Романське мистецтво

Зміст

Вступ

1. Дороманське мистецтво

2. Романський стиль

3. Романська культура: літургія та карнавал

4. Романське мистецтво на території сучасної Європи

Висновок

Список літератури

Вступ

З утвердженням нового, християнського світогляду античний культ живої, чуттєвої людини замінила релігійна картина світу, на чолі якої стояв всемогутній і всеблагий Бог - творець природи і людини. Моральним та естетичним ідеалами стали аскетизм і етичне самовдосконалення людини, перенос життєвих цінностей із світу реальності в життя релігійного почуття, духа.

У зв'язку з тим, що натуральне господарство селянина виключило необхідність і потребу в колишніх формах художнього виробництва, єдиним замовником і споживачем мистецтва стала церква. Вона ж встановлювала художникові й жорсткі межі діяльності - щодо змісту, художніх форм і цілей творчості. Релігійно-художній канон перетворився згодом на диктат кордонів художності, що, врешті-решт, і призвело до подвоєння світу в релігійній свідомості (світ земного життя і світ «града Божого»). Оскільки художникові доступним був лише матеріал земного життя, а воно обов'язково мусило певним чином співвідноситися з буттям небесним - твір мистецтва повинен був не просто щось відображати, а передусім на щось вказувати, щось символізувати. Символічність, алегоричність стали з часом не тільки відмітними рисами середньовічного мистецтва, а й новими художніми засобами, які по-справжньому збагатили світове мистецтво.

1. Дороманське мистецтво

У дороманський період формувалися феодальні відносини в Європі. Процес "варваризації" греко-римської цивілізації супроводжувався одночасно і засвоєнням античної культури численними варварськими племенами і народами. Ці племена, народи знаходилися під впливом античної художньої культури, але зберігали свої мистецькі традиції.

Характерним для цього періоду є мистецтво остготів. У 493 р. остготи заснували у Північній і Середній Італії своє королівство з центром у Рапоппі. За 60 років існування королівства вони побудували кілька своєрідних архітектурних споруд.

Найбільш цікавим пам'ятником архітектури остготів є гробниця Теодоріха в Равенні (526-530 рр.). Це невелика центрична будівля, яка завершується перекриттям з монолітного каменя. Цей камінь добули на березі Адріатичного моря і привезли в Равспну. До висоти гробниці насипали землю і на неї підняли моноліт.

Велика роль у розвитку дороманського мистецтва належить мистецтву франків. Королівство франків було одним з найбільших і пізніше стало центром майбутньої імперії Карла Великого. Перший етап розвитку франкського мистецтва збігається з історичного епохою меровінгів (франські володарі вважали себе нащадками легендарного вождя Меровея). У мистецтві переважали риси наївного розуміння дійсності: орнаментика мала здебільшого фантастичний характер, У наступний, так званий період анування кароліягів (VIII-X ст.) відбувся певний розквіт архітектури. Відомо, що в цей час будівництву замків, палаців і культових споруд приділялася велика увага. Прототипом середньовічного замку стали бурги, що складалися з веж і комплексу будинків, оточених ровом з водою. Резиденції правителів мали вигляд фортець. До їх складу обов'язково входили церковні споруди. Відома королівська капела в резиденції Карла Великого - Аахені, побудована між 795 і 805 р. Споруда має центричну будову з висот восьмикутним залом, перекритим куполоподібним склепінням. Аахенську капелу вважали чудом будівництва, зразком, гідним наслідування.

При Каролінгах високого розвитку досягло мистецтво переписування і ілюстрування книги. Широко використовувалися орнаменти. Сюжети Євангелія виконувалися яскравими фарбами, застосовувалася позолота.

Декоративно-прикладні форми мистецтва Західної Європи представлені цей період ювелірною пластикою (у франків), різьбленням на кістці, рельєфами на кам'яних придорожніх хрестах (в ірландців та англосаксів). Невідомі майстри творчо розвивали мотиви орнаментики, запозичуючи декоративні прийоми митців східних народів. Зростання соціально-політичної функції церкви позначилося на образотворчому мистецтві, хоча народні елементи безсумнівно відігравали основну роль.

Канони християнського мистецтва й традиції народної творчості були у доороманський період провідними. У глибинах мистецтва варварських держав поступово визрівали риси, які стали визначальними для пізнішої культури середньовіччя.

