Життя і творчість Леся Курбаса

Размещено на http://www.allbest.ru

15

Зміст

Вступ

Життя і творчість Леся Курбаса

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

1920-ті роки були часом небаченого розвитку. Відкриттів і сподівань в українській культурі. Дехто навіть називає її періодом культурної революції або відродженням. Цей багатогранний сполох творчої енергії став можливим завдяки тому, що зайнята насамперед збереженням політичної гегемонії комуністична партія ще не підпорядкувала собі культурну діяльність. Поширення ж україномовної освіти створило українській культурі та підґрунтя, якого вона давно не мала на Східній Україні. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави, оскільки такий вадливий заклад, як наркомат освіти, контролювали пристрасні українські патріоти - Гринько, Шумський та Скрипник.

Однак головним поштовхом до відродження були наслідки революції. Хоч для розвитку культури відчутною втратою стала еміграція великої частини старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів з лихвою компенсувала її. Деякі з цих молодих митців були аполітичними й вірили в ідею «мистецтва задля мистецтва». Інші належали до палких революціонерів, пов'язаних з боротьбистами та українськими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання незалежної державності, то багато хто з них став убачати в розвитку культури альтернативний засіб самобутності свого народу.

Революція також сповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу ті його обмежень. Поставали складні невідступні питання про те, в якому напрямі слід розвиватися українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватися і якою бути взагалі. Натхненні відчуттям власної місії та зростаючою аудиторією, письменники. Художники й учені з захопленням поринули у створення нового культурного всесвіту.Серед митців того часу був і Лесь Курбас, видатний режисер, актор, драматург, публіцист, перекладач, який жив і трудився у Харкові з 1926 по 1933 роки.

Життя і творчість Леся Курбаса

лесь курбас режисер драматург

Народився 25 лютого 1887 року у Самборі на Львівщині. Справжнє ім`я - Олександр-Зенон Степанович Курбас. Дід Леся - Пилип Іванович - був священиком, спочатку - парохом у селі Куропатники поблизу Бережан, а після цього - понад сорок років прожив і служив Богові у Старому Скалаті (нині - Підволочиський район Тернопільської області). Мав чотири сини, щоправда, один з них помер у дитячому віці. Інших два обрали професії, які батькові сподобалися. Середній же Степан пішов наперекір татові - вирішив бути актором. І хоч накликав на себе гнів батька, бо не до честі поповичу бути "бродячим комедіантом", однак не зрадив свого покликання. Грав у театрі львівського товариства "Руська бесіда", прибравши собі сценічний псевдонім Янович. Тут і покохав актрису Ванду Гейхман. Більше того, одружився з нею, не попросивши батьківського благословення. За такі непослухи Пилип Курбас, по суті, зрікся власного сина. [2,310]

Від першого дня народження Лесь Курбас мандрував з театром батьків. Уперше з дідусем Пилипом, зі Старим Скалатом познайомився аж у семирічному віці. В цьому селі він сукупно проживе сімнадцять років. За цей час тут поховає двох молодших братів, батька, дідуся й бабусю, а в сусідньому місті Скалат - сестричку. Але тут дядько Роман, який навчався у Львівському університеті, допомагатиме малому Лесеві з наукою, готуватиме до вступу до Тернопільської української гімназії. І хлопець покаже перші вагомі успіхи - екстерном складе екзамени за другий клас і поріг цього навчального закладу переступить уже третьокласником. Безперечно, любов до театру полум'яніла в хлопчачій душі. Він одразу ж у гімназії записався до аматорського гуртка. [5,59]

Після закінчення гімназії, рідні радять обрати йому фах педагога чи сан священика. Він же таємно від них пише лист до управи "Руської бесіди", щоб йому як синові актора виділили стипендію для навчання в драматичній школі. Та театр коштів не мав і відмовив майбутньому славетному режисерові. Тоді Лесь стає студентом філософського факультету Віденського університету, вивчає слов'яністику та германістику. Через рік смерть батька змушує його перевестися до Львівського університету - поближче до матері, рідні, щоб якось їм допомагати. Тут юнаки та дівчата створюють студентський драмтеатр, і Лесь Курбас шліфує свій акторський та режисерський талант. Проте недовго. За участь у молодіжній демонстрації серед 49 відрахованих з Львівського університету значилося також його прізвище. Юнак усе-таки не пориває навчання. Знову їде до столиці тодішньої Австро-Угорської імперії - Відня і закінчує тутешній університет, а водночас - драматичну школу вільного слухача при Віденській консерваторії. [5,63]

