Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво

17

Міністерство науки та освіти України

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВІРСИТЕТ

Кафедра українознавства

Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво

Запоріжжя, 2010

Вступ

Наприкінці XVI ст. в Італії, в результаті кризи гуманістичної ренесансної культури, на зміну стилю Відродження прийшов стиль бароко.

У XVII ст. стиль бароко поширився в більшості європейських країн. Причому одні художники наслідували італійські першоджерела, інші -- сприйняли тільки ті особливості стилю, що найбільше відповідали смаку й художнім традиціям їхньої рідної країни. У порівнянні з ренесансом у бароко класичні форми ніби перетворюються, вони набувають іншого характеру й іншого композиційного бачення. Так більшість ансамблів київських монастирів складалися в різний час, часто - ще в давньоруський період. Остаточне їхнє формування відбувається в епоху бароко, коли створюються нові будівлі, що поєднують ансамбль, будуються дзвіниці, що стають домінантами ансамблів, монастирі оточуються стінами й вежами, які вже не мають військово-оборонного значення, але є органічними компонентами ансамблів, і, нарешті, всім будинкам ансамблів надається єдина стильова особа - будівлі штукатурять, білять, древні будинки, після реставрації, "одягають у барочний одяг". Так створюються цільні у своєму художнім вираженні ансамблі Києва, Чернігова, Переяслава, Межигорський, Мгарський й інші монастирі Придніпров'я й Лівобережжя. Широко використовуючи досягнення західної й російської архітектури, українська архітектура не втратила своєї самобутності й традицій. При розгляді архітектури України періоду XVІІ-XVІІІ ст., можна бачити, що багато будівель іноземних майстрів мають поряд із традиційними прийомами й прийоми характерні для національного українського зодчества. У тісному зв'язку й при сприянні російських і західних майстрів, на Україні з'явився новий стиль - українське бароко, як і петровське бароко відмінне від західного та маюче свої традиції й особливості, що надають спорудженням національний колорит та неповторну красу.

Об'єкт дослідження - українське бароко.

Предмет - українське бароко як нове світовідчуття і нову мистецтво.

Мета дослідження - аналіз українського бароко як нового світовідчуття і нового мистецтва.

І. Українське бароко як нове світовідчуття і нову мистецтво

Мистецтво бароко, так само як і ренесанс, було занесено на Україну безпосередньо з Італії, батьківщини цього стилю; там перші Джерела для нього відкрив у своїй творчості великий Мікельaнджело Буонаротті, а геніальний вияв його в Римі дійшов До своєї повноти й величавості в скульптурних та архітектурних творах Лоренцо Берніні. Берніні в архітектурі та скульптурі все одно, що Рубенс у малярстві або Шекспір у театрі,-- це великі світові генії й найвищі точки осягнень мистецтва бароко. Батьківщиною цього стилю був Рим, де його підхопили й використали дуже влучно для своїх інтересів єзуїти; в єзуїтів часто працювали вельми талановиті учні й послідовники Берніні; чимало майстрів мистецтва барокового стилю було й між самими патерами -- членами єзуїтського ордену. Ці отці-єзуїти занесли бароко й на Україну. Здається, чи не головну роль у популяризації барокового мистецтва на Україні треба відвести майстрові-архітекторові, єзуїтові Джакомо (Яків) Бріано (1586--1649), що був присланий на Україну з Риму спеціально як вправний архітектор; він завідував єзуїтським будівництвом у Львові, Перемишлі та Сандомирі. Хоч, можливо, ще раніше від цього майстра-єзуїта в Києві в бароковому складі вже працював Себастіано Браччі, що зрештою й зовсім осів у Києві, але слідів його мистецької праці не збереглося. Можливо, італійські майстри прибували тоді на Україну не тільки із Заходу через німецькі землі, але також і з Півдня, через генуезькі колонії. В кожнім разі, в Україні мистецтво бароко роздвоїлося: в Західній Україні (Підляшшя, Галичина, Волинь, Поділля) воно зберегло форми єзуїтського бароко, що залишилося ближчим до свого першоджерела; в Центральній та Східній Україні (Слобожанщина та Чорномор'я) воно сильно модифікувалося й набрало зовсім оригінального забарвлення --козацького бароко. Різниця між цими двома галузями в основі одного стилю особливо яскраво виявляється в архітектурі, менше -- в скульптурі, хоч добре помітна в літературі.

