Культура стародавньої Греції

Міністерство освіти й науки України

Запорізький національний технічний університет

Кафедра українознавство

Контрольна робота

З дисципліни “Культурологія

На тему „Культура стародавньої Греції

Студента групи ІЗ-219

Сінкевича Анатолія Юрійовича

Прийняв:доц. Чоп Володимир Миколайович

Запоріжжя - 2009

Зміст

Вступ

1. Крито-мікенська цивілізація та її внесок у формування давньогрецької культури

2. Основи надбання стародавніх греків у розвитку літератури, освіти, науки

3. Давно грецькій театр та музичне мистецтво

4. Архітектура та скульптура Греції

Висновок

Вступ

У розумінні сучасної науки античність - це історія і культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму - від виникнення перших давньогрецьких держав (кінець III-II тисячоліття до н.е.) і до падіння Західної Римської імперії та завоювання Риму варварськими племенами (V ст. н.е.). Відповідно існують поняття античної філософії, античного мистецтва, античної літератури і т.п. Буквальний переклад слова “античний ” з латинської - “стародавній ”. В Європі в епоху Відродження увійшло в моду колекціонування предметів старовини, їх стали називати “антиками ”. Пізніше у Франції виникло вже власне поняття “античність ” - для позначення всіх ранніх форм мистецтва. В міру поглиблення досліджень зміст терміна звузився.

Рівень розвитку і ступінь впливу на подальшу історію надають культурі Стародавньої Греції і Стародавнього Риму виключного характеру. В античному світі досягли розквіту всі, без винятку, сфери культури - освіта, наука, література, мистецтво. Творчість античних авторів і в науці, і в мистецтві мала гуманістичний характер, в її центрі була людина, її фізичне й духовне життя. Шедеври, створені античними письменниками, скульпторами і драматургами, стали в подальшому сприйматися як класичні, як неперевершені і гідні наслідування зразки. Давньогрецька і латинська мови є базою сучасної наукової термінології.

Становище вільних людей в античних державах принципово відрізнялося від інших давніх суспільств. Виникає демократія, громадяни користуються політичними правами, беруть участь в управлінні державою. Хоч не можна забувати і про те, що античне суспільство було рабовласницьким. Раби відігравали істотну роль в економіці давньогрецьких держав, робили свій внесок в їх розквіт, на певному етапі римської історії навіть стали основною продуктивною силою.

1. Крито-мікенська цивілізація та її внесок у формування давньогрецької культури

Крито-мікенська (егейська) культура. Ранній етап історії Стародавньої Греції носить назву крито-мікенський або егейський. У кінці III-II тисячоліття до н.е. перші держави виникають в басейні Егейського моря - на острові Кріт і півострові Пелопонес (місто Мікени). Це були держави ранньо монархічного типу з розвинутим бюрократичним апаратом, сильними общинами. Вони схожі на давньо східні деспотії.

Мікени відкрив Г. Шліман після своїх сенсаційних розкопок в Малій Азії, де він відшукав легендарну Трою. Поштовхом для початку досліджень англійського археолога А.Еванса на Кріті послужили сюжети багатьох грецьких міфів: про великого майстра Дедала, який побудував для крітського царя палац-лабіринт, про героя Тесея, який переміг мешканця лабіринту Мінотавра і знайшов шлях за допомогою “нитки Аріадни.

У кінці III - на початку II тисячоліття до н.е. наймогутнішим було Крітське царство, яке займало виключне географічне положення і володіло сильним флотом. Крітські майстри обробляли бронзу, але не знали заліза, виготовляли гарний керамічний посуд, прикрашаючи його кольоровими зображеннями рослин, тварин, людей. Особливо відомим є парадний посуд з “морськими ” сюжетами.

Вражає царський палац у Кноссі. План цієї багатоповерхової споруди справді нагадує лабіринт. Багато приміщень, сполучених складною системою переходів, коридорів, сходів, не мали зовнішніх вікон і освітлювалися через спеціальні світлові шахти. У палаці діяла система вентиляції і водопостачання. Стіни прикрашали чудові фрески, найзнаменитіша з яких - “Парижанка”. Так А.Еванс назвав зображення молодої гарно вбраної жінки з темним волоссям. Палац був центром не тільки політичного, але й релігійного життя. Існує гіпотеза, що будова палацу якось пов'язана з уявленнями про потойбічний світ. Багато знахідок вказують на те, що в релігійних уявленнях центральним був культ бика. Дах палацу прикрашали монументальні стилізовані зображення рогів, у вигляді голови бика виготовляли ритуальний посуд, на одній з фресок зображена гра акробатів з биком. Кносс був зруйнований, і Кріт втратив своє панівне становище в середині II тисячоліття до н.е. внаслідок невстановленої катастрофи - чи то землетрусу (що супроводжувався виверженнями вулкана), чи то зовнішнього нападу, чи то внутрішніх усобиць.

Після цього центром ранньої грецької цивілізації стало місто Мікени, де жили греки-ахейці. Його оточували могутні оборонні мури з величезних, грубих кам'яних блоків. Головні ворота - Левові - прикрашала трикутна стела з рельєфним зображенням двох левиць. Г. Шліман знайшов також “золоту усипальницю ” мікенських царів - розташовані по колу підземні споруди з купольним перекриттям. У кінці II тисячоліття до н.е. Мікени очолили війну греків проти міста Трої в Малій Азії. Приблизно в XII ст. до н.е. греки-ахейці були витіснені племенами греків-дорійців, які переселилися з півночі Балканського півострова. Останні стояли на нижчому рівні розвитку. Вторгнення первісних племен дорійців спричинило занепад міст і політичного життя, втрату ранньогрецької писемності.

Основні періоди історії Стародавньої Греції. Історія Стародавньої Греції після дорійського вторгнення, образно кажучи, починається заново. Знову відбувається розклад первісних відносин і формування державності. Цей період свого роду “глухих часів ”, що тривав приблизно з ХI по IХ ст. до н.е., називають гомерівським, оскільки він відомий насамперед з поем Гомера “Іліада” та “Одіссея”.

