Культурні зв’язки України (регіону Донбасу) з Китаєм у ХХ сторіччі

Культурні зв'язки України (регіону Донбасу) з Китаєм у ХХ сторіччі

Автор:

Тамара Пішванова,

зберігач музейних фондів

Донецького обласного академічного

українського музично-драматичного театру

У статті розробляються маловивчені питання культурних зв'язків між Україною та Китаєм від початку утворення КНР і до 1954 р. Автор показує здобутки україно-китайської співпраці у галузі літератури, мистецтва, кіно, громадських контактів. Описана унікальна спроба театрального колективу Сталінського драмтеатру поставити на місцевій сцені п'єсу китайського драматурга Ван Ши-фу «Пролита чаша», застосувавши автентичні для китайського театру засоби виразності - жест, міміку, ритм. Автор констатує взаємне культурне збагачення учасників культурної співпраці, суттєву зміну суспільної свідомості двох народів, наявність багатого підгрунтя для розвитку україно-китайських зв'язків на сучасному етапі в усьому їхньому розмаїтті і багатогранності.

Ключові слова: культурна співпраця, СРСР, Україна, Китай, Донбас, історія театрального мистецтва, драматургія, література, кіно.

На початку ХХІ сторіччя культура опинилась у центрі дискусії з питань самобутності, згуртованості суспільства й розвитку економіки на базі знань, а повага до розмаїття культур, терпимість, діалог та співпраця в умовах довіри та взаєморозуміння стають найкращим показником міжнародного миру та безпеки, що і знайшло своє відображення у загальній декларації ЮНЕСКО про культурне розмаїття [1, с. 7].

Китайська Народна Республіка привертає до себе увагу широкого кола найавторитетніших українських та зарубіжних експертів у різних галузях - роль країни в міжнародних справах динамічно зростає, господарство наближається до рівня розвинутих держав, внесок у зміцнення регіональної безпеки та активна участь у процесах інтеграції неухильно збільшується.

Основні принципи україно-китайських відносин були закладені в спільному комюніке про встановлення дипломатичних відносин між Україною та КНР від 4 січня 1992 року, і з того часу вони пройшли великий шлях становлення й усебічного динамічного розвитку, але співробітництво в галузі культури гальмується й досі організаційними та економічними чинниками, незважаючи на те що в 2002 році пройшли Дні культури України в Китаї [2, с. 4], а в 2004 році - Дні культури Китаю в Україні [3, с. 3].

Вибір проблеми дослідження був обумовлений фактом, який наводить радянський дослідник історії Китаю Є. Бажанов: причиною значного псування стосунків між Мао Цзедуном і Сталіним і двома великими країнами в 1950 році стала постановка радянського балету «Червоний мак», у якому, на думку високих китайських гостей, Китай показувався в перекрученому та образливому вигляді [4, с. 48]. Отже, складним і дискусійним постає питання про взаємні відносини національних культур та світової культури, і досліджувати його, на наш погляд, доцільно в трьох вимірах: загальнолюдському, національному, синтетичному.

Так склалося, що історія не залишила Україні та КНР ні політичних, ні економічних, ні територіальних проблем, тому на сучасному етапі необхідно проаналізувати і творчо використати та збагатити змістовну й цінну спадщину україно-китайських культурних зв'язків перших років утворення КНР для поглиблення відносин культурного співробітництва в ХХІ сторіччі. У цьому й полягає мета статті.

Хронологічні рамки дослідження обмежуються кінцем 40-х - початком 50-х років ХХ ст.: 14 лютого 1950 року була підписана угода на 30 років між КНР та СРСР про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу. У рамках цього договору окремо була виписана домовленість про розвиток та укріплення взаємних економічних та культурних зв'язків [5, с. 210]. Саме ця угода, підтверджена спільною заявою 1957 року урядів СРСР та КНР [5, с. 207], визначала радянсько-китайські, у тому числі україно-китайські, культурні зв'язки до припинення допомоги Китаю з боку СРСР у 1960 році.

