Розвиток театру в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

1) Український народ, як, зрештою, всі інші народи, мав багаті зародки драми у своїх обрядах і звичаях, про що згадують найдавніші літописи і проти чого так гостро виступали наші давні проповідники й моралісти. Останки тих «ігрищ» збереглися по нинішню днину. Одні з них тісно пов'язані з різними порами року, як веснянки, купало, обжинки, коляди, маланка, ходження з козою, ведмедем чи туром, а другі в'яжуться з подіями й пригодами в людськім житті, як уродини, весілля, похорони. Ці обряди, в яких слова або пісні сполучені з певним рухом і акцією, що мали й мають символічний характер, походять подекуди з часів дохристиянських, хоч багато в них змінено під впливом новіших часів та новіших поглядів. З обрядів тих веснянки (гаїлки, галагівки), незважаючи на заборони давнього духовенства, схоронилися саме під крила церкви і відбуваються серед церковної огорожі, хоч зберегли в більшій чи меншій мірі свій нехристиянський, природно-символічний характер.

Ці стародавні народні поганські обряди й звичаї після заведення в нас християнства прибирають дещо змінені форми і вигляд, зв'язуючись із новим захожим чинником.

Найстаршими пам'ятками побуту скоморохів на наших землях залишилися у нас часті згадки про них у різних церковних писаннях та знамениті фрески на стінах і філярах Софійського собору в Києві. Походять вони з XII або XIII в. та представляють різні сцени, що їх скоморохи відігравали перед князями й боярами. Але згодом скоморохи почали мандрувати з міста в місто, із села в село і стали улюбленцями простолюддя.

2) Історичні свідчення відносять появу вертепного театру до кінця XVI ст.: вважається, що він практикувався з 1573 р., а письмові відомості про нього датуються XVII ст. (1666). Незважаючи на значний час свого існування (до середини XX ст.), найбільшу популярність вертепна драма здобула у другій половині XVIII ст. Авторами і виконавцями вертепної драми були учні колегіумів та Київської академії. Виставу супроводжували музика і співи.

З середини XVIII ст. у побуті панських садиб поширюються кріпацькі театри - драматичні, оперні, балетні, розквіт яких припадає на кінець XVIII - першу третину XIX ст. Характерною рисою домашніх театральних вистав було широке застосування музики в ході спектаклю. Маєткові театри мали різнорідний склад: тут виступали як кріпаки, так і вільні актори, іноземні диригенти і композитори. Після скасування кріпацтва, внаслідок занепаду маєткового побуту та появи нових форм видовищ: міських театрів, приватних музично-театральних антреприз, кріпацькі театри припиняють існування.

Кріпацькі театри сприяли розвитку міських професійних театрів, оскільки там вже володіли навичками режисури і сценографії, а виконавська майстерність, яка рівняла акторів - кріпаків з відомими майстрами західної чи російської сцени, свідчила про значне опікування їх володарів гуманітарною та фаховою освітою виконавців. Цей практичний досвід і творчі здобутки стали у пригоді міським театрам і приватній антрепризі: керівники театральних труп скористалися досвідом кріпацьких музичних шкіл і навіть їхньою навчальною програмою, за якою вивчали акторське мистецтво, музику (співи сольні та хорові, гру на кількох інструментах, теорію музики), хореографію, іноземні мови (французьку, італійську, німецьку).

Працювали у кріпацьких музичних школах найчастіше відомі вітчизняні та іноземні композитори і педагоги: М. Гауптман, Ф. Арайя, Г. Тєплов, А. Рачинський, регенти Чухнов, Туровський, балетмейстер І. Штейн. Родина Галаганів найчастіше надавала можливість вдосконалення кріпацьким талантам, відсилаючи їх для навчання за кордон, до Італії та Франції. З багатьох мистецтвознавчих джерел відомо, що у маєтках Д. Трощинського в Кибинцях і Яреськах (Полтавщина) театри існували в періоди 1812-1814 та 1822-1825 рр. В садибі Галаганів у Сокиринцях театри діяли з кінця XVIII по 40-і рр. XIX ст. Тривалий час існували кріпацькі трупи у маєтку поміщика Д. Ширая в с. Спиридонова Буда на Чернігівщині (1798-1809). На Вінниччині в м. Малий Тульчин С. Щенсним-Потоцьким збудована спеціальна споруда для вистав драматичних і оперних труп, які ставилися там з 1787 до початку XIX ст.

