Формування соціальних установок у російськомовному регіоні

ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНИХ НАСТАНОВ

У РОСІЙСЬКОМОВНОМУ РЕГІОНІ

Автори розглядають актуальну проблему відродження української культури і мови в російськомовному регіоні. Зроблено теоретичні узагальнення і простежено тенденції мовно-культурних процесів. Сформульовано пропозиції щодо формування статусу української мови в Східній Україні.

Українська мова була й залишається основною ознакою української ідентичності. По ній нас упізнають у світах. Її вивчають і нею говорять в Україні іноземці, що приїжджають до нас з добром і миром. Пісенність, "солов'їність" нашої мови - це, сказати б, зовнішній вияв українськості. Але є і глибинний: вона - вмістище досвіду поколінь, самобутнього народного світобачення, логіки, образотворення. Усього того, що тепер називають менталітетом. Про те, що мова визначає свідомість людини, її помисли й вчинки, переконливо писали такі видатні вчені, як В. Гумбольдт і О. Потебня, у ХХ столітті - Е. Сепір і Т. Ворф, а особливо Р. Барт і вся школа структуралістів-семіотиків. Останні особливо відзначали цінність мови як основи самоідентифікації людини і народу. Звідси ж і її провокативна роль у конфліктах самоутверджень на особистісному рівні та на рівні національних спільнот.

Але виявлення та опис способів, які формують соціальні настанови на домінування певної мови, а отже, обумовлюють перспективу мовної ситуації в регіоні, важливе не тільки з огляду на те, щоб зрозуміти справжню сутність його "російськомовності" або "іншомовності", але й для того, щоб визначити конкретний механізм реалізації державної мовної політики з метою забезпечення суспільної та національної єдності.

Почнемо з очевидного. Українська мова в нашому регіоні - мова так званої "титульної", корінної і найчисленнішої нації - не вповні присутня в суспільному житті. Вона витіснена на периферію засобів масової інформації, наукового життя, зрештою, і міського побуту. Відповідно в багатьох сферах життя переважає російська мова, російська культура, звичайно, не в натуральному, а в запозиченому вигляді. З роками, не дивлячись на більш лояльне (точніше - байдуже і неагресивне, як це було на початку 90-х років) ставлення більшості населення регіону до української мови, розуміння її необхідності, ми не можемо констатувати збільшення кількості її палких прихильників, які б свідомо і неупереджено вибирали її як мову щоденного спілкування, навчання, наукової чи мистецької творчості.

Постає кілька запитань: чи це нормально; чи це справедливо; як це пояснюється; як може розвиватися ця ситуація далі?

Якщо російськомовність вважати за специфічну характеристику соціальної картини світу будь-якого жителя нашого регіону і ставитися до неї неупереджено, сприймати її як даність, то найбільш доцільним способом зміни мовної настанови є, на думку багатьох суспільствознавців [1-3], зміна усталеної в суспільстві (або у свідомості індивіда) картини соціального світу. Криза настанов, і це відомо, обов'язково повинна змінитися стабільністю, а які цінності будуть лежати в основі нової ціннісної парадигми, суттєво залежить від тих суб'єктів державної політики, до компетенції яких входить формування мовної ситуації та забезпечення мовної стабільності.

Розглянемо спочатку характеристики наявної (перехідної) ситуації, яка може бути використана для пропаганди позитивної настанови на домінування української мови.

На процеси творення соціальних настанов в перехідному періоді впливають як мінімум два фактори. По-перше, це швидкість соціальних змін, що перевищує адаптивний потенціал суспільної свідомості. Люди однаково важко сприймають і велику кількість форм власності, і зміни цін на товари (особливо широкого вжитку), і нові вимоги до діловодства (в тому числі і вимогу вести його українською мовою, не вживаною в цій сфері раніше). По-друге, це велике число наявних процесів руйнування чи перебудування порівняно з процесами звичної стабілізації. В цьому випадку відбувається різка зміна напрямів та темпів розвитку, невизначеність кінцевих цілей та неадекватне сприйняття змісту соціальних перетворень різними соціальними верствами та інституціями. Що стосується мовної політики, то нині втрачена та динаміка, яка спостерігалася в час здобуття незалежності. Окрім об'єктивних причин цього спаду, які обумовлюються названими факторами, існують і суб'єктивні - незацікавленість державних структур, "втома" громадських інституцій, пряма політична протидія з боку певних груп. Закон про мови не виконується, програми підтримки української мови (як і культури) не здійснюються - як через відсутність належного фінансового, технічного, організаційного забезпечення, так і через брак або невиявленість державної волі.

