Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культурні аспекти життя і творчості Івана Сошенко

сошенко художник шевченко творчість

Іван Максимович Сошенко був найстаршою дитиною у сім'ї. Народився він 12.07.1807 р. в Богуславі. Вже з 8 років бабуся, яка була з досить заможного роду Превлоцьких, стала навчати його грамоті, він же сам вже навчав грамоті свою і сусідську малечу. Ще через рік його віддали в науку до дячка. Дячок, по словам Миколи Кіндратовича Чалого, близького друга Сошенка і біографа Шевченка «Засадил отрока за псалтырь и учил изображать белилами на черной доске польские и латинские слова, а так же учил красть гусей у соседей»…

Та яким би не був дячок, та помітивши у хлопця хист до малювання, переконав таки бабусю віддати його в науку до справжнього маляра. Отож в 13 років бабуся відвезла Іванка до свого племінника у других, відомого маляра Степана Степановича Превлоцького і попрохала навчати онука нещадно, не жаліючи різок. Звичайно, Превлоцький, по натурі добряк, не лупив племінника. Але, пам'ятаючи, що він живе на правах бідного родича-захребетника, Іван Максимович намагався з півслова схопити і виконати всі його бажання…У Майстра він провчився цілих 8 років, нарешті в 1828 році Превлоцький повідомив хлопцю, що передав йому все, що знав і тепер він може йти на власні хліба (пам'ятаєте, це ж саме Превлоцький сказав Тарасу всього після кількох місяців навчання)…

Щоб не конкурувати з Майстром, Іван переселився до його брата - Олександра Степановича, управителя Матусовським маєтком князя Орлова і став там розписувати церкву, уславившись як кращий маляр околотку…

Після закінчення розпису церкви Пресвятої Богородиці у Матусові. Івана запросив до свого монастиря ігумен з Лебединців. Поселили Івана в самій просторій келії. Хлопець дуже швидко став улюбленцем монастирських ченців, адже малюючи образи святих, використовував ченців замість натурщиків. Кому з нас не подобається бачити себе в образі святого? Скоро не було вечора, щоб у просторій келії Івана не ставало тісно від гостей, які влаштовували «Симпозіуми» з піснями та гопаком.

Вони ще зранку наносили йому кошики з перваками, шинками і іншими, зовсім нескоромними наїдками, навіть якщо це було в Піст. Сошенко, хвороблива натура якого не приймала тих перваків, тільки закушував та грав їм на скрипці…

Банкети скінчились, коли повернувшись раптом серед ночі в монастир, ієгумен заглянув в келію, з якої лунали спів, тупіт та звуки скрипки і виявив там на столі поряд з напоями ковбаси та шинки, а це ж був якраз Великий Піст. Винуватцем зголосився Іван. Ігумен не покарав маляра, але заборонив більше влаштовувати збіговиська…

А зовсім невдовзі Івана, як якогось злочинця, повели в кайданах до Звєнігородки. Справа в тому, що тоді до солдатчини рекрутували кріпаків, яких відбирали пани, і вільних міщан, яких відбирала громада. Сошенки все ж таки переїхали в Звєнігородку з іншого містечка й були для сусідів чужинцями. До того ж, відвідуючи рідних, Іван був завжди гарно і чисто вдягнений, гарно причесаний. Спілкувався з людьми, які стояли на штабель вище, ніж сусіди. Основна ж риса нашого характеру - заздрість. Маляр Іван був на той час головним годувальником сім'ї Сошенків. Отож Звенигородці вибрали у рекрути сім'ю Сошенків. Рекрутували юнаків в 21 рік. Івану вже було більше 21, от звенигородці і об'явили його дезертиром і привели на комісію в кайданах. Та не вийшло на цей раз - медична комісія визнала його негідним для солдатчини по стану здоров'я. Все одно, ще двічі ганяли його у кайданах до рекрутських комісій, поки не виповнилось 21 рок молодшому брату і він добровільно не подався у москалі. Ті прогулянки у кайданах на все життя травмували юнака. Зробили його тихим, боязким, мало товариським. Вони примусили Івана шукати будь яке інше місце для життя…

У 1831 році завітав на Україну чиновник Свяченого Синоду Рибачков з Петербурга. Побував він у Лебединському монастирі. Побачив Іванові розписи. Познайомився з Сошенком. Хлопець сподобався йому. Увесь час, що він перебував у монастирі, Рибачков провів спілкуючись з Іваном. Розповідав йому про життя в Петербурзі, про Академію Мистецтв. Іван же розповідав йому про своє гірке життя, про те, як його колодником ганяли на рекрутську комісію.