У своїх двадцять п'ять років він вступає до Гуцульського театру Гната Хоткевича. Але вже через півроку його зарахували до трупи "Руської бесіди", в складі якої свого часу виступали Лесеві батьки. Цікаво, що дебют молодого актора на сцені цього театру відбувся саме в Самборі, у місті, де розпочав власний земний шлях.

У "Руській бесіді" чимало ролей Курбас виконував у парі із славною актрисою Катериною Рубчаковою (народилася у м. Чортків на Тернопіллі, за незалежності України тут спорудили їй пам'ятник). З найбільш відомих їхніх вистав - "Осіння буря" Войнича. Назва спектаклю, можна сказати, теж стала символічною. Адже у серці молодого Леся вирувала буря закоханості до Катерини. Та ці власні почуття певний час не виносив з глибин душі. Нагода таки трапилася. З Рави-Руської театр тримав гастрольний курс на Краків. На одному з возів Курбасу випало їхати разом з Рубчаковою. Він і освідчився їй у палкому коханні. Обраниця, мов на сцені, артистично розсміялася. І тоді в Лесеві заклекотала буря гніву та образи - вийняв зброю й умить постріл вразив його груди. Здавалося, настала для нього вічна зима. У Львові актора прооперували, але кулю не вдалося вийняти. Кілька грамів заліза кохання він проносить аж до проблиску осені свого життя. [4,33]

З Катериною Рубчаковою Курбас після невдалого освідчення ще гратиме разом, але вже з розумінням того, що сценічні почуття не варто переносити на особисті. До того ж настають роки лихоліть. Як воєнних, так і родинних. Почалася Перша світова, менш як за місяць відходить у вічність дідусь Пилип. Новий парох Старого Скалата подає у суд, аби родина Курбаса звільнила парафіяльне приміщення. В одній з кімнат цієї оселі ще вдалося перезимувати. Навесні Ванда Курбас з донькою Надією перебираються до містечка Скалат, де дуже бідують. Згодом до їхньої оселі прийде непоправне - сімнадцятирічна Надійка помре від туберкульозу. Лесь радить згорьованій матері продати деякі речі й переїхати до Тернополя. В цьому місті молодий Курбас активно зайнявся організацією стаціонарного театру. Новостворений заклад отримав назву "Тернопільські театральні вечори". 18 жовтня 1915 року тут відбулася прем'єра "Наталки Полтавки" - першої постановки. У Тернополі на Курбасових спектаклях побував славетний киянин Микола Садовський. [3,128]Він запросив його до себе-- у перший і єдиний тоді в Києві український стаціонарний театр (де нині Оперета). Пізніш Остап Вишня казав: якби Садовський знав, що вийде з тих запросин, він би, як Тарас Бульба, скочив на коня, вихопив шаблю й розрубав би Курбаса до самого сідла. Бо Лесь Курбас переломив усю історію нашого театру.

Садовський був геніальний. Але він усе життя віддав театрові, якому наш московський цар не дозволяв грати нічого, крім селян. А як дозволили грати ”панів”, виявилося, що українська акторська школа до цього не готова. Самі актори не вірили, що Чехов чи Шекспір можуть звучати по-українському. Навіть Леся Українка боялася давати Садовському свої п'єси.

Отоді Садовський і запросив Курбаса. Вони грали в ”Ревізорі”: Садовський Городничого, Курбас Хлестакова. То був незвичний Хлестаков: і спокусник, і жертва спокуси. А Київ завжди готовий спокуситися заїжджим європейцем![6,20]

І Курбаса одразу помітили. Тоді дванадцятеро молодих людей у Києві хотіли модерного українського театру. Це мало, але тих, хто цього хоче, в Києві рідко буває більше. І оті дванадцятеро сказали Курбасові: ”Веди нас!”. Той згодився, бо розумів: потрібен новий театр.