2. Романський стиль

Романський стиль (IX-XII ст.) - архітектурний стиль, що сформувався в період інтенсивного будівництва за часів правління Карла Великого. У ньому чітко простежуються запозичення конструктивних елементів з римської архітектури, пристосованих до нових умов і потреб. Основні форми його - храм, монастир, князівський замок.

Екзотичні кам'яні «орлині гнізда» на скелях над кріпосним селом, масивні кам'яні храми на площах міст-фортець. вражаючі захисні споруди монастирів, які володіли значними земельними площами - усе це було свідченням того, що дане суспільство протистоїть своєму рівносильному сусідові. Для замків і захисних споруд характерними були товсті стіни з зубцями і круговими сходами наверху, що нерідко були продовженням природної скелі, яку вони охоплювали подвійним або потрійним колом. Скеля, у свою чергу, обводилася глибоким ровом. Внутрішні помешкання замку (такі ж товсті стіни, вузькі вікна, арочне оформлення дверей і вікон, гравірування на камені) були близькими до вбрання церкви. Поєднання масивності і внутрішнього декоративного оздоблення особливо характерне для французької романської архітектури. Стилістичні особливості романської епохи певною мірою позначилися на будівництві житлових будинків і громадських споруд.

3. Романська культура: літургія та карнавал

У культовій архітектурі романського періоду дерево витіснив камінь. Камінь замінив дерево також і в фортечних мурах. що оточували замок феодала. Тип феодального замку складався саме в цю епоху: він стояв на підвищенні, на зручному для спостереження й оборони місці і був символом влади феодала над навколишніми землями.

Склався стиль романської архітектури. Суворість, простота гладких стін (різьблення лише на капітелях колони) - в Оверні, надмір зовнішнього декору - в Пуатьє, величні храми у Нормандії і Бургундії. Церкви, збудовані на дорозі до “святих місць”, були величезні за розмірами, розраховані на велику кількість пілігримів та місцевих парафіян.

ХІ-ХІІІ ст. - час розквіту монументального мистецтва: як живопису, так і скульптури. Розписи вкривали стіни і склепіння храмів, скульптура була і в інтер'єрі, і назовні. Дискусії в галузі теології, виникнення єресей (проти однієї папа у 1210 р. оголосив навіть хрестовий похід) та ін. - все це призвело до того. що мистецтво на вимогу церкви повинно було не тільки виховувати й наставляти, а й застрашувати. Звідси обов'язковий “Страшний суд”, апокаліпсичні видіння, ордалії, історія страждань і смерті Ісуса Христа (“Страсті Христові”), житія святих - страдників за віру. Виникає застрашливе зображення чорта. Боротьба за людську душу між ангелами і сатаною стає улюбленим мотивом романського мистецтва.

Розвивається книжкова мініатюра, що становить собою живу та яскраву розповідь (заголовна літера, ініціал розростались у цілу картину). Яскраві барви, оклад з металу, слонової кістки, коштовного каміння, емалі перетворювали середньовічний рукопис у коштовну річ. Книги переписували ченці в спеціальних майстернях - скрипторіях (особливо славилися скрипторії французьких, англійських та ірландських монастирів). Окремої уваги заслуговує каролінзька рукописна книга. У Каролінзькій імперії (кінець VIIІ - перша половина ІХ ст.) виникло кілька великих центрів виготовлення книг.

Романський період - це пора найвищого розквіту середньовічної культури: світської літератури і поезії, театру, в якому ставлять і містерії, і світські фарси; музики, де на зміну унісону прийшло багатоголосся церковних хорових гімнів. Середньовічний героїчний епос репрезентований такими літературними пам'ятками, як французька “Пісня про Роланда”, іспанська “Пісня про мого Сіда”, німецька “Пісня про Нібелунгів”, вірменська поема “Давид Сасунський” та ін. Німецький героїчний епос “Пісня про Нібелунгів”, складений очевидно між 1200-1210 рр. придворним шпільманом (як називали бродячих поетів, акторів і музикантів), ґрунтується на подіях і легендах раннього середньовіччя - епохи великого переселення народів, зокрема на легендах, пов'язаних із завоюванням Європи гунами на чолі з Аттилою (Єтцелем) у V ст. невідомий талановитий поет виклав два цикли народних легенд, які існували ще з VІ ст.: історію трагічного кохання нідерландського королевича Зигфріда і бургундської принцеси Брунгільди, а також історію загибелі королівства, заснованого у V ст. східногерманським племенем бургундів (нібелунгів), яке у 436 р. захопили гуни. Це монументальний твір, що включає 39 “авентюр” (пісень, частин) і має 9 тисяч рядків.

