Товариство "Просвіта"

За прикладом галицьких, створюються «Просвіти» на Наддніпрянщині. Загальне піднесення українського національного руху відбилося й на політичному житті Галичини. Під тиском народних мас уряд Австро-Угорщини змушений був провести в січні 1907 року виборну реформу. Не-дивлячись на свою обмеженість, реформа, в основному, ліквідувала застарілу середньовічну систему і була кроком вперед в справі демократизації політичного устрою Австро-Угорщини. Перемога в боротьбі за проведення реформи призвела до збільшення кількості українських послів в австрійському парламенті до 32 чоловік. Таке представництво, безумовно, створювало більш сприятливі умови для «емансипації галицького українства з-під польської гегемонії».

Провідником «Просвіти» у Львові на цей час був один з фундаторів Товариства проф. Ю. Романчук, який доклав чимало зусиль для наведення культурних зв'язків між всіма українськими землями. Після нього короткий час головував д-р Є. Олесницький, який до цього часу очолював філію Товариства в м. Стрию. Очолюючи одночасно український посольський клуб в Галицькому Сеймі, Олесницький не має можливості приділяти достатньо часу роботі у Львові й передає повноваження професору Львівського університету д-ру Ол. Колессі. Скликане позачергове «загальне зібрання» в 1906 році сьомим головою свого Товариства обирає професора Петра Огоновського.

Саме під його орудою «Просвіта» вдосконалює структуру своєї діяльності. Крім господарсько-промислової, створюються просвітницько-організаційна та видавнича комісії. Головний Виділ і «Загальне зібрання» Товариства схвалюють положення про роботу видавничої комісії, котре включало в себе такі пункти:

1. Метою комісії є планове й інтенсивне підвищення освіти українського народу.

2. До складу комісії входять 7 львівських членів Товариства, троє з яких повинні бути членами Головного Виділу; крім того, до комісії повинен входити, з правом дорадчого голосу, редактор видань, призначений відділом.

3. Поточні питання повинні вирішуватися на засіданнях комісії, що проводяться мінімум двічі на місяць.

4. Керує комісією голова Товариства або його заступник. Звіт про її діяльність повинен бути частиною загального річного звіту товариства.

5. Затверджені Головним Виділом постанови комісії виконує редактор видань з допомогою референта, а при необхідності -- спеціально залучених редакційних співробітників.

6. Способи й засоби втілення цих завдань такі:

- збирати відомості про рівень освіти в різних регіонах Галичини, а також про читацький попит на книги;

--- виявляти побажання народу відносно тематики книг і необхідності змін видавничої політики Товариства;

-- випускати одну чи більше серій книжок для народу;

-- підготувати періодичний орган для навчання й просвітницько-організаційної інформації;

-- проводити в читальнях «Просвіти» драматичні вистави, популярні літературні вечори й школи для неписьменних;

-- упорядкувати відповідно до своїх завдань бібліотеку з популярної літератури українських видавництв;

- організувати в рамках закону продаж і розповсюдження видань «Просвіти».

7. У випадку необхідності, з дозволу Головного Виділу, комісія може розширити сферу діяльності в просвітньо-організаційному керунку.

8. Необхідні для роботи комісії матеріальні кошти виділяються щорічно на основі рішень Головного Виділу.

9. Комісія працює 2 роки, подає звіт про свою діяльність, після чого Головний Виділ затверджує склад її членів.

В першу чергу нова комісія спрямувала свою діяльність на виявлення читацького попиту, що повинно було стати за основу при укладанні видавничого плану Товариства. З цією метою було складено спеціальну анкету, на основі аналізу результатів якої книговидавці прийшли до висновку, що: «Розповсюджена думка, начебто для народу, котрий стоїть на низькому культурному рівні, необхідно давати речі легкого змісту, як подаються дітям казочки, а взагалі матеріали, що не вимагають пробудження думки... Цей погляд невірний і протинародний. Популяризація -- це легкість форми, але не змісту... З великим інтересом народ читає речі історичні, особливо, коли вони видані не в формі підручника, а в формі монографічній, без перерахування сухих дат, а з цікавим зображенням подій, їхніх причин та результатів... На першому місці, очевидно, повинна стояти рідна історія -- проте не виключно». Анкета також виявила велику різницю між членами «Просвіти» стосовно рівня освіти та знань. Все це було враховано при складанні детального плану випуску літератури, котрий був затверджений Головним Виділом і ділив усі видання на дві категорії.

До першої категорії належали видання, призначені для найменш освічених селян. Книжки розсилалися безкоштовно всім членам Товариства. Відповідно, це мали бути невеликі за обсягом, дешеві, популярні за змістом книжечки, написані в формі збірників. Друга група книжок, призначена для більш освіченого кола громадськості, повинна була виходити серіями. Придбати книжки могли всі бажаючі.

В цей же час «Просвіта» наймає власного редактора -- співробітника газети «Діло» Я. Весоловського. З початком 1907 року поновлюється випуск періодичного органу «Письмо з «Просвіти», котрий спочатку (в 1907 р.) виходив щомісячно, а пізніше (з 1908 р.), двічі на місяць, як неполітичний науково-популярний журнал. Від кінця 1909 року «Письмо з «Просвіти» стає просвітньо-організаційним органом Товариства.

З метою ознайомлення народу з перлинами української класики, «Просвіта», ще в 1904 р., починає видавати серію «Руська письменність » за редакцією Ю. Романчука. Продовження цієї серії поряд з іншими входило до плану випуску літератури, призначеної ДО Продажу. Активізувати роботу вдалося не одразу.

До початку 1908 року в серії «Руська письменність» вийшло всього 5 книжок. Почати видання нової серії, котрою стала «Господарська бібліотека», вдалося лише в 1908 році. Виконання видавничого плану, налагоджене після 1910 року, було перервано Першою світовою війною.

В 1909 р. «Просвіта» бере на себе важку, але почесну місію. З метою координації просвітницької діяльності не тільки в Галичині, але й в усіх українських землях, і з нагоди свого 50-річчя, Товариство проводить Перший український просвітньо-економічний конгрес, котрий перетворився в справжнє свято української культури. Основною темою був розвиток видавничої діяльності в усіх куточках українських земель, як головного чинника розповсюдження освіти. Якщо в 1904 році в Австро-Угорщині нараховувалося 38 українських періодичних видань, то в царській Росії 27 мільйонів українського населення не мало жодної газети чи журналу.

