Зарубіжна культура XIX-початку XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

Зарубіжна культура XIX -- початку XX ст.

План

1. Загальні риси розвитку культури XIX ст.

2. Основні художні течії XIX-- початку XX ст.

1. Загальні риси розвитку культури XIX ст.

В історію світової культури XIX ст. увійшло як доба піднесення і розквіту літератури, образотворчого мистецтва, музики. Саме в цей час з'явилися твори, що становлять дорогоцінне надбання духовної культури всього людства.

Аналізуючи розвиток культури за цей період, передусім варто зазначити, що на нього вплинули значні світоглядні та соціальні зміни. Поглиблювалася наукова революція, набирала оберти капіталізація суспільства, посилювалися демократичні процеси в політичному житті. Бурхливий розвиток більшості європейських країн сприяв поширенню прогресивних ідей. Історія людства бачилась як цілісний висхідний процес, на вершині якого знаходилися цивілізовані країни Заходу. Пріоритет західної європейської культури не підлягав сумніву. Філософи та історики першої половини XIX ст. прагнули з'ясувати закономірності різних періодів світової історії, намагалися перекинути місток між минулим, сучасним і майбутнім, використати так звані об'єктивні закони історії для розбудови нового, "досконалого", суспільства.

Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму. Інтерес до історичних наук у першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли протягом життя одного людського покоління руйнуються монархії, виникають нові держави, повністю перекроєна політична карта Європи, докорінно змінюється життя цілих народів, люди на власному досвіді переконуються в тому, що суспільство безперервно розвивається. Чому виникають соціальні катаклізми, чи очікують людство нові потрясіння і коли? На всі ці питання шукали відповідь у книгах істориків. Загальне захоплення історією було таким же характерним для XIX ст., як захоплення філософією для XVIII ст. або природничими науками для XVII ст.

Майже в усіх європейських країнах утворюються історичні товариства, засновуються музеї, починають видаватись історичні журнали, формуються національні школи істориків. Найвагомішою серед них була школа, яка склалась у Франції доби Реставрації (О. Тьєррі, О. Міньє, Ф. Гізо). Зокрема, Огюстен Тьєррі (1795--1856) вважав, що історична наука повинна бути не "біографією влади", а "біографією маси". "Рух народних мас до свободи, -- писав він, -- видався би нам більш величнішим, ніж походи завойовників, а їхні бідування зворушили б нас більше, ніж нещастя королів, позбавлених престолу".

У XIX ст. завершується процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття. На цьому ґрунті створюється нова культура, в котрій експериментальна наука поступово займає домінуючі позиції. Це виявилося вже на початку століття, коли наука остаточно зайняла належне місце серед предметів викладання і стала незалежною від релігії та філософії. Вчений вже не називає себе філософом, як це було у XVIII ст. Його вже не цікавлять метафізичні причини буття, він цілком віддається практичному застосуванню своїх знань.

Для вирішення техніко-економічних завдань, що постали перед наукою, вимагався новий, дослідний підхід до явищ природи. Треба було дослідним шляхом перевірити взаємозв'язки між формами руху, різноманітними хімічними речовинами, окремими видами рослин і тварин. Нагромадженню природничих знань сприяли розвиток міжнародної торгівлі, дослідження та освоєння нових географічних просторів. Картина природи ставала більш повною, вчені відкривали "відсутні ланки" в системі просторових та часових взаємозв'язків природи.

На перший план висуваються фізика і хімія, які вивчають взаємоперетворення і взаємозв'язок різних форм руху. Зокрема, розвиваються термодинаміка, електрофізика, електрохімія, хімічна атомістика. В геології утверджується історичний погляд на земну кору, в біології -- еволюційна теорія, виникають палеонтологія та ембріологія. У природознавстві назрівала заміна метафізичного погляду на природу діалектичним. Особливо цьому сприяли три епохальні відкриття: створення клітинної теорії чеським натуралістом Яном Пуркіньє (1787--1869), німецьким ботаніком Матіасом Шлейденом (1804--1881), німецьким біологом Теодо-ром Шванном (1810--1882); відкриття закону збереження та перетворення енергії німецьким природознавцем Юліусом Майєром (1814--1878); створення еволюційної теорії англійським натуралістом Чарлзом Дарвіним (1809--1882).