Визнане зростання культурного фактора в міжнародному спілкуванні потребує широкого наукового пошуку та розробки проблеми культурних зв'язків. Звернення до історіографії проблеми показало, що найбільш дослідженою ділянкою міжкультурного спілкування та взаєморозуміння є літературознавчі та лінгвістичні праці, присвячені КНР узагалі й указаному періоду зокрема. У змістовній статті академіка С. Тихвінського [6, с. 342] дається характеристика деяких творів про процес будівництва нової культури в КНР 50-х років (М. Федоренка, Л.Ейдліна, О. Глухарєвої, Л. Меншикова та ін.). С. А. Сєрова, дослідниця китайського національного театру, вивчення якого є найважливішою частиною для розуміння китайської культури в цілому, авторка ґрунтовної праці з історії китайського театру, у 1970 році написала дуже цікаву роботу з історії Пекінської музичної драми [9], у якій висвітлила дискусію кінця 40-х років про театральну реформу у звільнених районах Китаю та значення нової опери «Сива дівчина» для реформи традиційного класичного театру.

Радянські й російські історики свою увагу зосередили в основному на зовнішній дипломатичній історії КНР зазначеного періоду, або на внутрішній політичній історії, або на економіці, а тема культурних зв'язків ґрунтовно спеціально не розглядається. Ще в 1989 році в солідній праці АН СРСР та Інституту сходознавства зазначалося, що тема культурних зв'язків віддана на відкуп журналістам та авторам «подорожніх записок» [10, с. 7-8].

Така ж ситуація з вивчення культурних зв'язків із Китаєм і в незалежній Україні. Так, стисло зупиняється на історичному аспекті відносин двох народів В. Величко [11] у своїй статті, присвяченій десятій річниці встановлення дипломатичних відносин між Україною та КНР, оминаючи ґрунтовний аналіз культурних зв'язків.

Для досягнення мети статті ми ставимо завдання: 1) висвітлити україно-китайські культурні зв'язки кінця 40-х - початку 50-х років у галузі літератури, мистецтва, кіно, громадсько-культурні контакти, 2) описати рідкісну спробу в історії театрального колективу Сталінського драмтеатру застосувати на українській сцені найбільш умовне театральне мистецтво - класичне мистецтво Китаю, у якому жест, міміка, ритм були майже єдиними засобами виразності. Для цього використана така джерельна база, як архівний фонд Сталінського державного музично-драматичного театру імені Артема (1944-1961), Державний архів Донецької області та матеріали обласних газет Донеччини кінця 1940-х - початку 1950-х років - «Радянська Донеччина», «Комсомолец Донбасса», «Социалистический Донбасс».

Дотримуючись принципу історизму, наукової об'єктивності, застосовуючи комплексний підхід до аналізу джерел, ми побудували роботу в хронологічному порядку за тематичним принципом. Основними науковими методами дослідження стали описовий та порівняльний.

Співпраця між СРСР та КНР, починаючи з 2 жовтня 1949 року, відзначалася динамізмом, масштабністю, глибиною. Оскільки перші дії нового китайського уряду були спрямовані на відбудову економіки та створення її соціалістичних основ, не можна обійти увагою перші економічні стосунки України з КНР, угоди 1950 року, які стали першою ластівкою в зав'язуванні майбутніх культурних зв'язків.