Уже на початку XIX ст. особливого значення і розвою набувають вистави аматорських гуртків, які складалися з дворян та різночинної інтелігенції. Аматорські театри існували в маєтках Д. Трощинського, А Лобанова - Ростовського, родини Тарновських й багатьох інших. В аматорських виставах трупи Лобанова - Ростовського брав участь І. Котляревський. Ставилися п'єси російських (Я. Княжнін, М. Сумароков, М. Херасков, М. Загоскін, Д. Фонвізін, І. Крилов) та західноєвропейських (Ж. -Б. Мольєр, А. Коцебу) драматургів.

З іменем видатного українського письменника І. Котляревського пов'язана діяльність аматорського театру в маєтку князя Р. Лобанова - Ростовського в Полтаві. Котляревський складав репертуар аматорської трупи, виступав як драматург, режисер і актор (особливо йому вдавалися комічні ролі). В репертуарі були п'єси як російських авторів ( Я. Княжнін, М. Сумароков, М. Херасков, М. Загоскін, Д. Фонвізін, І. Крилов), так і захід-ноєвропейських (Ж. -Б. Мольєр, А. Коцебу) драматургів.

Власне діяльність аматорського театру і прогресивний настрій інтелігенції, яка висунула ідею заснування постійного загальнодоступного театру, призвели до виникнення Полтавського “вільного” театру (1818), за керівництва І. Котляревського (1818-1821), який для цього театру написав свої славнозвісні п'єси “Наталка Полтавка” та “Москаль - чарівник”. В постановці цих творів автор використав характерні риси вертепу, інтермедій шкільного театру, розмовні діалоги водевілю та різноманітні народні пісні. Твори Котляревського відкрили нову сторінку в українській драматургії. Вони стали основою репертуару національного музичного театру.

На сцені харківського аматорського театру, починаючи з 1780 р. ставилися твори російських авторів (Сумарокова, Княжніна, Верьовкіна), а також опери російських композиторів (Соколовського, Пашкевича, Раупаха, Бюлана). У період 1812-1821 рр. директором Харківського театру був Г. Квітка-Основ'яненко - автор творів “Сватання на Гончарівці” (1835) і “Шельменко - денщик” (1838). “Візитною карткою” письменника стає саме “Сватання на Гончарівці”, прем'єра якого відбулася в Харкові силами трупи Л. Млотковського. Квітка-Основ'яненко, подібно до Котляревського, назвав її “малоросійською оперою”. Він теж виступив автором музичної драматургії твору.

3) Новий театр, за європейськими зразками, Україна бачила вже наприкінці XVIII ст. , та він був неукраїнський. У Харкові відбувалися вистави російські, а в Кам'янці-Подільському -- польські. У Полтаві в 1815 р. заходом князя Лобанова-Ростовського було засновано аматорський театр, а директором його став Іван Котляревський, що й сам часто виступав на сцені. В 1819 р. в полтавському театрі виставили «Наталку Полтавку», а дещо пізніше -- «Москаля-чарівника».

В другій половині XIX ст. в драматургії і театрі виділяються три постаті: Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище Тобілевич (1845-1907)), Марко Кропивницький (1840-1910), Михайло Старицький (1840-1904). Вони були водночас письменниками-драматургами, організаторами артистичних сил і акторами.

І. Карпенко-Карий -- автор комедій «Сто тисяч», «Мартин Бору-ля», «Хазяїн», п'єс на історичні теми «Бондарівна» та «Сава Чалий».

Понад 40 п'єс написав М. Кропивницький, який увійшов в культуру як батько українського театру. Серед них -- «Дай серцю волю, заведе, в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук». Найбільш відомими п'єсами М. Старицького є «Не судилось», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». За сюжетами творів М. Гоголя М. Старицький створив п'єси «Різдвяна ніч», «Сорочинсь-кий ярмарок», «Тарас Бульба». Його перу належать історичні драми «Богдан Хмельницький».

