Музична культура XIX ст. – утвердження національної композиторської школи: від М. Березовського, М. Веделя, Д. Бортнянського до М. Лисенка, Ф. Колесси, С. Людкевича

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Київський Національний Університет ім.Тараса Шевченка

Творча робота з культурології на тему:

«Музична культура XIX ст. - утвердження національної композиторської школи: від М.Березовського, М.Веделя, Д.Бортнянського до М.Лисенка, Ф.Колесси, С.Людкевича»

Виконала:

студентка I курсу

2 групи

факультету соціології

Собко Анастасія

Київ-2007

План:

1. Вступ

2. Основна частина:

- шлях нових творчень звершень у галузі музики

- історія розвитку музики в Україні

- XIX століття - важлива епоха в історії України

- зв'язок української музики з російською

- створення музичних організацій, закладів вищої музичної освіти

- М.В.Лисенко

- зміни в музично-театральному житті України

- прагнення нового покоління

3. Висновок

4. Список використаної літератури

ВСТУП

Музичну культуру України першої половини XIX ст. характеризує збирання творчих сил, перехід мистецтва на нові, демократичні засади. Остаточно цей перелом відбувся дещо пізніше. У другій половині XIX ст. українська музика досягла значних успіхів. Відбувається процес формування глибоко народного й реалістичного мистецтва. Великий інтерес у зв'язку з цим викликала народна пісня. Науковці починають записувати музичний фольклор, композитори активно використовують його у своїх творах.

Розвиток професійної музики на Україні в XIX ст. зосереджується головним чином у містах, що швидко зростали як політичні і культурні центри. З розкладом феодально-кріпосницького ладу поміщицькі маєтки втрачали ту роль, яку вони раніше відігравали в українській музичній культурі. Оркестри, капели, театральні трупи все частіше виступають у містах. Музичне виконавство з примусової кріпацької праці стає вільнонайманим -- професією. Поряд з поширенням домашнього музикування і аматорських концертів у містах розвивається професійне виконавство, дістають розвиток специфічно міські форми мистецького життя. Відкриваються постійні театри, збагачується концертне життя, концерти стають доступними для досить широкого кола відвідувачів. Поступово все організованіших форм набуває музична освіта; якщо в першій половині XIX ст. музиці навчали, головним чином, приватні вчителі або вона викладалася в загальноосвітніх учбових закладах, то пізніше організується досить розгалужена мережа музичних шкіл.

Інтерес до музичного мистецтва ширших демократичних верств і гостра потреба у вихованні вітчизняних кадрів -- як творчих, так і виконавських,-- викликала появу різноманітних музичних і хорових товариств. музична культура україна

До середини XIX ст. у багатьох містах з ініціативи приватних осіб з'являються різні музичні гуртки. Ці напіваматорські, напівпрофесіональні гуртки являли своєрідний проміжний етап між домашнім музикуванням і відкритими міськими концертами. В подальшому поряд з ними почали виникати й інші форми концертної практики і осередки виховання музичних кадрів.

У 20-х роках XIX ст. під впливом романтизму в літературі поширюється романтизм у музиці. Для композиторів-романтиків характерне звертання до синтетичних жанрів (опери, пісні, програмної музики), глибоке проникнення у внутрішній світ людини, ліризм та емоційна піднесеність звучання, широке використання фольклору. Піднесення професійної української музики у XIX ст. пов'язане передусім з народною пісенною творчістю. У процесі розбудови міст поширюються різноманітні форми культурного життя, зміцнюються зв'язки з європейською музичною культурою.

В українській музичній культурі кінця XIX--початку XX ст. виявляється глибокий зв'язок з ідеями національного відродження. Українські вчені активно досліджують народну творчість, теоретичні й методологічні проблеми музикознавства. Поетична й музична обдарованість українського народу забезпечувала високий рівень розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. продовжували побутувати землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні та ін. Широкою популярністю користувалися пісні-романси, пісні про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Із свого середовища народ висував талановитих співців--кобзарів, лірників.

У XIX ст. хорове мистецтво поступово виходить за межі суто культового призначення. Загальнофілософський зміст канонічних образів, втілюваний у музиці, приваблював до храмів чимало світських слухачів. Із великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії та ін. Однак, незважаючи на давні історичні традиції хорового співу на Україні, у першій половині XIX ст. його розвиток гальмувався антинаціональною політикою адміністрації, що надавала перевагу іноземним авторам.

