Культура Європи ІХ-ХІІІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

філософія культура середньовіччя європа

Реферат

Культура Європи ІХ-ХІІІ століття

Найвидатнішим діячем західноєвропейської освіти ІХ ст. був Іоанн Скот Еріугена (бл. 810--877 рр.). В IX столітті цей виходець з Ірландії уславився як найповажніший неоплатонік у західній християнській філософії. Близько 840 року він прибув до Франції й на запрошення французького короля Карла Лисого очолив школу при дворі. Переклав з грецької мови на латину твори Псевдо-Діонісія, коментарі до «Ареопагітиків» візантійського теолога й філософа VII століття Максима Сповідника та працю Григорія Шсського «Про творення людини». Із власного доробку слід відзначити «Про поділ природи». Еріугена далі розвинув пантеїстичні мотиви «Ареопагітиків». Бог і створений ним світ постають у їхній єдності, адже «Бог є в усьому.., він існує як сутність усього». Саме буття Бога розглядається як безперервний процес творення усього дійсного.

Важливу роль в онтології Еріугени відіграє проблема людини. Людина завжди причетна до тих змін, що відбуваються у світі, її доля є вирішальною для долі всього космосу. Пантеїзм із його ідеєю ненормальності існування людини як емпіричної одиниці, з його орієнтацією на людину як частину спільноти робить філософію Еріугени великою мірою антропоцентричною.

Погляди Еріугени розходяться з позицією ортодоксальної католицької доктрини й церкви. Ще за життя філософе Собори 855 і 859 років указували на зв'язок його вчення З єресями Орігена й Пелагія. Пантеїзм та раціоналізм головної праці філософа був засуджений папою Левом IX у 1050 році. Коли став очевидним вплив цього трактату на дальший розвиток філософської думки й вивільнення її з пут теологи, папа Григорій Ш навіть засудив книгу до спалення.

Цікавою віхою в історії культури середньовічної Європи був кінець X століття. Ідея відродження Римської імперії, яку пробував реалізувати Карл Великий, захопила 16-річного імператора Оттона ІІІ. Політичний міф минулого про Рим як про всесвітню монархію середньовічна свідомість поступово трансформувала у міф про справедливу й благочестиву всесвітню державу, здатну відновити зруйнований гріхопадінням земний світ. Оттон III мріяв про велику християнську державу, яка продовжила б місію Стародавнього Риму.

Важливою рисою ідеології молодого імператора було заперечення теократії. Основні положення цієї ідеології «Рим -- столиця світу», «Римська церква -- мати всіх церков» передбачали залежність римського папи від імператора. Усвідомивши себе главою Града Божого, Отгон III вибирає і призначає пап, дарує їм землі, не беручи до увага розмови церковних ієрархів про якісь там їхні особливі права. Папа тільки патріарх Заходу. Релігійно-політична доля світу мала залишатися в руках імператора. Таку програму розробити й реалізувати на практиці допомагав один з найавторитетніших учених і богословів свого часу Герберт Аврілацький. Завдяки зусиллям Оттона, він 999 року став папою Сильвестром II. Герберт побував в Іспанії, що була завойована арабами ще у VIII столітті. Він одним із перших західноєвропейських учених познайомився з арабомовною наукою. З цього часу європейці стали користуватися арабськими цифрами, лічильною дошкою -- абаком. Герберт починає посилено вивчати і пристосовувати до християнської ідеології арабо-мовну філософію та науку. Головна заслуга Герберта пов'язана з науками, що складали квадривіум. Він захопився логікою, вивчаючи її в Реймській школі. Досить коротке «оттонове відродження» закінчилося зі смертю у 1002 році молодого імператора і в 1003 році -- Сильвестра ІІ.

Система вибору і призначення єпископів, інвеститури їх дрібними володарями, королями, імператорами поширилася по всій Європі. Ця система, зрощуючи церкву з державою, підривала основи її ієрархічного устрою й позбавляла її необхідної свободи дії. Отож на Реймському соборі 1049 року папа Лев IX (1048--1055 рр.) виступив проти інвеститури, а наступні собори за те навіть погрожували відлученням від церкви. В 1059 році собор передає обрання самих пап колегії кардиналів. Після цього кліру й народові залишається тільки право «згоди» і цим папство звільняється від залежності від світської влади й відмовляє імператорській владі в можливості втручатись у обрання пап.