М. Старицького називали «ковалем» слів. Він збагатив рідну мову своїми лексичними знахідками.

У 1882 р. М. Кропивницький створив у Єлисаветграді перший український професійний театр, національний театр світового рівня, до акторського колективу якого ввійшло близько 100 чоловік. До репертуару театру увійшли «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Чорноморці» М. Старицького, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка, а також пєси М. Кропивницького «Глитай, або ж Павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть».

4) Лесь Курбас, хлопець з Галичини, закінчив філософський факультет Віденського університету, знав вісім мов. Пішов працювати актором, одразу на головні ролі. Його партнеркою була зірка тодішньої галицької сцени Катерина Рубчакова. Вони грали коханців: він Михайла, вона Анну в ”Украденому щасті”, він Астрова, вона Олену в ”Дяді Вані”. Катерина була заміжня.

Як дозволили грати “панів”, виявилося, що українська акторська школа до цього не готова

26-літній Курбас вистрелив собі в серце. Куля там і лишилася: лікар, який врятував його, побоявся її діставати.

Курбас, артист європейської школи, з того театру пішов. Його запросив до себе Микола Садовський -- у перший і єдиний тоді в Києві український стаціонарний театр (де нині Оперета).

Отоді Садовський і запросив Курбаса. Вони грали в ”Ревізорі”: Садовський Городничого, Курбас Хлестакова. То був незвичний Хлестаков: і спокусник, і жертва спокуси. А Київ завжди готовий спокуситися заїжджим європейцем!

І Курбаса одразу помітили. Тоді дванадцятеро молодих людей у Києві хотіли модерного українського театру. Це мало, але тих, хто цього хоче, в Києві рідко буває більше. І оті дванадцятеро сказали Курбасові: ”Веди нас!”. Той згодився, бо розумів: потрібен новий театр.

Як він прийшов удруге, там уже чекали всі дванадцятеро. Це було 18 травня 1916 року. Так почалася ця авантюра. Авантюра -- бо в Києві був хороший російський театр ”Соловцов”, був театр Садовського, і було повно ”горілчано-гопачних” театральних труп, прабабусь нинішньої Сердючки -- якого ще українського театру нам треба?!

І хто дасть на це гроші? Гроші вони позичили у самих себе. Курбас покинув Садовського й репетирував безплатно. Через рік вони відкрили Молодий театр -- спершу в Бергоньє, де нині Російська драма, а потім на Прорізній, 17, де й тепер Молодий театр -- інший, створений згодом заново.

Курбас зробив неможливе. Весь світовий репертуар, від Софокла до Ібсена, вперше прозвучав з української сцени -- й відтоді ми вже менше комплексували. В цьому театрі починали всі, на кому потім тримався наш театр ХХ століття й тримається досі. Ось живий ланцюжок: у Курбаса був учень Борис Тягно, а в того вчився Богдан Ступка. Таких прикладів багато.

Й ще цікава річ. У першому параграфі Статуту Молодого театру сказано, що його мета -- творити не ”українофільську”, а європейську культуру, одночасно не будучи провінціалізмом чужих культур. Ці слова варто придумати заново, бо провінціалізм чужих культур майже поглинув нас.

Того театру не стало 1919 року.

Він ще на диво багато зробив: знімав кіно, створив театр ”Березіль”. Але 1933 року його вигнали з того театру як націоналіста.

Курбасівський знаменитий театр "Березіль" став розвідником у світі нової театральної мови, нової семіотики. Художній шлях Курбаса -- це шлях від антропософії Рудольфа Штайнера до космізму філософа Григорія Сковороди, від експериментального політичного театру до театру філософського (і це в країні тоталітаризму і етичної стерилізації). Лесь Курбас синтезує містерію з театром новітніх інтелектуальних технологій і чуттєво-психологічних осяянь. Його кращі вистави: "Макбет" Шекспіра, "Гайдамаки" за Шевченком, "Газ" Кайзера, "Джіммі Гіґґінс" за Сінклером; вистави за п'єсами видатного українського драматурга Миколи Куліша та ін. , -- футуро-тексти Культури, які ніби "передбачили" пошуки Єжи Гротовського, Пітера Брука, Інгмара Бергмана, зайвий раз наголосивши на єдиних фундаментальних законах художньої самоорганізації.

