Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Українська культура у Австро-Угорській республіці: загальні умови формування

2. Розвиток української культури у складі Австро-Угорщини

Заключення

Використана література

Вступ

Розвиток української національної культури у складі Австро-Угорщини відбувався переважно на фоні розвитку революційного руху. Рух “Весна народів” охопив усю Європу у 1848 році й не міг не торкнутися суспільно- політичного життя Австрії. Ці обставини стали сприятливими й для самих українців. Переважна їх частина почала організовуватися окремо від поляків. Й хоча провід в економічному житті належав польській шляхті, а міста в Галичині набували польського характеру, і державна та крайова допомога підтримувала розвиток польської культури та науки, все ж провідні діячі українського народу робили свій внесок у розвиток не лише національної культури, але й ідеї.

Провід у культурному та національному житті українців в цей час належав переважно інтелігенції духовного походження. Головним чином це були священики-уніати, осередчани. Їх внесок у розвиток культурних джерел українців Галичини, дає поштовх новим інтелектуальним та науковим силам. Основною метою осередчан було не лише вивчення досконале вивчення культурної спадщини та потенціалу українців, але й створення національної ідеї. Остання, в свою чергу, передбачала створення незалежної держави. Ще 1895 року заяву про самостійність українського народу, як мету політичних домагань, склала на своєму з”їзді у Львові Українська Радикальна Партія.

Мандрівки по краю, дослідження народу, історичні розгляди - все те піднімало й скріпляло національні почуття, що в часи недолі приглухли й занепали. Складнощі й труднощі, через які проходила українська культура, з часом все більше збагачувалася національною ідеєю. Кріпчали стосунки з Придніпрянщиною. У листуванні з “українцями” галицькі діячі хвалилися своїми успіхами, жалувалися на невдачі, прохали поради й допомоги. Відбувався культурний обмін між двома сторонами розрізненої України, зростав потяг до спільного розвитку культури.

Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь романтизму, національно-визвольних змагань поляків, творів істориків (Д. Бантиш-Каменського), етнографів (М. Максимовича) та літераторів І. Котляревського) з Наддніпрянської України, представники провідної інтелігенції своє головне завдання вбачали в піднесенні статусу та авторитету української мови та літератури, поширені масштабів її розповсюдження й впливу, прагненні “підняти дух народний, просвітити народ, максимально сприяти пробудженню його національної ідеї”.

1. Українська культура у Австро-угорській республіці: загальні умови формування

На підставі розподілу Польщі 1772-го року Галичина, а незабаром і Буковина, опинилися під владою Австрії. У спеціальному меморіалі, укладеному у 1771 році, під назвою: “Вивід прав Угорської корони до Червоної Русі і до Поділля, так само, як Чеської корони - до князівств Освенцима й Затора”. Саме цей документ доводив права Угорщини та Чехії на українські землі.

До Австрії було прилучено Руське воєводство без Холмської землі, але з Замостям, Белзька та окраїни Подільського й Волинського воєводств, а з польських земель - південні частини Крапівського й Сандомирського воєводства та частину Люблінського. Ці землі дістали назву “Королівство Галичини та Льодомерії (Володимирії)” Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.2. - К.: Либідь, 1992. - 324 с..

По третьому розборі Польщі до Австрії прилучено Холмську землю та окраїни Берестейського і Підляського воєводств. У 1809 році Холмщину приєднано до Варшавського воєводства, а після Віденського Конгресу - у 1815 році - до Польського царства.

У 1174 р. до Австрії приєднується частина Молдавії під назвою “Буковина”, а до Угорщини - українське Закарпаття (Прикарпаття). Таким чином, “клаптикова” імперія Габсбургів наприкінці ХVIII ст. стала володаркою значної частини України - на рубежі сторін західноукраїнські землі займали територію 70 тис. км, де проживало 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. були українцями.

Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії збіглася у часі з першою хвилею модернізаційних реформ у цій державі. Ці реформи запроваджувалися у життя в 70-80-х роках ХVIII ст. Марією-Терезою та Йосифом ІІ. Вони базувалися на ідеях освіченого абсолютизму і мали на меті шляхом посилення державної централізації та встановлення контролю правлячої династії за всіма сферами суспільного життя залучити імперію до нових історичних процесів та не допустити її відставання від основного суперника - сусідньої Прусії.

