Зарубіжна архівна україніка

"Архівна україніка" як національна зведена інформаційна система України. Зарубіжна україніка як важливий інформаційний масив і базовий історико-культурний потенціал. Український та зарубіжний комплекси матеріалів. Проблеми повернення зарубіжної україніки.

Рубрика Культура и искусство
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 24.11.2010
Размер файла 56,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАРУБІЖНА АРХІВНА УКРАЇНІКА

1.1 УКРАЇНСЬКИЙ КОМПЛЕКС

1.2 ЗАРУБІЖНИЙ КОМПЛЕКС

РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМИ ПОВЕРНЕННЯ ЗАРУБІЖНОЇ УКРАЇНІКИ

ВИСНОВОК

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Найважливіше значення у науковому дослідженні історичного минулого, усіх аспектів життя і суспільної діяльності України має джерельна база. Розпорошеність історичних документів, що стосуються України, ускладнює завдання кожного дослідника зокрема і різних галузей історичної науки в цілому.

Серйозне аналітичне осмислення усіх сторін життя людності України та її історії вимагає повного виявлення і всебічного та об'єктивного дослідження максимально великої кількості писемних джерел, які так чи інакше стосуються історії України з Х по ХХ ст. Виявлення нових історичних документів вимагає фронтального обстеження архівосховищ, музеїв, бібліотек, колекцій України, Росії, інших держав колишнього Союзу та зарубіжжя. Нині архівні матеріали українського походження, які перебувають за межами України, мають різні форми і є невід'ємною частиною багатьох зарубіжних документальних груп або колекцій документів як у державних, так і в приватних сховищах.

Метою такого обстеження є створення «архівної україніки» як національної зведеної інформаційної системи про склад і зміст документів, будь-коли складених на території України, а за її межами - про Україну, або українцями, які зробили вагомий внесок у розвиток світової культури.

Архівна україніка є важливим інформаційним масивом і базисом історико-культурним потенціалом гуманітарної сфери знань. Вона дозволяє залучити до соціального обігу інформацію, яка формує духовність, закладає фундамент нової національної і соціальної психології, політики і культури. За Законом України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» такі документи, є частиною Національного архівного фонду і відповідно до міжнародних угод, полягають поверненню в Україну в оригіналах або копіях.

За Конституцією України (ст. 54) «культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних памяток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами». Скарбниці документальної пам'яті нації - архіви - є інформаційними системами, в яких застосовуються інформаційні технології під час опрацювання, класифікації, використання документів. Водночас архіви є установами державного управління і багатьма своїми функціями тісно пов'язані зі сферами державного життя.

Також невід'ємною складовою документальної спадщини Ураїни та українського народу, його історичної памяті є архівні та рукописні колекції, які утворилися в результаті діяльності громадсько-політичних і культурних осередків української еміграції в різних країнах світу. Одним із найбільших архівних осередків, створених українцями в еміграції,- є Музей-архів Української Вільної Академії Наук. В ньому зберігається понад 55 тис. книжок і періодичних видань та 300 архівних колекцій. Збирання цієї колекції започатковано в Німеччині в 1945 р.. Українські архівні центри за кордоном відіграли велику роль у збереженні документальної спадщини українського народу.

РОЗДІЛ 1. ЗАРУБІЖНА АРХІВНА УКРАЇНІКА

У сучасній історичній науці та архівістиці для визначення архівних матеріалів, пов'язаних з Україною, що зберігаються за її межами, закріпилося поняття зарубіжна україніка Порівняно недавно до терміна було додано слово “архівна” з метою уточнення його змісту.

Зарубіжна україніка є важливим інформаційним масивом і базовим історико-культурним потенціалом гуманітарної сфери знань. Вона дозволяє залучати до соціального обігу інформацію, яка формує духовність, закладає фундамент нової національної і соціальної психології, політики і культури. За Законом України “Про Національний архівний фонд і архівні установи” такі документи, відповідно до міжнародних угод, підлягають поверненню в Україну в оригіналах або копіях. На думку сучасної американської дослідниці д-ра Патриції Кеннеді Грімстед, проблеми адекватної ідентифікації архівної україніки ускладнюються щодо матеріалів, які зберігаються за кордоном, оскільки рівень визначеності між українським і російським, між польським і українським або між австро-угорським (або австрійським чи угорським) і українським залежить від точності етнічної ідентифікації або ступеня української національної самосвідомості.

