Діалектика природного і суспільного в розвитку культури: культурологічний аспект

Діалектика природного і суспільного

в розвитку культури: культурологічний аспект

Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

В статті розкриваються питання двосторонніх зв'язків культури і природи, підкреслюється велика роль останньої не тільки в забезпеченні фізичного існування людей, але й у формуванні їх духовного світу. Автор відстоює думку про те, що культура і природа завжди існували у тісному взаємозв'язку, а тому сучасне їх протиставлення є дисгармонійним, необ'єктивним і воно протирічить сутності природи як єдиної умови виникнення та функціонування культури. Аналізується два протилежних погляди на взаємодинаміку існування культури і природи, відстоюється погляд, що не культура негативно впливає і руйнує природу, а низький рівень культури і екологічної освіти людей. Для аргументації такої позиції автор спирається на наукові положення видатних філософів, дослідників природи, культурологів.

Людське життя, історія і культура завжди залежали від природи. Природа впливала на характер світоуяви людей, їх релігії, предметів побуту, засобів виробництва, моралі та мистецтва. Відношення людини і природи постійно були в центрі уваги багатьох наук: історії, філософії, археології, культурології та інших.

Видатний німецький філософ - просвітник Іоган Гердер вважав, що сама природа заклала в людині гуманістичні основи її розуму і культури [1]. Е. Кант вбачав головне призначення природи по відношенню до культури в підготовці людей до свободи [2].

Російський філософ та історик Л. Гумильов розвиток культури розглядав як наслідок дії космічних сил, а поява нових етносів, на його думку пов'язана з так званою пасінарністю індивідів [3].

Багато сторінок своїх наукових досліджень проблемам єдності природи і культури присвятили В.І. Вернадський і О.Л. Чижевський. В. Вернадський пояснював виникнення культури проблемами самої природи і космосу [4], а О. Чижевський підкреслював нерозривний зв'язок соціокультурних процесів на Землі з фізичними явищами, які відбуваються на Сонці. Він заклав основу біосферної концепції культури [5]. Серед гостропроблемної екологічної літератури потрібно назвати роботу доктора медицинських наук Кейсевича Л.В. і кандидата біологічних наук Олексієнко І.Р. "Остання цивілізація" [6]. Під впливом антропогенного тиску на природу - стверджують автори - наша біосфера значно погіршилася. І завдання людства полягає у досягненні необхідної рівноваги між природними та цивілізаційними чинниками для продовження життя на планеті.

Екологічна криза активізувала увагу багатьох сучасних вчених до проблем залежності існування природи від соціокультурної практики, від розвитку науки та техніки. Ці питання обговорюються вченими різних напрямів науки: біологами, фізиками, представниками природоохоронних наукових установ, політиками і навіть психологами. Всі намагаються проаналізувати причини екологічної кризи, надати поради щодо збереження природи та оптимізації народногосподарської діяльності. Потрібно відзначити, що в цьому науковому багатоголоссі нарешті почали пробиватися голоси сучасної культурологічної науки. Не применшуючи гостроту екологічних питань, культурологи перенесли свою увагу з чисто еколого-технологічних проблем на духовні та морально-етичні проблеми відношення людського суспільства до природи.

В їх роздумах дещо змінюється традиційна функція культури по відношенню до природи. Якщо раніше головне призначення культури вбачали в створенні матеріальних і духовних цінностей заради виживання людини та полегшення її життя серед природи, то сучасна культурологія значно підвищує статус культури як по відношенню до людини, так і по відношенню до природи. В цьому плані слід назвати актуальні культурологічні роботи останніх років: О.В. Шинкаренка "Природа і культура" [7], О.М. Бистрової "Світ культури" [8], П.С. Гуревича "Культурологія. Курс лекцій" [9] та інші.

В цих та подібних роботах автори шукають шляхів гармонізації культури і природи на засадах того, що культура і природа не є різними, протирічивими явищами, а разом утворюють єдину біосоціотехногенну систему.

Аналіз наукової та періодичної літератури, критичних висловів широкої громадськості дозволяють сформулювати гостру проблему, яка виникла між культурою і природою на сучасному етапі. Сутність цієї проблеми полягає в тому, що сучасна соціокультурна практика однобоко, викривлено виражає потреби як самої людини так і природного світу. Як практика так і перспективні людські цілі по відношенню до природи повинні зазнати докорінних змін. Ці зміни повинні відбуватись в першу чергу на рівні визнання нового погляду людини та культури: "культура - благо для людини і для природи"

В даній роботі ми намагаємося запропонувати широкому колу читачів деякі роздуми з цього приводу.

