Українське книговидання XIX-XX століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

1

Українське книговидання XIX-XX століть

книговидання національне друкарня валуєвський

"Енеїда" Івана Котляревського з'явилася не на пустому місці. У попередніх розділах уже йшлося про те, що українська народнорозмовна мова вживалася у друці дуже рідко, переважно як вкраплення в іншомовних книгах. Натомість помітне місце в українському друкарстві XVII -- початку XVIII ст., а в Західній Україні і пізніше, посідали тексти, надруковані "простою мовою" -- книжною, але достатньо наближеною до народнорозмовної. Вихід 1798 р. у світ перших книг "Енеїди" було підготовано і дедалі більшим поширенням записів українського фольклору. Попри наявність і раніше окремих друків, в основі україномовних, але досить різних за своїм мовним обличчям, значення твору, орієнтованого на впровадження у книговидання нової літературної мови, важко переоцінити.

Друкована "Енеїда" сприяла зацікавленню українським словом і стала стимулом для наступних ініціатив у галузі українського за змістом і мовою книговидання. Але нове пробивало собі шлях повільно, долаючи великі труднощі. Здавалося б, перша половина XIX ст. була часом відносно сприятливим для швидкого розвитку українського друкарства. Більшість населення України становило селянство, яке поспіль розмовляло українською мовою; процеси його денаціоналізації на той час практично не починалися. Проте більшість селян були неписьменними. Якщо ж говорити про українське панство та духовенство, то значна їх частина в побуті теж іще користувалася мовою українською, інші мови вживала як писемні, в основному в спілкуванні із зовнішнім світом. З часом більш масове, ніж раніше, поширення імпортованих книжок, а потім і книжок, друкованих в Україні російською, польською, латинською чи французькою, в Галичині та Буковині німецькою, на Закарпатті угорською мовами, було чинником розвитку освіти і, попри вплив на втрату елітами рідної мови, сприяло в кінцевому підсумку поширенню патріотичних настроїв, а отже, вело до усвідомлення частиною освічених людей ролі мови національної. Починалося це часто із зацікавлення фольклором, розповсюдження його записів, і тільки згодом приходила думка, що сферу вжитку народної мови слід поширювати на інші ділянки інтелектуального життя. А поки що найбільша на той час в Україні друкарня Києво-Печерської лаври, як і раніше, друкувала головно релігійні тексти мовою церковнослов'янською в її русифікованому варіанті. При ній продовжувала діяти друкарня Київської академії, яка видавала релігійні і світські книжки російською мовою "гражданськими" літерами.

Розширення світського друкарства у Києві значною мірою пов'язане з діяльністю вченого-краєзнавця і бібліографа митрополита Євгенія Болховитинова. Він надав Лаврі право на видання своїх описів Києво-Софійського собору і київської ієрархії (1825, перевидання 1831, 1847 і пізніше) та Києво-Печерської лаври (1826, перевидання 1831, 1847 і далі). Якщо раніше на виданнях "гражданського" шрифту як місце друку вказувалася друкарня Київської академії при Печерській лаврі, то з цього часу дедалі частіше "гражданські" російськомовні друки почали виходити з вказівкою на друкарню лаврську. Таким шрифтом у Києві спочатку видавалися підручники для початкового навчання, календарі, пізніше і періодичні видання. Поряд з лаврською, книжки "гражданкою" виходили в світ з друкарні при губернському правлінні, яка забезпечувала регіон бланками і різними друками, пов'язаними з адміністрацією. Подібною діяльністю займалися урядові друкарні в інших губернських центрах -- Харкові, Чернігові, Кам'янціПодільському, Житомирі. 1837 р. надійшло розпорядження про видання у центрах губерній "Губернских ведомостей", які мали вміщувати не тільки офіційні матеріали, але й статті, цікаві для людності.

Принципово нову сторінку друкарства України відкрив Харківський університет. Ще перед офіційним його заснуванням розпочалася підготовка до створення тут друкарні. Вже 1804 року з ініціативи фундатора університету В. Каразина куплено чотири друкарські верстати, матриці для 12 кириличних і трьох латинських шрифтів, численні інші матеріали, крім того, ляйпцізькій словолитній фірмі Брайткопфа і Гертеля замовлено матриці не тільки літер, але й цифр, математичних і календарних знаків, нот. Найбільше серед продукції університетської друкарні було наукових видань, а також навчальних посібників. Можна назвати для прикладу підручник риторики І.С. Рижського, курс загальної хімії Ґізе (п'ять частин), праці з математики, філології, історії, музики. У 1833-1838 рр. надруковано фольклорно-історичну збірку "Запорожская старина" І. Срезневського, на той час професора Харківського університету. Особливо слід відзначити видання українською мовою п'єс І. Котляревського "Наталка Полтавка" (1838) і "Москаль-чарівник" (1841), посмертне повне видання "Енеїди" у шести частинах (1842). Надруковано також твори Квітки-Основ'яненка "Шельменко -- волосний писар" (1831), "Сватання" (1836-1840), "Гануся" (1840), "Шельменко-денщик" та інші. Починаючи з 1812 р., у Харківській університетській друкарні виходили численні періодичні видання: газета "Харьковский еженедельник", часописи "Харьковский Демокрит", "Украинский вестник", "Харьковские известия", "Украинский журнал", збірники "Украинский альманах", "Украинский сборник". У них переважала українська тематика, але україномовні тексти (такі, як наприклад, вірші і переклади Петра Гулака-Артемовського) належали до винятків.

Альманах "Русалка Дністровая", підготований студентами греко-католицької духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким, мав, як слушно вважають, для Галичини подібне значення, як "Енеїда" Котляревського для України Східної. Цей збірник оригінальних творів, записів фольклору та історичних матеріалів був яскравим виявом прагнення до творення нової української культури як культури загальнонаціональної ³ . У зв'язку із забороною видати цю книжку у Львові довелося друкувати її у Буді, в друкарні Пештського університету; у Відні надруковано два випуски альманаху "Вінок русинам на обжинки" (1846-1847).

Загальноукраїнське значення мали також книги, видані в Російській імперії за межами України. У Петербурзі вийшли "Кобзар" Шевченка (1840), його ж поеми "Гайдамаки" (1841), "Гамалія" (1844), альманах "Ластівка" Євгена Гребінки (1841). У Москві видано збірки українських народних пісень Михайла Максимовича (1827 і 1834), повісті Григорія Квітки-Основ'яненка (1834-1837), "Москаль-Чарівник" Івана Котляревського (1841). Важко переоцінити, зокрема, значення виходу у світ Шевченкового "Кобзаря". Він справив величезне враження на сучасників, -як показали дальші десятиліття, вплив Шевченкового слова на національне пробудження українського народу дедалі зростав. Воно стало чинником формування історичної свідомості, сприяло культурній та політичній інтеграції Галичини й Буковини з Наддніпрянською Україною. Те, що Шевченкова творчість дійшла до Закарпаття з великим запізненням, негативно відбилося на інтенсивності національно-політичного життя українців цього краю.