Інформаційний масив зарубіжної україніки формувався тривалий час. Систематичне вивезення документів та книжкових зібрань з України почалося за Петра І. Згідно з наказом від 20 грудня 1720 р., київському губернаторові Голіцину доручалося оглянути і забрати вірчі грамоти та інші цінні документи разом з рукописними та друкованими книгами з монастирських архівів. Значну кількість документів тоді захопило військо Меншикова під час розгрому Батурина в 1708 р. Передавалися документи до Москви і внаслідок арештів українських державних і військових діячів. Так, під час слідства у справі гетьмана П.Полуботка було конфісковано частину документів Генеральної військової канцелярії, листування козацької старшини. Приводом забирання архівних матеріалів до столиць були реформи органів центральної та місцевої влади. Після ліквідації в 1750 р. Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у Глухові з неї у повному складі було вилучено і відправлено до Росії справи таємного діловодства. В результаті судової реформи 1864 р. тисячі пудів архівних матеріалів було вивезено до Москви. Славнозвісний архів греко-католицьких митрополитів після ліквідації Греко-Католицької церкви у 40-х роках 19 ст. було перевезено з Радомишля до Петербурга. Найцінніші матеріали з давніх українських архівів звозилися до столиці на вимогу Петербурзької археографічної комісії у 1837-1840 рр. Найдраматичніші зміни відбувалися за радянських часів, коли було ліквідовано величезну кількість установ та націоналізовано їхні фонди. Відтоді за принципом права метрополії до Росії “законно” переміщувалися колосальні масиви документів, створені українськими установами на українській території. Наведемо лише деякі факти. 1924 р. почалася реквізиція документів Центрального чорноморського архіву у Миколаєві й перевезення їх до Петрограда. Згодом з України було вивезено документи майже всіх військових установ і підприємств. За неповними даними, протягом 1951-1972 рр. вивезено понад 3000 фондів обсягом 80 тис. справ з військової історії. Зокрема, в 1956 р. з ЦДІАК УРСР до Ленінграда було відправлено цінний фонд 345, Штаб Одеського військового округу. Одна з останніх акцій відвертого пограбування українських архівів - передання до Москви в 1991 р. значного масиву документів з архівів МВС та КДБ щодо руху опору більшовицькому режимові у 40-х - на початку 50-х років.

Нині архівні матеріали українського походження, які перебувають за межами України, мають різні форми і є невід'ємною частиною багатьох зарубіжних документальних груп або колекцій документів як у державних, так і в приватних сховищах. Значні масиви зарубіжної архівної україніки не знайшли, на жаль, свого шляху до публічних сховищ і не були ані оцінені, ані описані взагалі. Багатьом зібранням загрожує руйнування у вологих підвалах чи на непристосованих горищах, а багато унікальних та цінних матеріалів приречені бути викинутими колись наступними поколіннями чи новими власниками, які не зможуть визначити потенційної цінності цих матеріалів, написаних уже чужою для них мовою, із невідомої для них далекої країни. Більшість матеріалів, вивезених з батьківщини емігрантами або привезених іноземцями додому з України, занадто фрагментарні й буденні для того, щоб заслуговувати на витрати, пов'язані з архівною обробкою. Але навіть ті з них, кому пощастило знайти свій шлях до місцевих університетських бібліотек, історичних товариств та музеїв або архівів етнічних груп як зразки іноземної екзотики, все ще не описані, закриті для дослідників. Нині численні українські організації докладають великих зусиль до повернення на батьківщину архівної україніки.

Для детальнішого визначення поняття “зарубіжна україніка” виділимо два головні комплекси матеріалів: український (документи, створені українським урядом, українськими установами або окремими особами) та зарубіжний (документи, створені іноземцями).

1.1 УКРАЇНСЬКИЙ КОМПЛЕКС

Український комплекс складають документальні матеріали, створені Урядом України; місцевими органами управління Російської імперії або СРСР, що діяли на українських землях; іншими установами, зареєстрованими в Російській імперії або СРСР, чия діяльність відбувалася на сучасних українських землях; або окремими особами (незалежно від національності), що були підданими України, або етнічними українцями - підданими Російської імперії. Ці матеріали нині становлять першорядний інтерес для України як українська архівна спадщина в найширшому розумінні.

Зупинимося докладніше на характеристиці основних груп документів українського комплексу, що включає:

1. Офіційні документи давніх українських урядових установ, що діяли на сучасних українських землях (у т.ч. будь-які фрагменти офіційних державних документів, що були створені українськими урядовими установами, а потім захоплені іншими імперськими режимами або вивезені за кордон емігрантами і тепер на законних підставах являють собою частину національної архівної спадщини України).

2. Дипломатичні та інші офіційні документи і матеріали, створені за кордоном українськими місіями або представниками офіційних українських установ та організацій.