Взаємовідносини культури і природи в історичному та сучасному контексті є актуальною проблемою культурології. Не випадково ще стародавні греки виділяли в навколишньому всесвіті два визначних феномени: "натура" і "культура". Античні мудреці завжди високо цінили велику матеріальну і духовну роль природи в житті людей. Так, Піфагор підкреслював унікальність природи, її божественну роль, закликав до її збереження. Він радив людям: розглядай тільки природу, сурово покарай свою дитину, винувату у вбивстві комахи, бо з цього починається людиновбивство. Не менш цікаві думки мав Геракліт: він вважав, що мислення - велика цінність, і мудрість полягає в тому, щоб говорити істину і щоб прислуховуватись до природи, діяти з нею узгоджено. Ще один грецький мудрець Демокріт підкреслював, що розуму навчає не час, а належне виховання і природа.

Між людиною і природою завжди існували тісні зв'язки. Ці зв'язки в першу чергу скріплені тим, що людина є біологічною істотою і її фізичне життя повністю підпорядковане законам природи. Людині, як і будь-якому іншому природному організму, потрібна їжа, сонячна енергія, чиста вода, повітря, захист від холоду, продовження роду. Такі потреби задовольняє природа.

Але завдяки своєму розуму, накопиченню практичного досвіду, активній творчій діяльності люди виходять в своїх зв'язках з природою за межі чисто біологічного існування, їх взаємодія з природою опосередковується штучним соціальним середовищем. На відміну від тварин і рослин, люди вступають у взаємодію з природою не тільки на основі біологічних потреб, але й на основі соціально-культурних, які задовольняються за допомогою предметів виробництва, предметів побуту, наукових знань, релігії, моралі і мистецтва, тобто за допомогою предметів культури. Взаємовідносини культури і природи склались не сьогодні, вони пройшли занадто тривалий і складний історичний шлях. Ці відносини ніколи не були легкими і простими. Вони залежали від багатьох факторів, від кліматичних умов, від світоуяви людей, їх способу життя, традицій, від рівня господарської діяльності. Впродовж людської історії співвідношення культури і природи постійно змінювались, ускладнювались, і головним фактором динаміки і змісту взаємовідношень культури, і природи була соціально-історична діяльність людей, яка постійно поглиблювала процес освоєння людиною природи.

Для того, щоб визначити роль культури в житті людей і самої природи, щоб забезпечити гармонію людської діяльності з природним оточенням, потрібно ще раз визначити сутність феноменів "природа" і "культура" і визначити роль та місце людини по відношенню до природи. В історії культурології існували різні підходи щодо визначення співвідношень культури і природи. Ще з античних часів було закладено розуміння культури і природи як незалежних явищ, кожне з яких жило своїм окремим життям, розвивалось на основі різних законів. Природа розвивалась на основі фізичних та біологічних законів, вона існувала сама по собі, її існування не залежало від волі людини.

Соціально-культурна практика (культура) постійно залежала від людини. Вона створювалась людиною і заради людини. Соціально-культурне середовище було потрібне тільки людині. Вважалось, що розвиток культури обмежується тільки людськими потребами і ніякого відношення до природи не має. Серед людей ще й досі існує думка про те, що людський розум, людська творчість, наука більш досконалі, ніж сама природа. Найбільш кульмінаційним у протиставленні культури і природи стало визначення філософів, що "культура є те, що не є природа", в якому виражене чітке протиставлення цих двох явищ людського життя. Але подальший розвиток людської практики, критична оцінка її наслідків, виникнення гострих екологічних проблем примусили людство глибше вникнути в стосунки культури і природи, відкинути стереотипні роздуми про автономність культури і природи. Визнаючи те, що культура є штучним середовищем, створеним людиною на основі людських потреб і людського сенсу, сучасна культурологія не може ігнорувати ту обставину, що культура виникла в рамках земної природи і є важливою складовою оточуючого природного світу. Культура є не що інше, як природний світ, реформований на основі людського сенсу, перебудований на основі суб'єктивно-творчого ставлення людей до природи.