Концертну діяльність у містах України розгортали аматорські і професійні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори у знатних осіб; на них, зокрема, виступали М.Лисенко, Г.Квітка-Основ'яненко, М.Старицький. Музика, співи міцно увійшли у повсякденне життя як міського, так і сільського населення.

Основна частина

На рубежі двох століть --XVIII і XIX -- накреслився досить ясний шлях для нових творчих звершень у галузі музики. Маємо на увазі передусім хорову творчість визначних композиторів -- Березовського, Веделя і Бортнянського. З'явився ряд опер (Березовський, Бортнянський), кілька симфоній (Бортнянський, невідомий автор початку XIX ст.), камерно-інструментальна музика.

Музичні традиції в Україні сягають прадавніх часів, про що свідчать фрески із зображенням музикантів на стінах Софії Київської, літописні згадки про співців Бояна та Митусу. Музична освіта пізніше культивувалася у братських школах, Києво-Могилянському колегіумі, у спеціальних школах при Війську Запорозькому, де готувалися оркестранти. Музична освіта була однією з головних дисциплін у системі освіти у Харківському, Переяславському колегіумах, у всіх духовних училищах та початкових школах.

Визначну роль у розвиткові музичної освіти не лише в Україні, а й в Росії відіграла Глухівська співацька школа, створена з ініціативи гетьмана Данила Апостола 1730 року. Учнів для неї підбирали з усієї України. Навчання тривало два роки. Крім співу, учні опановували гру на скрипці, бандурі, цимбалах та інших інструментах. Вихованці Глухівської співацької школи потрапляли до кращих хорів та оркестрів України та Росії, а особливо обдаровані -- до придворної капели у Петербурзі. Існує припущення, що в Глухівській школі навчався Григорій Сковорода. Серед професіональних композиторів найбільше вславилися вихованці школи М.Березовський, Д.Бортнянський та А.Ведель, найвизначніші представники українського та російського музичного мистецтва другої половини XVIII-початку XIX століття. Перші два потрапили з Глухівської школи до Петербурзької придворної співацької капели, пізніше їх, як найкращих учнів, було направлено на навчання до Італії. Березовський після тривалих складних випробувань був удостоєний звання академіка-композитора славетної у той час Болонської академії музики. Артем Ведель працював у Москві керівником церковного хору. Та найбільш тривалий і гучний успіх мав як композитор, хоровий диригент і педагог Дмитро Бортнянський. Природа наділила його талантом, працелюбністю та доброю вдачею, що сприяли йому у зростанні в сповненому інтриг дворі російських імператорів. Інструментальна музика Бортнянського мала великий успіх ще в Італії, де в театрах Болоньї, Венеції, Рима й Неаполя ставилися його опери «Алкід», «Креонт», «Квінт Фабій». Щоправда, інструментальна музика композитора, попри офіційне визнання при царському дворі, серед пізніших російських композиторів не була популярною. Його опери і камерно-інструментальні твори, які нічим не поступалися, як тепер очевидно, його хоровим шедеврам, виконувалися в той час лише у вузькому колі придворних аматорів музики. Російські музиканти і композитори першої половини XIX століття закидали Бортнянському, як і пізніше Чайковському, його палкому прихильникові, «італьянщину», «м'якість і солодкавість». А Михайло Глінка іронічно називав Бортнянського «Сахар Медович Патокін». Проте церковно-вокальна, хорова музика Бортнянського, в якій він послідовно і завжди проводив свій зв'язок з українською духовною музикою та хоровим літургійним співом українських православних церков, була дуже популярною ще за його життя.

Незважаючи на прикладне призначення концертів, які створювалися здебільшого з нагоди якихось двірцевих урочистостей чи ювілеїв, вони володіють не лише видатними художніми вартостями, а й великим розмаїттям внутрішнього змісту. Бортнянський своєю творчістю утвердив традиції українського хорового співу в репертуарі Петербурзької хорової придворної капели, яка складалася у переважній більшості з носіїв українських музичних традицій, перейнятих в Глухівській школі. Водночас Бортнянський заклав підвалини традицій багатоголосного хору в Росії.

Дев'ятнадцяте століття - виключно важлива епоха в історії України. На всьому розвитку її культури позначився вплив все збільшуючого народно-визвольного руху, передова революційно-демократична думка. Через царські утиски й свідоме занедбання властями учбових закладів у першій половині XIX ст. на Україні не було можливостей для розвитку демократичної культури. Дальше покріпачення селянства загострило класові суперечності, спричинилося до ряду стихійних народних повстань.