Навесні 1916 року він увесь поринає у вир театральних буднів єдиного в Києві українського стаціонарного драмтеатру Миколи Садовського. Навколо популярного актора дедалі більше згуртовувалася творча молодь. Він створює театральну студію, а на початку 1917 року і "Молодий театр" - новий за формою (обстоював позиції авангардизму) та змістом. На сцені "Молодого" зійде й творча зірка Валентини Чистякової. Одного разу він їй, щойно побачивши, скаже: "Ти будеш моєю дружиною". Вісімнадцять років вони пройдуть удвох спільним полем життя, доки їх не розлучать страшні жорна комуністичної влади. [5,75]

У рік одруження Курбаса та Чистякової помре тодішня галицька театральна зірка Катерина Рубчакова, а "Молодий театр" об'єднається з українським драмтеатром ім. Тараса Шевченка і Лесь Степанович уперше поставить Кобзаревих "Гайдамаків". Відтак через тодішні воєнні події опиниться в Білій Церкві. Сюди приїде вже з трупою заснованого ним мандрівного "Кийдрамте".

Курбас зробив неможливе. Весь світовий репертуар, від Софокла до Ібсена, вперше прозвучав з української сцени -- й відтоді ми вже менше комплексували. В цьому театрі починали всі, на кому потім тримався наш театр ХХ століття й тримається досі. Ось живий ланцюжок: у Курбаса був учень Борис Тягно, а в того вчився Богдан Ступка. Таких прикладів багато.

Й ще цікава річ. У першому параграфі Статуту Молодого театру сказано, що його мета -- творити не ”українофільську”, а європейську культуру, одночасно не будучи провінціалізмом чужих культур. Ці слова варто придумати заново, бо провінціалізм чужих культур майже поглинув нас.[2,109]

Першій сезон "Молодого театру" починався з пошуків театрального приміщення: вдалося укласти угоду з орендувачем будинку під театр "Бергоньє", П.М.Милорадовичем (цьому сприяло його українофільство). За угодою "Молодий театр" мав право на дві ранкові вистави щотижня. Пізніше ранки змінились вечорами, а осідок театр мав на Фундуклеївській, 5. Знову колектив змушений був звернутися до "касової" п'єси: обрали драму В. Вінниченка "Чорна Пантера і Білий Медвідь". Завдання було складним, бо прийшлося конкурувати з іншими виставами та виконавцями. Але Курбас знайшов засіб, як змусити звучати п'єсу по-іншому: він відмовився від "богемного" відтінку, на який спокушував матеріал п'єси, а намагався показати страшну природу капіталізму, коли все іде на продаж: поцілунки, дружба, кохання, мистецькі твори... І визнання прийшло: його здобули і особисто виконавці - П.Самійленко, Л.Курбас -, і талановита режисура. Фінансовий успіх вистави був теж значний.[6,22] Вистава викликала творче піднесення в колективі та добрий резонанс у місті. Потім були інші прем'єри: "Молодість" М.Гальбе, "Театр О.Олеся" - вистава, в якій були здійснені етюди "Осінь", "Танець життя", "При світлі ватри", "Тихий вечір". В них мали успіх виконавці Надія Репніна, Володимир Леонтович, Гнат Юра. Після прикрої невдачі, якої зазнали "Етюди" О.Олеся в театрі М.Садовського (1913-15), в "Молодому театрі" вони засяяли новими гранями. Останньою прем'єрою 1917 року була вистава "Лікар Керженцев" за оповіданням Л.Андрєєва "Мисль", яку здійснив Г.П.Юра, котрий виконав і головну роль. Вона не мала успіху в глядачів, поставила багато запитань перед молодотеатрівцями: в чому причина? куди йти далі?