До Китаю направлялися радянські спеціалісти та обладнання. Дослідники з економічної історії КНР твердо вказують цифру - 10 тис. спеціалістів [4, с. 47], у тому числі з України, за участю яких у Китаї було створено основи виробництва багатьох видів високотехнологічної продукції: пасажирських і транспортних літаків, магістральних тепловозів, верстатів, гідротурбін, електрозварювального устаткування тощо [11, с. 18]. В обласній пресі Донеччини періодично друкувалися враження спеціалістів, які вже повернулися з Китаю, зокрема, розповідь старшого інженера відділу впровадження нових машин Донецького філіалу «Діпровуглемашу» Володимира Максимовича Сизова [12], який цілий рік працював у Північно-Східному Китаї, у вугільному тресті «Ліндун». Серед трудящих зав'язується переписка: китайські шахтарі провінції Шандунь пишуть листа гірникам шахти № 29 імені Сталіна тресту «Сталінвугілля», ті, у свою чергу, розповідають про свої методи організації праці й шляхи підвищення вуглевидобутку [13]. Починається період не тільки офіційних, але й перших наукових та мистецьких контактів. Важливо відзначити, що наукові контакти між Україною та КНР зав'язались ще до відповідної офіційної угоди 1954 р. про науково-технічну співпрацю. Так, до Києва приїздить творча група артистів китайського цирку [14], до Сталіно в 1953 році - група китайських науковців [15].

Найбільшу вагу в зближенні будь-яких народів відіграє література й мистецтво, до завдання яких входить ознайомити й надати перше уявлення про національну специфіку народу. У цей час в СРСР широко видавалися переклади творів китайської класичної та сучасної літератури - 2 100 творів китайської літератури різних жанрів загальним накладом понад 3 млн примірників [6, с. 342].

В Україні для здійснення мети щодо пропагування китайської літератури серед населення залучають найкращих фахівців-філологів. Так, на Донеччині це були спеціалісти з науковими ступенями кандидата наук із Сталінського педінституту [16]. В оглядовій статті про твори китайської сучасної художньої прози наголос робився на китайській літературі, окремі твори якої були удостоєні Сталінської премії, зокрема, романи «Сонце над рікою Сангань» та «Ураган» за авторством - Дін Лін і Чжоу Лі-бо.

Автори найпопулярнішої на той час в Китаї музичної драми «Сива дівчина» Хе Цзін-чжи і Дін Ні також стали лауреатами Сталінської премії 1951 року. Усі названі романи були споріднені за змістом: вони відображали проведення аграрної реформи 1949-1952 рр.

Але вперше на китайській сцені діючі особи музичної драми «Сива дівчина» були показані в процесі їх духовного зростання, при її створенні були використані закони побудови оперного твору західного театру. Зважаючи на те, що в самому Китаї відбувалися грандіозні зміни, у тому числі й у перебудові культури, згідно з театральною реформою перед традиційним китайським театром було поставлене завдання - втілити сучасну тему новими виразними засобами [9, с. 168].

Українські літератори - хто щиро, а хто й на замовлення, наслідуючи політичну кон'юнктуру, оспівували у віршованих та прозових рядках «велику дружбу радянського і китайського народів». Так, донецький поет Віктор Соколов написав цілу поему «Китаянка», уривки з якої друкувалися в обласних газетах [17].

Наймасовіше мистецтво - кіно - на повну потужність було задіяне для пропагування економічних успіхів Китаю та їх ідейного натхненника Мао, гаслом політичної діяльності якого в цей період було «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Але кіномистецтво виконувало й функцію ознайомлення, наближення до українського народу, і робило спробу зрозуміти унікальність китайської національної культури. Так, кінонариси про Китай («По ріці Янцзи», «У новому Шанхаї», «Ханьчжоу - перлина Китаю») широко коментуються в пресі після перегляду [18]. У 1951 році в місті Сталіно проведено фестиваль китайських фільмів, де глядачі міста переглянули фільм «Сива дівчина» [19], у 1952 році Сталінська обласна контора головкінопрокату показала кінострічку «Перемога народу Внутрішньої Монголії», у 1953 році - фільм «Бойові друзі» [20].