До них належать документи постійного представника УРСР у Москві. Оскільки Україна була одним з офіційних членів-засновників ООН, вона зараз має законне право на документи українських місій при ООН (Нью-Йорк), ЮНЕСКО (Париж) та інших офіційних міжнародних організацій. Особливий інтерес викликає проблема повернення закордонних дипломатичних документів УНР, більшість яких з політичних причин після поразки цього уряду залишишся за кордоном. Це, скажімо, матеріали Посольства в Берліні, які були перевезені з Праги разом з колекціями Російського зарубіжного історичного архіву (РЗІА) і нині, як відомо, зберігаються в Москві.

3. Офіційні документи центральних установ, яким владами попередніх імперських режимів було доручено адміністративну діяльність на українських землях. Це документи Росії, Польщі, Австрії, Угорщини, Австро-Угорщини, Румунії і Туреччини.

4. Офіційні державні документи провінційних, регіональних та місцевих органів, що перебували на українських землях, і були утворені владою попередніх імперських режимів (у т.ч. документи КПУ радянського періоду). Відносно часів Російської імперії, наприклад, не виникає питання щодо місцевих губернських або судових документів, утворених російськими генерал-губернаторами або губернськими адміністраціями земель держав-спадкоємиць, усі вони є документами провенієнції цих держав і, таким чином, законною частиною їхніх власних архівних спадків. Отже, документи київського, волинського та подільського генерал-губернатора київського походження, і вони - частка української національної архівної спадщини.

5. Документи офіційних українських військових підрозділів або виразно українські складники документації російських (радянських) збройних сил.

6. Документи, що виникли за кордоном, за межами колишньої Російської радянської імперії внаслідок діяльності там представників інших недипломатичних офіційних українських (радянських) державних установ. Таких офіційних документів радянського періоду існує значно більше, аніж тих, що виникли в дореволюційні часи, тому що держава в цей період мала надзвичайні функції в усіх сферах господарського та суспільного життя, і, отже, її представників за кордоном було значно більше. Це документи офіційних українських торговельних місій, представництв преси та ін.

7. Документація українських недержавних приватних установ: ділові, церковні або культурні представництва, що офіційно не контролювалися державою. До цієї категорії належать документи закордонних представництв тих українських установ або організацій, що мали офіційний дозвіл на ділову діяльність у межах України. В більшості країн такі документи підпадають під закони щодо приватної або корпоративної власності, хоча за радянського режиму вони скоріше за все були націоналізовані.

8. Документація нелегальних організацій або організацій у засланні та окремих осіб, у т.ч. підпільних та дисидентських груп, що діяли на території сучасної України в часи російського імперського чи радянського режимів.

Ця категорія пам'яток утворилася багатьма цікавими документами українських політичних партій, військових та мілітаризованих організацій, зокрема Української повстанської армії (УПА), переслідуваних релігійних угруповань, національних громад, груп та окремих осіб, що діяли в підпіллі або були дисидентами.

9. Особисті папери окремих українців, у т.ч. українських емігрантів. Існує багато важливих груп особистих паперів видатних українців, які були створені на українських землях і на законних підставах вивезені за кордон окремими вигнанцями або політичними чи інтелектуальними емігрантами, або ж для них. Копії або оригінали важливих урядових документів часто бувають інкорпоровані до приватних персональних документів урядових діячів, але, за звичайних умов у більшості країн, якщо такі документи потрапляють у приватну власність, вони не можуть стати об'єктами вимог чи претензій на повернення. Багато таких документів тепер дуже тісно переплітаються з особистими паперами, що виникли пізніше, в еміграції або у вигнанні. Особисті папери в більшості країн поза колишнім соціалістичним блоком належать до особистої (персональної) власності й на них поширюється законодавство країни, громадянином якої є тепер їхній власник. Крім того, вони можуть захищатися авторським правом.

10. Рукописні книги, зібрання історичних документів та автографи, аудіовізуальні матеріали, вивезені з України. Емігранти несуть відповідальність за відчуження за кордон значних кількостей архівних матеріалів українського походження або пов'язаних з Україною. Разом з особистими паперами чимало емігрантів забрали з собою важливі колекції історичних документів, рукописних книг та аудіовізуальних матеріалів.

У 20-30-х роках відомі українські політичні діячі та інтелектуали, що виїхали на Захід, забирали з собою, крім особистих паперів, архівні матеріали багатьох важливих українських установ та документи інших осіб. Доля більшості таких матеріалів нині залежить від законодавчих актів країни, де перебувають їхні законні власники (як окремі особи, так і установи).

11. Документи, створені за кордоном приватними українськими емігрантськими організаціями та громадами, що продовжували зберігати українські традиції в еміграції. Багато таких груп підтримували тісні зв'язки з батьківщиною й стежили за подіями на офіційному й неофіційному рівні. Як і серед особистих паперів видатних українських емігрантів, у них можна знайти значну кількість листів та інших матеріалів українського походження. На Заході, як правило, всі такі групи документів захищені законами про приватну власність та культурні цінності країни, де вони виникли або перебувають тепер. Таким чином, документи установ та організацій української громади в Празі або Мюнхені, хоча й пов'язані з Україною і важливі для українських історії та культури, повинні вважатися документами іноземного походження, що підлягають законам країни, де вони виникли.

