Зміст

1. Особливості культури європейського середньовіччя

2. Категоріальний апарат культурології

3. Українська культура XVII-XVIII ст

Список літератури

1. Особливості культури європейського середньовіччя

В Європі період раннього середньовіччя був позначений ледь помітним культурним піднесенням. Дещо вагомішими ці процеси були на Сході у Візантії. Посилюється це як внаслідок варварських завоювань, так і впливом християнської церкви, яка боролась проти античної культури, науки, світогляду, була духовним поводирем європейського суспільства. Люди виховувались і жили в дусі релігійно-аскетичного світогляду, кожен віруючий повинен був готуватися до перебування у вічному загробному світі, для чого церква рекомендувала покаяння, молитви, пости.

Релігійний світогляд мав панівні позиції завдяки тому , що абсолютна більшість населення не знала грамоти, їй не були відомі природничі науки, а сама природа вважалась грізним явищем вищої сили.

Найбільш характерним проявом релігійного розуміння світу став твір, який написав римський папа Григорій І "Діалоги про життя італійських отців і про безсмертя душі", де він зазначив: "Для чого вся ця марнота мирських знань, яку користь можуть принести нам пояснення граматиків, котрі здатні скоріш розбестити нас, ніж наставити на путь істини? Чим можуть допомогти нам роздумування філософів -- Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля? Що дадуть пісні нечестивих поетів -- Гомера, Вергілія читаючим їх? Яку користь принесуть християнській родині Геродот, Саллюстій, Лівій -- історики-язичники? Чи можуть Гракк, Лісій, Демосфен і Туллій суперничати своїм ораторським мистецтвом з чистим і ясним ученням Христа? В чому корисні нам вибагливі вигадки Флакка, Плавта, Цицерона?" Такого роду нетерпимість у галузі культури була основою існування суспільного ладу, а згодом стала однією з першопричин для створення священної інквізиції.

Водночас слід зазначити двоїсту роль церкви. Борючись з язичництвом античного світу і заради цього знищуючи пам'ятки античної культури, християнська церква в період середньовіччя була майже єдиною охоронницею уламків античної освіченості. Освіта в ті часи була практично монополією духовенства, монастирі охороняли й переписували не тільки християнські книги, а й твори античних філософів, письменників.

Під кінець раннього середньовіччя у зв'язку із загальним піднесенням продуктивних сил в Європі відбувалося пожвавлення культури. Виник також інтерес до античної спадщини (так зване "Каролінгське відродження").

У середньовічній культурі існувала відмінність між "вченою вірою" і "вірою народу". Перед нами своєрідний симбіоз, породжений зустріччю, пересіченням народної культури з культурою "вчених", освічених людей, взаємодією фольклорних традицій з офіційною церковною доктриною. Постає запитання: яким чином здійснювався зв'язок між цими вірами, що зумовлювало їх пересічення або взаємодію?

Культура народів Західної Європи. Народи Європи в основному сприймали християнську віру хрещенням їх вождів і дружин. Християнська теологія становила досить цілісну систему уявлень про Всесвіт, природу, людину. Бог уявлявся грандіозною космічною силою, що несе відповідальність за сталість небесних і соціальних сфер. У народній уяві Бог був тією силою, що посилала дощі або засуху, мороз чи тепло, пошесті тощо. Мовою учених-теологів і простих людей висловлювалось практично те саме. Згідно з тодішніми уявленнями власна некон-формістська поведінка порушувала порядок природи -- загрожувала розладом суспільної стабільності та ритмів природи, тобто спричиняла катастрофічні наслідки. Якщо хтось не приймав віру більшості, він не вписувався в існуючий соціальний устрій, був своєрідним ізгоєм, оголошувався єретиком та ін.

Християнство, яке запозичило релігію та філософію попередніх епох та культур, демонструвало незвичайну живучість. Церква успішно зна-ходила вихід із ситуацій, які, здавалося, загрожували їй загибеллю. Згадайте вже відомі з історії середньовіччя масові суспільні рухи: численні секти, середньовічні єресі, рух епохи Реформації та ін. Слід зауважити, що поряд з іншими, найефективнішими знаряддями вирішення такого роду завдань виступала священна інквізиція, сформована атмосферою релігійного фанатизму мас.

Втім вплив церкви на середньовічну культуру і світогляд людини був не завжди однаковим. Найбільшим він був в епоху раннього середньовіччя -- приблизно до другої половини XI ст. Пізніше, в ХІІ-- XIII ст., церква утримувала ідеологічний вплив на суспільство і навіть посилювала його в окремих формах (заснування університетів, створення схоластики та ін.), значно посилюється народна культура міст і сіл з її реалістичними тенденціями і різкими нападками на духівництво. Ця культура має вже яскраво виражений світський характер, що приведе в майбутньому до культури Відродження, до гуманізму.

Як уже зазначалося, європейські народи в цей час були мало-освіченими. Шкіл було небагато, і в основному вони зосереджувалися при монастирях та церквах, при єпископських кафедрах, але значення їх відчувалося. Школа зберігала елементи античної культури, передавала їх наступним поколінням, поширювала знання. Існувало три види шкіл: нижчі, середні, вищі. Нижчі мали на меті підготовку суто духовних осіб -- кліриків. Тому основна увага приділялась вивченню латині, молитов, самому процесу богослужіння. Середні школи тут здебільшого існували при єпископських кафедрах, вивчали сім "вільних мистецтв" -- граматику, риторику, діалектику або логіку, арифметику, геометрію (до якої входила і географія), астрономію та музику. Перші три науки становили так званий тривіум, останні -- квадріум. Вищі школи в XI--XIV ст. також передбачали вивчення "вільних мистецтв", де ці дисципліни становили зміст викладання на молодших факультетах.

