Культура як об’єкт наукового дослідження

Реферат

З культурології

На тему: «Культура як об'єкт наукового дослідження»

План

Вступ

1 Наукове осмислення культури

а). Соціологічне розуміння культури

б). Інформаційно-семіотичне розуміння культури

2 Функції культури

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Культура відіграє все більшу роль у формуванні та зміцненні громадянського суспільства, розвитку творчих здібностей людини, побудові правового суспільства. Культура впливає на всі сфери суспільної та індивідуальної життєдіяльності - працю, побут, дозвілля, мислення, спосіб життя суспільства й особистості. Термін “культура” латинського походження (cultura - обробка, розвиток, виховання) і спочатку означав виділення грунту, його обробка. Спочатку під культурою розумілися всі зміни в природному об'єкті, що проходили під впливом людини. Вперше термін виник в Давній Греції і перекладався як освічений. Весь світ поділявся на освічений та неосвічений. Все, що знаходилося в Греції вважалося культурним, а за її межами - то варвари. З різкою критикою феномену висловився Жан-Жак Руссо: “Як можна бути культурним, коли проливається кров!”. В подальшому слово “культура” отримало узагальнене значення і ним стали називати все створене людиною. При такому підході культура розуміється як створена людиною “друга природа”. Культура включає в себе результати матеріального і духовного виробництва. Це загальнофілософський піхід до культури.

Культура - специфічний спосіб організайії розвитку життєдіяльності людини, виявленний в результаті матеріальної і духовної праці, в сукупності відношень людини до природи, між собою і до самих себе. Культура - це не генетичний спосіб передачі інформації.

1 Наукове осмислення культури

Ще у пізньоримській імперії, а потім і в епоху середньовіччя поняття культури асоціюється з міським укладом життя і пов'язаними з ним благами цивілізації. У епоху Відродження культура визначалася як ознака особистої досконалості. У цей період виникає тенденція ототожнення культури з різноманітними областями духовної діяльності: наукою, що зароджується, мораллю, мистецтвом, філософією, релігією. Культура розглядається як сукупність зразків поведінки, як продовження античної традиції духовної діяльності. У названому значенні поняття культури проіснувало аж до XVIII сторіччя, коли воно узвичаїлося соціальній думці.

Філософи Просвітництва розглядають культуру як якусь специфічну автономну і самоцінну сферу людської діяльності. Найважливіший аспект культури в їхньому розумінні - прагнення спорудити храм Розуму. Розум покликаний зруйнувати панування довільних думок, поставити перед людством універсальні значимі цілі і підпорядкувати собі соціальні зміни. Просвітництво виробило систему критеріїв, відповідно до яких відбиралося те, що можна вважати культурою. Культурна діяльність повинна бути інтелектуальною, творчою, продуктивною, новаторською, тобто не просто відтворювати, але постійно розширювати сферу людських можливостей. На зміну поняттю оригінального в традиційному змісті тобто висхідного до початків споконвічно древнього, котрому слід наслідувати як зразку, приходить поняття оригінальності як новаторства. Але реальна суть культури її специфіка обмежувалася рамками духовної діяльності як якоїсь абсолютної свободи людського розуму.

Кант розрізняє культуру уміння і культуру дисципліни. Уміння припускає спроможність реалізувати цілі, а дисципліна - спроможність ставити осмислені цілі і звільняти нашу волю від деспотизму бажань, що позбавляють нас можливості зробити розумний вибір. Кант обмежує поняття культури межами науки і мистецтва. У науці концентрується законодавча сила мистецтва, у мистецтві - продуктивна сила уяви. Вони протилежні також, як об'єктивне знання і суб'єктивне почуття. Проте відношення науки і мистецтва Кант розглядає як відношення додатковості.

У XIX сторіччі в культурі стали бачити насамперед систему цінностей і ідей, що різняться по їхній ролі в житті і самоорганізації суспільства того або іншого типу. Гегель розглядає культуру як початкове і завершальне “філософія” ланка самопізнання абсолютної ідеї. Гегелівська, а слідом за ній і марксистська теорія єдиної лінійної еволюції були піддані критиці в ряді концепцій культури XIX-XX ст ст. зокрема, у концепції “локальних цивілізацій” Шпенглер розглядав культури народів як замкнуті, самодостатні, неповторні організми, що проходять у своєму розвитку стадії виникнення, розквіту, надламу, а потім занепаду і загибелі. Ідея множинності культур виводиться Шпенглером із факту своєрідної переривчастості історичного процесу.