Рибаков таки переконав хлопця, що тут він тільки занапастить долю, що справжнє його покликання там, в петербурзькій академії Мистецтв! Хлопець, щоб було на що жити в Петербурзі і оплатити дорогу, розпродав нашвидкуруч все власне майно. Звєнігородська громада і тут показала себе. За майно заплатили найнижчу ціну, мало того, всі ті гроші пішли на хабарі чиновникам, щоб оформити паспорт на виїзд.

Залишився хлопець з трьома рублями в кишені. Проїзд же до Петербурга коштував в сотню разів більше. Та залишатись в остогидлій звєнігородщині він вже не міг. Поїхав до Києва. Превлоцький влаштував його на житло до свого зятя Житницького і більше місяця Іван жив в того, допомагаючи по хазяйству, в очікуванні нагоди виїхати до Петербургу. Нарешті в грудні модний Петербурзький кравець, який мешкав поряд з Житницьким, зібрався в дорогу і згодився взяти Івана в свій екіпаж. Ще майже місяць добирались вони до Петербурга. Це був 1831 рік. Нещодавно спалахнуло польське повстання. Всі дороги були перекрити військами та селянськими патрулями. В кімнати при поштових станціях було не пробитись. Та все ж їм було легше, ніж Тарасу Шевченку, який тоді чвалав пішки Варшавським шляхом до Петербургу етапом…

В дорозі попутники так здружились, що по приїзді в Петербург, той модний кравець, знаючи, що Сошенко і шеляга не має в кишені, запропонував йому на перший час, доки не роздобуде грошей, зупинитись у нього. Та Сошенко не довго прожив у нового приятеля. Занадто гнітили його пихаті клієнти з вищого світу, які весь час товклись в квартирі на безкінечних примірках. Заробивши перші ж гроші, Іван Максимович зняв дешевеньку квартирку у напівпідвалі на Васильєвському острові, залишивши кравцеві на пам'ять прекрасний його портрет, намальований власноручно…

Не захребетником у Житницького в Києві жив Сошенко - допомагав йому по господарству, віддавав всі гроші, виручені від малювання. В знак подяки Житницький дав йому дуже теплого рекомендаційного листа до свого Петербургського родича, ієромонаха Лаври, коректора монастирської типографії. Цей ієромонах і звів Івана Максимовича з своїм добрим знайомим Василем Івановичем Григоровичем - секретарем Товариства заохочування художників.

У тридцяті роки Григорович був значною фігурою не тільки в цьому Товаристві, а й в Академії Мистецтв. Він там фактично був повновладним господарем. «Батько і командир» говорив про нього великий Карл Брюллов. Це йому належить заслуга введення в Академії курсу теорії мистецтв. Не зважаючи на всю свою знатність Василь Іванович був доброю, чуйною людиною, намагався чим міг допомогти землякам, що звертались до нього за допомогою. Сошенко попрохав Василя Івановича допомогти отримати дозвіл на безкоштовне копіювання в Ермітажі. Невдовзі він отримав такий дозвіл. Мало того, спостерігаючи за його працею, при відвідинах Ермітажа, Григорович запропонував хлопцю стати вільнослухачем Академії Мистецтв. І от у 1834 році Іван Максимович Сошенко зарахований вільнослухачем Академії на курс академіка Васнєцова. На першому ж екзамені він зайняв п'яте місце. Треба сказати, що в ті часи екзамени були, як конкурси нині, не оцінки на них ставили, а присвоювали місця. Отож з двох десятків колег Іван зайняв п'яте місце.

А ще через рік Сошенка запросив жити разом його земляк з України Аполон Мокрицький. Невдовзі після того Іван Максимович познайомився з Тарасом Шевченко.

