Основи культурології

Той або інший варіант культурних змін, як правило, не охоплює культуру загалом. Навпаки, відмінною особливістю будь-якої культури є її багатошаровий характер, внаслідок чого в ній можуть відбуватися одночасно зміни, направлені в різні сторони і з різною швидкістю. Рух до оновлення, як правило, викликає накопичення тенденцій до стабілізації, що приводить рано або пізно до відкочування і зміни орієнтацій.

Крім того, різні компоненти культури змінюються з різною швидкістю. Найбільш стійкою є міфологія, здатна в тій або іншій формі зберігати свої образи протягом багатьох віків. Великий запас консервативності містить в собі і релігія, яка несе функцію інтеграції суспільства. Більш мобільною є художня культура, яка гнучко реагує на зміну духовного стану суспільства або його окремих верств. Але найвищу здатність до змін має наука, яка подвоює свої основні параметри за 10-12 років.

2.3 Соціальні функції культури

Культура, як спосіб організації суспільного, групового та індивідуального життя, припускає можливість найрізноманітніших вирішень людських проблем, пристосування до умов соціального часу і простору. Які ж функції повинна виконувати культура, щоб забезпечити, з одного боку, стабільність суспільного буття людей, а з іншого - нові підходи до мінливого світу?

У зв'язку з структурною складністю культури її соціальні функції численні і системно взаємопов'язані. Провідними серед них є функції комунікації, трансляції і трансмутації. Інші завдання культури підпорядковані цим функціям або доповнюють і конкретизують їх.

Комунікативна функція культури. Суть цієї функції полягає в тому, що поруч з біологічними формами спілкування, а потім замість них або перебудовуючи їх, люди створюють все нові й нові способи обміну даними, думками, почуттями. Передача культурної інформації не забезпечується автоматично, на відміну, скажімо, від генетичної організації в природі. Спілкування як процес повинно постійно підтримуватися творчими зусиллями його учасників по оформленню змісту власної свідомості та розумінню інших людей. Найвеличніший продукт культури, який забезпечує комунікацію, - Слово. Мова, усна і письмова, є древній і вічно молодий працюючий винахід культури. І нехай поет сказав колись, що «думка проречена є неправдою», потенціал словесно-знакового способу спілкування людство ще не вичерпало. Значною мірою воно підпорядкувало собі і перетворило наочно-образну комунікацію (показ, передачу образів та почуттів через навіювання, співпереживання та ін.).

Трансляційна функція культури. Це, по суті, та ж комунікація, але розгорнута в соціально-історичному часі і просторі. Під трансляцією потрібно розуміти передусім функцію передачі соціального досвіду від одного покоління людей до іншого, від епохи до епохи. Культура забезпечує спадкоємність людського існування для багатьох поколінь, створюючи більш або менш надійний захист від екологічних законів регулювання життя. Це пояснює, зокрема, постійне зростання населення Землі, серйозний вплив на яке може мати тільки культурний чинник.

Трансляція культури надзвичайно багатопланова. Частіше за все в ній виділяють духовний і матеріальний компоненти. Духовна, або суб'єктна трансляція іноді називається людино творчою функцією культури, бо вона спрямована на формування особистості в діапазоні, прийнятному для даного суспільства. На цю сторону трансляції працюють всі соціальні інститути і відносини, які ми звикли називати системою виховання і освіти.

Матеріальна, або предметна сторона культурної трансляції виражається в тому, що ми успадковуємо і приймаємо як такий світ штучно створених предметів, споруд, механізмів. Середовище існування людини все більшою мірою завдяки механізмам культурної спадкоємності перетворюється на техносферу. Особливе значення для культурного виживання людства мають механізми успадкування технологічних знань. Саме передача «мозаїки технологій» від покоління до покоління сформувала потребу не просто у словах, а в поняттях про предмети і процеси, залучені до людської діяльності.

Функція трансляції, разом з тим, має свої особливості у передачі інформації. Очевидно, що об'єм соціокультурної пам'яті постійно зростає, але і він не безмежний. Виходячи за рамки комунікації, ця функція передбачає обов'язковий вибір та відбір матеріалу, який передається. А оскільки життєві цілі і потреби людей мінливі, накопичений культурний багаж постійно зазнає переоцінки, переусвідомлення. Не можна заперечувати і можливість втрати культурної інформації.

Функція трансмутації може бути визначена як творча функція культури. Мутацією називають реорганізацію структур відтворення інформації, перебудову самого апарату носіїв інформації. Щоб життя людей в суспільстві було стійким, необхідна різноманітність форм культурної спадкоємності. Збереження соціальної системи через посилення різноманітності елементів і зв'язків між ними - таке основне призначення даної функції культури. Наприклад, у примітивних суспільствах ім'я людини або предмета ніколи не було випадковим, оскільки в них втілювалася передбачувана «програма» поведінки, дій. Однак відомості, які нагромаджуються, у зв'язку з їх значущістю для людського співтовариства, не могли залишатися надбанням лише індивідуального досвіду. Тому виникли нові, надіндивідуальні канали передачі культурної інформації, зокрема міф, а значно пізніше - наука.

Додатково можна вказати такі функції культури, як нормативно-регулятивна, сигніфікативна, ігрова, рекреативна, стилеформуюча. Деякі дослідники вважають, що культура виконує також «репресивну» функцію - через придушення біологічної агресивності людини соціальними засобами або перетворення її у соціально прийнятні форми.

Крім цього, серед інших слід назвати пізнавальну (гносеологічну, мислетворчу), експресивну (яка дає можливість «побачити» внутрішній світ індивіда), етичну, ідентифікативну та консолідаційну функцію культури.