При глибокому аналізі явищ культури доводиться констатувати, що культура виникла не в абстрактному просторі, а в умовах реальної людської практики, на основі врахування законів природи, використання і переробки природної сировини, використання природних ритмів, рухів, кольорів, звуків. А тому невипадково культуру називають "другою природою". Без допомоги першої природи людське суспільство і культура навряд чи змогли б розвиватись.

Можливості виникнення та розвитку культури, як і самої людини, задаються природою. В наших роботах ми неодноразово наголошували, що природа не тільки дає людям природні матеріали для створення матеріальних цінностей, але значним чином впливає на характер тих чи інших видів духовної культури, скажімо, моральних норм, традицій, танців, пісень, декоративно-прикладного мистецтва. Природа впливає на розвиток релігії, філософії, науки, творів мистецтва, народного одягу, предметів побуту.

В свою чергу культура являє собою не тільки спосіб існування людини, але й засіб зв'язку людини з природою. Потрібно зауважити, що культура розробила цілу систему засобів взаємодії людини з природою. До цієї системи можна віднести міфи, мистецтво, народну творчість, народні свята, казки, ліричну поезію, навіяну природою, оповідання, байки та поговірки про тварин. До системи засобів спілкування з природою, переробки та використання її матеріалів можна віднести знаряддя праці, засоби виробництва, людське житло, транспорт та інші. В систему засобів використання природи, обробки землі, виготовлення продуктів землеробства та спорудження житла люди активно включали тварин: коней, волів, слонів, собак, птахів. Ці тварини свідомо не потребували цінностей культури, але, будучи прирученими, вони вірно служили людині, допомагали їй вирішувати соціально-культурні проблеми. Вони обробляли землю, перевозили вантажі, допомагали будувати житло, служили транспортом. Коні та слони, воли, верблюди допомагали людям вести війни, будувати видатні архітектурні споруди, храми, мости та дороги. Собаки ходили з людиною на полювання, охороняли житло, худобу, висліджували ворогів. А під час Великої Вітчизняної війни за командою людини витягували з поля бою поранених бійців, доставляли їм перев'язувальні пакети і навіть кидались під танки з гранатами. Великими помічниками в житті людей були птахи. Домашня птиця давала людям їжу, соколи брали участь у полюванні, голуби доставляли пошту.

Тварини та птахи служили символами людської поведінки та людських якостей. Люди досить часто вживають такі вирази: "хитрий, як лис", "боягузливий, як заєць", "швидкий, як олень", "неповороткий, як ведмідь". За характерними ознаками тваринного та пташиного світу людям давали прізвища: Сорока, Сокіл, Солов'яненко, Вовченко та ін. В народних казках, байках, поговірках яскраві ознаки звірів та птахів використовувались для характеристики поведінки та психології людей. Через спілкування з домашніми тваринами та птахами люди виховують у собі любов до природи, гуманне ставлення до живих істот. Таким чином, можна констатувати, що тваринний світ займав і займає значне місце не тільки в створенні матеріальної культури, але й у формуванні морального світу людей.

Як у минулому, так і на сучасному етапі ми не можемо виявити жодного предмета культури, який не був би пов'язаний з природою. Люди створювали своє культурне середовище на основі природи, на основі її законів, матеріалів, її енергетики. Чи то матеріальні речі, чи то музичні ритми, чи то фарби художника - все взято від природи. А тому можна допустити, що природа не тільки - єдина умова виникнення культури, але й співтворець культури. Природа "навчила" людину використовувати вогонь, електроенергію, допомогла людям створити колесо, літальні апарати і плавальні засоби. Коли б людина не спостерігала унікальні явища природи, скажімо, політ птахів, плаваючих предметів на воді, не накопичувала знання і досвід про дію її законів, то вона, мабуть, ніколи не змогла б створити цінності культури: машини, електростанції, заводи, фабрики, літаки та кораблі, а відтак і сама не розвивалась би в соціально-культурному та інтелектуальному плані.