Прочитані на конгресі реферати й прийняті резолюції «Просвіта» видала окремою книжкою за редакцією секретарів конгресу І. Брика та М. Коцюби. Конгрес відкрив нові можливості для творчих та ділових зв'язків з українськими організаціями поза Галичиною. В архіві «Просвіти» збереглося численне, різноманітне листування з окремими авторами про видання їхніх книжок та виплату гонорарів (ф. 348, оп. 1, № 6505, 6498), редакціями журналів та газет (№ 6507а), установами та організаціями про книгообмін (№ 6497). Враховуючи побажання, висловлені на конгресі, і використовуючи матеріали доповідей виступаючих, директор Канцелярії Товариства А. Гапяк складає «Програму діяльності філій Товариства «Просвіта», котра виходить окремою книжкою і розсилається за призначенням. В той же час (1910 р.) виходить «Інструкція для організаторів читалень «Просвіти», і пізніше (1913 р.), «Правильник діяльності для читалень Товариства «Просвіта».

На початку 1910 року інспектор хліборобства С. Кузик та інспектор крамниць при читальнях «Просвіти» Я. Литвинович взяли участь в Міжнародному кооперативному конгресі в Гамбурзі. Тут вперше зустрілися посланці галицьких українських кооперативів з представниками Наддніпрянщини.

Про високий рівень організаційної роботи говорить той факт, що «Просвіта» починає займатися бібліографічною діяльністю. В 1913 році двома виданнями виходить «Ілюстрований каталог видань Товариства «Просвіта» у Львові». Це була перша спроба систематизувати накопичений до цього часу книжковий масив. В архіві «Просвіти» зберігається бібліографічний покажчик статей, надрукованих 5 ПЕРІОДИЧНИХ виданнях Товариства 1889--1899 р. р. Оскільки покажчик не перевидали, можна зробити висновок, що його було складено для службового користування.

Аналізуючи видавничу діяльність Товариства, С. Рудницький в 1914 році пропонує, крім рекламних каталогів, видавати «Загальний цінник своїх видань», тобто, в сучасному розумінні, каталог -- прейскурант. Поступ у видавничій справі гальмувала стара система розповсюдження книжок. Члени «Просвіти» продовжували одержувати в обов'язковому порядку популярні брошури. Решту видань Товариство продавало в 45 книгарнях (1912 р.), але мати своїх посильних, котрі могли б їздити по селах, забороняв діючий в Австро-Угорщині пресовий закон, за порушення якого книжки підлягали конфіскації. Такий стан з продажем призвів до того, що, друкуючи щорічно приблизно 20 друкарських аркушів книжкової продукції (крім календарів, обсяг яких перевищував 20 друкарських аркушів) і розсилаючи своїм членам щорічно 12 тис. примірників на суму 24 тис. корон, «Просвіта» заборгувала друкарні Товариства ім. Т. Шевченка значну суму (70 тис. корон). Для покращання фінансового становища С. Рудницький пропонує низку прогресивних заходів, зокрема, ліквідацію членських книжок, запровадження системи попередніх замовлень, зробивши своїх членів передплатниками книжок, встановлення цін на книжки, котрі складали б 50 відсотків прибутку, а для членів Товариства --25. Прийняття таких заходів, безумовно, сприяло б вивченню попиту, забезпеченню плановості видань, збільшенню тиражів.

Виконанню цих планів перешкодила Перша світова війна, яка паралізувала будь-яку роботу в краї. А на той час українське книгодрукування складало вагому частину всієї книжкової продукції Австро-Угорщини. В цілому в Галичині 1913 року виходило 347 назв книжок, з них: 277 польських, 38 українських, 9 єврейських, 7 німецьких, 16 інших.

Про досягнення української видавничої справи, значну частину якої складала продукція «Просвіти», свідчить той факт, що за перше десятиліття XX ст. кількість неписьменного українського населення зменшилася на 16 відсотків.

2.2 В період першої світової війни, визвольних змагань українського народу і їх поразки

В кінці XIX на початку XX ст. український національно-визвольний рух зосереджено в Галичині. Літературні та громадські сили Великої України в періоди посилених репресій прибували до Галичини й брали участь в місцевій культурній роботі. Врешті-решт українці засвоїли погляд на Галичину, як на острів свободи Українського національного Відродження, тоді як російські офіційні сфери звикли дивитися на неї, як на вогнище українського сепаратизму, що підтримується чужостороннім впливом. Москвофільські течії Галичини були опорою такого погляду.

За десятиліття до Першої світової війни негативне ставлення офіційних кіл царської Росії до українського руху помітно збільшилося. Головна небезпека руху була саме в його культурній ролі, що загрожувало Росії національним та культурним розколом. Аналізуючи національно-політичну ситуацію, яка склалася в Росії, акад. В. І. Вернадський відзначав, що в цей час на арену виходять «провісники російського імперіалізму, котрі визнають право творити культуру тільки за великими націями і на цій підставі прирікають культуру 30-міль-йонного українського народу на розчинення у великоросійському морі».

Війна 1914 року була в певній мірі результатом таких настроїв, бо відносини між Росією та Австро-Угорщиною визначалися, переважно, слов'янофільською ідеологією, в котрій одне з провідних місць займало вороже ставлення до росту української культури в Галичині й прагнення до т. зв. «возз'єднання під'яремної Русі» з Росією на засадах етнографічної єдності. Російська військова влада панічно боялась пробудження національної свідомості серед солдатів-українців, які опинились в Галичині. Наприклад, у перші дні російської окупації м. Львова серед вояків було продано всі примірники «Кобзаря» Т. Шевченка, що були на складі «Просвіти».

«Просвіта» була першим у Львові українським Товариством, що прийняло на себе весь тягар окупаційної влади. Успіхи Росії на австрійському фронті в перші місяці війни дали можливість урядові зайнятися знищенням ненависного «джерела мазепинства та сепаратизму». То ж не дивно, що вибір прибулого до Львова губернатора впав саме на «Просвіту», котра на початок війни стає найбільшою українською організацією, що охопила мережею культурних центрів всю Галичину (77 філій, 2944 читальні, 109950 членів). В першу чергу закривалися філії й читальні, по-варварському знищувалися книжки й умеблювання бібліотек. Спалено цінні папери, сховані в касі кооперативного банку «Дністер». Найбільш важкі наслідки залишило насильницьке вигнання місцевих інтелігентних сил. Редактора видань Товариства Ю. Балицького вислано до Сибіру, де він і загинув. Кілька членів Головного виділу емігрувало до Відня, розгорнувши там по можливості видавничу діяльність, але повернутися до рідних місць вдалося не всім. Колишній голова П. Огоновський, його заступник Є. Озаркевич і Я. Весоловський спочили на віденському цвинтарі.