Сошенко прохав за Тараса Вєнєціанова та Брюллова. Столбовий дворянин Мокрицький клопотав перед Вієльгорським та Жуковським. Але не будемо знічувати роль Івана Максимовича. Це він, коли Карл Брюллов закинув портрет Жуковського і ніяк не міг за нього взятись, подав ідею Тарасу самому домалювати той портрет, звичайно, за згоди Карла Великого. Як згадував у 1877 році художник М.Д. Биков: «Коли портрет було закінчено, то приїхав до Брюллова Михайло Юрійович Вієльгорський і просить його вказати особу, яка б написала копію… Брюллов указав тоді на мене, і я виконав копію за 1000 крб. після того портрети були розіграні в лотерею, зібрані гроші. Оригінал Брюллова дістався імператриці, а мій портрет потрапив до галереї Третьякова в Москві під іменем Брюллова…»

Імператриця так і не забрала того портрету. Через 3 дні царська сім'я разом з Жуковським виїхала в мандрівку до Європи. У 1840 році «Художественная газета», не без відома Брюллова, згадала серед його робіт, що закінчувались чи лишались у підмальовках, і портрет Жуковського. Отже Тараса викупили за портрет Жуковського, який він домалював власноруч, з відома і згоди і самого Брюллова, і Василя Жуковського. А ідею йому подав Іван Максимович Сошенко…

Сошенко запропонував Тарасу оселитись у нього. Пропозиція та пояснювалась не так товариським почуттям, як меркантильними обставинами. Іван Максимович весь час віддавав навчанню, на підробітки в нього майже не залишалось часу. Та й не займався він портретним живописом. Отож вічно сидів без копійки. Тараса ж, по рекомендаціям Брюллова, буквально закидали замовленнями і він не рахував грошей, спускаючи їх під будь яким привидом. Отож співмешкаючи з ним, можна було забути про борги за квартиру. Тарас радо погодився переїхати. Адже той напівпідвал був у будинку, де мешкав Гребінка, де збирались на вечірки його друзі. Та недовго довелося їм жити разом, причиною цьому стала жінка. І коли до Академії прийшов запит на вчителів малювання для чернігівських повітових шкіл, Іван Максимович, який ніколи б не спокусився на посаду з такою мізерною платнею, яку мали вчителі малювання, погодився. Чернігівщина славилась кліматом, добрим для лікування легенів, а отже, з його не зовсім добрим здоров'ям це стало приводом для згоди. Сошенко був одним з двох, які зголосились їхати по тій заявці. Тарасу він так і не пробачив тієї руйнації його чоловічих мрій.

Та не в цілющий Чернігів потрапив він. З-за хвороби він пропустив початок занять.І, коли прийшов до директора Чернігівської гімназії, який завідував всіма учбовими закладами Чернігівщини, виявилось, що і в Чернігівській гімназії, і в Чернігівській семінарії всі місця вже були зайняті, а вакансія є тільки в Ніжинському повітовому училищі. Івану Максимовичу трохи не пощастило. Саме в цей час була в розпалі чергова реформа освіти. Згідно тієї реформи, на базі славетної Ніжинської гімназії було створено цілу мережу навчальних закладів Ніжинського повіту. Директору гімназії, яка була перетворена в ліцей, підпорядкували два повітових училища нижчого рівня та одне - середнього. От в тому повітовому училищі і довелось викладати Івану Максимовичу уроки каліграфії та малювання. Одна біда - повітове училище - це зовсім не славетний ліцей з його привілеями. Тут вчителі навіть права на пенсію не одержували, та й зарплата у них була мізерна. Замість 300 карбованців сріблом, Сошенко отримав всього 200 крб. асигнаціями на рік. Та директору ліцея Християну Августиновичу Ексбладу вдалось створити прекрасну команду однодумців, яка за ту мізерну зарплатню виховувала у учнів поняття добра та справедливості. Нажаль, і серед того колективу було не все гаразд. Старший вчитель історії та словесності Зимовський весь час доводив усім і кожному, що вчителі малювання та музики не потрібні учням. Та тільки він один третирував Івана Максимовича. Інші викладачі його поважали. За уроки малювання для своїх двох дочок, учитель французької Лельєвр навіть надав йому житло та столування…

Попробував Іван Максимович поза уроками підробляти малюванням, та знання набуті в Академії і власні сумління стали на заваді. Він малював не те, і не так, як хотілось замовникам, а так, як це вимагають канони мистецтва. Ринок є ринок. Совість, мистецькі канони тут ні до чого. Безграмотні, безталанні художники заробляли гроші й не мали відбою від замовників, а у прекрасного художника Сошенко - ні одного замовлення після того, як повернули перші два. Так, архімандрит замовив йому образ св. апостола Петра перед ангелом у темниці. Картина вийшла прекрасною, з ефектним освітленням від сяючого ангела, але архімандриту не сподобався той світ у в'язниці і він, заплативши лише за полотно та фарби, віддав її місцевому богомазу переробити. За ту переробку заплатив йому втричі більше, ніж Сошенку.