У філософському відношенні розвиток європейської культури XIX ст., особливо його першої половини, відбувався під знаком гегелівської філософії. Видатний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770--1831) зробив першу спробу систематизації всього змісту виробленої людством культури. Глибокий історизм мислення дав йому змогу простежити у межах всієї системи відомі реальні історичні зв'язки. Всю історію людства філософ розглянув як єдиний процес, в якому кожен проміжок часу займає своє особливе місце і, відповідно, спричиняє вплив на наступні історичні відрізки. Вже в ранніх творах він трактував іудаїзм, античність, християнство як закономірні ступені розвитку духу. У "Феноменології духу" (1807 р.) культура людства подана в її закономірному розвитку, як поступове виявлення творчих сил "світового розуму". Свою епоху Гегель вважав перехідною до нової формації, що поступово визріває в надрах християнської культури, Ґрунтуючись на буржуазних моральних та правових принципах. Вплив гегелівської філософії на громадську думку XIX ст. важко переоцінити. Розвинутий ним діалектичний метод став своєрідним резюме усієї попередньої історії людського пізнання, наукового та художньо-естетичного засвоєння світу.

Показово, що своїм духовним батьком Гегель визнавав видатного німецького поета, мислителя, природознавця Йоганна Вольфганга Гете (1749--1832). Чуттєво-поетичне сприйняття природи, притаманне багатьом творам поета, знайшло своєрідне відображення у філософській системі Гегеля. "Коли я оглядаюся назад, на шлях, який я пройшов у духовному розвитку,-- писав Гегель Гете в 1825 р.,-- я бачу, що Ви вплетені в кожен крок цього шляху і я б дозволив собі назвати себе одним із Ваших синів. Моє мислення отримало від Вас силу протистояти абстракції, а Ваші видання були такими маяками, по яких я направляв свій рух". Відомо, що Гегель мав грандіозний вплив на систему художнього мислення Бальзака, Меріме та інших письменників і діячів культури XIX ст. У культурному житті XIX ст. можна побачити два взаємопов'язаних процеси -- розвиток національних культур та виникнення культурних феноменів, які мали інтегрувальне регіональне, а іноді -- світове значення, як, скажімо, філософія Гегеля. Розквіт національних культур був зумовлений зміцненням національних держав. У свою чергу, утворення регіональних літератур та мистецтва було покликано до життя схожістю соціально-економічних умов, світогляду, ідеології, поглиблення зв'язків між народами. Зростання міжнародного культурного обміну відбувалося завдяки стрімкому розвитку світових економічних контактів, удосконаленню засобів комунікації. Саме в XIX ст. скликаються перші міжнародні конгреси, відкриваються перші міжнародні виставки, розширюється кількість перекладених видань, зростає кількість людей, які вивчають іноземні мови.

Література і мистецтво Європи проникає в країни Азії та Африки, поширюється й зворотний культурний вплив. Так, Гете створює "Західно-східний диван", стверджуючи тим самим новий поетичний стиль, а "Східні мотиви" В. Гюго відкрили добу романтизму у французькій поезії. Без "Східних поем" важко уявити творчість видатного англійського поета Д. Байрона. Орієнталістські сюжети, що були притаманні німецьким романтикам (Шлегель, Гауф, Рюккерт, Платен), вплинули на формування французького романтичного живопису (Делакруа, Шассеріо).

У другій половині XIX ст. європейський та північноамериканський живопис зазнає впливу японського мистецтва, яке відіграло важливу роль у творчості Мане, Дега, Уїстлера. Великий всесвітній обмін культурними цінностями мав місце і в попередні епохи, а в XIX ст. він розгортається з особливою силою. Проте слід зазначити, що культура країн Європи, які випередили в науково-технічному відношенні Схід, була більш активною. В країнах Азії та Африки розпочинається процес "європеїзації" з досить суперечливими наслідками.

2. Основні художні течії XIX-- початку XX ст.