Наприкінці XI століття починається піднесення культури середньовічної Європи, яка в цей час набуває ознак, що у XII--XIII століттях стануть визначальними. Феодалізм виявляється у класичному вигляді: головними стають відносини землевласників, зв'язаних ієрархією служіння королю, й селян, особисто вільних, але так чи інакше прикріплених до землі.

Культура періоду зрілого феодалізму розвивалася під впливом двох важливих чинників, що сформували її специфічні риси. По-перше, це поява міст, а по-друге -- початок хрестових походів.

До другої половини XI століття місто було військовим або адміністративним центром. Але вже в останній чверті XI століття тут концентруються ремесла й торгівля, воно набуває ознак культурно-політичного центру. Металургія та виробництво сукна давали конче необхідні суспільству продукти, потреба в цих продуктах стимулювала розвиток відповідних ремесел. Місто як осередок ремісничого виробництва дедалі більше унезалежнюється від землеробства, а отже дедалі менше залежить від класичних феодальних відносин. Цей процес прискорював перехід до зв'язку зі споживачем через ринок, початок формування міжнародного ринку та мережі транс'європейських торгових шляхів. Фактично місто було ембріоном буржуазної республіки.

Досить швидко місто починає формувати й свою культуру, власну систему цінностей. З'являються фахівці нового типу -- юристи, лікарі, вчені, відносно незалежні від монастирської культури. У результаті раціоналізації теології виникає й своєрідне світське богослов'я, а разом з ним і новий тип єресей, що живилися соціальними негараздами середньовічного міста.

Першу медичну школу засновано в XI столітті в південноіталійському місті Салерно завдяки зв'язкам Італії з Візантією, що на той час мала істотно вищий рівень медичних знань. Навіть перші викладачі в ній були візантійцями. Історія другого центру розвитку медицини, монастиря в Монтекассіно, що виник в цей же час, пов'язана з ім'ям ученого лікаря Константна Африканця. Цей уродженець Карфагена, добре обізнаний з арабською медициною, був серед перших, хто робив переклади медичних трактатів з арабської та грецької мов на латину.

Деякі з міських нецерковних шкіл іще у XII столітті перетворилися на сукупність корпорацій учителів (магістрів) та учнів (школярів). Такі школи давали освіту вихідцям з різних регіонів Європи й тому називалися загальними школами. Пізніше вони дістали назву університетів. Відповідно до основних напрямів знання (факультетів) формувалися корпорації викладачів різних дисциплін та їхніх слухачів. Інколи в університетах переважало вивчення якої-небудь однієї дисципліни (як це було в Болоньї та Салерно). Права цих закладів узаконювалися королівськими хартіями, їх створення санкціонував папа Римський.

Найтиповішим став Паризький університет, заснований на межі XI і XII століть. Внутрішня організація Паризького університету стала зразком для інших університетів Західної Європи. В XIII столітті університети засновано в Саламанці, Падуї, Палермо, Тулузі, Монпельє, Оксфорді, Кембриджі та в інших містах. У XV столітті їх було вже понад шістдесят.

Середньовічне місто дало життя й своєрідному типові демократії -- середньовічній міській республіці, яка, втім, багато в чому відрізняється від майбутньої бюргерської держави. Міська автономія ще досить обмежена, не завершена переорієнтація на систему споживацько-виробничих цінностей. Політична свобода, за минулих часів відсутня взагалі, поєднується тепер із суворою регламентацією всіх виявів життя і форм праці. Нестабільна поки що й політична структура міста, що має широкий спектр форм -- від диктатури «черні» до тиранії.