Гуманістична етика його театру, його альтернативні духовні смисли, акценти на національних культурних пріоритетах і відкритість естетикам Заходу і Сходу стали звинуваченням митцю. В 1933 році Курбаса заарештували і відправили в один з концтаборів радянського ГУЛАГу -- на Соловки. 1937 року його, разом з 1100 інших українських інтелігентів і інтелектуалів, "на честь ювілею Великої Жовтневої революції" було розстріляно.

Висновки до пит. 3. Отже, Лесь Курбас -- фігура світового контексту, він -- один із лідерів українського Розстріляного Відродження.

5) Амвросій Бучма. П'ятнадцятирічним юнаком А. Бучма ступив на професійну сцену талановитий син львівського залізничника і пралі Амвросій (Бронек) Бучма. Останній з дев'яти дітей бідної родини, де лишились в живих тільки він та старша сестра Ольга, Бронек з дитинства виявляв здібності до музики (самоук гри на скрипці), мав гарний вокальний голос (співав оперні партії) і виразно копіював перехожих, вчителів і друзів. Ольга, успішна актриса театру товариства "Руська бесіда" ("галицький соловейко") привела Бронека до режисера Йосипа Стадника і хлопець досить швидко з танцюриста й співака трупи став одним з провідних її акторів. Тут він здружився на все життя з Лесем Курбасом -- реформатором українського театру, організатором Мистецького Об'єднання "Березіль".

Бучма унтер-офіцером австрійської армії потрапив у полон до росіян і після втечі з каторжних робіт у Середній Азії опинився на Україні. Був прийнятий до театру Миколи Садовського, виїхав з ним на Захід. Організував у Дрогобичі "Новий львівський театр", який мандрував теренами України. У Вінниці у 1920 році на базі цього театру був утворений театр ім. І. Франка і керівництво ним передано Гнату Юрі (нині Національний академічний театр, працює в Києві).

Найбільш значною роллю цього періоду стала роль Барона ("На дні" М. Горького у постановці Г. Юри). Актор так писав про неї: "Я підходив до образу Барона з двох боків: перш за все шукав у ньому те, чим він живе сьогодні, -- бруд, гіркота падіння, туга і безпросвітний туман "дна", а з другого боку намагався розкрити інші істотні риси образу -- все в минулому, в мріях, в спогадах. Показати роздвоєність цього образу було моїм головним задумом при роботі над роллю Барона. Контраст між мрією і дійсністю в Бароні -- це прірва між його вчорашнім і сьогоднішнім. Чим вона глибша, тим яскравіший, виразніший характер Барона, тим загостреніше постає перед глядачем соціальне єство образу. . . "

З 1923 року Бучма є провідним актором "Березоля", опорою Леся Курбаса в його театральному новаторстві, пошуках нових засобів виразності українського театру ХХ століття. Принциповою і для актора, і для театру стала перша роль Бучми -- образ Джіммі Хіггінса в однойменній виставі за Е. Сінклером. В ньому успішно і високохудожньо поєдналися два напрямки тогочасного українського театру, яким відповідно надавали перевагу режисер Лесь Курбас і актор А. Бучма: театр "перетворення" і театр внутрішньої правди життя людського духу на сцені. Створений Бучмою образ Джіммі став синтезом березолівської умовної театральності з безмежно глибокими людськими почуттями, підвладними тільки митцям школи переживання.

Серед прийомів, застосованих актором в роботі над роллю, виділяються такі, що мають визначальне значення в його арсеналі. Перш за все це темпоритмічний малюнок образу і контрастність у застосуванні засобів сценічної виразності, що полягала в суперечності між комізмом зовнішності й трагічним пафосом думок. Один з провідних мотивів бучмівського Джіммі, американського робітника, -- тема звичайної, "маленької", людини, гостроактуальна на той час. Очевидці-сучасники відзначали спорідненість гуманістичного підходу до цієї теми та її образного втілення Бучмою з пізнішими творами Чапліна в кіно. Позиції двох великих митців були дуже близькими, тільки шляхи вирішення різні: у Чапліна -- комедія, у Бучми -- трагедія. Однак у смішному Чарлі проглядала трагічна і велика душа, а в трагічній постаті Джіммі було дещо смішне.