Наступний великий період - полісний (VIII - IV ст. до н.е.): державність сформувалася у вигляді полісів - міст-держав переважно з республіканським ладом. Крім того, розгорнулася грецька колонізація в Середземномор'ї і Північному Причорномор'ї, де греки заснували численні міста-колонії (на території сучасної України - Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Феодосія, ін.). Треба враховувати, що назва “Стародавня Греція (у греків - Еллада) означає не єдину державу, а незалежні поліси, які мали спільну мову, релігію, культурні традиції, політичні і торговельні зв'язки. Проявом такої спільності були, наприклад, Олімпійські ігри.

В межах полісного періоду виділяють архаїчний етап, коли відбувається поступове складання основних форм давньогрецької культури, і класичний етап - час найвищого піднесення - V-IV ст. до н.е. Найвпливовішим політичним і культурним центром після перемоги в греко-персидських війнах були Афіни. Своєї максимальної могутності і культурного розквіту вони досягли, коли на чолі держави стояв видатний політичний діяч, демократ Перікл.

Новий етап в історії країн Східного Середземномор'я - етап еллінізму - починається з походів Олександра Македонського (IV ст. до н.е.) і закінчується завоюванням елліністичних держав Римом (у I ст. до н.е. останнім був захоплений Єгипет). Македонія, яка завоювала Грецію, повністю сприйняла її культуру, і після походів Олександра Македонського давньогрецька культура поширилася у підкорених східних країнах. У свою чергу, ці народи були носіями власної багатої традиції і самі впливали на античну культуру.

Протягом усіх періодів давньогрецької історії зберігалися спільні риси і спадкоємність розвитку культури. Тому можна дати загальну характеристику основних сфер давньогрецької культури.

Міфологія. Поєднувальну, формотворчу роль для розвитку культури відігравала міфологія. Вона почала складатися ще в кріто-мікенський період. Прадавніми були божества, які втілювали сили природи. Від союзу Геї - землі і Урану - неба з'явилися титани, старшим був Океан, молодшим - Крон. Діти Крона - боги на чолі з Зевсом - в жорстокій боротьбі з титанами здобули перемогу і розподілили владу над світом. Громовержець Зевс став царем богів і людей, Посейдон - морів, джерел і вод, Аїд - похмурого підземного царства.

Гора Олімп вважалася оселею дванадцяти верховних богів на чолі з Зевсом. Гера - дружина Зевса - була покровителькою шлюбу і сім'ї, одна сестра Зевса - Деметра - богинею родючості, інша - Гестія - покровителькою вогнища. Улюблена дочка Зевса Афіна шанувалася як богиня військової мудрості і мудрості взагалі, вона протегувала знанням і ремеслам. Згідно з міфом Афіна з'явилася з голови Зевса в повному бойовому обладунку - в шоломі і панцирі. Богом війни був син Зевса і Гери Арес. Гермес - спочатку бог скотарства і пастухів, пізніше шанувався як вісник олімпійських богів, заступник мандрівників, купців, бог торгівлі, винахідник міри і пастушої флейти. Артеміда спочатку була богинею родючості і покровителькою тварин і полювання, богинею Місяця, пізніше вона стала покровителькою жіночої цнотливості і охоронницею породіль. Аполлон - брат Артеміди, божество сонячного світла, освіти, медицини, мистецтва, яке втілюється його супутницями - дев'ятьма музами. Ще одна дочка Зевса - Афродіта, яка народилася з піни морської біля острова Кіпр, богиня кохання і краси. Чоловіком Афродіти був бог-коваль Гефест. Діоніс - найвеселіший з богів, покровитель виноградарів і виноробів, йому присвячувалися бучні свята в кінці сільськогосподарського року. Крім олімпійських, існувала безліч інших (переважно - місцевих, локальних) богів, які мали свої функції.

Боги в уявленні греків виглядали як люди, мали людські бажання, думки, почуття, навіть людські вади і недоліки. Вони суворо карали тих, хто намагався наблизитися до них за красою, розумом і могутністю. Особливе місце займає міф про титана Прометея - захисника людей від свавілля богів. Прометей викрав з Олімпу вогонь і передав його людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на вічні муки.

Крім міфів про богів, існували легенди про героїв, найулюбленішим з яких був Геракл, що здійснив дванадцять великих подвигів. Міфи і легенди про богів та героїв складалися в цикли.

Паралельно з міфологією розвивалася культова практика - жертвоприношення і молитви, які проходили в храмах. Кожне місто мало бога-заступника. Афіна вважалася покровителькою Афін. Олімпія була центром поклоніння Зевсу, якому і присвячувалися тут спортивні змагання. Місце головного святилища Аполлона - Дельфи, де знаходилися відмічений особливим каменем центр (“пуп ”) Землі і знаменитий оракул (оракул - місце в святилищі, де отримували відповідь божества на поставлене питання, або це пророцтво божества).

Людяні, гармонійні образи грецької міфології стали ґрунтом для розвитку мистецтва. Міфологія давніх греків справила вирішальний вплив на формування давньоримської міфології і релігії, в епоху Відродження вона була активно включена в європейський культурний процес. Досі до неї не слабшає і науковий, і пізнавальний, і естетичний інтерес.

2. Основи надбання стародавніх греків у розвитку літератури, освіти, науки

Література. З міфологією, її сюжетами й образами пов'язаний дуже ранній початок давньогрецької літературної традиції. Розвиток окремих сфер культури не завжди відбувається рівномірно. Так, у Стародавній Греції вершини поетичної творчості були досягнуті набагато раніше, ніж склалися класична наука, освіта і мистецтво.

Приблизно у VIII ст. до н.е. Гомер склав свої великі епічні поеми “Іліаду” й “Одіссею”. Більшість вчених вважає, що Гомер жив у Малій Азії і був рапсодом - так називали поетів, які виступали з декламацією своїх віршів. Важко сказати, коли ці поеми були записані. Існує точка зору, що перші записи з'явилися ще за життя Гомера. На думку інших, це сталося пізніше - у VI ст. до н.е. Обидві версії співвідносяться з історією грецької писемності. Алфавіт (фонетичне письмо) був запозичений греками у фінікійців саме у VIII ст. до н.е. Греки тоді навіть писали, як фінікійці: справа наліво і без голосних. В VI ст. до н.е. грецьке письмо набуло вже звичного для нас вигляду.