Підхід до реформування суспільства був коплексним: зміни водночас відбивалися майже на всіх сферах життя. Серйозні зрушення зумовили імперські реформи у сфері духовній:

по-перше, церква підпорядковувалася державі;

по-друге, змінився статус священників - вони стали державними службовцями;

по-третє, у 1773 році було ліквідовано орден єзуїтів, який до цього мав значний вплив на суспільне життя імперії;

по-четверте, царським патентом 1781 р. покладено край дискримінації некатолицьких конфесій і зрівняно в правах католицьку, протестанську та греко-католицьку церкви.

Модернізація суспільства вимагала серйозних змін у галузі освіти. У цій сфері короновані реформатори, спираючись на ідеї освіченого абсолютизму, проголосили загальну середню освіту; створили у містах і селах для широких мас населення цілу мережу навчальних закладів; перевели шкільну освіту на державний кошт; у 1784 р. на місці закритої єзуїтської академії відкрили Львівський університет; дозволили початковій школі користуватися рідною мовою.

Але разом з тим, реформи Марії-Терези та Йосифа ІІ сприяли пробудженню національного життя в західноукраїнських землях. Специфіка національного відродження у цьому регіоні полягала в тому, що основними носіями української національної ідеї було духовенство.

2. Розвиток української культури у складі австро-угорських земель

Національне відродження, що розпочалося на Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості у Галичині, яка перебувала у складі Австрійської імперії. У національно-культурному відродженні Галичини дослідники виділяють три періоди:

І - присвячений збиранню народної спадщини (1816 - 1847 рр.);

ІІ - організаційний (1848 - 1860 рр.);

ІІІ - політичний (1861 - 1918 рр.).

За умов відсутності національної інтелигенції роль ініціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-католицьке духовенство. М.С. Грушевський, досліджуючи історію греко-католицької церкви на Україні, акцентував свою увагу на тому, що ця церква “… стала для Західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна”. Грушевський М.С. Ілюстративна історія України. - К., 1990. - С. 477 - 478.

Саме духовні навчальні заклади виконували у Галичині культурно-просвітницьку місію. Серед них вчені виділяють: Греко-католицьку духовну семінарію у Львові та Дяко-вчительський інститут в Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополітів та єпископів П. Більнського, А. Ангеловича, М. Левицького та інших духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіальні школи, які поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Лише на терені Перемиської єпархії нараховувалося понад 380 таких шкіл. Навчання в школах велося переважно польською мовою. Це, звичайно, викликало протест в середовищі греко-католицького духовенства, яке вимагало запровадити у школах Галичини навчання українською мовою.

На початку ХІХ ст. українське шкільництво було в повному занепаді. У Наддніпрянщині майже всі школи були змосковщені, в Галичині лише десь не десь існували мізерні “дяківки”. Не вистачало шкільних засобів, рідко де вживали букварі, які вчили читати з церковних книг, а учні вправлялися у письмі на звичайній дошці. Без наслідків для галичан залишилися шкільні реформи австрійського цисаря Йосифа ІІ. Хоч на містах постали кращі “головні” й “тривіальні” школи, в них навчання велося тільки німецькою і польською мовами. Українську чи то “церковнослов`янську” мову вживали тільки у братській школі у Львові та Василіянській у Дрогобичі.

Заходи, щоб обновити шкільництво в рідній мові, почав перемиський єпископ Михайло Левицький, пізніший митрополит. У 1815 р. він вислав до духовенства послання, в якому вказував, що дбати про народну освіту - це обов`язок кожного пароха, й давніше, хоч села були ще бідніші, школи бували всюди.

Провід над організацією нового шкільництва взяв Іван Могильницький, що вславився як перший в Галичині дослідник української мови. Щоб підготовити учителів для парохіяльних шкіл, 1817р. засновано у Перемишлі інститут для “дяко-учителів”, немов учительську семінарію. Рівночасно в 1816 р. Левицький заснував Товариство священиків, що мало зайнятися видавництвом шкільних книжок. У короткому часі заходом товариства вийшли буквар, катехизис, шкільні правила та інші найнеобхідніші шкільні видання. Могильницький дбав дуже про те, щоб книжки були зрозумілі для народу, закинув тяжку слов`янщину й старався увести народну мову. Завдяки перемиському гуртові справу народного шкільництва зрушено з місця: в недовгому часі в Галичині було вже кількасот церковних шкіл.

