні операції аж до трепанації черепа. Індіанська фармакопея використовувала хіну, кокаїн, сік папайі та ін.

У державах майя, ацтеків, інків існували порівняно розвинені правові системи, які ґрунтувалися на кодексах законів. Філософські уявлення про світ і місце людини у ньому були складовою частиною духовної культури. У філософських вченнях зустрічається ідея про чотири першоелементи (вогонь, вода, земля, вітер) і поняття боротьби як причини космічних змін.

Таким чином, деякі з народів, які населяли Давню Америку, досягли значних успіхів у розвитку ряду галузей знання у доколумбовий період.

6.4 Писемність і література

Одним з важливих результатів процесу культурного розвитку було формування різних систем писемності у деяких народів доколумбової Америки.

Цікавим зразком примітивної "писемності" в області Анд було "вузликове письмо" - кіпу, яке являє собою шворку або палицю з прив'язаними до них відвідними різнокольоровими (кольору надавалося символічне значення) шнурками, на яких на різній відстані один від одного зав'язувалися вузлики. Іноді у вузлику закріплювався який-небудь предмет (шматочок дерева, камінь, зерно тощо). У Тауантінсуйу було значне число професійних кіпукамайок ("майстрів кіпу"). На думку одних вчених, кіпу являло собою чисто мнемонічне пристосування, на думку інших - своєрідну форму письма. За найбільш спірною концепцією, кіпу містить тексти хронік, законів і політичних творів. Існує припущення, що кіпу служило атрибутом похоронного ритуалу.

Щось схоже зустрічаємо і в Північній Америці у ірокезів - їхнє «письмо», яке називалося «вампум», - це стрічка, або пасок з ниток, на які нанизано кольорові черепашки, різні за формою і розміром. Траплялося, що вампум налічував по 6-7 тисяч черепашок. Нанизані на нитки мушлі утворювали хитромудрі візерунки певного змісту.

Писемність ацтеків і народів куна являє собою піктографічне (малюнкове) письмо з елементами ієрогліфики. Певної системи розташування піктограм не існувало: вони могли розташовуватися і горизонтально, і вертикально. Вперше писемність народів куна відкрита і вивчена норвезьким етнографом Е. Нордельшельдом. Піктографічним письмом записані легенди, книги рецептів народної медицини.

Система писемності у народів давньої Мексики склалася у ІІ-V ст. н.е. в ольмеків. Вона являє собою поєднання елементів піктографічного і складового письма. Неодмінним супутником запису був малюнок. Семантичне значення мали колір і розташування знаків.

Найдовершенішою системою писемності в давній Америці було ієрогліфічне письмо майя. У ньому вживалися фонетичні знаки (алфавітні і складові), ідеографічні (цілі слова) і ключові (пояснювальні значення слів, але такі, які не читаються). Всього виявлено близько 300 знаків. Мова ієрогліфічних текстів значно відрізняється від живої мови за вимовою, словником, граматикою. Ієрогліфічні тексти і написи майя досі повністю не перекладені. Перші спроби розшифрувати письмо майя належать до середини XIX ст. У середині 1950-х років великий внесок у дешифровку письма майя вніс радянський вчений Ю.В. Кнорозов, родом з Харківщини.

З виникненням писемності був тісно пов'язаний розвиток літератури. Літературна творчість індіанців древньої Америки в художній формі відображала найважливіші риси життя індіанських племен. Давнім жанром літератури були трудові (мисливські, рибальські), обрядові, а також військові пісні, які включали звернення до богів про допомогу в досягненні перемоги, переможні пісні, плачі за загиблими воїнами. Значного поширення набув жанр казки - чарівної, побутової, про тварин тощо. У деяких індіанських народів існував епос. До літературних пам'ятників належать "Аннали какчікелей", "Родовід владик Тотонікапакана", пророча книга "Чілам-Балам", сакральний епос індіанців кіче «Пополь-Вух» ("Книга Порад") та ін. Великим внеском у скарбницю світової культури є драма на мові кечуа "Апу-Ольянтай". Одним з найбільших поетів Давньої Америки був Несуалькойотль. Лейтмотивом його творів, які дійшли до нас є роздуми про нестійкість людського існування, ідеї про безперервність руху і про відносність спокою, утвердження вічності прекрасного. До наших днів дійшли також 4 рукописи майя і значна кількість написів на каменях в руїнах міст.