Під час другої світової війни нацисти привласнили багато архівів та окремих справ закордонних організацій українських емігрантів. Частину цих документів у свою чергу незаконно захопили радянські представники наприкінці або одразу після війни. Деякі з них зберігаються тепер у ЦДАВО України, в той час як інші були передані до колишнього ЦДАЖР СРСР (тепер ДА РФ) та інших сховищ.

12. Зібрання українських архівних матеріалів, створені за кордоном, або українські складники інших зібрань. У багатьох архівах чи бібліотеках українських емігрантських груп за кордоном зберігаються зібрані документальні джерела або літературні рукописи, а також інші архівні матеріали українського походження. Так само, як і особисті папери емігрантів, вони вважаються приватною власністю, що захищається законом щодо приватної культурної власності країни, де вони тепер перебувають. У більшості країн документи, придбані легально на аукціоні або у літературних посередників, вважаються, на підставі факту купівлі, законною власністю своїх нових власників, навіть якщо їхній попередній статус підозрілий.

1.2 ЗАРУБІЖНИЙ КОМПЛЕКС

Другий великий (зарубіжний) комплекс документації утворюють документи, створені іноземними урядами, установами та окремими особами. При віднесенні документів до цього комплексу важливо мати на увазі, що багато українських емігрантів або вигнанців стали громадянами іншої країни. Проте, якщо провести розмежування виключно на основі громадянства, то можна пропустити важливі відмінності між етнічними українцями, росіянами або тими, хто хоча й був іноземного походження, провів більшу частину життя в Україні й навіть займав високі посади в українському уряді.

У зарубіжному комплексі можна виділити шість груп:

1. Урядові, напівприватні, або документи приватних установ та організацій, а також окремих осіб. Відповідно до міжнародних законів та усталеної архівної практики багатьох західних країн, більшість таких документальних матеріалів, створених іноземцями в Україні або пов'язаних з Україною, в т.ч. особисті папери, документи приватних організацій, і особливо документація, яка виникла за кордоном, безумовно, не може бути об'єктом вимог як офіційна частина національної архівної спадщини, що цей обширний комплекс матеріалів сам по собі в дійсності не є архівною українікою. Чимало таких матеріалів викликають виправданий інтерес через інформативність та зв'язок з українськими історією та культурою, особливо в сфері міжнародних стосунків та іноземного досвіду на українських землях.

2. Дипломатичні або консульські документи офіційних місій інших держав на українських землях і/або пов'язані з Україною матеріали серед дипломатичних документів іноземних місій у Російській імперії та Радянському Союзі. Проте, відповідно до дипломатичних прецедентів, навіть консульські документи інших держав, які виникли в Києві, Львові або Одесі, повинні залишатися під юрисдикцією країни, що їх утворила. Згідно з дипломатичною практикою останніх століть, нема жодних підстав вимагати повернення навіть надзвичайно цікавих перехоплених або дешифрованих російських/українських документів, на які можна натрапити серед цієї документації. Вимоги на копії документів, що вже протягом багатьох років відкриті для дослідників у зарубіжних архівах, були б виправданими. Обширну, пов'язану з Україною, документацію часто важко відшукати серед документів іноземних посольств у Росії, Польщі або Австрії. Дуже рідко вони зберігаються під українськими рубриками. Донесення щодо Західної України до 1918 р. є в справах британського посольства у Відні, тобто утворюють частину архівної/документальної групи “Австрія”, а не “Росія”, в той час, як документи про цей же регіон, датовані 17-18 ст. та за період 1919-1940 рр., надходили з посольства у Кракові чи Варшаві та включалися до справ архівної/документальної групи “Польща”. Що ж до британських документів, наприклад з архівної групи “Південна Росія”, то вони вимагають дальшого аналізу з метою визначення російської чи української провенієнції та пертиненції цих документів або ж спільної російсько-української значущості. Крім того, архівісти, залежно від їхнього знання географії чи етнічних почуттів, могли додержуватися різних точок зору. Навіть у тому випадку, коли кваліфікований та компетентний в етнічних питаннях архівіст надавав вірне визначення та назву певній одиниці зберігання в якийсь із періодів історії, дальші зміни кордонів часто робили ці визначення застарілими. І через якийсь час працівник відділу каталогізації, особливо якщо в нього не було часу на вивчення змісту самих справ, заносив їх до зовсім іншого розділу каталогу.