Саме в період середньовіччя остаточно складається образ лицаря (рицаря) як взірця, що уособлює ряд неодмінних - відповідно до цінностей епохи - достоїнств.

Зазвичай лицар мав походити з хорошого роду, але іноді у лицарі посвячували за виняткові воїнські подвиги. Згодом - і все частіше в міру розвитку міст - можна було купити цей привілей. Зростання ролі бюргерства змусило еліту виробляти кодекс, який можна було б протиставити намірам “третього стану” підніматися на все вищі щаблі у суспільстві. Тому в куртуазній літературі герой неодмінно вихвалявся чудовим генеалогічним деревом. Лицар мав бути вродливим, що звичайно підкреслювали його шати, рясно прикрашені золотом і коштовним камінням; пасували вбранню обладунок і упряж. У хроніста четвертого хрестового походу слово “благородно” означало те саме, що й “благо”, “розкішно”, “пречудово”. Лицар мав бути сильним, бо інакше не зміг би носити обладунок вагою 60-80 кілограмів. Найстрашніше обвинувачування для лицаря - брак мужності. Щоб уникнути звинувачення у боягузтві, лицар ладен забути про успіх справи, якій служить.

Двобої лицарів із закритим обличчям є в куртуазних романах темою трагічних історій, в яких лицар, піднявши забрало переможеного, переконується, що вбив близького родича або улюбленого друга. Звичай закривати обличчя забралом пояснюється, на думку Монтеск'є, тим. що дістати удар в обличчя вважалось особливо ганебним: вдарити в обличчя можна було тільки людину низького звання.

Коли ми сьогодні говоримо про лицарську поведінку, то звичайно маємо на увазі ставлення до ворога і ставлення до жінки. Славу здобувала не стільки перемога, скільки поведінка в бою. Загибель ставала добрим завершенням біографії, бо лицарю було важко примиритися з роллю немічного старця. “Правила гри”, обов'язкові в бою, диктувалися повагою до ворога, “ігровим” ставленням до життя, гуманністю і наданням супротивнику рівних шансів. Якщо супротивник упав з коня (а в обладунку він не міг піднятися в сідло без сторонньої допомоги), то той, хто вибив його з сідла, теж злізав з коня, щоб вирівняти шанси. “Я ніколи не вб'ю лицаря, який упав з коня! - проголошував Ланселот. - Боронь Боже зазнати такої ганьби!” Лицар не добиває людину похилого віку, “доозброює” супротивника (Ланселот, лицар без страху і докіру, не міг пробачити собі того, що у запалі бою вив двох неозброєних лицарів, а коли помітив це, було вже запізно. Він обіцяв податися на прощу пішки, в самій лише полотняній сорочці аби замолити гріх). Він не вбиває противника зі спини.

“Воювати і любити!” - таке гасло лицаря, бути закоханим - його обов'язок. У піснях Марії Французької говориться про славного лицаря, який не звертав уваги на жінок. Це велике зло і провина перед природою, зауважує автор. Кохання повинно бути взаємно вірним, має долати серйозні труднощі і тривалу розлуку.

Звичайною темою куртуазного роману є випробування вірності. В одній з балад Марії Французької батько обіцяє віддати за лицаря доньку, якщо той без перепочинку віднесе її на руках на вершину високої гори. Дівчина, від щирого серця бажаючи коханому успіху, морить себе голодом і вдягає найлегшу сукню, аби допомогти йому. Історія, одначе, закінчується трагічно: лицар на фініші падає мертво.