Але ж суспільство не може існувати без певних "точок відліку", загальноприйнятих критеріїв. І для їх набуття на перше місце виходять ціннісні настанови окремого індивіда чи суспільного осередку, які і формують соціальну картину світу. Це формування відбувається в процесі комунікаційних актів, тобто можна сказати, що в процесі комунікації світ набуває змісту.

Відомий фахівець у галузі комунікативістики Г.Почепцов [4] зазначає, що сучасна картина соціального світу більш, ніж будь-коли піддається маніпуляціям завдяки комунікативним стереотипам та комунікативним міфам. В утворенні нових стереотипів важливу роль відіграють засоби масової інформації, які використовують для цього передусім апеляцію "інших" (країн, народів, людей, суспільств). Для формування позитивного стереотипу державної мовної політики, на нашу думку, було б ефективно застосувати для формування нової суспільної свідомості спосіб, яким скористався свого часу чеський народ для відновлення національної мови та набуття нею домінантних позицій у країні. Його дуже докладно проаналізував І. Пасько у роботі про громадянське суспільство [6, с. 112]:

"… чеський політолог Мирослав Грох виділяє три етапи розвитку нації: академічний, культурний, політичний. Слід зауважити, що це зовсім не універсальна формула, але в західнослов'янському варіанті спрацьовує саме вона. На академічному етапі певна етнічна група виокремлюється з решти спільнот. Потім об'єктом дослідження стають мова, фольклор, етнографія, світогляд цієї групи. Все це здійснює купка інтелектуалів, натхненних ідеєю національного відродження власного народу, але мовою іншого, більш розвиненого народу, в рамках його культури і систем мислення.

Другий етап - найважливіший. Народна мова підіймається до рівня літературної, мови політики, економіки, права, науки тощо. Створюються література, мистецтво, філософія, соціально-економічна культура, система освіти і засоби масової комунікації. Паралельно вирішуються дві проблеми: створення механізму повноцінного функціонування національної культури і створення шедеврів літератури та мистецтва світового рівня. Саме ці шедеври будуть головними аргументами підтвердження світовому співтовариству народження нації… ".

Слід пікреслити, що у суспільній свідомості будь-яка ієрархія цінностей ґрунтується на конвенціональності та соціальному консенсусі. А на перехідному етапі динаміка та характер консенсу сів важко передбачувані. В цьому випадку стара ієрархія цінностей не встигає вичерпати себе, вона або подовжує розвиватися автономно, і тоді сприяє ще більшій дестабілізації, або вплітається в нову і виступає своєрідним "буфером" змін. У першому випадку має місце жорсткий варіант адаптації і навіть (у граничному варіанті) "культурний шок" суспільства, який є тим більший, чим більш несхожі між собою стара та нова ціннісні парадигми. У другому випадку адаптивна ситуація мўяка і розвивається позитивно й еволюційно.

З "культурним шоком" безпосередньо пов'язана проблема соціальної (або культурної) ідентичності - ситуація, коли звичні норми, образи, цінності втрачають свої кордони і свою цінність. Окрім того, втрачаються позитивні уявлення про суб'єкта ідентифікування. У результаті відбувається корінна ломка стандартів поведінки, порушення причинно-наслідкових зв'язків. Наростають ворожість, агресивність, розвивається процес "перенесення відповідальності". Підсумком стає стійка девіантна орієнтація суспільної свідомості, що істотно полегшує маніпулювання шляхом активізації "негативних цінностей" (або антицінностей). Інаша річ - "м'яка адаптація", коли в ній зацікавлена і бере участь більшість суспільства. Зміна ціннісних настанов сприймається більш органічно, і тут можна говорити не про маніпуляцію свідомістю, а її коригування ("повернення до джерел").