Поеми пов'язані з народним героїчним епосом, присвяченим Троянській війні, в якому переплелися і реальні історичні події (військовий похід греків-ахейців на Трою, яку вони називали Іліон), і фантастичні сюжети (“яблуко розбрату ” як причина війни, участь богів у конфлікті, “троянський кінь ”). Проте Гомер не переказує міфи, а створює художні образи, малює внутрішній світ героїв, зіткнення характерів. “Іліада” присвячена одному епізоду останнього, десятого, року війни - гніву наймогутнішого і найхоробрішого з грецьких воїнів Ахілла, який образився на ватажка греків, мікенського царя Агамемнона. Ахілл відмовляється брати участь у битві, троянці прориваються до кораблів, гине кращий друг Ахілла - Патрокл. Ахілл змінює рішення, вступає у двобій з головним захисником Трої - сином царя Пріама Гектором - і вбиває його. Приголомшує сцена зустрічі Ахілла з Пріамом, коли цар, цілуючи руки переможця, просить віддати йому тіло сина для поховання з усіма почестями.

“Одіссея” - інша за композицією і сюжетом. Вона розповідає про довгий, повний неймовірних казкових пригод шлях додому одного з головних учасників війни - царя острова Ітака, хитромудрого Одіссея.

Точну й образну оцінку значення “Іліади” та “Одіссеї” дав середньовічний візантійський письменник: “Подібно до того, як, за висловом Гомера, всі ріки і потоки беруть свій початок з Океану, так джерелом будь-якого мистецтва слова є Гомер”. Греки не просто любили гомерівські поеми, а схилялися перед ними. Їх знали напам'ять, багато разів переписували. Вони стали основою виховання й освіти.

Продовжив епічну традицію Гомера Гесіод. У поемі “Теогонія” він виклав міфологічні уявлення про походження богів і будову світу. У “Трудах і днях ” уперше ввів в епічну поему особисті оцінки, опис обставин власного життя. Надалі в Греції набрала розвитку лірична поезія. Нам відомі імена поетеси Сапфо (сапфічна строфа - особливий віршований розмір), Анакреонта (анакреонтика - лірика, що оспівує радість життя і мирські насолоди), однак вірші цих та інших давньогрецьких авторів збереглися лише фрагментарно. Як самостійний жанр літературної творчості склалася драматургія.

Наука. В давньогрецькій міфології відчувається прагнення дати всеосяжну картину світу, знайти пояснення всьому сущому. На іншому світоглядному рівні ці пошуки продовжили вчені Стародавньої Еллади. Саме в античній культурі наука вперше в людській історії виділяється в самостійну сферу, і можна говорити не просто про накопичення наукових знань (що перебували в руках жерців), а про розвиток професійної науки.

Особливе значення має антична філософія. У Стародавній Греції зароджується філософія як наукова теорія, розвивається система понять, ставляться і отримують своє оригінальне розв'язання основні філософські проблеми. Однією з найважливіших рис давньогрецької філософії є космологізм - розробка питань про походження Всесвіту, про природу людини.

Першим грецьким філософом, астрономом і математиком традиція вважає Фалеса Мілетського. Його ім'я починає список “семи мудреців ”, йому приписують багато відомих висловів: “Пізнай самого себе ”, “Найбільший за все простір, тому що він все в собі містить ”, “Сильніша за все необхідність, бо вона має над всім владу ”, “Наймудрішим є час, бо він все відкриває ”. Першоосновою всього сущого Фалес вважав воду - “розумну і божественну ”. Фалес стоїть біля джерел деміфологізації світу: Зевса він вважав світовим розумом, богів - діючими в світі силами. Фалес став засновником стихійно-матеріалістичної школи філософії.

До матеріалістичної традиції належить атомістична концепція будови світу Демокрита (від “атомос” - неподільний). В становленні діалектики важливу роль відіграв Геракліт, у постановці і глибокій розробці соціально-етичних проблем - Сократ. Його учень Платон став основоположником філософської школи об'єктивного ідеалізму, одним з найвпливовіших філософів усіх часів. Аристотель - найзнаменитіший з енциклопедичних розумів в історії людства, в своєму вченні спробував з'єднати сильні сторони поглядів Демокрита і Платона. Його вчення суттєвим чином вплинуло на філософські напрями Середньовіччя і Нового часу.

Відмітною рисою філософських творів елліністичного часу є посилення уваги до окремої людини і її проблем. Філософія Епікура своє завдання бачила у звільненні людини від страху перед смертю і долею, він заперечував втручання богів у життя природи і людини, доводив матеріальність душі. Життєвим ідеалом філософської школи стоїцизму були незворушність і спокій, які повинна зберігати людина на противагу мінливому світу. Основними чеснотами стоїки вважали розуміння (тобто знання того, що є добро і зло), мужність і справедливість. Особливої популярності стоїцизм набуде у Стародавньому Римі.

Історична наука Стародавньої Греції передусім асоціюється з ім'ям Геродота. Він багато подорожував: відвідав Малу Азію, Єгипет, Фінікію, різні міста балканської Греції, узбережжя Чорного моря. Головна праця Геродота - “Історія”, присвячена найважливішій політичній події грецької історії - греко-персидським війнам. Незважаючи на те, що “Історія” не завжди відрізняється цілісністю і науковістю, факти, які наводяться в ній, переважно достовірні. Праця Геродота має велике значення для вивчення минулого народів, які жили на території сучасної України. Саме Геродоту належить перший в античній літературі систематичний опис життя і побуту скіфів.

Досить рано почали узагальнюватися медичні знання. Верховним покровителем медицини, богом-цілителем вважався один з олімпійських богів - Аполлон. Богом власне медицини став Асклепій, причому багато вчених зараз вважають, що у цього міфологічного персонажа був історичний прообраз, реальний майстерний лікар. У Греції склалося декілька наукових медичних шкіл, найзнаменитіші - Кнідська (місто Кнід) і Коська (острів Кос). Представником останньої був Гіппократ, який жив у класичну епоху. Його ідеї про причини хвороб, про чотири темпераменти, про роль прогнозу при лікуванні, про морально-етичні вимоги до лікаря справили винятковий вплив на подальший розвиток медицини. Клятва Гіппократа і сьогодні є моральним кодексом лікарів усього світу.

Епохою успішного розвитку науки був еллінізм. Для цього етапу характерна поява нових наукових центрів, особливо в еліністичних державах на Сході. Найбільшим науковим центром елліністичного світу була Александрія Єгипетська з її Мусейоном (“Дім Муз”) і бібліотекою, яка нараховувала більше півмільйона книг. Сюди приїжджали працювати видатні вчені, поети, художники з усього Середземномор'я.