Початок XIX століття ознаменовано бурхливим розвитком української літератури, особливо поезії і драматургії. Впродовж XIX ст. протікало і завершилося формування і затвердження української національної професійної школи в музиці. Цей процес відбувався в тісній взаємодії з російською музичною культурою. Великі заповіти Глінки стали основоположними і для української музики.

У першій половині XIX ст. музична культура України розвивалась у досить складних умовах. Основними концертними осередками були поміщицькі маєтки. Деякі великі землевласники, як М. Овсянико-Куликовський, В. Тарновський, Г. Ґалаґан, Д. Ширай та інші, мали свої симфонічні оркестри, оперні та балетні трупи. Артистами були переважно кріпаки. Нерідко для керівництва музичною справою поміщики запрошували відомих музикантів, композиторів з-за кордону.

Музичні центри в панських маєтках відіграли певну історичну роль. Деякі оркестри продовжували своє існування і після скасування кріпацтва. Вони влились у музичну культуру великих міст і збагатили її.

Найбільші міста України -- Київ, Львів, Харків, Полтава, Одеса -- мали свої музичні традиції. У першій половині XIX ст. їх культура розвивалась не так інтенсивно, як у наступні 60--70-ті роки. Проте саме тут зароджувались і дали свої перші паростки демократичне мистецтво, література, наука. З відкриттям театрів, появою оперних труп, організацією концертного життя (хоч і не періодичного) починається новий етап культурного розвитку. В цьому процесі значну роль відіграло відкриття університетів у Харкові, Києві, Львові. При Харківському університеті були музичні класи, де велась регулярна підготовка професіональних кадрів. У Львові було відкрито консерваторію, і це також істотно позначилося на розвитку музичного життя міста.

Засновником нової української літератури став Іван Котляревський. Його «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», як і твори Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки та інших, були написані мовою, близькою і зрозумілою народові і розповідали про долю простих людей. В них звучали народні пісні, музика. Це були перші паростки нової демократичної культури. Котляревський підсумував багатовікову музично-театральну традицію і створив високохудожні, класичні твори. «Наталку Полтавку» автор назвав народною оперою.

Композитори охоче обробляли музику до згаданих п'єс. Чи не першим обробив кілька пісень з «Наталки Полтавки» А. Барсидський. Пізніше, у 1883 році, М. Лисенко написав увертюру до «Наталки Полтавки», антракти до дій, супровід до пісень -- словом створив справжню оперу.

У другій половині XIX ст. зв'язок з російською музикою особливо зміцнювався. Виявлялася близькість творчих прагнень українських композиторів до принципів «Могутньої купки». На цій основі виникають і особисті контакти, дружнє спілкування музикантів.

У цю епоху в українській музиці ще помітніше, ніж раніше, виявляються демократичні тенденції, поглиблений інтерес до народної музичної творчості і перетворення його в творах, що відображають неприкрашені картини народного життя.

У другій половині XIX століття поглиблений інтерес молоді до вітчизняної музики, театру, виконавства активізував концертне життя в Україні. В цей період музичне життя України позначене тенденцією переходу від аматорського виконавства як основної форми музикування до професійного.

Прогресивні митці, любителі та ентузіасти музичної справи розуміли, що на часі організація постійних виконавських колективів, активно діючих товариств зокрема, філармонічних із великою кількістю членів, із стаціонарним оркестром, інструментальними оркестрами тощо.

Загальмованість на певних історичних етапах концертних виступів, припинення роботи окремих товариств були спричинені посиленням репресивних дій з боку царського і цісарського урядів. Тому діяльність прогресивно спрямованих товариств і гуртків, що об'єднували навколо себе музикантів, артистів, любителів мистецтва, не мала стабільного характеру, належного динамічного поступу. Проте діяльність цих музичних гуртків і товариств набувало характеру свідомої пропаганди мистецьких цінностей серед мас з метою підвищення культурного рівня народу та ознайомлення його із зразками української музики.

У поширенні української музики серед широких кіл населення чималу роль відіграли хори, що виникали в 90-х роках у багатьох містечках і селах краю.

Впродовж XIX ст. український народ розвиває свою національну народнопісенну культуру і збагачує її творами, які носять відбиток нових умов життя. До цього часу відносяться ті, що відображають пригноблюване положення трудового люду пісні рекрутські, про важку солдатську службу в царській армії, бурлаки, чумацькі, батрацькі і пісні про гніт кріпацтва. Подібному змісту текстів пісень відповідає і характер їх музики, витриманої в героїко-драматичних тонах:

У народнопісенній ліриці значне місце займає пісня-романс, яка з XIX ст. стає одним з улюбленіших жанрів.