культура живопис література мистецтво

Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов'язаний із протиборством і послідовною зміною трьох художніх напрямів -- класицизму, романтизму, реалізму.

На рубежі XVIII та XIX ст. в європейській культурі складається новий тип класицизму, який відрізнявся за своїм змістом та ідейною спрямованістю від класицизму Буало, Корнеля, Расіна, Пуссена. Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. Воно передбачало наявність чітких критеріїв величного та низького, прекрасного та потворного. У творчості класицистів кінця XVIII -- початку XIX ст. переважали сюжети з втіленням ідеї про необхідність підкорення приватно-індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху. Класицизм XIX ст. не був однорідним явищем. Наприклад, у Франції він еволюціонував від революційно-республіканського пафосу ранніх драм М. Ж. Шеньє (1764--1811) та живопису Ж. Л.Давіда (1748--1825) до консервативно-академічного жанру доби імперії та Реставрації. Розвивався новий класицизм в Італії, Іспанії, скандинавських країнах, США, Росії. В останній він найбільш яскраво втілився в архітектурі першої третини XIX ст.

Найвизначнішим художнім досягненням нового класицизму була творчість видатних німецьких поетів Й. В. Гете та Й. Ф. Шіллера (1759--1805), зокрема їхні твори, пов'язані з так званим періодом веймарського класицизму ("Розбійники", "Заколот Фієско", "Підступність та кохання" Шіллера; "Римські елегії", "Егмонт" Гете). В цих творах відчувається орієнтація на високі ідеали античності, які сприяли формуванню гармонійної, вільної гуманної особистості. Раціоналістична виразність образів та сюжету цих творів водночас переплітається з тонким ліризмом.

Проте стрімке піднесення класицизму було короткочасним. Поступово він перетворювався в офіційне академічне мистецтво, що втрачало зв'язки з реальним життям. Залежність класицизму від офіційних естетичних канонів набувала гротескових форм, знищуючи живу душу мистецтва -- творче натхнення митця.

Майже одночасно з новим класицизмом виник, розвинувся (врешті-решт рішуче відтіснив його) інший напрям -- романтизм. Романтизм як система ідейно-художніх принципів, що протистояли класицизму, домінував у культурному житті Європи в першій третині XIX ст. Різні суспільні верстви відчували на цей час певне розчарування наслідками антифеодальних революцій. Стан, в якому опинилося суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагадував "царство розуму" з його ідеалами свободи, справедливості, рівності, про яке мріяли філософи-просвітителі XVIII ст. Реальність історії виявилася непідвладною "розуму", сповненою таємниць і непередбаченостей. Невіра в соціальний, промисловий, науковий прогрес, який приніс лише нові соціальні контрасти та антагонізми, призвів до духовного спустошення особистості, невіри в можливості людини загалом. Настрої безнадії, світової "скорботи" притаманні героям французьких письменників Франсуа Шатобріана (1768-1848), Альфреда Віктора Віньї (1797--1863), Альфонса Ламартіна (1790--1869), ліричній поезії Генріха Гейне (1797-- 1856) та ін. Тема злого та страшного світу з його сліпою владою матеріальних цінностей, ірраціональністю людської долі, одноманітністю повсякденного життя пройшла крізь всю історію романтичної літератури XIX ст., знайшовши найбільш яскраве втілення у творах видатного англійського поета Джорджа Байрона (1788--1824), німецького письменника, композитора, художника Ернста Гофмана (1776--1822), американського письменника Едгара По (1809--1849), а також російського поета Михайла Лєрмонтова (1814--1841), автора поеми "Демон", яка є геніальним символічним втіленням ідеї бунту особистості супроти несправедливого і жорстокого загальносвітового устрою.

