Романтизм у музиці. Французький імпресіонізм. Представники європейського оперного мистецтва

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУТ ЗАОЧНОГО ТА ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

Контрольна робота

з дисципліни: КУЛЬТУРОЛОГІЯ

Варіант № 7

Виконала студентка 2 курсу

Спеціальність психологія

Ігнат'єва Євгенія Юріївна

Залікова книжка № 090416

ЦЗДН - м. Лубни - 2010 р.

ПЛАН

1 Романтизм у музиці

2 Французький імпресіонізм

3 Видатні представники європейського оперного мистецтва

1 РОМАНТИЗМ В МУЗИЦІ

Поняття та основні особливості романтизму. Романтизм (фр. romantisme) - ідейний і художній рух у європейській і американській культурі кінця XVIII - першої половини XIX ст.. Романтизм виявив себе у всіх видах мистецтва, у філософії і гуманітарних науках. Романтизм виникло як протиставлення раціоналізму і бездуховності суспільства, естетиці класицизму і філософії освіти. В основі романтичного ідеалу - воля творчої особистості, культ сильних пристрастей, інтерес до національної культури і фольклору, тяга до минулого, до далеких країн. Характерна риса романтичного світогляду - гострий розлад між ідеалом і гнітючою реальністю. Романтики шукали взаємопроникнення і синтезу мистецтв, злиття видів і жанрів мистецтва.

У пластичних мистецтвах романтизм найбільше яскраво проявився в живописі і графіку і практично не торкнувся архітектури, уплинувши тільки на садово-паркове мистецтво й архітектуру малих форм, що відбила екзотичні мотиви.

Представницька школа романтичного мистецтва склалася у Франції. Живописці Т. Жерико, Э. Делакруа знову відкрили вільну динамічну композицію і яскравий насичений колорит. Вони писали людей героїчних у моменти напруги їхньої духовної і фізичної сил, коли вони протистояли природним чи соціальним стихіям. У творчості романтиків у відомій мері ще збереглися стильові основи класицизму, але при цьому одержала велику волю індивідуальна манера художника.

Романтизм мав свої відмінні риси і різноманітні форми в мистецтві Німеччини, Австрії, Англії й інших країн. Наприклад, у творчості англійців У. Блейка й У. Тернера проявилися риси романтичної фантастики, спрямовані на пошук нових виразних рис.

У Росії романтизм значним образом уплинув на розвиток портретного і пейзажного живопису. У портреті головним стало виявлення яскравих характерів, напруги духовного життя, скороминущих виражень почуттів, а в пейзажі - замилування міццю природи і натхнення її. Ці риси відбилися у творчості видатних художників О. Кипренского, К. Брюллова, С. Щедріна, И. Айвазовского, А. Іванова.

В образотворчому мистецтві для романтизму було характерне розкріпачення від академічних канонів: ліризм, героїчна піднесеність, емоційність, прагнення до кульмінаційних, драматичних моментів.

Романтизм - сутність та причини виникнення

Промислова революція була тісно зв'язана з розвитком науки. Вона спиралася на успішний розвиток прикладних, точних і природничих наук і у свою чергу стимулювала нові великі зрушення в наукових знаннях.

Простий практичний досвід усе більше доповнювався теоретичним осмисленням виробничих процесів і точним інженерним розрахунком. Так, результати вивчення природи електрики з'явилися теоретичною основою розвитку електротехніки, зробивши можливим застосування електроенергії в системах зв'язку, приводних пристроях робочих машин, у багатьох технологічних процесах різних підприємств, у створенні ламп накалювання для висвітлення приміщень і вулиць.

Великі кроки, що відбувалися в XIX ст. у розвитку науки і техніки, уплинули на розвиток літератури і мистецтва всіх країн і народів європейського континенту.

Епоха становлення капіталізму - це і нова епоха в розвитку вую площа з будинками й аркою Головного штабу, ансамбль Олександрійського театру (Петербурзький академічний театр драми), вулиці Зодчого Россі і площі Ломоносова.

А.Н. Вороніхин (1759-1814) розробив проекти Казанського собору і Гірського інституту в Петербурзі, брав участь у створенні архітектурних ансамблів у Павловську і Петергофі. Російський архітектор ампіру А.Д. Захаров (1761-1811) керував створенням одного із шедеврів вітчизняної архітектури - будинку Адміралтейства в Петербурзі, собору в Кронштадті, проектів «зразкових» (типових) споруджень для російських міст.

Для класичного театрального мистецтва (Т. Дюпарк, М. Шанмеле, А. Лекен, Ф. Ж. Тальма, Э. Рошаль - у Франції; К. Нейбер - у Німеччині; Ф.Г. Волков, И.А. Дмитриевский - у Росії) були характерні урочистий, статичний лад спектаклів, розміряне читання віршів.