Людство досить довгий історичний час звертало свою увагу на розвиток культури, на створення культурних благ, свого комфорту і не завжди ставило при цьому питання про те, яку роль у цьому процесі відіграє природа, як змінюється її ставлення до людей у процесі соціального прогресу. Концентруючи свою увагу тільки на розвиткові культури, люди не помічали проблем, які виникали у самій природі. Шукаючи в культурі захисту, створюючи більш надійне середовище свого існування, посилюючи увагу до предметів комфорту, люди вважали, що природа завжди стабільна і непорушна, що вона не потребує уваги і підтримки з їхнього боку. Такий підхід спричинив дуалістичне ставлення до оточуючого світу, розділив сферу існування людини на дві самостійні, протилежні субстанції, які начебто не мають ніяких зв'язків. В результаті такого становища люди почали змінювати своє ставлення до природи, а природа в їх свідомості почала витіснюватись за межі соціальної сфери, а людська історія відокремлювалась від природи. Люди забули про те, що їх історія - це перш за все історія ставлення людини до природи, яка складалась протягом багатьох тисячоліть і виражалась у формах культури. Історичні зміни у відносинах людей і природи проходили в площині бажання людей зменшити природний тиск і винайти більш ефективні засоби незалежності від природи, пристосування її до своїх матеріальних і духовних потреб. На цьому шляху людство досягло значних успіхів. В багатьох аспектах воно не тільки звільнилося від впливу природи, а й випробувало дію важелів соціального тиску настільки успішно, що стало вважати свою діяльність надприродною. Активно втручаючись у природу, люди стали порушувати природні процеси і закони, знецінювати роль природи в людському суспільстві, а відтак стали на шлях порушення балансу природи як єдиної умови розвитку культури. Природа в цій ситуації змінювалась не тільки в свідомості людей, але й на фізичному рівні. Таким чином, однобічний розвиток культури без урахування законів природи набув загрозливого характеру як для культури, так і для природи. Така ситуація примусила людей змінити своє ставлення до природи. Аналізуючи наслідки своєї діяльності, її негативний вплив на природу, люди вимушені приходити до висновку, що відмінність культурних форм від природних є не найголовнішою характеристикою культури. Найбільш суттєвою ознакою культури є те, що вона вийшла з природи, пов'язана з природою, знаходиться з природою в постійних взаємозалежних відносинах, виникає і розвивається за рахунок природи і людської діяльності. А тому межа між культурою і природою не є абсолютною, а відносною. Вони не протиставлені одна одній, а створюють разом єдину нерозривну біосоціальну систему існування не тільки людини, але й інших живих організмів. Людина стала людиною, створила своє культурне середовище не завдяки відокремленню від природи, а на основі зв'язку з нею, на основі людської діяльності в межах природних законів. А тому важко погодитись з деякими авторами, які стверджують, що культурне поле формується штучно і певною мірою виступає як надприродне середовище, в якому реалізується життєдіяльність людини. З нашого погляду, культура завжди розвивалась в межах природи, а тому не може бути надприродною. Тим більш важко погодитись з тим, що людська діяльність реалізується в надприродному середовищі. Культура - це є сама природа, але зі зміненими людиною формами. Скажімо, що може бути надприродного в тому випадку, коли по воді рухається судно, або що є надприродним в польоті літака. Там усе природно: і повітря, і закони земного тяжіння, і сама людина, яка виготовила літак. Якби це було надприродним явищем, то літак не зміг би виконувати свої функції на нашій планеті. Іншого варіанта існування культури в надприродному середовищі людство ще не придумало і, мабуть, ніколи не придумає.

На основі аналізу взаємовідносин культури і природи вчені приходять до висновку, що "... культура не усуває значення природи для людини, не ліквідує її відношення до неї, а сама виступає як специфічна для людини форма її зв'язку з природою, її єдності з нею. Культура - це насамперед людське відношення до природи, що виникає в ході історії..." [6, с.7].

Тому існування культури, аналіз її функцій, історичних типів, змісту і форм неможливо розглядати у відриві від природи. Природа на кожному кроці, на кожному історичному етапі бере активну участь у формуванні системи культури, вона постійно включається людьми в історичний процес залежно від соціально-історичних потреб, ідей, світоуяви, технологічного рівня суспільства. Уявити собі хоча б один крок цивілізації і культури без присутності природи неможливо, тому що взаємозв'язок природи і культури є головною сутністю людського буття.

Для культурології важливим питанням є не тільки визнання самого факту взаємодії природи і культури, але й вивчення динаміки та характеру цих відносин на різних історичних етапах. Гострою науковою проблемою залишається встановлення причин благотворного та руйнівного впливу людської діяльності на природу.