Широку культурно-просвітницьку діяльність серед українського населення розгорнули відомі діячі греко-католицької церкви І. Могильницький, М. Герасевич, В. Кампаневич, І. Лаврівський та багато інших.

І. Могильницький (1777-1831 рр.) був автором першої в Галичині граматики української мови. В науковій розвідці “Відомості о руськом язиці” (1829 р.) він висловив свою думку щодо української мови як народної, яка має право на самостійне існування у сім`ї братніх слов`янських мов, а також про єдність галицьких і “малоросійських” українців. В цій праці дослідник прагнув “оживити пам`ять про руський народ”, існування і колишня самостійність якого спирається на такі ж історичні та політичні засади, як чеського та угорського народів. З ініціативи І. Могильницького було утворено товариство галицьких священників греко-католицького обряду (1816 р.). Основною метою його було розповсюдження книжок, які служили б душпастирям для “навчання вірних”, а парафіянам - для “духовної поживи”. Діячі товариства виявили чітке розуміння мовного питання, яке було у той час важливим елементом питання національного. Високу оцінку культурно-просвітницькій діяльності товариства дав І. Франко. Він назвав його “зірницею відродження в Галичині”.

Політичний внесок у національно-культурне відродження Галичини зробили М. Герасевич - автор твору з історії української церкви, В. Компаневич - дослідник історії монастирів, І.Лаврівський, який підготував популярну історію Русі та переклав польською мовою “Повість времених літ”.

Наприкінці 20-х років ХІХ ст. центр національного відродження галицьких українців перемістився з Перемишля у Львів. В цей час у середовищі прогресивно настроєних українських студентів духовної семінарії та Львівського університету склалося літературне угрупування "Руська трійця", до якого увійшли Маркіян Шашкевич (1811 - 1843 рр.), Іван Василевич (1811 - 1885 рр.) та Григорій Ількевич (1803 - 1841 рр.).

Культурно-просвітницька діяльність "Руської трійці" започаткувала справжнє національно-культуне відродження у Галичині. Головним девізом їх творчості стало твердження: "народ руський - одне з головних поколінь слов`янських, … русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру". Лекції з історії світової та вітчизняної культури. / За ред. Яртися А.В., Шендрика С.М., ЧерепановоїС.О. - Львів: Світ, 1994. - С. 381.

"Руська трійця" виходила далеко за межі культурних завдань. Як свідчив Я. Головацький про М. Шашкевича, який на початку діяльності гуртка заявив: "Нам, молодим русинам, треба об`єднатися в гурток, вправлятися в слов`янській і руській мовах, вводити в руських колах розмовну руську мову, піднімати дух народний, просвіщати народ, і, протистоячи полонізму, воскресити руську письменість в Галичині". Головацький Я. Воспоминания о М.Шашкевиче и И.Вагилевиче: Лит. Сб. - Львов, 1885. Вып. 1/3. - С.11.

Дослідження рідної мови та розвиток національного питання представниками "Руської трійці" супроводжувалося подорожуванням та мандрівками. Найбільшу активність у цьому плані виявив Яків Головацький. У 1834 - 1840 рр. він пройшов пішки цілу Галичину від Львова до Коломиї, уздовж Карпат аж до Сянока і назад від Перемишля до Львова, обійшов також Буковину й Закарпаття. Усюди він вишукував гарні околиці й історичні місця. "В Перемишлі ми оглянули розвалини замку й полюбувалися прегарним видом на рівнини Сяну й Вігора і на Карпатські гори, що підносяться амфітеатрально". Історія української культури. - К.: Либідь, 1994. - С. 170. Таким чином, вивчаючи життя, традиції та історію власного народу, із записниками в руках Я. Головацький та І. Вагилевич побували у багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та Закарпаття. Наслідником цього своєрідного "ходіння у народ" стали не тільки численні добірки матеріалів з народознавства, фолькльористики, історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища українського народу під іноземним гнітом. Треба зауважити, що млоді дослідники шукали свій власний шлях допомоги пригніченому народові. Зокрема, під час своїх етнографічних подорожей вони контактували з польськими підпільниками, які готували антиурядовий виступ, але "Руська трійця" не пішла за революційними змовниками, зосередивши зусилля на культурно-просвітницькій діяльності.