Освітянськими та науковими центрами середньовіччя були університети (від лат. universitas -- сукупність професорів і студентів). Найдавнішим університетом в Європі вважають Паризький, що існував як "вільна школа" в першій половині XII ст. Проте в ХІ ст. роль університетських центрів відігравали вищі школи -- Болонська юридична, що спеціалізувалась на римському праві, і Салернська медична. Іншими найстарішими університетами Європи були Оксфордський і Кембріджський в Англії, Саламанкський в Іспанії, Неаполітанський в Італії, засновані в XIII ст. У XIV ст. були відкриті університети в Празі, Кракові, Гейдельберзі, Ерфрурті, Кельні. В XV ст. кількість університетів швидко зростає. На початку XVI ст. в Європі їх уже налічувалось 65. Практично всі вони діяли із санкції римської курії.

Студента об'єднувалися в організації -- земляцтва. Навчання в університетах відбувалося у формі професорських лекцій і публічних диспутів, в яких брали участь викладачі, студенти і всі бажаючі. Навчання проводилось латинською мовою і було дуже складним для засвоєння. Тому лише третина студентів отримувала ступінь бакалавра, а кожний шістнадцятий -- магістра.

Наука в середні віки була в основному книжною справою, вона спиралась певною мірою на абстрактне мислення. При безпосередньому звертанні до природи наука користувалась, як правило, методами спостереження, дуже рідко -- експерименту, вбачала свою мету не в тому, щоб сприяти перетворенню природи, а, навпаки, прагнула зрозуміти світ . таким, яким він є в процесі споглядання. Щодо цього середньовічна наука була антиподом тогочасної техніки. Остання була спочатку носієм руху перетворення, що пізніше, в XVI--XVII ст., став домінуючим і в науці*. Ці процеси виражені у висловлюванні відомого філософа Бенедикта Нурсійського "Ora et labora -- техніка облагороджує працю, а праця -- життя".

Середньовічна філософська наука мала назву схоластика. Найбільш яскравий вияв схоластика знайшла в головному вченні середньовіччя -- богослов'ї, основою якого було тлумачення і систематизація християнства. "Святе письмо" і "Святий переказ" -- це основні праці схоластики. В ранній період свого розвитку як науковий рух, що охопив більшість країн, вона мала певне позитивне значення. Насамперед схоласти після тривалої перерви відновили вивчення античної спадщини, звернулися, особливо в ХІІ--XIII ст., до найважливіших проблем пізнання. Були відновлені давні суперечки ідеалістів (Платон та його школа) з матеріалістами (Арістотель, Демокріт, Епікур, Лукрецій). Нарешті, багато схоластів були універсальними вченими, займались вивченням усіх доступних для них наук.

Під впливом шкільної та університетської освіти з'являється і швидко поширюється література на церковні та світські теми. Особливе місце в ній посідала поезія вагантів (бродячих людей), що з'явилась в Північній Італії, Франції, Німеччині.

Розквіт поезії вагантів збігався з розвитком шкіл, університетів, і носіями її були мандрівні студенти. Ця вільнодумна бешкетна поезія була своєрідним протестом проти аскетичних ідеалів середньовіччя. В ній оспівувались молодість, вільне життя, кохання:

"Кинемо всі премудрості, набік вчення,

насолоджуватись в юності -- наше призначення".

Ваганти були тісно пов'язані з традиціями латинської поезії, запозичили в неї віршовані рими. Церква невтомно переслідувала поетів, але без особливого успіху.

На півдні Франції виникла лицарська поезія трубадурів, яка згодом поширилася на всю Європу. Ця поезія була багатожанровою: прославляла кохання, культ служіння "прекрасній дамі", ліричні і політичні пісні, а також пісні, що висловлювали скорботу, та ін.

Поряд з поезією з'являються лицарські романи, в основі сюжету яких були лицарські пригоди, хрестові походи тощо. Найвідоміші -- цикли романів про британського короля Артура і Амадіса Галльського, якими зачитувались у середньовіччя і які читаються з великою цікавістю і сьогодні. Нарешті, герой лицарських романів -- це знаменитий Дон Жуан, лицар-гультяй, порушник сімейного спокою, моральних і релігійних норм. Його образ став основою для написання численних літературних творів Мольера, Байрона, Пушкіна, Лесі Українки.

Широкою популярністю користувались і так звані куртуазні романи з таємничими пригодами, зачарованими людьми, чудовими країнами. Серед них насамперед слід назвати твір французького поета Кретьєна де Труа про Трістана та Ізольду. їх чисті та трагічні почуття, конфлікт між почуттями та обов'язком викликали зацікавленість багатьох поетів та романістів. До нас дійшли численні варіанти цього твору на всіх європейських мовах.

Своєрідним видом народної творчості були народні балади. Особливо багато їх збереглося в Німеччині, Англії та Шотландії. Герої народних сказань -- воіни-захисники. Найвідомішими пам'ятками героїчного епосу є "Пісня про Роланда", "Пісня про Нібелунгів", "Пісня про мого Сіда" та ін.