Синтезом накопичених на той час математичних знань можна вважати працю “Елементи” (або “Начала”) Евкліда, який жив в Александрії. Викладені тут постулати й аксіоми, дедуктивний метод доказів служили протягом століть основою геометрії. З ім'ям Архімеда із міста Сіракузи пов'язане відкриття одного з основних законів гідростатики, початок лічби нескінченно великих і малих величин, ряд важливих технічних винаходів. Помітно просунулося вивчення людини. Герофіл Халкедонський виявив нерви і встановив їх зв'язок з мозком, він же висловив припущення, що з мозком пов'язані розумові здібності людини. Ерасістрат вивчав анатомію серця. Це дуже неповний перелік успіхів давньогрецької науки.

Освіта. З розвитком античної духовної культури поступово виробляється ідеал людини, який передбачає гармонію, поєднання фізичної і духовної краси. З цим ідеалом співвідносилася вся система виховання й освіти, унікальна для свого часу.

Існували приватні і державні навчальні заклади. На структурі освіти позначалися політичні відмінності між полісами. В Афінах - місті з демократичним республіканським ладом - сформувалася така система навчання. Після домашнього виховання хлопчики з семи років вчилися в початковій школі, яка називалася дидаксалейон (від грецького - “дидактикос” - повчальний). Тут вивчали грамоту, літературу починаючи з Гомера, музику, арифметику, малювання. Більш поглиблене вивчення цих предметів з доповненням основ астрономії і філософії продовжувалося в граматичних школах (у віці від 12 до 15 років). Навчання фізичній культурі велося одночасно у спеціальному комплексі - палестрі. Всі ці типи навчальних закладів в Афінах належали приватним особам. Юнаки 16-18 років завершували загальну освіту в гімназії. Тут були такі предмети: риторика, етика, логіка, географія, а також гімнастика. Гімназії були центрами наукового життя поліса.

Існувала система державного шкільного навчання, обов'язкова для кожного спартіата від 8 до 20 років. Вчилися в школах, на відміну від Афін, і хлопчики, і дівчатка.

3. Походження давньогрецької драми і театру

Появі драми в Греції передував тривалий період, протягом якого чільне місце займали спочатку епос, а потім лірика. Всі ми знаємо багатий героїчний епос-поему "Ілліада" і "Одісея", дидактичні (повчальні) епоси-поеми Гесіода (VII ст. до н.е.); це твори ліричних поетів VI ст. до н.е. Народження грецької драми і театру пов'язано з обрядовими іграми, що присвячувалися богам-покровителям землеробства: Деметрі, її дочці Корі, Діонісу. Такі обряди іноді перетворювалися в культову драму. Наприклад, у місті Елевсіна під час містерій (таїнств, на яких були присутні лише присвячені) влаштовувалися ігри, під час яких зображувалося одруження Зевса і Деметри, викрадення Корі Плутоном, блукання Деметри в пошуках дочки і повернення Корі на землю. Діоніс (або Вакх) рахувався богом творчих сил природи; пізніше він став богом виноробства, а потім богом поезії і театру. Символами Діоніса служили рослини, особливо виноградна лоза. Його часто зображували у вигляді бика або цапа. На святах, присвячених Діонісу, розспівували не тільки святкові, але і веселі карнавальні пісні. Гучні веселощі влаштовували ряжані, що складали свиту Діоніса. Учасники святкового параду мазали лице винною гущавиною, надівали маски і козлині шкіри. З обрядових ігор і пісень на честь Діоніса виростили три жанри давньогрецької драми: трагедія, комедія і сатирівська комедія (названа так по хору, що складався із сатирів). Трагедія відбивала серйозну сторону діонісійського культу. Сатирівська драма рекомендувалася середнім жанром. Веселий ігровий характер і щасливий кінець визначили її місце на святах на честь Діоніса: сатирівську драму ставили як висновок до уявленню трагедій.

Трагедія, за свідченнями Арістотеля, брала початок від заспіву дифірамба, а комедія - від заспіву пісень, у яких прославлялися плодоносні сили природи. До діалогу, який вели ці заспівуючі з хором, приєднались елементи акторської гри, і міф ніби оживав перед учасниками свята. Багато чого про походження грецької драми можуть сказати самі слова трагедія і комедія. Слово трагедія походить від двох грецьких слів: трагос -"цап" і оде -"пісня", тобто "пісня цапів". Ця назва знову веде нас до сатирів-супутників Діоніса, козлоногим істотам, що славили подвиги і страждання бога. Слово комедія походить від слів “комос” і “оде”. "Комос"- це хід підхмеленої юрби ряджених, що обсипали один одного жартами і глузуваннями, під час сільських свят на честь Діоніса. Отже, слово комедія позначає "пісню комоса". Грецька трагедія, як правило, брала сюжети з міфології, котра добре була відома кожному греку. Інтерес глядачів зосереджувався не на фабулі, а на трактуванні міфу автором. Використовуючи міфологічну оболонку, драматург зображував у трагедії сучасне йому суспільно-політичне життя, висловлював свої етичні, філософські, релігійні погляди. Тому роль трагічних уявлень в суспільно-політичному етнічному вихованні громадян була величезна. Вже в другій половині VI ст. до н.е. трагедія досягла значного розвитку. Антична історія передає, що першим афінським трагічним поетом був Феспід (VI ст.до н.е.). Перша постановка його трагедії (назва її невідома) відбулася навесні 534 р. до н.е. на святі Великих Діонісій. Цей рік прийнято вважати роком народження світового театру.

Феспіду приписують удосконалення масок і театральних костюмів. Але головним нововведенням Феспіда було виділення з хору одного виконавця, актора. Цей актор, або, як його називали в Греції, Гипокріт ("відповідач"), міг обертатися до хору з питаннями, відповідати на питання хору, зображувати по ходу дії різноманітних персонажів, покидати сценічну площадку і повертатися на неї.

Таким чином, рання грецька трагедія була своєрідним діалогом між актором і хором і за формою нагадувала скоріше кантану. При цьому, хоча кількісно партія актора в початковій драмі була невелика і головну роль грав хор, саме актор із самої своєї появи став носієм діючого, енергійного початку.