Другий важливий чинник доби зрілого феодалізму, що сприяв народженню нових форм культури, -- хрестові походи. Цим поняттям позначають різні, інколи ізольовані, військові експедиції, внаслідок яких відбувалася експансія західного християнського світу від середини XI до кінця XIII століття. Сюди відносять походи німецьких рицарів на слов'янські землі та ініційовані папством каральні експедиції північнофранцузького рицарства на південь Франції проти альбігойців, що сповідували єресь катарів (так звані альбігойські війни 1209--1229 рр.). Одна із середньовічних хронік фіксує під 1212 роком хрестовий похід «для надання допомоги графу де Монфору в його війні проти альбігойців... єретиків землі святого Жіля. Папа Інокентій закликав до цього походу і організував його, зобов'язавши брати участь у ньому задля відпущення гріхів».

Серед головних причин цих походів -- матеріальна й демографічна. То була воєнно-економічна інтервенція, що приносила гроші, землі, владу. Крім цього, походи --форма міграції чималої частини населення Заходу (перш за все, бідного рицарства та зубожілого селянства).

Ведучи війну «за гроб Господній», середньовічна Європа вперше відчула себе єдиним цілим і вперше здобула одну високу мету. Результатом хрестового походу стало й нове осмислення історії як війни за ідеал. Ця ідея надовго заволоділа свідомістю Європи. Справді, поряд із земним життям і благополуччям духовний ідеал і жертва заради нього були не меншою цінністю культури середньовіччя.

Але найістотніший вплив на культуру Заходу аж до початку XII століття справила інша цінність як спроба синтезувати вищеназвані. Йдеться про той варіант есхатології, тобто вчення про кінцеву долю світу й людини, котрий пов'язаний із хіліазмом -- ученням про тисячолітнє царство Боже на землі. Спочатку популярне в єретичних сектах, це вчення опанувало й ортодоксальну християнську свідомість. Вчення сформувало новий ідеал: перебудувати земний світ так, щоб він став гідним утіленням духу. Отже, трактування історії в межах Авґустинової концепції «двох градів», що було важливою рисою християнського світоспоглядання, збагатилось утопією про царство справедливості й щастя, яке можна побудувати на деякий час у земних умовах. Таким чином, прагнення реалізувати цю культурну цінність, здійснити всі ці задуми було аж ніяк не другорядною причиною хрестових походів.

В XI столітті все чіткіше викристалізовується моральне ядро християнського вчення, а головне -- виявляються принципові суперечності релігійно-морального ідеалу й дійсності. Наслідком цього були заклики реформаторів повернутися до ідеалу Христа і апостолів, що впали на благодатне підґрунтя в низах кліру і широких народних масах. Та у вульгарній догмі моральне протиріччя сприймається як метафізичне. Бога протиставляють дияволу, царство Христове --царству бісівському, небо і перетворюване Богом на землі -- грішній землі й пеклу. Відтак усе зло, моральне і стихійне, походить від бісів, від диявола, що веде вічну боротьбу з Богом істини і світла, змушеним задля перемоги жертвувати Сином Своїм.

В цій атмосфері морально-метафізичного дуалізму легко приживаються ідеї «апостольського життя» та занесеного з Болгарії маніхейства. В Німеччині, Італії та Франції поширюється єресь катарів. У XII--XIII століттях виникає ціла низка катарських церков, які протиставляють своє «істинне» вчення католицькому, своїх «досконалих» --- кліру, свій культ -- римському. Під впливом доктрини катарів, що проголошувала все мирське злом і закликала до аскези, до підготовки до життя небесного, були увесь Південь Франції та Північ Італії. І «мирська» церква змогла повернути до свого лона ці землі, тільки використавши світські засоби -- так звані альбігойські війни (1209--1229 рр.), ініційовані Римом, та діяльність інквізиції.

Наприкінці XII століття ліонський купець Вальдес залишив мирське життя для того, щоб врятувати свою душу, наслідуючи Христа. Він і його учні відтворюють життя апостолів, об'єднуються в апостольське братство. У своїх проповідях нові учні Ісуса обирають основною темою покаяння й це викликає переслідування їх мирською церквою. Сприйнявши від неї євангельський ідеал, так звані єретики цим же ідеалом починали оцінювати й церкву, вимагати від кліриків «досконалого» життя. Вони вбачали джерело зла в уподобленні церкви миру, в її багатствах і зазіханні на світську владу. «Дар Константанів» розглядався як початок занепаду церкви. Маючи надію на близький кінець світу, вальденси протиставляли своє «апостольське» життя грішному життю католицького кліру, не визнавали таїнства «мирської» церкви.