Таким чином, «звільнення» звелося спочатку до руйнування української культури в ім'я російської єдності, а потім і віддання українського населення Буковини та Галичини на жертву румунізації та полонізації.

Члени «Просвіти», що знаходилися за межами окупації, регулярно збиралися на засідання, 10-тисячним тиражем видали календар Товариства на 1915 рік і, крім цього, збірку поезій Б. Лепкого. Обидві книжечки багато ілюстровані. Для українців, що тимчасово мешкали у Відні, Головний Виділ вирішив проводити лекції на сучасні та наукові теми, для чого було створено спеціальну комісію. Для перебуваючої тут інтелігенції організовано курс практичної торгової справи, «щоб вона - використовуючи вільний час -- набула найнеобхідніших знань з бухгалтерії, торгового листування, рахівництва та іншої інформації, необхідної після повернення на батьківщину».

Архів «Просвіти» зберігає листування Головного Виділу з воєнним міністерством у Відні про розповсюдження календарів Товариства серед військовослужбовців. Налагодити таку роботу, очевидно, не вдалося, бо в березні 1916 року члени просвітньо-організаційної комісії під головуванням о. Т. Лежогубського зібралися на своє засідання вже у Львові. Робота комісії ускладнювалася тими обставинами, що, в зв'язку з військовим станом у краї, не дозволялося збирати будь-які збори, а здібну молодь, що могла б оживити роботу, було покликано на військову службу. Щоб налагодити зв'язок з філіями, у травні 1916 року виходить газета «Письмо з «Просвіти» за редакцією В. Левицького, але поновити випуск свого періодичного органу не вдалося.

У червні 1916 року виникла загроза повторної окупації Львова військами царської Росії. У зв'язку з цим Головний Виділ приймає рішення про перевезення цінних паперів і по одному примірнику своїх видань до Відня, де вони зберігалися у «Вінер банк» і конторі «Загальноукраїнської ради».

Поновити просвітницьку діяльність вдалося тільки в 1917 році. Почалася робота по відбудові читалень, підготовка до святкування 50-літнього ювілею Товариства.

У лютому 1918 року прийнято важливе рішення, яке стало переломним в системі організації книговидання «Просвіти». На пропозицію видавничої комісії, Головний Виділ вирішив ліквідувати систему обов'язкового розсилання членських книжок. «В кінцевому результаті, це єдиний шлях до того, щоб «Просвіта» стала дійсно видавничим Товариством і своїми виданнями заповнила ринки збуту не тільки в Галичині, але й на Україні, і в Америці» -- відзначалося в звіті Товариства за період війни і до 1921 року. Для членів «Просвіти» встановлювалася 25% знижка при купівлі книжок Товариства.

Велика кількість «Просвіт» виникає з 1917 року на Наддніпрянщині, де 22 січня 1918 р. проголошується Українська Народна Республіка. Українські читальні та школи, що масово відкривалися, потрібно було забезпечити друкованим словом. Через відкритий кордон львівські видання потекли на Україну, де, в свою чергу, починається піднесення книгодрукування. У 1918 році тут виходить 1084 назви українських книжок, а у 1919 році лише у Києві діють понад 100 друкарських установ. Від 1918 до 1921 року в Україні засновано близько 890 сільських бібліотек.

Для «Просвіти» найбільш плідні в плані книгодрукування були 1917 і 1918 роки. За цей час виходить 16 книг з серії «Просвітні листки», 6 великих збірок народних пісень, як патріотичних, так і ліричних, 5 портретів національних героїв і просвітителів та ін. Як навчальний посібник для нового покоління просвітителів у 1918 році 3-тисячним тиражем виходить книжка В. Целевича «Віднова життя і відбудова майна просвітніх товариств».

Ще з осені 1917 року значно підносяться ціни на видавничу продукцію. Причина -- інфляція воєнного часу, подорожчання паперу й друкарських послуг внаслідок девальвації австрійської крони. Зокрема, ціни на книжки «Української видавничої спілки» збільшилися на 50 відсотків, на церковні книги -- на 200, від початку 1918 року на 100 відсотків подорожчали видання Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

1 листопада 1918 року українці здобувають державну владу в Східній Галичині та Північній Буковині, проголосивши на руїнах Австро-Угорщини Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Товариство «Просвіта» стає основою Міністерства освіти ЗУНР.

Вже через кілька днів починається затяжна українсько-польська війна. Від липня 1919 року польські війська при підтримці держав Антанти зайняли Східну Галичину, Західну Волинь і частину Полісся, встановивши на цих землях жорстокий режим. Каральні органи польової жандармерії проводили масові розправи в селах, вимагаючи контрибуції, знищуючи українські видання. Українську мову повністю вилучено з державного вжитку.

Не менш тяжкими були й матеріальні збитки. Земельні маєтності Товариства знищені й після війни перестали приносити прибуток. Грошові дотації, котрі «Просвіта» одержувала від австрійського уряду, припинилися. Інфляція призвела до зменшення вартості членських внесків і пожертвувань для Товариства.

З цього важкого становища «Просвіта» вийшла завдяки наполегливій праці її активних членів, котрі винесли на своїх плечах весь воєнний тягар і зуміли вивести Товариство на новий шлях. Назвемо хоча б І. Кивелкжа, І. Брика, М. Галущинського, Т. Лежогубського та ін. З 16 членів і 6 заступників Головного Виділу в 1913 році, після війни залишилось всього 4.

У 1919 році видавнича діяльність Товариства майже припинилася в зв'язку з відсутністю матеріальної та поліграфічної бази і ворожого ставлення польської окупаційної влади. Головний Виділ в цей час оголошує конкурс на кращі воєнні спогади 1914--1920 років. Розпочату «Просвітою» роботу по збиранню матеріалів до історії визвольної боротьби Галицької України з часом взяло на себе окреме видавництво «Червона Калина». З метою збору фотографій, записів, впорядкування воєнних могил при Товаристві створюється «Громадський комітет», який поклав початок «Крайовому товариству охорони воєнних могил».

Для поновлення економічної діяльності не було жодних умов. Розпочати навчальний процес пощастило лише «Торговельній школі «Просвіти». У 1919 році Товариство видає звіт про свою діяльність за час воєнних дій (1915--1918), кошти на видання якого виділило правління школи.

