Поховальний обряд: еволюція та специфіка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

на тему:

«Поховальний обряд: еволюція та специфіка»

1. Феномен поховального обряду

1.1 Поховальний обряд як практика спілкування з померлими

Практика спілкування з померлими у різних її формах, в тому числі і в формі створення поховань, є особливою сферою її діяльності. Вона має власні цілі і засоби їх досягнення, що визначають характер протікання того процесу, під час якого вона здійснюється, і які обумовлюють її кінцевий результат.

Зараз здається безумовним, що перші (археологічно фіксовані) передбачені поховання померлих - у формі надання землі цілого чи розчленованого тіла - з'являються у Євразії у мустьєрський час (середній палеоліт), близько 70-90 тисяч років тому. До того ж, з'являються вони в практично готовому вигляді, тобто в усій своїй структурній повноті і фактично з усіма властивими їм атрибутами. Відбувається це через дві причини, як це пояснює Ю. Смирнов. По-перше, тому, що спільноти палеоантропів, які створили перші поховання, досягли визначеного рівня розвитку суспільних відносин (базових і надбудовних), завдяки чому і перейшли до такого типу наднормативної діяльності, як поховання померлих. А по-друге, тому, що подібного роду поховання - трупопокладення в землі - в принципі не можуть мати «зародкових» форм, оскільки форми їх багато в чому задані і будовою людського тіла, і дією загальних і специфічних законів природи, і, врешті-решт, внутрішніми закономірностями самої поховальної практики, що диктують шляхи і лінії її розвитку.

1.2 Зародження поховального обряду в Україні

Поховальний обряд був надзвичайно важливим явищем у житті давніх людей, справжнє призначення якого ми починаємо усвідомлювати лише сьогодні. На території України масово він з'явився з часу поширення курганів. Значення останніх було величезним: у бронзовому і ранньозалізному віках вони стали найпоширенішими і найскладнішими пам'ятками, створеними руками людини. Основною причиною появи курганного обряду і пов'язаної з ним космічної символіки стало, очевидно, утвердження віри в безсмертя незалежної від тіла душі, соціальної нерівності в суспільстві та пов'язаного з цим уявлення про два смисли поховального обряду: один мав забезпечити довічне блаженство на небі душ знаті і їх допомогу своїм живим родичам, а інший - повернення для наступного перевтілення на землі душ простих членів суспільства. Кургани стали не лише поховальними пам'ятками, частина їх була і святилищами та місцями народних зборів. Переважна більшість курганних поховань України належить населенню ямної та катакомбної спільностей бронзового віку.

1.3 Поховальний обряд як квінтесенція обрядово-культового життя

Поховальний обряд вважається найістотнішою формою відображення етнічного обличчя давніх суспільств та квінтесенцією обрядово-культового життя в цілому. Він займає центральне місце в ритуальній практиці стародавнього суспільства. Насамперед це пов'язано з притаманним усім людям (як і іншим живим істотам) жахом перед смертю та напівсвідомими спробами подолати його символічними засобами. Релігія, у певному розумінні, і є своєрідною формою подолання цього страху.

Зрозуміло, що смерть людини, яка за свого життя займала високі соціальні посади і користувалась правом впливу на інших, мала і значно більший відгук у соціальному оточенні, ніж, скажімо, смерть звичайного, а тим паче, неповноправного члена суспільства. Виконуючи певні громадські функції на тому чи іншому рівні ієрархічної самоорганізації соціального організму, людина, особливо в архаїчні часи, стає своєрідним символом-персоніфікацією відповідного підрозділу. Вона набуває статусу сакральної особи - медіатора, що забезпечує безпосередній зв'язок як між членами відповідного колективу, так і між відповідним соціумом, як таким, та вищими силами буття.

Поховальні пам'ятки - найреальніше джерело і в міру відносно хорошого зберігання, і в міру того, що помешкання мертвих досить об'єктивно відображають життя живих. Поєднання в обряді поховання матеріальних можливостей та ідеологічних установок суспільства дозволяє моделювати не лише сам обряд, але й те розуміння світу, яке в ньому втілене.