Склалося так, що ті твори, покликані відіграти істотну роль у долі українського народу, не змогли своєчасно побачити світ. "Книги битія українського народу", сконфісковані після арешту членів Кирило-Мефодіївського братства, були опубліковані зі знайденого у поліційних архівах рукопису щойно 1918 р.

Якщо б вони стали відомі загалові громадянства раніше, це могло б бути визначним явищем у політичному житті, в національному усвідомленні інтелігенції. Це ж стосується і польськомовної книги Василя Подолинського "Слово перестороги". Її єдиний примірник, датований кінцем 1848 р., який з невідомих причин не був тиражований, засвідчує зародження самостійницької думки вже у цей час. Втім, спадщина Кирило-Мефодіївського товариства так чи інакше знайшла свій шлях до читачів через творчість колишніх його членів Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша.

Події, переломові в багатьох відношеннях для всього українського народу, відбувалися на західноукраїнських землях 1848 р. У ході революційного руху були сформульовані національні політичні програми, почала виходити перша українська газета "Зоря Галицька", яка виступила з маніфестом про соборність українського народу і його право на розвиток власної культури. Започатковано викладання української мови й літератури у Львівському університеті, видано ряд політичних брошур і листівок, що мали на меті залучення до політичного життя не тільки інтелігенції, насамперед священиків, але частково й селян, які брали участь у виборах до парламенту Австрійської монархії.

У Східній Україні пожвавлення національного книговидання було пов'язане з активізацією культурного життя в кінці 50-х -- на початку 60-х рр. За кваліфікованою оцінкою С.Єфремова, на зміну спорадичним спробам українського книговидання приходить дедалі систематичніша діяльність у цій царині окремих відданих українській національній ідеї діячів. Про початок нової доби у цій справі засвідчило видання Кулішем в 1856-1857 рр. фольклорно-історичного збірника "Записки о Южной Руси" (надрукованого "кулішівкою" -- розробленим ним фонетичним правописом, яким ми користуємося дотепер) і заснування друкарні в Петербурзі ⁵. Ініційовані й фінансовані Кулішем видання і друкарське підприємство -- два різні аспекти його діяльності, оскільки друкарня приймала замовлення і від інших видавців. У 1857-1859 рр. вийшли друком україномовні проповіді і три збірки бесід на релігійні теми Василя Гречулевича.

Великий вплив на сучасників, як і на наступні покоління, мав український за тематикою місячник "Основа", що виходив у 1861-1862 рр. в Петербурзі у тій же друкарні Куліша українською і російською мовами тиражем близько двох тисяч примірників. Поява в Україні в 1859-1860 рр. недільних шкіл зумовила видання численних Букварів та інших підручників для початкового навчання: "Граматка" П. Куліша (Петербург 1867), "Домашня наука" К. Шейковського (ч. 1-2, Київ 1860-1861), "Буквар Южнорусскій" Т. Шевченка, (Петербург 1861), "Українська абетка" М. Гатцука (Москва 1861), "Українська граматика" Іллі Деркача (Москва 1861), "Граматика задля українського люду" (Москва 1862), арифметика Олександра Д. Мороза (Київ 1862) та інші. Газета "Черниговский листок" виходила українською і російською мовами у Чернігові з липня 1861 до серпня 1863 р.; видавцем і редактором її був Леонід Глібов. Вона містила, крім його власних творів, також твори О. Кониського, П. Куліша, П. Кузьменка, М. Вербицького, фольклорно-етнографічні матеріали. Після припинення у жовтні 1862 р. виходу журналу "Основи" -- це був єдиний часопис у Російській імперії, який друкував матеріали також і українською мовою. Натомість у Галичині (у Львові виходили українські літературно-громадські часописи "Вечорниці" (1862-1863), "Мета" (1863-1865) розпочалося також видання брошур науковопопулярного змісту для народу.

Якщо в Галичині видавничий рух розвивався й далі, в Наддніпрянщині його перервали жорстокі репресії. Їхній ініціатор міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв став виразником позиції тодішніх російських урядових кіл, переляканих розвитком національних рухів у Польщі й Україні. 1862 р. розпорядженням Валуєва заборонено недільні школи, деякі з українських освітніх діячів були арештовані і вислані до Сибіру. У відповідь на подання про надрукування підготованого Пилипом Морачевським українського перекладу Євангелія міністр заборонив друкування не тільки Євангелія, але й будь-яких книг українською мовою, крім художньої літератури. В інструкції 30 липня 1863 р., інформуючи міністра освіти про цю заборону, він вказав мотив: "ніякої окремої малоросійської мови не було, нема і не може бути".

Валуєвський циркуляр наніс непоправного удару справі українського книговидання, яке починало так обнадійливо розвиватися. Якщо 1862 р. у Російській імперії вийшло 40 українських книг, то впродовж 1863 р. -- 15, а в наступні роки публікувалися лише окремі книги, зокрема фольклорні збірники і два різні видання "Кобзаря", здійснені 1867 р. в Петербурзі Дмитром Кожанчиковим та Іваном Лисенковим.

Цензурні переслідування в Росії зумовили сконцентрування на тривалий час українського книговидання в Галичині. Спершу тут на видавничому русі істотно позначався конфлікт між народовцями і "москвофілами", який стосувався не тільки мови видань, але й шрифту: "москвофіли" друкували книжки штучним "язичієм" (спершу варіантом "старогалицької" книжної мови, яку з часом дедалі більше наближали до російської), народовці прагнули вживати українську загальнонаціональну мову. У Києві наукові видання друкувалися у цей час лише російською мовою, але заснований 1872 р. Південно-західний відділ Російського географічного товариства в свої публікації включав і українські фольклорні тексти. У другій половині 70-х рр. на Наддніпрянщині, зокрема в Києві, дещо пожвавилося видання художньої і науково-популярної літератури, з'являється українська дитяча книжка.