Видне місце в пісенному репертуарі з середини XIX в. займають пісні на тексти великого українського поета Т.Г.Шевченко. На багато його віршів народ створив прекрасні мелодії, що увійшли до скарбниці народнопісенної творчості.

Значну роль в побуті народу з кінця XIX сторіччя грає частушка. Жартівлива по характеру, завзята, частушка нерідко несе в собі глибокий зміст, деколи гостро соціальне.

Впродовж XIX сторіччя в музичному побуті міста набуває поширення жанр обробки народної пісні. З'являються збірки гармонізацій і обробок народної української пісні для голосу з інструментальним супроводом, як, наприклад, збірки А.Алябьева-М.Максимовича, А.Едлички, А.Коципинского і ін.

З ім'ям А.Серова, П.Сокальского і особливо М.Лисенка зв'язан початок нового, невимірно вищого етапу вивчення і художнього перетворення української народної пісні.

Розвиток професійної музики на Україні в XIX сторіччі зосереджується в містах - культурних центрах. Тут в цей час особливо розвивалося домашнє навчання музиці.

У таких містах, як Київ, Харків, Одеса, Львів, створюються оркестри, розгортається концертне і театральне життя, організовуються музичні суспільства, відкриваються спеціальні музичні учбові заклади.

Одним з цікавих явищ української музичної культури того часу є симфонія соль мінор невідомого автора першої половини XIX ст. Її тематичний матеріал виявляє безперечна спорідненість з українською народнопісенною і танцювальною творчістю. Виклад і розробка свідчить про високий рівень композиторської майстерності. Весь твір пройнятий незвичайно світлим, парубоцько-життєрадісним настроєм. Шкода, що її виконання на честь відкриття Одеського оперного театру в 1809 році було чи не єдиним. В наступні 150 років вона вважалася загубленою.

Були певні успіхи в розвитку камерної, зокрема інструментальної, музики. Досить згадати інструментальну музику братів Лизогубів, М. Маркевича.

Великий інтерес у зв'язку з цим викликала народна пісня. Науковці починають записувати музичний фольклор, композитори активно використовують його у своїх творах. Величезну кількість українських народних пісень (мелодій і текстів) записав Микола Лисенко. Фольклором займався і Петро Сокальський, який створив наукову працю «Руська народна музика...». Докорінно змінилося концертне і театральне життя. Відкриваються оперні театри в Києві, Харкові, Львові. У великих і малих містах України організовуються симфонічні концерти, музичні товариства, відкриваються філіали Російського музичного товариства (РМТ), а також товариства «Боян» (спочатку у Львові й інших містах Західної України, а потім у Києві). Звичайно, за самодержавства українське мистецтво не мало необхідних можливостей для свого розвитку. Але передові російські діячі всіляко підтримували українську демократичну культуру. Про це свідчать творчі стосунки між С. Гулаком-Артемовським і М. Глинкою, П. Сокальським і О. Драгомижським, М. Лисенком і М. Римським-Корсаковим та П. Чайковським. Вплив російської класичної музики на формування українського національного мистецтва був величезним. Безпосередній поштовх до розвитку цілого ряду музичних жанрів дав український театр, який у 70--80-ті роки минулого століття досяг високого професіоналізму. Діяльність музично-театральних труп на чолі з М. Кропивницьким, М. Садовським, М. Старицьким, П. Саксаганським, М. Карпенко-Карим, М. Заньковецькою замінила певною мірою відсутній у той час український оперний театр. Для цих вистав почали створювати музику українські композитори, зокрема, М. Лисенко.

Збагачення форм музично-концертного життя пов'язано з розвитком музичної освіти.

Спеціальні музичні школи для навчання співу та игрі на різних інструментах відкривались ще в XVIII ст.

Близько 1773 року при харьківському коллегіумі відкривались музичні класи, в яких думалось щорічно набирати та навчати вокальній та інструментальній музиці 12 учнів. Керівник «класів» досвідний педагог та гарний російський музикант Максим Концевич організувв з вихованців хор та оркестр. У 1796 р. керівником хору становиться А.Л.Ведель.

Значну роль у розвитку музичної освіти в Украінї у першій половині XIX століття зіграли іноземні музиканти - поляки, чехи, німці та італійці, які, находячись на службі в українських магнатів, працюючи в городських театрах та оркестрах, були в то й же час домашніми вчителями музики або викладали в приватних школах та пансіонах.

Однак тільки з другої половини XIX ст., завдяки діяльності різних музичних організацій, підготовка музикантов-професіоналів у спеціальних школах перестає бути епізодичним явищем.

