Трипільці на території сучасної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трипільці на території сучасної України

У добу енеоліту територія України стала ареною протидії та взаємодії трьох потужних етнічних потоків: носіїв трипільської культури, скотарсько-землеробських племен, що прийшли з Північно-Західної Європи (культура кулястих амфор), та численних євразійських скотарських степових племен (середньостогівська, ямна культури). У сучасній історичній та народознавчій літературі існує твердження, що трипільці - прямі предки українського народу. Однак, намагаючись у глибинах історії розгледіти обличчя наших далеких пращурів, слід пам'ятати: по-перше, інформація про найдавніші часи обмежена, фрагментарна і тому дуже рідко дає змогу дійти однозначних категоричних висновків; по-друге, давні археологічні культури, як правило, характеризуються етнічною невизначеністю; по-третє, протягом кількох тисячоліть після занепаду трипільської культури до етногенезу українців через низку обставин були причетними чимало інших етнічних утворень від племен до цілих народів, і тому, очевидно, варто утриматися від поспішного проведення прямої родової лінії від трипільців до українців. Водночас нині не підлягає жодним сумнівам твердження про те, що окремі елементи трипільської культури (система господарювання, топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту на кераміці та інші) стали невід'ємною частиною української культури.

У 90-х роках XIX століття український археолог Вікентій Хвойко відкрив біля села Трипілля Обухівського району залишки поселень племен пізнього кам'яного віку (енеоліту). Цей період залишив численні пам'ятки, які знаходять на всій території України. Особливо багато їх на околицях Києва і в долині Дніпра. Від села Трипілля на Київщині до Карпат та нижнього Дунаю залишилися сліди життя людини доби енеоліту, і культура цього періоду дістала в науці назву трипільської (наприкінці XIX століття саме в Трипіллі вперше виявлено її пам'ятки).

Людей трипільської культури історики часто називають пелазгами. Прибульці-пелазги, землероби за своїм давнім месопотамським походженням, асимілювавшись зі савранськими землеробами, створили на лесево-чорноземному плато старовинну землеробську культуру, замінивши мотику на плуг. Одомашнивши місцевого тура, вони запрягли тварину в плуг: відтоді землеробство стало плужним. У пошуках сировини для виготовлення знарядь праці давні люди натрапили на чисту самородну мідь, поклади якої виходили на земну поверхню. Вчені вважають, що мідь спочатку сприймалася як варіант м'якого каменю або глина. І лише згодом людство навчилося обробляти мідь - від холодного кування до плавлення та ливарства.

Заслуга трипільців полягала в тому, що ці, успадковані від месопотамців, культури вони акліматизували, розробивши технологію їх вирощування та переробки.

Саме в енеоліті розпочинається перший великий суспільний поділ праці, в основі якого лежало виокремлення пастуших племен. Землероби, тяжіючи до осілості, винайшли рало, змайстрували стіл, склали піч, побудували великі укріплені поселення, а скотарі, схильні до міграції, приручили коня, активно експлуатували колісний транспорт, удосконалювали зброю. Трипільці володіли різним знаряддям виробництва, виготовленим із каменю, а пізніше - з кістки, кременю, бронзи. Йдеться, зокрема, про зернотерки, крем'яні ножі, скрібки, наконечники стріл. Очевидно, саме вони винайшли плуг і запрягли в нього биків, від чого землеробство стало продуктивнішим. Вирощуючи льон і коноплі, завезені здавна з Месопотамії, вони удосконалили технологію виробництва з них волокна і тканини, тобто запровадили ткацтво. Відтак одяг їх був не тільки шкіряним, а й тканим. Практикувалось гаптування (нанесення на тканину за допомогою кольорових ниток орнаменту), плетіння рибальських сіток та будування човнів.

Трипільці мешкали в довгих і вузьких одно - чи двоповерхових спільних оселях. Їхнє житло було зроблено з лози і обпаленої глини з двосхилою покрівлею, а також споруджувалось із дерева, але кожна сім'я мала власну частину житла з окремою глинобитною піччю. Жінка відігравала у трипільських племенах важливу роль у господарстві і посідала високе становище в суспільстві. Поселення розміщувалося у трикутнику при злитті двох річок, що гарантувало певну безпеку. Кількість поселенців сягала кількох десятків тисяч чоловік.