2.4 Види культурних норм та їх суспільне призначення

Будь-яке суспільство або окрема соціальна група повинні упорядковувати відносини в своєму середовищі, послабляти тенденції, які ведуть до розладу і свавілля, усувати вплив стихійних настроїв. Суспільство також повинно погоджувати дії окремих осіб і груп, приводити їх у відповідність зі спільними інтересами. Наведення порядку може бути досягнуте через насильство і примус, політичне, ідеологічне або психологічне маніпулювання суспільством. Однак стійке і дійове саморегулювання соціальних відносин досягається також і через культурні норми. Вони забезпечують добровільну і свідому співпрацю людей, спираються на формалізовані мотиви і потреби, які відповідають ухваленим цілям, стимулюють стабільні стосунки в колективі, що спираються на звичні очікування.

Культура регулює виробничу і творчу діяльність людини і особливі форми спілкування між людьми, формуючи при цьому певні трудові, естетичні, етичні, правові та інші навички. Норми культури в їх зовнішньому вираженні передбачають своєрідну символіку, визначену знакову систему, часом досить складну. Перетворення правил і норм культури на стабільний регулятор діяльності людини передбачає, що вони засвоюються людиною, стають її внутрішнім переконанням. Тобто норми культури - це певні зразки, правила поведінки або дії, які стали внутрішніми регуляторами людських дій.

Нормативний бік культури виявляється в таких формах, як обряд, ритуал, етикет, канон, стандарт.

Обряд - це традиційна символічна дія, яка супроводжує важливі моменти життя людини і суспільства, покликана сприяти зміцненню соціальних зв'язків. Наприклад, емоційним і в той же час суспільно значущим є весільний обряд. Форми його в різних етнічних традиціях різноманітні, але спільна основа - освячення нового етапу в житті людини і побажання сімейного благополуччя - у всіх народів незмінна. Символом такого благополуччя в різних етнічних традиціях є, наприклад, рис (Англія, США), пшеничне зерно або хміль (Україна, Естонія та інші), коржик прісного хліба (азіатська народність).

Ритуал - це вид обряду, який являє собою форму складної символічної поведінки, що історично склалася, впорядковану систему дій, яка покликана підкреслити особливу цінність і значущість для людини певних соціальних відносин або процесів. Ритуал відіграє важливу роль в історії суспільства як традиційно вироблений метод соціального виховання. Всім відома детальність дипломатичних і урочистість військових ритуалів (привітання або прощання зі знаменом).

Етикет як норма культури являє собою встановлений порядок поведінки людини в рамках тієї або іншої соціальної групи. Поведінковий етикет останнім часом привертає все більшу увагу молоді, ділових кіл. У цьому інтересі простежується прагнення до краси і зручності у спілкуванні. Основна соціальна функція етикету - це закріплення внутрішньо групових і між групових культурних відмінностей (наприклад, придворний, діловий етикет).

Канон - зведення положень, які мають догматичний характер. Слово "канон" має декілька значень:

1) біблійний канон - сукупність книг Біблії, що визнаються церквою «богонатхненними» і застосовуються в богослужінні як «священне писання»;

2) церковний канон - правила в галузі догматики, культу, організації церкви, зведені християнською церквою в закон;

3) канон в мистецтві означає стійке правило художньої діяльності, художні принципи.

Стандарт як вид культурної норми широко використовується в науці, техніці, виробництві. Стандарт являє собою певний зразок (еталон), який приймається як вихідний для зіставлення з ним інших подібних об'єктів. Сучасне масове, серійне виробництво продукції не може існувати без стандартизації, встановлення жорстких параметрів технології виробництва, обов'язкових параметрів якості продукції, яка випускається.

Норми культури мінливі. Вони піддаються тим же трансформаціям, яких зазнає суспільство. Разом з тим, норми культури забезпечують надійність, передбачуваність і загальнозрозумілість поведінки.

Прийнято розрізняти норми загальнолюдські, національні, класові, групові, між індивідуальні. Вимоги, які витікають з цих різновидів норм, нерідко розходяться між собою. Група може вимагати від своїх членів дій, які засуджуються суспільством. Іноді, наприклад, колектив виявляє терпимість до порушень норм, неухильного дотримання яких вимагає суспільство.

Норми диференційовані за соціальними структурами, в різних соціальних групах вони можуть відрізнятися за своїм змістом. Норми підтримують дистанцію між класами, професійними групами, станами, забезпечуючи механізм розподілу знань і типів діяльності та відповідно соціального статусу і привілеїв.

Норми відрізняються одна від одної ступенем обов'язковості. Можна виділити спонукальні норми (самовдосконалюйся!) і заборонні норми (не говори неправди!).

Стійкі норми зберігаються протягом багатьох поколінь, отримують етичне обґрунтування, нерідко освячуються авторитетом релігії і підтримуються законом. Часом норми зберігаються ще довгий час після того, як вони втратили свою ефективність, перетворившись в пусті ритуали, в застарілий стиль.

Таким чином, культурні норми - це норми, які підтримують стійкі принципи комунікації, взаємодії між індивідами і різними групами. Різке відхилення від прийнятих норм може розглядатися як ненормальна поведінка, якщо, звичайно, воно не отримає статус оригінальності або талановитості. Норми культури мають велике значення в житті кожної людини і суспільства.

3. Культура і особистість

3.1 Людина в світі культури

Тріада «культура - суспільство - особистість» являє собою соціально-філософську і культурологічну проблему, яка включає в себе безліч аспектів. Наприклад, питання про те, яку роль відіграє особистість в культурі того або іншого історично конкретного суспільства, як узгоджуються інтереси особистості і суспільства, яке існувало ставлення до людини протягом даної епохи, яка роль особистості в культурному прогресі тощо.