Разом з тим романтикам було властиве почуття необхідності радикального оновлення світу, усвідомлення причетності людини до потаємного багатства та безмежних можливостей земного буття. Ентузіазм, заснований на вірі у всемогутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба нового -- одна з найхарактерніших рис романтичного світосприйняття. Глибокому розчаруванню в реальній дійсності, в можливостях існуючої цивілізації полярно протиставляється романтичний потяг до "нескінченного", до ідей абсолютних і універсальних. Романтики мріяли не про вдосконалення життя окремого індивіда, а про всесвітнє вирішення суперечностей буття. Розлад між ідеалом та дійсністю отримує у романтизмі надзвичайну гостроту та напруженість. Причому у творчості, наприклад, поетів англійської "озерної школи" -- У. Вордсворта, С. Т. Колріджа, Т. Сауті -- переважала думка про панування у світі незрозумілих та загадкових сил, необхідність людини підкорятися долі, у творчості інших -- Д. Байрона, М. Лермонтова -- переважали настрої боротьби та протесту проти світового зла.

Зображаючи повсякденне життя сучасного "цивілізованого" суспільства як безколірне та прозаїчне, романтики прагнули всього незвичайного, їх приваблювала фантастика, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут та звичаї далеких країн. Письменники-романтики відкривали читачеві глибину та красу духовного світу людини, безмежність проявів людської індивідуальності. Людина для них -- малий всесвіт, мікрокосмос. Потяг до сильних та яскравих почуттів, до потаємних рухів душі, до інтуїтивного та підсвідомого -- суттєві риси романтичного світогляду. Характерним для романтизму є захист свободи, суверенності та самоцінності особистості. Близький до романтиків німецький філософ Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775--1854) вважав, що саме у свободі полягає весь пафос земного, вся "гострота" життя. Апологія особистої свободи була ніби самозахистом від безжалісного руху історії. Романтики були схильні розглядати свободу як розривання творчою особистістю соціальних пут, а сам романтизм спочатку виникає як бунт проти догм та ідеологічних обмежень офіційного "класичного" мистецтва. Відчуженість творчої особистості від навколишнього консервативного середовища, а через це і від світу взагалі -- провідна світоглядно-естетична проблема, яку вони намагалися вирішити. Не випадково, мабуть, "Меккою" європейського романтизму була Франція, де можна було ковтнути свіжого революційного повітря 30--40-х років. Як Голландія у XV ст., так Франція притягала до себе емігрантів, усіх, хто тікав від реакційної задухи у себе на батьківщині: з Німеччини приїздить Генріх Гейне, з Польщі -- Адам Міцкевич та Фридерик Шопен.

Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми національного духу та національної культури, а також до своєрідності різних історичних епох. Принципи історизму та народності мистецтва -- одне з найважливіших досягнень естетики романтизму. Так, принцип історизму романтики намагалися цілісно реалізувати у створеному ними жанрі історичного роману. Твори американського письменника Джеймса Фенімора Купера (1789--1851), англійця Вальтера Скотта (1771 -- 1832), француза Віктора Гюго (1802--1885) становлять неперевершений здобуток світової романтичної літератури.

Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в однойменних поемах Байрона та Гюго, в Паризькому художньому салоні 1827 р. була виставлена картина Буланже "Мазепа", яка отримала високу мистецьку оцінку.

Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, національно-історичних, персональних особливостей мала в очах митців романтизму певний філософський зміст, вона була виявленням багатства єдиного світового цілого -- всесвіту.

У галузі естетики романтизм протиставив класичному "наслідуванню природи" творчу активність митця, його право на перетворення навколишнього світу: художник створює свій особливий світ, більш прекрасний та правдивий, а тому більш реальний, ніж емпірична дійсність. Романтики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, глибинний зміст та найвищу цінність світу. Вони пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фантазію, відкидаючи нормативність в естетиці, регламентацію в мистецтві. Романтизм щодо цього багато в чому нагадує культуру бароко, яка теж виникла на ґрунті творчого переосмислення естетичних принципів іншої культури -- Ренесансу. Зокрема, у творчості одного із засновників французького художнього романтизму XIX ст. Ежена Делакруа (1798-- 1863) відчувається близька спорідненість з барочним стилем Рубенса, якого він щиро шанував.