Замовив йому ієрей образ Спасителя, що благословляє дітей. Працював над тією картиною Іван Максимович цілий місяць, І знову не догодив - намалював Спасителя у канонічній білій ризі, а замовник зажадав брунатну. Сошенко відмовився, тож ієромонах віддав його образ якомусь халтурнику перемалювати білу ризу у брунатну і за день тієї підмальовки заплатив йому в 5 разів більше, ніж Івану Максимовичу. Після того випадку у Івана Максимовича не стало ні одного замовника…

Що ж, втративши всяку надію на мистецькій підробіток, він став малювати для власного задоволення. Натурниками йому були жебраки, сторожи та малі дітлахи, на яких так багатий був Ніжин. Вечорами ж Іван Максимович ублажав старших дочок свого господаря Лельєвра, потрапляючи через них з одної халепи в іншу. От що він сам згадує про ті часи: «Запершись в моей комнате, при закрытых ставнях, мы с моим сослуживцем М…вым работали над французской кадрилью до третьего пота, крутясь и шаркая со стульями в руках, воображая их девицами. Сохраняя в величайшем секрете свои упражнения, мы с приятелем однажды на вечере у Лельевра удивили гостей своей смелостью, пустившись в пляс к немалой потехе всей честной компании. Сбившись в 3-фигуре и перепутав танцующие пары, мы со стыдом убежали со сцены. Потерпев фиаско, я никогда уже не покушался отличиться в хореографическом искусстве.»

З тими веселими вечорницями пішло і здоров'я Івана Максимовича. Він занедужав. Знову стала мучити ядуха, втрачався зір. Ніжин розташований, точнісінько, як і Петербург, на болотах, тож як і в тому Петрербурзі здоров'я Івана Максимовича вимагало зміни клімату.

І от настав 1846 рік. Тарас Шевченко в черговий раз приїхав в Україну. 17 лютого, по дорозі до Чернігова, де він мав малювати і описувати пам'ятки старовини, супутник Олександр Афанасьєв - Чужбинський затягнув його до Ніжина. Звістка про приїзд знаменитого земляка миттєво рознеслась по місту. На слідуючий день, а це була неділя, гімназисти на чолі з Гербелем влаштували на його честь бал, на який прийшла вся інтелігенція Ніжина. Не було на тому балу Сошенко. Забули запросити. Шевченко запитав про старого приятеля, а на другий день, з гімназистами, нагрянув до нього на квартиру. Іван Максимович був спантеличений такою кількістю гостей, які за кілька хвилин з'їли всі його запаси. Засмучений цим, трохи скупуватий Іван Максимович, спересердя розкритикував Тарасову «Тризну». Закинув Тарасу, що він даремно відмовився від рідної мови та й симптоми хвороби легенів, від якої помирає герой «Тризни» зовсім інші. Тарас, який колись терпіти не міг Сошенкових повчань, на цей раз сумирно згодився зі всіма зауваженнями і буркнув, що писати це може й варто було, а от надрукував даремно. Гімназисти сиділи порозкривавши роти. Подумати тільки, їх Бог сумирно схиляє голову перед так мало шанованим у Ніжині вчителем малювання якогось недолугого повітового училища! А той критикує поему, якою так захоплюється сама княжна Репніна!

Завдяки тому візиту, Сошенко несподівано для себе став одним із найшановніших в Ніжині людей! І не тільки в Ніжині. Літом прийшов лист від нового директора Немирівської гімназії. Ним виявився той самий старший вчитель історії та словесності Зимовський, від книпів якого колись так потерпав Іван Максимович. Тепер же директор вибачався за ті насмішки і пропонував Сошенкові місце вчителя каліграфії та малювання в Немирівській гімназії. Пише, що запрошує його на роботу, як свого давнього друга, для здоров'я якого найкраще підходить клімат Немирова.