Маленька дитина не відразу приходить до усвідомлення своєї особистості. Так і людство пройшло довгий шлях, відокремивши себе спочатку від природи, а потім проголосивши повагу до чужої індивідуальності, утверджуючи творчий діалог несхожих, окремих людей. Античність, Середні віки, Відродження, Просвітництво, ХIХ-ХХ ст. - такі етапи дозрілості людства.

Кожна культурно-історична епоха по-своєму розглядає людину та її місце у світі. Світогляд античності був космогонічним, тобто людина уявлялася частиною світу (космосу), ланкою загальної гармонії. Світогляд Середньовіччя був теоцентричним, вважалося, що в центрі світу і над світом знаходиться Бог (теос). Людина тут - раб Божий. Культура Середньовіччя передусім є культом, а людина - служителем цього культу. Гуманісти Відродження вперше в історії західної культури проголошують антропоцентризм (антропос - людина), ставлять у центр світу особистість, яка об'єднує у собі почуттєве, інтелектуальне і творче начала. Новим етапом у самопізнанні людства є епоха Просвітництва. Для Гердера, Канта, Гегеля людина цікава передусім як суб'єкт культури. Особистість - втілення творчої спрямованості людини, а культура - це звільнення людини через творчість. Представники романтичного напряму в філософії ХІХ ст. (Йоган Фіхте, Фрідріх Шеллінг, Фрідріх Шлегель та ін.) проголошують культ особистості, яка розуміється як рідкісна та виняткова істота, яка має творчу інтуїцію. Трагічним гуманізмом, відчуттям болю людської особистості, самотності людини в світі просякнуті ідеї філософів екзистенціалістів Ф. Кафки, Л. Шестова, М.О. Бердяєва, Ж-П. Сартра, А. Камю.

Сьогодні поняття «людина» і «особистість», «індивід» і «індивідуальність» розмежовуються. Необхідно їх конкретизувати і встановити співвідношення між ними.

Людина - вищий рівень у розвитку живих організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури, тобто, з одного боку, це - біологічна істота, з іншого - творець специфічного світу, який є результатом творчої діяльності всього людства.

Дитина, яка тільки-но народилася, належачи до людей, ще не являє собою особистості; їй необхідно стати особистістю, сформувати в собі особистісні якості. Для цього потрібні певні біологічні, природні якості людини, без яких процес формування особистісних якостей не може обійтися. Так, наприклад, розумово відсталі хворі, належачи до роду людського, особистостями стати не можуть.

Особистість - це стійка система соціально-значущих рис, які характеризують індивіда, вона є продуктом суспільного розвитку і включення індивідів в систему соціальних відносин шляхом предметної діяльності.

Пояснюючи поняття «особистість» через поняття «людина», можна сказати, що особистість є людина зі сформованим світоглядом (системою поглядів на світ), самосвідомістю і здатністю до творчої самореалізації через діяльність. Самосвідомість являє собою свідомість і оцінку людиною самої себе як суб'єкта практичної, пізнавальної, культурної діяльності, як особистості. На шляху самоусвідомлення як особистості людина обов'язково стикається з визначенням своєї самості, окремості, індивідуальності (що розуміється як одиничність, неповторність, винятковість) і спільності, подібності до інших.

Індивід - поняття, яке вказує на приналежність даної конкретної людської істоти до людського роду. Поняття «індивід» несе в собі як ознаку цілості суб'єкта, так і наявність у нього особливих (індивідуальних) властивостей. Але, вживаючи слово «індивід», ми робимо акцент на родових ознаках, а не на особистісних властивостях.

Отже, існують певні якості, які характеризують особистість людини, культуру особистості, міру її особистості. Людина формується у конкретному історичному часі. Він, в свою чергу, включає в себе все «тіло культури», тобто весь попередній досвід, культурну традицію, загальнокультурну атмосферу.

До культурно-історичних якостей особистості належить здатність судження як основа інтелектуальної культури, моральна рефлексія і совість як обов'язкові складові етичної культури особистості, смак як специфічна здатність, що лежить в основі естетичної культури особистості і суспільства, пам'ять і традиції як умова і потреба міжособистісного спілкування, моральність і право як регулятиви поведінки людей і гаранти забезпечення їх безпеки.

Будучи приналежністю, частиною особистостей, що спілкуються одна з одною, ці якості впливають на створення певних соціальних інститутів і стають рушієм та барометром їх розвитку. Так, моральність, совість, моральна рефлексія лежать у основі правового устрою суспільства, здатність судження забезпечує розвиток наук, смак впливає на розвиток мистецтва.

Здатність судження можна визначити як здатність людини до розумового акту, який виражає його ставлення до певного об'єкта, коли людина при оцінці об'єкта підключає свої знання, сумніви, досвід, впевненість або віру. Здатність судження лежить в основі моральної рефлексії і формування смаку.

Моральна рефлексія - якісна характеристика особистості, здатної осмислити і оцінити власні вчинки. Моральна рефлексія є характерною рисою високорозвиненої особистості, оскільки вона є вираженням потреби людини у самооцінці (в тому числі, і у вигляді само покарання). Другою складовою моральної рефлексії (крім здатності судження) є совість: здатність особистості здійснювати етичний самоконтроль. Совість стає вирішальною особистісною якістю, коли людина потрапляє в ситуацію вибору.

Характеризуючи людину, оточуючі майже завжди дають оцінку її смакам: «поганий смак», «добрий смак», «несмак». Смак являє собою здатність людини до сприйняття і оцінки естетичних якостей явищ та предметів і розмежування прекрасного від потворного.

Формуючись як особистість, людина відчуває на собі безліч культурних впливів. Це і досвід загальнолюдської культури, і конкретно-історичний час, в якому вона живе, і національна культурна атмосфера, як її безпосереднє культурне оточення і середовище, в якому відбувається пробудження людини до культурного життя.