3. Документи військової та цивільної окупаційної влади на українських землях часів війни. У більшості випадків військові документи законно вимагали держави, що їх створили, і звичайно в них вбачають власність окупаційних армії та військово-морського флоту. Відтак документи окупаційних армій найчастіше можна знайти в архівах країни-окупанта (наприклад, Франції часів наполеонівських війн, Німеччини часів обох світових воєн).

Під час багатьох воєн окупантам удавалося евакуйовувати свої документи або повертати їх пізніше внаслідок переговорів. Протягом століть було багато прикладів захоплення та повернення військових архівів. Під час другої світової війни нацистам вдалося знайти й вивезти з України військові документи минулих часів, особливо тих, що стосувалися воєнних операцій першої світової війни. У міжнародній архівній практиці документи органів військової окупації за традицією трактовано інакше, аніж документацію місцевих органів окупації імперських режимів мирного часу або цивільної окупаційної влади.

Отже, окупаційні документи щодо цивільних установ та цивільного населення на окупованій території слід вважати окремою підгрупою, тому що це документи спільної пертиненції, важливі як для окупованої країни, так і для окупантів (як для агресорів, так і для переможених). Звідси важливість надання копій обом зацікавленим країнам.

Під час другої світової війни нацистські війська, відступаючи, намагалися забирати з собою окупаційні документи з радянської території, і в багатьох випадках це їм вдавалося. Але в інших випадках радянські представники пізніше знаходили їх на Заході й забирали нацистські окупаційні документи. Так, наприклад, деякі документи міністерства рейху в справах окупованих східних територій зберігаються тепер у Москві, хоча значно більшу частину захопили після війни представники США, а потім повернули Німеччині, як державі, яка їх створила

4. Документи іноземних не урядових фірм, культурних релігійних, журналістських та інших організацій, які діяли в Україні (або на українських землях Російської імперії/Радянського Союзу).

Багато документів української пертиненції приватних установ , які мали відділення або діяли в Російській імперії або Радянському Союзі, ще зберігаються за кордоном. У більшості випадків міжнародної практики подібні документи вважаються такими, що на законних підставах були вивезені за кордон як приватні або як корпоративна власність. Проте за радянської влади створені на території Російської імперії документи іноземних фірм та інших установ, які залишалися там, було націоналізовано. Статус багатьох таких документів може бути опротестований з боку відповідних іноземних установ, але одночасно для України було б корисно отримати копії документів, що зберігаються за кордоном, тих фірм, які діяли в Україні. У небагатьох випадках були окремі фірми чи організації, що діяли виключно на сучасній території України, і, таким чином, уся їхня документація може вважатися архівною українікою.

5. Особисті папери іноземців, що перебували в Україні. Йдеться про їхні подорожні записи під час подорожей до українських земель, наприклад до Києва, Волині чи Південної Росії (або інші документальні матеріали, додані до цих записок чи мемуарів), написані після повернення додому. Хоча такі особисті папери цілком належать їхнім власникам, вони можуть становити значний інтерес через інформативність про українські справи. Серед багатьох іноземців, що мешкали в Росії (або конкретно в Україні) протягом останніх століть, чимало вчених, журналістів та дипломатів зібрали обширну інформацію зі свідченнями про події в Україні та взагалі в Росії/ СРСР, рукописні копії документальних матеріалів та аудіовізуальні матеріали, багато з них вели щоденники або писали про свої враження після повернення додому.

6. Колекції рукописів та документів, зібрані іноземцями, що мешкали в Україні. Як відомо, іноземні візитери і офіційно акредитовані дипломати вивозили багато рукописів та історичних документів, які за існуючими законами вивозити забороня-лося. Брак доказів про те, що ці матеріали не було куплено або було вивезено під прикриттям дипломатичного імунітету, робить спроби судового переслідування марними, до того ж у деяких випадках застосування правила про строк давності ускладнює аргументацію вимог або претензій. Іноземці, що перебували в Україні, збирали важливі офіційні державні або нелегальні документи, або їхні рукописні копії, та аудіовізуальні матеріали. Нині науковці повертаються додому з мікрофільмами та ксерокопіями архівних документів, з інтерв'ю громадських чи літературних діячів або навіть відомих академіків, оглядами та анкетами, а іноді й з чорновими варіантами баз даних, створеними під час тривалого наукового відрядження. Графічні матеріали: естампи, креслення та фотографії вимагають особливої уваги під час опису особистих паперів та зібрань рукописів. Надзвичайно важливі кінострічки, звуко- та відеозаписи.

РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМИ ПОВЕРНЕННЯ ЗАРУБІЖНОЇ УКРАЇНІКИ

Сучасне місцеперебування та стан упорядкування зарубіжної архівної україніки у архівному контексті - важливі фактори для визначення можливостей повернення відповідних матеріалів або отримання їхніх копій. Проте відомості про сховище, де тепер перебувають ці матеріали, часто мають менше значення, аніж інформація про сучасний стан їхньої упорядкованості.