Сошенко трохи повагався, та новий учбовий рік він вже зустрів вчителем каліграфії та малювання Немирівської гімназії. Хоч зарплатня була та ж сама, та робота в гімназії вже давала право на пенсію. Поселився в будинку, де жили інші неодружені вчителі гімназії. Вони його, друга самого Шевченко, зустріли з розкритими обіймами. Найближче здружився з старшим викладачем словесності Михайлом Чалим, молодшим за нього на 4 роки. В перші дні Чалий взяв на себе всі клопоти по налагодженню його побуту. Після болотистого Ніжина природа Немирова була воістину цілюща. Іван Максимович раював. Та от весною, після прогулянки понад річечкою, на грудях Сошенка висипали величезні нариви. Чалий привів старого лікаря Якимовича. Той уважно оглянув і вислухав Івана Максимовича, а потім сказав, що з гноєм тих наривів у нього з грудей вийде вся нечисть, яка не дає йому спокою понад 8 років. Якимович дав йому настої з трав для пиття та обмивання. Через місяць зникли всі болячки. Не стало сухот, відновився зір. Іван Максимович став бачити краще, ніж в ті молоді роки, коли упадав за Марією Європеус. Він навіть згадав, що він - чоловік і йому вже 40 років. Вік, після якого можливість одруження стає лише примарою. Іван Максимович став марити про одруження. Та кому був потрібен вчитель малювання і каліграфії. Адже оцінка по цим предметам навіть не бралась до уваги при переведенні в старший клас. Хай Сошенка і любили учні за те, що він, як і легендарний Капітон Павлов з Ніжинського ліцею, вмів прививати вихованцям любов до малювання і ніколи на них не підвищував голосу, та що з того, що він був улюбленцем у гімназистів. Зарплата у них була символічна, з врахуванням того, що вони повинні жити на підробіток. А з тим художнім підробітком у Івана Максимовича було дуже сутужно. І зовсім не тому, що в нього не було замовників. Замовити картину чи ікону самому приятелю Шевченка вважалось за честь. Та Іван Максимович був занадто педантичним і вимогливим до своїх творів. Отримавши замовлення на образ, він довго розшуковував історичні матеріали про свого героя і його епоху. Вивчивши все, довго потім блукав вулицями Немирова в пошуках натурщика, який би відповідав тому образу. Таким чином на одну ікону у нього витрачалось 2-3 місяці, а за цей час кожен з численних Немирівських богомазів випускав з десяток ікон. От з-за такого порядку роботи і був підробіток Сошенка мізерним, тож знайти наречену йому було дуже важко. Та допоміг випадок. Вчитель музики Тимофій Віргинський попрохав його дати кілька уроків малювання його дочці Марселіні, яка працювала гувернанткою в шляхетному сімействі і, щоб привити дітям любов до мистецтв, вирішила вдосконалити своє мистецтво малювати. Сошенко був у захваті і від її здібностей, і від її зовнішності, і від того, що вона, на відміну від знаних ним панночок, сама заробляє собі на життя, та й ще батькове сімейство підтримує, адже вчитель музики отримував таку ж мізерну зарплату, як і Сошенко.