Важливими джерелами культурно-просвітницький діяльності "Руської трійці" були не лише національно-визвольні прагнення українського народу, але й твори відродженої над Дніпром літератури, мовознавчі, історичні та етнографічні праці діячів українського відродження, зокрема М. Максимовича, М. Цертелєва, І. Срезневського, а також твори польських, чеських і сербських письменників, що відкрили слов`янський світ.

австрійський угорський український культура просвітницький

У 1833 році підготовлений перший рукописний збірник гуртківців - "Син Русі", до якого були включені вірші руською мовою, а в 1835 р. - фольклорно-літературна збірка "Зоря" ("Писемце посвячене руському язику"). Якщо перший збірник до друку не призначався - М. Машкевич розглядав його лише як пробу сил, то "Зорю" не пропустила до друку цензура. Вона вбачала в ньому велику небезпеку галицького сепаратизму.

Для молодих авторів забороненої "Зорі" розпочався період переслідувань, обшуків, доносів, звинувачень у неблагонадійності. Проте навіть у цих несприятливих умовах члени "Руської трійці" не припинили активної діяльності. Вони, лишаючи консервативну традицію, що передбачала виголошення офіційних церковних промов латинською, польською та німецькою мовами, водночас у трьох церквах Львова прочитали релігійно-моральні проповіді українською мовою. "Трійчани" енергійно виступали проти латинізації письменства, вселяко підтримували повернення рідної мови у побут національної інтелігенції. У 1836 році М. Шашакевич підготував підручник для молодших школярів - "Читанку", написаний живою розмовною українською мовою (термін "читанка" належить самому М. Шашкевичу).

Знаменною подією у національно-культурному відродженні Галичини був вихід у світ у 1837 р. в Будимі (Будапешт) літературного альманаху "Русалка Дністровая", підготовленого діячами "Руської трійці". Він був сміливим викликом проти національного гноблення та консерватизму. У вступному слові до "Русалки Дністрової", яке написав М. Шашкевич, прозвучав заклик до культурного та літературного відродження "русинів", духовного єднання українців Галичини і Наддніпрянської України:

Вспоминайте, браття милі…

Може спомин собі дасть

Воскресити в новій силі

Руську славу, руську власть. Шашкевич М. Вибрані твори. - К., 1972. - С. 30.

На сторінках "Русалки Дністрової" були опубліковані збірки народних дум і пісень з передмовою І. Вагилевича, оригінальні твори М. Шашкевича ("Загалка", "Погоня", "Туга за милою", "Сумрак вечірній"), Я. Головацького ("Два віночки"), І. Вагилевича (поеми "Мадей", "Жулин і Калин"), а також переклади сербських народних пісень, три історичні пісні "із старих рукописів", тощо.

Важливим було й те, що в альманасі застосовано фонетичний правопис, вперше використана не церковно-слов`янська суміш, а народна мова. Усі твори були надруковані не латиною або кирилицею, а "гражданкою".

Вихід у світ "Русалки Дністрової" з радістю зустріла передова інтелігенція. На жаль, церковна ієрархія греко-католицької церкви не зрозуміла й не підтримала молодих ентузіастів "Руської трійці".

Влада Галичини і вище духівництво зустріли появу альманаху вороже. На їх прохання віденська цензура конфіскувала основний тираж, а губернське управління дало розпорядження знищити сто примірників альманаху, які попали до Львова, передавши лише один примірник до університетської бібліотеки. Деякі конфісковані примірники альманаху випадково збереглися. Переслідувань зазнали й діячі "Руської трійці". М. Шашакевич не зміг дістати парафії, І. Василевич рятувався від утисків переходом до протестантизму, а Я. Головацький змушений був покинути професорську посаду та емігрувати в Росію.

"Русалка Дністрова" відіграла важливу роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтвердила, що народна пісня, легенда і звичай є першоджерелом національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху - єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Оцінюючи ідейний зміст "Русалки Дністрової", І.Франко зауважив, що "вона була на ті часи явищем наскрізь революційним". Франко І. Зібрання творів: У 50 тт. - К., 1980. Т. 26. - С. 90.