До середини XIX ст. класицизм переродився в буржуазний академізм і утратив своє значення.

РОМАНТИЗМ (франц. - роман) - ідейно-художній напрямок, що розвився у всіх країнах Європи й у Північній Америці. Одержав відображення в різних областях науки, літератури і мистецтва.

Романтизм в українській музиці

В українській музиці вплив романтизму позначився слабо. Його елементи помітні лише у творах українських композиторів другої половини 19 ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків. Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883-84), «Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка.

14 та 15 лютого 2004 року у приміщенні Київського Театру оперети відбувся Другий Всеукраїнський фестиваль «Київська Русь», музичною темою якого був романтизм - одна з найцікавіших сторінок в класичній музиці України XIX - поч. XX століть.

Як зазначає художній керівник Фестивалю Тарас Грималюк, «нова» українська культура постала як результат нового і глибшого погляду на свою спадщину. Виявилося, що з цього джерела можна черпати безкінечно... Україною тоді захоплювалися всі. Росіянин Пушкін зачитується українською народною поезією та історією, поляк Адам Міцкевич називає українців найпоетичнішим та наймузичнішим з-поміж всіх слов'янських народів. Романтизм відкрив очі й українській інтелектуальній еліті, а ще - пробудив відповідальність за долю свого народу.

Епоха романтизму дала Україні імена таких визначних композиторів як С. Гулак-Артемовський, М. Вербицький, Олександр та Ілля Лизогуби, Г.Рачинський, П. Сокальський, М. Колачевський, М. Лисенко, Д. Січинський, А.Вахнянин, С. Людкевич, К. Стеценко, Ф.Якименко, Я. Степовий та ін.

На концерті першого дня Фестивалю прозвучали твори саме цих композиторів.

Національна заслужена академічна капела України «Думка» представила твори Кирила Стеценка («Благослови, душе моя, Господа», «Милість спокоєм» на вірші Тараса Шевченка), Народний артист України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, соліст Національної опери України Роман Майборода проспівав твори Яківа Степового («Із-за гаю сонце сходить» на вірші Тараса Шевченка, «Степ»), Миколи Лисенка («Безмежнеє поле» на слова Івана Франка). Заслужена артистка України, солістка Національної опери України Оксана Дика виконала арію Дідони з опери Миколи Лисенка «Енеїда» і «Ой, одна я, одна» - також Миколи Лисенка.

Всеукраїнський фестиваль «Київська Русь», що був заснований в травні 2001 року задля поширення і розвитку української музичної культури в Україні та за її межами, прагне показати багатство української музичної традиції крізь віки через фольклорну, середньовічну, барочну, академічну і сучасну музику українців.

Важливою складовою Другого фестивалю «Київська Русь» була презентація аудіо-збірки з трьох компакт-дисків, куди увійшли твори, записані протягом трьох днів Першого фестивалю. До речі, 3000 примірників цієї музичної збірки було безкоштовно розповсюджено серед навчальних закладів і фонобібліотек, в тому числі і за кордоном.

Як відзначив президент Фестивалю, народний депутат України Володимир Бондаренко, диски з шедеврами української музики мають бути на полицях крамниць, на уроках у школі, на радіо та телебаченні. «Справою честі особисто для себе та своїх колег з блоку «Наша Україна» вважаю добитися виконання закону про присутність у інформаційному просторі щонайменше половини вітчизняної музики».

Володимир Бондаренко сказав, що фестиваль «Київська Русь» ставить за мету не тільки повернути українські народні здобутки, підняти цілі пласти музичної культури, засипані пилом історії на батьківщині, але й вперше представляти їх на суд публіки.

Нагадаємо, що на Першому фестивалі, музичною темою якого була музика українського бароко, Народна артистка України Ніна Матвієнко і ансамбль давньої музики Костянтина Чечені виконали 10 творів, які раніше ніде не представлялися. В планах Фестивалю є зібрати разом на Покрову українських лірників і бандуристів.

Музика українського бароко (а це досить тривалий період - з середини 16-го до кінця 18-го ст.) знаменита появою цілої низки яскравих зразків музичного мистецтва та утворенням таких нових самобутніх жанрів як партесний концерт і хоровий концерт. Тоді ж опановуються й інші жанри - опера, балет, кантата, інструментальні сюїти та концерти, різні типи варіацій, поліфонічні форми. Такий бурхливий розквіт музичного мистецтва в Україні був пов'язаний з високим рівнем загальної освіти народу.