Тут нема змоги викладати всі перипетії історії українськомовного друкарства в підросійській Україні, де чергувалися періоди поліційних репресій з роками деякого послаблення цензурного режиму. Емський указ імператора Олександра II від 30 травня 1876 р. забороняв видання будь-яких книжок українською мовою, крім історичних документів, етнографічних матеріалів і дозволеної цензурою художньої літератури. Безпосередньою реакцією на Емський указ стало заснування М. Драгомановим за дорученням Київської громади Вільної української друкарні в Женеві. Довголітнім її керівником був Антін Ляхоцький (псевдонім Кузьма). Найвідоміші женевські видання-редаговані Драгомановим збірники "Громада" (т.1-5, 1878-1882) і однойменний журнал (1881), твори самого Драгоманова і Сергія Подолинського. 1876 р. на кошти київської Старої громади надруковано у Празі Шевченків "Кобзар", другий том якого містив заборонені в Росії твори; 1878 р. видано мініатюрного формату "Кобзар" у Женевській друкарні.

Драгоманівські видання нелегальними каналами пересилалися в Україну, але поліційний контроль був достатньо дієвим, щоб не допустити їх масового розповсюдження. Дійти до широких кіл читачів могли тільки легальні публікації, вихід яких у світ був зведений до мінімуму цензурним режимом. Ставлення російської імперської влади в центрі і на місцях до українських видань визначалося як демократичним спрямуванням більшості з них, так і прагненням урядових кіл не допустити перетворення української мови в повноцінний засіб суспільної комунікації. В конкретних випадках дозволи або заборони друкування книжок були пов'язані з коливаннями урядової політики між спробами обмежених ліберальних реформ і тенденцією до цілком авторитарного правління. Більше або менше свавілля цензорів визначалося і неоднаковим тлумаченням ними діючих правил, різними поглядами щодо можливих наслідків впровадження їх у життя. За даними архіву київського окремого цензора, в 1894 р. заборонено друкувати 50 назв, у тому числі кількох оповідань Марка Вовчка, українського перекладу "Зачарованого місця" Гоголя, підготованого Цезарем Білиловським альманаху "Складка", збірника народних пісень Миколи Лисенка, окремих творів Л. Глібова, М. Кропивницького, М. Коцюбинського. Впродовж 1903 і наступних років не допущено до друку навіть таких далеких від будь-якої політики книг, як збірка дитячих казок, брошури про Олександра Македонського, Кирила та Мефодія, науково-популярні книжечки про вулкани й фізіологію людини, порадник для вагітних жінок і молодих матерів. Нестабільність українського книговидання, тривалість періодів застою наочно відображають наявні бібліографії і каталоги україномовних видань.

В умовах, коли освітня українська книжка переслідувалася особливо нещадно, дедалі більшого поширення набували так звані лубочні видання "для народу" -- низькопробні пригодницькі й гумористичні тексти, розповіді про відьом і чортів тощо. Малоосвічених читачів приваблював невибагливий зміст, який гармоніював з кольоровими крикливими обкладинками багатьох з таких книжечок. Перевага серед них російськомовних друків пояснювалася і великими фінансовими можливостями російських видавців, і тим, що школи були російськими, а звичка до російської мови виносилася з війська, прищеплювалася практикою адміністративних установ і церкви, яка дедалі більше русифікувалася.

Протиставитися цьому всьому мала масова українськомовна книжка, за створення і поширення якої взялася молода українська інтелігенція, дуже нечисленна, але щиро віддана народній справі. Особливо великими щодо цього були заслуги Бориса Грінченка". На пожертвувані І.Череватенком кошти він, разом зі своєю дружиною Марусею Загірною, розпочав друкування в Чернігові доступних для широких кіл читачів творів красного письменства й освітніх книжечок, в яких наукові знання, щоб обійти цензурну заборону, викладалися в художній формі. За вісім років видано 50 назв, що, як на ті часи, було неабияким досягненням. У Харкові виникло видавництво, на книжках якого позначалося: "видано Вс.І.Гуртом". Йшлося тут не про прізвище якогось Гурта, а про те, що книжки готували і видавали Гнат Хоткевич і його однодумці спільно, всі гуртом.

Стабільним, порівняно з попередніми, виявилося видавництво "Вік", керівниками й активними співробітниками якого були визначні громадські й культурні діячі Олександр Кониський, Василь Доманицький, Сергій Єфремов, Олександр Лотоцький. Спершу видавництво, започатковане пожертвою Кониського, не мало назви, його діяльність була обмеженою. Наприкінці століття воно почало отримувати допомогу Всеукраїнської загальної організації очоленого В.Антоновичем та О.Кониським об'єднання українських ліберальнодемократичних діячів київської Старої громади та громад інших міст. У зв'язку з відзначенням 1898 року сторіччя першого видання "Енеїди" Котляревського було підготовано тритомову фундаментальну антологію української літератури XIX віку, так і названу "Вік" (Київ, т.1-3, 1899-1902; перший том, присвячений поезії, вийшов двома виданнями). Таку саму назву прийняло і видавництво.

З поданих до 1903 р. на розгляд цензури 230 рукописів вдалося видати лише бл. 80. Все ж у 1900-1918 рр. "Вік" видав 331 книгу загальним накладом 1,7 млн. примірників. Серед них були серії "Українська бібліотека", "Сільська бібліотека", зібрання творів українських письменників, популярні брошури. Жодне тогочасне видавниче підприємство Наддніпрянщини не змогло зрівнятися з "Віком" за розмаїттям і обсягом книжкової продукції.

Велике значення мала поява на Україні нових друкарень, серед них і таких технічно досконалих, як Степана Кульженка в Києві і Євтима Фесенка в Одесі, які, крім російських, видавали й українські книжки. Найбільше нотне видавництво і друкарня нот діяли в Києві при нотній книгарні Л.Ідзиковського. Ця книгарня, як і київсько-одеська, власником якої був Б.Корейво, велику увагу приділяла виданню і поширенню нот українських народних пісень, творів Миколи Лисенка та інших композиторів.

Поява друкарень у провінційних містах створювала умови для розгортання і в них видавничої діяльності. 1886 р. у Херсоні надруковано збірник драматичних творів Івана Карпенка-Карого. Виявом пожвавлення культурного життя стало видання літературних альманахів у Чернігові ("Степові квіти", 1899; "Хвиля за хвилею", 1900), Херсоні ("Перша ластівка", 1905) та інших містах.