Досить цікаві філософські роздуми щодо ролі природи в розвитку культури знаходимо у Е.Канта. Кант вбачає головні цілі природи по відношенню до культури в забезпеченні людської свободи. На його думку, мета природи відносно людини полягає в культурі, а культура, в свою чергу, повинна підготувати людину до свободи. В цій тональності Е.Кант визначає культуру як набуття розумною істотою здатності ставити будь-які цілі взагалі. В даному разі мова йде про те, що за допомогою культури людина може ставити не тільки біологічні цілі, але й надбіологічні, соціально-культурні. У кантівському трактуванні культура є результатом діяльності людей, але вона завжди знаходиться всередині природи. Він стверджує, що виявлення волі, людські вчинки, подібно будь-якому іншому явищу природи, визначаються загальними законами природи. Культура, на думку Канта, залишається останньою метою природи, вона існує всередині неї як явище в просторі і часі. Цілі, які реалізує культура, то є цілі природи.

Аналізуючи вплив сучасної і історичної практики людей на природу, вчені часто висловлюють протилежні думки. Одні вважають, що прогрес цивілізації і культури посилюють руйнацію природи, створюють критичну екологічну ситуацію, що загрожує існуванню людства. Так, вже згадувані автори досить відвертої і проблемної роботи "Остання цивілізація?" вважають, що характерною рисою сучасної цивілізації є створення велетенського руйнівного потенціалу, який частково вже реалізувався і продовжує реалізовуватись. В цьому плані автори посилаються на негативні наслідки "науково-технічного прогресу", свідомо беручи цю фразу в лапки, вказують на створення нових видів зброї, деградацію біосфери, знищення багатьох видів тварин і рослин, заболочування рік і світового океану, руйнацію озонового шару землі та інше. Автори названої роботи попереджають людей про те, що "ми реально переступили поріг, за яким почався Апокаліпсис. Перед людством стоїть кардинальне питання: існувати чи зникнути" [6, с.7]. На думку цих вчених у людства на подібні роздуми залишилось не більше 150 років.

Представники іншого погляду вважають, що високий рівень культури і цивілізації не може бути причиною деградації природи. Навпаки, тільки недостатньо високий рівень людської культури приводить до негативного впливу суспільства на природу, не дозволяє багатьом людям сформувати гуманістичне ставлення до природи, сприйняти її не тільки як умову фізичного виживання, але і як унікальну сферу розвитку своєї мудрості, гармонії і краси. Руйнація природи не є характерною закономірністю соціального прогресу, а перш за все свідченням недостатньо глибокого рівня проникнення людини в закономірності природи, обмеженості людських почуттів щодо сприйняття великої завершеності і гармонійності природи. Стихійна руйнація природи відбувається також внаслідок нездатності людини піднятись до рівня сприйняття себе та інших живих систем як унікальних системостворюючих, взаємозалежних елементів земного всесвіту.

Сучасне людство повинно, мабуть, стати на шлях переосмислення свого буття в рамках природи. Культура, яка виникла в межах природи, не може бути ворожою по відношенню до природи. Розумна людина, як суб'єкт культури, має всі потенціальні можливості для усунення негативних наслідків своєї діяльності по відношенню до природи. Тільки високий рівень культури гуманістичного змісту може забезпечити гармонізацію суперечностей між суспільством і природою. Слід погодитися з культурологами, які стверджують, що "...загострення суперечностей між культурою і природою завжди супроводжувалось й посиленням їхньої взаємозалежності. Це могло правити за аргумент проти думки, що суперечності між культурою та природним цілим є наслідком сутності культури, однак історичний досвід життєдіяльності людства свідчить: згубні результати людської діяльності породжуються скоріше "малокультурним" чи "некультурним" ставленням до природи. Можливо, стихія природних сил дає відсіч саме стихії людської "безкультурності" [10, с.17-18].

В історичному плані відносини культури і природи є процесом постійного олюднення природи, перетворення природи на основі біологічних та соціальних потреб людей. І чим інтенсивніше відбувається олюднення природи, тим більша відповідальність лягає на плечі людей за збереження цілісності природи, підтримки балансу в ній різних живих організмів та людей. Скориставшись природними умовами і створивши культуру як активну форму поведінки в природі, люди тим самим повинні взяти на себе велику місію охорони і збереження природи, постійно пам'ятаючи при цьому, що біосфера може існувати і без людини і без культури, а людина без навколишньої природи як єдиної умови фізичного і духовного її життя може зникнути з лиця землі.