У трактуванні образу Джіммі Хіггінса Бучма виявив ще один виконавський аспект -- створення "безпафосного пафосу". До революційного пафосу актора підносила органічна природність і могутня сила почуттів героя, насиченість думки. В результаті подальших творчих експериментів Бучма знайшов прийом підкреслення моменту найвищого пафосу побутовою, але образною деталлю, застосованою з почуттям міри. Ця деталь підкреслює природність і масштабність людських почуттів.

У кожному образі актор-психолог був гранично достовірний і конкретний, кожний створений ним тип був насамперед особою, індивідуальністю, що було виявом розуміння актором типовості. Крім Джіммі кращі ролі Бучми цього періоду -- брат Жан ("Жакерія" за П. Меріме), Каляєв ("Пролог"), Дудар ("Диктатура" І. Микитенка), Гайдай та Платон у п'єсах О. Корнійчука "Загибель ескадри" та "Платон Кречет" та ін. Він багато знімається в німому кіно -- Микола ("Микола Джеря"), Ярощук ("Нічний візник"), німецький солдат ("Арсенал"), Лейзер та Йоселе ("П'ять наречених"), Еміль ("Проданий апетит"), Сашко-музикант ("Напередодні") та ін.

А. Бучма вперше відтворив на екрані образ Тараса Шевченка від юності до кінця життя Кобзаря у двосерійному фільмі режисера П. Чардиніна (Одеська кінофабрика, 1926). В цьому образі вражала правда людського буття -- фізичного і духовного, краси розуму і гіркоти серця. Бучма зумів у німому кіно передати процес виникнення поетичного образу, навіть народження конкретних віршів. Іронічний або гнівний погляд, постать, сповнена сарказму чи обурення, розкривали таємниці поетичної творчості Шевченка. В ролі Тараса Шевченка Бучма не просто відтворив історичний образ, а створив національний тип, характер. Бучма грав не стільки страждаючого, скільки перемагаючого героя, духовного переможця. Завдяки виконавській майстерності Бучми фільм "Тарас Шевченко" мав великий успіх.

Робота в німому кіно була творчою лабораторією, в якій народжувалися, знаходилися нові засоби виразності (зокрема знамениті бучмівські паузи), нові думки.

У 1935 році, після компартійного розгрому театру "Березіль" і арешту Курбаса, Бучма, разом з Н. Ужвій та Д. Мілютенком, був переведений з Харкова до Києва у театр ім. І. Франка, де працював до кінця життя. Тут він зіграв видатні ролі: Іван Коломійцев ("Останні" М. Горького), Ленін ("Правда" О. Корнійчука, вперше в Україні), Микола Задорожний ("Украдене щастя" І. Франка, Державна премія за 1940 рік).

Початок сценічного життя п'єси І. Франка "Украдене щастя" поклав театр "Руської бесіди" (прем'єра у 1893 р.). В сезон 1913-1914 рр. А. Бучма брав участь у виставі як учасник масовок та виконавець епізодичної ролі Першого парубка. У тій постановці Миколу Задорожного грав перший безпосередній учитель молодого актора Василь Юрчак, Михайла Гурмана -- Лесь Курбас, Анну -- уславлена К. Рубчакова. Сам автор п'єси був задоволений тією постановкою й зокрема виконанням Юрчака -- гранично простого у засобах зображення простого галицького селянина. А. Бучма наслідував учителя щодо правди сценічного життя образу, але підніс його до масштабів філософського змісту. У ролі Миколи його правда життя досягла надзвичайних висот, достовірність стала головною акторською барвою. Всі засоби були підпорядковані ідеї вистави. Так Бучма навмисно спотворив себе гримом: зробив великий ніс, рясні зморшки, ріденькі вуса й довге пасмами волосся, побоюючись, що боротьба за людську гідність може підмінитись на сцені любовним суперництвом двох чоловіків за жінку. Головним у трактовці Бучмою образу Миколи було те, що в некрасивому, затурканому гуцулові актор показав прекрасну душу, сповнену найкращих почуттів. Психологію свого героя актор розкривав через фізичну дію -- саме фізична дія посилювала складність і глибину образу. Амвросій Бучма наділив Миколу Задорожного характерним власним жестом -- знизуваням правим плечем. Цей рух з'являвся у Миколи в стані збентеження, коли він замикався в собі, захищаючись цим плечем від болю й горя.