1.4 Загальна модель поховального обряду

Загальна модель поховального обряду первісного суспільства запропонована В.С. Бочкарьовим. Спираючись на дослідження етнографів (А. Ван Геннеп, В.Я. Петрухін), він вбачає у поховальному обряді перш за все прояв конфлікту природи й культури, тобто протиріччя між бажанням людини співпрацювати з природою і невідворотністю смерті кожного конкретного індивіда.

Концепція переправи в потойбічний світ дозволяє не тільки глибше зрозуміти суть поховальних обрядів, але й об'єктивно передбачає наявність у первісної людини уявлень про багатомірність простору, про існування інших світів, про життя після смерті.

На поселеннях зрубної культури поки що не зафіксовані будь-які культові споруди. Очевидно, необхідні в щоденному побуті ритуальні дії здійснювалися всередині жител. В обрядах, що відбувалися у житлах, використовувалась дрібна культова пластика («хлібці», фігурки людини, домашніх тварин). Ця давня скотарсько-землеробська традиція характерна для західного району зрубного світу. Обґрунтовуючи етнографічні паралелі та склад культового інвентарю, нескладно припустити, що домашній ритуал був спрямований на забезпечення відтворення членів сім'ї, продуктів землеробства і на збільшення поголів'я стада.

Проте сім'я не могла власними силами вирішити весь комплекс життєво важливих проблем і підлягала інтересам спільноти. Місцем проведення общинних зібрань і церемоній був найближчий курганний могильник. Курган як місце поховання носив не лише меморіальну, але й культову функцію, що закріпилася за ним традицією довічно. Саме курган, що йшов могильною ямою у світ підземний, а вершиною підносився до небес, слугував своєрідним медіатором, який зв'язував підземний, наземний і небесний світи, цей світ із тим, теперішнє із минулим і майбутнім. Саме тут, так би мовити, в ідеалі, була можливість «практичного» контакту з обожнюваною природою.

Особливе місце кургану у системі ідеологічних уявлень племен зрубної культури не є умоглядним постулатом, а базується на результатах багаторічних польових розкопок, а також архівних даних. Модифікація більш давніх і будівництво нових курганів характерні для всіх територіальних варіантів зрубної культурно-історичної спільності. Помітили, що крім традиційного перекриття могильної ями, кам'яної коробки, зрубу пагорба землі проводились значні земельні роботи, не пов'язані безпосередньо з похованням члена спільноти. Серед них виокремлюються навмисно подовжені круглі курганні насипи, окремо кургани, з'єднані викладками каменю, системою ровиків і земляним валом. Ретельне оформлення цих додаткових курганних конструкцій, що містило облицювання схилів материковою глиною і каменем, і спорудження ритуальних площадок на їх поверхні з менгіром у центрі, залишки багать і тризн, дозволяє припустити, що довгі кургани загалом і валоподібні споруди між курганами зокрема використовувались у якості святилищ відкритого типу.

Довгі кургани є однією з відмінних ознак зрубної культури, спільності ідеологічних уявлень її носіїв. Є підстави вважати довгі кургани зрубної культури спорудженнями, перш за все, культовими. Ідея переправи, закладена в основу поховального обряду первісного суспільства, дозволяє трактувати плоский гребінь валоподібної споруди з закріпленими каменем чи глиною схилами як ритуальну дорогу, тобто як стартовий відрізок шляху, який потрібно подолати померлому у світ інший. Різновисокі кургани, що обмежували вал із двох боків, допускали реальне чи символічне вознесіння тіла (душі) вверх, так, як і опускання вниз. Важливим елементом ритуалів є візок. Тенденція до сакралізації шляху (дороги), що спостерігається, нерозривно пов'язана з розвитком колісного транспорту. В епоху ранньої і середньої бронзи участь колісного транспорту в поховальних обрядах документована знахідками цілих возів чи їх деталей, перш за все коліс. Носії зрубної культури значно рідше залишали вози на місці поховання, тому, в основному, доводиться мати справу з побічними, а не прямими доказами суттєвої ролі воза і дороги в ідеологічних уявленнях племен зрубної культури.