Тим часом Лесь Курбас наполегливо перекладав романтичну мелодраму Єжи Жулавського "Йоля". Він відчував повнокровність і яскравість образів, гостроту конфліктів, виразне соціальне звучання в цьому творі і переконав колектив включити "Йолю" до репертуару. На цій виставі ще більш значною мірою, ніж на попередніх, позначилася режисерська рука Леся Курбаса: сценічним матеріалом актора Курбас вважав як його духовні, так і фізичні властивості. "Мисль, уяву, дотепність, винахідливість, - казав він, - треба так само вправляти, як і тіло". [4,36] Якщо в попередніх постановках Курбаса істотною була його майстерність компонувати ритміку спектаклю, то в роботі над "Йолею" актори навчалися вправно будувати пластичні риси мистецького образу, наполегливо працювати над ритмом вірша, музичністю віршованої мови. Прем'єра "Йоля" 1918 року набула гармонійного ладу і свідчила про неухильне творче зростання "Молодого театру".

1918 рік. Швидкі зміни політичної обстановки на Україні. За таких суперечливих обставин та умов, переборюючи всіляки перешкоди, "Молодий театр" продовжував жити і творити. 21 травня 1918 року відбувається значна подія в українському театральному житті - прийняття статуту Товариства на вірі "Молодий театр у Києві". Це був документ, який не тільки давав підставу для узаконення існування "Молодого театру", але й висвітлював головну мету, що її ставив колектив у мистецтві, шляхи здійснення його планів та організаційну структуру Товариства.[2,245] До того часу подібного статуту не мав жодний український театр. На державну підтримку незалежному колективу розраховувати не доводилося, тому молодотеатрівці звернулися до широких кіл суспільства через "Робітничу газету" із "Відозвою до громадянства". Відозва знайшла широкий відгук і принесла добрі наслідки: робітництво, трудова інтелігенція, кооперативи почали купувати паї Товариства, це дозволило колективу заорендувати триповерховий будинок на Прорізній, № 17. Плани на майбутнє були такі: за рахунок здачі в оренду перших двох поверхів отримати гроші, на які відремонтувати будинок, перетворити третій поверх на театральне приміщення, виготовити декорації, реквізит, костюми; а тим часом весь творчий склад театру відрядити до Одеси і там в умовах затишку готувати репертуар.

І от починається доба "одеської комуни" молодотеатрівців. Оселились в районі Великий Фонтан, у школі, на подвір'ї якої серед дерев були розташовані столи на тридцять осіб; харчувалися з одного казана, який був приладнаний там же на камінцях; зарплатню не одержував ніхто. Репетирували одразу "в кілька рук": Курбас працює поперемінно над трьома виставами - "У пущі" Л.Українки, "Горе брехунові" Ф.Грільпарцера та "Цар Едіп". Гнат Юра готує "Затоплений дзвін" Г.Гауптмана, С.Семдор - "Доктор Штокман" Г.Ібсена, А.Щепанський морочиться над "Розбіниками" Ф.Шиллера, В.Васильєв готується братись за "Тартюфа" Ж.Б.Мольєра. У вільний час - співи, купання в морі, гра в городки, читання, видання гумористичного журналу "Брат Джошуе" (це ім'я з Українкиної поеми-драми "У пущі"), розіграши з приводу того ж Джошуе, який набув реальності як жива особа: йому навіть виділяли порцію їжи. Життя було достатьньо скрутним: грошей не вистачало, незважаючи на дружнє ставлення кредиторів. До того ж, репетиції наближались до кінця. Тому в Одесі молодотеатрівці дали сім вистав: "Доктор Штокман", "У пущі", "Горе брехунові", які були тільки-но підготовлені, та чотири п'єси минулого сезону 1917 року (одесити все одно з ними були незнайомі). Вистави мали успіх.[5,105]