Книги являли собою смугу паперу, виготовлену з рослинного волокна (часто використовувався луб фікуса) і натуральної клейкої речовини. Обидві сторони смуги покривалися білим вапном. Ієрогліфічні знаки виводилися пензликом, як чорнило використовувався сік рослин або плодів. Паперова смуга складалася гармошкою й обрамлялася обкладинкою з дерева або шкіри.

Велика кількість рукописів була знищена в епоху конкісти.

Навчання писемності здійснювалося у спеціальних школах. У ацтеків було два види шкіл: тельпочкаллі і кальмекак. Перші призначалися для простих дітей з народу, другі - для обдарованих дітей, які закінчили тельпочкаллі, і дітей знаті. Школи для простих дітей готували насамперед воїнів, тому основна увага тут приділялася фізичному вихованню і спорту. Школи для знаті готували інтелектуальну й адміністративну верхівку суспільства (жерців, астрологів, математиків, писарів, суддів), тому тут викладалися вершини наук - історія, філософія, право.

Основна частина літературних пам'яток, що збереглися, і письмових джерел індіанців доколумбової Америки ще чекають своїх дослідників і дешифрувальників.

6.5 Архітектура та образотворче мистецтво

Мистецтво доколумбової Америки дістало найповнішого вираження в монументальній архітектурі, яка розвивалася на території сучасної Мексики і в Центральній Америці. Архітектура обох цих областей мала багато спільних рис, зумовлених схожістю економічних, соціальних і релігійних інститутів, подібністю природних умов.

Архітектура і містобудування давньої Америки характеризуються стійкістю типів, уповільненою еволюцією композиційних, декоративних і технічних прийомів. Провідним типом були культові комплекси, які включають ступінчасті піраміди з храмом або вівтарем на верхньому майданчику, храм, палацові споруди для жерців і знаті, палаци для свят, "стадіони" для ритуальної спортивної гри, "обсерваторії" для астрономічних спостережень, а також різноманітні інженерні й оборонні споруди. Будівлі ставилися на штучних земляних платформах, складалися з сирцевої цегли (адобів), різних видів каменю, з використанням примітивного бетону і різного декоративного облицювання. Кам'яна кладка велася на глиняному розчині або по-сухому, з застосуванням шипів і металевих кріплень. Камінь оброблявся кам'яними або бронзовими знаряддями і транспортувався без допомоги коліс. Перекриття у вигляді фальш-склепіння (з поступовим напуском рядів кам'яної кладки) або дерев'яні забезпечували створення дуже обмежених внутрішніх просторів порівняно з зовнішньою масою споруди і товщиною стін. Часто будівля ділилася на два вузьких приміщення поздовжньою стіною, іноді застосовувалися квадратні або круглі стовпи і навіть атланти - стовпи у вигляді статуй воїнів. У композиції використовувалися прості геометричні форми, статичні, симетричні рішення. Традиційним було широке застосування орнаментики, скульптури і живопису. Планування комплексів і міст мало регулярний характер, орієнтувалися, звичайно, за сторонами світу. Великі міста мали мощені вулиці, зовнішній водопровід, оборонні споруди.

На території Мексики серед давніх культур важливе значення мала теотіуаканська "культура пірамід". У священному місті Теотіуакані, спланованому з урахуванням математичних та астрономічних знань, знаходилися ступінчасті Піраміда Сонця і Піраміда Місяця, "Храм Кецалькоатля", декорований головами пернатих змій.

Найбільшою популярністю користується архітектура майя, яка в класичний період створила на території сучасних Мексики, Гондурасу, Гватемали величні ансамблі Паленке, Тікаль, Копан та ін. В архітектурі майя особливого значення набувають внутрішні простори, а фасади і внутрішні стіни прикрашаються розписами, алебастровими рельєфами і рельєфними ієрогліфічними текстами.