Валуєвський циркуляр і Емський указ фактично втратили силу лише внаслідок революції 1905 р. Надалі книги, газети й журнали часто заборонялися за їхній зміст вже після їх видання. Стало можливим і видання української преси, та щодо неї цензура була особливо сувора. Зокрема була заборонена наприкінці 1905 р. перша на терені Російської імперії україномовна газета "Хлібороб" (виходила в Лубнах на Полтавщині тиражем до 5 тис. примірників), у 1906 р. заборонено газети "Вільна Україна" (Петербург), "Добра порада" і "Запоріжжя" (Катеринослав), "Народна справа" (Одеса), "Слобожанщина" (Харків). Друга в Наддніпрянщині українська газета -- "Рідний край", заснована в кінці 1905 р. у Полтаві Миколою Дмитрієвим, 1907-1913 рр. виходила за редакцією Олени Пчілки в Києві; 1915-1916 рр. -- у Гадячі, причому російським правописом, т.зв. "ярижкою", щоб обійти заборону українськомовної преси в роки війни. Важко переоцінити значення публікації в Києві впродовж 1906-1914 рр., в основному, на кошти заслуженого для української справи мецената Євгена Чикаленка, щоденної газети "Рада", навколо якої гуртувалася українська інтелігенція. В 1907 р. перенесено зі Львова до Києва друкування "Літературно-наукового вісника". Важливе значення в літературному житті відігравав часопис "Українська хата" (1909-1914).

Великим був внесок у розвиток української культури видавництва "Час", що діяло в Києві в 1908-1920 рр. Фундаторами і керівниками цього поставленого на належному фаховому рівні підприємства стали Василь Королів-Старий, Максим Синицький, Модест Левицький, П.Петрушевський. Видавництво мало друкарню і книгарню, а капітал його -- річ нечувана перед тим для української установи -- перевищив мільйон карбованців. Серед видань були твори українських письменників і переклади з різних мов, підручники, брошури для широкого кола читачів, кольорові поштівки з текстами народних пісень Амвросія Ждахи. В Одесі перше українське видавництво "Сніп" засноване 1905 р. заходами голови одеської "Просвіти", визначного книгознавця, бібліографа і лексикографа Михайла Комарова ¹³. Невеликі українські видавництва діяли і в інших містах Наддніпрянщини.

Як і раніше, україномовні книжки друкувалися також у Петербурзі та Москві, де різні друкарні приймали замовлення українських письменників і освітніх діячів; окремі російські книгарі-видавці видавали українські лубочні друки для заробітку. Місячник "Украинская жизнь" виходив у Москві 1912-1917 рр. за редакцією Симона Петлюри та Олександра Саліковського, інформуючи про життя України також і тих, хто не знав української мови. В 1898-1917 рр. видавничу діяльність у Петербурзі вело Благодійне товариство для поширення загальнокорисних і дешевих книжок, очолене Данилом Мордовцевим. Відомо понад 80 виданих ним брошур з природознавства, сільського господарства, медицини. Проте українському книговиданню і далі доводилося долати найрізноманітніші перешкоди, зумовлені як політикою уряду, так і свавіллям місцевої адміністрації. З 1914 р. репресії відновилися з новою силою.

Як вже зазначалося, в Галичині умови для розвитку української культури на національній основі були незрівнянно сприятливішими, ніж на землях, підвладних Російській імперії. Імперія Габсбурґів, принаймні, не заперечувала існування українців (що їх тут, як і в Буковині та на Закарпатті, ще довго називали русинами) як окремого народу. Цензурні обмеження були пов'язані, насамперед, зі змістом видань, а не з їхньою мовою. З впровадженням з 60-х рр. конституційного ладу попередню цензуру скасовано, але прокуратурі надано право конфісковувати надруковані тексти з політичних та інших мотивів. У той же час, управління в Галичині фактично передано польській меншині, оскільки недемократичне виборче законодавство поставило провінційне самоврядування під контроль великих землевласників, а ними були поляки. Не дивно, що протегувалися польські середні школи, урядові субсидії надавалися в першу чергу польським культурно-освітнім установам. Проте існувала можливість легального відстоювання політичних прав українською більшістю населення краю. Чинниками культурного життя стали національні освітні та інші товариства і преса. Перемога "народовського" напряму над "москвофільським" зумовила остаточне утвердження соборницького спрямування більшості галицьких видань. Завдяки цьому, як і завдяки активній участі в книговиданні й журналістиці Галичини діячів культури з інших регіонів -- Наддніпрянщини, Буковини, Закарпаття, друковані у Львові, Коломиї та інших галицьких містах книги й періодика ставали загальнонаціональними за своїм значенням, сприяючи перетворенню Галичини в "український П'ємонт" -- осередок культурно-національних ініціатив для всієї України.

Засноване в 1868 р. товариство "Просвіта" вважало одним з головних завдань книговидання. За перші 50 років товариство видало 348 популярних книжок, серед них 88 оповідань, 52 книжечки історично-географічного змісту, 28 на природничі й лікарські теми.

Популярністю користувалися також щорічні календарі "Просвіти" та інші українські календарі-альманахи. Етапними явищами в українській журналістиці стали львівська газета "Діло" (1880-1939, з 1888 р. -- щоденна), чернівецька "Буковина" (1885-1916), редагований І. Франком та М. Павликом радикальний журнал "Народ" (1890-1895), створений і керований І.Франком місячник "Житє і слово" (1894-1896). Якісний перелом у рівні періодики для інтелігенції засвідчив місячник "Літературно-науковий вісник", який виходив 1898-1906 у Львові за редакцією М. Грушевського, І. Франка, В. Гнатюка, а пізніше в Києві. Висока вимогливість редакторів, їх наполеглива організаційна діяльність забезпечили високий рівень всім рубрикам журналу -- літературним творам і критиці, публіцистиці, хроніці громадського та культурного життя, бібліографічній інформації. Головною подією в історії релігійного книговидання стало заснування в 1895 р. друкарні при василіянському монастирі в Жовкві як бази для видавництва отців василіян. Заснування цього видавництва дало поштовх для створення василіянських видавничих осередків в Ужгороді на Закарпатті, Прудентополісі в Бразилії, Біксаді в Румунії, Мондері в Канаді (пізніше перенесено до Торонто), а також у США й Аргентині. Національна преса стала істотним чинником популяризації українських книжок, видавці яких, як і видавці газет та журналів, керувалися просвітницькими мотивами. Саме з такою метою видавалися Іваном Франком серії "Дрібна бібліотека" (1878-1881) та "Літературно-наукова бібліотека" (1889-1898),