Скорботна мрія Бернарда Клервоського про церкву днів апостольських запалила душу найбільш відомого з рефіорматорів Духу християнства Франциска Ассизького. (1181/82-- 1226 рр.). Виходець з родини багатого купця з італійського міста Ассизі під впливом євангельських легенд відмовляється від майна, покидає рідний дім і, ведучи життя жебрака, всі сили віддає молитвам, посту і проповіді Слова Божого. На цьому жертовному шляху його підтримували, мабуть, слова з «Дій святих апостолів», що воскрешали в пам'яті часи, коли «... люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жоден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було» (4:32).

Історик культури П.М. Біціллі вважав, що Відродження в «згорнутому вигляді» вже дане в особі Франциска Ассизького. Не маючи богословської освіти, Франциск розумів слова Євангелій дослівно, що не могло не викликати глузування й презирства у багатих і вчених абатів та єпископів (Франциска прозвали «Бідняжкою»).

Франциск став засновником нового виду чернецтва. Чернецтво, що жебракувало, швидко завоювало повагу, особливо серед простого люду в містах і селах. Папа Інокентій III дав благословення на заснування ордену францисканців після того як, згідно з легендою, побачив віщий сон, в якому Франциск підпер плечем головний собор Рима, що похитнувся. Але кому в ті часи, як не папі Римському було зрозуміло, що церкві, аби вижити в боротьбі з єресями, потрібна внутрішня реформа. Однак потрібні були й інші радикальні засоби боротьби.

Таким засобом став ще один орден ченців-жебраків -- домініканський. Засновник його, святий Домінік (1170-- 1221 рр.), походив з Іспанії, але довгий час прожив у Південній Франції, ведучи боротьбу проти альбігойців, що сповідували єресь катарів. Саме у Франції Домініка осінила думка створити чернецьке братство спеціально для діяльності проти всіляких неортодоксальних сект і єресей.

Успіх у цій святій справі залежить від уміння розбиратись у всіляких богословських тонкощах. Тому на відміну від францисканців домініканці, або брати-проповідники, багато часу й сил віддавали освіті. Ченці-домініканці обіймали кафедри в найкращих університетах. Домініканцями були найвидатніші богослови XIII століття Альберт Великий та Фома Аквінський.

Для періоду розвиненого феодалізму характерний швидкий розвиток світського мистецтва, яке в цей час виступає альтернативою церковному. Згадані процеси в суспільному житті Західної Європи розхитували провінційний характер середньовічного світобачення. Торгівля, що формувала міжнародний ринок, і хрестові походи набагато розширювали його горизонти. Саме в X--XII століттях формується загальноєвропейський художній стиль, що дістав назву «романського». В Італії та Німеччині він характерний і для більшої частини XIII століття. Пробудження інтересу до людської особистості, що, як ми бачили, виявилось у зміні філософської проблематики, позначилося й на ромашці. Своєрідною формою протесту проти суворої станової та корпоративної регламентації життя суспільства стала поезія вагантів, основними темами якої були ліричні мотиви та моралізаторські сентенції, а ідеалом -- братерство добрих і веселих людей, де не зважають на майновий і соціальний стан, ані на віровизнання й національність.

Тоді ж були зроблені літературні записи середньовічного епосу та героїчних пісень, що оспівували образи рицарів -- учасників війни з «іновірцями». Широко відомими в Європі стали «Пісня про Роланда» (1100 р.) та «Пісня про мого Сіда» (бл. 1140 р.). Перша розповідала про загибель під час битви з маврами юного графа Роланда, племінника Карла Великого, про зраду Роландового вітчима Ганелона та про помсту короля за смерть улюбленого племінника. Поетична обробка цієї історичної події зробила з графа Роланда ідеального васала, котрий до останньої хвилини життя залишається вірним своєму сеньйорові. «Пісня про Роланда» пройнята християнським фанатизмом, у той же час вона відобразила й соціально-політичні реалії феодалізму X--XI століть, сповнені суперечностей і драматизму.