Живе спілкування, а особливо спілкування з творчою молоддю, зумовлює прояви спільної симпатії між народами. На початку лютого 1952 року в місті Сталіно проїздом із Третього всесвітнього фестивалю молоді та студентів, що проходив у Берліні, гостював молодіжний художній ансамбль із Китаю. До його складу, при утворенні в березні 1951 року, увійшли молоді люди з частин Народно-Визвольної армії, Пекінського центрального театру, шанхайської та тяньцзінської консерваторій, підрозділів народних добровольців, що воювали в Кореї. Зустріч виявилася багатолюдною: і працівники мистецтв, і почесні шахтарі, і робітники, і службовці, - вільного місця не було на пероні. За традицією, з вітальним словом виступили представники партійних і радянських організацій Сталіно. Китайське слово-відповідь закінчувалося здравицею на честь вождя Мао і вождя Сталіна [21]. Програма перебування виглядала так: 1 лютого - концерт китайських акторів, 2 лютого - вистава «Сива дівчина», 3 лютого - концерт, 4 лютого - творча зустріч китайських артистів з працівниками мистецтв м. Сталіно.

Перший концерт китайських акторів відбувся при повному аншлагові в театрі опери та балету. Гостей привітав головний режисер Сталінського українського музично-драматичного театру імені Артема Микола Смирнов. Перша частина й заключна стали яскравим відображенням тоталітарної епохи: китайською мовою оспівувалися вожді двох народів у різних варіаціях - кантата, народна пісня, просто пісня, музична драма. Традиційно, до 80-х років ХХ століття в китайській історичній традиції залишалася в силі оцінка Сталіна, яку свого часу надав Мао Цзедун: у його діяльності 70 % позитивного, а 30 % - помилкового [4, с. 51].

Потім донецькі глядачі, після закінчення обов'язкових уславлень, насолоджувалися талановитою грою піаністки Гуан-жень, технічна довершеність і зрілість виконання якої вразила всіх присутніх. Серед хореографічних номерів виділялися своєю пластичною виразністю чудово поставлені монгольський народний танець «Олунчунь» та життєрадісний «Танок із шовком». Досконале мистецтво, доведене до межі майстерності, показали китайські артисти в сцені «Санчакоу» («На перехресті»). Вони повністю володіли пластикою тіла, багатою мімікою, використовували найскладніші акробатичні прийоми [22]. Зауважимо, що якщо мова європейського танцю умовна, то мова танцю та сценічного руху китайського актора умовна та декоративна вдвічі. Це й надавало китайському танцю характер гри, технічно та естетично вишуканої [8, с. 184].

Зміст драми «Сива дівчина» вже був знайомий за однойменною кінострічкою - страждання бідної селянської дівчини, яку за борг її батька, бідняка-селянина, забирає до себе поміщик, а звільняє Народно-визвольна армія, але акторська гра артистки Го Лань-Ін не залишила байдужими присутніх [23]. Китайські актори в показі вистави втілювали нові форми сценічного руху - органічне поєднання реалістичних побутових рухів із традиційними акторськими прийомами - відкриванням-закриванням дверей, переступанням порогу тощо [9, с. 166-167].

На творчій зустрічі китайських гостей дуже тепло привітала заслужена артистка УРСР Клавдія Григорівна Даценко, артистка театру імені Артема, артисти Сталінського театру опери і балету, шахтарського ансамблю пісні та танцю. Нагороджені подарунками - альбомом із фотознімками, у яких були відзначені окремі моменти їх перебування в шахтарській столиці, та традиційною шахтарською лампочкою, - гості спеціальним потягом від'їхали до Харкова [24].

Якщо на верхніх щаблях політичного ешелону між вождями не вистачало дружності та сердечності, вона проявлялася в теплих спогадах та щирому захопленні між представниками творчої еліти наших країн. Не дивно, що коли Сталінський музично-драматичний театр імені Артема мав обрати для постановки п'єсу «з країн народної демократії», було обрано Китай.