Зорієнтованість українського бароко на символи мудрості та багатоманітність її зображення доходила іноді до перебільшення можливостей виразних засобів культури ХVІІ-ХVІІІ століть. Надмірна ускладненість символічного ладу барокової свідомості подекуди суперечила просвітницькій тенденції культури українського бароко. Тому вже на початку ХVІІІ століття один з видатних творців барокової літератури на Україні Ф. Прокопович виступив з критикою її схильності до темних символічних алегорій, що заважали раціональності та чіткості викладу ідей. І хоч Ф. Прокопович посилався у своєму курсі риторики здебільше на алегоричну перевантаженість церковної проповіді католицьких священиків, його критика зачіпала вразливі пункти барокової образності в цілому.

Важливою тенденцією барокового мистецтва на Україні стає героїзація зображуваних образів. Навіть портрет-гравюра вченого та церковного діяча І. Гізеля, що його створив Л. Тарасевич, вінчає максималістський заклик "plus et ultra" (більше і вище). Характерним засобом героїзації в українському бароко стає використання образу вершника як символу епохи. Знаменною щодо цього є геральдична композиція І. Щирського "Лицарь-вершник".

Не можна обійти в цьому контексті і розвиток в культурній системі українського бароко образу світу як саду, "вертограду Божього", квітучого космосу буття. Справа тут не тільки в декоративній обробці кісної матерії у архітектурних спорудах, а й у самому менталітеті українського бароко, для якого світ як сад - це алегорія благосного буття, що протистоїть хаосу необробленої землі. В такому розумінні світу як саду, що був створений Господом та існує в огорожі його заповідей, на ґрунті моральних чеснот вказана алегорія стає центральною темою низки трактатів та збірок проповідей. До них може бути віднесена збірка "Зерцало духовне", "Виноград домовитом благим насажденный" С.Мокревича, "Виноград" С. Яворського та інші.

Отже прояви героїко-патріотичної теми в українському бароко, тенденції життєстверджуючого сприйняття дійсності та розкриття здатності протистояння ворожим силам можна оцінити як певну його специфіку, що пов'язана не тільки з духовним кліматом епохи Гетьманської держави, а й з героїко-стоїстичними рисами українського менталітету.

3 цією свідомістю українське бароко споріднюють риси страсності та контрастності, риторичної декларативності та декоративності, візуалізації та варіації, імпровізації та театралізації, символічної алегоричності та спраги вічності, метаморфози та метафори, тощо. Проте водночас воно характеризується і героїко-стоїстичним пафосом, поєднанням гуманістичної концепції людини з просвітницькою ідеєю розуму, ідеалами мудрості, софійності та символічного антропоцентризму. В такий багатоіпостасності українське бароко і входить у світову культуру як яскраве національно-своєрідно явище.

2. Образи героїв у мистецтві українського бароко

У добу бароко в Україні формується й поширюється культ князя Володимира Святого, гетьманів П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Мазепи, митрополита П. Могили, про що свідчать, зокрема, козацькі літописи XVIII століття (літопис Грабянки й літопис С. Величка) та «Історія русів». Хрестителю Русі присвячуються, наприклад, п'єса Ф. Прокоповича «Володимир» та «Слово о Владимире» А. Радивиловського. Іван Мазепа оспівується у віршах А. Стаховського, С. Яворського, Д. Туптала. Анонімна п'єса «Милость Божія» та «Разговор Великороссии с Малороссиею» С. Дівовича, вірші Г. Бузановського та Іоанна присвячені героїзації Б.Хмельницького. Художник М. Петрахнович зображує Іоанна Златоуста у вигляді Петра Могили. Пісні й поезії створюються на честь П. Сагайдачного та І. Сірко.

Розвиток культури в Україні XVII--XVIII століть характерний не тільки образами героїв у мистецтві бароко, а й появою у житті реальних історичних персонажів, котрі можуть бути оцінені як особи барочного стилю, люди бароко, адже бароко створює образ людини зі збуреною, бунтівною душею, що схильна до героїчної авантюри, до жертви та подвигу.

