Етнокультура і національна культура України

Етнокультура і національна культура України

Галина Ратушна

Аналізу конкретних проявів етнічності та її значимості у формуванні національної культури українського суспільства має передувати пошук сутності самих понять «етнічне» і «національне». Це дасть нам змогу виявити життєвий зміст двох типів культур та накреслити можливі шляхи трансформації «народних» ознак культури українського етносу на національний рівень. Крім того, даний аналіз необхідний хоча б тому, що починаючи розгляд окремих понять без опрацювання загальних, дослідник завжди буде наштовхуватися на ці загальні нерозроблені поняття.

З метою визначення сутності «етнічного» наведемо кілька прикладів розуміння даного феномена в історії суспільної думки. Так, видатний німецький філософ Гегель під етнічним розумів «дух народу», механізм переходу накопиченого народом духовного багатства на індивідуальний рівень. Сучасний дослідник Б. Дж. Сінгер під етнічним розуміє сукупність традицій, які включають у себе комплекс норм, що трансформувалися у свідомості генетичної спільності. С.А. Арутюнов у визначенні етнічного феномена підкреслює значимість таких його ознак як спільна пам`ять, традиції, звичаї, які нагромаджувалися певною спільнотою протягом тривалого часу під впливом конкретних обставин існування.

Дещо відмінної точки зору дотримуються вчені К. Ріттер, М.Я. Данилевський, які розглядають етнічний феномен як діалектичну єдність природно-біологічного і соціального середовища. При цьому вони намагаються розглядати географічний простір як культурний простір, а культурний складник як невід`ємну частину географічного середовища.

На нашу думку, жодна із вищезгаданих ознак етнічного не може бути виділена як його сутнісна ознака. Необхідно знайти таке поняття, яке б не тільки відобразило атрибут етнічного, а й увібрало у себе як об`єктивні, так і суб`єктивні його характеристики.

Практичний досвід і теоретичні дослідження в даній площині приводять нас до висновку, що саме ментальність дає можливість розкрити таємницю етнічного. Саме ментальність закріплюється всім масивом етнічної культури: відтворює етнічні уявлення про рівень розвитку даної спільноти, головні елементи духовного життя, місце традицій тощо. Ментальність - це глобальний всеохоплюючий ефір культури, в який занурені всі члени суспільства і який детермінує побудову етнічно забарвленої картини світу. Такий підхід до розуміння сутності етнічного дає можливість охарактеризувати етнічне як специфічну форму історико-природної пам`яті людей, що затверджує себе як ментальність на рівні культури в структурі конкретної людини.

Щодо сутності поняття «нація», то, наприклад, М.Вебер вважав, що нація - це людське співтовариство, об`єднане спільною мовою, територією, звичаями, долею, яке прагне до створення власної держави. К. Дойч визначив націю як народ, що має свою державу. Інше тлумачення знаходимо у К. Поппера. Він дотримується точки зору, що жодна теорія, яка стверджує, що нація об`єднана спільним походженням або спільною мовою, або спільною історією, не є прийнятною і не може бути застосована на практиці. Принцип національної держави - це міф і раціональна романтична та утопічна мрія.

На нашу думку, нація - це наслідок консолідації різних субетнічних груп, які мешкають на певній території, навколо певного етносу, як правило, найчисельнішого. Отже, на відміну від етнічної належності, нація поєднує людей не за ознакою кровної спорідненості або спільного проживання, а становить певну соціокультурну спільність, яка не може бути зведена до чисто етнічних особливостей. Нація «підносить» етнічну сутність певної групи людей на вищий щабель соціальності, пов`язуючи її з іншими індивідами за допомогою ширшої системи життєтворення, а також норм, цінностей і символів, які мають субетнічне значення, спонукає до усвідомлення не тільки етнічної, а й загальнонаціональної належності.

Аналіз сутності понять «етнічне» і «національне», який ми провели, дозволяє зрозуміти відмінності таких феноменів як етнічна і національна культура, котрі в основному полягають у їх життєвому змісті. Якщо основним ядром етнічної культури є етнічна ментальність, в якій відбивається смисловий код народного духу, зміст якого є унікально-неповторним та відображення якого знаходимо в специфічному стилі світосприйняття, то основу національної культури становить таке співпереживання життя, у формі якого люди, представники різних етносів, виходять за межі свого одиничного буття та проникають у чужий досвід, засвоюючи суб`єктивність іншого.