Новий сезон 1918/19 рр. вирішили провести відповідно до мети і прав товариства, визначених у статуті. Із запалом, власними силами, молодотеатрівці завершують технічне впорядження приміщення, допомагають робити декорації, костюми, доводять до кінця роботу над виставою "Цар Едіп". Відновлюється студійна робота-тренаж. В жовтні 1918 року оголошується набір молоді в "Незалежну студію при "Молодому театрі", викладачами якої були провідні педагоги Вищого музично-драматичного інституту ім. М.В.Лисенка й видатні діячі сцени: В.Василько, Марко Терещенко та інші. Сезон розпочався 16 листопада 1918 р. античною трагедією Софокла "Цар Едіп", це було першим її сценічним втіленням в історії українського театру. Головним героєм і основною дійовою силою трагедії за версією Курбаса був Хор - своєрідний колективний персонаж, що виявляв суспільні погляди на речі, етично-філософськи думки самого Софокла. Він вражав багатством форм як пластичних та просторових, так і ритмічних.[3,268]

Другою прем'єрою сезону стає драматична поема "У пущі", яку автор, Леся Українка, присвятила глибоким роздумам про мистецтво, про становище й долю художника в антагоністичному суспільстві, про його місце та обов'язок у боротьбі проти реакції за вищі, світлі ідеали. Нема й потреби казати, як це співпадало з роздумами Курбаса і його прихильників у той зламний час, у перше революційне дволіття. Матеріалом для поеми Л.Українка обрала внутрішні суперечності у взаєминах і поглядах пуритан - переселенців з Англії до Північної Америки. Головний герой - скульптор Річард Айрон, трагічна постать, яка не знаходить відгуку на прагнення любові, правди, волі серед громади фарисеїв, сектантів, обмежених людей. Але Курбас вирішив розв'язати цю виставу як життєстверджуючу, реалістичну психодраму, не надавати їй відтінку трагічної безнадійності; водночас він дав змогу розкритися всім виконавцям - на сцені не було жодної безликої особи. Колектив досяг в "У пущі" високої ансамблевої злагодженості, вірно доніс до глядача ідею глибоко філософського і поетичного твору. Бурхливими оваціями вітала публіка Курбаса-режисера та Курбаса-актора (в ролі Річарда). [6,25]

Зовсім іншою була наступна вистава "Горе брехунові" - комедія, від якої глядачі були просто в захопленні, дивуючись багатству нових театральних прийомів і засобів. Сюжет з середньовічної хроніки "Історія франків" набуває у Ф.Грільпарцера гостроти завдяки тому, що дія відбувається на тлі протиставлення двох культур: романської та германської. На початку січня 1919 року молодотеатрівці показали ще одну прем'єру: "Різдвяний вертеп". У 1918 році Курбас, підтриманий колективом театру, задумав створити широкий сатиричний огляд тогочасних злободенних подій, використавши для цього принцип старовинного українського народного лялькового театру XVII-XVIII ст. - вертепу.

Загалом, як бачимо, Курбас докорінно змінив роль режисера в театрі, створив цілком новий тип ідейного й творчого інтерпретатора, який відтак був не лише авторитетом чи „першим актором” у трупі, а піклувався перспективами розвитку театру, визначав пріоритети, проводив величезну педагогічну й методологічну роботу, аби сформувати навколо себе творчий колектив відповідного рівня.[4,39]

Курбас потребував освіченого актора (з середньою чи вищою освітою). Зібравши інтелігентну молодь, він виховав її технічно та духовно й таким чином отримав цілий колектив зі спеціальною театральною освітою, чого раніше в українському театрі не бувало. Задля досягнення мети (створення громадянського, високоінтелектуального театру, який базувався б на національному ґрунті) Лесь Степанович ішов шляхом виховання досконалого актора через різнопланові вистави. Серед найвидатніших постановок: молодотеатрівські „Гайдамаки”, „Цар Едіп”, „Великий льох”, „Ліричні вірші” Шевченка й Тичини, „Десять слів поета”, „Ромео і Джультєтта” та „Макбет” Шекспіра, утілені вже в Кийдрамте… Звісно, це не означає, що не було помилок, кроків назад, компромісів, але активні творчі шукання дають на це право.