Про історичну місію української цивілізації свідчать козаки, персонажі високої авантюри (якщо під нею розуміти здатність долати лінійну одноманітність подій буденності, спрагу героїчної дії). Це були люди, котрі, за характеристикою Гоголя, міряли відстані своїх мандрівок відрізками чутності пострілу, ніхто з них не хотів бути глядачем світової драми, а тільки її актором. Такі особи «вогняної душі» і стали суб'єктами барочної культури в Україні, як із погляду самого стилю їхнього життя, так і як персонажі художніх творів.

Невипадково, наприклад, що постать І.Мазепи привертає увагу митців не тільки свого часу, а й подальшого періоду (Вольтера, Байрона, Словацького, Пушкіна, Ліста та ін.). Це був не тільки персонаж любовної авантюри, а й герой історичної драми України, що опинилася в майже нездоланних обставинах зіткнення інтересів польського та шведського королівств, російського імператора, татарських ханів, вільних запорожців та української шляхти, яка підтримувала кріпосництво.

Доба бароко в Україні була надзвичайно драматичною. Завершення національно-визвольної війни 1648--1654 років змінюється після смерті Б.Хмельницького епохою Руїни. Державне об'єднання України під владою І.Мазепи закінчується трагедією. Батурина і знищенням значної частини козацтва. Гайдамацький рух та боротьба опришків супроводжується надмірним пролиттям крові, лютими, нечуваними тортурами і стратами. А на завершення цього періоду Україна переживає ліквідацію гетьманства і знищення Запорозької Січі.

І все ж таки епоха зберігає свій героїчний пафос і патетику віри у звитяжність конечних зусиль народної волі.

Саме в XVII столітті здійснюється український переклад «Звільнення Єрусалиму» Т. Тассо, який стає зразком оспівування лицарських подвигів в ім'я віри, образів боротьби Європи протии мусульманського світу, розуміння військової справи як засобу розв'язання проблем історії. Уславленню лицарства та героїв національно-визвольної війни були присвячені (крім уже згаданих козацьких літописів) «Слова часу войны» А. Радивиловського і трактат І. Галятовського «Казанню 2 на въехание...» та інші твори, в яких лицар розглядається як захисник людей від усякої кривди. У цьому контексті розробляється в культурі українського бароко й тематика гравюр панегіриків (про що свідчать, зокрема, гравюрні зображення П. Сагайдачного, Д. Апостола та інших військових діячів). Показовою в цьому плані є гравюра І. Мігури, де Мазепа постає на повний зріст у вигляді лицаря в оточенні символічних, зображень Істини, Правди, Сили, Справедливості, Науки та Мистецтва, а також знаків військової слави. Усю композицію вінчають фасади соборів, що були фундовані гетьманом.

3. Особливості архітектури українського бароко

На Східній чи в Центральній Україні, де скульптура набула дикого значення головним чином як декорація пишної архітектури козацького бароко, вона різниться більше матеріалом скульптури, ніж стилем виконання. Коли в Західній Україні скульптори різьби працювали головно в камені, майстри козацького бароко різа переважно з дерева. Різали цілі постаті й рельєфи, іноді складні композиції. В музеї Харківського університету перед війною збереглася ікона, різьблена високим рельєфом, що представляла розп'яття, сцени страстей, Інші алегоричні персонажі і 12 апостолів вряд, і все це досить свіжої й артистичної праці. З дерева різали виносні хрести з рельєфно різаним розп'яттям та іншими сценами, але це більше відноситься до дрібної скульптури, що сусідить із сніцерстизом. Ще більше, ніж фігуральна скульптура, в Центральній та Східній Україні розвинулася орнаментальна дерев'яна різьба: обрамлення ікон, вівтаря і навіть цілі іконостаси. Якраз у добу бароко іконостаси, що раніше в церквах були невисокі, розвинулися в цілу багатоярусну стінку, що перегороджувала церкву, підіймаючись вгору аж до висоти найвищої церковної бані. Барокові багатоярусні іконостаси іноді являли собою густо різьблені високі стіни, що складалися з колон, арок, архітравів, які разом із тим служили обрамуванням ікон, але при тому пишалися іноді тонкою вибагливою різьбою. До революції вцілів розкішне різьблений іконостас в одному з бічних притворів Софійського собору в Києві з 1689 р. Самі іконостаси в добу бароко стали незвичайно вибагливими й фантастичними. Поділи на ряди чи яруси ікон ошатною різьбою часто проводилися не рівними поземними лініями, але зигзагуватими, що підіймалися та спускалися й виступали вперед та відступали назад, так що й сам іконостас одними частинами виступав на церкву, іншими -- відступав у глибину до вівтаря. Різьба іконостасів часто бувала позолочена і справляла враження тонкої й вибагливої мистецької праці. Київські сніцері також осягали великої артистичної вмілості в срібних виробах риз для ікон, оправ на Євангеліях, У цих плащаницях (як славна плащаниця, подарована Мазепою в Єрусалим), потім у виробах церковного начиння -- виносних хрестів, паникадил, чаш, дарохранительниць тощо.