Важливою обставиною щодо перспективності реституційних зусиль є те, що західні архівісти називають інкорпорацією документів, тобто чи можна такі документи вважати окремою групою, чи вони утворюють цілісний фонд або групу в документах певної у станови. Тут міжнародно визнаний архівний принцип поваги до цілісності фондів іноді проводиться неоднозначно щодо переміщених фрагментів, інкорпорованих до цілісних груп іноземних архівних документів. Зважаючи на міжнародно визнаний принцип поваги до цілісності фондів, як зазначено в “Професійних рекомендаціях” МРА, слід вважати, що документи або справи з документами, що перебувають за кордоном і походять з України або мають зв'язок з нею, інкорпоровані до цілісних груп зарубіжних архівних документів, звичайно не можуть бути об'єктами вимог, і можна розраховувати лише на їхні копії. Наприклад, можна згадати документи Розенберга, інкорпоровані до документів Нюрнберзького процесу, або інші документи, що були офіційними доказами під час судових процесів і, відповідно з законами, повинні залишатися частиною цих судових документів.

Аналогічно державні документи або їхні копії, що через якісь обставини були інкорпоровані до приватних паперів, за звичайних умов не можуть бути об'єктами ретроактивних вимог з боку державних архівів як частка державної документації.

Подібні проблеми виникають щодо документів, інкорпорованих до відомих або давно існуючих рукописних зібрань. Оскільки міжнародними нормами поважаються давно засновані колекції, не менш важливо знайти попереднє місцеперебування та колишній стан упорядкування матеріалів, про які йде мова, а також обставини інкорпорації їх до інших фондів або колекцій. У багатьох випадках важливою може виявитися інформація про так зване проміжне перебування, оскільки часом окремі рукописи, автографи або групи документів інтегруються до фондів різних установ у бібліотеках, інститутах або історичних товариствах, без урахування їхнього походження. Такі документи технічно можна вважати частиною зібрань даного сховища, тим більше, що вони могли бути врятованими або законно придбаними від осіб, які перевезли їх за кордон, або від посередників, і відтак отримали свою постійну “архівну домівку”. Їхній юридичний статус не може бути таким самим, як у документів, інкорпорованих до державної документації, але зважаючи на повагу до зібрань, підтриману ЮНЕСКО, а також на факт їхньої законної купівлі, у більшості країн претензії на них вважатимуться необґрунтованими.

Під час розгляду претензій на реституцію або на копії надзвичайно важливо ретельно дослідити усі специфічні угоди та інші відповідні юридичні фактори, що можуть вплинути на сучасний правовий статус та право власності, наприклад претензії колишніх власників. У випадку з подарунками або посмертним заповіданням майна можуть існувати листи про депозицію або передання. У випадку купівлі може залишатися посвідчення про походження або купча чи контракт про продаж. Може мати місце попередня купівля з аукціону або від посередника колекціонером, який пізніше комусь заповів свою колекцію. У деяких випадках специфічні групи документів можуть підлягати попереднім двостороннім або багатостороннім міжнародним угодам.

Багато названих проблем є наслідками відсутності відповідних міжнародних конвенцій, угод або детальних описів процедур архівної реституції. Хоча загальні рекомендації МРА існують, а угод щодо права на копіювання архівних матеріалів, які належать або стосуються однієї країни, а перебувають в іншій, усе ще нема.

Існують інші значні проблеми - невизнання приватної власності та масштаби націоналізації в Радянському Союзі. Обидва ці чинники ще впливають на пострадянську Україну. Багато пов'язаних з Україною матеріалів залишаються у володінні окремих осіб і законно утворюють приватну власність у країнах, де вони тепер перебувають, яка не може підлягати якому-небудь контролю з боку урядових архівних установ.

Цілком зрозуміло, чому українські архівісти надають пріоритету ідентифікації, виявленню та поверненню, якщо це можливо, переміщених або “загублених” складників української культури за кордоном. Проте довготривала взаємна секретність та конспіративний характер взаємин між радянською владою та українськими й іншими емігрантськими громадами за кордоном значно гальмували потік інформації в обох напрямах. Протягом десятиліть холодної війни виховувалося махрове шовіністське ставлення багатьох радянських архівних урядовців до зарубіжних архівних матеріалів, пов'язаних з Україною. Перевезення їх з батьківщини чи з волі їхніх законних власників викликало в той час підозри та негативну реакцію частини українських емігрантських громад, і протягом тривалого часу виключало можливість укладення справедливих угод стосовно доступу та фотокопіювання. У деяких випадках групи українських емігрантів навіть боялися друкувати описи матеріалів, якими вони володіли, або надавати інформацію про них до публічних каталогів через острах перед тим, що радянська влада шукатиме й робитиме спроби захопити ці матеріали, як це траплялося протягом повоєнного десятиліття. Захоплення радянською владою РЗІА та УІК у Празі в 1945 р., матеріалів Петлюри в Кракові та Відні, а також інших емігрантських зібрань спричинилося до холодної війни в архівному світі.