В багатьох містах України при відділеннях РМО відкриваються музичні школи, з яких в результаті вийшло немало музикантов-виконавців, педагогів, теоретиків. Серед перших педагогів музичних шкіл РМО можна було зустріти колишніх кріпостних музикантів, але у більшості педагогічний склад комплектувався з числа закінчивших Московськю та Петербурзьку консерваториії; в подальших роках поповнення все більш відбувалося за рахунок особистих кадрів.

Позитивна сторона діяльності відділень РМО в Україні - пропаганда російської та закордонної классики, організація музичних навчальних закладів. Це сприяло підвищенню рівня музичної культури та росту музичного професіоналізму, однак залежність РМО від царського уряду перешкоджала пропаганді української музики. Навіть твори классика української музики М.В.Лисенко майже не включалися у програми. Недостатня увага приділялась й вихованню національних професіональних кадрів - виконавців та композиторів.

Найвидатніша постать в українській музиці другої половини XIX ст.-- Микола Віталійович Лисенко. Його творча, виконавча та педагогічна діяльність зіграла головну роль у розвитку національної культури. За тривале творче життя (більш ніж півстоліття) він написав сотні творів, виступав як піаніст і диригент, займався педагогічною працею, збирав і досліджував фольклор, вів широку музично-громадську роботу. Лисенко започаткував або розвинув усі музичні жанри: оперний, симфонічний, кантатно-ораторіальний, хоровий, камерно-вокальний і камер-но-інструментальний. У багатьох з них він досяг справжніх художніх вершин.

Коли Лисенко, ще студентом Київського університету, робив свої перші композиторські кроки, С. Гулак-Артемовський створив славнозвісну оперу «Запорожець за Дунаєм», М. Вербицький написав ряд хорів і серед них -- монументальну поему «Заповіт» («Завіщанє»), а П.Сокальський -- свою першу оперу «Майська ніч» та кантату «Пир во время чумы», за яку на конкурсі у Петербурзі отримав другу премію. Кожен з цих митців не мав змоги здобути професіональну музичну освіту і так і не реалізував свого таланту. Лисенко, будучи серед них наймолодшим, вирішив втілити свої мистецькі задуми на міцній професіональній композиторській основі.

Велика увага на композитора зробила його спілкування з передовими російськими музичними діятелями: В.Стасовим, М.Мусоргським, Н.Римським-Корсаковим, А.Бородіним.

Найбільш плодотворний період життя Лисенко - 70 - 90-ті роки, коли були створені кращі твори композитора: опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», різні композиції на тексти Тараса Шевченко, Івана Франко, Лесі Українки, а також три дитячі опери.

В результаті багаторічної праці Лисенко опублікував більше 600 образців українського музичного фольклору, оброблених їм для одного голоса з фортепіано, а також для чоловічого, дитячого та змішаного хорів.

Лисенко прагнув як можна глибше та ярче передати ідейний зміст народних пісень, розкрити їх образи, виявити та зберегти найбільш цікаві та характерні особливості народної музики. Ці обробки і в наші дні представляють собою величезну художню цінність.

У своїх хорових обробках Лисенко перетворив деякі найважливі риси украінського народного багатоголосся.

Одразу ж за Миколою Лисенком почали «європеїзувати» український народний мелос й інші композитори. Тому недивно, що ми, кобзарі сьогоденні, зі средньою та вищою музичною освітою, чуємо та вміємо зітворювати від наших предків, лише тони та полутони. Кобзарі часів Лисенка й Хоткевича, сліпі, принижені, неграмотні, мастерські співали, додаючи жалібності своїм думам, четверті, восьмі, а то й шістнадцаті тони, і таким образом їх звукова палітра була багатче та різноманітней нашої...

Лиcенко створив опери різноманітних жанрів: історико-героїчну народну музичну драму, лірико-побутову, дитячу оперу, оперу-сатиру та інші.

Поряд з Лисенком на Україні працюють його сучасники -- згаданий уже П. Сокальський, І. Лаврівський, М. Калачевський, А. Вахнянин та інші. Кожний з них прагне до створення яскравих національних композицій Справжньою перлиною серед них стала музика до театральної вистави «Назар Стодоля» Т Шевченка -- «Вечорниці», її автор -- Петро Іванович Ніщинський (1832--1896).

Наприкінці XIX ст. з'являються твори О. Нижанківського, В. Сокальського, М. Матюка, М. Аркаса і Д. Січинського. А вже на початку XX ст. Лисенко щиро вітає появу нової когорти українських композиторів -- К. Стеценка, Я. Степового, М. Леонтовича, С. Людкевича.