Марксистська концепція культури базується на принципах матеріалістичного розуміння історії, найважливішими засадами якої є економічний детермінізм і теорія суспільно-економічних формацій. З цього погляду кожної формації відповідає свій тип культури, а класові протиріччя є причиною поділу єдиної культури на “дві культури”, що відповідають двом основним класам формацій. Класовий підхід до пояснення та оцінці культурних явищ абсолютизується. Проте це не означає тотального заперечення спадкоємності культурного процесу, що носить виборчий характер. Не заперечує марксизм і загальнолюдського змісту культури, але вважає, що воно підпорядковано класовому початку. На відміну від сформованої в історії філософії традиції марксизм включає в зміст культури не тільки духовну, але і матеріальну культуру. У рамках формаційного підходу до історії марксизм формулює своє уявлення про закономірності буття культури: залежність культури від економічного базису, стихійність, нерівномірність культурно-історичного процесу в антагоністичних формаціях, тенденція до витиснення культурою панівного класу духовної діяльності мас, посилення культурної поляризації суспільства в міру загострення класової боротьби, національна форма культури. У XX сторіччі вивчення культури здійснювалося головним чином у рамках етнографії і соціальної антропології. В другій половині XX сторіччя одержують розвиток уявлення про комунікативні властивості культури, поширюються її герменевтичне та інформаційно-семіотичне розуміння культури. Звідси й інтерес до мови як основи для вивчення будови і особливостей культури. Важливим залишається соціологічне розуміння культури.

А) Соціологічне розуміння культури

В соціології культуру в широкому розумінні цього слова визначають як специфічну сукупність засобів, способів, форм і орієнтирів взаємодії людей з середовищем існування. У вузькому розумнні - система колективно розрізняючих цінностей і норм поведінки властивих окремій групі людей. Культура формується як важливий механізм людської взаємодії, що допомагає людям жити в своєму середовищі. Культура розглядається в соціології як складне динамічне виникнення, що має соціальну природу і виражається у соціальних відносинах. Об'єктом соціального дослідження є конкретний розподіл існуючих в данному суспільстві форм і способів засвоєння, створення і передачі об'єктів культури, стійкі та змінні процеси в культурному житті. В цьому контексті соціологія вивчає динаміку розвитку культури, яка дозволяє визначити рівень розвитку культури співсуспільств і говорити про їх культурний прогрес чи регрес.

Кожне конкретне співсуспільство (цивілізація, держава, народність і т.д.) створює свою власру гігантську суперкультуру, яка супроводжує індивіда протягом усього життя та передається з покоління в покоління. В результаті в історичному процесі виникає багато культур. Перед соціологами постає проблема чи існують культурні універсалії. Американський соціолог та етнограф Дж.Мердок виділив більше 60 культурних унівресалій, характерних для всіх суспільств: мова, релігія, символи, сексуальні ліміти, спорт, натільні прикраси і т.д. Ці універсалії існують тому, що вони задовольняють важливі біологічні, психологічні та соціальні потреби.

Важливою проблемою соціології є оцінка людьми іншої культури. Часто люди оцінюють інші культури через призму своєї власної. Така позиція називається етноцентризмом. Ярким проявом етноцентризма є всякого рода місіонерська діяльність, починаючи від намагань нав'язати свої вірування, свою релігію підкоренним народам в період колонізації і закінчуючи сучасним намаганням нав'язати “американський образ життя” в Європі.

Етноцентризму протистоїть культурний релятивізм, що наголошує на абсолютному самобутті будь-якої культури. У відповід-ності до цієї установки будь-яка культура може бути зрозумілою лише в її власному контексті і лише тоді, коли вона розглядається в її цілісності. Звичайно це правильно що жодна цінність, жоден звичай не може бути зрозумілий якщо його розглядати відірваним від цілого. Але ж не треба забувати про світову культуру. Всі культури так або інакше пов'язані між собою.

