Взаємовиключні поняття "Схід" і "Захід" ввійшли в обіг ще за кілька століть до того, як Україна прилучилася до цивілізованого світу. В літературі, оминаючи Гомера, ці поняття уперше зустрічаємо в Геродота, що описував конфлікт між греками (Заходом) і персами (Сходом). Входження цих понять в історичну свідомість доби пізньої античності зумовлене адміністративним поділом пізньої Римської імперії на східну й західну частини. Границя між ними проходила уздовж східного пограниччя земель, які до дев'яностих років XX ст. складали Югославію; отже, свого часу майже вся колишня Югославія належала до Заходу. Вклинення слов'ян у Балканський півострів у VI ст. ще більше розмежувало Схід і Захід. Церковна адміністрація, організована за світською схемою, теж відрізняла західні церковні спільноти від східних, називаючи останні ecclesiae orientales. Цей поділ, однак, не мав "антисхідної" спрямованості - навпаки, ранні християни Середземномор'я ставилися до Сходу з особливою повагою, як до землі, що породила Спасителя. Все це було зрозумілим з географічної точки зору і з перспективи головних політичних центрів того часу: фактично Царгород (місто Візантій) лежав на схід і від Равенни - однієї зі столиць Західної імперії, і від Риму - осідку найголовнішого західного патріархату. В XI ст., після поділу Церков, а особливо в 1204 р., після нападу на Візантію хрестоносців, справи погіршилися, оскільки відтоді поняття "Схід" набрало в очах Заходу негативного забарвлення, а самі візантійці та народи, що залишилися під їхнім культурним верховенством, пройнялися нехіттю до католицького Заходу.

З погляду історика культури, деякі області України підпали під вплив Заходу ще до 1349 року; після 1569 р. цей вплив значно посилився і поширився, протривавши до 1793 року. А коли говорити про вплив польських еліт на Західну та Правобережну Україну, його часову межу можна продовжити до 1918 чи навіть до 1939 р. Цей "Захід" виступав передовсім у польському кунтуші (пізніші габсбурзькі впливи були часово і територіально обмежені), і в переломну добу XVI-XVII ст. його головну культурну місію здійснив знову ж польський варіант католицької контрреформації. Єзуїти впроваджували латину й нові педагогічні методи, православні усе те приймали. Навіть відродження інтересу до грецької мови було лише відгуком на засилля України латиною й католицькими новинками. А одним із результатів було те, що в першій половині XVII ст., і вперше в українській історії, українські елітарні верстви змогли нарешті звернутися до античних культурних джерел безпосередньо - грецьку мову в Київській Русі знали дуже мало. Усе ж на практиці висока культура доходила до українців не так через латинську і грецьку, як через польську мову. Переможний наступ цієї мови завершився виникненням своєрідного суржика, яким місцеві православна та уніатська еліти XVI-XVII ст. користувалися на письмі і, мабуть, в усному мовленні.

До культурного наступу Заходу ці еліти почасти адаптувалися, почасти - зустріли його вороже. Їхню реакцію називають відродженням руської віри. Це знайшло свій вираз у полемічній літературі й створенні Острозької академії та Могилянської колегії, а також інших шкіл, створених за їх зразками. Офіційно боротьбу зі, здавалося б, нездоланним Заходом українські еліти вели за грецьку віру своїх предків, на ділі вдаючись до тієї ж зброї, яка забезпечила Заходові його перевагу - до єзуїтської педагогіки, католицької ученості та католицького письменства.

Отож, і стимули, і засоби для захисту візантійських культурних цінностей українські еліти отримали не так від греків, як від самого Заходу. Такий захист "рідного" Сходу за допомогою західних обладунків не було винятковим явищем у Європі XVI-XVII ст. Схожі механізми діяли і в інших регіонах на пограниччі західної та візантійської культур - як-от на тих грецькомовних територіях, що їх після 1204 р. Венеція відібрала у Візантії. Особливо помітним це явище було на Криті. Звичайно, до виникнення якогось греко-венеційського суржика на цьому острові не дійшло. Натомість сталося щось інше, подібне: грецький словник переповнили венеційські елементи. Не менш важливо й те, що в XVI-XVII ст. грецькі піддані Венеційської республіки, також відкидали унію і творили свою власну, так звану критську літературу, проте у цьому творчому процесі нерідко вдавалися до прямих перекладів чи запозичень із венеційських, частково єзуїтських творів.

Наступ Заходу ніс в українські землі потенційну небезпеку - втрату єдності української нації. Тут приходить на думку доля хорватів і сербів. Одномовність цих двох народів, грубо кажучи, не забезпечила їхньої національної єдності, бо вже від XI ст. обидві групи були розділені кордонами й вірою. На відміну від сербів з хорватами, збереженню української нації сприяли три чинники: по-перше, тривалість періоду, протягом якого більша частина української території перебувала під правлінням однієї держави, а саме, польсько-литовської Речі Посполитої; по-друге, порівняно недовгий час, коли цією ж територією правило кілька держав (1772-1945); по-третє, неповне окатоличення західноукраїнських земель.