Ліплена скульптура найбільше розвинулася в працях із стуккошно оздоблювала як церкви доби козацького бароко, так і світські палати. Особливо на церквах оздоби, хоч розміщувалися Довкола одвірків, вікон, карнизів, але в своїй пишності розвивалися так, що вкривали іноді й цілі стіни від вікна до вікна, не лишаючи на цілі стіні іноді живого місця, не вкритого "скульптурним орнаментом. Мотиви цих декоративних орнаментів були здебільшого комбіновані з геометричних, рослинних, тваринних візерунків, а іноді й людських голів, а найчастіше ангельських крилатих голівок або й цілих крилатих амурів. Такими скульптурами особливо рясно вкрито церкви Мазепиної будівлі як на провінції, так і в Києві, особливо церква Великого Миколи біля Лаври та Братська церква на Подолі. Ті мотиви скульптурної орнаментації, що в добі ренесансу італійські майстри занесли до Львова -- як, наприклад, обвивання колон виноградною лозою або гірляндами рослин, підтримуваними янголятами, чи декорація площин аканфовим листом,-- все це розійшлося по всій Україні в XVII ст. і стало працею українських майстрів -- ще рясніше, ще багатше й ще вибагливіше. Над порталами церкви Великого Миколи в Києві коло Лаври ангели тримають корони, а колони по боках вкриті гірляндами або обвиті виноградною лозою, а ще ошатніша Братська церква на Подолі має ті ж самі мотиви, а між них входить характерний український мотив скульптурне представлених українських рушників, ніби розіп'ятих над дверима порталів, причому ці рушники підтримуються ангельськими голівками.

На сьогодні чудовим архітектурним пам'ятником кінця XVII ст. є будинок Якова Лизогуба, що знаходиться в Чернігові. Це колишній житловий одноповерховий будинок, пластика фасадів і фронтонів якого близька за характером до форм російської архітектури XVII ст., але значно більша й соковитіша, що створює мальовничу гру світлотіні.

Споруди мали хрестокупольний тип, після відновлення (XVII ст.) вони були «прикрашені» бароковим «одягом»: фасади збагатилися декором, з'явилися прибудови, надбудувалися верхи. Одним із найстаріших зразків такого типу є собор Троїцького монастиря в Чернігові.

Але все-таки головним типом в українській архітектурі, що яскраво виражає національні риси, вважаються кам'яні храми, які походять від дерев'яних церков, що були на той час найбільш розповсюдженими. Найкращим пам'ятником цього типу є мальовничий триглавий Покровський собор у Харкові (1689 p.). Це найдавніша й єдина збережена споруда міста, що залишилася від забудови Харківської фортеці. Собор поставлений за російським звичаєм на підкліть, оточену арковою галереєю. Три високі, тісно приставлені глави тричі звужуються. Сам храм і всі яруси глав добре освітлені вікнами, обрамленими наличниками. В об'ємно-просторовому вирішенні відбилися традиції української триверхової, багатозаломної церкви.

Найбільш яскравим і цінним пам'ятником барочної архітектури того часу став будинок Домініканського костьолу у Львові. Будувався він за проектом Яна де Вітте майстром Мартіном Урбанником 15 років (1749--1764 pp.).