Від теоретичних конструкцій повернімося тепер до нашого прикладу. Будь-яка новація в галузі мови - вимога до ведення діловодства українською мовою, введення навчальних курсів "на мові" у школах та вузах, відкриття нових закладів (навчальних чи адміністративних), де вимагається говорити українською мовою, - викликає деякий природний протест, оскільки для більшості порушується звична, усталена цінність - міжособистісне спілкування російською мовою. Перехід на іншу мову спілкування потребує певних зусиль, а отже, викликає обурення тієї частини людей, які ці зусилля докладати не бажають. Окрім того, час від часу у ЗМІ (не обов'язково регіональних, у всеукраїнських теж) з'являються публікації про утиснення прав російськомовних громадян, про адміністративні вказівки щодо зменшення кількості російських шкіл у тому чи іншому місті чи районі. Ці публікації (часто ініційовані радикалами) підігрівають суспільні настрої, і "статус російської мови" стає питанням державного значення, яке починає переважати будь-які інші. Тепер уже і жодна програма кандидата в депутати чи президенти не обходиться без "мовного" пункту.

За даними останнього перепису, на Донеччині, де мешкає 4,825 млн чол., росіяни складають всього 38,2%, а українцями себе вважають 56,9% населення. Разом з тим, регіон залишається "російськомовним". Які перспективи розвитку ситуації?

Очевидно, що адімінстративні заборони та постійні обіцянки вирішити "мовне питання" тільки посилюють соціальні та особистісні негаразди. Треба шукати інші способи повернути наших громадян у лоно української мови. Треба не протиставляти українську іншим мовам нашого регіону й країни шляхом надання їй офіціозу і примусу до спілкування. Головне концептуальне питання, що постало сьогодні з усією очевидністю, - про співвідношення між українським мовним началом та російським. Чи здатна українська стихія задовольнити усі потреби української людини? Чи здатна українська культура до внутрішньої та зовнішньої самодостатності? А якщо ні, то яке місце повинна займати в душі, голові та побуті людини ця сама "українськість"?

На всі ці питання сьогодні, на жаль, не можна відповісти позитивно. Але це сьогодні. Українська культура, мова переживають справжній ренесанс. При цьому в силу ряду факторів процес протікає в основному еволюційно, тобто безконфліктно. Які результати можна бачити вже зараз? Якщо на 1990 р. на Донеччині було близько 100 малих, виключно сільських шкіл з українською мовою, і в них вчилися всього 3% школярів краю, то сьогодні маємо близько 600 таких шкіл в усіх містах і містечках області. Більшість батьків при соціологічному опитуванні вважають обовўязковим для своїх дітей знання української мови, яка вже стала фактором майбутньої карўєри. Це тільки невеликий штрих, який віддзеркалює існуючі тенденції.

Але ще бракує українству необхідного "бренду", бракує "моди на все вітчизняне, яка вельми необхідна для масового сплеску "українізації" українців. А що такий "бренд" і "мода" взагалі можливі у сучасній ситуації, переконливо довели ряд "проривних" проектів українського "шоу-бізнесу" ("Океан Ельзи", Руслана, Олександр Пономарьов, Олег Скрипка та інші).

Давно відзначено, що характер культурної орієнтації великою мірою залежить од виховання та освіти, але не тільки від них. Національні почуття належать до ірраціонального боку людської психіки, вони складніші за переконання, які моделюються на раціональному рівні. Вірогідно, що для більшої частини етнічних українців Східної України прийнятним є не "заміна" ціннісної парадигми, а "реверс" мовного поля з російсько-українського на українсько-російське. Щось подібне сталося свого часу і в Чехії (чесько-німецький мовний реверс).

Тоді - порядку денного, можливо, саме зникне питання про особливий статус російської мови і про те, чи треба навчатись української і спілкуватися нею повсякденно. До цього з'явиться бажання, і далі сформуюється потреба у такому спілкуванні.

Насамкінець декілька пропозицій щодо формування домінантного статусу української мови (який, ще раз хочемо наголосити, домінантний, як у гостинної господині, що опікується своїми гостями та відповідає за них).