Марселіні, яка вже й забула, коли їй було 20, теж сподобався сором'язливий та такий шляхетний Іван Максимович, разюче відмінний від бундючних та хамовитих паничів, яких вона знала. Професія гувернантки досить специфічна і про дівочу цноту тут думати не приходиться. Отже, на відміну від Івана Максимовича, який в любовних справах був недосвідченим, Марцеліна вже мала неабиякий досвід. Зрозумівши, що подобається Сошенку, але він не має уявлення, як показати свою приязнь, Марцеліна взяла ініціативу в свої руки. Наприкінці весни вона таки підвела його до того, щоб він запропонував одружитися і швиденько дала згоду. Тиміш Віргинський страшенно обурився, як це так, він, уроджений шляхтич, повинен поріднитись з якимсь безпородним іновірцем-малоросом! Та Марцеліна швидко його угамувала. По-перше губернатор Бібіков всіх безземельних шляхтичів записав у однодворці, так що він вже нічим не відрізняється від Сошенка. По друге - нагадала долю рідної сестри, яка живе в домі батька, не має ніяких коштів на проживання, ще й має двох позашлюбних доньок. Тиміш заспокоївся і милостиво дав згоду на шлюб. Весілля призначили на 2 липня - день 40 річчя Івана Максимовича. Марцеліна була лютеранкою, тож православний Іван Максимович повинен був взяти у директора гімназії дозвіл на шлюб з іновіркою. Відмовити той не міг, адже гімназія належала польським магнатам Потоцьким. Але це було літо 1847. Шевченко із національного героя перетворився в Державного злочинця і сидів у Петропавловській фортеці. Його друзі з Кирило-Мефодієвського братства були теж схоплені. В таких умовах Зимовському важко було відмовитись познущатись над другом Шевченка. Зробив він це чисто по-ієзуїтськи. Він поздоровив Івана Максимовича зі шлюбом, а в якості шлюбного дарунку простягнув указ про те, що Івану Максимовичу присвоєно чин колежського секретаря. Це був чин Х класу, що давав право на почесне громадянство (наступний чин вже давав право на дворянство). Звичайно, Іван Максимович був задоволений таким поздоровленням, але директор тут же простягнув йому папір і милою посмішкою заявив: «Играйте свадьбу, да не давайте шампанского, потому что я обязан из Вашего жалованья сделать вычет в 24 рубля»… Якби Іван Максимович не підробляв малюванням, весілля вийшло б злиденним. За ті гроші, що підробив Іван Максимович малюванням та на гувернантські заробітки справили пристойне весілля. Прийшли всі колеги викладачі, навіть директор вшанував весілля, а друг Михайло Чалий прочитав довгу вітальну оду. Батько тепер нічім не міг нарікати Марселіні, адже, як дружина колежського секретаря, вона стала теж почесною громадянкою. Щоправда, вона і надалі вимушена була працювати гувернантко у різних панів, бо і зарплата у Івана Максимовича була мізерною і підробітки з-за надмірної вимогливості до себе були невеликими. А скоро і тієї мізерної зарплати не стало. Іван Максимович вимушений був кинути гімназію. Тепер він жив тільки на гонорари від малювання. На щастя, ієгуменья жіночого монастиря Аполлінарія, яка разом з монашками перейшла з католицизму в православ'я, замовила йому престольний образ Успення Божої матері величезного розміру з фігурами у натуральну величину. Півтора роки писав Іван Максимович той образ, зате вийшов він незрівнянним. Вдоволена ієгуменья не тільки заплатила йому 600 карбованців сріблом (3 його річних зарплати в гімназії), але й подарувала ошатний будинок над річкою. Сошенко з дружиною негайно переїхали в нову оселю, а щоб не було нудно самим у великому будинку (дітей у них не було), взяли до себе її сестру Емілію з двома дочками.

Життя Івана Максимовича налагоджувалось. Була своя домівка, любляча дружина, веселі племінниці. Хоч він, як і раніше, занадто довго працював над замовленнями, та коштів у сім'ї хватало, адже гувернантки заробляли більше старших викладачів. Та весною 1851 Івана Максимовича чекала нова неприємність. Зима того року була холодною і затяжною. Наприкінці квітня, Сошенко запросив Чалого і ще декілька друзів - вчителів на пікнік у верболозі над річкою поряд з його будинком. Погомоніли, попліткували, поспівали. Тоді пікніки теж не обходились без горілки. Іван Максимович, незвичний до горілки, захмелів і приліг тут же на молодій, зеленій травичці подрімати. Через якусь годинку Марселіна розбудила його і відвела до дому. Але тої годинки на холодній землі виявилось достатніми для сильного запалення легенів. Старий Якимович вже не практикував. Марселіна привела молодого, знаменитого лікаря, який з відзнакою закінчив Медичну Академію в Санки-Петербурзі. Світило довго вистукував і вислухував Івана Максимовича, нарешті заявив, що у Івана Максимовича вже повністю вражена сухотами одна легеня, у розпалі процес у другій. Жити пацієнту залишилось лічені години. Чалий все ж привів Якимовича. Старий лікар довго слухав і обдивлявся Сошенка, нарешті сказав, що справа не така вже й безнадійна, він спробує його вилікувати, але відвари, які треба пити, дуже - дуже не смачні. Марцеліна приготувала ті відвари, але Івана Максимовича знудило, лише він покуштував один з них. Він вирішив і не пити ті ліки.