Проблема визначення національного характеру, розшифрування культурного генофонду народів порушується Просвітництвом і продовжує бути актуальною, багатоаспектною і невирішеною до сьогодні.

Кожний народ має систему цінностей, яка визначає і характеризує саме його спосіб життя, формує типові для представників даної нації особливості поведінки і мислення, які лежать в основі творчості цього народу.

Поняття «національний характер» включає в себе і психічні особливості, які відрізняють представників даної нації від іншого людства, і особливий склад мислення, який «прочитується» в культурі даного народу. Так, «Фауст» Гете був відображенням, з одного боку, духу епохи, з іншого боку - німецького духу.

Існує поняття етнокультурного стереотипу як узагальненого уявлення про типові риси, що характеризують який-небудь народ. Це або авто стереотипи (те, що думають люди про свій народ), або гетеро стереотипи (те, що люди думають про інші народи). Іноді вони співпадають, іноді сперечаються один з одним. «Англійська манірність», «французька галантність», «німецька мрійність», «німецький педантизм», «російське «авось», «африканський темперамент», «китайські церемонії», «українська господарність» - всі ці і безліч інших уявлень складають поле етнокультурних стереотипів європейців, американців, китайців, українців, японців, росіян.

3.2 Культурна політика

У сучасному суспільстві створена і функціонує складна, високорозвинена система духовного виробництва, яка забезпечує продукування, поширення і споживання культурних цінностей, їх зберігання і передачу. Вона впливає на виробничу, економічну, соціальну і політичну сферу людського життя, в свою чергу, перебуваючи під їх впливом. Практична значущість системи духовного виробництва для сучасного суспільства проявляється в тому, що у всіх країнах сучасного світу держава керує культурними процесами як за допомогою відповідного законодавства, так і з використанням фінансових, економічних, адміністративних і політичних засобів. У сучасних країнах існують закони, які регламентують діяльність системи освіти та науки, роботу засобів масової інформації, охорону культурної спадщини, охорону авторських прав як у сфері науково-технічної, так і художньої творчості. Законодавчо регламентується право окремої людини і груп людей на задоволення їх культурних потреб. Розвинені держави щорічно направляють значну частину коштів державного бюджету на фінансування освіти, науки, проектно-конструкторських досліджень, на підтримку державних установ культури (музеїв, театрів, архівів, бібліотек, сховищ кінофотоматеріалів, консерваторій, концертних залів), охорону і реставрацію пам'яток культури.

У ХХ ст. як ніколи раніше виявив себе величезний інноваційний потенціал культури, здатної докорінно змінювати життя людей. У першу чергу це пов'язано з науково-технічною культурою. За оцінкою фахівців, сучасний науково-технічний прогрес призводить до того, що кожні 5-6 років відбувається зміна поколінь техніки. Це означає, що відповідним чином повинні змінитися професійні знання і навички людей, їх спосіб життя, потреби. Разом з тим, з'ясувалася і величезна небезпека стихійного розвитку культури, використання досягнень людської творчості у вузькокорисливих інтересах, для створення нових інструментів і форм пригноблення людини. Тому одним з найважливіших завдань фахівців у галузі культури, широкої громадськості, керівників держави є вироблення і проведення продуманої культурної політики, тобто політики в сфері культури, яка визначає цілі культурного розвитку, основні принципи, методи і засоби регулювання культурних процесів у сучасному суспільстві.

Визначальну роль у виробленні сучасної культурної політики відіграє ЮНЕСКО - Організація Об'єднаних Націй з питань освіти та культури. На Всесвітній конференції з політики в галузі культури, яку ЮНЕСКО провела у Мексиці 26 липня - 6 серпня 1982р., була прийнята Декларація Мехіко з політики в галузі культури, яка сформулювала основні принципи сучасної культурної політики.

ЮНЕСКО при визначенні принципів культурної політики виходить з широкого розуміння культури як сукупності «яскраво виражених рис, духовних і матеріальних, інтелектуальних і емоційних, які характеризують суспільство або соціальну групу». Культура в такому розумінні включає в себе, «крім мистецтва і літератури, способи життя людини, основні права людини, системи цінностей, традиції і віри».

Одним з основоположних принципів культурної політики є принцип єдності і різноманіття культури. Цей принцип означає, що світова культура являє собою результат культурної творчості всіх народів, які складають людство. Культура кожного народу є частиною світової культури. З цього випливає декілька висновків. По-перше, відмова від розподілу культур на «вищі» та «нижчі». Декларація Мехіко стверджує: «Необхідно визнати рівність у цінності всіх культур і право кожного народу і кожного культурного співтовариства утверджувати, зберігати свою культурну самобутність і забезпечувати її повагу». По-друге, збереження культури - це обов'язок не тільки народу, що її створив, але й усього міжнародного співтовариства, оскільки творіння культури цього народу є частиною світової культури. Декларація Мехіко проголошує: «Міжнародне співтовариство вважає своїм обов'язком зберігати і захищати культурну спадщину кожного народу». Виходячи з цього положення, ЮНЕСКО розробила і здійснює програму охорони пам'ятників світової культури. Зокрема до числа таких пам'ятників включено Софійський собор у Києві. На його реставрацію ЮНЕСКО виділяла спеціальні кошти. По-третє, збереження й утвердження культури кожного народу не означає культурної самоізоляції. «Культурна самобутність народів оновлюється і збагачується внаслідок контактів з традиціями і цінностями інших народів. Культура - це діалог, обмін думками і досвідом, осягнення цінностей і традицій інших; в ізоляції вона в'яне і гине», - говориться в Декларації Мехіко.