Роль Миколи Задорожного була для Амвросія Бучми програмною, як Гамлет для Мочалова, Іван Непокритий для Крушельницького, Ярослав Мудрий для Мар'яненка. В цій ролі найбільш повно виразився його талант, найяскравіше виявилися особливості акторської манери. Тріумф вистави "Украдене щастя" на сцені Театру ім. І. Франка зумовив поширення постановок творів Каменяра на сценах театрів України і Радянського Союзу.

15 травня 1941 р. Україна урочисто відсвяткувала 50-річчя Амвросія Бучми, а 27 травня колектив театру виїхав на гастролі до Москви і Ленінграду. Майстерність А. Бучми викликала захоплення у широкого загалу російської публіки і здобула визнання колег. Віра Юренєва, заслужена артистка Росії, так писала про Бучму: "Він здійснює споконвічне "надзавдання" театру, -- не тільки дивувати і захоплювати, ні, -- потрясати уяву і серця глядачів, поширюючи їхнє уявлення про дійсність. За щедре акторське полум'я, за "довгочасні" враження, за ніжну любов до людини хочеться тепло подякувати нашому гостеві прекрасному артистові Бучмі. "

Війна не припинила роботи франківців. А. Бучма, на той час головний режисер театру, перебував разом з колективом в евакуації (Семипалатинськ, Ташкент), виїздив на чолі фронтової бригади франківців на Сталінградський та Донський фронти (1942-43). Під час перебування у Ташкенті А. Бучма поставив на сцені Узбецького театру ім. Мукімі "Наталку Полтавку". Вистава йшла багато років по війні з незмінним успіхом у глядачів.

В ці роки актор знімався і в кіно -- Басманов ("Іван Грозний" реж. С. Ейзенштейн, 1944-45 рр.), Яценко ("Нескорені" реж. М. Донськой, 1944 р.).

Після повернення до Києва сполучав роботу в театрі з роботою художнього керівника Київської кіностудії художніх фільмів. Знімався: підпільник Лещук ("Подвиг розвідника"), боцман Дзюба ("В далекому плаванні"). За роль Макара Діброви в однойменній виставі за п'єсою О. Корнійчука одержав другу Державну премію другого ступеня (1949).

Робота А. Бучми над образом Макара Діброви позначена ще й старанною працею над словом спільно з автором -- О.Є. Корнійчуком , в результаті чого в текст були внесені відчутні зміни.

У повоєнний період А. Бучма займався режисурою в театрі і кіно. Консультував фільми. Викладав у Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого, професор (1940?). Серед учнів -- народні артисти Н. Копержинська, К. Степанков. Він автор статей з проблем театрального мистецтва -- збірка "З глибин душі" (1959). Виступав на радіо і телебаченні. Обирався депутатом Київської міськради, членом першої Президії новоутвореного після війни Українського Театрального Товариства. Нагороджений багатьма урядовими орденами і медалями.

А.М. Бучма помер у святвечір 6 січня 1957 року внаслідок довготривалої хвороби Паркінсона. Похований на Байковому кладовищі у Києві. Його іменем названо вулицю в столиці України, театральну премію, був пароплав в низах Дніпра, встановлений пам'ятник на території Одеської кіностудії, меморіальну дошку на будинку № 14 по вул. Володимирській, де А. Бучма прожив останні 13 років свого життя.

Про А.М. Бучму надруковані монографії І. Піскуна (1956), Б. Львова-Анохіна (1959), О. Бабишкіна (1966), В. Заболотної (1984).

вертепний кріпацький професійний аматорський театр

Размещено на Allbest.ru