У комедії набагато ширше, чим у трагедії, до міфологічних мотивів підмішувались життєві, що поступово стали провідними або навіть єдиними, хоча в цілому комедія як і раніше рахувалась присвяченою Діонісу. Так, під час комоса стали розігруватись невеличкі сценки побутового і пародійно-сатиричного змісту. Ці імпровізовані сценки являли собою просту форму народного балаганного театру і називалися мімами (в перекладі значить "імітація", "відтворення"; виконавці цих сценок також називалися мімами). Героями мімів були традиційні маски народного театру: горе-воїн, базарний злодюжка, вчений-шарлатан, простак, що задурює всіх, і т.д. Пісні комоса і міми - це головні початки древньої атичної комедії.

Комедія, яка виникла з атичного комоса в V ст. до н.е. була політичною по своєму утриманню. Вона постійно торкалась питань політичного ладу, зовнішньої політики Афінської держави, питання виховання молоді, літературної боротьби й ін.

Злободенність древньої античної комедії усугублялась тим, що в ній припускалася повна свобода в карикатурному зображенні окремих громадян, виведених до того ж під своїми справжніми іменами (поети Есхил, Софокл, Еврипід, Агафон, керманич афінської демократії Клеон, філософ Сократ і інші). При цьому древня антична комедія створює образ не індивідуальний, а узагальнений, близький до маски народного комедійного театру. Наприклад, Сократ у "Хмарах" Аристофана наділений не рисами реальної особи, але усіма властивостями вченого-шарлатана, однієї з улюблених масок народних карнавалів. Така комедія могла існувати тільки в умовах афінської рабовласницької демократії.

4. Архітектура та скульптура Греції

Архитектура Греции

Кто-то из великих сказал : "Архитектура - это застывшая музыка ."

Древняя Греция - колыбель европейской культуры и искусств. При взгляде на художественные шедевры той далекой эпохи сквозь века мы слышим торжественно гимническую музыку красоты и величия человека созидателя, уподобившего себя олимпийским богам.

Архитектура

Архитектура в Древней Греции развивалась быстро и многосторонне. В растущих греческих городах создаются каменные жилые здания, укрепления, портовые сооружения, но самое важное и новое появилось не в жилых и хозяйственных постройках, а в каменных общественных зданиях. Именно здесь, и прежде всего в архитектуре храмов, сложились классические греческие архитектурные ордера.

Прямоугольное в плане, строгое и величественное сооружение, возвышающееся на трех ступенях цоколя, обнесенное строгой колоннадой и покрытое двускатной кровлей, -- вот что всплывает в памяти, как только мы произносим слова “архитектура Древней Греции.” И действительно, построенный по правилам ордера греческий храм был самой значительной постройкой в городе и по своему назначению, и по тому месту, какое занимала его архитектура во всем ансамбле города. Ордерный храм царил над городом; он господствовал над пейзажем в тех случаях, когда храмы сооружались в каких-либо других важных местностях, например, считавшихся у греков священными. Потому что ордерный храм был своего рода вершиной в греческой архитектуре, и потому что он оказал огромнейшее воздействие на последующую историю мировой архитектуры, мы обратились именно к особенностям ордерных построек, пожертвовав многими другими видами и направлениями архитектуры и строительства Древней Греции. Итак, запомним сразу -- ордер в Древней Греции принадлежал не массовой архитектуре, а архитектуре, имеющей исключительное значение, обладающей важным идейным смыслом и связанной с духовной жизнью общества.

Ордера и их происхождение

В древнегреческом ордере существует ясный и стройный порядок, согласно которому сочетаются друг с другом три основные части постройки -- основание, колонны и перекрытие. Дорическому ордеру (возник в начале VII в. до н.э.) с его мощными пропорциями свойственны колонна, рассеченная желобками-каннелюрами, сходящимися под острым углом, стоящая без базы и завершенная простой капителью, архитрав в виде ровной балки и фриз из чередующихся триглифов и метоп. Ионический ордер (сложился в середине VI в. до н.э.) отличается стройной колонной, стоящей на базе и завершенной капителью с двумя завитками-волютами, трехчастным архитравом и лентообразным фризом; каннелюры здесь разделены плоской дорожкой.

Коринфский ордер похож на ионический, но отличается от него сложной капителью, украшенной растительными узорами (самая древняя коринфская колонна известна в храме Аполлона в Бассах, ныне -- Вассе в Пелопоннесе, сооруженном около 430 года до н.э. знаменитым зодчим Иктином). Эолийский ордер (известен по нескольким постройкам VII в. до н.э. -- в Неандрии в Малой Азии, в Ларисе, на острове Лесбос) имеет тонкую гладкую колонну, стоящую на базе и завершенную капителью, большие волюты и лепестки которой воспроизводят растительные мотивы.

Происхождение древнегреческого ордера и его особенности изучены весьма обстоятельно. Не подлежит сомнению, что его источником являются деревянные, укрепленные на постаменте столбы, которые несут на себе перекрывающие их деревянные балки. Двускатная крыша каменных храмов повторяет стропильную деревянную конструкцию. В форме перекрытий, в деталях дорического ордера можно усмотреть их происхождение от построек из крупного леса. В более легком ионическом ордере сказались приемы сооружения кровли из мелких бревен. В капители эолийского ордера проявляется местный строительный прием, согласно которому балки укладывались на развилку ветвей древесного ствола. В Древней Греции быстро сложился и строго упорядоченный план храма, сооружавшегося по правилам ордеров. Это был храм-периптер, то есть храм, обнесенный со всех сторон колоннадой, внутри которого за стенами находилось святилище (целла). Происхождение периптера можно проследить начиная от построек, близких древнейшим мегаронам. Наиболее близок мегарону храм “в антах”, то есть храм, где на торцевой стороне выступают концы стен, между которыми помещаются колонны. Далее следуют простиль с портиком на фасаде, амфипростиль с двумя портиками на противоположных сторонах и, наконец, периптер. Разумеется, это лишь схема исторического развития: в Греции нередко одновременно сооружались храмы разных типов. Но так или иначе древнейшим образцом послужила жилая постройка-мегарон, а в VII в. до н.э. появились храмы-периптеры (храм Аполлона Термиоса, иначе Фермосе, храм Геры в Олимпии и др.). В храмах этого времени еще применялись кирпич-сырец и деревянные колонны, которые со временем заменялись каменными.