Для того, щоб вносити позитивні корективи у ставлення до природи, розвивати його гуманістичний зміст, людям потрібно проаналізувати історичний досвід свого існування в природі. Таким аналізом займається сучасна культурологія. Культурологи стверджують, що еволюцію відносин біо- і соціосфери можна розділити на три періоди, в рамках яких складалось міфологічне, анімістичне, релігійне, художнє та науково-раціональне сприйняття природи. Культуру першого періоду називають культурою "збирачів і мисливців", "культурою землеробства". Цей період, на думку вчених, розпочався 40-35 тис. років тому. Більший відрізок цього часу займає первісна культура привласницького господарювання. Люди того далекого часу ще не вміли виготовляти знаряддя праці і виробляти продукти їжі, одягу, побуту. Вони, подібно іншим тваринам, збирали ягоди, горіхи, ловили рибу, полювали на звірів. Збирання природних продуктів накладало жорсткі обмеження і правила поведінки первісних кочових племен, які користувались природною територією, оберігали її від інших племен, пересувались по ній залежно від визрівання плодів, міграції звірів та птахів. Обмеженість території та продуктів споживання приводила до обмеження чисельності первісних племен.

Саме в цей період виникають перші кроки до соціально-культурної організації, які проявились у розподіленні сімейних ролей. Самці забезпечували їжею жінок і дітей, а жінки брали на себе турботу за збереження і виховання дітей. З цього періоду у первісних людей починає формуватись соціальна поведінка як важлива ознака культури. В їх життя починають вноситися соціальні елементи, які забезпечують певну свободу дій первісних людей. Але в цілому первісна людина повинна була пристосовуватись до природи. Люди не виділяли себе серед природи, для них інші представники живого світу такі ж "люди", як і вони самі. Природний світ, в якому жила людина (небо, вода, дерева, тварини), на їх думку був єдиною великою общиною, яка жила за тими ж правилами, що й людина. Люди повністю були підпорядковані діям природи. Впливати на неї або змінювати своє природне середовище вони ще не вміли. Закони природи були також і їх законами. Первісні люди вважали природу велетенською сильною живою істотою і поклонялись їй. Їх діяльність у природі носила досить обмежений характер і великих перетворень у природі не зазнавала. Люди жили цілком за ритмами природи. Роль соціально-культурних факторів була досить обмежена. Природа диктувала людині свої умови, і вона мусила їх приймати.

Ставлення первісних людей до природи більшою мірою було міфологічним, ніж конкретно діяльним. Визнаючи навколо себе могутній одухотворений світ, первісні люди намагались знайти з ним спільну мову і порозуміння за допомогою чародійства, чаклунства, шаманства.

Таким чином, найважливішою характерною рисою первісної людини і її культури була органічна єдність з природою.

На первісному етапі людині довелося вести жорстоку боротьбу за своє існування. Великі простори землі були зайняті численними тваринами, хижаками та іншими дикими мешканцями, які теж несли загрозу людському життю. Щоб вижити в нерівній боротьбі з жорстокими умовами існування, людина поступово ставала на шлях діяльнісного пристосування до природи. Таке пристосування вимагало виготовлення знарядь праці. Знаряддя праці, мисливство, рибальство, обробка землі, накопичення і передача виробничого досвіду створювали адаптивне середовище людини в природі і ставали важливим засобом взаємодії людини з природою. Перехід до діяльнісно-перетворювального способу життя вчені кваліфікують як початок другого періоду взаємовідносин культури і природи.

Другий етап існування природи і культури характеризується розвитком суспільної виробничої практики, створенням потужних галузей виробництва, машин, агрегатів, перетворюючих технологій. Для виробництва промислової продукції суспільству треба було багато природної сировини, енергії, продуктів живої природи. У цей період суспільно-виробнича практика значним чином починає впливати на природу, визначати характер поведінки людей по відношенню до природи. Природа в цьому руслі сприймається як невичерпна комора запасів вугілля, руди, нафти, деревини, як господарський об'єкт. Промислове виробництво створює потужні технічні агрегати, машини, технології, будівельну, транспортну техніку, яка дозволяє на великих глибинах добувати корисні копалини, енергетичну сировину і перевозити їх на великі відстані. Для переробки природної сировини люди за допомогою науки створюють потужні технологічні лінії, які у великих обсягах переробляють природну сировину, використовують для технологічних процесів чисту воду, повітря і таким чином порушують екологічну рівновагу, забруднюють природу, змінюють природу як первинну умову існування організмів.