Інший герой звільнення Іспанії від маврів, Руй Діас, що його араби прозвали Сідом, виведений головним персонажем «Пісні про мого Сіда». Вона була складена на основі пісень та оповідань, що прославляли подвиги Сіда ще за його життя, і стала вершиною іспанського народного епосу.

Стильові особливості середньовічного мистецтва найбільшою мірою втілювала архітектура. Характерна ознака романського стилю -- напівокругла склепінчаста арка, найпоширеніші типи архітектурних споруд -- храм, монастирський ансамбль, замок. Романський храм в основі своїй мав стару форму базиліки. Романська базиліка -- масивна кам'яна будова, що мала три нефи (рідко--п'ять), які перетинались одним, а зрідка й двома трансептами (поперечними нефами). В деяких архітектурних школах була ускладнена й збагачена формами східна частина церкви: з'явився хор, що завершувався півкруглим виступом апсиди (від грец. «склепіння»). Хор оточували капели, невеликі приміщення, де зберігалися реліквії, молились окремі сім'ї тощо (так званий вінок капел).

Масивність і геометричність архітектурних форм стали головними ознаками зовнішнього вигляду романського храму. Найохочіше архітектори використовували паралелепіпеди, циліндр, і напівциліндр, конус, піраміду. Романський храм -- це одночасно і математичне рівняння, і фуга, і образ космічного порядку, зазначає французький дослідник Жорж Дюбі Про зодчого, який обчислив пропорції великої базиліки абатства Клюні, біограф пише, що його надихали святі Петро і Павло -- покровителі цього монастиря. Далі він додає, що це був «прекрасний псалмоспівець», маючи на увазі композиторський дар архітектора, його талант до складання псалмів. Справді, будова зведена на складній основі арифметичних комбінацій. Кожне з використаних тут чисел має потаємний зміст: один означає для посвяченого -- Бога єдиного; два --Христа, в якому об'єдналися дві сутності -- божественна і людська; три-- це Трійця; число чотири має дуже багате потрактування: воно, з одного боку, представляє структуру космосу, його цілісність (чотири сторони світу, чотири ріки в раю, чотири стихії), з іншого боку, -- уособлює моральні сутності (чотири євангелісти, чотири основні чесноти, чотири кінці Хреста). Квадрат --- це знак переходу до світу горішнього, тому його місце на підлозі, на перетині трансептів, під колом напівсфери центрального куполу. Квадрат, коло -- рай утрачений і рай майбутній, предмет Надій і прагнень.

В XI--XII століттях одночасно й у тісному зв'язку з архітектурою розвивається монументальний живопис, відроджується монументальна скульптура. Залежність образотворчого мистецтва від релігійного світогляду надала йому символічного характеру, умовності прийомів та стилізації форм. Пропорції людської фігури часто порушувалися, складки одягу зображалися без урахування реальної пластики тіла. Простір романських композицій не має глибини. Ієрархічна значущість диктує різномасштабність фігур. Скульптура, живопис мали переказувати Святе Письмо, тому їхні сюжети обмежені тільки суттєвим. Художник більше дбав не про реальність образу, а про схематичне відтворення окремих епізодів, часто пов'язаних між собою тільки символічно. У цей час найпоширенішим був фресковий живопис, хоча в Італії ще збереглися традиції мистецтва мозаїки. В скульптурі найпопулярнішим став рельєф.

У романський період особливого значення набуває орнаментальне мистецтво, закорінене в спадщину «варварських» народів, античності, Візантії та Ірану. Збережене в пам'яті народів примітивне світосприйняття недалекої епохи втілилося в зображеннях фантастичних істот, у яких вгадуються химерні поєднання антропоморфних форм і образів тваринного світу.