Романтичний стиль продовжував розвивати барочні особливості у вигляді стрімкого руху форм на полотні, виблиску фарб та виразних мазків пензля, "відкритої" форми, в якій контури слабко окреслені, ніби сягаючи у таємничу далечінь за межі полотна. Але це не було поверненням до старого стилю. Це був скоріше вияв відчуження самого митця від реального життя. "Драма" барв на полотні підміняє собою драму, яку можна знайти в житті. Або ж її шукають у сценах, пов'язаних з бурхливою дією, як, скажімо, полювання на звірів, битви або екзотичні сцени з життя Північної Африки та Сходу (наприклад, "Алжірські жінки", "Здобуття хрестоносцями Єрусалиму", "Хіоська різня" Е. Делакруа). Романтичні образи були притаманні деяким картинам Т. Г. Шевченка, зокрема його "Марії" (акварель, 1840 р.) та "Катерині" (олія, 1842 р.).

Відчутним внеском у скарбницю світової художньої культури було й активне звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів, образів, мови, властивих народному епосу, пісням, баладам.

Саме за рахунок фольклору відбувалося збагачення національних літературних мов, посилювалася морально-виховна функція літератури. Прикладом народної моралі та фольклорних сюжетів слугують духовні засади безсмертних казок датського письменника Ганса Крістіана Андерсена (1805--1875), в яких романтика поєднується з реалізмом, а лірика -- з тонким гумором та іронією.

Народна творчість була джерелом тем і образів для композиторів-романтиків. Фольклорні музичні традиції притаманні ліричним пісням австрійського композитора Фран-ца Шуберта (1797--1828) і німецького композитора Роберта Шумана (1810--1856), оперним та симфонічним творам чеського композитора Бедржиха Сметани (1824--1884), фортеп'янній музиці польського композитора Фридерика Шопена (1810--1849). В останнього картини народного побуту легко простежуються в мазурках, історичні сцени -- в полонезах, народні перекази -- в баладах. Сонати, етюди, ноктюрни Шопена відображають всю повноту і складність внутрішніх емоцій людини -- від ліричних роздумів до буремної пристрасті. Слід зазначити, що музика займала особливе місце в мистецтві романтизму, адже, заперечуючи класичний раціоналізм, "культ розуму" у всіляких його проявах, романтики прагнули апелювати до людських почуттів, вплинути на які, на їхню думку, можна найкраще за допомогою музики.

Світоглядно-естетичні засади мистецтва романтизму мали певні внутрішні суперечності. Критичне ставлення до існуючих суспільних порядків, прагнення удосконалити світ, зробити його більш гуманним передбачає не стільки заглибленість у фантастичний, ідеальний світ мрії, скільки реалістичне осмислення дійсності з метою пошуку практичних шляхів її видозміни. Тому поступово в творах багатьох романтиків виникали елементи нового реалістичного світовідчуття, деякі визначні митці-романтики ставали на позиції реалістичного методу зображення дійсності.

Хоча історія реалізму як художнього методу розпочинається ще за доби Відродження, відсутність чіткої естетичної програми довго не давала йому змоги оформитися в окремий напрям культурного життя, і лише в другій половині XIX ст. реалізм поступово завойовує міцні позиції в літературі, образотворчому мистецтві, театрі, почасти в музиці тощо. Сам термін "реалізм" входить у науковий обіг з 60-х років XIX ст., причому довгий час він розумівся виключно як відображення наявної дійсності і не відрізнявся від натуралізму. Лише поступово починає складатися погляд на реалізм (від лат. -- речовинний, дійсний) як на такий напрям художньої культури, що являє собою об'єктивне відображення дійсності, пов'язане з соціально-історичним підходом до зображення людських характерів та умов життя. В реалістичних творах людина виступає передусім як суспільна істота, дії якої зумовлені конкретними умовами, тобто соціальне детерміновані. Одне з провідних завдань реалізму -- виявити типовий взаємозв'язок характерів та життєвих обставин. Герої реалістичних творів були не просто носіями якоїсь однієї пристрасті, як це було властиво, наприклад, героям класичного мистецтва, не поодиноким романтичним бунтарям. Це -- живі люди, які діяли за реальних типових обставин, породжених самою дійсністю.