Наступний принцип культурної політики - це принцип культурного виміру розвитку людства. Суть цього принципу полягає в тому, що будь-які програми розвитку людського суспільства - економічні, соціальні, політичні, науково-технічні - повинні включати в себе як складову частину і як критерій необхідності подібних програм культурний аспект. Не можна забувати, що людина - це початок і кінцева мета розвитку. Мета розвитку - не зростання виробництва, прибутків і споживання самих по собі, а їх вплив на можливості розвитку та вдосконалення людини, на більш повне задоволення її духовних запитів. Необхідно гуманізувати розвиток людства, надати планам і стратегіям розвитку збалансованого характеру.

До найважливіших принципів культурної політики, проголошених у Декларації Мехіко, належить принцип культурної демократії. В його основі лежить розуміння того, що культура створюється суспільством і тому належить всьому суспільству; створення культури і користування її благами не повинні бути привілеєм еліти. Декларація Мехіко підкреслює: «Культурна демократія базується на максимально широкій участі людини і суспільства у виробленні продуктів культури, у процесі прийняття рішень, які заторгують культурне життя, у поширенні і використанні культури» Культурна демократія несумісна з дискримінацією, зі спробами обмежити участь людей у створенні, поширенні і користуванні культурою на основі їх соціального становища і походження, статі, мови, національності, релігійних переконань, приналежності до етнічних груп. Культурна демократія передбачає географічну і адміністративну децентралізацію культурного життя, більш рівномірний розподіл культурних центрів по території країни, наближення їх до потреб населення конкретних регіонів, визначення культурних планів і програм у ході діалогу влади і громадян.

Розвиток культури будь-якого народу і будь-якої країни в сучасному світі не може відбуватися поза рамками міжнародної співпраці. Міжнародна культурна співпраця як принцип культурної політики повинна сприяти взаєморозумінню народів, створенню у їх відносинах атмосфери поваги, довір'я, діалогу і миру. Міжнародна культурна співпраця повинна базуватися на повазі гідності і цінності кожної культури, на відмові від спроб встановлення будь-яких форм нерівності, підкорення або заміни однієї культури іншою, на рівновазі в культурних обмінах.

У Декларації Мехіко також була приділена особлива увага проблемам взаємовідносин культури з сучасними засобами масової інформації і комунікації, а також з індустрією культури, продукцією якої є масова культура (популярна музика, кіно, мода тощо). Сучасні засоби масової комунікації формують образ світу, в якому ми живемо. І цей образ може бути як правдивим, так і помилковим, як багатостороннім, так і дуже однобоким. Значною мірою це визначається тим, хто створює інформаційний образ і звідки виходять інформаційні потоки.

На початок 80-х років ХХ ст. чотири найбільших інформаційних агентства (Франс Прес, Рейтер, Асошіеєйтед Прес і Юнайтед Прес Інтернешнл) збирали, обробляли і розповсюджували 80% інформації, призначеної для читачів газет у всьому світі. Сьогодні, за оцінками фахівців, майже 90% центрів виробництва і поширення інформації в мережі Інтернет знаходяться у США. Така концентрація центрів виробництва і поширення інформації сама по собі, навіть незалежно від чиєї-небудь волі, вже створює передумови для виникнення незбалансованості інформаційних потоків, ускладнює культурам багатьох народів доступ до світового інформаційного простору.

Складною проблемою сучасної світової культури є індустрія культури та її продукція - масова культура. Навіть незалежно від наших оцінок естетичних та моральних цінностей, які пропагуються масовою культурою, абсолютно очевидним є її уніфікуючий вплив на свідомість та смаки людей, розмивання національних культурних традицій, дуже агресивна поведінка в інформаційному просторі, в якому нею завойована величезна частина, абсолютно несумірна з тим змістом, який вона несе.

Заслугою Всесвітньої конференції з політики в галузі культури, яка була проведена ЮНЕСКО в Мексиці, було те, що вона сформулювала основні принципи культурної політики, привернула увагу міжнародної громадськості до складних проблем світового культурного розвитку і закликала до пошуку рішень.

Минулі десятиріччя показали, що основні орієнтири культурної політики в Декларації Мехіко були визначені правильно. Разом з тим, час висунув і нові проблеми культурної політики, які обговорювалися на цілому ряді міжнародних форумів і дістали відображення в таких документах, як «Декларація конференції міністрів культури Руху неприєднання» (Колумбія, 1997), «Висновок Панафриканської консультації з культурної політики для розвитку» (Того, 1998), Хартія «Про культуру», прийнята конференцією, яка проводилася Радою Європи в 1997 році. ЮНЕСКО в 1998 році в Стокгольмі провела міждержавну конференцію, на якій було прийнято «План дій з культурної політики для розвитку".

«План дій" підтверджує основні принципи культурної політики, сформульовані в Декларації Мехіко, але, разом з тим, він висуває і деякі нові проблеми культурної політики. Кінець ХХ ст. виявився затьмареним низкою громадянських конфліктів в цілому ряді африканських та азіатських держав, на Балканах і Кавказі, де одним з джерел стала культурна нетерпимість, зіткнення людей на ґрунті відмінностей їх релігійних переконань, мови, етнічної та національної приналежності. Ці події показали, що гострою потребою культурної політики стало завдання розвитку та заохочення культури миру. Істотними компонентами цієї культури миру є розвиток толерантного ставлення до носіїв іншої культури та міжкультурного діалогу.

На національному рівні «План дій» рекомендує проводити таку культурну політику, яка «прагне створювати відчуття нації як багатоликого співтовариства у межах структури національної єдності - співтовариства, втіленого в цінностях, які можуть розділятися всіма чоловіками і жінками і давати доступ, простір і голос всім його членам». Багато сучасних держав стикаються з внутрішніми протиріччями між окремими групами свого населення і для їх подолання прагнуть провести політику соціальної інтеграції (об'єднання). У зв'язку з цим «План дій» при проведенні культурної політики, спрямованої на поліпшення соціальної інтеграції, рекомендує приділяти особливу увагу забезпеченню ширшого доступу до культури всіх верств населення країни.