У Південній Америці архітектура розвивалася вздовж вузької прибережної смуги на заході і в районі Центральних Анд. Тут вона відзначалася увагою до утилітарної сторони забудови і поширенням інженерних споруд: мощених доріг, мостів, фортець, дамб, водоймищ, каналів, гаваней, акведуків. Кам'яна кладка з полігональних (в ранніх спорудах) і горизонтальних блоків гігантської величини, пізніше з тесаного каменю правильної форми була доведена в гірських районах до віртуозності; у кладці використовувалися бронзові скріплювальні елементи. Широко застосовувалася сирцева цегла. Покрівля робилася з очерету і соломи. Рельєфи і розписи в обробці використовувалися менше, ніж на території Мексики. Найважливіші будівлі прикрашалися фризами із золотих пластин. Архітектура Південної Америки відзначалася грандіозністю масштабів, простотою великих форм і деталей, суворістю вигляду. Її основними центрами були Чан-Чан, Пачакамак, Тіауанако, Куско (столиця імперії інків); важливу роль відігравали міста-фортеці Парамонга, Мачу-Пікчу, Саксауаман та ін.

Вражає своїм багатством Коріканча (храм Сонця) - найважливіше святилище інків, яке складалося з ансамблю кам'яних будівель, оточених стіною. У головному приміщенні храму містився вівтар, розташований проти дверей так, щоб золота фігура божества і золоті пластини на стінах виблискували у промінні ранкового сонця. Поруч з храмом розташовувалися святилища Місяця, грому, зірок, райдуги-веселки. До нього примикали приміщення для жерців, слуг і так званий Золотий сад із золотими і срібними зображеннями рослин, птахів, тварин і людей. Майстерно будували індіанці і висячі мости, сплетені з ліан, які через сторіччя наштовхнули архітекторів на ідею використати анологічні металеві конструкції.

Давнє мистецтво індіанців відображає світ як активну взаємодію двох начал: життя і смерті. Мистецтво розписної і фігурної кераміки, глиняної скульптури, кам'яних статуй і наскельних розписів відображало стихію первісних, казково-фантастичних образів, які зливалися з релігійною символікою і суворою суттю людського буття.

У статуетках, а також у фігурних і розписних посудинах відтворювалися людські типи у всьому їх різноманітті, включаючи побутові, комічні і патологічні мотиви; зображенням тварин також надавалася яскрава життєва виразність.

Мистецтво індіанських народів розвивалося нерівномірно. Нерідко пришельці витісняли носіїв більш високої художньої культури. Так, на території Мексики найдавнішим було мистецтво ольмеків ( I тисячоліття до н.е.), чиї похоронні маски і величезні кам'яні голови (до 13 тонн) вражають свободою пластики, характерністю передачі етнічного типу і людяністю. Протягом приблизно двох з половиною тисячоліть процвітало найбагатше мистецтво майя, що створило життєво виразні твори дрібної пластики, вражаючий за декоративною фантазією орнамент, розвинені і складні композиції історико-побутового і ритуального значення, в ювелірних за майстерністю виконання кам'яних рельєфах. Мистецтво ацтеків відрізнялося керамікою, виробами з коштовних каменів і металів, узорним ткацтвом, виробами з пір'я, монументальна творчість була пройнята релігійними ідеями.

Важливе значення мала музика - невід'ємний елемент культових обрядів і церемоній. У розвинених племен існувала диференціація музики на "народну" і "придворну", існували спеціальні школи підготовки професіональних музикантів. Музичний інструментарій включав велику кількість різноманітних духових і ударних інструментів, з струнних був найпростіший монохорд - музичний лук.

В обрядах і ритуальних діях містилися елементи театралізації, були побудовані великі амфітеатри, створені твори драматургії, такі як "Апу-Ольянтай" на мові кечуа, драма "Рабіналь-Ачі».

До XVI ст. народи доколумбової Америки освоїли величезні простори континенту, досягли значних успіхів в інтенсивному землеробстві, знали багато ремесел, володіли будівельною технікою, досягли успіхів у мореплавстві, астрономії, медицині, в образотворчому мистецтві і літературі. Завдяки індіанським народам у практику світового землеробства увійшли кукурудза, картопля, квасоля, помідори, гарбуз, какао, ананас, соняшник, арахіс, ваніль. Ними був відкритий каучук. Від індіанців Європа отримала ліки від малярії - хіну. Значних успіхів досягло древнє мистецтво народів Америки. Незважаючи на значне відставання культурного процесу у часі від культурного розвитку народів Євразії, багато досягнень індіанців суттєво вплинули на культуру і мистецтво подальших поколінь.