Для розуміння місця і ролі культури в житті суспільства велике значення має уяснення взаємодії культури з різними сферами життя суспільства і, перш за все, взаємодія культури і економіки. В розумінні цього взаємовідношення виділяються дві протилежні позиції. Першу позицію найбільш яскраво представляє марксизм. З точки зору марксизма головну роль в житті суспільства грає матеріальне виробництво. “Люди перш ніж займатися наукою, політикою, філософією, релігією повинні виробляти матеріальні блага”(їсти, пити, одягатися, мати житло). Культура виростає з економічної діяльності людини, обслуговує цю діяльність. Проте марксизм підкреслює наявність оберненного зв'язку. Протилежну позицію займають Е.Дюркгейм і М. Вебер. Вони вважають, що саме культура грає вирішальну роль в житті суспільства, забазпечує його цілісність і розвиток, впливає на всі сфери суспільного життя і, перш за все, на економіку. В своїй роботі “Протестантська етика і дух капіталізма” німецький соціолог М.Вебер намагався довести, що визначена субкультура створила такі мотивації поведінки, які стиму-лювали представників цієї субкультури до посиленої поведінки своїх справ на ринкових капіталістичних началах і сприяли формуванню капіталістичних виробничих відносин.

Б) Інформаційно-семіотичне розуміння культури

Формування культурології як самостійної наукової дисципліни в ХХ ст. було у значній мірі намаганням подолати різноманітність уявлень про культуру i побудувати їі загальну теорію. Розробка цих теоретичних поглядів відбувалася у двок основних напрямках.

Один з них адаптаціонизм - розглядає культуру як специфічно людський спосіб взасмодії з оточуючим середовищем. Центральне місце в поясненні культурних явищ відводиться тут діяльності. В руслі цього напрямку розвивається функціональна концепція культури, що веде початок від Б.Малиновського, який розглядав культуру як породжену суспільством систему способів задоволення потреб. До цього напрямку відноситься i марксистська теорія культури.

Другий напрямок - ідеаціонизм пояснюс культуру як галузь ідеального, яка містить наслідки духовної творчості людини. Визначаючим началом тут є лише окрема обмежена сфера духовної творчості - головним чином наука i мистецтво (так звана «висока культура» ). Саме тут створгоються символи, ідеї, цінності, в контексті яких люди сприймають i розуміють дійсність, будують свое 6уття у світі.

Позиції адаптаціонизму та ідеаціонізму на протязі останнього часу поступово зближуються. Основою, на якій відбуваеться це зближення, е інформаційно - семіотична концепція культури.

Вихідним моментом інформаційио-семіотичного підходу до культури е адаптаціоністська теза про способи та наслідки людської діяльності.

Діяльність - це спосі6 існування людини. Специфіка людського образу життя, яку покликано фіксувати поняття культури, пов'язяна насамперед 3 особливостями людської діяльності. Проте не всі дії людини є людською, розумною діяльністю. Коли ми дихаємо, приймаємо їжу а6о реагуємо на полум'я, то наші дії нічим не відрізияються від дій тварин. Особливостями людської діяльності є: по-перше, свідома постановка мети; по-друге, цілепокладання діяльності. Таким чином, людина колись навчилась діяти, щоб жити, тепер вона живе, щоб діяти. Постійне формування все нових i нових завдань i засобів діяльності призводить до того, що люди поступово занурюються в штучно створений ними світ. В цьому Відношенні культура протистоїть «натурі» -- природі. «Культурне» -- означае штучно створене, відмінне від того, що дане природою, утворилось природним шляхом, 6ез втручання людина. Створюючи культуру, люди віддаляються від природи і створюють нове позаприродне середовище буття (іграшки та книги, одяг i меблі, скло i 6етон, звуки музики та електричне світло). Сліди людського впливу має навіть те, що ми їмо та п'ємо, навіть повітря, яким ми дихаємо. Людство живе ніби на межі двох світів - існуючого незалежно від нього світу природи та світу матеріальної культури. Продукти та наслідки людської діяльності, штучно створені людиною предмети i явища називають АРТЕФАКТАМИ (від лат. arte -- штучний, factus -- виконаний). Артефактами -- феноменами культури - є виготовлені людиною речі, народжені нею думки, винайдені та використані нею засоби та сносо6и діі. Культура включає в себе не тілбки те, що знаходится поза людиною, але й зміни, які вона виконує в самій собі, в своїм тілі, в своїй душі, у власній фізичній та духовній зовнішності. Отже, культура є світ людськоі діяльності або світ артефактів -- це їі найперша, але недостатня для розуміння їі сутності характеристика, культура являє собою світ смислів. Людина -- творіння природи i всі ії закони зберігають свою силу у ії діяльності так само, як i у будь-яких природних явищах i процесах. Ніхто не може відмінити їх або порушити. Все, що створюе людина, виникае у відповідності з о6'єктивними законами розвитку природи. У чому ж тоді різниця між предметами кулыури i творіниями природи? Явища природи розглядаются у їк власному, незалежному від людини бутті, i мають якусь об'єктивну, властиву їм характеристику i окрім неї ніякої іншої визначеностіі вони не мають.