Протягом останніх років ситуація певною мірою змінилася на краще. З визнанням України у світі як незалежної демократичної держави активізувалися процеси реституції української архівної спадщини, що зберігається за межами України. В 1992 р. створено при Кабінеті Міністрів Комісію по поверненню культурних цінностей в Україну, котра опікується питаннями реституції. Окремі українські архіви починають повертатися в Україну з Канади, Чехії, Німеччини та інших країн.

З усього сказаного у цьому розділі можна зробити висновок про те, що зарубіжна архівістика, при всій її різноманітності та специфіці з погляду архівних систем, принципів побудови архівних установ, управління та організації архівної справи, має ряд загальних тенденцій розвитку. Насамперед, це демократизація і децентралізація архівної галузі, скорочення обмежень щодо доступу до документальної інформації, зміцнення правових засад функціонування архівів, впровадження новітніх технологій опрацювання і зберігання документів, сучасних інформаційних систем. Із зарубіжними архівами пов'язаний величезний пласт документної інформації про Україну, її історію і культуру. Зарубіжна архівна україніка є частиною духовного багатства українського народу, його історичної пам'яті. Вона включає численні залишки матеріальної і духовної культури, які, відповідно до міжнародних правових актів та угод, підлягають поверненню в Україну.

архівна україніка український зарубіжний комплекс

ВИСНОВОК

Поняття «архівна україніка» було запроваджено або повернуто до наукової історичної лексики на початку 1990-х р.. Цьому сприяла низка чинників. По-перше, ментальний чинник в умовах відновлення державної незалежності України орієнтував українське суспільство на не заангажоване осягнення історії, а від так зумовлював необхідність розширення джерельної бази. По-друге, науковий чинник на тлі подолання штучних обмежень окремих напрямків археографічних, архівознавчих, джерелознавчих досліджень та активного формування інформаційного суспільства стимулював розроблення концепції створення інформаційної системи,яка б стимулювала інформацію про документи з історії України та українців, що зберігалися не лише в географічних межах нашої держави. По-трете, культурний чинник актуалізував потребу духовного відродження українства, яке тривалий час перебувало в шарах ідеологічних обмежень.

У січні 2001 р. було прийнято рішення Колегії державного комітету архівів України «Про створення баз даних на зарубіжні документи історико-культурної спадщини України», спрямоване, зокрема, на створення програми виявлення архівної україніки за межами України на період з 2001 по 2010 р. Однак практичного завершення такої роботи у вигляді спеціальних довідників та баз даних про архівну україніку в конкретних країнах із об'єктивних причин досі не відбулося. Донині в багатьох випадках істотною проблемою залишається забезпечення архівів (як державних, так і не державних) відповідно підготовленими фахівцями зі знанням української мови для впорядкування таких фондів. Це в свою чергу спричиняє формуванню інтелектуального бар'єру для користувачів архівної інформації через відсутність і недосконалість довідкового апарату. Вирішенню проблеми може сприяти запровадження спеціальних курсів для підготовки фахівців . А важливою, досі не вирішеною проблемою є підготовка довідника про архівну україніку та створення комплексної бази даних про архіви українського походження, що відображають історію України та українського народу. Потреба в такому виданні та його електронній версії очевидна, оскільки лише повноцінна джерельна база може забезпечити об'єктивні дослідження. Джерельні комплекси, «винесені» переважно другою і третьою хвилями еміграції за межі України, містять надзвичайно цінну інформацію про ключові події української історії. Фонди та колекції особового походження, утворені діяльністю українських емігрантів, дозволяють з'ясувати факти й дати , пов'язані з їхнім життям поза батьківщиною. Фонди і архіви українських установ і організацій за кордоном є важливими джерелами до історії еміграції, внесок українців у розвиток закордонного суспільства, українських стосунків з різними державами у різних галузях життєдіяльності суспільства.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Архівні установи України: Довідник / Авт.-укл.: О.І. Алтухова, С.І. Андросов, Л.С. Анохіна та ін.; ред. кол.: О.С. Онищенко, Р.Я. Пиріг, Л.А. Дубровіна та ін.; упоряд.: Г.В. Боряк, С.Г. Даневич, Л.А. Дубровіна та ін.; Державний комітет архівів України, Міністерство культури і мистецтв України; Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського НАН України. - К., 2000. - 260 с.