Кохання неможливе без таємниць і потаємних зустрічей, без ревнощів та страху втратити кохану. Оскільки у шлюбі цього всього немає, то святість сім'ї для лицаря нічого не важить. Культ жінки досить умовний: “Слуга в коханні, пан у шлюбі” - так характеризує істинне становище лицаря один з дослідників. Рукоприкладство було справою звичною у сім'ях знаті. Подружня невірність, для чоловіків прийнятна річ, у жінок каралася (в легендах епохи) спаленням на вогнищі. Щоправда, коли засуджену з розпущеними косами і в полотняній сорочці вели до місця покарання, в останню мить звичайно з'являвся лицар, ладний мечем довести будь-кому її безвинність, причому безвинність ця, всупереч будь-якій очевидності, виявлялася незаперечною. Емоційне життя середньовічного простолюдина тяжіло немовби до двох полюсів - християнської літургії (вона живила чуттєвий світ людини піднесеними, релігійними мотивами) і карнавальної, сміхової стихії.

Карнавальні, як узагалі всі обрядово-видовищні форми, організовані на підставі сміху, вважає М.М. Батхін, начебто будували по той бік усього офіційного другий світ і друге життя. Це особливого ґатунку двомірність, без урахування якої ні культурну свідомість середньовіччя, ні навіть культуру Відродження не можна вірно пізнати й оцінити. Знову ж, за М.М. Батхіним, цілий неосяжний світ сміхових форм та проявів протистояв офіційній і серйозній (за тоном) культурі. Вони були позацерковні, позарелігійні і вельми різноманітні. Насамперед - це свята карнавального типу на майданах: багатоденні, зі складними дійствами й походами на майданах і вулицях. Важливе в них те, що карнавал - не видовище, у ньому живуть усі, бо за своєю природою він всенародний. Поки карнавал триває, для жодної людини немає іншого життя, крім карнавального; від нього нікуди не подінешся, бо карнавал не знає кордонів. Протягом карнавалу живуть за законами карнавальної свободи (як в античному Римі під час сатурналій): це тимчасовий вихід за межі звичайного життя, коли дозволено дуже багато з того, що звичайно заборонено або осуджується, коли відміняються всі ієрархічні відносини, привілеї, норми, панує особлива форма вільного фамільярного контакту між людьми, відокремленими у звичайному житті нездоланними бар'єрами цивільного, майнового, службового, сімейного і вікового стану, коли треба неухильно виконувати етикет і дотримуватися пристойності. Під час карнавалу можна пародіювати всі серйозні церемоніали: прославляння переможців на турнірах, церемонії посвячення у лицарі та ін.

Крім карнавалів у власному розумінні слова влаштовувалися також “свято дурнів” і “свято осла”. Навіть так звані храмові свята супроводилися ярмарками і різними врочистостями на майданах за участю велетнів, карликів, потвор, “учених” звірів. Блазні й дурні були незмінними учасниками громадських і побутових церемоніалів та обрядів.

Постійне роздвоєння життя на релігійне й мирське найкраще ілюструється ситуацією із середньовічним театром, в якому ці два начала постійно змагаються. Серед джерел середньовічного театру також знаходимо літургію і карнавальну стихію - це балади і танцювальні пісні трубадурів, вистави сільських жартівників і танцюристів, які поступово стають професіональними витівниками-гістріонами.

Щодо літургічної (церковної) драми, то вже у ІХ ст. театралізується меса, виробляється ритуал читання в особах епізодів легенд про народження Ісуса Христа, про його поховання і воскресіння. З часом літургічна драма від простих сценок переходить до складніших - з костюмами, режисерськими інструкціями. Усе це роблять самі священики. Надалі драма відокремлюється від меси, переходить з латини на місцеву мову, в ній з'являються побутові деталі, природні жести (“Похід пастухів”, “Похід пророків”). Щоб не позбавитися послуг театру (не будучи в змозі підкорити його), церковні власті виводять літургічну драму з-під склепіння храму на паперть. Народжується напівлітургічна драма (середина ХІІ ст.). Але тепер уже міська юрба диктує їй свої смаки, змушуючи показувати вистави у дні ярмарків, а не церковних свят, давати побутове тлумачення біблійним сюжетам. Особливо любила публіка сцени з бісами, наділяючи їх рисами середньовічного вільнодумця. У ХІІІ ст. комедійний струмінь у театральному видовищі заглушався театром міраклю, який теж мав своєю темою життєві, але звернені до релігії події. Саме слово “міракль” перекладається з латинської як “чудо”. І справді, всі колізії у цьому жанрі завершувалися втручанням божественних сил. - св. Миколи, Діви Марії тощо. Але і в ці сюжети проникали реальні біди й прикрощі людей через недосконалість життя (“Міракль про святого Миколу”, “Міракль про Роберта-диявола”).