План костьолу має еліптичну форму з капелами з боків. Будинок має пластичний західний фасад із портиком і лукоподібним фронтоном. Будинок вінчає величезний купол на високому барабані. Інтер'єр Домініканського костьолу величний, урочистий, прикрашений численними скульптурами.

Найбільш плідно працював на Західній Україні Бернард Меретин, який за порівняно короткий час побудував храми у Львові, Лопатині, Годовиці, Бусці, ратушу в Бучачі. Меретин у своїй творчості віддавав перевагу скульптурам, тому він у більшості випадків працював зі скульптором І. Пінзелем. Meретин -- майстер того напрямку пізнього бароко, у фасадах якого вже бачиться наближення класицизму. У 1746-- 1764 pp. він будує на пагорбі південно-західної частини Львова один із найкращих будинків барокової архітектури -- собор Святого Юра.

4. Літературне бароко на Україні

Літературне бароко на Україні є явищем XVII -- XVIII ст. Бароко в сфері пластичних мистецтв іноді називали «козацьким бароко». Без достатньої підстави: бо козаки зовсім не були єдиною культурно-продуктивною групою на Україні тих часів. Ще менше підстав називати літературне бароко «козацьким»: українські письменники тих часів були здебільшого не козаками, а ченцями. Та й споживачі літератури навряд чи були головне козаками. Але українське бароко -- не таке універсальне явище, як бароко Заходу. В ньому ми маємо значну перевагу елементів духовних над світськими. Ще більшу знайдемо, мабуть, лише в чехів. Світських елементів не бракує цілком: маємо й світську лірику, і новелу, і -- хоч і лише випадкові -- світські елементи в драмі», нарешті -- маємо світську хроніку, лист, науковий трактат. Але «духовний» елемент переважає в змісті. Зовсім бракує типового для бароко природознавчого трактату: спочатку бракувало місця (високої школи), що плекала б цей ґатунок літератури, а пізніше (у XVIII ст.) українці-природознавці знайшли для себе ґрунт лише в чужій (російській) науковій літературі.

Україна не мала виразної та характерної ренесансової літератури. Отже, просякання світських елементів у літературу, зокрема -- знайомство з античністю, почасти йшло вже в часи бароко та не мало характеру боротьби, революції проти церковної традиції. Античність приходила на Україну вже після примирення її з християнством, у формах барокового, християнсько-міфологічного синтезу: тому помалу, але без опору починається розповсюдження вжитку міфологічних образів: релігійна лірика стоїть під охороною античних «муз»; Пресвята Діва стає «Діаною», хрест порівнюють з тризубом Нептуна, в містичних трактатах з'являються «амури» та «купідони» і т. д. Бароко прийшло без великої літературної боротьби і прийнялося, як нова рослина на плодючому ґрунті. Єдиний, може, хто міг би боротися проти бароко, Іван Вишенський, сам у своїй літературній формі був до бароко дуже близький (див. далі) та радше сприяв його успіхові саме стилем своїх творів. Вишенський лише не прийняв би поєднання християнства з античністю, «синкретизму».

На Україні першим письменником, у якого знаходяться риси барокового стилю, можна вважати Івана Вишенського: його довгі періоди, нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, стиль промовця чи ліпше пророка, майже неймовірне нагромадження формальних прикрас (що у цього геніального письменника ніколи не закривають, не усувають з поля уваги змісту) могли б дозволити нам прилучити його твори до літератури бароко, коли б джерела його стилістики не були зовсім інші: це святе Письмо та отці церкви, найбільше, мабуть Златоуст. Щоправда, Вишенський, мабуть, знав уже бароковий стиль (з польської полемічної літератури) та де в чому міг його й наслідувати. Але ідеологія його теж зовсім не барокова: це не програма сполучення цінних елементів ренесансу зі старою традицією, а програма повного повороту до чистої традиції. Але цікавий приклад «бароковості» Вишенського перед бароко характеризує спорідненість бароко з українським духовним стилем; так само характерний є й бароковий характер деяких сторінок пишного «пізньовізантійського» стилю Галицько-Волинського літопису.