На іншому компакт-диску, що входить в музичну збірку Першого фестивалю, записаний український автентичний фольклор - традиційна українська музика, яка звучала в перший день Фестивалю. Етнічна музика багатьох європейських народів збереглася лише в письмових джерелах. Українці ще мають унікальну можливість спостерігати свою автентичну музичну культуру в живому звучанні сільських хорів та інструментальних капел. З передчасів Київської Русі від слов'ян-язичників до нас дійшли архаїчні вірування й наспіви, які супроводжували найбільші свята землеробського календаря - Коляду, Купало, прихід весни тощо.

Представляю слова на один з романтичних музичних творів, створених українським народом.

На Івана купайлечка

Там купалась ластівочка,

З бережка сушилася -

Молода дівка журилася.

Ще рушничков не надбала,

Як вже хлопчика сподобала.

2 ФРАНЦУЗЬКИЙ ІМПРЕСІОНІЗМ

Імпресіонімзм (від фр. impression - враження) - художній напрям, що за-снований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Мистецька течія, у живописі, а також в літературі та музиці - котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині 19 століття у Франції. Засновники імпресіонізму - як і символізму та експресіонізму - діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, але та-кож і натуралізму). Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла - проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього. Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці твору Моне «Враження, схід сонця» (1872).

В другій половині минулого століття ( початок 70-х рр.) у Франції початку працювати група молодих художників. Вперше в історії мистецтва художники зробили для себе правилом писати не в майстерні, а під відкритим небом: на березі ріки, у поле, у лісі.

Після виставки в Парижеві цих художників стали називати імпресіоністами, від французького слова «impression», що значить «враження». Це слово підходило до їхнім роботам, тому що в них художники передавали своє безпосереднє враження від побаченого. Художники по новому підійшли до зображення світу. Головним для них стали трепетне світло, повітря, у який як би занурені фігури людей і предмети. У їхніх картинах почувався вітер, волога після дощу, нагріта сонцем земля. Вони прагнули розглянути і показати дивне багатство кольору в природі. Імпресіонізм був останнім великим художнім рухом у Франції 19 століття.

Не можна сказати, що шлях художників-імпресіоністів був легкий. Спочатку їх не визнавали, їхній живопис здавався занадто сміливої і незвичайний, над ними сміялися. Ніхто не хотів купувати їхніх картин. Але вони завзято йшли своїм шляхом. Ні бідність, ні голод не могли змусити їх відмовитися від своїх переконань.

Пройшло багато років, деяких з художників-імпресіоністів уже не було в живих, коли нарешті їхнє мистецтво було визнано.

У руслі цього напрямку працював один з найбільших французьких художників 19 століття Едуард Мане (1832-1883). До того свіжістю і чистотою тонів зображував Мане куточки Парижа, гучні бари, образи своїх сучасників, не складні по мотивах натюрморти. Будь-яка його картина уражає гострою спостережливістю, волею і легкістю мазка, сміливою вишуканістю барвистих сполучень, Це був художник-новатор, що нерідко піддавався нападкам офіційної французької критики. Утім, це довелося випробувати всім імпресіоністам, визнання і слава до яких прийшли не відразу.

Одним з майстрів імпресіонізму був Клод Моне (1840-1926). Він працював головним чином в області пейзажу. Моне і близькі до нього художники - Ренуар, Пісарро і Сіслей - звернули увагу на те, що той самий пейзаж представляється зовсім іншим у сонячний чи хмарний день, при ранковому чи вечірнім світлі. Помітивши також, що тіні від предметів зовсім не чорні, а мають визначене фарбування, вони вигнали чорний колір зі своєї палітри.

Моне писав той самий вид у різний час доби. Такі його серії 'Стогу сіна' і 'Руанський собор'. Швидкими начебто недбалими мазками Моне писав розгойдане від вітеру поле і повну руху вулицю Парижа. Він чудово вмів передати на полотнині і пекуче марево літнього дня, і вологий сніг м'якої французької зими.

Життєрадісне сприйняття світу, наявне в цілому всьому імпресіонізму, особливо чітко проявилося у творчості одного з найбільших представників цього напрямку Огюста Ренуара (1841-1919). Його залучали молоді свіжі обличчя, природні, невимушені пози. У зроблених їм портретах немає психологічної глибини, але подібність з оригіналом у них установлено тонко, залучає живий блиск очей, ніжні відсвіти навколишніх барвистих тонів на шкірі обличчя. Одне зі значних полотнин Ренуара - 'Бал у саду Мулен де ла Галет'. Художник начебто зафіксував своє миттєве враження від строкатої рухливої маси людей. Важко на відстані розглянути кожен предмет у всіх деталях, і Ренуар малює їхній лише загалом, немов дивлячись видали. Він, як і інші імпресіоністи, відмовився від ретельного виписування форми кожного предмета, зосередивши увагу на передачі цієї форми в трепетних відблисках того чи іншого висвітлення.