Характеризуючи середньовічне образотворче мистецтво, слід підкреслити його стильові особливості, які найбільш яскраво проявилися в церковній архітектурі, скульптурі, живопису. Формула "Мистецтво -- біблія для неписьменних" зберігала значення впродовж століть. Головним завданням майстра було втілення в камені, на полотні божественного начала в різних його проявах, а з усіх почуттів людини перевага віддавалась стражданню, бо за Святим вченням саме воно є вогнем, що очищає душу.

За часів імператора Карла Великого (742--814) сформувався романський стиль: церкви та будівлі (замки) нагадують фортеці з малими й вузькими вікнами, масивними вежами. Все багатство скульптурних зображень зосереджувалось на головному фасаді і в середині вівтаря. В цілому воно демонструвало церковну могутність, велич духу і породжувало в людині усвідомлення власного безсилля.

Кінець XII -- початок XIII ст. були позначені важливими змінами в Європі: посилилась могутність великих монархів, об'єднувались дрібні держави, монастирі втрачали свій беззастережний вплив, виникали міські общини з їх самоуправлінням -- все це сприяло пробудженню народної свідомості, народного духу, всіх сфер життя суспільства і насамперед мистецтва, архітектури, що знайшло відображення в готичному стилі. Готика -- це характерне устремління споруди вгору, зокрема за рахунок гострих стрілчастих шпилів, це вітражі -- великі вікна з кольоровим, мальовничо розписаним склом, це численні арки, багатство скульптури, оздоб. Такі елементи надають готичним спорудам динамічності, величі. Пам'ятками цього стилю є собор Паризької Богоматері (Нотр-Дам), Лондонське Вестмінстерське абатство, Міланський собор в Італії та ін.

Крім романського і готичного стилів середньовічна європейська архітектура представлена ще двома стилями: арабським (мавританським) в Іспанії та візантійським (Італія, Візантія). Культура Візантії. Особливе місце в історії європейської і загалом світової культури доби середньовіччя належить візантійській культурі. Після падіння Західної Римської імперії концепція світового володарювання, традиції античної культури переходять у східну частину Римської імперії, яка згодом дістала назву Візантійської (за давньою назвою її столиці Візантії). Незважаючи на те що тут відбулися глибокі соціальні зрушення, оновлення суспільного ладу, для візантійської культури навіть доби раннього середньовіччя характерні урочистість, пишність, шляхетність, витонченість думки та форми.

Значних успіхів досягла історична наука. Праці відомих візантійських істориків за характером викладу матеріалу, багатством образів продовжували грецьку традицію Геродота, Фукідіда, Полібія. Найбільш відомими істориками були Прокопій Кесарійський, Петро Патрикій, Агафій, Іоан Малала та ін. В їх працях зосереджувався матеріал як з розвитку самої Візантії, так й історико-географічний про сусідні народи і країни, в тому числі і про наших предків.

Паралельно з історіографією розвивався у Візантії специфічний середньовічний жанр історичного твору -- хронографія. Основоположником її став кесарійський єпископ Євсевій (260/265 -- 338/339), який вперше зробив широкий огляд історичних подій. Серед хроно-графій виділяються "Хроніка Георгія Дмартола", "Хроніка Георгія Сінкелла", "Історія іудейської війни" Иосифа Флавія та ін. А за наказом імператора Константина VII Багрянородного (905 -- 959) у Візантії вперше була створена історична енциклопедія.

Цікавою і самобутньою була візантійська церковна і світська література. З творів церковної літератури виділяється поезія гімнів. Найбільш відомими її представниками були Роман Сладкоспівець (VI ст.), який написав близько тисячі гімнів, імператор Юстиніан, константинопольський патріарх Сергій, якому належить один з шедеврів світової культури -- акафіст Богородиці.

Кращими церковними письменниками, вихованими в язичницьких школах на античних традиціях, були Афанасій Александрійський, Василь Кесарійський, Григорій Назіанзін (Богослов), Іоан (Злато-Візантійська світська література успадкувала багато чого від елліністичної літератури. Найбільш відомі твори цього жанру -- повість про Александра Македонського невідомого автора, в якій чудово поєднані біографія відомого діяча з казковими пригодами й героями та численні любовно-еротичні романи Геліодора "Ефіопіки" (про Тіогена та Харіклею) IV ст., Ахілла Татія (про Кліторфона і Левкіппу), Лонга (про Дафніса і Хлою) V ст. тощо. Твір Лонга "Дафніс і Хлоя" вважають найкращим зразком такого виду творчості цього часу. До образів Аонга звертались художники, скульптори, композитори різних часів і народів. Взагалі ці романи мали великий вплив на європейських письменників XVII--XVIII ст., на так звану "галантну літературу".

Слід зазначити, що античні традиції у Візантії ніколи не переривались і стали тяжкими оковами, що прикували візантійське мистецтво до минулого. Імператори, хто б вони не були за національністю, хотіли бути обов'язково автократами "ромеїв" (тобто римлян), вимагали від живописців, архітекторів, щоб вони рівнялись на величні пам'ятки Давнього Риму, що, природно, в нових історичних та культурних умовах призводило до естетичного зубожіння.

Найвидатнішою пам'яткою візантійської архітектури є храм святої Софії в Константинополі. В галузі живопису Візантія знаменита технікою мозаїки, художніми мініатюрами, фресковими розписами храмів, іконописом.