Відзначимо, що в репертуарному плані на 1953 рік китайська п'єса не значилась, але театр не був забезпечений українським перекладом п'єс «Загибель Помпеєва» Вірти, «Шакалів» Якобсона, «Біліє парус одинокий» В. Катаєва, «Комедія помилок» В. Шекспіра, «Влада темряви» Л. Толстого, та ще відділ літератури та мистецтва Сталінського обкому КП(б)У запропонував театру зняти з плану п'єсу Віктора Гюго «Рюї Блаз» [25]. Замість запланованих 10 вистав театр випустив 7, але тепер у порівняльній звітності з гордістю подавав такі дані [26]:

Таблиця 1. - Дані звітності

«Пролита чаша» - лірична комедія з цікавою історією авторства й постановки. У VIII столітті китайський поет Юань Чжень написав новелу «Повість про Ін-ін». Ця новела в епоху Сун була перероблена в думу, яка виконувалися під музичний акомпанемент. Відмінність від першоджерела полягала лише в тому, що в переробках було щасливе закінчення. У симпатіях до героїні-служниці проявилось світовідчуття нового стану - міських мешканців, які стали суспільною силою за часів епохи Сун та Юань. Китайський драматург Ван Ши-фу (Ван Де-сінь) (рік народження невідомий - помер біля 1330 року) написав свій головний твір - 20-тиактову п'єсу «Записки про західний флігель» у жанрі ізацзюй на сюжет саме цієї новели. Твір виокремлюється серед юаньських драм глибокою та ретельною розробкою психології героїв, поетичними цінностями. Вільний переказ цього твору здійснив А. Глоба, і п'єса була досить відомою: її ставили і Московський театр сатири, і Саратовський театр драми імені К. Маркса, й Оренбурзький театр імені Горького, й Одеський театр імені Жовтневої Революції та ін.

Сюжет цієї ліричної комедії вічний у часі й територіально - про світле, чарівне кохання студента Чжана до дочки міністра Ін-ін, про перешкоди на шляху їхніх почуттів, про подолання цих перешкод за допомогою служниці Цунян.

Постановка вистави в Донецьку (Сталіно) була доручена Я. Соловейчику - режисерові, який тільки перший рік (із чотирьох, і за ці чотири роки ним поставлено 12 вистав) працював в театрі імені Артема. Можна припустити, що режисер й актори, зайняті у виставі, гортали сторінки газет і журналів «Советское искусство» та «Театр» за 1950-1951 роки, де шукали статті про театральне мистецтво Китаю [27], знайомлячись зі специфікою китайського національного театру й відточуючи свою майстерність у показі восьми виразів персонажів китайської класичної п'єси: знатності, багатства, бідності, низькості, дурості, божевільності, хворобливості, пияцтва.

Молодий тоді режисер страктував п'єсу саме як ліричну комедію, зберіг національний колорит, уникнувши як непотрібної модернізації, так і «екзотики». Вистава вийшла суцільною в стилі, сповненою ліричності, іронії. Національний китайський колорит проявлявся й у ритмі вистави, і в пластичному малюнку виконавців. Серед режисерських знахідок була й цікава режисерська вигадка - сцена нічного побачення, коли Чжан Гун крадькома пробирається садом і намагається ні з ким не зіткнутися у темряві, а бешкетниця служниця Цунян прагне за будь-яку ціну його знайти. Ця сцена у вигляді пантоміми наблизила виставу до китайського театру, глядач жваво реагував сміхом та оплесками [28], згадуючи віртуозних китайських артистів, які нещодавно демонстрували в столиці Донбасу свою виключну майстерність з пластики, міміки, жестів. Додамо, що майстерність китайського актора обумовлюється відповідною традицією синтетичності: він сполучав в одній особі співака, танцюриста, міма, акробата, жонглера й читача [8, с. 147].