Ряд нових творчих задач поставив перед собою Едгар Дега (1834-1917). Він примикав до напрямку імпресіоністів, хоча його мальовничі прийоми були іншими. У центрі мистецтва цього художника коштує зображення людини. Він писав людей різних суспільних шарів: модисток, праль і прасувальниць за роботою, балерин у хвилини відпочинку, на чи репетиціях під час виступів на сцені; побутові сценки - у кафі, на вулиці, на стрибках.

Дега вмів помітити незвичайний виразний жест, знайти рідкий кут зору (зверху чи збоку), що повідомляє зображенню гостроту і новизну. При першому погляді на його полотнини здається, що це випадково побачений, як би вихоплений шматок дійсності. Насправді в них усі ретельно продумано. От цією чіткою композицією, а також увага до визначеності і чіткості ліній добутку Дега відрізняються від робіт інших імпресіоністів.

Одночасно з імпресіоністами в 80-х рр. У Франції виступає зі своїми кар-тинами голландець Винсент Ван-Гог (1853-1890), мистецтво якого найтіснішим образом зв'язано з розвитком французького живопису. Володіючи яркою самобутньою індивідуальністю, Ван-Гог виробив свою власну мальовничу манеру. Людина напруженого внутрішнього життя, загострених почуттів, художник не міг упокоритися з навколишньою дійсністю, повної протиріч і несправедливості. Образи його картин пофарбовані песимістичними і тривожними настроями. Любою портрет, чи пейзаж натюрморт наповнений у Ван-Гога тими неспокійними почуттями, що збурювали і його самого. Він досяг небувалого дотепер у мистецтві емоційного впливу кольору, динамічності мазка і ліній, гострої виразності форм. У його картині 'Кафі ввечері' інтенсивно синє небо здається зловісно похмурим, незважаючи на величезні сяючі зірки. Пронизуючо-яскравим, лимонно-жовтим світлом залите вуличне кафе. У ньому сидять відвідувачі, по вулиці йдуть перехожі, але над усім панує настрій пустельності і тужливої самітності. Той же настрій присутнє й у картині 'Нічний кабачок в Арле'.

При житті Ван-Гога його картини не зустріли визнання і були високо оцінені лише згодом.

Пізніше визнання одержало і творчість Поля Сезанна (1839-1906). Спираючи на окремі завоювання імпресіоністів, він багато в чому відходить від них, створивши свою особливу манеру. Художник прагнув знайти постійний, що не залежить від висвітлення в даний момент колір зображуваного предмета. Сутністю його шукань була передача форми співвідношеннями барвистих тонів. «Колір ліпить предмети», - говорив Сезан. Так, у «Натюрморті з персиками і грушами» форма кожного предмета передана найтоншими градаціями кольору, а композиційне розташування продумано у всіх деталях.

Усе здається матеріально відчутним і об'ємним. Але, завоювавши ці якості, живопис Сезана втратила, однак, конкретність у зображенні реальних предметів. Часто в його добутках не можна зрозуміти, які саме фрукти зображені, які узяті тканини, з чого зроблений той чи інший предмет. Ці елементи абстрагування, закладені в самому методі Сезана, привели згодом мистецтво його послідовників до повної умовності форм і абстрагованості.

Пошуки свого особливого шляху в мистецтві характеризують і творчість Поля Гогена (1848-1903). Подібно Ван-Гогу, він теж хотів протестувати своїм мистецтвом проти навколишньої дійсності. Але він не боров з її пороками, а біг від них. У1891 р. Гоген їде на Таїті - один з островів Тихого океану. Художника заполонює екзотична природа цього острова, а життя таїтянських племен, недоторканих сучасною цивілізацією, залучає його своєю наївністю і чистотою. У картині 'Таїтянка, що тримає плід' силует жінки обкреслений простими і ясними контурами.

Художник любується її спокійним смаглявим обличчям, природною грацією пози. Візерунок спідниці нагадує форму галузей і листів над головою жінки. Го-ген не прагне до оптичної вірності в передачі навколишнього світу. Він пише не стільки те, що бачить, скільки те, що хоче побачити навколо себе. Картини Гогена по своїй площинності, орнаментальності і яскравості фарб нагадують декоративні тканини і певною мірою - мистецтво східних народів. Крім того, Гоген викликав своєю творчістю великий інтерес до культури неєвропейських народів, і це складає його безсумнівну заслугу.

Закладена за часів Людовика XIV, Королівська академія живопису і скульптури, з самого початку робила акцент на вишколі майстерності згідно чітко окресленої академічної доктрини. Одним з чинників, що підготували революційні зміни у відношенні імпресіоністів до живопису був розвиток науки і техніки.