Першого листопада 1921 року вперше по війні збирається Загальне зібрання Товариства, котре вибирає новий Головний Виділ і затверджує на посаду голови Івана Кивелюка, який віддав чимало сил просвітницькій роботі. В березні 1922 року місце голови посідає Іван Брик, «людина темпераментна, енергійна, з широким кругозором».

Налагодити просвітницьку роботу в регіоні новому голові не дозволяла вороже настроєна до Товариства польська адміністративна влада. Офіційною причиною заборони діяльності філій та читалень в 1919 році була невідповідність нормам санітарних умов у краї. У 1921 році влада знаходить нову версію, згідно з якою члени-засновники Товариства -- не дають гарантії в тому, що вони не переслідують політичної мети. Після відміни військового стану (серпень 1922 р.) польська влада вимагала затвердження статуту окремо в кожному воєводстві, бо новий адміністративний поділ не визнавав цілісності Галичини, а ділив ЇЇ на воєводства: Львівське, Тернопільське, Станіславське, Краківське. В результаті, з 73 громад, котрі бажали відкрити читальні, дозвіл одержали лише 18. До кінця 1923 року діяло 63 філії з 77 передвоєнних.

У перші роки по війні прибутки Товариства складалися, в основному, з членських внесків та фондів, отриманих від продажу видань. Нерухоме майно «Просвіти» було настільки зруйноване війною, що ще вимагало коштів на реставрацію. Як видно, нестача коштів змусила Головний Виділ звернути велику увагу на систему розповсюдження своїх видань. Відміна членських книжечок відкрила дорогу для більш вільного просування книжки в народ, але Товариство зіткнулося з проблемою відсутності книготорговельних кадрів, реклами, системи вивчення попиту та ін.

Основна надія покладалася на кооперативну торгівлю. «Якби кожний кооператив окрім іншого товару продавав ще й книжки, хоч би в мінімальній кількості (зрозуміло, й періодику), тоді наш рух виріс би щонайменше на 100--200% в порівнянні з теперішнім»,-- писав журнал «Книжка», що виходив у Станіславі. Наявність в кооперативних крамницях книжок повинна була також привчити селянина до книжки, викликати попит на неї. Інколи кооперативні крамниці брали книжки для комісійного продажу, але цей метод розповсюдження не був достатньо ефективним.

Відкриття власних книгарень при видавничих товариствах дозволило б значно розширити мережу розповсюдження книжок. Майже 4 млн. українців Галичини мали всього 2 книгарні у Львові -- магазин НТШ і Ставропігійського інституту. У провінції книжки продавали на «Народних базарах», де їхня доля й місце не були належними. Якщо у повітових центрах і діяли окремі книгарні, то вони не завжди хотіли брати українські книжки, навіть для комісійного продажу. Наприклад, в м. Коломиї книжкову торгівлю вели 5 єврейських і 1 польська крамниці.

Для збільшення продажу видань необхідно було серйозно займатися вивченням попиту. Просвітитель Д. Бачинський відзначав, що «...нашому селянинові як ніколи потрібна вузькопрофесійна книжка, потрібна проста й зрозуміла порада з сільського господарства, що, на жаль, в останній час не зроблено. Попит на спеціальну книжку, безумовно, великий».

Можливо, саме тому основний прибуток «Просвіта» одержувала від продажу календарів, в котрих багато уваги приділялося господарським проблемам. В період від 1921 до березня 1923 року тільки в канцелярії Товариства їх реалізовано 17,5 тис. Календарі «Просвіти» з задоволенням беруть на комісію книгарні не тільки Львова, але й провінції, про що свідчить жваве листування Товариства з крамницями й товариствами Косова, Надвірної та ін. міст. Головний Виділ «Просвіти» постійно розсилає «Звернення» до членів і прихильників Товариства із закликом допомагати в збиранні коштів і розповсюдженні видань. Такий живий зв'язок з провінцією мав своє позитивне значення, та все ж шляхом роздачі книжок для комісійного продажу можна було розповсюджувати тільки календарі. Час продажу інших видань був настільки довгим, що призводив до збитків у зв'язку з високим ступенем інфляції в регіоні. З цієї ж причини не могло бути й мови про надання кредитів на торгівлю.

У 20-ті роки спостерігається підвищений інтерес галицьких читачів до видань Радянської України. Якщо до війни в книгарні Наукового товариства ім. Т. Шевченка можна було придбати всі книжки на українській мові, де б вони не видавалися, то зараз на закупівлю сторонньої літератури не вистачало коштів.

«Просвіта» вела листування з культурно-освітніми й науковими організаціями Радянської України, але ці зв'язки не були настільки плідними, як, наприклад, у НТШ, в архіві котрого збереглося чимало документів, які свідчать про тісне співробітництво з Всеукраїнською Академією наук, Українським науковим інститутом книгознавства та іншими організаціями.

Видавнича політика «Просвіти» після Першої світової війни кардинально змінилася. На пропозицію професора М. Возняка складено нову програму, котру Головний Виділ рекомендував для виконання. Згідно з новим планом, всі видання Товариства поділялися на 4 групи: 1. «Народна бібліотека» (популярно-белетристичного змісту) -- призначена для широких народних мас; 2. «Загальна бібліотека» -- для більш освіченого читача; 3. «Українська письменність» -- продовження видання кращих зразків літератури; 4. «Письма з «Просвіти» - періодичний орган Товариства. У 1922 р. проф. Возняк зробив ще одну цікаву пропозицію, яку було викладено в журналі «Книжка». «На жаль,-- писав Возняк,-- в нас немає жодного видавництва, котре поставило б собі за мету видати архітвори світової літератури, і в першу чергу повістей в блискучих українських перекладах... Добре було б включити до цієї серії польську та московську літературу, котру українська інтелігенція могла б читати в оригіналі». На жаль, здійснити такий план не вдалося.

У просвітницькій періодиці початку 20-х років майже відсутня книжкова реклама. Ця обставина ускладнила орієнтацію споживача в книжковій продукції. З метою усунення цього недоліку в 1925 році «Просвіта» починає випуск періодичного органу «Бібліотечний порадник» і відкриває в ньому рубрику «Українська просвітницька бібліографія». Крім повного бібліографічного опису і детальної анотації нових книжок, тут подаються вказівки на контингент споживача тієї чи іншої книжки за рівнем освіти. Розділення провадиться таким чином: книжки, доступні всім членам Товариства, навіть малописьменним; книжки для читачів з початковою освітою; книжки для розширення знань освічених читачів.