Реалізм виконував передусім критичну функцію відносно існуючих суспільних порядків. Тому приблизно з 40-х років XIX ст. в європейській літературі оформлюється напрям критичного реалізму. Його представники намагалися довести, що існуючий соціальний устрій суперечить ідеалам дійсного гуманізму. У своїх творах вони стверджували народні, демократичні духовні принципи та цінності. Провідним літературним жанром критичного реалізму стає роман, який дає можливість відтворити широку панораму суспільного життя, дослідити психологію героїв у різних життєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлення до дійсності було єдиним засобом поширення революційних ідеалів соціального та національного звільнення.

Становлення реалізму відбувалося поступово. Спочатку реалізм був тісно пов'язаний з романтизмом. Показовими щодо цього є "Шагренева шкіра" видатного французького письменника Оноре де Бальзака (1799--1850), "Пармський монастир" відомого французького письменника Фредеріка Стендаля (справжнє ім'я та прізв. -- Анрі-Марі Бейль, (1783--1842) або романи видатного англійського письменника Чарлза Діккенса (1812--1870). Разом з тим типово романтичні мотиви все більше трансформувалися в реалістичні, знаходячи опору в соціальному дослідженні ("Червоне і чорне" Стендаля, "Батько Горіо" та "Гобсек" Бальзака тощо). Складний шлях до реалізму пройшов славетний німецький поет Генріх Гейне (1797--1856). У його ліричній "Книзі пісень" змальовані почуття типово романтичного героя, який страждає від нерозділеного кохання. Для з'ясування тонких нюансів любовного почуття поет постійно використовує співучі інтонації німецьких народних пісень. Не випадково на вірші Гейне писали музику відомі композитори, зокрема композитор-романтик Роберт Шуман, автор вокального циклу "Кохання поета". Драматизм XIX ст. Гейне висловив словами: "Тріщина світу пройшла крізь моє серце". У збірці "Сучасні вірші" він стверджує реалізм у німецькій поезії, звертаючись до реальних соціальних проблем.

Життя людей праці стало провідною темою творчості французьких митців Оноре Дом'є (1808--1879) та Гюстава Курбе (1819--1877). Останній застосував термін "реалізм" стосовно особливого напрямку в малярстві. "Я... цілковитий реаліст, тобто, щирий прихильник дійсної правди", -- писав він. Образ "широкоплечих атлетів з народу" був головним мотивом творчості видатного американського поета-демократа Уолта Уїтмена (1819--1892), який вбачав поезію не лише в коханні, дружбі, природі, але й у машинах, механізмах, залізницях, промислових містах та ін. Уїтмен мріяв про справжню рівність та свободу людей.

Найповніше принципи реалізму виявилися у творчості Бальзака. Всі його твори пройняті історизмом. Якщо героєм твору був банкір, то це був не банкір "загалом", а конкретний тип конкретної доби. Читач отримує можливість відкрити для себе всі хитросплетення фінансових махінацій, структуру "ділового життя" Франції 40-х років XIX ст., або "шляху нагору" молодого честолюбця. Формулюючи провідну лінію своєї серії романів під загальною назвою "Людська комедія", Бальзак зазначав: "Складаючи опис вад та чеснот, збираючи найяскравіші вияви пристрастей, зображаючи характери, вибираючи головні події з життя суспільства..., мені, можливо, вдасться написати історію... звичаїв".

Натуралізм (від франц. - природа) склався в останній третині XIX ст. Він прагнув до об'єктивного, точного і безпосереднього зображення реальності, людського характеру. Особлива увага зверталася на навколишнє середовище, що в більшості випадків розумілось як безпосереднє побутове оточення людини.