У XIX столітті з'явилися нові види пензлів: тверді, пласкі, зміцнені сталевою оправою (раніше застосовувалися тільки круглі пензлі з м'якого волосу), що дозволяли застосовувати міцніші кроки. У продажу з'явилися також значно дешевші синтетичні барви - стали більше застосовувати блакитного кольору, який до тієї пори був дуже дорогим (виготовляли з лазуриту). Почали вживати пленерні мольберти та переносні коробки для фарб і пензлів - це полегшило вихід на природу.

Поступ в науковій теорії та практиці приніс більше знань стосовно структури білого світла. Відкриття структури світла завдяки застосуванню призми зробив Ньютон. Наступні важливі кроки в цій галузі були зроблені Буффоном. Завдяки працям французького хіміка Шеврола в 1839 році було сформульовано описано явище одночасного кольорового контрасту: око, бачачи якусь барву, завжди відтворює барву доповнювальну, а наслідком цього явища є те, що покладені на малюнку поруч дві одвільні барви око бачить як взаємно максимально розрізнені. Іншим наслідком є практична настанова: якщо на малюнку поруч зіставлено дві протилежні барви, то вони відрізнятимуться більше за всі інші зіставлення барв. Імпресіоністи використовували лише сім барв кольорового спектру і першими стали змішувати їх безпосередньо на полотні, а не на палітри, як їх попередники.

Великий вплив на імпресіоністів мав винахід і поширення фотографії. Оглядаючи фотознімки, вони почали подібно компонувати свої малюнки: їх композиції були відкритими, часто справляли враження випадкових фрагментів цілості. Люди чи дерева, усічені посередині, викликали справжню революцію на салонах. Цей новаторський прорив можна було також приписати впливом японського мистецтва, яке раніше зважилося на такий прорив. З'явившись в образотворчому мистецтві, імпресіонізм заклав фундамент і для аналогічних течій в інших видах мистецтв - музиці, літературі.

Французький імпресіонізм історично ведуть від художньої виставки навесні 1874 року, що відкрилася в майстерні фотографа Надара. А вже 25 квітня 1874 р. маловідомий нині репортер Леруа надрукував в гумористичному виданні «Шаріварі» статтю з назвою «Виставка імпресіоністів». Осудлива назва Леруа набула популярності, а пізніше стала історичною.

Назва «імпресіонізм» досить беззмістовна на відміну від назв « Барбізонська школа « чи « Школа Фонтенбло «, де хоча б є позначка географічного розташування художнього угруповання. Ще менше ясності з кількома художниками, які формально не входили в коло перших імпресіоністів, хоча їх технічні прийоми і засоби цілком «імпресіоністичні» - (Вістлер, Едуар Мане, Ежен Буден тощо.) До того ж технічні засоби імпресіоністів були відомі задовго до 19 століття і їх (частково, обмежено) використовували ще Тиціан і Веласкес, не пориваючи з панівними ідеями своєї доби.

Була ще одна стаття( автор Еміль Кардон) і ще одна назва - «Виставка бунтівників», цілком лайлива і несхвальна. Саме вона точно відтворювала несхвальне ставлення буржуазної публіки і критики до художників (імпресіоністів), яке панувало на протязі років. Імпресіоністів одразу звинуватили в аморальності, бунтівних настроях, неспроможності бути добропорядними. Зараз це викликає здивування, бо незрозуміло, що аморального в пейзажах Каміля Піссарро, Альфреда Сіслея, побутових сценах Едгара Дега, натюрмортах Моне і Ренуара.

Пройшли десятиліття. І нова генерація художників прийде до справжнього розвалу форм і зубожіння змісту. Тоді і критика, і публіка побачила в засуджених імпресіоністах - реалістів (sic!), а трохи перегодом і класиків французького мистецтва.

Недоліки імпресіонізму

Французький імпресіонізм не підіймав філософських проблем і навіть не намагався проникати під кольорову поверхню буденності. Натомість імпресіонізм зосереджується на поверхневості, плинності миті, настрою, освітленні чи куту зору.

Як і мистецтво ренесансу (Відродження), імпресіонізм будується на особливостях і навичках сприйняття перспективи. Разом з тим ренесансне бачення підривається доведеною суб'єктивністю і відносністю людського сприйняття, що робить колір і форму автономними складовими образу. Для імпресіонізму не так важливо, що зображено на малюнку, але важливо як зображено.

Їх картини представляли лише позитивні сторони життя, не порушували суспільних проблем, оминали й такі проблеми як голод, хвороби, смерть. Це призвело пізніше до розколу серед самих імпресіоністів.