Справжній початок бароко -- це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко -- утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відіграли велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 р. та заснування київської школи 1615 р. і її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). І нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами бароко. Бароко, що почалося якось непомітно, панує надзвичайно довго та тримається надзвичайно вперто. Майже весь XVIII вік в українських школах вищого типу навчають барокової поетики та плекають барокову поезію. В основі не виходить за межі традиції (хоч дуже рішучий реформатор в окремих питаннях) останній великий український письменник епохи бароко Г. Сковорода. Але з ним літературне бароко не дожевріло, а догоріло повним полум'ям до кінця та враз згасло. Згасло разом з притаманною українському бароко літературною мовою: на зміну прийшла мова народна.

Останній період бароко в деяких країнах утворив власний стиль, стиль пізнього бароко або «рококо». Цей двірський, легкий, граціозний, але разом і іграшковий, легковажний стиль на Україні не розвинувся. Бо в середині XVIII ст. на Україні не було свого двора, пани, що йшли за модою, великою мірою русифікувалися, і лише десь далеко на півночі починав при дворі цариці Єлизавети складатись стиль українського рококо, що знайшов вираз та почасти відгомін лише в українській ліриці, переробках та музичних обробках народних пісень та небагатьох спробах власної творчості, без літературних претензій та значення.

Українське бароко, як пізніше романтика, було епохою засвоєння не лише сучасного, а й старого: наздоганяли прогаяне за століття; тепер поприходили на Україну й численні переклади літератури, яку власне треба назвати середньовічною, та навіть твори отців церкви в новому мовному одягу. Так буває завжди в епохи літературного розквіту; так пізніше Шекспіра принесли на Україну романтика та реалізм. І як на Шекспіра дивились очима романтики чи реалізму, так, мабуть, сприймали за часів бароко й твори старих епох очима та серцем бароко. Науці ще треба розвідати, як люди українського бароко дивилися на твори старих часів, що їм принесло бароко.

Українське бароко не знає всієї різноманітності жанрів (ґатунків) барокової літератури, зокрема бракує багатьох світських. Багатьом жанрам не давали розвинутися обставини, і зокрема неможливість друкувати ці твори: так, не було великого роману; для розповсюдження переписуванням він не надавався. Майже не було великого епосу, навіть і перекладів (про виїмки дивися далі), і він міг би з'явитися, якби була змога друкуватися. Отже, далі маємо говорити про: 1) лірику, 2) епос, 3) повість, 4) драму, 5) проповідь, 6) хроніку, 7) трактат. Деякі ґатунки все ж розвинулися надзвичайно широко.

Барокова література на Україні залишається ще певною мірою анонімною, хоч кількість відомих нам авторів велика. Є багато авторів, про яких ми нічого, крім імені, не знаємо або знаємо дуже мало.

Дуже цікавою проблемою барокової української літератури є мова. Вона так само залишається принципово слов'янською, як і в попередній період. Але, на жаль, вона, увібравши в себе велику кількість елементів народної мови, не підлягла ніяким певним нормам. Тому ми зустрічаємо великі ухили то до української народної мови, то до польської, то -- лише у XVIII ст. і то рідко -- до російської, іноді натомість збільшується стихія церковна. Мова варіює залежно від ґатунку твору або навіть його окремої частини: в певних сценах драм мова наближається до народної; це наближення помітимо і в жартівливих піснях; наближення до польської мови характерне для творів з шляхетських кіл (напр., «гербовні вірші»). Деякі чужі українській мові форми зробилися конвенційними, бо українські форми здавалися не досить логічними: так, дуже часті форми дієслів минулого часу на польський зразок: «писалем, писалесь» і т. д., мабуть, поширилися, бо здавалося, коли затратилися старі форми («писалъ есмь, писалъ еси» і т. д.), нелогічним та не досить зрозумілим уживання тієї самої форми «писав» для всіх трьох осіб. Подібних прикладів є кілька. Але від церковнослов'янської мови московського типу українська мова відходила все далі, так що все частішими стають «переклади» з однієї мови на другу та переробки українських творів при їх друку в Москві (що зіпсувало для нас чимало творів нашої барокової літератури, що їх лише в Москві друковано). Може, був певний елемент національної самоохорони в тому, що Котляревський цілком відмовився від старої (барокової) української мовної традиції, до якої так наблизилася російська мова, та почав утворення нової літературної мови на цілком новій основі: на основі народної мови. Це був кінець української барокової літератури, що вже віджила свій час, і початок нової української літератури.