Напротязі першої половини XIX століття в музично-театральному житті України відбуваються докорінні зміни. На зміну кріпостним театрам приходять театри «вольные», в яких спочатку приймають участь й окремі кріпостні актори.

Перші «вольные» труппи, как правило, мндрували з міста в місто по всій Україні. У репертуар «вольных» театрів входили драматичні п'єси, опери та балети. Розподулі на оперні та драматичні труппи ще не існувало. Одні й ті ж актори брали участь й в оперних й в драматичних виставах. На Україні ця традиція зберіглася навіть після появи постійних театрів у другій половині XIX століття.

Музично-театральне життя міст України значно оживлюється починаючи з 20 - 30-х років XIX століття. Постійні театри відкриваються у Києві(1804), в Одесі(1809) ¹, Полтаві(1810), Харкові(1812), Ніжині(1826), Єкатеринославі(1847), Чернігові(1853). В театрах йшли п'єси найрізноманітніших жанрів: трагедії, мелодрами, комедії, опери, балети, пантоміми. Постійно ставилися опери російських композиторів та п'єси з українського життя, дія яких насичувалась народними піснями і танцями.

Размещено на http://www.allbest.ru/

¹ Незабаром після відкриття постійного театру в Одесі надовго обосноувалася італійська опера. В середині XIX століття вона проникає і в інші міста України, але з 70-х років становиться збитковим підприємством та поступово поступається місцем російській опері.

У другій половині XIX століття у великих містах України відкриваються театри російської опер : у Києві(1867), в Харкові(1874), в Одессі(в 80-х роках).

У склад російських оперних трупп в Україні у різний час входили такі видні оперні артисти, як І.Тартаков, Ф.Стравінський, В.Зарудная, А.Сантагано-Горчакова, А.Меншикова та інші.

Одним з найярчих явищ передової української культури XIX століття був український драматичний театр.

Український драматичний театр, працюючи в умовах жорстоких цензурних та поліцейських гноблень, самовідданно боровся за подлінно народне мистецтво та завоював у всій Україні глибоку любов народу.

Найбільш видатні діячі українського театру, його корифеї М.Л.Кропивницький, М.К.Заньковецка, брати Тобілевичі - П.К.Саксаганський та М.К.Садовський, були не тільки драматичними акторами, а й прекрасними співаками.

Відсутність національних оперних театрів¹ було одною з причин того, що українські опери часто починали своє сценічне життя у постановках українських драматичних трупп. Можливості для цього створювала музична обдарованість, прекрасні голоси багатьох артистів, наявність хорів та невеликих оркестрів в цих театрах.

Виступи українського театру в Україні та гастролі кращих українських трупп у Росії супроводжувались незмінним успіхом. Завдяки тісним зв'язкам з народом, з передовим російським мистецтвом український демократичний театр був явищем глибоко прогресуючим.

Високу оцінку дав йому К.С.Станіславський: «Такие украинские актёры, как Кропивницкий, Заньковецкая, Саксаганский, Садовский - блестящая плеяда мастеров украинской сцены, вошли золотыми буквами на скрижали истории мирового искусства и ничем не уступают знаменитостям - Щепкину, Мочалову, Соловцову, Неделину. Тот, кто видел игру украинских актёров, сохранил светлую память на всю жизнь»².

В XIX столітті у творчості найбільш значущих українських композиторів знаходять своє відображення передові ідеї епохи, гарячий інтерес до народного життя та народного мистецтва, прагнення до втілення хвилюючих суспільство дум та ідеалів.

Провідними жанрами в українській музиці першої половини та середини XIX століття були обробки народних пісень, романсів, музика до театральних п'єс. У другій половині XIX століття в Україні висовуються талановиті композитори та музичні діячі.

Размещено на http://www.allbest.ru/

¹ Царський уряд забороняв в Україні друкування книг та нот з українським текстом, українські театральні вистави та навіть ношення національного одягу в громадських місцях

² З листа К.С.Станіславського до А.Е.Кримського

У XIX ст. кількість українців у різних російських установах, у різних галузях культури збільшується одночасно з тим, як змен-шуються можливості знайти відповідні посади, відповідно викори-стовувати свої здібності в Україні, їх поглинала російська імперська культура і часто потрібні дослідження генеалогічні, антропологічні, психоаналітичні, щоб встановити українське походження особи. Кількість діячів, які включилися в російську культуру, дуже велика, і вони збагатили цю культуру видатними творами. Мова йде не тільки про окремі особистості. В XIX ст. офіційно «кооптовано» величезну Південну Україну з її серцем -- Запоріж-жям, і її стали вважати за «Нову Росію» на підставі адміністраційної термінології XVIII ст. Цікаво, що наприкінці XIX ст., коли єдиний в Україні український часопис «Києвская Старина», до редакції якого входили видатні історики України з В. Антоновичем на чолі, оголосив конкурс на курс історії України і дав програму цієї праці (там були Правобережна, Лівобережна, Слобідська Україна, але не було Південної), -- потрібні були праці істориків, щоб довести, що Новоросія є Південна Україна.