Другий етап українського національного відродження в Галичині розпочався після революційних подій 1848 року у Відні, які мали великий вплив на всю Австрійську імперію. Під тиском революційних подій Австрійський уряд змушений був піти на деякі поступки. У 1848 р. він прийняв нову конституцію, згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту (Рейхстагу), була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнилися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправність громадян. З метою захисту національних прав українського населення при активному сприянні греко-католицької церкви у Львові в 1848 році була створена перша політична організація - Головна Руська Рада. У своїй діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Делегація галицьких русинів, уповноважена Головною Руською Радою, звернулася до монарха Австрії Франца Йосифа ІІ з проханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською) мовою; усі царські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського); русинам (українцям) надати право брати участь в усіх адміністративних установах Австрійської держави.

Головна Руська Рада організувала культурно-освітнє товариство - "Галицько-руську матицю", відкрила народний просвітній інститут - "Народний дім"; провела з`їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету - "Зоря Галицька", яка виходила у Львові з 1848 по 1857 рр. У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, роботою якої керував професор Я.Головацький. Одночасно викладення деяких предметів було переведено на українську мову.

Отже, заслуга греко-католицької церкви полягала в тому, що вона зуміла очолити національне відродження українців Галичини кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст. Завдяки її діяльності національний рух набирав масового характеру.

Визвільний рух народних мас Східної Галичини в середині ХІХ ст. багато в чому був пов`язаний з діяльністю "народовців". У 1868 р. вони заснували у Львові Товариство "Просвіта", яке поставило за мету поширення освіти серед народу. При активній допомозі вчителів і парафіяльних священиків товариство створило широку мережу читалень та бібліотек, при яких діяли хори, театральні трупи, спортивні секції та кооперативи.

Завдяки роботі таких провідних діячів "Просвіти", як А. Вахнянин (1841-1908 рр.), О. Огоновський (1833-1894 рр.), О. Партицький (1840-1895 рр.) до 1914 року товариство мало 77 регіональних відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі його Львівської філії й близько 200 тис. у сільських читальнях. У цей час виникають перші молодіжні товариства під назвою "Сокіл" та "Сін". На 1914 р. ці юнацькі групи налічували 974 місцевих відділення і понад 33 тис. членів. Все це свідчило, що народовці перейшли до активної діяльності в масових організаціях. Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1991. - С. 285.

Третій етап національно-культурного відродження в Галичині охоплює період останньої чверті ХІХ - початку ХХ ст. В умовах демократичного парламентаризму, дозволеного австрійським урядом, у той час виникають політичні групи, які висувають і обстоюють українські інтереси. Спочатку це були громадсько-політичні організації "Руська Рада" (1870 р.), "Народна Рада" (1885 р.), а згодом і політичні партії.

У цей період в діяльності передових діячів української культури спостерігається поєднання культурно-просвітницьких та політичних ідей, серед яких провідне місце займала українська національна ідея. Вона все глибше проникала у народні маси, руйнувала стіну, яка раніше розділяла інтелігентів-патріотів і народ. У галузі духовної культури цей час позначений плідним розвитком науки, літератури, публіцистики, на нього припадає діяльність таких корифеїв української культури, як І. Франко та М. Грушевський.

В середині 70-х років ХІХ ст. в духовному та суспільно-політичному житті Галичини починає зароджуватися новий радикальний напрям, на чолі якого став І. Франко та його однодумці М. Павлик, О. Терлецький, С. Данилович, К. Трильовський, Ф. Вовк та інші. Це невелике коло молодих людей поставило собі за мету докорінно змінити напрям українського визвольного руху відповідно до передових ідей часу, збагатити його політичними вимогами, перейти до практичної роботи по згуртуванню передових суспільних сил на боротьбу проти існуючого національного і соціального гноблення.

Тезу політичної самостійності України в Галичині вперше висунули у 1895 р. Ю. Бачинський у книжці "Україна irredenta", а на Наддніпрянській Україні - М. Міхновський у 1900 р. в брошурі "Самостійна Україна".

Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав І. Франко (1856-1916 рр.) - видатний український письменник, історик, етнограф. Своєю науковою, публіцистичною та перекладацькою діяльністю він вказував на широкі горизонти національно-культурного відродження українського народу.