Костем Паньківським -- "Мала бібліотека". Особливо успішною виявилася діяльність Українсько-руської видавничої спілки -- акціонерного товариства, яким керували Михайло Грушевський, Іван Франко і Володимир Гнатюк. У "великій" і "малій" серіях друкувалися твори українських письменників і переклади наукових та літературних праць іноземних авторів. За два десятиріччя опубліковано 600 книжок, накладом від 500 до 1700 примірників кожна. Важливим видавничим центром стало Товариство ім. Шевченка, яке 1892 р. було перетворене в наукове. Друкарня товариства діяла з 1873, з 1892 р. у ній виходили "Записки Наукового Товариства ім. Шевченка" -- солідний науковий журнал з гуманітарних наук. До 1939р. вийшло 155 томів; у 1895-1913 рр. головним редактором "Записок" був Михайло Грушевський. Під його керівництвом розгорнулося також видання історичних документів і наукових монографій. Українську книгу розповсюджували книгарні НТШ і "Просвіти" у Львові, засновувалися українські книгарні і в повітових містах. Розуміється, в Галичині відкривалося і немало польських книгарень, причому нерідко книгарі були одночасно видавцями і власниками друкарень. Одним з найбільших видавців польської літератури став львівський книгар Герман Альтенберґ. Книгарня і друкарня Осії (Озияша) Цукерканделя і його сина Вільгельма в Золочеві випускала дешеву малоформатну серію "Загальна бібліотека" ("Biblioteka powszechna"), а також т.зв. брики -- посібники-шпаргалки, в т.ч. й україномовні, для гімназистів. На Буковині активізувалися німецькі й румунські видавництва та друкарні, на Закарпатті -- угорські. З 1864 р. в Ужгороді діяло освітньо-видавниче "Общество св. Василія Великого" москвофільського напряму; з 1902 р. його активи перейшли до торговельно-видавничої спілки Унія (Unio).

Усього в 1909 р. працювало 17 українських видавництв у Східній Україні: в Києві, Полтаві, Одесі та інших містах. У Галичині до кінця XIX ст. відомі 11 книжкових видавництв, на початку XX ст. -- понад 30. За 1798-1916 рр. вийшло понад шість тисяч назв книг українською мовою, у тому числі не менше 2,8 тис. у Східній Україні і поза межами українських земель. Твори Т.Шевченка з 1840 до 1914 р. видавалися в Україні та поза її межами понад 500 разів.

У роки Першої світової війни (1914-1918 рр.) книговидання на українських землях різко зменшилося. У Росії випуск книг українською мовою знову опинився під забороною, за дуже незначними винятками. Одночасно пожвавилося видання політичних публікацій на українські теми за межами України. Союз Визволення України в ряді країн публікував кількома мовами брошури та інформаційні матеріали з чітко сформульованою вимогою самостійності України. Політичні видання самостійницького напряму виходили також у Сполучених Штатах Америки і Канаді.

Доступність української книжки обмежувалася також тим, що нею дуже погано комплектувалися бібліотеки. Протягом XIX і навіть на початку XX століття продовжували діяти деякі бібліотеки, засновані у попередню добу. Так, прямим продовженням бібліотеки Києво-Могилянської академії була, аж до її ліквідації радянською владою, бібліотека Київської духовної академії (у неї Києво-Могилянську академію перетворено в другому десятиріччі XIX ст.) ¹⁸. Також численні монастирські і магнатські бібліотеки, засновані в XVIІ-XVIII ст., продовжували існувати і в XIX -- на початку XX ст. Точніше -- продовжували існувати переважно самі збірки, оскільки лише до окремих з таких бібліотек мало доступ ширше коло читачів поза родиною власника чи осіб, безпосередньо пов'язаних з установою, якій належала бібліотека.

Основну роль з другої половини XIX ст. починають відігравати публічні бібліотеки, першою з яких стала Одеська міська бібліотека, що діяла з 1829 року. Наприкінці XIX ст. міські бібліотеки були в усіх більших містах України. Важливе місце у культурному житті здобули і університетські бібліотеки, які в кінці XIX -- на початку XX ст. модернізуються з врахуванням нових досягнень бібліотечної науки. Особливо ж яскравим явищем у національному житті українців Галичини став швидкий розвиток читалень "Просвіти" наприкінці XIX -- на початку XX ст.: на 1894 р. їх у цьому краї було вже 2944. В Наддніпрянській Україні бібліотеки для селян з 1867 р. засновували земства, але українська книжка до них практично не потрапляла. Так, з 60 бібліотек Полтавщини, про які є джерела, лише в 12 були українські книжки й брошури, усіх разом -- 280. Важливим вкладом у науку стало створення україністичних колекцій у книгозбірнях деяких навчальних закладів і товариств, особливо Наукового товариства ім.Шевченка та Українського наукового товариства у Києві. Зі збільшенням кількості українських громадських і приватних бібліотек поширюються друковані екслібріси -- спершу текстові наліпки утилітарного призначення, згодом -- мистецькі композиції (видруки або естампи). Особливо популярними графічні екслібріси стали пізніше, в 30-і роки.

Зважаючи на особливу роль української книжки як чинника національного самоусвідомлення, питання історії книгорозповсюдження, формування і функціонування україністичних книгозбірень заслуговують на окремі дослідження. Небувалий за розмахом спалах українського книговидання припадає на роки Визвольних Змагань, боротьби за державність. Кількість українських видавництв, відомих дотеперішнім дослідникам, зросла до 78 в 1917 і 120 в 1918 рр. В Українській Народній Республіці і Українській Державі часів гетьманату розвивалися як громадські, так і приватні видавничі підприємства, виникали книгарні й бібліотеки. Про стрімке зростання частки української книжки в загальному книжковому потоці свідчить така цифра: 1918 р. бібліографами зареєстровано вихід у світ в Україні 1526 книжок, з них 1084 українською мовою, 386 російською, 56 іншими.

Національно орієнтовані українські видавництва виникли в таких містах, як Глухів, Лубни, Сміла, Кобеляки, Козятин, Валки, Могилів-Подільський, Катеринодар на Кубані й багато інших. Відомо більше десятка видавництв місцевих "Просвіт", зокрема в Кролевці, Золотоноші, Більську на Підляшші. Лише вінницьке зуміло зібрати відповідні кошти, придбати друкарню і розпочати видання щоденної газети "Шлях". Діяли офіційні державні видавництва, приватні отримували від держави безвідсоткові позики. Зростання попиту на українську книжку забезпечило прибутковість найбільших видавництв, такі з них, як "Час", "Друкар", "Сіяч", "Криниця" придбали власні друкарні. Стихійно і дуже стрімко зростала кількість українських періодичних видань; з'явилися вони у всіх великих містах і багатьох містечках українських земель і поза їх межами, в тому числі у Воронежі (поширювалися в українських місцевостях Вороніжчини й Курщини), містах Сибіру та на Далекому Сході. Швидко збільшувалася кількість фахової періодики ("Вільна школа", "Українська військова справа", "Освіта", "Педагогічний журнал", "Стерно", "Українські медичні вісти", "Закон і право", "Вістник агрономії" "Книгар", " Мистецтво", "Театральні вісти", "Наше минуле", "Літературно-науковий вістник" та інші).