Основні проблеми і принципи культурної політики, які коротко були розглянуті у даному розділі, та увага, яка їм приділяється міжнародним співтовариством, - все це демонструє ступінь важливості культури в житті сучасного суспільства і людини. Знання культури власного народу і світової культури сприяє духовному розвитку людини, збагаченню її духовного світу. Знання і розуміння культур інших народів, повага до їх цінностей і уміння гідно представити культуру власного народу - характерні риси сучасної, по-справжньому культурної людини.

3.3 Місце української культури в контексті світової

Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами.

У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в ХIII ст., польсько-литовська експансія в ХIV-ХVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в ХIХ-ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в ХVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця ХVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві - народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в ХVI-ХVII ст., і культурне відродження в ХIХ ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книго писання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Русі як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників - К. Острозьким, П. Конашевичем-Сагайдачним, І. Мазепою та ін. - все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (ХVII-ХIХ ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним - ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України від 22 лютого 2000р. висловлена така думка: «Загальносвітові тенденції і власний досвід підводять до принципового висновку: індустріальний, промисловий та економічний поступ значно більше залежить від духовної, культурної складової, ніж від суто технічних нововведень». Майбутнє незалежної України тісно пов'язане з розвитком гуманітарної сфери, продовженням національних культурних традицій.

Література

1. Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. М.: АспектПресс, 1996. - 591с.

2. Культурология /под ред. А.А.Радугина. М.: Центр, 1996. - 400с.

3. Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений. Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. - 576с.

4. Петров М.К. Самосознание и научное творчество. Ростов-на-Дону: изд-у РГУ, 1992. - 268с.

5. Рождественский Ю.В. Введення в культуроведение. - М.: ЧеРо, 1996. - 288с.

6. Скворцова Е.М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. М.: ЮНИТИ, 1999. - 406с.

7. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ: Либідь, 1993. - 390с.

Частина друга. Історія світової культури

1. Первісна культура

1.1 Первісна епоха та її місце в історії людства

Первісна епоха - це найбільший період в історії людства - від виникнення людини (близько млн. років тому) і до появи державності. У різних народів цей період тривав неоднаково, деякі навіть зараз живуть за умов первісності. Тому сучасна наука розрізняє власне первісну культуру - що існувала до виникнення перших цивілізацій на Землі (кінець IV - початок III тисячоліття до н.е.), і традиційну первісну культуру.

Протягом первісної епохи відбувалися такі процеси:

- антропогенез - біологічна еволюція людини, що завершилася приблизно 40 тисяч років тому виникненням виду «людина розумна» (Homo sapiens), а також основних людських рас;

- формування мислення (або інтелекту) людини, її мови;

- розселення людства по всіх континентах;

- перехід людей від привласнюю чого господарювання (мисливство, збиральництво) до відтворюючого (землеробство і скотарство);

- соціогенез - формування суспільних форм життя у вигляді родової, а потім родоплемінної організації;

- поява перших світоглядних, релігійних уявлень, міфологічних систем.

Серед цих найважливіших процесів, що заклали фундамент історії людства, своє місце займає формування культури як особливої сфери людського суспільства. Причому для ранніх етапів історії різних народів характерна єдність закономірностей, спільність проявів становлення культури.

Специфічною рисою первісної культури є синкретизм (нерозділеність), коли форми свідомості, господарчі заняття, суспільне життя, мистецтво не відокремлювалися і не протиставлялися один одному. Будь-який вид діяльності містив у собі інші. Наприклад, у полюванні були з'єднані: технологічні прийоми виготовлення зброї, стихійні наукові знання про звички тварин, соціальні зв'язки, які виражалися в організації полювання (індивідуальне, колективне), релігійні уявлення - магічні дії по забезпеченню успіху, які, в свою чергу, включали елементи художньої культури - пісні, танці, живопис. Саме внаслідок такого синкретизму характеристика первісної культури передбачає цілісний розгляд матеріальної і духовної культури, чітке усвідомлення умовності такого розподілу.

Первісну історію людства традиційно поділяють на палеоліт, мезоліт і неоліт - 2 млн. р. тому - межа III тисячоліття до н.е.; епоху бронзи - II тисячоліття до н.е.; ранній залізний вік - I тисячоліття до н.е. Використовуючи цю періодизацію, дамо загальну характеристику еволюції матеріальної культури і мистецтва первісного суспільства.

1.2 Розвиток матеріальної культури та еволюція мистецтва у палеоліті, мезоліті, неоліті

Палеоліт. Епоха палеоліту (давній кам'яний вік) починається з початком антропогенезу, а закінчується в Х тисячолітті до н.е.

Рання людина була повільнішою і слабкішою, ніж великі хижаки, не мала такої природної зброї, як ікла та кігті. Люди навчилися компенсувати ці недоліки, використовуючи камінь, кістку, дерево. Майстри раннього палеоліту створювали гострі знаряддя, сильно б'ючи каменем об камінь. Вибиралися тверді гірські породи, частіше за все кремінь. Найдавніша з відомих на Землі - це стоянка ранніх людей, яка знайдена Льюїсом Лікі в знаменитій Олдувайській ущелині в Танзанії. Вона має вигляд скупчення каменів і кісток тварин. Вік стоянки датують двома мільйонами років.

Предки сучасної людини все більше відділялися і віддалялися від тваринного світу. Виготовлення знарядь праці, випрямлення постави, зміна ходи, спільні узгоджені дії, що вимагали сигнальної системи, м'ясна їжа вдосконалювали наших пращурів. Близько 1,5 млн. років тому з'явилося ручне рубило - своєрідний тип універсального за призначенням кам'яного знаряддя листоподібної форми. Приблизно 300-200 тисяч років тому люди оволоділи вогнем. Одним з його джерел, ймовірно, були дерева, що загорілися від блискавок. Невипадково у багатьох народів збереглися легенди про героя, що викрав небесний вогонь і подарував його людям (наприклад, грецький міф про Прометея). Спочатку вогонь тільки підтримували. На одній з палеолітичних стоянок в Китаї археологи знайшли шар попелу товщиною 6 м.