Отже, етнічна культура - специфічна парадигма життєтворення, яка, акумулюючи в матеріальних і духовних цінностях, знакових системах певні знання, значення, творчі здібності й уміння народу, виступає особливим щодо інших способом буття етносу. Етнічна культура виступає онтологією людської суб`єктивності, тобто є сферою формування та покладання смислів, що структурують етнічне буття. Національна культура - це ширша система життєтворення, норм, цінностей і символів, які мають субетнічне значення, що спонукають до усвідомлення не тільки етнічної, а й загальнонаціональної належності. Якщо до етнічної культури люди прилучаються колективно, з причин своєї належності до певного етносу, то до національної культури вони прилучаються, здебільшого, індивідуально, а інколи всупереч своєму етнічному походженню.

Сьогодні, коли відбуваються значні зміни і трансформації в українському суспільстві, закономірно постає питання: на основі яких життєсмислових засад відбуватиметься консолідація нації? На нашу думку, вирішення цієї проблеми лежить у площині культури, яка б органічно поєднувала в собі індивідуальне і неповторне кожної етнокультури нашого суспільства та на основі якої формувався би новий менталітет громадян України.

Тому актуальним завданням сьогодні є неупереджений аналіз етнокультури українців, виявлення в ній диспропорцій, виокремлення цінностей українства з чужих інтерпретацій, систематизація основних елементів за позитивними і негативними цінностями з метою використання перших у формуванні певного соціокультурного середовища, всередині якого та у взаємодії з яким відбувався б розвиток народу України.

Сучасна ціннісна система українського етносу визначалась багатьма чинниками, серед яких вирізняємо її історично сформований культурний код, специфіку існування в межах колишнього Радянського Союзу, національну самодостатність суспільства. Спробуємо їх розглянути та визначити можливості подальшого використання на національному рівні.

Питання характерологічних особливостей українського етносу були і є предметом дослідження багатьох вітчизняних науковців. Зокрема, Д. Чижевський вказував на такі найважливіші ознаки української ментальності, як: емоціоналізм і сентименталізм, чутливість та ліризм, які найяскравіше виявляються в естетизмі українського життя і обрядовості. Згідно з твердженням відомого сьогодні дослідника української ментальності А. Бичко, характерологічними особливостями українського народу є заглиблення в поетичність, яка концентрується навколо моралі, ідеї «внутрішньої людини», світу почуттів, підсвідомих переживань, які є наслідком послідовного знищення державної самостійності України.

Саме заглиблення у внутрішній світ зумовили політичну пасивність українців, а культ матері сприяв формуванню такої риси української ментальності, як прагнення до рівності, що в доповненні з індивідуалізмом відіграло вкрай негативну роль в історичній долі України.

О. Кульчицький вважав, що найхарактернішим архетипом української колективної підсвідомості є теплі взаємовідносини між ласкавою Ненькою-землею і вдячним, люблячим Сином-хліборобом. П. Юркевич виділив таку ознаку етнічної психіки українця як кордоцентризм, який формує добрячкувате ставлення до навколишнього світу, довірливість, яка обертається незахищеністю. Ця українська неагресивність породила одну з найгуманніших людських рис - толерантність, терпіння, приязнь до ближнього і просто чужого.

В. Липинський головною перешкодою національного самовизначення українців вважав приземленість їх інтересів і потреб, що породжені переважанням «землеробської культури», відсутністю самодостатньої національної еліти, регіональною своєрідністю культурно-політичних орієнтацій та ін.

Переважання «народних» ознак у культурі українського етносу детермінувалось дією так званих маргінальних чи межових чинників, що їх витворила геополітична ситуація України. Внаслідок впливу багатьох таких ситуацій сформувалися два типи українського світовідчуття: козацький тип ентузіаста-авантюриста та потаємний стиль існування. Цей мікроб комплексу меншовартості призвичаїв українця до стану постійного виживання, котрий породив синдром компромісу.