Робота художника театру В. Лазаренка над цією виставою була місцевою критикою оцінена однозначно: «Чудове оформлення» [29]. «Він зумів економними засобами, зважаючи на значну кількість епізодів вистави, відтворити окремими рисками, фрагментами, з великим смаком зробленими, дуже тонко в стилі китайського малюнку, не лише точне місце дії: храм буддійського монастиря, чарівний пейзаж саду, розкішну кімнату вдови міністра або келію студента, але й суцільну картину краси, поезії» [28]. Високу оцінку отримали й костюми, особливо жіночі, зроблені з великою майстерністю.

У музичному оформленні вистави була використана музика К. Корчмарьова в інструментовці Л. Корхіна. Композитор, який набув значного досвіду в обробці фольклору народів Сходу, застосовував цей досвід і в операх на китайську тематику («Сі Ер»), і кантатах («Вільний Китай»), і навіть у мультиплікаційній стрічці («Брати Лю») за мотивами китайської народної казки. Музика К. Корчмарьова, яка відзначалася мелодійністю, заснованою на глибокому осягненні музичної народної творчості, масштабністю художніх образів, яскравою театральністю, розкривала характери п'єси, тему кожного персонажа.

У статті одного з критиків за 1952 рік було відзначено, що театр імені Артема є театром актора, що головна увага режисури спрямована на роботу з акторами [30]. Це виправдалось у виставі «Пролита чаша».

Як запашні квітки, розквітли ліричні сторони дарувань артистів театру. Ансамбль акторів був доволі сильний: Т. Кужель у ролі Цой, Т. Булава у ролі Ін-ін, заслужена артистка України Л. Усатенко в ролі Цунян, В. Загаєвський у ролі студента Чжана, М. Протасенко в ролі Фабеня, Г.Чайка в ролі Цой-Міна, Л. Андрієнко в ролі Фа-цуня, П. Павлусь у ролі ведучого. Для кожного актора критики знайшли добре слово. Так, «чудово вимовляє Т. Булава текст своєї ролі, в якій сполучаються вірші і проза», «тільки серце закоханого змогло вгадати таємний смисл чарівних віршів Ін-ін, і ми віримо закоханому серцю Чжана - Загаєвського», «Л. Усатенко знайшла для Цунян гарну манеру поведінки на сцені», «скупими, але виразними штрихами підкреслює Т. Кужель огидні риси черствої, егоїстичної представниці феодальної верхівки», «в ролі Фабеня М. Протасенко показав своє творче зростання, вміння виписати жанрову, комедійну роль», «Г. Чайка показав глядачеві образ фанфарона, п'яниці, об'їдала» [28; 29].

Прем'єра вистави відбулася (замість запланованого 31 березня) тільки 24 травня 1953 року, у приміщенні театру опери і балету. На прем'єру зібралося 960 глядачів. Наступні місяці показали такий результат [31]:

Таблиця 2. - Результати подальших прем'єр

Оскільки театр, не маючи свого власного приміщення, міг працювати на сцені оперного театру тільки 10 днів на місяць, із яких ще 2 забиралися «батьками міста» на різні партійно-політичні заходи, основна діяльність припадала на заводські та шахтні клуби. Так, 5 грудня 1953 року, у суботу, вистава «Пролита чаша» показувалась у клубі шахти Орджонікідзе. При плані 2 000 крб. зібрали 2 520, а кількість глядачів склала 300. 15 грудня, у вівторок, вистава відбулася в клубі шахти «Софія», її дивились 204 глядачі, збори склали 1704 крб. [32]. На літніх гастролях 1953 року в Чистяково та околицях виставу за 7 разів продивилося 2 393 глядача [33]. Особливо провінційного глядача вразило найдосконаліше перевтілення у роль монаха Фабеня артиста М. Протасенка, коли той, справляючи службу богу, виразно задивлявся на кишені парафіян, та епізод, коли, отримавши срібну монету від Чжана, він пробує її на зуб - чи часом не фальшива вона [34].