Близько 200 тис. років тому почалася льодовикова епоха. Люди опинилися в дуже жорстких природних умовах, проте виявили себе гідними їм протистояти. Найістотніші зміни належать до останньої стадії палеоліту - так званого верхнього палеоліту (ХХХV-X тисячоліття до н.е.). На цей час сформувалася людина сучасного антропологічного типу - «людина розумна» - кроманьйонець (за назвою грота Кро-Маньон у Франції - місця перших знахідок викопних останків таких людей). Люди в цей період заселили всі континенти, по деяких скелетах вже можна простежити ту чи іншу сучасну расу (європеоїди, монголоїди, негроїди).

У виготовленні кам'яних знарядь з'явилася нова техніка: від кам'яного ядрища - заготовки (нуклеусу) відколювали вузькі кам'яні відщепи. Виникла спеціалізація знарядь - ножі, скребки, пилки, наконечники. Від майстра вимагалася віртуозна точність обробки каменю: щоб виготовити кам'яний ніж, наприклад, треба було вдарити понад 250 разів.

Люди вже жили не тільки у створених природою схованках (печерах, гротах), з'явилися різні види штучного житла: вириті в землі і накриті зверху кістками мамонта; повністю побудовані з бивнів, з вогнищем у центрі; довгі, овальні, з декількома вогнищами. Дослідження житла дозволяють робити висновки про соціальний лад верхнього палеоліту. Основним осередком, очевидно, була родова община, яка нараховувала біля сотні людей. Згуртованість родового колективу доводить складне полювання на бізонів, печерних ведмедів, биків, мамонтів, вовнистих носорогів. Мисливці заганяли тварин у ями - пастки, ущелини, прірви. Під скелею біля Солютре у Франції знайдені скелети 10 тисяч диких коней. Схоже кістко вище бізонів знайдене в Україні біля Амвросіївки у Донецькій області.

Виникнення мистецтва . Верхній палеоліт - це час народження мистецтва. Його поява була величезним прогресом у пізнавальній діяльності людей, осмисленні навколишнього світу. Мистецтво зміцнювало соціальні зв'язки, допомагало формуванню первісної общини, ставало засобом передачі досвіду. Види образотворчого мистецтва палеоліту досить різноманітні: петрогліфи (зображення тварин і людей, виконані на камені), гравюри на кістках і рогах, рельєфи, малюнки, глиняні і кам'яні скульптури.

Більшість вчених пов'язує появу у людини потреби передати навколишній світ художніми засобами з релігійними магічними уявленнями, виникнення яких належить до того самого часу. Етнографія знає безліч прикладів, коли заклинання, танці навколо зображень вважалися засобом впливу на реальних тварин. Так, австралійські аборигени і сьогодні вірять: якщо чоловіки намалюють або «освіжать» новим розфарбуванням зображення тварин або рослин на стінах священної печери, то справжні тварини і рослини будуть добре розмножуватися. Серед малюнків палеоліту рідко, але зустрічаються зображення людей у масках. Широко відомий так званий «Чаклун» з печери Трьох братів у Франції - напіволень - напівлюдина. Мистецтво танцю, ймовірно, також розвивається з імітації поведінки тварин, мисливських і військових вправ.

Питання про шляхи становлення образотворчого мистецтва є складною науковою проблемою. Одні дослідники першим прагненням зобразити щось вважають смуги на наносному шарі глини на стінах печер (їх називають «макарони») і «відбитки» рук. Інші ж доводять, що найдавнішим було «натуральне» мистецтво - виготовлення опудал тварин, на цій основі виникла скульптура, а вже потім - рельєф, гравюра, малюнок.

Працювали давні художники при світлі смолоскипів або світильників з мохом. Рукою чи примітивними пензлями (жмут вовни, пучок трави) наносилися сажа, мінеральні фарби. Широко застосовували охру - природну червону фарбу різних відтінків - від жовтуватого до пурпурного, її компонентами є глина і сполуки заліза або марганцю. Охру спочатку знаходили в натуральному вигляді, а пізніше стали виготовляти, перепалюючи залізняк.

Художники палеоліту зображували переважно тварин: зубрів, коней, оленів, мамонтів. Перші малюнки недосконалі, але згодом майстерність досягла вражаючого рівня. Фігури тварин стали малювати упевненою лінією, дотримувалися пропорції. З'явилася штриховка, суцільне розфарбування, застосування різних кольорів, що допомагало відображенню об'єму. Шедеври печерного живопису з печер Альтаміра (Іспанія), Ляско, Фон-де-Гом (Франція) передають тварин майже в натуральний зріст з великою життєвою переконливістю. Особливістю цих розписів є те, що між реалістично зображеними фігурами окремих тварин немає композиційного зв'язку, іноді вони навіть «находять» одне на одне.

Характерними для палеоліту також є невеликі за розміром жіночі статуетки. Вони виконані завжди за одним загальним принципом: кінцівки ледве намічені, риси обличчя не позначені, проте різко підкреслені ознаки жінки - матері. Такі статуетки образно називають «палеолітичними Венерами». Очевидно, що основна ідея цих зображень - ідея родючості, продовження роду. Вчені зв'язують їх з культом жінки - праматері в родовій общині, де спорідненість велася по материнській лінії.