З другої половини XII ст. з'являється так зване мистецтво палеологів, мистецтво пізньовізантійського "третього розквіту", яке в часі та за своїм змістом збігається із західним готичним мистецтвом.

Візантійська культура мала величезний вплив на розвиток культур багатьох народів. Найінтенсивнішим він був у країнах, де утвердилось православ'я -- в Болгарії та Сербії, Грузії та Вірменії, Київській Русі. Візантійський вплив виявлявся в релігії, філософії, суспільній думці, писемності, освіті, праві. Отже, Візантія була своєрідним географічним і культурним мостом між Сходом і Заходом, між античністю і середньовічною культурою.

Отже, розвиток культури в часи середньовіччя був поступальним, і незважаючи на своєрідність розвитку, на певні відступи, культурна творчість народів мала великі здобутки в царині науки, освіти, філософії, мистецтві. З її глибин виросла блискуча культура епохи Відродження.

2. Категоріальний апарат культурології

Кожна наука, як відомо, має свій категоріальний апарат або систему категорій, за допомогою якої здійснюється осмислення та відображення предмету відповідної галузі. Під категоріями розуміють найбільш загальні поняття, які відображають універсальні властивості й відношення об'єктивної дійсності.

Категорії культурології є найбільш фундаментальними поняттями про культурні закономірності, явища, процеси і зв'язки, на основі яких здійснюється систематизація культурних феноменів та розробляється методологія їх пізнання.

Категорія культурології формуються і збагачуються змістом разом з розвитком науки, відображають її потреби в розчленуванні і синтезі дійсності. Категоріальний апарат культурології достатньою мірою ще не розроблений. Його формування здебільшого відбувається шляхом запозичення понять з інших наук та певною мірою переосмислення їх змісту з метою застосування до аналізу культури.

Представники багатьох культурологічних шкіл і напрямків використовують свій методологічний арсенал і відповідні категорії. Запозичення багатьох категорій, наприклад, з культурної антропології, виявляється малопродуктивним.

Як система знань, категорії і поняття культурології викладаються у відповідних публікаціях довідкового характеру, підручниках, посібниках. В наш час видана двотомна енциклопедія на російській мові - „Культурология. ХХ век", в якій містяться визначення основних понять культурології. Разом з тим слід наголосити, що в культурологічній літературі містяться різні підходи щодо визначення категорій культурології, деякі з них дещо спрощено визначають ознаки і властивості культурних процесів та явищ.

До найбільш усталених культурологічних категорій можна зарахувати такі: культурні об'єкти (культурні риси, артефакти, культурні системи і конфігурації), культурні процеси (культурогенез, функціонування культури, відтворення культури та ін.), культурні властивості (функціональність, семантичність, універсальність, локальність, унікальність культури та ін.), культурні функції (соціокультурна організація та регуляція, пізнання, акумуляція, селекція та трансляція соціокультурного досвіду та ін.), культурні норми (зразки, правила, традиції, стиль, мода та ін.), культурні позначення (знаки, символи, образи, культурні тексти та ін.), процеси і результати засвоєння культурного досвіду індивідами (соціалізація, інкультрація, акультурація, навчання та ін.), міжкультурні взаємодії (запозичення, культурна дифузія, культурний синтез та ні.) тощо.

Розглянемо зміст деяких із категорій культурології, з'ясування яких дозволить полегшити працю з навчальною літературою при вивченні наступних тем курсу.

Артефакт (від лат. Artefactum штучно створений) - будь-який штучний об'єкт, фізичний предмет, ідея або образ, технологія, форма поведінки або оцінка.

В культурології артефакт розглядають як втілення в конкретному продукті, дії, інформаційному повідомленні певної культурної форми. Одна культурна форма може бути втілена в різних артефактах. В культурах традиційного типу артефакти образів, ритуалів, церемоніальних дій вирізняються незначною варіативністю щодо певного зразку, культурної форми. В культурі індустріального і постіндустріального типу варіативність щодо культурної форми стає характерним явищем, віддзеркалює специфічні особливості індивідуального сприйняття автором певної культурної форми.

Артефакт можна розглядати не лише в аспекті матеріального втілення певної форми, але й в комунікаційному аспекті (як засіб спілкування, носій символів і таке інше).

Слід зазначити, що в сучасній естетиці розрізняють поняття „артефакт" і „художній твір". Артефакт розглядається або як технічна репродукція твору, тиражування оригіналу, або як виконання (інтерпретація) його певним артистом.

Вивчення артефактів та їх систематизація під час археологічних досліджень є основою для подальших культурологічних узагальнень.

Культурна форма. Поняття культурної форми використовується в культурологічній літературі неоднозначно. Разом з тим поступово формується загальне уявлення про культурну форму як спосіб відображення певного змісту культури та розуміння того, що вона є „атомарним" елементом культури, поєднання яких утворює культурні системи, стильові феномени і таке інше.

Культурна форма - сукупність відмітних суттєвих ознак і рис будь-якого культурного об'єкту (явища), які виражають його утилітарні або символічні функції та на підставі яких відбувається його ідентифікація. Інакше кажучи, мова йде про ті ознаки і риси, які є суттєвими і на підставі яких одну культурну форму можна виділити серед інших і надати їй певне визначення.