Артефакти -- предмети культури, на відміну від явищ природи мають подвійну визначеність. З одного боку, у них, які у природних явищ, також є об'єктивна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, яка існує сама по собі, окремо від людини. Але з іншого боку, артефакти мають ще й іншу суб'єктивну визначеність. У них втілено те, що називають «смислом», «значеням».

Ця об'єктивна визначеність виникає у них тому, що людина опредмечуе у них світ уявлення, цілі, бажання, художній смак, ідеали тощо. Людина олюднює продукти своєї діяльності. Отже, предмети культури є наслідком духовно-творчої активності людини (теза ідеаціонізму). Найбільш очевидна здатність людини наділяти свої творіння смислом проявляється у мові. А сенсозмістовну сутність має також все, що людина створює i що складає культурне середовище їі буття: твори мистецтва й правила етикету, релігійні обряди i наукові дослідження, навчання i спорт тощо. Смисл будь-якого предмету відбиваеться у його призначенні, ролі. Потрібно відмітити, що взяті відокремлено, поза їх відношеиня до людини, предмети, ніякого смислу не мають (наприклад, смисл піраміди існує не у ній, тобто фізичних параметрах, а у культурі, творінням якої вона є. Смисл речей існує не у них, а у культурі, яка породила їх, i у тих, хто цю культуру вивчив). Із кулыури люди черпають можливість наділяти смислом не тільки слова i речі, але i всю поведінку i все життя в цілому. Без знання культури минулого не можливо зрозуміти наших нащадків.

Отже, культура є не просто сукупність продуктів людської діяльності, артефактів. Культура -- це i світ смислів, які людина вкладає у свої творіння i діі: І такими видами смислів виступають знання, цінності i регулятиви. Культура грає важливу роль в житті суспільства, яка полягає в тому, що культура виступає засобом аккумуляції, зберігання і передачі людського досвіду. Ця роль культури реалізується через ряд функцій.

2 Функції культури

Складна і багаторівнева структура культури визначає різноманітність її функцій в житті суспільства й окремої людини. Головною функцією культури, на думку багатьох вчених, є людинотворча, або гуманістична. Всі інші функції так чи інакше пов'язані з нею і навіть випливають з неї.

Однією з найважливіших функцій будь-якої культури є передача соціального досвіду. Тому її називають інформаційною. Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, крім культури, суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною пам'яттю людства, а розрив культурних зв'язки між поколіннями призводить до її втрати (феномен "манкуртизму") з усіма негативними наслідками.

Іншою провідною функцією є пізнавальна. Вона тісно пов'язана з першою і випливає з неї. Культура, яка концентрує в собі кращий соціальний досвід багатьох людських поколінь, набуває здатності створювати сприятливі умови для його пізнання і засвоєння.

Можна стверджувати, що суспільство інтелектуальне настільки, наскільки воно використовує багатющі знання, які містяться в культурному генофонді людства. Всі типи суспільств суттєво різняться між собою саме за цією ознакою. Одні з них демонструють надзвичайну здатність через культуру увібрати все краще, нагромаджене людьми, і поставити собі на службу. Такі суспільства (наприклад, в Японії) демонструють величезний динамізм у багатьох галузях науки, техніки, виробництва. Інші -- не здатні використати пізнавальної функції культури і все ще "винаходять велосипед", залишаючись на досить низькому щаблі розвитку.