«Бібліотечний порадник» не був першим книгознавчим органом в регіоні. Від 1921 року в Станіславі виходив журнал «Книжка», котрий не знайшов належної підтримки і проіснував усього 3 роки. У грудні 1921 року у Відні виходить єдиний номер неперіодичного органу об'єднання українських видавців «Книга» за редакцією професора Д. Антоновича. Функції вісника книжкового руху на Радянській Україні виконував журнал «Нова книга», що виходив у Харкові.

Випускаючи перший номер «Бібліотечного порадника», видавці мали на увазі подати читачеві «не сухий перелік книжок, але їхню оцінку, оцінку того, що книжка може дати». Необхідно було підготувати грунт для книжки, і, таким чином, регулювати випуск нових видань.

Велику роботу в напрямку реклами книжки проводив орган «Спілки українських видавців та книго розповсюджувачів» у Станіславі, котрий від 1927 року видає журнал «Книжник». Нова «Спілка» об'єднала більшість видавничих колективів, котрим допомагала в організації роботи і позичками. «Книжник» публікує цікаві матеріали, що торкаються теорії книгознавства та бібліографії. Вперше вводяться єдині правила бібліографічного опису книжок.

У 1921 році, відзначаючи 60-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, на зібрані серед населення гроші за ініціативою «Просвіти» створюється видавничий фонд «Учитеся, брати мої...» За умови, що до фонду постійно будуть надходити добровільні пожертви, планувалося за його рахунок видавати одну книжку в квартал. У 1921 році вийшло 2 книжки, і вже наступного року Товариство вкладає свої кошти у видання книжок під грифом «Учитеся...» з тим, щоб підтримати доброчинне починання.

У квітні 1923 року «Просвіта» вибирає дев'ятим своїм головою професора Львівської Академічної гімназії М. Галущинського. Розуміючи складність політичної ситуації в регіоні і сподіваючись на її стабілізацію, новий голова всю просвітницько-організаційну роботу розділяє на 2 частини: виконання найближчих завдань і проведення загального курсу розвитку.

Першочерговим завданням було поновлення діяльності філій та читалень хоча б на довоєнному рівні, організація гуртків самоосвіти з метою ліквідації неписьменності, особливо серед молоді, створення бібліотеки на базі кожної читальні й поновлення діяльності «мандрівних» бібліотек, залучення нових членів до лав Товариства, як з регіону, так і з еміграції; розповсюдження сфери діяльності «Просвіти» на територію Волині, Холмщини та Полісся.

Для досягнення цієї мети великі надії покладаються на філії Товариства. Незважаючи на перепони, створювані польською владою, філії «Просвіти» проводили основну культурно-просвітницьку роботу в регіоні, бо іншої організації, котра охоплювала б таку кількість повітів в Галичині, не було.

За таких умов філії повинні були проявляти більше самостійності й ініціативи в роботі, турбуватися про підвищення професійного рівня керівників, вдосконалювати методи своєї роботи.

Одна з найбільш активних філій в місті Борщів (Тернопільщина) до 1923 року поновила свою діяльність у 37 читальнях, 24 аматорських гуртках, об'єднала 2860 членів. Філія мала 18 власних будинків, при котрих функціонувало 9 хорів та 18 бібліотек, де було 3518 книг.

Далеко не всі читальні мали книгарні. Однією з перешкод до їх організації була відсутність кваліфікованих продавців книжок, здатних вести справу на рівні польських, німецьких чи єврейських книгарень, що діяли на терені Галичини. Інші види торгівлі вже мали достатню кількість спеціалістів, завдяки функціонуванню таких учбово-практичних закладів як «Народна торгівля», «Доставка», «Народний базар» та ін.

Організувати окрему книготоргову школу за прикладом західних країн у Східній Галичині було складно, тому основні надії на виховання книготоргових кадрів покладалися на книгарню НТШ і торгову школу «Просвіти».

Продаж своїх видань «Просвіта» здійснювала тільки в канцелярії Товариства у Львові і розсилала поштою. Спеціально створена комісія з питань розповсюдження книжок зверталася в 1922 р. з проханням до польської влади видавництва, котре поставило б собі за мету видати архітвори світової літератури, і в першу чергу повістей в блискучих українських перекладах... Добре було б включити до цієї серії польську та московську літературу, котру українська інтелігенція могла б читати в оригіналі». На жаль, здійснити такий план не вдалося.

У просвітницькій періодиці початку 20-х років майже відсутня книжкова реклама. Ця обставина ускладнила орієнтацію споживача в книжковій продукції. З метою усунення цього недоліку в 1925 році «Просвіта» починає випуск періодичного органу «Бібліотечний порадник» і відкриває в ньому рубрику «Українська просвітницька бібліографія». Крім повного бібліографічного опису і детальної анотації нових книжок, тут подаються вказівки на контингент споживача тієї чи іншої книжки за рівнем освіти. Розділення провадиться таким чином: книжки, доступні всім членам Товариства, навіть малописьменним; книжки для читачів з початковою освітою; книжки для розширення знань освічених читачів.

«Бібліотечний порадник» не був першим книгознавчим органом в регіоні. Від 1921 року в Станіславі виходив журнал «Книжка», котрий не знайшов належної підтримки і проіснував усього 3 роки. У грудні 1921 року у Відні виходить єдиний номер неперіодичного органу об'єднання українських видавців «Книга» за редакцією професора Д. Антоновича. Функції вісника книжкового руху на Радянській Україні виконував журнал «Нова книга», що виходив у Харкові.

Випускаючи перший номер «Бібліотечного порадника», видавці мали на увазі подати читачеві «не сухий перелік книжок, але їхню оцінку, оцінку того, що книжка може дати». Необхідно було підготувати грунт для книжки, і, таким чином, регулювати випуск нових видань.

Велику роботу в напрямку реклами книжки проводив орган «Спілки українських видавців та книго розповсюджувачів» у Станіславі, котрий від 1927 року видає журнал «Книжник». Нова «Спілка» об'єднала більшість видавничих колективів, котрим допомагала в організації роботи і позичками. «Книжник» публікує цікаві матеріали, що торкаються теорії книгознавства та бібліографії. Вперше вводяться єдині правила бібліографічного опису книжок.