В Україні досліджено багато палеолітичних пам'яток. Одна з них - стоянка біля села Мізін на Десні, поблизу Чернігова. Там знайдені фігурки, які зображають птахів, цікавий кістковий браслет, покритий складним геометричним орнаментом, жіночі статуетки.

Мезоліт. Середній кам'яний вік - мезоліт (X-VI тисячоліття до н.е.) є яскравим доказом сильного впливу природного середовища на життя і еволюцію людства. Закінчився льодовиковий період, потеплішав клімат, оновилися флора і фауна. До цього часу належить важливий технічний винахід - лук і стріли. Відповідно великі общинні об'єднання змінилися на невеликі колективи мисливців. Після танення льодовиків з'явилися великі водні простори, поширилося рибальство. Змінився характер збиральництва - його основою став збір диких злаків. В якості матеріалу для виготовлення знарядь широко використовувалася кістка. Більш ефективною була нова так звана мікролітична техніка обробки кременю: виготовлення пластин-вкладишів зовсім невеликого розміру - мікролітів. Наприклад, основу серпа робили з кістки, а лезо становили мікроліти. В мезоліті люди освоїли плавання на колодах і плотах. Почалося приручення тварин, першим прирученим був собака.

Загальний характер образотворчого мистецтва порівняно з попереднім етапом зберігся, проте, на відміну від палеоліту, в мезолітичних розписах провідне місце належить людині, її діям. З'являються сюжетні композиції: полювання, танок тощо. Художник уже прагне передати внутрішній зміст, динаміку того, що відбувається. Це свідчить про нові завдання, які вирішувало мистецтво.

Неоліт. Останній етап кам'яного віку - неоліт (новий кам'яний вік) - охоплює орієнтовно VI-IV тисячоліття до н.е. Відбулося докорінне перетворення життя людства, пов'язане з переходом від привласнюючи форм господарювання (мисливства, рибальства і збиральництва) до відтворюючих (землеробства і скотарства). Цей процес в науці отримав назву неолітична революція.

Для неоліту характерна поява багатьох технічних і технологічних новинок: свердлування, пиляння і шліфування каменю, ткацький верстат, гончарство і гончарний круг, спорудження човнів, зародження монументальної архітектури. Новими рисами позначено суспільне життя - материнську змінила батьківська родова община, виникла парна сім'я.

На цьому етапі зникли хронологічна, культурна одноманітність, у різних географічних зонах Землі розвиток пішов різними темпами і різними шляхами. У так званому «родючому півмісяці» (Єгипет, Південно-західна Азія, узбережжя Персидської затоки) зміни відбувалися прискорено. На Півночі ж, навпаки, племена довго залишалися на тому ж самому рівні розвитку. Вже помітні дуже яскраві місцеві особливості, що дозволяють відрізнити неоліт Єгипту від неоліту Межиріччя, неоліт Європи від неоліту Сибіру. Творчість людей з розвиненим землеробством відрізнялася від творчості племен з переважним розвитком скотарства і, в свою чергу, була іншою, ніж у північних лісових областях, де основним продовжувало залишатися полювання.

Перехід в епоху неоліту до відтворюючих форм господарювання сприяв поглибленню знань про навколишню природу, що вело до виникнення узагальнюючих понять, уявлень про світобудову. Життя людей неоліту залежало від доброго або поганого врожаю, від гарної або поганої погоди. Люди почали замислюватися про явища природи, виникла необхідність втілити в мистецтві небо, сонце, воду, вогонь, землю. З'явилися такі символи, як хрест, спіраль, трикутник, ромб, свастика. Фігури тварин, птахів, людей також перетворилися на символічні знаки, розгадати значення яких буває нелегко. В неоліті реалістичні зображення майже повністю змінилися на абстрактні мотиви, втілені в орнаменті.

Люди неоліту прагнули прикрасити майже все, що їх оточувало: кераміка покривалася орнаментом, дерев'яні вироби прикрашалися різьбленням, по розфарбованих глиняних статуетках можна судити, якими були тканини. Численними були особисті прикраси: намиста, браслети, каблучки, тіло розфарбовували чи татуювали. Декоративно-прикладне мистецтво становить основну прикмету мистецтва неоліту.

Енеоліт. Приблизно в IV-III тисячоліттях до н.е. люди почали використовувати для виготовлення прикрас і знарядь перший метал - мідь. Спочатку кували чисту мідь холодною, а згодом навчилися вилучати мідь з руди шляхом плавки. Появі плавильної печі, ймовірно, передувало будівництво гончарних печей. Але мідь поступається каменю в міцності і тому витіснити його не могла. Виділяють перехідний період - енеоліт (мідно - кам'яний вік). За формами життя, типом господарства він схожий на неоліт. Енеолітичною є дуже яскрава трипільська археологічна культура на території сучасної України.

Мегаліти. Важливим і принципово новим явищем, що характеризує майже повсюдно пізній неоліт і зберігається потім в епоху бронзи, є мегалітична архітектура (мегаліт - від грецького - «великий камінь»). Це свідчить і про технічні можливості, що зросли, і про нові естетичні та ідеологічні потреби людей.

Раніше люди вже придбали певний досвід будівництва житла: напівземлянки палеоліту, глиняні будинки трипільської культури. Але ті споруди носили суто утилітарний, практичний характер, мегаліти ж пов'язані з релігійним культом. Мегалітичні споруди були декількох видів:

- менгір - вертикальний камінь, висотою іноді до 20 м; у Франції зустрічаються поля таких стовпів, що тягнуться на 2-3 км; вони були або об'єктом поклоніння, або позначали місце церемоній;

- дольмен - кам'яний ящик, найпростіший його варіант - два вертикально поставлені плоскі камені, перекриті третім; дольмени, як правило, служили місцем поховання членів роду;

- кромлех - кам'яні плити або стовпи, розташовані по колу; в Україні знайдені кургани, оточені кромлехом.