Варіанти переправи у світ інший, очевидно, не обмежувалися переїздом, але передбачали й перехід. До того ж, звичайних членів спільноти, похорони яких не супроводжувалися жертвоприношеннями тварин, саме перехід і представляв реальну можливість переправи.

В уявленнях племен зрубної культури, які обмежено практикували трупоспалення (у межах 6% від загальної кількості поховань), існував і третій шлях переправи: з димом поховального багаття, яке часто запалювали тут, на кургані.

Функції довгих курганів як святилищ відкритого типу не обмежувалися здійсненням поховальних обрядів, що включали трупопокладення, трупоспалення, вторинні поховання. Тут же, безумовно, здійснювалися ритуали, пов'язані з насущними потребами первісних колективів. Для здійснення обрядів готувалися спеціальні площадки на рівні похованого чорнозему ще до зведення кургану чи вже на одному із рівнів частково спорудженого насипу. Більш тривалий час використовувалися вівтарні площадки на валоподібних спорудах.

Функціонуюча поховальна пам'ятка використовувалася не лише в якості святилища, але й навпаки, з часом святилища використовувалися для поховальних цілей.

Виникало питання: кому ж поклонялися носії зрубної культури? В об'єкті поклоніння простежуються розмиті риси антропоморфності, елементи фалосу і дерева, що свідчить на користь припущення дніпропетровських дослідників про скульптуру у системі довгого кургану як центру світобудови. Опорний стовп знаходить відповідність у космології давніх індоіранців як втілення світового дерева чи світової осі. Носії зрубної культури вже володіли уявленнями щодо структурної організованості простору по вертикалі і горизонталі.

2. Основні зміни в поховальній обрядовості

поховальний обряд інгумація кремація

2.1 Перехід від інгумації до кремації

Еволюція поховальної обрядовості і різні, іноді досить різко відмінні одне від одного, форми поховального обряду відзначають істотні зміни в усвідомленні світу, в тій картині світу, яку давня людина створювала собі із поєднання пізнавальної реальності зі змінними уявленнями щодо припущених, вигаданих сил, розсіяних, як їй здавалося, у природі.

Археологічні матеріали, знахідки свідчать про те, що перелом у поховальних обрядах відбувся у лужицько-передскіфський час. Тож дослідники, зокрема, пропонують виділити основні зміни у поховальних звичаях:

1. Поховання скорчених кістяків у ІХ - VIII ст. до н. е. змінюються витягнутими похованнями.

2. Трупопокладення змінюються спаленням трупів з похованням праху в урнах чи ямках на межі ІХ і VIII ст. до н. е.

3. Кургани є спорадично необов'язковим елементом обряду, що то проявляється, то зникає.

2.2 Еволюція пози померлих в обряді інгумації

Відповідно до цього розподілу спостерігають еволюцію пози померлих. Розглянемо її за Б. Рибаковим.

Скорчені поховання з'являються ще в мустьєрський час і поширені протягом всього кам'яного і бронзового віків. Вони не були єдиною формою поховання, поряд із ними існують і поховання у звичайній позі померлого - витягнуті, зустрічаються і сидячі, і навіть вертикально стоячі (міцно обсипані навколо) кістяки. Але скорченість проходить через багато епох, перериваючись різко на межі бронзового і залізного віків, коли проходив цілий ряд інших змін у суспільстві.

У тшинецько-комарівському праслов'янському регіоні декілька століть існував тільки один звичай: якщо покійника не спалювали (що робилось зрідка), то його ховали у скорченому вигляді.

Скорченість кістяків у давніх похованнях давно вже пов'язують із позою ембріона у череві матері. А красну вохру можна вважати не символом вогню (адже на його означення могло бути багаття біля похованого, жар (вуглини), насипаний на могилу, що іноді й спостерігається), а символом крові: зародок оточений «червленим» (червоним) черевом.