Усього за 1953 рік виставу показували 24 рази, її продивились 7 625 глядачів [35, 36]. Незважаючи на те, що вистава «Пролита чаша» визнавалася однією з найкращих у сезоні, про що відзначалося на бюро обкому КПУ, вона скоро зійшла з афіш: стан меблів, реквізиту, бутафорії швидко псувався у зв'язку з частими виїздами, а на їх поновлення театр не мав коштів [37]. Незабаром капітальне відновлення вистави стало неактуальним - у кінці 50-х - на початку 60-х років стався розрив відносин між СРСР і Китаєм.

Висновки

Україно-китайські культурні зв'язки кінця 1940-х - початку 1950-х років відігравали роль народної дипломатії в зав'язуванні й зміцненні дружніх стосунків двох великих держав; давали уявлення про психобіологічну єдність двох народів (література, кіно); показували загально значущі вічні цінності, що було цікавим і зрозумілим кожній розумній людині; створювали ґрунт для діалогу двох культур у майбутньому (культурні обміни 2002 та 2004 років); надавали розуміння явищ культури як символічних форм (танець, пантоміма тощо); духовно-емоційна основа мистецтва зближувала два народи, показуючи одночасно їхню національну унікальність; культурні взаємозв'язки суттєво впливали на суспільну свідомість; у процесі взаємних контактів відбулося культурне взаємозбагачення (зокрема, театр). І головне - україно-китайські зв'язки стають важливим елементом у духовному житті обох народів і, без сумніву, сприяють утвердженню, збереженню й передачі майбутнім поколінням культурної спадщини в усіх її формах, яка відображає досвід і бажання людства взагалі, створюючи тим самим сприятливе оточення для розвитку культурних зв'язків у всьому їхньому розмаїтті й сприяючи справжньому діалогу між культурами.

Донеччина в досліджуваний період була активним учасником процесу культурного взаємообміну українського і китайського народів, чому суттєво сприяло театральне мистецтво Китаю і України.

Література

1. Мир культуры. Международная мозаика: сравнит. анализ культурной политики зарубежных стран [Текст] / Сост. Е. И. Кузьмин, В. Р. Фирсов; Рос. нац. библиотека. - М. : Либерея, 2003. - 244 с. - (Приложение к журналу «Библиотека», 1-е полугодие). - С. 7.

2. І в Пекіні, і в Шанхаї тепло вітали наших митців - учасників Днів культури України в Китаї [Текст] // Урядовий кур'єр. - 2002. - 30 травня. - № 97. - С. 4.

3. Дні культури Китаю в Україні. 24-30 травня [Текст] // Урядовий кур'єр. - 2004. - 14 травня. - № 89. - С. 3.

4. Бажанов Е. П. Китай и внешний мир [Текст] / Е. П. Бажанов. - М. : Международ. отношения. - 1990. - 351 с. - С. 44-59.

5. Дипломатический словарь: в 3-х томах. Т. 3. [Текст] / Глав. редакция А. Громыко, А. Ковалев, П. Севастьянов, С. Тихвинский. - М. : Наука, 1986. - 750 с.

6. Тихвинский С. Л. Изучение культуры Китая как явление российской и советской культуры [Текст] / академик С. Л. Тихвинский // Советская культура: 70 лет развития [сб. ст.]. К 80-летию акад. М. П. Кима / [АН СССР, Отд-ние истории, Ин-т истории СССР]. Отв. Ред. Б. Б. Пиотровский. - М.: Наука, 1987. - С. 339-344.

7. Серова С. А. Китайський театр и традиционное китайское общество (ХУІ-ХУІІ вв.) [Текст] / С. А. Серова. - М. : Наука. Главная редакция восточной литературы, 1990. - 278 с.: ил.

8. Серова С. А. «Зеркало Просветленного Духа» Хуан Фань-чо и эстетика китайского классического театра [Текст] / С. А. Серова. - М. : Наука. Главная редакция восточной литературы, 1979. - 224 с.: ил.

9. Серова С. Пекинская музыкальная драма: середина Х1Х - 40-е годы ХХ в. [Текст] / С. Серова. - М. : Наука. Главная редакция восточной литературы, 1970. - 194 с.