Натуралізм зародився і програмне оформився передусім у Франції. Велику роль у формуванні натуралізму відіграли досягнення природничих наук, зокрема в галузі фізіології. У філософсько-естетичному відношенні натуралізм ґрунтувався на позитивізмі О. Конта (1798--1857), його засновника, та позитивістській естетиці французького філософа, історика, мистецтвознавця Іпполіта Тена (1828--1893), який ввів до естетики принцип "природного детермінізму". Сама ж теорія натуралізму була розроблена видатним французьким письменником Емілем Золя (1840--1902) у працях "Експериментальний роман", "Романісти-натуралісти" та ін. Золя зробив талановиту спробу застосувати принципи цієї теорії у своїй літературній творчості. Всередині 70-х років навколо нього склалася ціла натуралістична школа -- Гіде Мопассан (1850--1893), Едмон Гонкур (1822--1896), Альфонс Доде (1840--1897), яка проіснувала до кінця 80-х років. У 90-ті роки натуралізм втрачає теоретичну чіткість і зберігається як загальна назва різних, проте єдиних за походженням культурних явищ. Натуралісти ставили перед собою завдання вивчати людину і суспільство подібно до природознавця. Предметом спостереження проголошувалася "вся людина", про яку натуралісти мали намір розповісти "всю правду". Художній твір розглядався як "людський документ", а основним естетичним критерієм вважалася повнота здійсненого в творі пізнавального акту. Переважний інтерес до побуту, до фізіологічних засад психіки, недовіра до будь-якого роду ідей, як наслідок, вели до обмеження можливостей натуралістичної літератури. Одночасно вторгнення на книжкові сторінки життєвої правди зумовило глибокий художній вплив кращих творів натуралізму. Проте натуралізм містив у собі суттєві естетичні суперечності, мав свої вразливі місця. Символісти цікавились до духовного, релігійного світу людини, вважали головним у художній творчості інтуїтивне, підсвідоме. Найчастіше вони зверталися до ідей романтиків і містиків, до філософських вчень Платона, Канта, Шопенгауера, Ніцше, К'єркегора. Виходячи з ідеї, що будь-яке мистецтво символічне, основною проблемою художньої творчості символісти вважали проблему символу, який, за їхньою думкою, поєднує земне, емпіричне, водночас з іншими світами, з глибинами духу і душі, з вічним та абсолютним. Зокрема, французький поет Ж. Мореас, який запровадив термін "символізм" у "Маніфесті символізму" (1886 р.), вказував, що символічна поезія висловлює передусім "споконвічні ідеї", вона -- ворог будь-якого об'єктивізму. "Символічний образ знаменує собою існування "царини таємного",-- вказував Малларме. За Метерлінком, він є втіленням "невидимих та фатальних сил". Велике значення символісти надавали музиці, адже музика краще від інших видів мистецтва передає відтінки й напівтони, безпосередньо свідчить про потойбічне, символічний образ завжди є музичним за своїм змістом. "Поезія передусім вимагає музики",-- вважав Верлен. Характерною рисою символізму було протиставлення мистецтва і реального життя. Багато хто із символістів обстоював ідею самоцінності мистецтва, його незалежності від соціальних завдань і проблем. Наприклад, Уайльд вважав, що мистецтво нічого не виражає, крім самого себе, мистецтво вище від життя. Як духовна сила мистецтво має невичерпний потенціал впливу на людину і, за думкою багатьох символістів (Г. Ібсен, Ф. Сологуб, А. Рембо та ін.), є магічною силою перетворення життя. Так, російські символісти (М. Мінський, Д. Мережковський, К. Бальмонт, Ф. Сологуб, 3. Гіппіус, В'яч. Іванов та ін.) мріяли про злиття мистецтва та релігії, яке повинне сприяти "оновленню соборного духу", подоланню розпаду суспільних зв'язків людей, утворенню нової духовної спільноти.

Символізм спричинив значний вплив на розвиток культури наступного, XX ст., зокрема на мистецтво сюрреалізму та експресіонізму.

Поява наприкінці XIX -- на початку XX ст. якісно нових культурних течій, що відрізнялися як від романтично-гуманістичної традиції, започаткованої ще за доби Ренесансу, так і від раціоналістичного та реалістичного підходу до проблем людської життєдіяльності, поширення у філософії ірраціоналістичних, а в мистецтві декадентських (від фр. -- занепад) настроїв були передвістям глибокої кризи, яка переслідує культуру протягом усього XX ст., розпочинаючи з першої світової війни і закінчуючи сьогоденням.

Размещено на Allbest.ru