Переваги

До перваг імпресіонізму як течії відноситься і демократизм. За інерцією, мистецтво і в 19 столітті вважалося монополією аристократів, вищих веств населення. Саме вони виступали головними замовниками на стінописи, монументи, саме вони - головні покупці картин і скульптур. Сюжети з важкою працею селян, трагічні сторінки сучасності, ганебні сторони воен, бідності, суспільних негараздів засуджувались,не схвалювались, не купувались. Критика блюзнірської моралі суспільства в картинах Теодора Жеріко, Франсуа Мілле знаходила відгук лише у прихильників художників і небагатьох знавців.

Імпресіоністи в цьому питанні займали досить компромісні, проміжні позиції. Були відкинуті біблійні, літературні, міфологічні, історичні сюжети, притаманні офіційному академізму. З другого боку вони палко бажали визнання, поваги, навіть нагород. Показовою є діяльність Едуара Мане, що роками домагався визнання і нагород від офіційного Салона і його адмістрації.

Замість того з'явилося бачення буденності і сучасності. Художники часто малювали людей у русі, під час забави чи відпочинку, представляли вигляд даного місця при даному освітленні, мотивом їх робіт була також природа. Бралися сюжети флірту, танців, перебувань в кафе і театрі,прогулянок на човнах, на пляжах і в садах. Якшо судити за картинами імпресіоністів, то життя - це черга маленьких свят, вечірок, приємних часів за містом чи в приятельському оточенні (низка картин Ренуара, Мане і Клода Моне). Імпресіоністи одни з перших почали малювали на повітрі, не допрацьовуючи своїх робіт у майстерні.

Дивізіонізм

Генеральною творчою методою імпресіоністів був дивізіонізм - накладання різних барв з таким розрахунком, щоб з певної відстані барви сприймалися зли-тими в певний колір. Тіні також малювали за допомогою основних кольорів, без ужиття чорного. Дивізіонізм не став однак обов'язковим правилом, як і жодне інше правило. Тому ця засада застосовувалася більшою чи меншою мірою.

Головні представники в живопису

Відомими піонерами імпресіонізму стали художники: Едуар Мане , Каміль Піссарро, Клод Моне, П'єр-Оґюст Ренуар, Альфред Сіслей, Дега Едгар, Поль Се-занн, Берта Морізо, Арман Гійомен, Гюстав Кайботт та інші.

Відомі також художниці-імпресіоністи - жінки художниці: Марі Бракмон, Єва Ґонзалес, Мері Кассат, Берта Морізо. В 1880-1910-х рр.

Імпресіонізм вплинув на багатьох живописців інших країн (М. Ліберман, Л. Корінт у Німеччині; Костянтин Коровін, Серов Валентин , Е. Грабарь, ранній М.В. Ларіонов у Росії й ін.), що виявилося в освоєнні нових сторін дійсності, в оволодінні ефектами пленеру, висвітлюванні палітри, ескізності манери, засвоєнні окремих технічних прийомів.

Отже, як бачимо, імпресіонізм - це художній стиль у мистецтві останньої третини XIX - початку XX ст., що зробив величезний вплив на все наступне мистецтво. Характерними ознаками його є те, що його представники прагнули передати безпосереднє враження від навколишнього світу, мінливі стани природи.

3 ВИДАТНІ ПРЕДСТАВНИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ОПЕРНОГО МИСТЕЦТВА

Розповідаючи про представників оперного мистецтва (як універсальної дипломатії!) не можна не згадати вітчизняних представників цього мистецтва…