Незважаючи на проникнення Заходу в українські землі - а тривало воно протягом кількох століть - українці стали "Сходом" в західноєвропейських очах доволі рано - ще до поділу Польщі. Сталося так не тільки тому, що більшість українців сповідали "східну віру" і до останньої чверті XVII ст. підлягали східному патріархові (уніати, щоправда, підпорядковувалися західному патріархові-папі). Сталося так тому, що сама Польсько-Литовська держава, яку ще в XVI ст. Захід вважав своєю частиною, від середини XVII і майже до середини XVIII ст. почала - безпідставно - розглядатися як приналежна до Сходу. Цей новий погляд зародився навіть раніше. Доказом послужить картина Рубенса на сюжет з Геродота, що нині знаходиться в Бостонському музеї мистецтв. На ньому зображена Томіріс, цариця скіфських массагетів VI ст. до Христа, які жили в басейні Каспійського моря. На Рубенсовій картині, написаній 1625 року, члени почту цариці вдягнені як польські шляхтичі. Мода на східну одежу не лише козаків, а й польської та української шляхти пов'язана зі стосунками (не завжди ворожими) козаків і польсько-литовської Речі Посполитої з Османською імперією та її васалами. Але не лише ця орієнталізація формувала уявлення Заходу про Річ Посполиту. У XVIII ст. до неї приклалися євреї Речі Посполитої (яких стільки мешкало в українських містах та містечках), чиї лисячі шапки й довгополі безрукавки були не до вподоби носіям Просвітництва, і західним, і місцевим, які надавали перевагу сюртукам та білим пудрованим перукам.

Під впливом останніх подій минулого століття один песимістично настроєний польський критик, пан Смеч, погодився з думкою, що в культурному розумінні його рідний край штучно зміщено на схід, і відвів своїм землякам - "врешті-решт, європейцям" - місце якраз посередині між Азією та Європою. При цьому, на жаль, він дав зрозуміти, що Азія починається на схід від Бугу - тобто на сучасному польсько-українському кордоні. Таким чином пан Смеч дійшов згоди з Пантелеймоном Кулішем (див. епіграф), але, як і той, забув віддати належне Польщі за її посередництво у впровадженні західних цінностей на українських землях Тепер стає більш зрозумілим той факт, що саме в XV ст. Юрій Дрогобич зумів досягти успіху в Болоньї - єдиний українець, що отримав посаду ректора у великому західному університеті. Адже тоді Польща ще однозначно вважалася частиною Заходу. Якщо дивитися на речі під цим кутом зору, то легше зрозуміти, чому в свідомості українців прилучення частини їхньої території до того, що мислиться ними беззастережно як "Захід", датується 1772 роком, - тобто, коли "Ґаліція і Льодомерія" почали належати вже не орієнталізованій Польщі, а Габсбурзькій імперії.

Приклад з 1990 року проілюструє нашу наступну тезу: на сьогодні вона, може, й недійсна, але зберігає значення у ширшій перспективі. У київському готелі "Москва", тоді ще радянські авіалінії "Аерофлоту" рекламували рейс "Київ - Афіни - Київ", вживаючи російського - а первісно, візантійсько-новогрецького - варіанту назви міста Перікла та Платона. Якщо киянин і сьогодні летить "в Афіни" замість "в Атени", а то й "до Атен" (так уживали це слово у Києво-Могилянській колегії, наслідуючи західні зразки), то робить це тому, що його предки підпали під контрнаступ російського, з візантійським ухилом, "Сходу". Почався цей контрнаступ ще в 1650-х рр., охоплюючи з часом дедалі більшу частину української території.

Тут виникає ще одна складність. На початку ми зазначили, що перший вплив візантійського "Сходу" прийшов до України з півдня - як із самої візантійської столиці, так і через візантинізовані Балкани. Варто тепер поміркувати над тим, що друга хвиля візантійського впливу надійшла з півночі: спочатку не надто сильна - з Московського царства, потім дужча - звідти ж, із Російської імперії. Безперечно, що на початках культурних взаємин між Москвою і Росією, з одного боку, та Україною, з іншого, Північ, ще до того як почати контрнаступ, мусила спочатку захистити власні візантійські цінності, які вважала корінними й оригінальними. Цей захист здійснювався разом з умілим використанням як досягнень, так і людських ресурсів України. Під цим оглядом доречно згадати диспут нещасливого Лаврентія Зизанія з представниками московського патріарха, що відбувся в його резиденції (див. далі, Нарис 9); пригадується також "очищення" релігійних текстів, до якого взявся був патріарх Нікон, і яке велося спочатку за начебто грецькими, а насправді переважно київськими зразками; пригадується видання московського Анфологіона 1660 року, в якому київські тексти з'явилися в іншому, місцевому правописі. Відзначимо також кар'єру в Москві таких учених елліністів та латиністів українського походження як Єпифаній Славинецький та Арсеній Корецький-Сатановський.

Так тривало до останньої чверті XVII ст. А невдовзі сталося те, що відоме усім: неовізантинізм - культурна опора Московського царства - програв двобій, хоча ще якийсь час відбивався зусиллями як приїжджих греків (чи імігрантів), так і доморослих учених, як-от Євфимій з Чудовського монастиря в Кремлі. Не минуло й п'ятдесяти років, як Російська імперія почала великими порціями імпортувати культуру із Заходу, а незабаром західні цінності вже через Росію перекочували і в її українські володіння. У 1730-х та 1740-х рр. італієць Растреллі та німець Йоганн Ґотфрід Шедель вже споруджували чи планували київські будівлі (Андріївську церкву, Велику Лаврську дзвіницю); а прибули ці митці до Києва не з Італії чи Німеччини, а із Санкт-Петербургу.

Размещено на Allbest.ru