Архівознавство: Елемент. підручн. Ч.1. Посіб. для самоосвіти і для учб закладів/ Авт. В. Барвінський та ін.- Х.: Рад. школа, 1932.- 22 с.

Архівознавство: Підручник для студ. вищ. навч. закладів/ Редкол.: Я.С. Калакура та ін.- К., 1998.- 314 с.

Архівознавство: Підручник для студентів іст. факультетів вищих навчальних закладів України/ За заг. ред. Я.С. Калакури, та І.Б. Матяш. - К.: Видавн.. дім КМ Академія, 2002. - 356 с

Боряк Г.В. Національна архівна спадщина України та державний реєстр «Археографічна україніка»: Архівні документальні ресурси та науково-інформаційні системи.- К., 1995.- 347 с.

Бржостовская Н.В. Архивы и архивное дело в зарубежных странах: история и современная организация. Учеб. пособие. - М., 1971.- 311 с.

Веретенников В.Архівознавство: Лекція 1.- Х.; О: Вища школа, 1931.

ДСТУ 2732-94. Діловодство й архівна справа: Терміни та визначення. Чинний від 1995.07-01.

Зарубіжні архіви та зарубіжна архівна україніка // Архівознавство: Підручник для студентів вищих навчальних закладів України. - К., 1998. - С. 105-130.

Кисильова А. Проблеми втрачених та переміщених архівів, бібліотек, музеїв. - К., 2002. -

Конституція України // Відомості Верхов. Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141

Про Національний архівний фонд і архівні установи: Закон України від 24 груд. № 3814-ХІІ // Відомості Верхов. Ради України. - 1994. - № 15. - Ст. 86

Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі… - С. 21.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Поняття ї функції культури, її складові, концепції розвитку у філософській думці, система цінностей. Історія її розвитку в епохи Стародавнього Сходу, Античності, Середньовіччя, Відродження, Просвітництва. Українська та зарубіжна культура Х1Х – ХХ ст.

    курс лекций [304,3 K], добавлен 04.02.2011

  • Класифікація історико-культурних пам’яток Києва, основні напрями державної політики у сфері їх охорони. Діяльність громадських об’єднань, її характер та напрямки реалізації. Охорона об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Києві, стан справ у даній сфері.

    дипломная работа [131,6 K], добавлен 05.06.2014

  • Сутність та значення соціально-культурного комплексу. Фактори, що впливають на розміщення комплексу. Аналіз сучасного стану та особливості розміщення соціально-культурного комплексу України, його основні проблеми, тенденції та прогнози розвитку.

    курсовая работа [87,6 K], добавлен 20.11.2010

  • Культурні зв’язки між українським і російським народами в контексті діяльності православних братств середини XVII ст. Проблеми пересічення, синтезу східної, євразійської та егейської традицій. Міфологічна і писемна спадщина Еллади як ноосферна пам’ять.

    статья [25,0 K], добавлен 10.08.2017

  • Музей народної архітектури м. Чернівці. Донецький обласний художній музей. Історико-культурний заповідник "Трипільська культура". Літературно-меморіальний музей А. Ахматової. Хата-музей смт. Верховина. Музей історії запорізького козацтва о. Хортиця.

    презентация [36,4 M], добавлен 04.04.2018

  • Актуальні проблеми українського театру: необхідність реформування культурної політики та піднесення її престижу, моральна атмосфера творчого колективу і сприйняття репертуару глядачами. Основні напрями розвитку і перебудови театральної справи в країні.

    реферат [27,1 K], добавлен 12.05.2011

  • Характеристика соціально-економічного розвитку України другої половини XVII-XVIII ст. Багатство і розмаїтість архітектури України, яку зумовили культурні зв'язки східнослов'янських народів та вплив європейського мистецтва. Український бароковий стиль.

    реферат [22,4 K], добавлен 16.04.2011

  • Важливим складником нашого духовного життя став величезний потенціал української науки. Її здобутки можуть бути предметом національної гордості. Українська Академія наук завжди була мозковим центром, генеральним штабом української національної культури.

    реферат [37,8 K], добавлен 15.01.2011

  • "Епоха Національного Ренесансу" в українській культурі. Роль у піднесенні культури народу, дипломатичних звершень. Суспільні думки, ментальні риси, покоління "свіжих" митців. Культурний процес нашого століття. Оновлення української національної культури.

    реферат [53,6 K], добавлен 08.03.2015

  • Проблеми окремих ланок української національної культури та мистецтва. Рівні взаємодії у культурі. Особисті контакти та взаємозацікавленння. Ступінь особистих творчих стимулів. Взаємне проникнення принципів мислення, притаманного музиці та живопису.

    реферат [41,9 K], добавлен 15.01.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.