Дуже багато українських вчених працювали в університетах, духових академіях, політехнікумах, технічних інститутах та інших високих школах, в Російській Академії Наук, у Воєнній Академії. Викладали, за умовою часу, польською, німецькою, російською мовами, і завойовували славу тим державам де працювали. Софія Ковалевська, народжена Круковська, була професором Стокгольмського університету. Мало хто знає, що вона родом із Полтавщини, родичка Косачів.

Величезне число українських митців зараховано до російської культури: Флавицький, Трутовський, Ге, Репін, Савченко-Бєльський, Врубель, Маковський, М'ясоєдови -- Г. Г. та І. Г. і ряд інших збільшували славу російського малярства. Доля П. Чайковського, славетного композитора, дуже показова: українські історики музики вважають ТІ. Чайковського за росіянина, а в Московській консерваторії вважали за чужинця, бо в його творах не знаходили елементів російської музики. Багато українців прикрашали й прикрашають російські театри: краса російської драми, М. Савина, походила з Ізюма, М. Доліна, І. Алчевський, Л.Собінов, І.Козловськийта багато інших. Були українці.

Кінець XIX ст. -- доба «соборности» України. В єдиний могутній рух об'єднуються українці заходу та сходу і творять об'єднаними силами спільну культуру: «Русалка Дністрова» М. Шашкевича лю-бовно згадує свою «старшу сестру», Україну Наддніпрянську. Вплив українців східних на українців західних був дуже великий. Обме-ження українства в Росії сприяло передачі великих матеріальних коштів і ще більших, духових -- Галиччині та участі українських інтелектуальних сил у товариствах та виданнях Галиччини. Цим сприяли вони національному та політичному розвиткові галичан, виводячи їх з того своєрідного гетто, що створило німецьке панування -- до широкого національного та громадського життя українського народу.

Народжувалося нове покоління: молодь, що з дитинства вбирала віру в українські національні сили, що в школі середній та високій знаходила українські гуртки, що захоплювалася красою українсь-кого театру. На Тарасовій горі, 1890 року, коло Канева, на могилі Шевченка, група юнаків засновує Братство Тарасівців і офірує своє життя справі звільнення України. У Києві, за ініціативою Д. Антоновича, 1897 року відбувається Всеукраїнський з'їзд представників українських студентських громад і засновується Загальна українська безпартійна організація. 1899 року в Харкові гурток студентів засновує Революційну Українську Партію (РУП), гасло якої -- самостійна Україна. Ця партія захоплює Галичину, Буковину. А коли перетворюється вона на Соціал-Демократичну Партію і обмежує свої політичні вимоги автономією України, гасло самостійної Укра-їни проголошує Народна Українська Партія під проводом М. Міхновського. І в Галичині Ю. Бачинський в своїй книзі «Ukraina irredenta» поставив у 1895 році вимогу створення власної Української Соборної Держави. 1899 року ліве крило Національно-демократичної Партії, Соціал-Демократична Партія, заявила, що її мета -- створення вільної Української Республіки.

Так на світанку XX ст. молодь Західної та Східної України об'єдналася в єдиному прагненні волі, незалежності, власної держави.

Висновок

«Немає добра без краси, ані правдивої краси без добра»

З усіх мистецтв найбільше органічно з життям чоловіка зв'язана, побіч поезії, музика(людський орган мови є заразом органом співно-музичним).

Що музика має вплив на виховання й образовання характеру, про се, мабуть, нині ніхто не буде сумніватися. Сю правду знали вже старинні філософи, як Конфуцій, Платон і Арістотель, які оцінювали музику майже виключно з етичного становища. Особливо ж замітна є теорія великого грецького ідеаліста Платона про етичний та моральний вплив музики у вихованні молоді і суспільности.

Не хочу тут широко розвивати та пояснювати психологічного впливу музики на людину. Вплив сей подвійної натури: патологічний та інтелектуальний; перевага одного або другого чинника залежить від якості музики та від індивідуальності одиниці.