У 1921 році, відзначаючи 60-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, на зібрані серед населення гроші за ініціативою «Просвіти» створюється видавничий фонд «Учитеся, брати мої...» За умови, що до фонду постійно будуть надходити добровільні пожертви, планувалося за його рахунок видавати одну книжку в квартал. У 1921 році вийшло 2 книжки, і вже наступного року Товариство вкладає свої кошти у видання книжок під грифом «Учитеся...» з тим, щоб підтримати доброчинне починання.

У квітні 1923 року «Просвіта» вибирає дев'ятим своїм головою професора Львівської Академічної гімназії М. Галущинського. Розуміючи складність політичної ситуації в регіоні і сподіваючись на її стабілізацію, новий голова всю просвітницько-організаційну роботу розділяє на 2 частини: виконання найближчих завдань і проведення загального курсу розвитку.

Першочерговим завданням було поновлення діяльності філій та читалень хоча б на довоєнному рівні, організація гуртків самоосвіти з метою ліквідації неписьменності, особливо серед молоді, створення бібліотеки на базі кожної читальні й поновлення діяльності «мандрівних» бібліотек, залучення нових членів до лав Товариства, як з регіону, так і з еміграції; розповсюдження сфери діяльності «Просвіти» на територію Волині, Холмщини та Полісся.

Для досягнення цієї мети великі надії покладаються на філії Товариства. Незважаючи на перепони, створювані польською владою, філії «Просвіти» проводили основну культурно-просвітницьку роботу в регіоні, бо іншої організації, котра охоплювала б таку кількість повітів в Галичині, не було.

За таких умов філії повинні були проявляти більше самостійності й ініціативи в роботі, турбуватися про підвищення професійного рівня керівників, вдосконалювати методи своєї роботи.

Одна з найбільш активних філій в місті Борщів (Тернопільщина) до 1923 року поновила свою діяльність у 37 читальнях, 24 аматорських гуртках, об'єднала 2860 членів. Філія мала 18 власних будинків, при котрих функціонувало 9 хорів та 18 бібліотек, де було 3518 книг.

Далеко не всі читальні мали книгарні. Однією з перешкод до їх організації була відсутність кваліфікованих продавців книжок, здатних вести справу на рівні польських, німецьких чи єврейських книгарень, що діяли на терені Галичини. Інші види торгівлі вже мали достатню кількість спеціалістів, завдяки функціонуванню таких учбово-практичних закладів як «Народна торгівля», «Доставка», «Народний базар» та ін.

Організувати окрему книготоргову школу за прикладом західних країн у Східній Галичині було складно, тому основні надії на виховання книготоргових кадрів покладалися на книгарню НТШ і торгову школу «Просвіти».

Продаж своїх видань «Просвіта» здійснювала тільки в канцелярії Товариства у Львові і розсилала поштою. Спеціально створена комісія з питань розповсюдження книжок зверталася в 1922 р. з проханням до польської влади «Просвіта» терміново видає «Список українських видань, дозволених цензурою» (1924 р.) та «Перелік дозволених до постановки п'єс» (1923 р.). Під заборону потрапляє більшість книжок, одержаних шляхом обміну з Радянською Україною. Це твори Т. Шевченка, А. Головка, В. Винниченка, М. Хвильового, Б. Грінченка та ін. Як небажані, вилучено з бібліотек календарі «Просвіти» за 1897, 1922, 1930 роки, а також двотомник С. Руданського з серії «Руська Письменність» (1913 рік видання).

В той же час куратор львівського шкільного округу Собинський посилає меморандум державним органам влади на Західній Україні із закликом ліквідувати приватні українські навчальні заклади.

Щоб захистити права переслідуваної української інтелігенції та покращити її матеріальне становище, «Просвіта» в 1926 році розробляє спеціальний «Проект працевлаштування українських безробітних інтелігентів». Проект, що його розробив М. Галущинський, передбачає надання матеріальної допомоги розміром 80--100 злотих у вигляді безпроцентної позички всім, хто бажає працювати на ниві освіти українського народу і звернеться з відповідним проханням до Товариства «Просвіта».

1915--1928 роки в історії «Просвіти» були періодом поновлення діяльності Товариства після воєнної руйнації. Найбільш зримою частиною роботи була видавнича діяльність. Різкий спад у книгодрукуванні спостерігався в 1915 і 1919 роках, коли вийшло всього, відповідно, 3 і 2 книжки. В цілому за весь період Товариство випустило 181 назву книжок і аркушної продукції.

Надії на залучення фондів для розширення книгодрукування покладалися на широке залучення нових членів до лав «Просвіти». Поновити довоєнний рівень членства вдалося тільки до 1925 року.

Стрімкий ріст філій, читалень та бібліотек припинився з настанням загальної економічної кризи кінця 20-х -- початку 30-х років.

2.3 В період з 1929 по 1939 рр.

Кінець 20-х -- початок 30-х років XX ст. позначений в історії Європи як період важкої економічної кризи.

В Польщі криза розпочалася навіть раніше, ніж в інших країнах, бо значні феодально-кріпосницькі пережитки та незавершена інтеграція обмежували її внутрішній ринок. Польська газета «\Уіесг6г \Уагзга\У5КІ» («Вечірня Варшава») писала, що «в добу пари та електрики, в добу дивних винаходів і технічного прогресу злидні змушують селянина повернутися до серпа. Замість того, щоб посуватися вперед, у ногу із загальним прогресом, польське село повернулося до середньовіччя, коли селяни самі виготовляють все необхідне для життя».

Тяжкий економічний стан селянства призвів до масової еміграції з краю, але на чужині не знаходилось вже роботи. Якщо в 1926--ЗО роках з Польщі емігрувало 964 тис. чоловік, а реемігрувало тільки 459,7 тис., то від 1930 до 1935 року кількість тих, що від'їхали, складала 229,3 тис., а прибуло 232,5 тис. чоловік.

Разом з економікою приходить до занепаду й культурне життя регіону. Неможливість сплати членських внесків призводить до зменшення кількості членів у всіх культурно-просвітніх організаціях Галичини, в тому числі й «Просвіті». Через нестачу людей змушені закриватися читальні, бібліотеки і навіть філії Товариства. Різко скорочуються тиражі книжок, котрі видавала «Просвіта». Для підтримки матеріального стану Товариство змушене задля погашення боргів продати маєток і землю в Угерцях Винявських, де по війні успішно оновилися заняття в «Жіночій школі домашнього господарства».