Зміни та трансформації, яких зазнала українська культура за радянських часів, можна визначити як інкорпорацію марксистсько-ленінських цінностей у традиційно колективістські орієнтації українців. Багато рис українського менталітету (терпимість, комплекс меншовартості, нездатність до послідовного індивідуального зусилля) набули гіпертрофованих рис. Найбільш негативної трансформації зазнали за радянських часів основні складові економічної поведінки особи: наснага до праці; ставлення до приватної власності; управлінська поведінка; здатність до підприємництва.

Великої шкоди українському менталітету завдала і радянська політика стагнації національного розвитку, ключова роль в якій відводилася конституюванню не етнічних чи національних спільнот, а їх особистісного вияву, яким є так звана національність людини. Така політика підривала здатність будь-якої національності діяти як свідома об`єднавча сила.

З таким «багажем» українці вступили на шлях свого державотворення. Соціальна пасивність, правовий нігілізм, фаворитизм, комплекс меншовартості, необов`язковість є тими основними якостями української вдачі, які становлять чи не головну загрозу новоперетворенням в Україні.

Ситуація ускладнюється і рядом інших причин, які мають економічне, соціальне і політичне походження. Так, сучасні кардинальні зміни в усіх сферах життєдіяльності України призвели до того, що всі напрацьовані культурою цінності і відносини вступають у суперечність з відносинами, які сформувалися на базі ринкової економіки. Здійснення курсу на впровадження певних елементів ринкових реформ травмує непідготовлену суспільну свідомість, породжує ностальгію за колишніми цінностями. Ці процеси супроводжує феномен культурного шоку. Він є наслідком колізії та взаємовпливу трьох культуротворчих векторів: 1) нової системи цінностей, що імпортується із країн західної цивілізації разом з ринковими моделями економічної трансформації; 2) радянської системи цінностей та поведінкових стереотипів; 3) цінностей традиційної культури українців.

Процеси роздержавлення в економіці, як це не парадоксально, призвели й до зниження питомої ваги державницького начала в культуротворчих процесах і як наслідок, комерсалізації численних галузей культури. Естетична норма за таких умов втрачає свій вплив. Її замінюють всеохоплююча модність, престижність, орієнтирами для якої стають сенсаційність, екзотичність тощо.

Пошуки виходу суспільства з кризи повертають погляди науковців до західного досвіду. Бездумне копіювання західних моделей соціального устрою криє в собі реальну загрозу можливості розчинитися в атмосфері цінностей, які є продуктами масового виробництва різного роду квазікультурних індустрій. Масово тиражована культура такого типу робить українську людину ментально залежною від виробника цих виробів. Як правильно стверджує Ф. Канак, «нація, яка не бачить світ інакше, як очима еліти іншої нації, не може покінчити зі своєю другорядністю, меншовартістю. Вона не спроможна подолати відрив від передових світових націй» (4: 23).

Суттєвою перешкодою формуванню єдиної національної культури України є регіональна своєрідність етносів України. Один із її виявів - суперечність між центральною та регіональними елітами за право контролювати політичну й соціально-економічну ситуацію в тому чи іншому регіоні.

Крім того, постає питання, як з конгломерату понад 130 етносів, що населяють Україну, створити самовизначений монолітний народ з єдиною національною культурою, оскільки порушилося взаємопристосування етнічних утворень, які існують на теренах України внаслідок розпаду радянської системи.

Усі ці чинники в сукупності детермінували виникнення на території України різних геокультурних орієнтацій: свідоме намагання повернутися до колишньої радянської «золотої доби»; прагнення асимілюватися з західною сучасністю та всіма її досягненнями; відродити давню чисту спільноту.

Постає риторичне запитання в такій ситуації: що робити? Те, що оновлення нації в системі реалій сучасного життя вимагає критичного перегляду застарілих традицій, створення сучасних соціокультурних структур, інститутів та цінностей, які стануть життєдайним джерелом формування національної культури народу України, не підлягає сумніву. Проблема полягає в тому, як реалізувати це завдання, без здійснення якого нація не зможе виступити в ролі дійсного суверена своєї долі.

Деякі суспільствознавці, політики сучасності обстоюють тезу, згідно з якою формування національної культури України має базуватися тільки на копіюванні чужих взірців, не ґрунтуючись на реаліях культурно-історичної творчості її етносів.