Скорченість досягалася штучно: люди, що ховали покійника, або зв'язували кінцівки трупа, або підрізали судини для того, щоб надати йому бажаної пози плоду у череві.

Ідея перетворення покійника у ненародженого ембріона пов'язана, очевидно, з уявленням про те, що померла людина може народитися вдруге, і тому їй потрібно надати пози готовності до цієї події. Етнографія дає нам безліч прикладів вірувань у переселення душ, у переродження людини після смерті в ту чи іншу істоту. щодо цього тісно перепліталися анімістичні і тотемістичні уявлення мисливської первісності. Людина не відокремлювала себе від природи, зливала себе з нею. Яскравим показником була підготовка мерця до другого народження у якомусь новому образі (можливо, знову у людському). Такий «колообіг душ» повинен був, очевидно, сприяти взаєморозумінню людини і природи.

Мустьєрські скорчені поховання поклали початок якимось напівусвідомленим уявленням про можливість людини відродитися знову у людському або звіриному вигляді. Обряд перетворення мерця в образ ембріона повинен був полегшити його друге народження.

Очевидно, за свою тисячолітню історію уявлення про реінкарнацію, про повторне народження, якось видозмінювалися, але вловити це складно.

Відмирання обряду почалося у бронзовому віці, в той час, коли у людей, що пізнали простори степів, морів, широкий кругозір із гірських вершин, з'явилося уявлення про нижній, підземний світ, куди йде на ніч сонце. Ця нічна, підземна частина світу з часом перетворилася у світ мертвих, в Аїд. Протягом бронзового віку відбувається корінна зміна поглядів, і хоча в більшості курганів ми бачимо скорчених, посипаних вохрою, але в деяких місцях вже з'являються прості витягнуті поховання. Чіткою межею є ІХ ст. до н. е. До цього часу ще існують скорчені поховання, а вже у VIII ст. до н. е. у другій, основній, фазі чорноліської культури ми бачимо витягнуті поховання. Лише у деяких курганах скіфського часу зустрічається архаїчна скорченість, але це вже лише пережитки. Померлих перестали готувати до повторного земного життя.

Пережитки ідеї реінкарнації відзначені Геродотом для неврів (північно-східні племена праслов'ян, милоградська культура). Саме на цій ділянці праслов'янського світу, аж до геродотівських часів, дожили скорчені поховання.

Б. Рибаков задається питанням: чим же було поховання покійника у його природному, розпрямленому вигляді?

Тут можна проглянути ідею сну, сплячої («померлої») людини, що тимчасово нерухома і безжиттєва. Але, зважаючи на численні речі, якими супроводжували покійника (їжа, зброя, прикраси), прокинутися повинна сама людина і саме в тому образі, в якому вона «заснула».

Витягнуті поховання теж відомі з глибокої давнини. Оскільки, на відміну від скорчених (які потрібно було спеціально обробляти), витягнуті поховання не потребують ні особливих зусиль, ні спеціальних уявлень, то не можна нічого сказати щодо міри осмисленості цього найпростішого обряду на всіх етапах його існування. Але в той момент, коли праслов'яни відмовилися від тривало існуючої скорченості і почали ховати просто, в позі сплячого, нове ставлення до положення покійника повинно було висловлювати визначену ідею, якісь нові уявлення про долі померлих у потойбічному загробному житті. Закінчилася тривала епоха перевтілень; людина повинна була лишатися людиною.

Навіть за повного панування трупоспалення в окремих областях люди прагнули закріпити за померлим його людський образ, ставлячи в могилу поховальну урну у вигляді людської голови чи цілої фігури.

Лицьові урни не лише забезпечувалися схематичними образами жінок із сережками і бородатих чоловіків, але вся урна в цілому схематично відтворює фігуру людини. Тут можна побачити і намисто, і пояси, і булавки для застібання плаща. Урни закривалися кришками, що відтворювали форму шапок.