Слід розрізняти культурну форму від самого культурного феномена, його культурно-історичної дійсності, тобто наділеному різноманітними ознаками. Конкретним проявом культурної форми є артефакт. Але артефактів, які відтворюють одну й ту ж саму форму, може бути велика кількість, а культурна форма виявляє себе як певний зразок, який, будучи реалізованим, втіленим у дійсність, набуває специфічних рис.

Існує велика кількість культурних форм. Поняття форми культури розповсюджується на матеріальні предмети, споруди, продукти духовного виробництва (ідеї, знання, вірування і т.п.), види колективної самоорганізації (соціум, етнос, нація, сім'я і таке інше), мови культури.

Форми культури - це також різні форми людської життєдіяльності, в тому числі і способи, правила, норми і моделі поведінки. Поняття культурної форми розповсюджується і на технології діяльності.

До найбільш великих культурних форм належать національні культури і регіональні культури. Вирізняють також інші культурні форми - елітарна культура, масова культура, народна культура. Деякі форми отримують інтернаціональний характер (філософія, наука, мораль, мистецтво і таке інше). В якості культурних форм розглядають традиції, звичаї, музеї, бібліотеки, процеси навчання і виховання тощо.

Культурні риси - сукупність зовнішніх ознак або проявів культурного об'єкту, які дозволяють певним чином його охарактеризувати (виявити призначення, мову репрезентації, належність до матеріально-побутової чи духовно-інтелектуальної культури).

Слід звернути увагу на те, що в сукупності зовнішніх ознак культурного об'єкту є як неспецифічні, так і специфічні ознаки. До неспецифічних ознак належить ті, які притаманні не лише одному об'єкту, але й іншим об'єктам. Специфічні ознаки дозволяють виділити один об'єкт серед інших.

Універсалії культури - загальнолюдські репрезентації культурного досвіду і діяльності, які в символічній формі відображені в пам'яті, образно-світоглядних конструкціях, етимологічних цінностях мови і мистецтві. Це поняття більшою мірою застосовують в культурній антропології.

В широкому значення поняття „універсалії культури" відображає ті норми, цінності, правила, традиції і властивості, які притаманні всім культурам, тобто вони є своєрідними інваріантами елементів для культур різних націй, етносів, народів.

Існує декілька підходів до виокремлення таких інваріантних елементів культур. Антрополог Дж. Мєрдок ще в середині ХХ століття виокремив 70 універсалій, серед яких: космологія, кооперація праці, розподіл праці, освіта, етика, віра в надприродне зцілення, магія, міфологія, релігійні ритуали, уявлення про душу, уявлення про кінець світу, танці тощо.

Поняття універсалії культури виникає як наслідок багаточисельних пошуків культурологів з виявлення закономірностей культури та її внутрішньо стійких структур та елементів.

Культурний зразок - поняття, яке має декілька значень: а) структурний зразок культури, стереотипи поведінки, які склалися в певній культурі; б) стійка конфігурація зв'язків людей між собою, з предметним і природним середовищем.

Термін „культурний зразок" інколи застосовують як синонім до терміну „патерн", який був застосований американським антропологом Р. Бенедиктом (1887 - 1948 рр.) у 1934 р. для позначення загальних „атрибутів" або „стилів", які складають основу тієї чи іншої культури. Патернами називають культурні теми, навколо яких йшло формування культури. В одних культурах провідною була тема рівності та справедливості, інших - індивідуальна відповідальність і т. п.

Деякі антропологи ототожнювали патерни з універсальними зразками культури. Американський антрополог А. Л. Крьобер (1876 - 1960 рр.), як вважають дослідники його творчості, поряд з поняттям патерна застосовує запропоноване ним же поняття „конфігурація культури". Кульмінаційні періоди розвитку будь-якої культури він розглядає як розгортання можливостей, що містяться в культурному патерні. Він схилявся до ототожнення зразка зі стилем або з поняттям системи цінностей.

В сучасній культурній антропології, культурології та мистецтвознавстві поняття зразок (патерн) застосовується в більш широкому значенні і позначає як матеріальні предмети, так і способі дій, зразки повсякденної поведінки, жанри і стилі художньої творчості, форми економічних, політичних і релігійних відношень, відповідні норми дій та оцінок.

Культурна норма (від лат. норма - зразок, правило) - загальноприйняті в тій чи іншій спільності правила і стандарти, які сформовані на основі спільних уявлень людей про належне та бажане та призначені для регулювання взаємовідносин між людьми, ставлення до навколишнього середовища, пам'яток культур тощо.

Культурні норми як складова частина суспільних норм посідають важливе місце у комплексі засобів і методів, які особливим чином регулюють життєдіяльність людей в будь-якій сфері. Нормативне регулювання відношень у суспільстві передбачає добровільне і свідоме прийняття кожною людиною розповсюджених у культурі норм. Перші нормативні моделі поведінки, що узагальнювали безпосередній досвід людських стосунків, виступали у вигляді заповітів пращурів, табу, заборон, традицій. Джерелом виникнення норм є цінності і оцінки. Разом з тим норми слугують за еквіваленти та критерії оцінок.

Існує два підходи щодо розуміння культурних норм. В широкому розумінні йдеться про соціокультурні норми. Сучасна типологія культурних норм враховує традиції, звичаї, звички, табу, закони, моду, смаки, захоплення, вірування та знання. Вважається, що одна з перших типологізацій культурних норм, яка була запропонована у 1906 р. У. Самнером (1840 - 1910 рр.), включала звичаї, вдачу і закони.