7. Культура епохи відродження і реформації

7.1 Передумови епохи Відродження

Епоха Відродження - період в історії культури Західної Європи, який почався в Італії в кінці XIII ст., зайняв в більшості європейських країн XIV-XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до початку XVII ст. Термін «Відродження» першим почав вживати Джорджо Вазарі - італійський художник XVI ст., учень Мікеланджело і перший дослідник сучасного йому мистецтва, автор книги «Життєписи найбільш знаменитих живописців, ваятелів і зодчих». Він хотів підкреслити цією назвою особливий інтерес свого часу до античності, відновлення її традицій. Серед вчених тривають дискусії про основні риси, сфери поширення, періодизацію культури Відродження. Серед інших обговорюється, зокрема, і питання про те, чи є Відродження суто європейським явищем (можна зустріти міркування про китайське, японське Відродження тощо).

За своїм характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею пов'язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування середньовічної культури і початок формування культури Нового часу. Відомий вчений Б.Р. Віппер так визначив суть Відродження: «Епоха Відродження, одна з найбільш цікавих і повноцінних епох в історії людства, це синонім особистої свободи, досконалості в мистецтві, краси в житті, гармонії фізичних і духовних якостей людини... Ренесанс був не стійкою і спокійною, а бурхливою і суперечливою епохою. Ренесанс - це період становлення буржуазного суспільства, період, коли спадають окови середньовічного укладу, але обмежуючі умови капіталістичного суспільства ще не встигли оформитися».

Чому саме Італія стала батьківщиною цієї культури? Які ж передумови її виникнення?

В Італії раніше, ніж в інших європейських країнах, почався процес розкладання феодальних і зародження нових, буржуазних відносин. Для Італії характерний ранній і дуже швидкий розвиток міст. Тут зіграло свою роль вигідне географічне положення, що зробило її головною торговою посередницею між Сходом і Європою (виникає безліч італійських торгових факторій, в тому числі і в Криму:

Кафа - Феодосія, Солдайя - Судак, Балаклава).

Концентрація капіталу дозволила перейти від торговельних операцій до кредитних. Італія - батьківщина банківської справи (слово «банк» походить від італійського «банко» - лава, - малася на увазі лава міняйл). Разом з тим починається корінний поворот у промисловості - з'являються мануфактури виробництво. Наприклад, у Флоренції на початку XIV ст. сукно дільчі мануфактури виробляли продукцію, вартість якої в 3 рази перевищувала весь міський бюджет, на деяких підприємствах працювало до 100 чоловік.

Складалася нова соціальна структура суспільства, ламався середньовічний соціальний розподіл. Важливу роль відіграло звільнення селян від кріпосної залежності в XIII ст. Селяни, отримуючи особисту свободу, втрачали земельний наділ. Швидко йшло розкладання цехового ладу. Ремісники, які розорилися, і селяни поповнювали нову верству - найманих робітників, що зазнавали жорстокої експлуатації (робочий день тривав 12-14 годин, за невідпрацьований аванс господар мав право покарати на ув'язнення).

Багата верхівка включала різноманітні елементи суспільства. Характерна особливість ранньої буржуазії - складна економічна база (торгові, банківські операції, мануфактура, земельна власність). Стара знать втратила свій політичний вплив. В багатьох італійських містах встановилося республіканське правління. У той же час і економічне, і політичне життя того часу характеризувалося великою нестабільністю: можна було швидко розбагатіти, але так само швидко і позбавитися всього (загибель торгових кораблів, неплатежі боржників, політичні перевороти і ін.). Це породжувало особливу психологію, коли гроші не накопичувалися, а витрачалися безоглядно.

Розкіш нових багатіїв обумовлювала попит на архітекторів, художників, поетів. Правителі потребували секретарів, майстерних дипломатів, юристів. Діловим людям був необхідний штат службовців. У містах росла потреба у лікарях, вчителях, нотаріусах. Таким чином з'являється інтелігенція, яка зіграла провідну роль у формуванні культури Відродження. Вона, з одного боку, безумовно, обслуговувала пануючий клас, виражала його інтереси. Але в той же час поповнювалася вихідцями з різних станів суспільства, була пов'язана з традиціями народної культури.

7.2 Гуманізм як ідеологія Відродження

Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей.

Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древніх рукописів, пам'ятників мистецтва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.

Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми (ідея «гріховності» людини, її тіла, пристрастей і прагнень). Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм («антропос» грецькою - людина). Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури - всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Один з італійських гуманістів того часу Піко делла Мірандолла услід за античним автором вигукував: «Велике чудо є людина!». У своєму трактаті «Про достоїнство людини» він писав: «Бог створив людину, щоб вона пізнавала закони Всесвіту, любила його красу, дивувалася його величчю... Людина може рости, удосконалюватися вільно. У ній знаходяться начала найрізноманітнішого життя».

Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Індивідуалізм, який лежав у основі нового світогляду, був у прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації - общини в селі, цеху в місті і ін. Ідеалізованим вираженням раннього індивідуалізму було утвердження гуманістами цінності окремої людської особи і всього того, що з нею пов'язано. Це мало безперечно прогресивне значення.

Однак гуманісти схилялися насамперед перед «сильними» особистостями, їх ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження будь-якою ціною.

Гуманісти пішли далеко вперед від філософських і моральних переконань феодально-церковної культури. Новий світогляд об'єктивно містив заперечення релігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємовідносини гуманістів і церкви. Вони не були атеїстами, їх критика не торкалася основ релігії, відкидалися лише крайнощі (вимога аскетизму, інші). Серед гуманістів було багато духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, в тому числі Папи римські, ставали меценатами. Багато творів мистецтва надихалося біблійними сюжетами. Нерідко художники, архітектори працювали на замовлення римського двору, збільшуючи вплив католицької церкви (Сикстинська капела, собор Св. Петра). Внутрішнє розкріпачення, вільнодумство цілком поєднувалося у гуманістів з вірою в Бога, конфлікту з католицькою церквою дуже довго не виникало.

7.3 Реформація і Контрреформація

Перехід від Середніх віків до Нового часу, розклад феодальних і зародження буржуазних відносин - надзвичайно складний і неоднозначний історичний період, який в різних країнах мав свої особливості. Якщо Італія в XIII ст. стала батьківщиною Відродження, то пізніше, на початку XVI ст., в Німеччині складається інший тип світогляду і, відповідно, всієї культури, що увійшов в історію як епоха Реформації.

У 1517р. в місті Віттенберзі священик Мартін Лютер виступив з 95 тезами, безпосереднім мотивом для яких був протест проти торгівлі індульгенціями (індульгенція - свідоцтво про прощення гріхів). В основі вчення Лютера лежали дві основні ідеї. По-перше, принцип «виправдання вірою» полягає в тому, що порятунок душі досягається не виконанням церковних обрядів, а щирою особистою вірою в Бога. Для того, щоб вірувати в Бога, людині не потрібен посередник в особі церкви. Звідси витікала друга думка: кожен повинен сам осягати християнське вчення через Біблію, а не через папські декрети і постанови церковних соборів. Нове ставлення до праці відбилося в невдоволенні великою кількістю церковних свят, коли заборонялося працювати. Лютер перекладає Біблію німецькою мовою (католицька церква забороняла переклади на національні мови, що робило читання Біблії доступним лише дуже вузькому колу людей, її зміст переказували і тлумачили священики). Характерно, що гуманізм залишався світоглядом дуже вузького кола найбільш освічених людей, ідеї ж Лютера стали ідеологічним знаменом селянської війни, яка почалася в Німеччині.

Схожі думки висловлювали й інші ідеологи (наприклад, Кальвін - в Швейцарії). Ідеї Реформації швидко підхопили широкі верстви населення в різних країнах (гугеноти у Франції, пуритани в Англії). На основі цього вчення стався новий великий розкол у християнстві - від католицької відділяються протестантські церкви. Протестантськими узагальнено називають церкви, генетично пов'язані з Реформацією, вони сповідують близькі погляди, але організаційно не об'єднані. Раніше за всіх виникли лютеранство і кальвінізм. В Англії королівська влада використала ідеї Реформації для звільнення з-під папського впливу, протестантська англіканська церква стала там державною. Пізніше виникнуть протестантські секти: баптисти, адвентисти, п'ятидесятники й інші. Для протестантизму характерні простота оформлення церковних будівель і богослужіння, використання світської музики, скасування поклоніння святим, іконам. Все це дістало відповідне відображення у мистецтві.