За рахунок творчості людство накопичувало велику кількість штучних предметів життєдіяльності, починаючи від примітивних знарядь обробки землі, побутових предметів і закінчуючи досить складними науковими технологічними системами. На другому етапі людська практика перетворюється на головну характеристику людини, а матеріальне і духовне середовище, створене людиною, бере на себе функції "другої природи". "Друга природа" вже не може існувати на основі природних законів, а функціонує згідно з потребами та інтересами людського суспільства. "Друга природа" у великій мірі підмінює в житті людини природні умови і тим самим веде до послаблення біологічних та гуманістичних зв'язків з природою. Дика природа перетворюється на об'єкт господарсько-промислової діяльності людей, внаслідок чого набирає гігантських розмірів техносфера як головна загроза для біосфери. У результаті інтенсивного впливу на природу соціально-виробнича практика стала визначальним фактором еволюції природи, деградації природного середовища (Донбас, Кривбас, зсуви ґрунту в Карпатах, Чорнобиль та ін.).

Досить цікаву науково обґрунтовану картину природи, пов'язану з появою людської діяльності, змальовує В.І.Вернадський. На його думку, поява розумної людини є найбільш впливовим динамічним фактором у природі. Цьому явищу немає нічого аналогічного серед міріад попередніх віків. Людина проявляється в біосфері їжею і розмноженням, так само як і всі інші організми, але за допомогою свого розуму вона все змінює навколо себе. Вона змінює зовнішній вигляд, хімічний, мінеральний склад навколишнього середовища, своє місце існування. Місцем існування людини на другому етапі є вся земна поверхня. На землі не існує для людини жодного недосяжного куточка. Науковою думкою і створеною на її основі технікою, своїм життям людина створює в біосфері нову біогенну силу. Теоретично ми не бачимо меж її можливостей, якщо враховувати роботу поколінь. Так оцінював вплив людини і культури на природу академік В.І.Вернадський.

Важливою характерною рисою другого етапу культурного розвитку людини в рамках природи є те, що, створюючи штучну соціальну сферу, перетворюючи природу тільки задля себе, люди зайшли в докорінну суперечність з біосферою, що їх породила, а також з самою людиною. Змінивши за короткий час біологічне середовище свого існування, сама людина фізично не змінювалась, що і поставило її в критичну ситуацію виживання. У такій ситуації сучасній людині, як колись первісним нашим предкам, потрібно шукати шляхи свого подальшого виживання в умовах видозміненої природи.

Третій період взаємовідносин культури і природи - це період, коли перетворення людиною природи досягло небезпечної межі, переступивши яку людство може загинути. На третьому рівні спостерігається деградація природи не тільки внаслідок господарської діяльності, але й внаслідок радіаційного забруднення атмосфери, накопичення великої кількості вибухонебезпечних речовин, атомної зброї тощо.

Науково-технічна революція, недосконалість промислових технологій, використання колосальних обсягів енергії, чистої води, повітря призвели до послаблення компенсаторних можливостей природи, озонового шару, генофонду, очищення вод, відновлення родючості ґрунтів тощо. Ряд вчених вважають, що екологічна криза, створена людиною, вступила в завершальну фазу, а світова цивілізація зайшла в глухий кут, "...і якщо не буде знайдено вихід і реалізовано оптимальний, з найменшими втратами вихід з нього, загибель суспільства і колапс біосфери настане з неминучою закономірністю і не в такому далекому майбутньому" [6, с.20].

На сучасному етапі ні в кого не викликає сумніву те, що господарські, техногенні проблеми людської діяльності переросли в проблему морально-етичного відношення людей до всього живого на землі. Шукаючи для себе соціального та біологічного комфорту, вирішуючи соціально-економічні та політичні проблеми зі зброєю в руках, людина не тільки не вирішила жодного з поставлених завдань, але сама перетворилась на головну руйнівну силу на планеті. Як природа в цілому, так і її мешканці - всі потерпають від людини. Їх життя, їх існування на планеті Земля в руках людини, яка оцінює навколишню природу тільки з позиції своїх егоїстичних цілей. А тому на третьому етапі взаємоіснування культури і природи постає проблема докорінної перебудови морального існування людини. Сама екологічна ситуація підводить людей до кардинальних змін свого ставлення до природи. Людина в значній мірі змінила умови існування живих організмів. Ні сама людина, ні інші живі системи не можуть швидко змінюватись, пристосовуючись до біологічних змін умов життя. А тому у людей залишається тільки єдиний шлях еволюції - це самовдосконалення, гуманістичне самопереосмислення свого місця і ролі серед природи. Критична екологічна ситуація, в якій знаходиться все живе на планеті з вини людей, дає вченим право говорити про необхідність морально-етичної, гуманістичної революції в рамках сучасної цивілізації. Сутністю такої революції має бути нове осмислення не тільки людського розуму, але й головного змісту соціокультурної діяльності людей. Якщо в рамках перших двох етапів культурологія трактувала сутність культури як штучне соціальне середовище, створене людиною і тільки для людини, то сучасна ситуація вимагає розширити функціональне розуміння культури. Культура у сучасному гуманістичному значенні повинна служити не тільки людині, але й самій природі, оберігати її, допомагати існуванню всіх інших: тварин, рослин, організмів, підтримувати екологічний баланс у природі, виховувати в людях високу моральну відповідальність перед природою. Культура для цього має досить ефективні резерви.