Важливим аспектом дослідження широкого річища художньої культури є висвітлення адаптації, як процесу змін та пристосування, новітніх рис музичного мистецтва, що знайшли свій вияв, як результат цих процесів, у вокальному та вокально-хоровому мистецтві, наприклад, Чернігівщини XVII - XVIII ст. Добре відомо, що музична культура цілого регіону формувалася впродовж багатьох віків і дала світу видатних представників вокального і вокально-хорового мистецтва, серед яких зірками першої величини сяють імена М. Полторацького, О. Розумовського, М. Березовського, Д. Бортнянського, М. Іванова-Корбаченського, М. Дейші - Сіоницької, Г. Нелеппа та ін. Помітний слід в історії вітчизняного музичного мистецтва залишили хорові диригенти С. Пекалицький, Л. і Г. Барановичі, Г. Головня, П. Добровольський, Г. Верьовка і ін. Чернігівщина і сьогодні залишається одним з потужних утворювачів вокальної та вокально-хорової культури України. Зокрема одним з провідних мистецьких колективів України є камерний хор ім Д. Бортнянського (художній керівник та головний диригент, заслужений діяч мистецтв України Л.Боднарук). Творча діяльність народних артистів України В. Рожка, В. Буймістера В. Субачева, лауреата Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка В. Нечепи, заслужених артистів України Л. Давимуки, П. Омельченка, Л. Роговець, заслужених діячів мистецтв України Л. Костенко, Л. Шумської та ін. засвідчує продовження великої традиції співацької культури регіону. Водночас питання історії розвитку вокального та вокально-хорового мистецтва Чернігівщини ще не знайшли свого достатнього наукового висвітлення. Ми ж ставимо перед собою завдання розглянути співацьке мистецтво як невід'ємну складову музичної культури регіону в цілому та становлення вокального та вокально-хорового мистецтва зокрема. При цьому важливо наголосити на тому, що музична культура Чернігівщини вже в XVII-XVIII ст. мала мистецькі пріоритети, які базувалися на традиціях мистецької освіти та вокально-хорового виконавства (хорова капела Л. Барановича, творчість С. Пекалицького). Коли ж торкнутися теми становлення музичного театру Чернігівщини, зокрема зародження оперного співу та камерно-вокального виконавства, то цей вид музичного мистецтва дає свої перші паростки в регіоні лише у XVIII ст. Це не є випадковим. Адже значне поширення оперного мистецтва в Західній Європі, пов'язаного з іменами композиторів Монтеверді, Гальяно, Коваллі, Честі, А. Скарлатті, Люллі, Рамо і ін., припадає на XVII ст. Вже на початку XVIII оперне мистецтво стверджується в Російський імперії. Музичні спектаклі стають важливим атрибутом не лише придворного життя. Окремі маєткі великих землевласників мали свої оркестри, хори, солістів (на Чернігівщині музичні колективи мали Розумовські, Тарновські, Галагани, Ширай і ін.).

Одним з учнів Чернігівського колегіуму був видатний оперний співак культурно-громадський діяч XVIII століття М. Ф. Полторацький (1729-1795). Саме з М. Полторацьким ми пов'язуємо вихід вокального мистецтва Чернігівщини за межі регіону. Навчання основам співацької культури в Чернігові, Києві, Петербурзі, Італії висунули М. Полторацького в ряд найвидатніших співаків свого часу. Досконале володіння голосом (басбаритон) дозволило йому першим, в історії вітчизняної вокальної культури, на рівних виступати разом з уславленими італійськими співаками, які за всіх часів вважалися своєрідним еталоном світового вокального мистецтва. М. Полторацькому належить визначна роль в історії становлення музичної культури Росії XVIII ст. Він був солістом і диригентом Придворного хору та провідним солістом Придворного театру. Впродовж 32 років (1763-1795 рр.) М. Полторацький керував Придворною співацькою капелою, яка стала визначним музичним колективом Росії XVIII ст. В ній вдосконалювали свою майстерність не одне покоління українських музикантів. Один з відомих дослідник музичної культури Росії XVIII ст.

Я. Штелін вказував на те, що Придворна співацька капела на той час була укомплектована головним чином вихідцями з України. Безперечно, М. Полторацький надавав значну підтримку своїм землякам, зокрема, Д. Бортнянському, творчість якого здійснила еволюційний вплив на весь подальший розвиток вітчизняної музичної культури. З іншого боку окремі співаки капели знову поверталися в Україну і продовжували працювати на рідній землі, збагачені досвідом Придворної співацької капели. За приклад можна взяти ім'я одного з видатних співаків Чернігівщини Гаврила Головні (бас). З 1738 по 1742 рр. він був провідним солістом Придворної капели у Петербурзі. 1742 р. - з метою набору співаків повернувся в Україну. Саме тоді він помітив вокальний талант Григорія Сковороди і привіз його для творчого вдосконалення до Придворного хору. 1743 р. - Гаврило Головня знову повертається на Чернігівщину і працює тут не один десяток років в якості священника, регента церковних хорів. У 1752 році створив нотний ірмологій і посібник для початкуючих співаків «Начало познания ирмолойного простого пения» (про Київський розспів), який представив Синоду, чим було покладено початок нотного друку в Росії.

На сьогодні більш дослідженою є діяльність Глухівської співацької школи, яка залишила глибинний слід в історії української музичної культури. Рівень музично-виховної роботи школи характеризується в першу чергу творчими досягненнями її випускників серед яких особливе місце належить М. Березовсько-му, Д. Бортнянському, К. Юзефовичу, Ф. Яворовському, В. Харченку, К. Рубановському, А. Петрову, Р. Богдановичу і ін. Глухівська школа півчих приділяла особливу увагу формуванню професіональних засад вокальної культури. Наприклад, оперний дебют М. Березовського відбувся у 14-річному віці (1759). Він виконував одну з провідних сопранових партій в опері Ф. Арайї «Олександр в Індії» . Склад виконавців був такий: Олександр - Єлизавета Зампа; Поро - Максим Березовський; Клеофіда - Марія Каматі; Еріксена - Елеонора Бріган; Гандарт - Нунціята Гарані. Тімаген - Катерина Брігонзі.