Закон про створення Національної бібліотеки Української держави, проект якого розробили М.П. Василенко, В.О. Кордт та В.І. Вернадський, був ухвалений Радою Міністрів 2(15) серпня 1918 року і вступив у дію після опублікування в державному віснику 8(21) серпня. Бібліотека мала бути книгозбірнею, яка "гуртувала би все, що витворене людською думкою" і одночасно зосередила б "всі пам'ятки духовничого життя українського народу і України". Первісно передбачалося, що бібліотека буде самостійною, але незабаром прийнято концепцію В. Вернадського про належність бібліотеки до найвищої загальнонаціональної наукової установи -- Академії наук ²³. У січні 1919 р. Директорією УНР засновано Українську книжкову палату -- орган державної реєстрації друкованих видань.

Після поразки Визвольних Змагань і запровадження у Східній Україні радянської системи видавничу справу майже повністю централізовано і удержавлено, одночасно встановлено небувалу за суворістю політичну цензуру. Приватних кооперативних видавництв діяло небагато; найзаслуженіше між ними "Світло" змогло проіснувати до 1926 р. Державні видавництва об'єднано у Всеукраїнське державне видавництво (Держвидав). У тодішній столиці УСРР Харкові засновано видавництва "Пролетарий", "Молодий робітник". У перші роки радянської влади переважало російськомовне книговидання, наприклад, за 1922 р. Вседержукрвидав випустив 301 видання, але з них лише 130 українськомовних. Ситуація змінилася в роки так званої українізації (1925-1932). Хоч і надалі у книжковому репертуарі переважали агітаційно-пропагандистські друки, зросли наклади української художньої літератури, наукової і літературної періодики, українськомовної щоденної преси. Найбільшими видавництвами стали "Рух" і "Книгоспілка" в Харкові. Наукові монографії і періодику видавала заснована у 1918 р. Всеукраїнська Академія наук, до якої в кінці 1922 р. перейшла і колишня друкарня Києво-Печерської лаври. З 1930-х років, одночасно з розгромом "українізації" і новим спалахом ще жорстокішого, ніж раніше, терору щодо українських кадрів, посилилася політика централізації видавничої справи, надзвичайно суворим став цензурний контроль. Видавців і авторів за найменші, справжні або уявні, відхилення від настанов чекали звільнення з праці, ув'язнення або заслання, а пізніше, зокрема в 1934 і 1937-1939 рр., також і розстріли. Жертвами терору стали заслужені для українського книговидання діячі: Гнат Хоткевич, Іван Лизанівський, Сергій Пилипенко, Антін та Іван Крушельницькі і багато інших. Багато видань, готових до друку, було знищено, знищено й цілі тиражі численних книг: далеко неповний список таких видань, зладжений Наталею Полонською-Василенко, включає 35 назв ²⁹. Для зручності контролю доведено до крайніх, майже абсурдних меж централізацію книговидання. Держвидав перетворено в ДВОУ (Державне видавниче об'єднання України), якому підпорядковано всі головні видавництва: "Радянська школа", "Література і мистецтво", "Держмедвидав" та інші. Після ліквідації ДВОУ в 1934 р. ще більше посилився контроль ідеологічних партійних органів, зведено до мінімуму видавничу діяльність на місцях. Книжкова продукція сконцентровувалася у спеціалізованих видавництвах, яких на 1940 р. залишалося чотирнадцять. Характерним для цього періоду є чітке розмежування видавничих і друкарських підприємств. Репресії не лише за реальну опозицію, але й за нескоєні злочини мали на меті залякати працівників культури, унеможливити творчі ініціативи, непередбачені партійною верхівкою. Одночасно різко зменшилася кількість українськомовних видань -- з 6394 (79 відсотків загальної кількості видань усіма мовами) у 1930 р. до 1895 (43 відсотки) у 1939р. Як констатує Ю.Шевельов, причиною відносного зменшення українських видань була, в першу чергу, урядова політика, але щодо зниження абсолютних чисел "відігравала ролю і відраза читача до творів, перейнятих офіційною пропагандою, та ще й низького художнього рівня, і помітне зменшення самих читачів внаслідок розгрому інтелігенції та освіченіших кіл селянства".

У Галичині в міжвоєнний час існувало близько 50 українських видавництв. Другим після Львова видавничим осередком залишалася Коломия. Книжкова продукція на українських землях під польською займанщиною кількісно не була значною (наприклад, у 1934 р. 346 назв, в 1938 р. -- 476, тобто 22% кількості українськомовних книг в УРСР ³²), але тематика книг і періодики була різноманітною і, всупереч цензурному наглядові, в основному, відображала весь спектр тодішніх політичних напрямів. Хоч фінансові можливості українських товариств і організацій залишалися обмеженими, багато з них уміли залучати на видавничі потреби кошти громадськості. Допомагала видавництвам українська кооперація, нерідко для інвестування у книговидання використовувалася передплата. Так, перший в Україні універсальний енциклопедичний словник тритомна УЗЕ ("Українська загальна енциклопедія", Львів-Станиславів-Коломия, 1930 -1935) друкувався порівняно дешевими зшитками, до яких передплатникам пізніше надсилались обкладинки томів у різних варіантах простому, в тканині або в шкірі з тисненням. Так само місячними випусками, по одному золотому кожний, концерн Івана Тиктора "Українська преса" видрукував науково- популярні ілюстровані оглядові праці за редакцією Івана Крип'якевича -- "Велику історію України", "Історію української культури", "Історію українського війська". Розпочато "Всесвітню історію" І.Крип'якевича. На високому поліграфічному рівні Український видавничий інститут опублікував "Географію України і сумежних земель" В. Кубійовича й "Атлас України і сумежних земель" В. Кубійовича та М. Кулицького.