До середини І тис. до н. е. остаточно виживаються уявлення про перевтілення і про необхідність готувати покійника до другого народження. Людська сутність, людський образ зберігаються за покійником і в загробному житті. Балтійські трупоспалення з прахом, зсипаним у лицьову урну, що зображувала людину з деякими індивідуальними відмітками (чоловік, жінка, знатна особа), були найкращим доказом цих нових уявлень.

2.3 Трупоспалення як новий обряд

Про істотне зрушення у релігійних уявленнях в цю ж епоху переходу від бронзи до заліза свідчить поява і швидке переможне поширення цілком нового обряду - спалення покійників.

У тшинецько-комарівський час вже з'являються перші трупоспалення. Прах спалених або збирався у глиняну урну, що закопувалася в землю, або ж просто зсипався до ямки у землі.

В білогрудівсько-лужицький час спалення становлять майже половину всіх поховань, а в чорноліський спалення уже переважають просту інгумацію. В середині І тис. до н.е. процес поширення кремації призупинився завдяки кельтським діянням у західній частині праслов'янської землі і скіфському впливу у східній. В принципі, пережитки обряду спалення добре простежуються у ряді скіфських курганів: викопавши могильну яму і поклавши до неї покійника з усім поховальним інвентарем, скіфи-орачі споруджували над могилою нібито шатер із жердин і колод і спалювали його. Вогонь над померлим все ж був; частина старого обряду - поховальне багаття - виконувалась.

До розшифрування обряду кремації Рибаков підходить з точки зору давніх жертвоприношень, коли жертовне м'ясо спалювалось на вівтарі, а дим ішов до неба, до «богів-небожителів».

Трупоспалення у слов'ян існувало (з короткочасними відступами в окремих місцях) близько двох з половиною тисяч років і витіснилося лише християнством у Х-ХІІ ст. до н.е. Ще літописець Нестор у кінці ХІ чи на початку ХІІ ст. застав звичай спалення покійників і зберігання їх праху в урнах. Він писав, що по смерті людини влаштовували тризну (поховальні змагання), потім розпалювали багаття, клали на нього мерця і спалювали його. Після цього збирали кістки, клали їх у «судину малу» (урну) і ставили її у дерев'яну домовину для урни.

Слова Нестора можна віднести не лише до його сучасників, але й до праслов'ян за тисячу років (зарубинецька культура), і до найвіддаленіших праслов'ян часів тшинецької культури, коли трупоспалення з'явилося як новий обряд.

2.4 Роздвоєння народних уявлень про померлих

Незважаючи на те, чи був труп похований у землі, чи спалений попередньо у багатті, в усіх випадках народні уявлення про померлих ніби роздвоювалися: з одного боку, кожний померлий приєднувався до сонму предків, йому віддавали шану в тому місці, де він (чи його спалений прах) закопаний у землю. З іншого боку, від'єднувалося якесь уявлення про душі померлих, які можуть літати над близькими людьми, над місцем поховання (до сорокового дня після смерті), але можуть, як свідчать записи Ібн-Фадлана, «негайно і відразу ввійти до раю». У цих уявленнях немає ні чистилища, ні розділення мертвих на праведних і грішних, ні очікування на страшний суд: померла людина - і душа її відразу відправляється у вирій, далеку райську країну, десь між небом і землею, можливо, у країну, освітлену нічним сонцем.

Приблизно так уявляються давньослов'янські вірування про загробне існування душ.

Душа у фольклорних матеріалах часто асоціюється з диханням і димом. Можливо, появу трупоспалення у праслов'янський час можна пояснити у зв'язку з відокремленням у людській свідомості образу душі як певної напівматеріальної субстанції.

Польоти душі, її переміщення у далекий рай-вирій, звідки прилітають весняні птахи, - все це результат розширення кругозору первісних людей, нового пізнання світу і його меж, формування геоцентричної теорії, що по-своєму визначила шлях сонця навколо землі.