Треба сказати, що Курбас мав талант не лише режисерський. Він писав і художні твори. Його оповідання "В гарячці" ще 1906 року Іван Франко опублікував у "Науково-літературному віснику". В Старому Скалаті з-під пера Леся, зокрема, вийшли "Сни". [3,126] Він володів десятьма мовами, тож займався літературними перекладами. Витлумачив і один з віршів норвезького поета Бьорнсона, де були й такі рядки: "Я вибираю березіль, тому що він - буря, тому що він - сміх, тому що в ньому - сила, тому що він - переворот, з якого літо родиться". Лесь Степанович теж прагнув здійснити великий переворот в українському театрі, аби поставити його на європейські, світові рейки. В березні 1922 року в Києві він засновує модерне експериментальне мистецьке об'єднання "Березіль". Відтак через чотири роки театр "Березіль" переїде до Харкова (тодішньої столиці радянської України). Тут долі судилося поєднати два творчих українських генії - Леся Курбаса як режисера та Миколу Куліша як драматурга. Постановки п'єс "Народний Малахій", "Мина Мазайло" викликали в більшовицької влади обурення. "Патетичну сонату" заборонили ставити. Відтак у Курбаса був рік творчої апатії. Але він узявся показати Кулішеву драму "Маклена Граса". Прем'єра відбулася у вересні 1933 року під наглядом чекістів.[5,132]

На жаль, новаторство й рішучість Леся Курбаса не зустріли належної підтримки радянської влади, а навіть навпаки: у 30-х роках починається відверте цькування й наклепництво в засобах масової інформації, причому звинувачення часом висувалися навіть „своїми”. Здобутки творчості Курбаса ніби розчиняються в повітрі, обговоренню підлягають виключно хиби й перекручення. 1933-го року митця було знято з посади головного режисера „Березоля”, заарештовано в Москві начебто за участь у контрреволюційній „Українській військовій організації”, що нібито готувала замах на Постишева, Косіора та Балицького. Наступного року він переправлений до Харкова, а тоді засуджений до 5 років ув'язнення (спершу Бєломорсько-Балтійська трудова колонія, а в 1936 - Соловки).[4,44] . "Курбас ліг в ту промерзлу землю", - у шістдесятих роках минулого століття напише Ліна Костенко. Тоді ж дружина Валентина Чистякова отримає офіційний документ, який стверджуватиме, що її чоловік помер 1942 року від крововиливу в мозок. Заміж вона так і не вийшла. Але вже за незалежності України з архівних джерел стало відомо, що найславетнішого українського театрального діяча розстріляли 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Тоді ж кулі служак ГУЛагу скосили навічно 1111 в'язнів Соловецької тюрми особливого призначення. Цей нелюдський акт був присвячений 20-ій річниці так званої жовтневої соцреволюції. Слова мовчать. Але не пам'ять.

Отакими сухими фактами можна було б завершити оповідь, але не сухим було життя Леся Степановича по таборах, хоч і нужденним, сповненим страждань. Любов до театру не покидала його ні за яких обставин. Він створив свій „театрик” на Вянь-Губі та навіть поставив табірне вар'єте на тему життя за ґратами („Сон на Вянь-Губі”), а на Соловках ставив Б. Шоу, Гусєва, можливо, Рубінштейна. І, що парадоксально, актори цього „театрика” мали честь грати перед вишуканою публікою! Саме там, у таборах особливого призначення, зібралися професор і неокласик Микола Зеров, академік М. Яворський, аристократ Бобрищев-Пушкін, драматурги Мирослав Ірчан і Микола Куліш, письменник Олекса Слісаренко, та інші академіки, професори, дипломати, наркоми, аби долучитися до творчості геніального режисера й актора. Урешті така театральна „самодіяльність” і була поштовхом до рішення про розстріл. Лесь Танюк у своїй розвідці „Талан і талант Леся Курбаса” писав таке: „Йосип Гірняк, який помер 1989 року в США на 94-му році життя, писав, що в останні роки його подумки переслідувала жахлива картина: Курбаса й Куліша голими витягають з трюму баржі, розстрілюють на палубі, в'яжуть до ніг вантаж і спускають під лід Білого моря…” Танюкові також вдалося знайти чоловіка, що служив підводником у тих місцях і, „розшукуючи затонулі кораблі, наштовхнувся одного разу на моторошну, макабричну картину підводного цвинтаря. На дні, заплутавшись у морських водоростях, колихалися старі кістки, людські скелети, - стоячи, вони немов виростали з дна”.[4,44]