Не дискутуючи над правомірністю цієї точки зору, хотілося б звернути увагу наших дослідників на неможливість простого копіювання всього того, що пропонує Захід. Адже впродовж тривалого історичного поступу українці виробили притаманні тільки їм форми трудової діяльності, трудові методи та прийоми в усіх галузях господарства, форми організації відпочинку, методи виховання. Тому актуальним на сьогодні завданням є їх модернізації відповідно до вже наробленого в даній площині.

Крім того, незважаючи на прогресивність розвитку західної цивілізації, вона породила особливий тип особистості - «людину-споживача», «людину-власника», який орієнтований на володіння, що не характерно українській вдачі в цілому. Хоча деякі вияви цих нахилів, і то в малій степені, ми можемо побачити в західних регіонах України.

Є також і помірковані спроби поєднати елементи традиції з певними аспектами західної сучасності. Ідею культурної інтеграції прибічники цієї орієнтації намагаються втілити двома шляхами: 1) через градуалістичний підхід, що веде до повільного окультурення нації; 2) або так званий підхід «тотального окультурення», коли нація сприяє масовому абсорбуванню передових управлінських технологій та організаційної культури, які приходять ззовні разом з іноземними інвестиціями та технологіями.

На нашу думку, модель культурно-історичного розвитку України набуде завершеності тоді, коли сплав елементів своєї та чужих культур сягне рівня діалогу культур. При цьому необхідно врахувати дію кількох чинників. По-перше, засвоєння культури здійснюється через спілкування і через маніпуляцію створених даним суспільством артефактами: насамперед за рахунок знаряддєвої діяльності. Отже, життєво важливе у цьому плані впровадження національної мови, яка є засобом передачі та збереження соціокультурної інформації, управління поведінкою. Такою мовою має стати українська; проаналізувати традиційні види господарської діяльності, структуру виробництва з метою виявлення генетичного ядра, яке б було домінантою в подальшому розвитку національних особливостей господарської культури народу України і сприятливою передумовою для обміну між спорідненими культурами; створити ефективно функціонуючу систему трудової мотивації, яка б синтезувала в собі вірність трудовим традиціям пов`язаних з ритуальним культурами. У цьому плані вважаємо ефективним використати схильність українців до землеробства та праці в малих соціальних групах та запровадити вільне підприємництво в межах малого і середнього бізнесу. А основний елемент вільного підприємництва - економічна свобода теж якнайкраще відповідатиме свободолюбивій натурі українця.

По-друге, врахувати географічний фактор, який виробляє стандарти національно-культурної адаптації людини, закладає генофонд національного характеру і менталітету. У зв`язку з цим важливо наголосити на необхідності формування екологічної свідомості українців за умов руйнування їх природного середовища. Адже вплив природного середовища на формування душевного складу людини, вироблення різноманітних форм комунікації є безперечним і науково доказаним. Екологічна свідомість має стати суттєвою складовою частиною культуротворення в Україні. У даному плані підмогою буде споконвічна єдність українців з природою, їх любов до неї, що знайшла віддзеркалення у різноманітних міфах, фольклорі тощо.

По-третє, роль морального регулятора суспільних відносин в суспільстві відіграє релігія і церква. Інтереси єдності українського суспільства вимагають створення єдиної української церкви, здатної об`єднати віруючих усіх конфесій. Вагомим чинником цього процесу має стати християнство.

По-четверте, особлива роль у формуванні менталітету народу відводиться освіті. Тому національний компонент освіти в Україні має включати знання національної мови, літератури, історії тощо. При цьому необхідно розширити сферу викладання гуманітарних наук, які б базувались на національних традиціях, сприяли формуванню національної свідомості.

По-п`яте, державні інститути мають бути витвором тенденцій розвитку культурної традиції. Зважаючи на специфіку українців, всесвітньовідомий учений, уродженець Тернопільщини Б. Гаврилишин, вважає за необхідність впровадження в Україні прямої демократії колегіального типу (2: 219).

Врахування всіх цих та інших чинників дозволить сформувати нову чуттєвість українців-громадян, надати їй нового життєвого змісту, який відповідає вимогам сучасного цивілізаційного розвитку.

Список використаних джерел