Якусь особливу роль у нових уявленнях відіграє сонце, схід (у географічному сенсі), ранкова зоря. Частим стає орієнтування покійників головою на захід, тобто обличчям до сонця, що сходить, до ранкової зорі, що відіграє таку важливу роль у язичницьких замовляннях. Можливо, підземний шлях небесного світила малювався давніми не як орбіта, що знаходиться не в одній площині, а як плавання по підземному океану (затуленому від людей краєм землі) за маршрутом захід - південний край плоскої землі - схід. Орбіта сонця здавалася нібито зігнутою навпіл, і сонце проходило свій нічний шлях ближче до південних країв.

2.5 Еволюція поховального ритуалу

У праслов'ян спостерігається ускладнення поховального обряду і поява нових форм саме тоді, коли відбувалося й ускладнення соціальної структури.

Еволюцію поховального обряду по-різному обґрунтовували вчені, зокрема існують суперечності між С. Токарєвим (він наслідує Е. Дюркгейма) і, наприклад, Б. Рибаковим, оскільки перший пояснює виникнення одного обряду (кремація) з іншого (інгумація); другий же заперечує це, оскільки, на його думку, новий обряд не був еволюційним продовженням старого, ніяк не витікав із нього, а з'явився певною мірою як антитеза його, і розшифрування варто шукати не в ритуальній, а в світоглядній сфері.

У загальних рисах еволюцію праслов'янського поховального ритуалу і висловлюваних ним загальних релігійних уявлень можна представити так:

На ранній стадії праслов'янського життя, коли землеробство ще не стало домінуючим видом господарства, існують уявлення про інкарнацію, про перевтілення після смерті, що йдуть із глибин мисливсько-тотемічної спільноти. Вони виразились у похованнях штучно скорчених покійників, так би мовити, підготовлених своєю ембріональною позою до другого народження.

Попередня епоха переселення пастуших племен, епоха пізнання світу і розширення кругозору залишила у спадок звичай (не скрізь) насипання курганів, що були моделлю видимого округлого простору землі.

Перехід від скорчених поховань до витягнутих, що відтворювали природну позу сплячої людини, відбувся тоді, коли позначився соціальний поділ праслов'янських племен, з'явилися воїни-вершники, визначився, очевидно, інтерес до окремої людської особистості. Уявлення про посмертне перевтілення у будь-яку тварину остаточно відмерли, і померлі уявлялися як люди і після того, як «душа» залишила тіло.

Поява принципово нового обряду трупоспалення збіглося за часом із розвитком землеробства і пов'язаними з ним аграрними культами, в яких провідне місце займає небо як джерело життєво важливої вологи.

Культ предків продовжував існувати незалежно від способу поховання. При трупоспаленні кістки збирали до урни і ховали її чи в кургані (могилі), чи просто в землі, звівши над місцем поховання стовп - невелику дерев'яну домовину. Ці поховання зв'язували предків із землею і робили їх покровителями всіх процесів, пов'язаних із обробкою землі, посівом, проростанням зернят, плодючістю загалом.

З релігійними уявленнями епохи військової демократії пов'язані ті новини, які проявились у поховальному обряді одночасно з посиленням племінних вождів. Мова йде про «співпомерлих», про ритуальне вбивство людей при похоронах племінної знаті.

Джерела цього явища - у мисливській спільноті, де ритуальне поховання «супутників» пов'язане із жрецями-шаманами. Землеробський енеоліт не залишив нам ніяких слідів насильницьких поховань, але вже на межі бронзового віку у зв'язку з посиленням ролі вождів пастуших племен знову з'явилися поховання знатних чоловіків із «співпомерлими». Тут, очевидно, ідеологічним змістом обряду був вже не стільки супровід жреця як особи, пов'язаної з культом, скільки почесті, які віддавалися вождю.

У тшинецький час нам відомі сумісні поховання, але не завжди можна прослідкувати насильницьке поховання.

У скіфський час насильницькі поховання супутників царя стають правилом, і Геродот детально описує цей обряд у скіфів-кочовиків. Крім тих осіб, які були поховані з царем і знайшли повне археологічне підтвердження, Геродот пише про повторні ритуальні вбивства на царській могилі, що відбувалися в першу річницю смерті царя.