Археологічні дослідження свідчать, що поселення було одночасно спалено. На підставі цього факту вчені висунули гіпотезу, що поселення спалено в ході ритуального акту. Адже відомо, що кожні 50 - 150 років трипільці умисне спалювали поселення, а на іншому місці засновували нове. В давній традиції нашого народу - не будувати нової хати на згарищі. Так, вочевидь, і чинили трипільці.

Громадянське життя і духовна культура - вірування, релігія були ще дуже мало розвинені.

До особливого високого розвитку дійшло у трипільській культурі гончарство. Посуд зразу ліплений руками з нечистої і слабо випаленої глини, де далі стає багатший формами й орнаментикою, а вибір його удосконалюється. Виробляли посуд на місцях, а не привозили здалека, про що говорять збережені останки гончарських печей того часу. На так званих «точках», що були мабуть місцем похоронів і почитання покійників, знайдено крім попелу й недогарків з людських кісток безліч різноманітного посуду. Були там подвійні чашечки без дна (подібні до нинішніх далековидів) та різної форми горщики, мисочки та кухлики. Всі скрашені фарбованим орнаментом із хвилястих ліній та завитків. Крім посуд трапляються по таких «точках» глиняні статуетки, переважно жіночі, хоч тут і там трапляються статуетки чоловіків та тварин. Так орнаментика посуду, як форми статуеток говорять про високо розвинутий мистецький смак і хист людей із часів трипільської культури.

В тогочасному гончарстві одночасно вживали кілька відмінних способів виробу. Найдавніший посуд - полумиски, збанки, кухлі та амфори, ліпили від руки сірої, змішаної з піском глини, а його орнаментика була зжолоблена й невибаглива у формі.

Кращим способом виробляється посуд блідо-помаранчевої краски шляхетний по формі і виконанні, покритий багатою орнаментикою в чорній, червоній і білій фарбі. Є там пляшки з вухом подібні до голови вола, мисочки оперті на людських ногах, посуд у формі птаха та інших тварин. Орнаментика, переважно складена з ліній, кругів, луків, завитків і рівнораменних хрестиків, має в собі й гостинні та тваринні, а навіть людиноподібні мотиви. Разом з безліччю гарних і виразистих статуеток, вся кошиловецька нахідка дає дуже вимовне свідоцтво рівневі усієї трипільської культури.

Вчені думають, що трипільську культуру створило якесь західноєвропейське плем'я, що жило життям осілих хліборобів і тут, на українській землі, почало творити культуру, яка зацвіла пишним цвітом щойно в Греції. Вони думають, що це плем'я, це предки греків, що оселившись на деякий час в Україні, мусили згодом її покинути і заселити побережжя Малої Азії, острови Егейського моря й саму Грецію. Тому то й зовуть цю культуру - передмікенською від грецького міста Мікен в Арголіді, де вона дійшла до свого остаточного розвитку й досконалості.

Історики досі не дійшли спільної думки щодо походження трипільців. Одні переконані, що трипільська культура має автохтонне походження і сформувалася на ґрунті бугодністровської неолітичної культури (В. Даниленко, В. Маркевич). Другі вважають трипільців прафракійцями, що прийшли з Нижнього Подунав'я і Балкана (О. Трубачов, Д. Телегін). Треті схильні до синтезного підходу: трипільська культура є наслідком взаємодії давніх автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону (І. Черніков).

Будучи своєрідною сполучною ланкою між Заходом і Сходом, трипільська культура за рівнем свого розвитку впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася. Похолодання, порушення екологічного балансу, зумовлене екстенсивним характером господарювання, протистояння трипільських общин західного і східних регіонів, наростаючий тиск на землі трипільців скотарських степових племен призвели до занепаду трипільської культури, яка не змогла повністю реалізувати свої потенційні можливості.

етнічний культура енеоліт трипільський

Література

1. В.І. Цимбалюк, Ю.І. Пасічник. Колиска українського народу. - Київ, 2000 р.

2. Іван Тиктор. Велика історія України. - Львів, 1935 р.

3. А.І. Довнань, В.В. Совенко, В.М. Гудима. Київщинознавство. - Біла Церква, 2004 р.

4. Михайло Грушевський. Історія України. - Київ, 1992 р.

5. В.М. Скляренко, В.В. Мирошнікова та інші. Україна: повна енциклопедія. - Харків, 2007 р.

Размещено на Allbest.ru