Розвивалася й преса. Крім заслуженої давньої газети "Діло" (як додаток до неї друкувалися повісті та романи), здобули популярність щоденна газета концерну Івана Тиктора "Новий час", літературний тижневик "Назустріч", пов'язаний з церквою тижневик "Нова зоря", науково-популярний місячник товариства "Просвіта" "Життя і знання". "Просвіта" продовжувала видавати і щомісячні науково-популярні книжечки з усіх галузей знання, але найбільше з історії. На високому рівні, як за змістом, так і за поліграфічним виконанням та оформленням, публікувалися популярні місячники, серед них -- жіночий "Нова хата" (редактори М. Фуртак, М. Громницька, Л. Бурачинська), краєзнавчий "Наша батьківщина", орган фотоаматорів "Світло і тінь" ^* та інші. Українська преса різних напрямів виходила також на Волині; натомість, спроби організувати український видавничий рух на Холмщині та Підляшші були придушені польською владою. На Буковині в умовах жорстоких переслідувань з боку румунської цензури за 1921-1928 рр. вдалося надрукувати лише 39 назв книг. Активніше розвивалося українське книговидання на Закарпатті -- в Ужгороді, Мукачеві, окремі книжки виходили також в Севлюші, Берегові, Тячеві. Книжки видавали і створені в еміграції культурно-освітні центри -- Український громадський видавничий фонд та Український Вільний Університет у Празі, Українська господарська академія в Подєбрадах (1922-1932). Видавництво "Українська накладня" Якова Оренштайна, засноване 1903 р. у Коломиї, впродовж 1919-1932 рр. діяло в Берліні і видавало оригінальні видання й переклади, зокрема серію "Загальна бібліотека". Українські видавничі ініціативи в Канаді й США були пов'язані з культурним і політичним рухом в емігрантському середовищі, однак частина заокеанських видань поширювалася і в Україні, головно на західних її землях. За оцінкою керівника українського відділу Бібліотеки Конгресу США Богдана Ясінського, тільки в США протягом 1896-1999 рр. вийшло близько 33 тис. україномовних книг, брошур і бл. 2 тис. окремих видань на українські теми. Ним же зафіксовано 445 україномовних газет і журналів. Значна частина їх були ефемерними, але, наприклад газета "Свобода" (орган Українського народного союзу, що є найбільшою діаспорною кредитно-банківською установою) -- найстарша українська газета в світі, яка дожила з позаминулого століття до наших днів: вона безперервно виходить з 1896 р.

Після включення до СРСР західноукраїнських земель всі наявні там видавничі центри ліквідовано. Під час німецько-фашистської окупації в Україні була дозволена тільки одна українська видавнича установа -- львівська філія краківського Українського Видавництва. В інших містах окупованої України виходили нечисленні брошури й ряд газет -- і цілком колаборантських, і таких, видавці яких, наскільки було можливо, відстоювали українську культурну спадщину. Видавнича діяльність у ці роки велася й далі в еміграції -- у США і Канаді, в деяких європейських країнах і навіть в Манчжурії.

Після війни в Українській РСР відновили діяльність республіканські видавництва, засновано газетні видавництва в центрах областей. Випускалися головно агітаційні пропагандистські публікації, шкільні підручники, масові брошури з питань колгоспного виробництва тощо. Видавничі підприємства і друкарні з 1949 р. підпорядковано Управлінню поліграфічної промисловості і видавництв при Раді Міністрів УРСР, пізніше реорганізованому у "Державний комітет Ради міністрів УРСР по пресі" ^* (1978 р. перейменований в Державний комітет УРСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі, скорочено -- Держкомвидав). Однією з перших акцій новозаснованого комітету було присвоєння привабливіших назв видавництвам. Так, "Держлітвидав України" став "Дніпром", "Дитвидав ЦК ЛКСМУ" -- "Веселкою", обласні книжково-журнальні видавництва отримали статус республіканських регіональних видавництв і назви з локальним колоритом: "Маяк" в Одесі", "Таврія" в Сімферополі, "Каменяр" у Львові, "Карпати" в Ужгороді. Втім, реформа проводилася чисто бюрократичними методами і тільки тому, що відповідну постанову прийняв "Держкомпрес" СРСР (зрозуміло, за розпорядженням ЦК КПРС) щодо видавництв усього СРСР. Усе це здійснювалося відповідно до постанови московського ЦК "про чергові завдання ідеологічної роботи партії", де передбачалося "реорганізувати мережу центральних і місцевих видавництв і створення замість них великих спеціалізованих видавництв". Отже -- в ім'я дальшої централізації та регламентації, при цьому, для України й інших "соціалістичних" республік встановлювалися далеко гірші умови, ніж для "центральних" московських видавництв. Наприклад, для "республіканських" наукових видавництв визначено вдвічі менший максимальний обсяг монографій, ніж для "центральних". Видавати енциклопедії, засновувати нові журнали можна було лише з дозволу Політбюро ЦК КПРС. У зв'язку з відсутністю такої санкції закрито (під тим приводом, що це періодичні видання) кілька серійних видань галузевих інститутів Академії наук. І в столиці України, і в обласних містах вирішальний голос у питаннях контролю за змістом і навіть оформленням видань належав органам партії та КДБ, виконавцем їхніх вказівок був так званий Держліт -- превентивна цензура, яку для замаскування її справжньої суті назвали "Управлінням по охороні державних і військових таємниць у пресі". Система контролю починалася з авторської самоцензури і вишукування видавничими редакторами недозволених чи просто небажаних думок, поглядів, форм вислову. Книжка доходила до читача після дальшої багаторазової перевірки: на машинописі цензор виставляв штамп "до набору", на коректурі -- "в друк", на сигнальному примірнику -- печатку "в світ", тобто дозвіл на розповсюдження. А після отримання обов'язкового сигнального примірника партійними органами або держбезпекою інколи давалося розпорядження знищити весь тираж.

Під контролем цензури були й книгозбірні: у нечисленних великих бібліотеках недозволені книжки ув'язнювались у спецфондах, у малих -- вилучалися й знищувалися. Характерно, що "Записки НТШ" та "Історія України-Руси" Грушевського запроторили до спецфондів уже за правління Брежнєва. Звичайно, в цензурній політиці, як і в попередні часи, були коливання. З часу "відлиги" кінця 50-х -- початку 60-х рр. трохи розширився випуск спеціалізованої технічної, економічної, наукової літератури, з художньої друкувалася в основному класика (часто з цензурними купюрами) і офіційно визнані твори українських радянських письменників, переклади з російської літератури. Після реабілітації частини розстріляних письменників почали друкувати і їхні твори (але далеко не всі). В 1960-1980-х рр. з'явилися й енциклопедичні видання, досить нечисленні, як на потреби України: "Українська радянська енциклопедія" за редакцією М. Бажана (т. 1-17, друге видання українською і російською мовами в 12 томах, 1977-1981), перша в світі "Енциклопедія кібернетики" за редакцією В. Глушкова (спершу українською, потім російською мовою), "Шевченківський словник" (т. 1-2, головний редактор Є.П. Кирилюк), багатотомні інформаційно-наукові видання "Історія міст і сіл Української РСР" (26 томів, головний редактор П.Т. Тронько) та "Історія українського мистецтва" (т. 1-6, головний редактор М. Бажан). Академічним інститутом мовознавства видано тлумачний словник української мови в 11 -ти томах, започатковано серію "Пам'ятки української мови", Інститут суспільних наук підготував і видав словник української актової мови XIV-XV ст. Зберігають значення найповніші дотепер, хоч покалічені цензурою, зібрання творів Івана Франка (50 томів), Лесі Українки (12 томів). Почато повне академічне видання творів Шевченка і розраховану на 200 томів серію "Бібліотека української літератури". 1972 р. у колишньому будинку Києво-Печерської друкарні відкрито -- з санкції П. Шелеста -- Державний музей книги і друкарства. Проте питома вага україномовної літератури після короткочасного поліпшення ситуації в кінці 50-х рр. неухильно зменшувалася: в 1965 р. 2998 назв книг українською і 4023 російською мовою, 1975 р. уже відповідно 2651 і 5693, в 1980 р. -- 2164 українські і 6572 російськомовні публікації.