Вместе с созданием каменных конструкций древние зодчие “из области шатких и неустойчивых глазомерных расчетов доработались до установления прочных законов “симметрии” или соразмерности составных частей здания”. Так писал об этом римский архитектор I в. до н.э. Витрувий, автор единственного полностью сохранившегося античного трактата о зодчестве, по которому мы можем достоверно судить о взглядах той эпохи на архитектуру. Разумеется, с учетом того, что ордера сложились за шестьсот лет до появления на свет этого трактата. Все эти “прочные законы” закрепились в каменном зодчестве Древней Греции на века, а если считать те эпохи, когда в архитектуре снова возрождался ордер, -- то и на тысячелетия.

В этих законах и в приемах их использования, в сочетании правила и творчества, числа и поэтической фантазии, “порядка” и его ”нарушения”, присущих греческой архитектуре, нам и предстоит разобраться.

Геометрия, пластика, цвет

Прежде всего, надо сразу же освободиться от въевшихся в память гимназических предрассудков, по которым ордерный храм будто бы представляет собой до миллиметра геометрически правильное сооружение, сложенное из белого мрамора, очерченное прямыми линиями. Его красота будто бы заключается в идеальной бесцветной чистоте и безупречности, подобной идеальной дистиллированной воде, абсолютно чистой, но безвкусной. Будто бы красоту ордера составляет гармония идеальных, абстрактных чисел и можно составить цифровую таблицу пропорций и масштабов ордерной постройки, а потом отштамповывать по ней вечно прекрасные произведения. Такое представление удобно для педанта; это сущий рай для догматика. Но живому человеку оно отвратительно, и он готов принять любое варварское сооружение, лишь бы оно несло в себе чувство и выразительность, и противопоставить его постройкам, воздвигнутым по всем этим казенным мертворожденным правилам.

Давным-давно заброшенные, полуразрушенные и разграбленные, веками омывавшиеся дождями греческие храмы потеряли многое из своего живого облика. Обнажился их геометрический мраморный костяк. На самом же деле их облик был совсем иной, чем можно представить себе по фотографиям сохранившихся руин. По углам фронтона помещались резные каменные украшения-антефиксы, подобные живой поросли, пробивающейся на каменных плитах. В древнейших деревянных храмах антефиксы были керамическими. Таким образом, очертания храма вовсе не были геометрическими, составленными из прямых линий. Скульптурой были насыщены и другие части храма. На фронтоне размещались статуи. Рельефами украшали прямоугольные метопы в дорических и фриз в храмах ионического ордера. Изображения людей и мифологических существ самими своими “негеометрическими” формами придавали храму живую, пластическую выразительность. А если учесть, что эти фигуры изображались в движении, то будет легко представить себе, насколько более богатым, многообразным был облик храма по сравнению с тем, что можно было создать с помощью только архитектурных средств. Скульптурное убранство храма было естественно и прочно связано с его архитектурой, которая сама создавала поля, предназначенные для скульптуры: фронтон, полосу фриза, прямоугольники метоп. Собственно архитектурная форма прямо переходила в орнаментальный мотив или в скульптурное изображение. В дорическом ордере (в древнейших зданиях из дерева и сырца) метопа была плитой, входившей в конструкцию, и одновременно рельефом с изображением какой-либо сцены. Водосток завершался львиной головой; плитки-калиптеры, покрывавшие швы, образованные мраморной “черепицей” крыши, завершались маленькими резными антификсами. А что представляют собой триглифы или находящиеся под нависающим карнизом плитки-мутулы с цилиндрическими каплями-гуттами? Орнамент, изображение когда-то существовавших деревянных конструкций, архитектурно-строительную деталь? В чистом виде -- ни то и ни другое, а вернее, все это вместе.

В ионическом ордере мы найдем еще большую связь, более широкое и естественное перетекание архитектуры в скульптуру и в орнамент. База колонны здесь украшается растительным орнаментом, сочетающимся со сложными и пластичными валами и выкружками. Ионическая капитель -- это единый сплав изобразительных, орнаментальных и архитектурно-конструктивных начал. На блоках антаблемента высекаются узоры и изображения и т.д. Подобно стволу дерева, несущему на себе живую, подвижную крону, геометрическая основа ордера расцвечена в греческом храме живым скульптурным изображением и орнаментальным узором. Но это еще не все. Греческий храм действительно был разноцветным! Не идеальная и очищенная белизна мрамора приподнимала его над жизнью города и природы, а, напротив, праздничная яркость цвета, полная шумного человеческого темперамента, выделяла храм среди однообразной и одноцветной жилой застройки или на фоне мягких и светлых по цвету гор, окутанных удивительным прозрачно-серебристым воздухом Греции. Храм раскрашивался в синий и красный цвета. Окраска наносилась не сплошь. Естественный цвет мрамора тоже участвовал в расцветке храма: колонны и каменные балки архитрава оставались не закрашенными. Но, напротив, в дорической колонне красным цветом помечались опоясывающие ее верхнюю часть врезы и рельефные полоски-ремешки. Тем же цветом окрашивались нижние поверхности нависающих карнизов. Вообще красной краской покрывались главным образом горизонтальные части храма. Триглифы и мутулы окрашивались в синий цвет, а метопы, вернее, их

фон, на котором выступает рельефное изображение, -- в красный. Поле фронтона (тимпан) также окрашивалось в интенсивный красный или синий цвет. На этом фоне отчетливо выступали статуи, в свою очередь окрашенные тоже. Кроме того, применялись и другие краски, а также позолота, которой покрывались отдельные детали. Здесь справляла праздник рука мастера, украшавшего свое изделие, радовавшегося многоцветности мира и своих чувств. Добавим к этому и умение зодчих выбрать камень необходимого цвета: голубовато-серый мрамор для храма бога морских стихий Посейдона (сооруженного в 3-й четверти V в. до н.э. на мысе Сунион недалеко от Афин) или мрамор теплых, словно бы живых, человеческих тонов для Парфенона, украшавшего собой афинский Акрополь. Что же касается древнейших ордерных храмов, сооруженных из дерева, там богато раскрашивались детали, украшения и скульптура, выполненные из керамики.