Інший підхід щодо типологізації норм здійснив американський соціолог Талкотт Парсонс (1902 - 1979 рр.), який, зокрема, виокремив:

норми, які встановлюють порядок в суспільстві в цілому та в певних групах;

економічні норми;

політичні норми;

власне культурні норми, які стосуються галузі комунікації та соціалізації.

Існують норми, які за будь-яких обставин є обов'язковими, безумовними і виступають в якості категоричних повелінь. Такі норми називають імперативними. Імперативною нормою є, наприклад, заповідь „Не вбий" або відомий категоричний імператив І. Канта. Деякі норми не є жорсткими і уможливлюють певну варіацію поведінки в залежності від умов. До таких норм належать певні правила та зразки поведінки.

Ментальність (від лат. Mens (mentis) спосіб мислення, склад (душі) - характеристика специфіки сприйняття та тлумачення світу в системі духовного життя того чи іншого народу, нації, соціальних суб'єктів, що уособлюються певними соціокультурними феноменами. Зміст ментальності, як зазначає С. Б. Кримський, задається усталеними, карбованими історичним досвідом формами і способами виразу інтелектуальних та емоційних реакцій, стереотипами поведінки та архетипами культури.

Ментальність характеризується і як рівень індивідуальної та суспільної свідомості, що втілює константи життєвих настанов і моделей поведінки, емоцій, налаштувань та культурних традицій певних соціумов.

Архетипи (від грец. Arhe - початок і typos - слід, відбиток) в широкому розумінні наскрізні символічні структури історії культури, асоціюють певний тематичний матеріал свідомого та підсвідомого функціонування людських цінностей.

Артефактами можуть виступати як міфологеми (на зразок фантастичних уявлень про небо, землю, пекло), чи як раціональні утворення (типу наскрізних для історії науки уявлень про атоми, образи хаосу і порядку).

В аналітичній психології вчення про архетипи розроблялося швейцарським психологом і засновником аналітичної психології К. Юнгом (1875 - 1961 рр.), який пов'язував їх з символічними структурами „колективного підсвідомого". В культурології використовують поняття культурні архетипи, під якими розуміють основні елементи культури, які формують константні моделі духовного життя. Розрізняють універсальні та етнічні культурні архетипи. Архетипічні образи завжди супроводжували людину, вони є джерелом міфології і мистецтва.

Соціокультурна організація-ціннісно-нормативний аспект соціальної організації спільнот або їх сегментів, який формує світоглядні, ідейні або моральні основи для їх соціальної консолідації, регуляції, комунікації та відтворення.

Це визначення запропонував А. Флієр, виходячи з того, що соціальна організація як певна упорядкованість у формах існування і спільної життєдіяльності людей детермінується не лише подібністю їх соціально-значущих цілей, потреб та інтересів, але й близькістю ціннісних настанов, світосприйняття, вірувань, моральних принципів, способів само ідентифікації тощо.

А в понятті „соціокультурна організація" зроблено акцент на обумовленість усіх соціальних зв'язків і форм життєдіяльності людей культурною спадщиною, духовною сферою суспільства. Усі перелічені в цьому контексті складові (цінності, знання, моральні принципи, вірування, ідеї і таке інше) ідеаціональну складову соціальної організації.

Культурна система - певним чином упорядкована сукупність культурних рис і форм, яка історично склалася на практиці деякої людської спільноти та розглядається з точки зору її типічності, універсальності

У випадку, коли певна культурна система розглядається не з позиції виявлення типового, а з метою дослідження неповторності поєднання елементів системи, її унікальності, використовують поняття культурної конфігурації.

Таким чином, будь яка конкретно-історична культура може бути розглянута і як власне культурна система, і як культурна конфігурація (акцент на неповторність цієї системи).

Поняття культурної системи має велике значення для виявлення цілісності та упорядкованості певних культур, виявлення універсальності, яка притаманна всім культурам. Типологізація культурних систем здійснюється за різними ознаками, що дозволяє вивчити їх з різних аспектів і на різних рівнях.

Культурні інститути - установи і організації, які виконують функції створення, використання, збереження або трансляції культурно значущої продукції, а також ті, які займаються професійною підготовною фахівців в цій галузі (навчальні заклади, бібліотеки, музеї, галереї, театри і т. і).

В широкому значенні поняття „культурні інститути" включає також певні соціокультурні практики, певний порядок (норми) та процедури здійснення будь-якої культурної функції (традиції, ритуали, художні стилі, інститут ініціації, інститут художньої критики тощо).

3. Українська культура XVII-XVIII ст

Українська культура того часу спромоглася на таку силу і оригінальність, що не тільки опиралася полонізації, не тільки протистояла московському наступові, але й здобула собі великий вплив у Московщині, несучи у відсталу країну освіту і науку. І в цьому, як пише І.Огієнко, немає нічого дивного, бо "так скрізь буває в житті: народ з більшою культурою, з більшою освітою завше впливає на свого сусіду, а сусіда переймає все краще".

Особливо цей вплив поширився після 1654 р., тобто після Переяславської угоди, але ще до того, в 1649 р. цар Олексій запросив з України вчених людей надрукувати в Москві справну Біблію.

А в 1664 р. прибув до Москви українець Семен Полоцький, покликаний туди вчити царевичів Олексія і Федора та царівну Софію; навчав він і царевича Петра.