1. Треба свідомо створювати у в очах українського населення та світової спільноти образ української культури як повноцінної та самодостатньої культурної системи, яка має і високий елітарний поверх, і поверх масової культури, і андеграунд, і всякі маргінальні явища - аж до національного порно. А українська мова має бути покликана обслуговувати всі ці поверхи. Саме тому свою роль в українській культурі відіграють і талановитий Андрій Данилко в образі Вірки Сердючки (він цікавий швидше не як носій української мови і культури, а як типаж перехідної епохи), і "рафінований" Юрій Андрухович, чиї твори розраховані на невелике коло поціновувачів.

2. Треба скрізь так чи інакше поширювати свою мову і створювати їй позитивний імідж: збільшувати кількість періодичних видань, що виходять українською мовою, більшими тиражами друкувати українські книжки, а також робити їм рекламу шляхом написання рецензій та анонсів. Треба намагатися, щоб у свідомості всіх жителів регіону українське, особливо культура і мова, знаходилось би в тій самій площині, в тому самому вимірі, що й російське та західноєвропейське. Навіть побіжне згадування у розмові, лекції, в статті українських прикладів з літератури та мистецтва поміж іншими, алюзії, ремінісценції, відсилання до українського культурного контексту - справа корисна. Наприклад, говорячи про образ Дон Жуана у світовій літературі, треба починати з "Камінного господаря" Лесі Українки, - який є не менш цікавим та досконалим поетичним шедевром, ніж твори Пушкіна, Гумільова, Тирси де Моліна, Байрона чи Мольєра. А поруч з "Пам'ятником" Горація, Державіна, Пушкіна, Міцкевича треба обовўязково поставити чудового вірша Максима Рильського.

3. Російська інтелігенція створила кілька цікавих і дуже привабливих культурних міфів: про "Золотий вік" Пушкіна, про Достоєвського, про "Срібний вік" Блока, Єсеніна, Гумільова, Ахматової, Цветаєвої, про російський авангард 1920-х, про покоління "шістдесятників" - Євтушенка, Вознесенського, Окуджаву та про чарівну привабливість "застійного" кіно Л. Гайдая та Е. Рязанова. Міфотворчі здібності української інтелігенції виявилися значно слабшими (хоча вони є - візьмімо хоча б "Празьку школу", "Літературу діаспори" чи творчість "шістдесятників" В. Симоненка, Л. Костенко, І. Драча, В. Коротича, Б. Олійника, В. Стуса, Григора Тютюнника), тому жодна по-справжньому варта уваги доба в українській культурі не зацікавила росіян, та й українців у своїй масі ще за звичкою обходить стороною. Треба "розкручувати", підкреслювати та пропагувати якраз ті явища, яким не було прямих аналогів у російській культурі. До таких можуть належати: ряд історичних міфів докиївського періоду, православно-уніатська полеміка кінця XVI - початку XVII століття, доба високого українського бароко XVII-XVIII століть, поезія Шевченка, український модерн з його неповторною архітектурою, графікою, живописом, український літературний експресіонізм й імпресіонізм, та й уся культура 1920-х років - "Розстріляне Відродження", українська пісенна культура 1960-1970-х років (П. Майборода, Білаш, Сабадаш, Шамо, Івасюк, Поклад) та українське "поетичне" кіно. Цікавими можуть бути і явища, яким є аналоги в російській культурі, - чи то український романтизм (М. Петренко, В. Забіла, П. Куліш, М. Костомаров), чи то сучасна українська естрада, рок-музика, андерграунд, літературний постмодернізм.

Головне - нікому нічого не треба нав'язувати, краще змусити людей розвиватися самостійно - необхідно лише їх заінтригувати, зацікавити в українській справі. Свідомим людям треба позбуватися іміджу "професійних українців". Треба реалізуватися в якій-небудь не-українській сфері (приміром, професійній), а в сторонніх людей створювати враження, що "українство" - це ознака не провінційності та другорядності, а, навпаки, ознака шляхетності та порядності.

Література

1. Тощенко Ж., Харченко С. Социальное настроение. - М., 1996.

2. Бурдье П. Социология политики. - М., 1993.

3. Гриндер Дж. Коммуникатор и его функции // Современные проблемы социальной коммуникации. - СПб., 1996.

4. Почепцов Г. Коммуникативные аспекты семантики. - Киев, 1987.

5. Пасько І., Пасько Я. Громадянське суспільство і національна ідея. - Донецьк: Східний видавничий дім, 1999.