Від другої половини XII століття в Західній Європі й перш за все Північній Франції (Іль-де-Франс, Пікардія) формується архітектура нового стилю, так звана готика. Розвитком міст як торгово-ремісничих і культурних центрів стимулювався злет середньовічного мистецтва Західної й Центральної Європи в XIII--XIV століттях. Найбільше піднесення переживали церковна й світська архітектура. В багатьох містах споруджуються стрункі, спрямовані високо в небо готичні собори, що об'єднували під своїм дахом великі маси людей, виконуючи роль суспільного центру міста. Собор в іспанському місті Севільї, який серед готичних-храмів Європи поступається своїми розмірами тільки Міланському соборові, є грандіозним прямокутником (140 х 76 м без прибудов), розділеним на п'ять нефів. Найширший із них (16 м), центральний, заввишки 36 м, підноситься над боковими нефами (26 м). Величезні склепіння спираються на сорок могутніх стовпів з пучками колон. Найістотнішими рисами готичної архітектури стають панування лінії, вертикалізм композиції, віртуозна деталізація та підпорядкованість елементів логіці цілого. Готика використала деякі знахідки романської архітектури: одним з важливих її елементів стала гостра стріль-часта арка, відома зодчим бургундської школи.

Головним нововведенням готичного стилю стала каркасна система. Вона дала змогу зробити склепіння легшим, ніж у романського храму. Готичні архітектори досягли цього, зробивши ребра хрестових склепінь (нервюри) основою конструкції склепіння. Нервюрне склепіння спиралося не на стіни, а на стовпи-опори, воно було гнучкішим, могло перекривати простір неправильної форми. Тому будови готичних храмів не такі масивні, як романські. Зовні над. храмом виростав цілий ліс башт і башточок, прикриваючи місця, в яких аркбутани (особливі арки, що допомагали гасити розвал склепіння в середньому нефі) закріплювалися на контрфорсах. Каркасна система допомагала споруджувати будови небаченої раніше височини: в деяких храмах вона під куполом сягала понад 40 м, з'явились і перекриття великої ширини.

Готичний стиль був характерним не лише для церковної архітектури. Міські ремісники, до рук яких переходить будівництво соборів, використовували своє мистецтво й у спорудженні цивільних будівель. Поряд із собором, що втілював ідею панування феодальної ідеології, виростали розкішні середньовічні ратуші, де засідала міська рада. їхні архітектурні форми відобразили зростання соціальної самосвідомості міського бюргерства, його значення в житті суспільства й багатство. Ратуші Флоренції, Брюґґе, Брюсселя, Лувена та інших міст Європи збереглися як прекрасні пам'ятки світської готики.

Важливу роль у культурному житті зрілого феодального суспільства відіграла рицарська культура. Разом з куртуазністю, що була досить складним комплексом звичаїв, ритуалів, манер, придворних, військових розваг (наприклад, рицарських турнірів), їй притаманна своєрідна література: рицарська поезія та роман.

Канони куртуазної любові та її літературного висловлення через мистецтво Провансу XII століття прийшли на Захід з арабської Іспанії. Арабо-перські джерела містили концепцію містичної любові як таємниці й сенсу любові земної. Самостійно чи в певній залежності від суфійських поетів, але поета Провансу (так звані трубадури) створюють власну філософію кохання з притаманною йому системою цінностей та ритуалом, формують новий морально-естетичний ідеал -- служіння Дамі. Деякі з провансальських трубадурів після Альбігойських воєн емігрували на північ Італії й принесли з собою мистецтво. Його поетичні форми, образи й стиль підготували грунт, на якому виросла поезія Петрарки, стали джерелом, що живило творчість Шекспіра.

Найбільш відомий з трубадурів був Бертран де Борн (бл. 1145--1210/1215 рр.).

Французький епос розквітав у творчості труверів. Трувери мали своїх попередників -- кельтських співців, що звалися бардами. При дворах Карла Великого та Людовіка Благочестивого поети під час банкетів оспівували подвиги хоробрих воїнів на франкському діалекті або романською мовою, поширеною з VI по XII століття в Західній Європі. Співцями цими були давньогерманські скальди.

В залежності від характеру сюжетів епічні поеми середньовіччя поділяються на кілька груп. До першої належать поеми, в яких оспівуються подвиги Карла Великого і

Автори рицарських романів використовували історичні та географічні відомості, зверталися до фольклору, вплітаючи в канву подій старовинні легенди й повір'я. Обов'язковими при цьому були й моральні сентенції. На початок XIII століття вже складаються класичні форми рицарського роману. З найвідоміших романів цього часу вирізняється тонким аналізом душевних переживань героїв твір Готфріда Страсбурзького «Тристан». За основу його була взята кельтська з походження оповідь про трагічне кохання рицаря Тристана до Ізольди, дружини корнуольського короля Марка. На перешкоді чистим, благородним почуттям стає обов'язок, що визначається становими зв'язками.