Українські книжки "посунули" на Москву ще більше за людей. Книжки до читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові твори -- все це йшло з України в Москву. Сила-силенна українських книжок була в бібліотеках царів, патріархів, єпископів, бояр і навіть у простих грамотних людей.

Вплив український відбився на будівництві, малюванні, на одежі, співах, на музиці, правництві та літературі.

До Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапкарі, шевці, масловари, селітровари, злотники, кахлярі.

У другій половині XVII ст. український вплив позначився в друкарстві, навіть у дрібних деталях. Так, у Москві в друкованих книжках спершу нумерація була на аркушах, і тільки потім, під впливом українських книгарів стали нумерувати кожну сторінку; так само далі стали відривати в друкованих книжках слово від слова, а до того їх було друковано вкупі, навіть знак переносу слів (дефіс) запозичили у нас. Заголовок книжки в Москві любили ставити з кінця, і тільки під нашим впливом вже друкували ці заголовки з початку книжки.

Українці багато зробили і для нової московської літератури. На чолі цієї літератури стояв українець Ф. Прокопович. Так званий класицизм в московську літературу був занесений з України. Також українці в XVII--XVIII ст. рознесли по Московщині свої драматичні твори і заснували театри. Так, українці ставили свої п'єси і утворили шкільні театри в Казані, Тобольську, Новгороді, Смоленську.

Навіть поряд із зросійщенням у XVIII ст. український вплив на Москву не зменшився. Вплив цей у XVIII ст. позначився на всім державнім житті.

Українці заклали в Москві Слов'яно-греко-латинську академію на зразок своєї в Києві, і вчителів у цю московську академію протягом усього XVIII ст. набирали з українців.

Головним освітнім і науковим центром в Україні і надалі був Києво-Могилянський колегіум. У роки Руїни він пережив тяжкі часи: чимало студентів пішло до війська, деякі загинули під час війн і пошестей. За правління Івана Мазепи, коли для академії було споруджено новий будинок, цей заклад вступив у період свого розквіту. Саме стараннями Івана Мазепи заклад одержав у 1694 р. звання Академії. Кількість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалася в межах 600--1100 осіб. Переважали вихідці з Лівобережжя, але навчалися і студенти з Правобережної України, прибувала на навчання молодь із Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов'янських країн, Молдавії. В академії навчалися діти духовенства, козаків, міщан. Уже в першій половині XVIII ст. дехто з викладачів знайомив студентів з передовими поглядами культури нового часу, ідеями Передпросвітництва. Особливо це було помітно в лекціях Феофана Прокоповича, Стефана Калиновського, Мануїла Козачинського, Георгія Кониського. Школа носила загальноосвітній характер риторико-філософського типу. Багато випускників академії досягли великих успіхів у галузі медицини, біології, зокрема І. Полетика, Д. Самойлович, А. Шумлянський, Н. Амбодик-Максимович, М. Те-реховський. Серед її випускників були юристи, музиканти, композитори, архітектори і, в першу чергу, діячі на ниві освіти.

Все ж за зразком Києво-Могилянської академії виникли колегіуми в інших містах -- Чернігові (1700р.), Харкові (1726р.), Переяславі (1738р.). На Правобережжі більшістю колегіумів (Львівським, Кам'янецьким, Луцьким, Перемишльським, Ужгородським та ін.) керував єзуїтський орден. Належне місце в культурному житті українських земель посідав Львівський вірмено-український колегіум. Деякі з його вихованців стали відомими діячами культури і освіти: Антон Левицький, Михайло Примович.

Про високий рівень освіти в Україні свідчать іноземні автори. Так, арабський мандрівник Павло Алепський, який побував в Україні в 1653--1656 рр., писав: "У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти".

За неповними даними, в Слобідській Україні в 1732р. було 129 шкіл, в 1740--1748 рр. у 7 з 10 полків Гетьманщини діяло 866 шкіл. На землях Війська Запорозького часів Нової Січі мала добру славу січова школа, де навчалися діти, зібрані з різних міст. Сільські і міські школи утримувалися громадою. На заході України аналогічні школи найчастіше Існували під опікою братств. У більшості шкіл дітей вчили з Букваря, Псалтиря і Часослова, поширеним було також навчання хорового співу і нотної грамоти. Для читання вибирали традиційні церковнослов'янські тексти, але вимовлялися вони на український лад.

Перші спроби запровадити в Україні обов'язкову початкову освіту були здійснені в Гетьманщині. У 1760--1762 рр. Лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням: усіх козацьких дітей, здібних до науки, посилати до парафіяльних шкіл, а нездібних навчати військових справ. Цю ініціативу схвалив гетьман і в 1765р. Генеральна військова канцелярія розіслала аналогічні розпорядження до всіх полків. Однак це були лише початкові кроки, які не мали подальшого розвитку. З кінця XVIII ст. сільські школи занепадають: далося взнаки закріпачення селян, вороже ставлення влади до заснованих не нею навчальних закладів.

Ще одним показником відносної масовості початкової освіти є тиражі навчальних посібників; так, букварі, які вироблялися друкарнею Львівського братства, виходили в XVII ст. тиражами від 600 до 2 тис. примірників, а на початку XVIII ст. -- по 6--7 тис. примірників. З середини XVIII ст. українська молодь все частіше виїжджає за кордон. Багато українців навчалось у Лейпцігу, Кенігсберзі, Страсбурзі та інших містах. Через цих вихованців західних шкіл приходили в Україну нові культурні віяння.