З поглибленням кризи все більше філій не мають можливості розрахуватися з канцелярією Товариства, звідки регулярно надходили книжки. За невиконання договірних зобов'язань по розповсюдженню книжок власник фірми Я. Оренштейн, з котрим «Просвіта» уклала торговельну угоду ще в 1923 році, зажадав векселів на суму 5 тисяч доларів. Коли «Просвіта» упродовж 3-х років не змогла сплатити заборгованість, Оренштейн у примусовому порядку почав стягати відсотки від прибутку з будинку Товариства у Львові. Матеріальний стан «Просвіти» став катастрофічним. На загальних зборах, котрі відбулися в червні 1931 року, член Головного Виділу М. Творидло навів такі цифри: професійні журнали завдали збитків на 40 тис. злотих; примусовий ремонт будинку у Львові --40 тис. злотих; борг за розповсюдження книжок Я. Оренштейна без відсотків склав 200 тис. злотих; борг за організаційну та видавничу роботи -188 тис. злотих. В сумі за станом на 1931 рік баланс «Просвіти» складав мінімум 468 тис. злотих, або 52,6 тис. доларів. Разом з відсотками і невиконанням зобов'язання про відновлення стипендіального фонду борги Товариства перевищили 63,6 тис. доларів.

Гостро постало питання про виплату гонорарів. У листі до класика української літератури Богдана Лепкого до Кракова дирекція Товариства писала: «одна з найбільших труднощів, котру сьогодні гостро відчуває «Просвіта», це страхітлива фінансова криза... Зрозуміло, що ми дуже хворобливо сприймаємо свою неспроможність у виконанні зобов'язань перед тими людьми, котрі віддають нам свою працю».

Галицькі письменники, а також наукові працівники частково підтримували свій матеріальний стан за рахунок гонорарів, що надходили за їхні праці з Радянської України. Оплата авторської винагороди в Державному видавництві України на початку 30-х років втричі перевищувала гонорар, що його виплачувало Наукове Товариство ім. Т. Шевченка у Львові.

В Галичині економічна криза співпала з другою хвилею антиукраїнських виступів з боку польських шовіністів. Найбільш яскравим свідченням таких виявів стала демонстрація польських студентів 14 жовтня 1930 року, наприкінці котрої було вчинено погром у приміщеннях майже всіх українських організацій. Зокрема, в будинку Наукового Товариства ім. Т. Шевченка в цей день було вибито 81 віконне скло і розбито 8 вітрин у книгарні НТШ.

Ускладнилися умови існування українських шкіл в Галичині. В параграфі 109 польської конституції 1921 року було записано: «Кожний громадянин має право зберігати свою національність, розмовляти рідною мовою і зберігати свою національну гідність. Спеціальні державні закони Польщі забезпечують меншинам вільний розвиток їхніх національних особливостей за допомогою автономних союзів меншин, які мають громадсько-правовий характер у повному обсязі загального самоврядування». Конституція 1935 року не відмінила цієї статті. Але насправді на початку 20-х років з ЗО 318 шкіл у Польщі тільки 2370 були українськими. Холмщина і Шляшшя на 463 тис. населення не мали жодної української школи, а на Волині діяло 600 польських та 453 українські школи, незважаючи на те, що польське населення тут складало не більше 7 відсотків.

Від 1933 до 1935 року в органи адміністративної влади надійшло від «Просвіти» 270 заяв з проханнями про відкриття нових читалень у селах. З різних причин одержано відмови на відкриття 45 з них. Крім того, упродовж вказаного періоду було заборонено діяльність 49 вже діючих читалень.

Найбільш важкі роки економічної кризи (1929--1930) співпали в Польщі з черговими виборами до Сейму, що також провокувало нападки на українські культурні організації, бо саме вони висували своїх кандидатів і вели агітацію за збільшення українського представництва в Сеймі Речі Посполитої.

Вийти з важкого економічного стану «Просвіта» могла тільки за допомогою збільшення продажу своїх видань, котрі в усі часи були й залишалися найбільш стійким джерелом її прибутків. У зв'язку з цим у 1932 році ревізійна комісія складає «Проект заходів для покращання планування роботи і діловодства книгарні «Просвіти». Висловлені в проекті зауваження поділялися на дві групи: торговельно-господарського порядку і товарознавства магазину. Внесені ревізійною комісією зауваги суттєво змінили систему розповсюдження книжок.

Зміни в господарсько-торговельному плані проводилися в 3-х напрямках: 1) збільшення кількості продажу власних видань; 2) зменшення кількості книжок, що продавалися в кредит; 3) відміна торгівлі з філіями, а натомість - збільшення безпосередніх зв'язків з читальнями.

1925 року «Просвіта» видає перший каталог власних видань, в 1932 році вперше виходить каталог-прейскурант книгарні «Просвіти», примірник котрого зберігається в архіві Товариства (ЦДІА України у Львові, ф. 348, оп. 1, № 6667, 12 с.). В каталозі показані всі видання, які були в продажу. При книгарні відкрився пункт прокату книжок, що мало б привернути більшу кількість читачів за рахунок невисокої платні за користування книжкою.

З метою покращання інформаційного забезпечення читача «Просвіта» від 1933 року видає і безкоштовно розсилає «Списки рекомендованої літератури для читалень» (ЦДІА України у Львові, ф. 348, оп. 1, № 6680-а, 6 с.). Необхідність у списках була викликана постійними цензурними нововведеннями з боку польської влади (наявність щойно забороненої літератури в читальні була приводом для заборони її діяльності).

Всього в Східній Галичині діяло 5 українських книгарень (З -- у Львові і 2-- в провінції). Безумовно, така кількість не могла забезпечити ані потреб українського населення регіону, ані необхідного прибутку від продажу видань. Відкривати магазини української книги в повітах не було можливості через негативне ставлення польської влади до створення нових вогнищ української культури. Та й сама «Просвіта» не мала для цього достатньої кількості кваліфікованих кадрів. Марними виявилися зусилля, спрямовані на одержання національної позики від місцевого Сейму. В такій ситуації Головний Виділ виходить з пропозицією доручити розповсюдження українських книжок книгоношам, з виплатою їм 25 відсотків від вирученої суми.