10. Культура в странах Азии и Африки: Вопр. теории и практики: [сб. ст.] [Текст] / АН СССР, Ин-т востоковедения. [Отв. ред. Б. К. Ерасов]. - М. : Наука, 1989. - 229 с.

11. Величко В. З часів Великого шовкового шляху: до десятої річниці встановлення дипломатичних відносин між Україною і КНР [Текст] / Валентин Величко // Політика і час. - 2002. - № 2. - С. 17 -21.

12. Сизов В. В народному Китаї [Текст] / В. Сизов // Радянська Донеччина. - 1952. - 26 жовтня.

13. Міцніє дружба механізаторів Донбасу з китайськими гірниками [Текст] // Радянська Донеччина. - 1952. - 7 лютого.

14. Творча зустріч артистів китайського цирку з працівниками мистецтв Києва : РАТАУ [Текст] // Радянська Донеччина. - 1951. - 4 січня.

15. Приїзд китайських вчених в Сталіно : РАТАУ [Текст] // Радянська Донеччина. - 1953. - 14 квітня.

16. Духовний Т. Видатні твори сучасної китайської художньої прози [Текст] / Т. Духовний // Радянська Донеччина. - 1953. - 18 лютого.

17. Соколов В. Китаянка: уривок з поеми [Текст] / Віктор Соколов // Радянська Донеччина. - 1953. - 6 березня.

18. Донецький М. Кінонариси про новий Китай [Текст] / М. Донецький // Радянська Донеччина. - 1951. - 10 червня.

19. Непран М. Успіх китайської кінематографії [Текст] / М. Непран // Радянська Донеччина. - 1951. - 2 жовтня.

20. Григоренко М. Правдива кіноповість про бойових друзів [Текст] / М. Григоренко, М. Донецький // Радянська Донеччина. - 1953. - 5 жовтня.

21. Китайські артисти в м. Сталіно [Текст, фото] // Радянська Донеччина. - 1952. - 1 лютого.

22. Горский В. Замечательное искусство китайського народа [Текст] / В. Горский, дирижер Сталинского театра оперы и балета // Социалистический Донбасс. - 1952. - 3 марта.

23. Клоччя А. Концерти китайських артистів у місті Сталіно [Текст] / А. Клоччя // Радянська Донеччина. - 1952. - 3 лютого.

24. Отъезд китайських артистов // Социалистический Донбасс. - 1952. - 5 лютого.

25. Державний архів Донецької області (далі - ДАДО), фонд Р-6403, оп. 1, спр 48, л. 2.

26. Там само, л. 5.

27. Див.: Рудман В. Театральное искусство нового Китая / В. Рудман // Советское искусство. - 1950. - 8 апреля; Юркевич С. И. Маски и образы китайского классического театра / С. И. Юркевич // Театр. - 1951. - № 10 та ін.

28. Клоччя А. «Пролита чаша»: нова вистава Сталінського державного українського драматичного театру імені Артема [Текст] / А. Клоччя // Радянська Донеччина. - 1953. - 4 червня.

29. Костинская Г. «Пролитая чаша»: новая постановка Сталинского украинского драматического театра имени Артема [Текст] / Г. Костинская // Социалистический Донбасс. - 1953. - 31 мая.

30. Карасьов М. На шляху боротьби за майстерність [Текст] / М. Карасьов // Радянське мистецтво. - 1952. - 14 травня.

31. ДАДО, фонд Р-6403, оп. 1, спр. 48, л. 187.

32. Там само, л. 186.

33. Там само, л. 187.

34. Жлуктенко В. Творческая удача театра [Текст] / В. Жлуктенко // Горняк (Чистяково). - 1953. - 14 июня.

35. ДАДО, фонд Р-6403, оп. 1, спр. 48, л. 182.

36. Там само, л. 53.

37. Там само, л. 5.