Співвідношення Реформації і Відродження - складне теоретичне питання. Ці епохи тісно переплітаються, однак не співпадають. Вони перетинаються у часі, але якщо Ренесанс на початку XVI ст. досягає вершини, то Реформація тільки починається. Обидва явища підготовлені початком розвитку буржуазних відносин, але сам цей процес в Італії і Німеччині проходив по-різному. Італія - батьківщина папства, але в Німеччині внаслідок роздробленості країни втручання Риму у внутрішні справи відчувалося особливо боляче. І Ренесанс, і Реформація виробляють новий світогляд, але інтелектуальна, естетична творчість охоплювала вузьке коло вибраних, а релігійна форма легко сприйнялася народом. Особисті взаємовідносини гуманістів і протестантів також вельми неоднозначні. У Німеччині Лютер і гуманісти ведуть діалог, симпатизують один одному, а в Швейцарії Кальвін, який прийшов до влади, переслідує будь-яке інакомислення (за його наказом був спалений найвідоміший вчений Мігель Сервет - релігійний теоретик і лікар, який відкрив мале коло кровообігу).

Гуманізм ніс звільнення від всевладдя релігії у «сфері духу», не торкаючись церковної організації. Реформація ж, зміцнюючи віру як таку, позбавляла церкву її політичної влади. І якщо з першим римський двір довго мирився, то проти другого негайно починається найжорстокіша, організована боротьба - Контрреформація. Почавшись, ця боротьба поширюється і на прихильників гуманістичних поглядів. Була розгорнена діяльність духовних орденів (1540р. - заснування ордену єзуїтів Ігнатієм Лойолою), інквізиції, масове переслідування людей за обвинуваченням у чаклунстві («полювання на відьом»). З 1559р. складалися індекси заборонених книг, куди потрапляло багато наукових і художніх творів. Протиріччя з католицькою церквою посилювалися також у зв'язку з успіхами природничих наук, які ставили під сумнів канонічні уявлення про світобудову.

7.4 Розвиток науки і техніки

У тісному зв'язку з економічними потребами розвиваються в XIV-XVI ст. наука і техніка. Народжується наука в сучасному розумінні - наука як новий спосіб пізнання світу. Характерною рисою епохи стає відхід від середньовічної схоластики. Всіляко обґрунтовується необхідність вивчати природу не шляхом схоластичних міркувань, а за допомогою досвіду.

З розвитком торгівлі удосконалюється кораблебудування і морська справа. Використання компаса робить можливим тривалі плавання. Удосконалюються карти. Все це підготувало епоху Великих географічних відкриттів: 1492р. - відкриття Америки Колумбом, 1498р. - відкриття морського шляху до Індії Васко да Гамою, 1519-1522 рр. - кругосвітня подорож Магеллана. Ці та інші відкриття познайомили Європу з новими цивілізаціями, дали поштовх розвитку багатьох наук і в той же час змінили всю систему світової торгівлі, послужили передумовою виникнення колоніалізму.

Поява артилерії викликала зміни у військовій справі, вимагала складних математичних розрахунків, змінила систему містобудування.

Величезне значення мав винахід Йоганом Гутенбергом книгодрукування (біля 1445р.).

Поступово не розчленованість, характерна для древніх часів, починає змінюватися виділенням окремих галузей знань.

Великі зміни відбуваються в медицині. Ще у XIII ст. в ході конфронтації з Папою римським імператор Священної Римської імперії Фрідріх II видав указ, який дозволяв препарувати людські трупи, що раніше суворо заборонялося церквою. У 1316р. уперше в середньовічній Європі в Болоньї було прочитано курс лекцій з анатомії людини. Теофраст Парацельс піддав критичному перегляду ідеї древньої медицини і сприяв початку використання при лікуванні хімічних препаратів. Андреас Везалій у своєму трактаті «Про будову людського тіла» дав науковий опис всіх органів і систем, виправив багато помилкових уявлень. Знаменитий хірург Амбруаз Паре розробив методи лікування вогнепальних ран; запропонував мазьові пов'язки. Знаменитим є його афоризм: «Краще бути правим поодинці, ніж помилятися з усіма». Багато відомих діячів епохи Відродження мали вищу медичну освіту (Франсуа Рабле, Микола Коперник, Галілео Галілей). Мали її також і видатні українські діячі науки того часу, наприклад, Юрій Котермак (Дрогобич), що у 1481-1482 рр. був ректором Болонського університету, який називали матір'ю наук у Європі.