На великі зміни в емоційному світі людини середньовіччя вказували й нові явища в музичній культурі. Саме у XII--XIII століттях досягає вершин розвитку найдосконаліший вид професійного багатоголосся -- дискант. Це був спів у протилежному русі, або «протиголосся». Уславленими центрами цього співу стали школи французьких міст Ліможа, Шартра й особливо Парижа, де школу при соборі Паризької Богоматері очолювали славнозвісні майстри поліфонічного співу регенти Леонін та Перотін.

Театр, що відігравав помітну роль у середньовічній культурі, на межі XI--XII століть демонструє перехід від літургійної драми до містерій. Містерії були вже менше пов'язані з богослужінням. Та й відбувалися драматичні дійства вже не в храмі, а на міській площі, авторами виступали не клірики, а прості міщани. Сюжети містерій звичайно бралися зі Старого Заповіту (наприклад, «Гра про Адама») або ними ставали події, пов'язані з життям, смертю й; воскресінням Христа. Ці містерії відбуваються й нині під час великих релігійних свят (Різдво, Великдень) в деяких країнах Південної Європи. Міська драма тісно пов'язана з народними ігрищами, обрядами, із селянськими весняними та осінніми святами.

В середині ХП століття в міському середовищі виник жанр реалістичної віршованої новели рідною мовою, започаткувавши міську літературу. Вона виражала інтереси городян як стану, що ставав дедалі впливовішим на соціальній арені. У Франції ці новели називались «фабліо», в Німеччині - «ліванки» (жарти). У творах міської літератури знаходимо сатиричні зображення представників феодальних верхів, викриття шахрайства, користолюбства й розпусти, в яких погрузло католицьке духовенство.

Особливу роль відігравала народна карнавальна культура. М. М. Бахтін показав, що карнавали протиставляли аскетичній християнській ідеології інший тип світовідчуття, де панувало веселе, життєствердне начало. Веселий сміх під час і загального свята на міських площах і вулицях, де кожен відчував себе часткою безсмертного, вічного цілого -- народу, убивав релігійний страх перед смертю, неминучим страшним судом і пекельними муками за гріхи. Людина немов би перероджувалася для нових, суто людських взаємин. Відчуження тимчасово зникало, вона поверталася до себе самої й відчувала себе людиною серед людей.

Отже, розвиток культури середньовічної Західної Європи характеризується розмаїттям історичних і регіональних форм. Однак це багатство культурного життя тільки виявило свої можливості. Розвинутись йому заважали тенета громіздких ієрархічних структур феодального суспільства. Та наступні культурно-історичні епохи створять адекватні форми вияву можливостей, закладених творчістю народів середньовічної Європи, дадуть простір для їхнього дальшого розвитку. Головним же надбанням середньовічної культури було те, що вона відкрила духовні сили людини, започаткувала гуманістичний світогляд. Саме це стане наріжним каменем світобачення епохи Відродження, визначить основні тенденції культурного розвитку світової цивілізації.

Література

1. Історія світової культури: Навч. посібник / Керівник авт. колективу Л.Т.Левчук. - 2-ге вид., перероб. і доп. - Київ: Либідь, 1999.

2. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид. / За загальн. ред. Яртися А.В., Шендрика С.М., Черепанової С.О. - Львів: Світ, 1994.

3. Бокань Володимир. Культурологія: Навч. посіб. - К.: МАУП, 2000.

4. Історія української культури / За ред. Крип'якевича. - К.: Либідь, 2000.

5. Культурологія: Навч. посібник / За заг. редакцією В.М. Пічі - Львів, 2003.

6. Лосєв І.В. Історія і теорія світової культури: європейський контекст: Навч. посібник. - К., 1995.

7. Українська культура: історія і сучасність: Навч. посібник / За ред. С.О. Черепанової. - Л., 1994.

Размещено на Allbest.ru