З метою наведення порядку в плануванні видавничої діяльності в травні 1931 року, за рішенням Президії Товариства, починає роботу книжково-видавничий відділ «Просвіти». Згідно з інструкцією про порядок діяльності, що зберігається в архіві Товариства (№ 6496, с. 1--2), новий відділ повинен розробити перспективний план видань, проводити облік видрукуваної продукції і тої, що ще друкується, укладати торговельні угоди на реалізацію чужих видань у магазині та книгарнях «Просвіти», слідкувати за діловим листуванням магазину та ін. Новий відділ підготував і розповсюдив «Правильник діловодства книгарні і видавництв».

При складанні видавничого плану «Просвіта» користувалася результатами анкетування, котре провів журнал «Життя і знання» з метою вивчення читацького попиту. Анкета містила 22 питання різного змісту і була розіслана більше як 1,5 тис. передплатникам журналу. Той факт, що на проведену Товариством акцію відгукнулося лише 7 відсотків опитуваних, дозволяє зробити висновок про пасивність українського населення, що, безперечно, ускладнювало просвітницьку роботу. Найбільшу зацікавленість і активність виявили вчителі, значно меншу -- хлібороби, священики, адвокати. Організовану відповідь прислали 6 читалень та 2 кооперативи.

Переламним моментом у діяльності «Просвіти» стало прийняття видавничого плану на 1934 рік. Велику увагу обговоренню саме цього плану приділила українська преса Галичини. Свої критичні зауваги висловили газети «Новий час», «Мета», «Життя і знання», «Діло».

Зробивши аналіз всієї своєї видавничої практики, «Просвіта» від 1934 року поповнює випуск щомісячних книжок обсягом 3--4 друкованих аркуша (48--60 сторінок). Призначені для масового читача книжки не обмежені жанром чи тематикою. Від передвоєнних їх відрізняє більш висока якість поліграфічного виконання, наявність ілюстрацій.

На кошти фонду «Учитеся, брати мої...» намічено випускати щоквартально книжку з серії «Науково-популярна бібліотека». За тематикою нова серія повинна охопити всі галузі знань і, в першу чергу, українознавство. Книжки видаються добре ілюстровані, в доступному викладі, обсягом близько 100 сторінок. З часом намічену періодичність випуску книжок «Науково-популярної бібліотеки» було порушено.

Видання оригінальних і перекладних повістей було вирішено об'єднати в серію «Бібліотека повістей», у котрій планувалося випускати 1 книжку на рік обсягом до 20 друкарських аркушів. Налагодити випуск цієї серії так і не вдалося.

Продовжується видання журналу «Життя і знання», котрий завойовує все більшу популярність. Користуються попитом брошури, що виходять під загальною назвою «Бібліотека «Життя і знання».

Членам Товариства і організаціям, котрі купували видання «Просвіти», надавалася значна торговельна знижка. Щомісячні видання можна було одержувати по передплаті. Якщо річний комплект на 1934 рік надходив у продаж по ціні 5,4 злотих, то передплатники могли одержати 12 книжечок всього за 3,6 злотих. Кооперативи, котрі заплатили 12 злотих, мали право на одержання комплекту щомісячних видань і 4-х книжок «Науково-популярної бібліотеки». Читальні «Просвіти» платили 25 злотих у рік і одержували від Товариства ті ж 16 книжок і журнал «Життя і знання».

Передбачалося також поновлення видання журналу «Письмо з «Просвіти» і бібліотеки української класики «Українське письменство». У перспективі намічалося видати низку підручників українознавства для освіченої інтелігенції в серії «Наукова Бібліотека».

Виконання планів гальмувала нестача коштів, яка підсилювалася падінням курсу польської валюти.

Проте розробка та широке обговорення видавничого плану позитивно відбилися на матеріальному стані Товариства, про що красномовно свідчать такі цифри: якщо в 1933 році тираж видань «Просвіти» складав 74560 примірників, то в 1934--175000. Всього упродовж 1934 та 1935 років вийшло 36 назв книжок, що разом з журналом «Життя і знання» склало майже 180 друкованих аркушів. Велика заслуга в цьому редактора видань «Просвіти» В. Сімовича.

Збільшення обсягу видавничої продукції позитивно вплинуло на стан бібліотек Товариства. Кількість книжок у них в 1933, 1934 та 1935 роках складала, відповідно, 361,7; 452,8 та 581,2 тис. примірників. Добре зарекомендувала себе така форма доведення книжки до споживача, як «мандрівні бібліотеки». У 1935 році їх число збільшилося до 115.

Значний інтерес становить кількісна характеристика замовлених у бібліотеці книжок. Наведемо дані про рух літератури в центральній бібліотеці Товариства у Львові. Загальна кількість книжок (без періодики) в 1935 році складала 16897 томів. Впродовж попередніх трьох років бібліотеку відвідало 9002 читача, котрі прочитали 12509 книжок та журналів.

Майже незмінним залишається тематичний склад книжок, що користуються попитом. Насамперед це художня література, далі йдуть книжки історичні, історія літератури, суспільствознавство.

У 1935 році змінюється тематика щомісячних книжок, зменшується кількість історичних, натомість з'являються книжки з географії (В. Кубійович «Територія й людність українських земель», О. Бочковський «Абісинія й абісинська справа»), природознавства (О. Терлецький «Вплив природи на історію України»), про боротьбу народів за самовизначення (Б. Галайчук «Про Грузію та грузинів», «Боротьба сьогочасних греків за волю», І. Брик «Боротьба чехів за волю»).

Тематичні музичні вечори були й залишалися однією з головних форм роботи просвітницько-організаційних комісій усіх українських товариств. Великої популярності зажили спектаклі аматорських театральних гуртків. Численні «свята книги» та ювілеї не обходилися без музичного супроводу. За таких умов відкриття музичного видавництва не могло бути збитковим. Час підтвердив правильність рішення «Просвіти». Недорогі партитури творів українських композиторів-класиків (Миколи Лисенка, Філарета й Миколи Колесси, Нестора Нижанківського та ін.) користувалися великим попитом, швидко знаходили свого споживача, й забезпечували прибуток «Народному музичному видавництву», створеному «Просвітою» в 1935 році.

В тому, що «Просвіта» зуміла гідно вийти з важкого стану часів світової війни, велика особиста заслуга тодішнього голови І. Брика. Завдяки його старанням у вересні 1929 року у Львові проходить другий Всеукраїнський освітянський конгрес.

Велику увагу І. Брик приділяє наведенню тісних контактів з культурними організаціями за кордоном. «Просвіта» зав'язує дружні стосунки й починає книгообмін з чеським інститутом ім. Масарика в Празі й вступає у члени «Всесвітнього Союзу освіти для дорослих у Лондоні».