Висновок

У системі українського бароко нову, глибинну осмисленість набуває символіка середньовічної містерії, коли алегоричні постаті Віри, Надії, Любові, Плача церковного, Вісті виступають у вигляді театральних персонажів. А кожну з літер імені Ісус розглядали як символ голгофської жертви. Стійкі алегоричні образи в їх символічному позначенні набували статусу емблем. Заслуговує на увагу те, що серед таких образів в українському бароко найпоширенішими були зображення саду, книги, світла, змія, які позначали різні вияви мудрості. Сад був емблемою мудрості як етичної духовності, як благодатного ґрунту довершеності буття, розквіту доброчесності душі; книга символізувала софійність існуючого, Божу Премудрість; світло виступало емблемою фаворського сяйва, святої вісти, а образ змія символізував лабіринти душі, що можуть завести в оману, у безодню пекла, тобто трагічний аспект мудрості.

Зорієнтованість українського бароко на символи мудрості та багатоманітність її зображення сягала іноді перебільшення . можливостей виразних засобів культури XVII --XVIII століть. Надмірна ускладненість символічного ладу барокової свідомості подеколи суперечила просвітницькій тенденції, що викликало критику з боку Ф. Прокоповича.

Бароко в Україні ніколи не було за своїми художніми засобами автономним напрямком. Полістилістика, яка взагалі була його специфічною ознакою, посилювалася різнотипністю культурних систем, що були втягнені у розвиток національної самосвідомості в епоху бароко та сприймалися під його сигнатурами. Тут уже можна говорити не просто про поєднання впливів пізнього Ренесансу, раннього Просвітництва та зрілих реформаційних течій, а й про системну взаємодію в епоху Гетьманської держави -- спадщини Київської Русі, греко-православної та греко-католицької цивілізацій, фольклорних традицій українського етносу, культурних надбань східнослов'янських народів та протестантського світу. Отже, до особливостей українського бароко слід віднести те, що культурний контекст його розвитку виходив далеко за межі барокового напрямку західноєвропейської культури.

Звідси не випливає, що українське бароко було механічним конгломератом різних культур. Універсальність його полягала в тому, що, не будучи чистим культурним напрямком, воно переломлювало через єдину систему барокового менталітету життєві, культурні та національні цінності своєї епохи. Ця система характеризувалася в духовному плані загальними рисами контрастності та пристрасності, риторичної декларативності та декоративності, візуалізації та варіації, імпровізації та театралізації, символічної алегоричності та спраги вічності, та метафори тощо. Проте водночас вона відзначалася героїко-стоїстичним пафосом, поєднанням гуманістичної концепції людини з просвітницькою Ідеєю розуму, ідеалами софійності та символічного антропоцентризму. В такій багатоіпостасності українське бароко і входить у світову культуру як яскраве національне своєрідне явище.

Розглядаючи архітектуру України періоду XVII -- XVIII ст., можна помітити, що широке впровадження досягнень західної й російської архітектури в українську не вплинуло на самобутність і традиції останньої. Елементи бароко тільки вигідно підкреслили її особливості, національний колорит і неперевершену красу. Історично склалося так, що при сприянні російських і західних майстрів в Україні з'явився новий стиль -- українське бароко.

Література

1. Кримський С. Менталітет українського бароко // Розбудова держави. - 1999. - № 7. - С. 126-135

2. Культура українського народу: Навч. посібник / В.М.Русанівський, Г.Д. Вервес, М.В. Гончаренко та ін. - К.: Либідь, 1994. 

3. Асєєв Ю. С. Стилі в архітектурі України. - Київ.: Будивэльник, 1989.

4. Гуляницкий Н. Ф. Історія архітектури. - Київ.: Стройиздат, 1984.

5. Українське бароко та європейський контекст. - К.: Мистецтво, 1991

6. http://litopys.org.ua/chyzh/chy10.htm