Твори, які цензура не допускала до видання в Україні, публікували видавничі осередки діаспори в Німеччині, США, Канаді. Справжнім подвигом стала підготовка і видання на зібрані в діаспорі кошти систематичної та алфавітної серій "Енциклопедії українознавства" за редакцією В.Кубійовича, а згодом і двох англомовних енциклопедій про Україну та українців. Українські видавництва засновано в Мюнхені ("Молоде життя" і "Дніпрова хвиля"), Нью-Йорку ("Пролог"), василіяни друкували в Римі, Торонто і Прудентополісі, ряд цінних видань випустили видавництва М. Денисюка в Буенос-Айресі, М. Коця в Філадельфії, Ю. Ткача ("Байда") в Австралії.

На виданні англомовних наукових праць про Україну зосередили свої зусилля Український Науковий інститут Гарвардського університету, Канадський інститут українських студій (Едмонтон), Українське академічне видавництво в м. Літлтон (штат Колорадо), яке було філією американського видавництва книг з бібліотекознавства та інформатики "Libraries Unlimited" (власник Богдан Винар).

Навіть з цього конспективного викладу видно, в яких умовах розвивалося українське книговидання останніх десятиріч перед здобуттям Україною незалежності. Перед Першою світовою війною Російська монархія ставила своїм завданням не допускати розвитку української національної культури, але все ж рахувалася з певними юридичними нормами, особливо після революції 1905-1907 рр. Ще більшою мірою це стосується західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської держави. В Радянському Союзі в роки так званої українізації україномовні видання мали служити меті "комуністичного виховання", допускалися, однак, певні форми національної мистецької і літературної творчості, видання дозволеної цензурою української наукової та освітньої літератури. Серед тодішніх керівників УРСР були й такі, які щиро прагнули розвитку національної культури, більшість їх згодом стали жертвами комуністичних репресій. У повоєнні роки політика обмеження українського слова, зведення його на провінційний рівень, перетворення в знаряддя офіційної пропаганди особливо наполегливо й цинічно проводилася в 1947-1953 рр. і в роки так званого застою, коли генеральним секретарем комуністичної партії був Л. Брєжнєв, а головним її ідеологом -- відомий своїми антиукраїнськими настроями М. Суслов. Треба віддати належне тим письменникам, митцям, науковцям, освітянам, окремим працівникам урядових установ, які в таких складних умовах рятували, що тільки було можна, з національної культурної спадщини, намагалися розвивати справжню культуру, а не її ідеологізований сурогат. Тодішні студенти, науковці, вчителі добре пам'ятають, з якою радістю зустрічали вони окремі видання, яким вдавалося прориватися через цензурні перепони, або які були видані в період тимчасових відлиг. Як справжні загальнонаціональні події сприймала українська інтелігенція вихід у світ "Собору" Олеся Гончара, збірки "Правда кличе" Дмитра Павличка, творів Бориса Антоненка-Давидовича, перекладів Григорія Кочура і Миколи Лукаша, книг віршів Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського.

Специфічна ситуація склалася у виданні книг з гуманітарних наук. З одного боку, такі вчені як О. Білецький, Л. Булаховський, М. Возняк, І. Крип'якевич, Ф. Шевченко, М. Брайчевський, їхні однодумці й учні подавали до друку солідні праці, виданню їх сприяли окремі щиро віддані своїй справі працівники видавництв. Доброго слова заслуговують журнал "Архіви України" тих років, коли його редагував І.Л. Бутич, деякі публікації Українського товариства пам'яток історії і культури, що його очолював П.Т. Тронько. Попри зрозумілу в тих умовах ідеологізацію, визначною подією в культурному житті стало видання "Історії міст і сіл в 26 томах" (головний редактор академік П.Т. Тронько). З другого боку, були й такі співробітники наукових установ, критики й журналісти, які шукали всюди "націоналізму" і "об'єктивізму" ("об'єктивізм" вважався в комуністів лайливим словом). Вони, хто під примусом, а хто з власної ініціативи, подавали на своїх колег "сигнали", тобто доноси. В деяких випадках і в партійних органах знаходилися люди, які мали сміливість відкинути найбезглуздіші звинувачення, в інших вони не могли цього зробити, особливо в періоди продиктованих московським політбюро загострень "боротьби проти буржуазної ідеології". Політично шкідливими проголошено збірку нарисів І. Шаповала про Д. Яворницького "В пошуках скарбів", брошуру М. Киценка "Хортиця в героїці і легендах", монографію О. Апанович "Збройні сили України" (тут дратував не так зміст цієї наукової праці, як її назва), перевидання творів А. Чайковського "На уходах" та "Олюнька" (здійснені, до речі, завдяки підтримці офіціозного публіциста, але в той же час щирого українського патріота Ю. Мельничука). 1973 р. така доля спіткала навіть книжку колишнього першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста "Україно наша радянська": націоналізмом було визнано приписане йому "перебільшення ваги України як складової частини СРСР". Дійшло до того, що під контролем працівників КДБ було вилучено з книгарень друге видання збірки праць Леніна, повністю або частково присвячених Україні (В.І. Ленін про Україну, ч. 1-2, Київ 1979). Щодо причини цензурної заборони праць самого Леніна можна було лише здогадуватися: очевидно, тодішні ідеологи побачили невідповідність першоджерелу їхніх тлумачень ленінської спадщини. В умовах загального загострення цензурного контролю львівському Інститутові суспільних наук заборонено продовжувати видання збірників статей "З історії західноукраїнських земель" та "Дослідження з української мови". Після втручання Держкомвидаву і тенденційної рецензії одного з київських істориків було пущено під ніж весь тираж (22 тис.) підготованої львівським видавництвом "Каменяр" у 1982 р. ілюстрованої книжки І. Могитича "Ансамбль вулиці Руської", головно за те, -- це не анекдот, а правда, -- що на кількох фотографіях львівської Успенської церкви "було надто багато хрестів". Тих письменників, науковців, журналістів, які намагалися захищати українську культуру, хоча б навіть з позицій тодішньої конституції і засад, декларованих свого часу Леніним, проголошували "антирадянщиками" і переслідували не менш жорстоко, ніж відвертих критиків тодішньої системи.