Здания и город

В эпоху архаики складывается тип древнегреческого города. Определяются основные его части. Центрами общественной жизни города и его архитектурного ансамбля становятся укрепленный холм -- акрополь, где сооружаются храмы, и агора -- торговая площадь. Разумеется, не во всех городах был холм, где строились храмы. Но во многих случаях города разрастались именно вокруг таких холмов. В архитектуре греческих городов, в соотношении массовых жилых построек с архитектурой центров общественной жизни наиболее наглядно раскрываются свойственные ей представления об обществе, о человеческой личности и коллективе. Нас, естественно, будет интересовать здесь то, как все эти представления воплощались в художественном образе городской архитектуры и какие идейно-художественные свойства архитектурного ансамбля греческого города были ими порождены.Итак, в общественном центре города создавались крупные ордерные постройки -- прежде всего храмы. Они служили всему свободному населению города-государства, создавались на его средства и его руками, были частью его общественной жизни, запечатленным в камне оттиском с общих представлений о мироздании. Разумеется, представлений культовых, мифологических. Всеми этими свойствами такой храм резко отличается от главных построек микенских городов -- то есть от царских дворцов. Какой бы значительной ни была общественная роль правителя в жизни микенского города, все же это была роль единственного царя, и дворец был жилищем правителя. Храм же олицетворял собой некую силу, перед которой даже царь или тиран выглядел одним из сограждан полиса. Этот общественный и гражданственный смысл и приобретал художественно-архитектурный образ греческого ордерного храма, сооруженного на городской площади или на возвышающемся над городом акрополе. Весь смысл общественных зданий, их значение как художественного, идеологического явления можно представить себе, восстановив облик древнегреческого города. Надо сказать, что эта задача нелегкая и, более того, не вполне осуществимая. Мраморные храмы сохранились хотя бы частично. Многие из них удалось восстановить, собрав разбросанные вокруг фундаментов каменные блоки. Что же касается жилых и хозяйственных построек в городах, то подавляющее большинство их безвозвратно утрачено. На месте старых домов возникали новые. Кому могло прийти в голову веками сберегать обычный, рядовой дом? Только случай помогает здесь исследователям архитектуры. И вот -- исторический парадокс! Таким случаем, сберегающим обычные, массовые постройки города, чаще всего оказывается внезапно разразившаяся разрушительная катастрофа. После извержения Везувия в Италии остались под пеплом и лавой древние города, словно бы законсервированные в момент, когда остановилась их жизнь. Город Олинф на полуострове Халкидика был в 348 году до н.э. захвачен и полностью разрушен македонским царем Филиппом II. Развалины города были заброшены и сохранились, по существу, в нетронутом виде. Живой город, напротив, стирает от века к веку старые постройки. Новая жизнь буквально выжигает собой остатки прошлого. А в греческом городе тому были особенные причины. Жилой дом, как это показывают раскопки в Олинфе и находки в других местах, строился из сырца. Такой дом легко мог быть разрушен без остатка. Понятно, что самой прочной частью дома был пол: его-то и украшали наиболее богато и тщательно, например, мозаикой, выложенной из разноцветных камней. Обычно это был дом с внутренним двориком, в который открывались жилые помещения. На улицу такой дом выходит глухими стенами. Один дом примыкал к другому, и вся улица жилого района обрамлялась стенами. В старых городах, которые разрослись до середины V в. до н.э., жилые районы представляли собой целую россыпь таких построек, рассеченных узкими, кривыми улочками. С середины V в. до н.э. начала внедряться регулярная планировка: улицы стали прокладываться строгим шахматным порядком. Но многие города, и прежде всего Афины, сохраняли свой старый облик и позже. Не трудно представить себе, хотя бы в самых общих чертах, как соотносились друг с другом в древнегреческом городе непрочный сырцовый дом и мраморный храм. Низкая постройка из дешевых материалов -- и могучий, возвышающийся над городом храм; замкнутая стенами ячейка дома на узкой улочке, где роится домашний быт грека, -- и открытая галерея портика, выходящего на просторную площадь; или колоннада храма, увенчивающего собой акрополь, -- и театр под открытым небом, на скамьях которого размещались тысячи и десятки тысяч человек. Разное назначение и разные меры лежат в основе этих построек. С одной стороны -- отдельный человек и его частный быт, с другой -- общественная жизнь всего города-государства, в которой принимает участие весь демос -- то есть свободные граждане (рабы, разумеется, в расчет не принимались).

…Выше уже шла речь о стадионах и театрах. Оба эти типа построек -- едва ли не самое замечательное, что было создано в Древней Греции. Архитектура их поражает своей исключительной целесообразностью. Нет лучшего здания для массовых зрелищ, чем классический амфитеатр со сценической площадкой в центре. Существуя и поныне, традиция сохранять прямоугольные зрительные залы -- результат предрассудка, косной неспособности расстаться с примером, возникшим несколько веков назад, когда под театр приспосабливали обычный дворцовый зал, использовали случайно подысканный сарай или конюшню. Созданный в античной Греции тип стадиона послужил основой для древних стадионов и цирков, для стадионов нашего времени. Архитектурная форма театров и стадионов определила их прямое функциональное назначение, стремление создать удобные площадки для состязаний и представлений и вместительные скамьи для многотысячной массы народа. Поэтому колоннады и иные ордерные мотивы не играют в архитектуре театров и стадионов значительной роли. Иначе обстояло дело в тех общественных сооружениях, которые создавали особую идейно-художественную среду в религиозно-политическом (акрополь) и государственно-хозяйственном (агора) центрах города. Здесь и оказывается необходимой ордерная архитектура, художественно выражающая общественные представления. Агора в Афинах украшается храмами и длинными портиками-стоями с открытыми колоннадами (храм Ареса, храм Гефестейон, стоя Зевса, стоя Пойкиле -- все в V в. до н.э.; во II в. до н.э. здесь сооружаются средние и южная стои). От площади агоры, окаймленной стоями, шла на холм Акрополя дорога священных процессий, по которой раз в год в день праздника в честь Афины поднималась вверх многолюдная процессия. Главные события празднеств происходили на Акрополе. Он и венчал собой ансамбль города и был подлинным центром общественной жизни всей страны…

Скульптура Греції

АРХАЇЧНИЙ ПЕРІОД (VIII-VI СТ. ДО Н.Е.)

Скульптура архаїчного періоду відрізнялася недосконалістю, створюючи, як правило, узагальнений образ. Це так названі куроси (юнаки), іменовані також архаїчними Аполлонами. До нашого часу дійшло кілька десятків таких статуй. Найбільш відома мармурова фігура Аполлона з Тіней. На вустах його грає характерна для того часу “архаїчна посмішка”, очі широко розкриті, руки опущені і стиснуті в куркулів. Принцип фронтальності зображення дотриманий повною мірою. Архаїчні жіночі статуї представлені корами (дівчатами) у довгому спадаючому вбранні. Голови дівчин прикрашені локонами, самі статуї повні добірності і грації. До кінця VI ст. до н.е. грецькі скульптори поступово навчилися переборювати спочатку властиву їх статуям статичність.