Коли б ходило про означення якості впливу музики на чоловіка, то треба нам зважити, що музика, з одного боку, вважається з усіх мистецтв найбільше почуттєвим, т.є. найбільш безпосередньо і найсильніше діє на людський організм і його нервову структуру, з другого ж боку, музика є мистецтвом з усіх найбільше абстрактним та конструктивним, що свою тональну й ритмічну естетику і техніку базує на пропорції і відносинах математичних чисел.

Обидві ці сторони впливу музики можеть і повинні бути відповідно й рівномірно використані в педагогіці і культурнім розвою народу.

Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М. Лисенко (1842--1912) -- видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики і педагог, засновник професіональної школи.

У другій половині XIX ст. на музичному обрії поряд з Лисенком з'явилося багато здібних музикантів, але не всі змогли розвинути свій талант так повно, як Микола Віталійович. Лисенко мав своїх безпосередніх попередників, сучасників і найближчих послідовників.

М.Лисенко сформував і збагатив майже всі існуючі в українській музичній творчості жанри. Своїми теоретичними працями в галузі музичного фольклору він значно розвинув вітчизняну науку про народну музичну творчість. Педагогічною діяльністю М.Лисенко заклав підвалини вищої спеціальної музичної освіти в Україні. Безпосередніми продовжувачами кращих творчих традицій М.Лисенка в українській музичній культурі були К.Стеценко, Я.Степовий, М.Леонтович.

Зі «старою музикою України» зіткнувся й Філарет Колесса, рознифровуючи фонографічні записи мелодій українських народних дум. Вчений з часом прийде до думки, що ця музика - результат нашого сусідства з Кримом та Туреччиною. Але якщо дивитися на цю музику з позицій теорії, у відповідності з якою територія сучасної України 7500 років тому була ареалом розселення індоєвропейських етносів та що складеними частинами української нації били не тільки слов'янські, а також індоіранські та тюркські племена, то про вплив тюркської музичної культури на українську не може бути й мови, скоріш - навпаки. Та це інтуїтивно відчувають слухачі українських народнх дум, виховані на європейському мажорно-мінорному ладі.

На жаль, й Микола Лисенко вважав реліктову музику давньої України вторичною та, гармонізуючи українські народні пісні та думи, часто-густо навмисно «підтягував» їх до європейської мажорно-мінорної системи. Та в результаті ми маємо те, що маємо: осколки величної та самобутньої культури. Дивом збереглися вони в думах старшого складу, так називаємих невольничих плачах та обрядно-календарної поезії, в тому числі в колядках та щедрівках дохристиянського періоду нашої історії.

Збагачуючись і озброюючись передовими ідеями і художньо-естетичними критеріями свого часу, вивершуючи знання народного життя, переймаючись болями і радощами народу, усвідомлюючи устремління його на основі неосяжних багатств музичного фольклору, М.Лисенко закладає міцні підмурки для нової в історії світової музики української професійної музичної школи.

Його подвижництво й мудрість полягали у тому, що, невтомно пропагуючи кращі досягнення великих композиторів, він готував благодатну основу для майбутніх конкретних і практичних справ, розраховуючи, врешті, не стільки на схвальну оцінку, скільки на дієву підтримку і допомогу з боку народу саме усвідомленням важливості цієї справи.

Використана література:

1. А. Архимович, А. Шреер-Ткаченко, Т. Шеффер, Т. Каришева «Музыкальная культура Украины» Государственное музыкально издание. Москва, 1961г.

2. О.В. Михайличенко «Музично-естетичне виховання дітей та молоді в Україні (друга половина XIX - початок XX ст.)» Видавничий центр КДЛУ. Київ, 2000р.

3. С. Людкевич «Дослідження, статті, рецензії, виступи» Том II Видавництво М.Коць. Львів, 2000р.

4. «М. Лисенко у спогадах сучасників» Том I, «Музична Україна». Київ, 2003 р.

5. Ф. Колесса «Українська усна словесність» Львів, 1938 р.

6. М. Грушевський «Історія України-Руси» Том IX-1. Київ, 1996 р.

7. А. Макаров «Світло українського бароко» Київ, 1994 р.

8. «Українські народні козацькі думи»

9. М. Лисенко «Характеристика музичних особливостей українських козацьких дум і пісент, виконуваних кобзарем Вересаєм» Київ, 1955 р.

10. К. Грушевська «Українські народні козацькі думи»

Размещено на http://www.allbest.ru/