Регулятивна функція культури пов'язана, перш за все, з визначенням (регуляцією) різних сторін, видів суспільної і особистої діяльності людей. У праці, побуті, міжособистісних відносинах культура так або ж так впливає на поведінку людей та їхні вчинки, на вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право.

Семіотична, або знакова (семіотика -- вчення про знаки), функція також досить важлива для розвитку культури. Являючи собою певну знакову систему, без оволодіння якою досягнення культури стають неможливими. Так, мова -- засіб спілкування людей; літературна мова -- важливий засіб оволодіння національною культурою. Специфічні мови потрібні для пізнання особливого світу музики, живопису, театру.

Природничі науки (фізика, математика, хімія, біологія) також мають свої знакові системи.

Ціннісна (ціннісно-орієнтаційна) функція відображає важливий якісний стан культури. Саме система цінностей формує у людини певні ціннісні потреби і орієнтацію. За характером і якістю цих потреб і духовних орієнтирів особи роблять висновки про рівень її культури. Моральні й інтелектуальні потреби і запити виступають основним критерієм відповідної оцінки серед людей.

Висновки

Необхідно підсумувати, що культура не зводиться до цінностей як готових результатів. Вона вбирає в себе ступінь розвитку самої лоюдини. Без людини немає культури. Культура невід'ємна від всієї життєдіяльності людини. Людина є носієм і творцем культури, вона є перш за все культурно-історична істота. Її людські якості є результат засвоєння ним мови, цінносних орієнтацій суспільства, а також досвіду та навичок до праці, традицій, звичаїв, духовних і матеріальних цінностей, що залишились від попередніх поколінь і ті, що створює він сам. Культура відіграє все більшу роль у формуванні та зміцненні громадянського суспільства, розвитку творчих здібностей людини, побудові правового суспільства. Культура впливає на всі сфери суспільної та індивідуальної життєдіяльності - труд, побут, дозвілля, мислення, спосіб життя суспільства й особистості. Значення її у формуванні та розвитку способу життя людини виявляється у дії особисто-суб'єктивних факторів (настанови свідомості, духовні потреби, цінності та ін.), що впливають на характер поведінки, форми та стиль спілкування людей. Цінності, зразки й норми поведінки, що виникають в результаті діяльності з освоєння світу, виступають одночасно як елементи складного механізму регулювання соціального життя, всіх форм життєдіяльності суспільства. Спосіб життя, орієнтований не на пристосування до тих умов життя, що існують, а на їх перетворення, передбачає високий рівень свідомості та культури, підвищує їх роль як регуляторів поведінки людей, їх способу мислення. Соціального впливу культура набуває насамперед у якості необхідного аспекту діяльності людини, котра в силу свого громадського характеру передбачає організацію спільної діяльності суспільства, отже регулювання її певними правилами, акумульованими в знакових та символічних системах, традиціях. Цей процес вимагає звернення до колосального культурного потенціалу, нагромадженого людством за час його існування. Ні соціальний прогрес, ні самовдосконалення особистості неможливі без освоєння духовних скарбниць народів світу. Оскільки в центрі культурної політики держави знаходиться турбота про людину, її інтереси й потреби, особливе місце в соціальному житті посідають питання освоєння нею культурного середовища, а також проблеми досягнення високої якості створення й сприйняття культурних цінностей. Засвоєння культурних багатств минулого виконує важливу інтеграційну функцію в життєдіяльності кожного суспільства, гармонізує буття людей, пробуджує у них потребу до осягнення світу як цілого. Це має велике значення для пошуків загальних критеріїв прогресу в умовах нестримної науково-технічної революції у ядерний, а потім і в постядерний вік.

Список використаної літератури

1. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія, Київ, 2003 р.

2. Ионин Л.Г. Социология культуры - М., 1996.

3. Кармин А.С. Культурология. - сп 6., 2000.

4. Радунин “Социология: конспект лекций” М.95-96

5. Смелзер Н. “Социология”. Москва 94.

6. Качан М.С. Философия культуры. - СПб. 1996.