Настав час докорінної зміни самої ідеї культури. Ідея культури минулих епох базувалася на протистоянні людини і природи, на демонстрації людської переваги над природою, на перетворювальній діяльності людей, на раціональному природовикористанні, на демонстрації політики насильства між народами із застосуванням могутньої зброї. Парадоксально, але факт, що найсучасніші наукові технології розвивались у сфері виготовлення зброї масового знищення не тільки людей, але й природи. Культура, яка розвивалась на таких засадах, не могла забезпечувати гармонійні відносини між суспільством і природою.

Культура, як унікальне явище в природі, здатна підняти людську духовність, моральну відповідальність на такий рівень, коли людство зрозуміє свою велику місію збереження життя на Землі для наступних поколінь. Тільки високий рівень культури забезпечить наступним поколінням більшу моральну чистоту і більшу відповідальність за долю живої природи як головної умови життя людини та інших живих істот.

Сучасні науки поки що не можуть запропонувати людям оптимальних шляхів виходу з екологічної кризи та порятунку людської цивілізації. Вирішення цієї проблеми знаходиться на стадії пошуків, прогнозів, дискусій представників альтернативних моделей гармонізації суспільства і природи. І серед них заслуговують пильної уваги ідеї В.І.Вернадського. На відміну від інших вчених, він не прибічник тієї теорії, що поява на Землі розумної людини і культури - явища випадкові і дисгармонійні по відношенню до природи. На його думку, поява розумної людини, вплив її діяльності на оточуючу природу являє собою не випадковість, а закономірність еволюції біосфери під впливом науки і соціально організованої на цій основі людської діяльності. А тому цивілізація культурного людства - оскільки вона є формою організації нової геологічної сили, створеної в біосфері, - не може припинитись і знищитись, бо це є велике природне явище, яке відповідає історично і геологічно сформованій організації біосфери.

В.І.Вернадський вважав, що цивілізація і людська культура не можуть загинути, припинити своє існування тому, що вони є проявом еволюції природи та закономірним переходом біосфери в якісно нову її форму - ноосферу. Завдання культури, на його думку, - допомагати людству переходити від стихійних зв'язків з природою до свідомих.

Таким чином, культура не є випадковим, надприродним явищем. Вона є важливою соціальною складовою земної природи. Подальший розвиток самої природи, всіх живих організмів і самої людини значною мірою буде залежати від гуманізації людської діяльності і поведінки в природі, від підвищення екологічної освіти людей, розвитку наукових досліджень біосоціосфери, усвідомлення людьми нашої планети високої місії культури щодо збереження, захисту та подальшого розвитку природи.

Література

1. И. Гердер. Идеи к философии истории человечества. - М, 1977.

2. Э. Кант. Сочинения в 6т. Т.5 - М., 1996.

3. Л. Гумилев. Этногенез и биосфера Земли. - Л., 1990.

4. В.И. Вернадский. Научная мысль, как планетарное явление. - М., 1991.

5. О.Л. Чижевский. Космический пульс жизни. - М., 1995.

6. И.Р.Алексеенко, Л.В.Кейсевич. Последняя цивилизация? - К.: Наукова думка, 1997.

7. О.В. Шинкаренко. Природа і культура. В кн.: Історія світової культури. - К., 1994.

8. А.Н. Быстрова. Мир культуры. Основы культурологии. - М., 2002.

9. П.С. Гуревич. Культурология. Курс лекций. - М., 2003.

10. Історія світової культури. Автори: Л.Т.Левчук, В.С.Гриценко та інші. - К., 1944. - С. 17-18.