У своєму ідейному розвитку І. Франко пройшов два етапи: у першому періоді (80-ті роки ХІХ ст.) був учнем М. Драгоманова, став соціалістом ліберального напрямку. Після смерті М. Драгоманова у 1895 році він стає на позиції українського демократичного націоналізму. Його світогляд спирався на засади гуманізму, раціоналізму і демократизму. І. Франко відмежувався від федералістичних ідей М. Костомарова і М. Драгоманова і став борцем за повну політичну незалежність України.

Серед художніх творів І. Франка особливе місце займають повісті з історичної тематики: "Захар Беркут", "Основи суспільності", "Великий шум" та інші.

І. Франко збирав і широко вивчав народну творчість. Його праці з історії і теорії літератури відіграли визначальну роль у розвитку українського літературознавства кінця ХІХ - поч. ХХ ст. Франковські твори "Література, її завдання і найважливіші ціхи", "Нариси історії українсько-руської літератури до 1890 р.” та інші становлять вагомий науковий доробок в галузі української культури та її історії.

Поряд з іменами Т.Г. Шевченка та І. Франка слід назвати М.С. Грушевського (1866-1934 рр.) - видатну постать української духовної культури. Він є автором понад 2 тисяч наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства, серед яких 11-томна "Історія України-Русі" (1898-1936 рр.) та 5-томна "Історія української літератури" (1923-1927 рр.), (1911 р.), "Початки громадянства" (1921 р.). В умовах національного гноблення і переслідування української культури з боку царського самодержавства, австрійської монархії, панівних класів Польщі вихід у світ історичних творів М.С. Грушевського справив значний вплив на активізацію національно-визвольного руху на українських землях, розмежованих чужоземними державними кордонами.

Таким чином, упродовж третього, політичного етапу національно-культурного відродження Галичини, що тривав до кінця першої світової війни, були створені українські політичні організації, школи, культурні установи, театри, нові наукові центри, які розповсюджували ідеї національної свідомості не тільки серед інтелігенції та студентів, але й серед населення.

Заключення

Отже, підводячи підсумки аналізу процесу національно-культурного відродження в Україні у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., слід зазначити, що незважаючи на певну суперечливість, а в окремих випадках й непослідовність, український національний рух стимулював не тільки загальний соціально-економічний, політичний, культурний і науковий прогрес усього українського суспільства, але й зростання громадської свідомості широких народних мас. Тогочасна демократична інтелігенція на Україні виявилася гідною бути провідником прогресивних сил нації.

Розвиток української культури визначається в цей час, в цілому, впливом соціально-економічних та політичних чинників, а також тими реформами, які визначали характер того часу. З`являються спроби більш досконалого вивчення української культури власними силами. Молоді дослідники від оселі до оселі приглядалися до народних звичаїв, досліджували народну мову, намагалися віднайти народну філософію. І врешті дійшли висновку, що в народі є джерело й основа національного життя. Почали вчитися від простолюддя й самі вчили народ, закладаючи школи та поширюючи книжки. У таємних гуртках укладали плани, як пробудити народні сили. Перша політична організація, перший з`їзд вчених, перший часопис, перші спроби створення військової сили, різнородні національні маніфестації - все це засвідчило, що народ живе й наново творить своє життя.

Таким чином, національно-культурне відродження в Україні кінця ХVІІІ - початку ХХ ст. заклало підвалини для відновлення української державності. Четвертим універсалом Центральної Ради 22 січня 1918 р. проголошено повну самостійність Української Народної Республіки, а 1 листопада 1918 р. була утворена Західноукраїнська Народна Республіка. Їх злука відбулася 22 січня 1919 р. Державотворчі процеси дали потужний поштовх національно-культурному відродженню України у наступному періоді її історії.

Використана література:

1.Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1991. Ч. ІV.

2. Лекції з історії світової та вітчизняної культури / За ред. Яртися А., Шендрика С., Черепанової С.О. - Львів: Світ, 1994.

3. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів. - К.: Академія, 1999. - 568 с.

4.Історія української культури / Під ред. І. Крип`якевича. - К.: Либідь, 1994.

5. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2. - К.: Либідь, 1994.

6. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. - К., 1990.

7. Головацкий Я. Воспоминания о М. Шашкевиче и И. Вагилевиче: Лит. сб. - Львов, 1885. Вып 1/3.

Размещено на Allbest.ru