І насамкінець повернуся до кулі в серці. Лесь Курбас насправді отримав кулю в серце в 1913 році, коли стрілявся через нерозділене кохання до славетної акторки Катерини Рубчакової. Куля невеличкого калібру застрягла в нижній частині серця. По допомогу звернулися до Краківського хірурга, і він порятував Курбаса, що висів на волоску від смерті, але не витягав кулі. Опісля вона давала про себе знати лише в моменти нервової напруги. Режисер жив і творив, а куля весь цей час, ніби карма, неминучість, ніби фатум, жевріла в ньому, допоки (з другого разу) не здолала тіла. [2,309] Але душа Лесева, як і перше, виявилася безсмертною. Його творчість, його театр, хоч і на довгий час зацькований і прихований, поступово виринає з глибин, і ми - діти незалежної України - уже намагаємося неупереджено оцінювати його творчий спадок.

Висновки

Говорити про Леся Степановича, митця із кулею в серці, можна багато. Та взагалі те, що про нього можна говорити, - уже досягнення, адже понад 20 років після усунення з „Березоля” його ім'я згадувалося хіба що в списках „ворогів народу”. Так, він був із тих, хто не зламався, не піддався, з тих, кому було байдуже до погроз, і з тих, для кого 37-й став останнім роком життя. Цей факт можна розглядати як показник його значення для українського театру та культури загалом, адже того року на Соловках було розстріляно цвіт української інтелігенції, українську надію на щасливе майбутнє.

Як митець Курбас зростав великою мірою під впливом корифеїв, зокрема того ж М. Садовського та його братів, М. Заньковецької, М. Старицького, а також І. Франка. Уся його творчість - гідне продовження їхніх традицій. Тож хибним було б уважати Леся Степановича „ворогом української класичної сцени”.[4,35] Так, він був реформатором і він перевершив театр корифеїв у своїй творчості, але аж ніяк не цурався своєї культурної спадщини. До прикладу, окрім власне репертуару (у „Березолі” йшли спектаклі його наставників), режисер перейняв від попередників культуру мови, котру розглядав як один з основних елементів акторської майстерності, показник рівня культури театрального колективу. Не відмовився він і від реалістичної манери, хоча за це його часто критикували: зокрема в майстерні „Березоля”, що займалася щоденними постановками, Лесь Степанович звертався до „реалістичних” акторів (Мар'яненка, Ужвій та ін.) та реалістичних медотів. На фасаді будинку Харківського театру імені Шевченка кілька років тому була відкрита меморіальна дошка, на якій зазначено, що тут працював великий діяч української культури Лесь Курбас.

Саме тут розкрився його талант режисера-новатора, теоретика і педагога. Він створив свій театр «Березіль», відомий нині в усьому світі. А самого Курбаса вважають, і не випадково, мало не першим авангардистом театру. Його ювілейні дати відзначають за рішенням ЮНЕСКО.

Список використаної літератури

1. Бычков В.В. Эстетика: Учебник. -- М.: Гардарики, 2004. -- 302 с

2. Лесь Курбас : спогади сучасників / за ред. В.С. Василька. - К. : Мистецтво, 1969. - 358 с.

3. Молодий театр : генеза, завдання, шляхи / упоряд. М.Г. Лабінський ; ред. Ю.П. Косенко. - К. : Мистецтво, 1991. - 316 с. : іл. - Включ. бібліогр. посил. - Включ. покажч.

4. Талан і талант Леся Курбаса / Лесь Танюк ; Міністерство культури і туризму України, Державний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса, Національна опера України, Державне підприємство "Мистецтво України". - Київ : [б.в.], 2007. - 44 с. - Включ. бібліогр. посилання.

5. Волицька І. Театральна юність Леся Курбаса: Пробл. формування творч. особистості.- Л.: Ін-т. народознав. НАН України, 1995.- 150 с.

6. Курбас Лесь (Олександр-Зенон) Степанович // Укр. культура.- 2000.- № 4.- С. 26.

Размещено на Allbest.ru