Ранком з'явився Єгор Якович Зимовський, походив біля ліжка, а потім почав втішати Марселіну: «Вам, сударыня, всё равно придется плакать, сегодня или завтра, так лучше начать сегодня: ведь надежды никакой нет, это видно!»…

Марселіна була невтішно. Тільки за директором зачинились двері, Іван Максимович, який вдавав з себе непритомного, щоб не спілкуватись з ним, гримнув на Марселіну: « Та замовкни ти, рано відспівуєш! Бреше він! Таки буду я малювати! Буду!». Він випив ті несмачні ліки і заснув. Ранком він почував себе настільки добре, що зажадав олівця і став малювати злу карикатуру на Зимовського. Через місяць хвороби як не бувало! Допомогли відвари Якимовича та тяга до життя. Ще місяць Чалий разом з Теодоровичем чергували біля хворого. Мало того, щоб допомогти йому матеріально і дошкулити Зимовському, влаштували в гімназії лотерею, в якій розіграли копії з картин палацу Потоцьких «Водограй»,» Ранок» та «Вечір», які зробив Сошенко. За копії виручили аж 250 рублів сріблом. Через ті лотереї у Чалого зовсім зіпсувались відносини з Зимовським і він навіть поїхав до Києва з проханням перевести його до 2-ї Київської гімназії на місце щойно померлого вчителя словесності.

Довідавшись про перевід, останні канікули в Немировській гімназії Чалий вирішив провести у мандрах. Він запропонував Сошенку поїхати по його й Шевченка рідних місцях. Пообіцявши взяти на себе всі дорожні витрати. Іван Максимович радо пристав на цю пропозицію. Скориставшись нагодою Сошенко заїхав до своїх батьків у Звєнигородку. Батьки дуже постаріли. Жили убого. Довелось віддати всі гроші, що в них були і повертатись в Немирів.

Тут їх чекало розставання. Чалий поїхав до своєї престижної 2-ї Київської гімназії і Сошенко залишився без єдиного друга. Замовлення він виконував дуже повільно, то ж жили на гроші, які заробляла Марселіна. Бідній жінці доводилось бути з панськими дітьми з раннього ранку до пізньої ночі.

В такий безнадії пройшли два роки. Нарешті місцевий магнат Г. Абаза (це його симпатичну племінницю увіковічив Тарас Шевченко) захотів мати в своїй Петербурзькій квартирі картини, до яких він звик з дитинства у родовому палаці в Тульчині. Випадково дізнавшись, що зовсім поряд, в Немирові, живе приятель Шевченка, який вчився малювати разом з ним, у тих же професорів, отже малює в тій же, знайомій по портрету племінниці, манері, він запропонував Івану Максимовичу зробити копії з улюблених картин. За це він обіцяв повне утримання і гарну грошову винагороду. Навіть добрячу хату, куди можна переселитись зі всією ріднею запропонував. Знову до Івана Максимовича повернулась удача. Він пише Чалому у вересні 1855: «Ах, если б вы знали, каное удовольствие для сердца и полное раздолье для воображени, отрешившись от мира, жить для искусства! Эстампы мои разбросаны в живописном беспорядке, гипсовые фигуры - тут же налицо, сов семи известными Вам приналежностями моей рабочей комнаты…Тут же Четьи-Минеи и другие книги дополняют картину мого существования. Одного лиш не достаёт в моей комнате - Жизни!

Р.S. Абаза приглашает меня переехать на жительство в Тульчин со всем моим семейством, но жена не соглашается, думая, что зимой неудобно переселиться всем и потому порешили, что лучше мне одному перебраться со всеми своими чемоданами».

В таких комфортних умовах, але один, він прожив тільки рік. У 1856 році Чалий, написав йому, що в гімназії відкрилась вакансія учителя каліграфії та малювання, він запропонував кандидатуру приятеля. Сошенко поцікавився подробицями, адже добре знав відомого І.Я. Краснокутського, який робив вигляд, що викладає каліграфію і малювання, а сам весь віддавався садівництву.