Як видно з наведеного списку, більшість солістів були співачки, які у відповідності до тогочасної оперної практики часто залучалися до виконання чоловічих ролей. Наступним оперним спектаклем, в якому виступав М. Березовський, була опера В. Манфредіні «Признана Семіраміда», де юний соліст виконав партію Іркано. Як і в попередній виставі М. Березовський був у складі італійської придворної оперної трупи. Відомий музикознавець Ю. Келдиш наголошує на тому, що у віці 14-15 років Березовський володів винятковим сопрано широкого діапазону, що дозволяло йому виконувати дуже складні, у вокальному відношенні партії, які писалися за давньою італійською оперною традицією для кастратів-сопраністів. Своєрідною вершиною оперної діяльності М. Березовського стала опера «Демофонт», яку композитор написав під час навчання в Італії. Оперу було поставлено в Італійському місті Ліворно (1773 р.). Виконавцями оперних партій опери М. Березовського були співаки: Джакомо Веролі, Франческо Поррі, Дзуппе Аферрі, Вінчензо Ніколіні, Каміла Мателі, Катерина Спічі. Постановка цієї опери стала одним з перших відомих прикладів виконання музичного твору великої форми українського композитора в Західній Європі. Подальша співацька і композиторська діяльність М. Березовського була пов'язана головним чином зі сферою духовної музики.

Інший вихованець Глухівської школи півчих Д. Бортнянський ледь досягнувши 13-річного віку став солістом Придворного оперного театру. Його дебют відбувся у головній чоловічій партії царя Адмета (тенор) в опері «Альцеста» Г. Раупаха. В подальшому, як соліста Придворної оперної трупи його було направлено на навчання до Кадетського корпусу, що дозволило йому отримати ґрунтовну загальну освіту, навчитися драматичній майстерності, іноземних мов. Особливе значення у творчому зростанні композитора відігравало навчання у одного з відомих оперних композиторів Італії XVIII ст. Б. Галуппі. Навчаючись у нього спочатку в Петербурзі, а потім в Італії, він зміг оволодіти новітніми досягненнями італійської та західноєвропейської композиторської школи в галузі вокальної та інструментальної музики. Д. Бортнянський був другим після М. Березовського українським композитором, опери якого ставилися театрами Італії. Так, у Венеції були поставлені дві опери Д. Бортнянського - «Креонт» (1776), «Алкід» (1778), а у місті Модені - опера «Квінт Фабій» (1778). Перебуваючи на посаді капельмейстра «малого двору» Бортнянський продовжив оперну діяльність і написав опери «Свято синьйора» (1786), «Сокіл» (1786), «Син - суперник» (1787).

Видатний внесок у розвиток вітчизняної музичної культури здійснив Д. Бортнянський, перебуваючи на посаді директора Придворної співацької капели (1796-1825). Д. Бортнянський підніс вокальну культуру хору, його солістів до загальноєвропейського рівня. У своїй вокально-музичній практиці Д. Бортнянський зумів поєднати досягнення західноєвропейської вокальної культури, багаті можливості, які давала українська школа професійного хорового виконавства, а також кращі традиції співацької культури Придворної співацької капели.

Таким чином, з іменами С. Пекалицького, Л. Барановича, М. Полтарацького, М. Березовського, Д. Бортнянського та ін. ми пов'язуємо становлення професіонального вокального і вокально-хорового виконавства в Україні (на Чернігівщині зокрема), що сприяло формуванню якісно нового музичного мистецтва нашої держави, яка, на мою думку, є невід'ємною часткою сучасної Європи.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бичко А. Теорія та історія світової культури. - К.: Либідь, 1992. - 392 с.

2. Левчук Л. Історія світової культури. - К.: Либідь, 1994. - 368 с.

3. Лекції з історії світової та вітчизняної культури / За ред. А.В. Яртися. - Л.: Світ, 1994. - 493 с.

4. Огієнко І. Історія культури українського народу. - К.: Абрис, 1991. - 272 с.

5. Полікарпов В. Лекції з історії світової культури. - Харків: Основа, 1990. - 221 с.

6. Попович М. Нарис історії культури України. - К.: АрТек, 1999. - 728 с.

7. Українська та зарубіжна культура / За ред. М. Заковича. - К.: Знання, 2000. - 624 с.