КЛАСИЧНИЙ ПЕРІОД (V-IV ст. до н.е.)

Піфагор Регийский (480-450). Розкутістю своїх фігур, що включають як би два рухи (вихідне і те, у якому частина фігури виявиться через мить), він могутньо сприяв розвитку реалістичного мистецтва ліплення. Сучасники захоплювалися його знахідками, життєвістю і правдивістю образів. Але, звичайно, деякі римські копії, що дійшли до нас, з його робіт (як, наприклад, “Хлопчик, що виймає скалку”. Рим, Палаццо консерваторів) недостатні для повної оцінки творчості цього сміливого новатора.

Великий скульптор Мирон, що працював у середині V ст. в Афінах, створив статую, що зробила величезний вплив на розвиток образотворчого мистецтва. Це його бронзовий “Дискобол”, відомий нам по декількох римських копіях, настільки ушкодженим, що лише їхня сукупність дозволила якось відтворити втрачений образ.

Мистецтво іншого великого скульптора - Поліклета - установлює рівновага людської фігури в спокої повільному кроці з упором на одну ногу і відповідно піднятою рукою. Зразком такої фігури служить його знаменитий “Дорифор” - юнак-списник. У цьому образі - гармонійне сполучення ідеальної фізичної краси і натхненності. Поліклет задався метою точно визначити пропорції людської фігури, згодні з його представленням про ідеальну красу. Свої думки і висновки Поліклет виклав у теоретичному трактаті (до нас він не дійшов), якому він дав назву “Канон”.

Ще один великий скульптор V століття - Фідій народився в Афінах і в досконалості опанував мистецтвом бронзового лиття. Фідій відлив скульптурну групу з 13 фігур для Дельфійського храму Аполлона. Йому належить і дванадцятиметрова статуя Афіни Діви в Парфеноні. Статуя Афіни Парфенос була виконана зі слонової кістки і золота. Така техніка називалася Хризо-елефантинною. Але справжню славу і найбільшу популярність принесла Фідію колосальна статуя Зевса для храму в Олімпії. Вона досягали 13 метрів у висоту. Зевс сидів на троні з кедрового дерева. У правій руці він тримав богиню перемоги Ніку, у лівої - скіпетр, на якому сидів орел. Його обличчя, руки і напівголе тіло були зроблені зі слонової кістки, очі - з дорогоцінного каміння, плащ і сандалі - з золота. Цю статую чекала жорстока доля - у V столітті н.е. вона була знищена християнським духівництвом.

ПЕРІОД ЕЛЛІНІЗМУ. (IV-I ст. до н.е.)

Як і в попередні періоди, скульптура залишалася невід'ємною частиною архітектурного оздоблення елліністичних міст. Монархічний лад елліністичних держав і інший світогляд викликали до життя офіційну, придворну тенденцію мистецтва, що втілилася в портретних і алегоричний статуях.

Складний розвиток різноликих елліністичних держав породило створення багатьох художніх шкіл у скульптурі. І якщо в класичну епоху процвітала афінська школа пластики, то в період еллінізму на передній план виходять нові центри скульптурної творчості - Пергам, Олександрія, Родос і Антіохія. Найкраще відомі добутки пергамскої школи з характерною для неї патетикою і підкресленим драматизмом скульптурних зображень. Так, монументальний фриз Пергамского вівтаря, виконаний у дуже високому рельєфі, передає битву олімпійських богів з повсталими проти них синами Землі - гігантами. Гіганти гинуть, їхні фігури виражають розпач, страждання, фігури олімпійців, навпроти, спокійні, натхнені. Також не менш виразна і повна драматизму кругла скульптура пергамской школи.

“Вмираючий галл”, “Галл, що вбиває свою дружину” - чудові зразки патетики і пафосу пергамського мистецтва, мужнього і прекрасного.

Традиції мистецтва Скопаса успадкувала одна із найзнаменитіших елліністичних статуй - “Ника Самофракийская”. Статуя богині перемоги була споруджена на острові Самофракія на честь перемоги родоського флоту в 306 р. до н.е. Установлена на п'єдесталі, що нагадує ніс корабля, вона стояла колись, сурмлячи в ріг, на високому стрімчаку на березі моря.

Скульптори елліністичної епохи зверталися і до класичних зразків. Прикладом цього може служити статуя роботи Агесандра - “Афродіта Мілосська” (II ст. до н.е.). Сучасні їй статуї богині любові були більш чуттєві і навіть манірні, Агесандру ж удалося відродити дух мистецтва класики, створивши образ високої моральної сили.

Блискуча школа елліністичної скульптури існувала на острові Родос. Особливою славою користалася скульптурна група “Лаокоон”, виліплена родоськими майстрами Агесандром, Афинодором і Полидором (I ст. до н.е.). Сюжет цієї скульптурної групи зв'язаний з одним з міфів про Троянську війну. У “Лаокооне” яскраво проявився патетичний дух елліністичного мистецтва, його смак до деякої театральності.

Не обійшла елліністичну скульптуру і пристрасть до гигантоманії: яскравим зразком є величезна, 32-метрова статуя бога Гелиоса з золоченої бронзи, встановлена при вході до Родоської гавані. Над статуєю “Колоса Родоського 12 років трудився учень Лисиппа Харес з Лінда, це чудо інженерного мистецтва зайняло останній рядок у списку “чудес світу ”.

Особливо велике був вплив культури еллінізму на римську культуру: у Рим були вивезені багато творів мистецтва, бібліотеки, і т.д., що збагатили латинську культуру, що красномовно підтверджують слова римського поета Горація: “Греція, бранкою ставши, переможців грубих полонила. У Лациум сільський мистецтва внесла. ”

Висновок

В античності порівняно з давньо східними цивілізаціями було зроблено принциповий крок уперед щодо становища людини в суспільстві, осмислення художньої творчості - складається гуманістична традиція. Відмінність полягає і в ступені впливу на інші народи старовини, і в тому, що культура Греції і Риму ніколи не забувалася і безпосередньо вплинула на подальший розвиток культури.