Сошенко з радістю згодився на перевід до престижної Київської гімназії. Марцеліна, як колиись до Тульчина, не схотіла їхати і до Києва, вважаючи, що там вона не знайде місця гувернантки. Тож Сошенко жив у Чалого на всьому готовому, а зарплату пересилав у Немирів дружині. Нарешті, йому і Чалому вдалось переконати її переїхати в Київ, щоправда, вона згодилась на переїзд тільки при умові, що забере з собою і племінниць, яким в Києві легше знайти пристойних женихів. Продавши будинок, подарований ієгуменією, загрузивши скарбом дві підводи, вона з двома племінницями поїхала в Київ. Сошенко зняв для сім'ї затишну квартиру у церковному домі, неподалік від будинку Краснокутського, до саду якого навідувався восени по груші. Нажаль, Марселіна дійсно не змогла знайти в Київі міста гувернантки - пани віддавали перевагу корінним киянкам. Вона занудьгувала. Величезним сімейним святом став візит до них Шевченка під час Успенського поста в серпні 1859. Марселіна ожила, не знаючи, як і приймати дорогого гостя, друга молодості її чоловіка. Племінниці, особливо чорнява Ганнуся, не могли надивитись на знаменитого поета, який говорив польською мовою з їх матусею та її подругою Леонтинкою. Почувши, що у кращого приятеля гостює сам Шевченко, віршами якого він марив з 1840 року, прибіг Чалий. Іван Максимович познайомив гостей і вони довго втрьох блукали мальовничим Києвом.

Шевченко поїхав. Знову потекли сірі будні. Марселіна занедужала. Після того, як у 1861 році Сошенко з Чалим їздили хоронити Шевченка, здоров'я її зовсім погіршилось. Вона всі гроші, що були накопичені і що заробляв Сошенко, витрачала на знаменитих лікарів, які відсилали її один до одного. Тоді Марселіна вирішила повернутись помирати додому в Немирів, де ще живим був знаменитий лікар Якимович, на допомогу якого вона сподівалась. З Немиріва за нею приїхала сестра Емілія і в травні 1863 вона назавжди розпрощалась з Іваном Максимовичем. Це було якраз в розпалі польського повстання. А 7 липня Емілія написала, що Марселіна померла. Поховавши дружину, віддавши заміж племінниць, Іван Максимович залишився один. До того ж Чалого за участь у похованні Шевченко, відправили директорствувати у Білоцерківську гімназію. І тут, як у насмішку, Івану Максимовичу стали поступати дорогі замовлення портретів Олександра II для різних присутніх місць та учбових закладів. Коли треба були гроші для хворої Марселіни, не було ні одного замовлення. Тепер же замовники вистроювались чергою - краще і надійніше Сошенка портрети царя в Україні не писав ніхто. Самотність свою Іван Максимович став ділити з тваринами, перетворивши свою квартиру у притулок для бездомних собак. Він став активістом товариства захисту тварин.

На Україні, як і в Петербурзі, з'явились художники-передвижники, виставки яких стали проводитись в Київі. Іван Максимович був в захопленні від їх творів і водив своїх учнів по декілька разів на кожну з цих виставок.

Наприкінці життя, залишившись самотнім, Іван Максимович став пристойно заробляти. Та от пенсія йому належала тільки після 35 років праці, при цьому роки роботи в Ніжині не зараховувались. Тобто, пенсія йому мала б бути не раніше 1881 року. Іван Максимович став відкладати на власний похорон і за 10 років зібрав майже 1000 рублів сріблом. Про такі величезні гроші колись вони з Марселіною і мріяти не могли…

Івану Максимовичу настав 70-й рік. Вік та здоров'я примушували думати про смерть. Перед смертю він схотів провідати рідний Богуслав, вклонитись могилам предків. В липні він виїхав пароплавом до Черкас, найняв бричку і поїхав до Богуслава. В дорозі він потрапив під дощ і застудився. Він сповістив про свій стан Варфоломія Шевченка та попрохав у нього допомоги. Варфоломій примчав зразу до друга свого Тараса. Його молодша донька доглядала за ним, як медсестра. Почувши, що на постоялому дворі лежить хворий друг самого Шевченко, два місцевих лікарі взялись його безкоштовно лікувати. Біля його постелі цілодобово чергували гімназисти та студенти, його колишні учні. В такому віці від пневмонії помирали навіть знатні вельможні особи при царському дворі оточені кращими в сіті лікарями. Що могли вдіяти звичайні провінційні лікарі… З Києва приїхав виконуючий обов'язки директора гімназії Онисим Іванович Пасецький з грошима на лікування та переїзд до Київа. Та Сошенко вже помер. Проводжало його майже все місто. Поховали над Россю. Через деякий час над могилою поставили пам'ятник.

Размещено на Allbest.ru