Введення християнства різко обірвало давню традицію «співпринесених у жертву» князівських слуг.

Таким чином, стрімкий розвиток праслов'янської спільноти в ту пору, коли люди почали кувати зброю, породило розмаїття поховальних обрядів, що отримало в кожному своєму особливому типі чи варіанті надзвичайно цікаве історичне тлумачення.

Відмова від скорченості трупів, від надання трупу ембріонального положення свідчила, напевно, про виникнення у друге народження, у перевтілення. Найдовше цей обряд утримувався у глухих закутках північної смуги праслов'янського світу, у неврів.

Поховання у простій формі сплячої на спині людини, що змінили скорченого ембріона, підкреслювали новий погляд на посмертне буття - людина залишалася людиною.

Виникнення цілком нового, неочікуваного з точки зору всіх попередніх тисячоліть, обряду спалення покійників пов'язане із землеробською ідеєю неба, небесного божества Сварога. Зв'язок померлих людей із недосяжним простором, куди йде дим поховальних багать, могла існувати за умови розщеплення уявлень про тіло-труп і про душу-дихання, що вилетіла із тіла на небо. Майже на дві тисячі років кремація покійників стала панівним слов'янським обрядом поховання, що особливо міцно зберігалася у більш відсталих районах (наприклад, милоградська культура) чи в періоди загального занепаду (зарубинецька культура).

На загальному тлі праслов'янських трупоспалень особливої уваги варті прості інгумаційні поховання, які не можна пояснити ні пережитком докремаційного періоду, ні одним лише впливом сусідів, хоча кельти для лужицької культури і скіфи для чорноліської, безумовно, могли бути зразком для наслідування: і в тих, і в інших існував обряд поховання без спалення.

У чорноліській культурі нечисленні трупопокладення відзначені ознаками соціальної переваги: поховання коня, багата зброя, знаряддя, спеціальна дерев'яна гробниця. Можливо, каста вершників, що виокремлювалася, хотіла якось відрізнитися від загальної маси співплемінників і вибрала для похорон той вид поховального обряду, за якого вождь чи воїн не зникав у полум'ї на очах в учасників обряду, не перетворювався у гірку кальцинованих кісток, а в усій величі свого воїнського вбрання входив до іншого світу.

У скіфський час за повного панування інгумації у самих скіфів цей обряд досить широко поширився у праслов'янському Середньому Подніпров'ї, у борисфенітів, втратив свою соціальну виключність, але не витіснив трупоспалення.

Цікавим зв'язним елементом між трупоспаленням і похованням у гробницях був звичай розведення грандіозного багаття над гробницями.

Як бачимо, поховальний обряд розкриває перед нами безліч сторін давнього світогляду.

Література

1. Смирнов Ю.А. Мустьерские погребения. Автореф. дис. канд. ист. наук. - М., 1985.

2. Смирнов Ю.А. Морфология погребения (Опыт создания базовой модели). // Исследования в области балто-славянской духовной культуры: (Погребальный обряд). - М.: Наука, 1990, с. 216.

3. Павленко Ю.В. Передмова. // Поховальний обряд давнього населення України: З6. наукових праць / Уклад. М.М. Бондар, Ю.В. Павленко, М.О. Чмихов та ін. - К., НМК ВО, 1991, с. 3.

4. Ніколов В., М.О. Чмихов М.О. Поховальний ритуал і проблеми дослідження макроетнічних спільностей. // Поховальний обряд, с. 11.

5. Отрощенко В.В. Идеологические воззрения племен эпохи бронзы на территории Украины (по материалам срубной культуры). // Обряды и верования древнего населения Украины: Сб. науч. тр. / АН УССР. Ин-т археологии; Редкол.: Зубарь В.М. (отв. ред.) и др. - Киев, Наук. думка, 1990, с. 5-13.

Размещено на Allbest.ru