Зацікавлення наукою виявилося у шанобливому ставленні до книжок. Великі бібліотеки, які виникали при навчальних закладах ще в XVI ст., особливого поширення набувають у XVII--XVIII ст. Так, у XVII ст. було впорядковано бібліотеку Київської академії. У XVIII ст. великі бібліотеки мали багаті шляхетські родини, козацька старшина, єпископи, монастирі, братські школи. Зацікавленість до знань проявлялася в тому, що збирали книги з астрономії, математики, медицини, географії, історії, права.

Найбільший інтерес зустрічало природознавство. У Київській академії вивчали зоологію, фізіологію, метеорологію, все це під спільною назвою "фізика". Найбільшим авторитетом був тут Феофан Прокопович, який написав наукову працю з "фізіології" про причину нетлінності тіл печерських святих. У XVIII ст. розвинулися геодезія, географія. У приватних збірках козацької старшини зустрічаються різнорідні атласи, описи подорожей, географічні підручники, глобуси. Саме з XVIII ст. активно розвивається математика, знову ж завдяки Феофанові Прокоповичу, що навчився цінити її по західних університетах. Як учитель математики відзначився в цей час Іван Фальковський. Одночасно француз Павло Брульйон почав вчити тригонометрії.

Особливо багатьох прихильників мала медицина як наука практична, і кожен залюбки брав медичні підручники, записував усякі рецепти. Особливого значення для поширення медичної освіти набув Страсбург, де у XVIII ст. цілий ряд українців закінчили медичний факультет і здобули собі імена, як професори академій та учені. Багато хто з них отримав світську освіту саме в Києво-Могилянській академії. Однією з найяскравіших особистостей серед вітчизняних вчених-медиків XVIII ст. був Данило Самойлович. Його вважають одним із основоположників вітчизняної епідеміології. Широко відомі праці Самойловича з інфекційних хвороб. Усі дванадцять тогочасних академій Європи обрали його своїм почесним членом, за винятком Петербурзької Академії наук.

Іншим видатним українським лікарем цієї епохи був Нестор Амбодик-Максимович, уроженець Полтавщини. Він увійшов в історію вітчизняної медицини як засновник акушерства. Його підручником з акушерства "Искусство повивання, или Наука о бабичьем деле" користувалося багато поколінь лікарів та акушерок.

Велику роль в історії вітчизняної медичної освіти відіграв перший підручник з педіатрії "Педіатрика" Степана Хотовицького. Страсбурзький університет блискуче закінчив Олександр Шумлянський, один з перших вітчизняних гістологів, який описав будову нирки, зокрема її капсулу, відому під назвою "капсула Шумлянського--Боумена".

Гордістю вітчизняної медицини є Мартин Тереховський, один з піонерів учення про еволюцію живих організмів, а також Іван Полетика, який першим очолив генеральний госпіталь і госпітальну школу у Петербурзі, займав найвищі на ті часи медичні пости в державі.

Багато творів словесності поширювалося в усній або рукописній формі. Саме XVII--XVIII ст. стали періодом розквіту українського фольклору і небаченого раніше збагачення тематики, жанрів рукописної книжності. Найвизначніші фольклорні твори розкривають історичну свідомість народу. Через фольклор погляди і оцінки, що побутували в народному середовищі, проникали і в писемність. Так, "козацькі літописи" (Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка) відображають погляди козацької старшини, а монастирські хроніки -- погляди духовенства. Внутрішні суперечності пам'яток історіографії сприяли використанню їх представниками різних соціальних кіл у своїх інтересах.

Ідеї громадянського гуманізму яскраво виявилися в ораторсько-учительській прозі другої половини XVII ст. Серед її представників -- Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало.

У другій половині XVII--XVIII ст. в українську літературу проникає класицизм. Він проявляється у шкільній драмі, панегіричній поезії. Класицизм в Україні зазнав впливу бароко. Характерним втіленням бароко в українській поезії є збірка "курйозних віршів" Івана Величковського та деякі вірші Григорія Сковороди.

Вершина давньої української літератури -- творчість Григорія Сковороди. Ідеї істинності життя -- у "сродній" праці, палке прагнення бачити в Україні людей "із світлим розумом і гарячим серцем", прославлення борців за волю -- такі загальні напрями спадщини поета-патріота, якого "світ ловив, та не спіймав".

Отже, культурне життя в Україні значно пожвавилося з середини XVII ст., досягнувши в XVII -- першій половині XVIII ст. своїх найрозвиненіших форм. Українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась іншим європейським національним культурам, а й викликала їхній подив і захоплення. Між Україною та іншими країнами Європи налагоджуються широкі культурні зв'язки. Як і в києво-руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.

Список літератури

1. Історія української культури. За редакцією П.Толочка. Т.1-3-, К.2003-2005

2. Ортега-и-Гассет. Эстетика. Философия культуры. М., 1991

3. Попович М. Нарис історії культури України. - К., 1998

4. Вернадский В.И. Научная мысль как планетарное явление. М., 1991

Историко-культурные основы европейской цивилизации. М., 1992

5. Философская культура Украины и отечественная общественная мысль ХІХ-ХХ вв. - К., 1990

6. Вечірко Р.М. Культурі потрібні творці // Дивосвіт, 2003, № 4

7. Мєднікова Г.С. Українська і зарубіжна культура ХХ ст.. К. - Знання - 2002