Основним видом мистецтва у романський період була архітектура. Її можна назвати церковною, тому що церква була головним замовником шедеврів мистецтва. Важливим архітектурним завданням стало створення кам'яного монастирського храму, який задовольняв би вимоги церковної служби. Церковна романська архітектура опиралася на досягнення каролінзького періоду і розвивалася під впливом античного, сірійського, візантійського та арабського мистецтв. Головним типом храму була базиліка, але вже значно ускладнена в плані та композиції. Внутрішня частина храму прикрашалася монументальними розписами - фресками.

Головні великі будівлі - це замки-фортеці, або храми-фортеці. Вони були кам'яні, товстостінні зі зводами, простими та суворими зовні. Форми романської культової архітектури (великі площини) сприяли розвитку монументального живопису, що процвітав з ХІ ст. Для романського стилю характерні прості вертикальні та горизонтальні лінії, напівциркулярні віконні та дверні арки, аркади. Візуально вони виглядали досить вузькими. Такі риси надавали храму вигляд величності та суворості.

Новим у еволюції християнського храму стала поява скульптури на фасадах церковних будівель. Поступово відроджувалось мистецтво кам'яної монументальної скульптури у формі рельєфа на площині. Романська скульптура досить виразна. Фігури різні за розміром, розміщені у межах вертикальної поверхні у строго ієрархічному порядку. Христос завжди більший за ангелів і апостолів, які, в свою чергу, більші за простих смертних. Людські фігури втрачають матеріальність, об'ємність виражена мало, пропорції вільні, одяг спадає складками, що нагадують орнамент, створюючи образну декоративність.

Для романського мистецтва характерне звернення до всього незвичного, фантастичного. Це зображення істот, у яких поєднуються фігури звірів, птахів, людини. У них простежуються пережитки народних уявлень епохи варварства.

У Західній Європі скульптурні твори, в основному, виготовлялися переважно із каменю та піщанику, в Італії - з мармуру. Поширеним було лиття з бронзи, різьблення скульптури з дерева.

Пам'ятками романського зодчества є міські собори у Вормсі, Шпейєрі та Майнці (Німеччина), собор Нотр-Дам ла Гранд у Пуатьє, собори в Тулузі, Орсивалі, Арлі, Велезі (Франція), собори в Оксфорді, Вінчестері, Норичі, Даремі (Великобританія) та в інших європейських країнах.

4. Романське мистецтво на території сучасної Європи

Характерною ознакою середньовіччя була збройна боротьба за владу к феодалами. Найбільший феодал - церква - активно втручалася в усобні війни, хрестом і мечем захищаючи свої права.

У більшості європейських країн в XI-XII ст. панівним стилем був романський. Найінтенсивніше в цей час розвивалася архітектура. Храми, композиційно розвивали форму базиліки, всередині поділялися на окремі частини. Конструкції романських храмів внаслідок недостатнього рівня будівничої техніки були надто важкими. Хрестові або циркульні склепіння утримували масивні стіни, вежі, важкі стовпи. Тринефні базиліки часто оздоблювалися рельєфами.

У цивільному будівництві романський стиль представлений феодальним замком - фортецею з донжоном - круглого, зручною для оборони сторожовою вежею.

Романські будівничі, виходячи передусім із стратегічних міркувань, стосували споруди перга за все для військових потреб. Протягом ХІ-XII ст. сформувався і тип середньовічного міста, яке забудовувалося стихійно. Серед численних халуп ремісників височіли храми й будинки багатіїв. У XII ст. виникають перші кам'яні ратуші.

Разом з архітектурою розвивалися настінний живопис і монументальна скульптура. Вони також підпорядковувалися інтересам церкви. Звідси і символічний характер зображень. Головне місце в живопису й скульптурі займали сюжети з Біблії та Євангелія. Христа зображали завжди більшим, ніж святих. Високим декоративним рівнем виконання відзначалася книжкова мініатюра, де особливу роль відігравали орнаменти - умовні зображення птахів і фантастичних істот.

У Франції раніше від інших феодальних держав склався романський стиль. Собори півдня країни і нині вражають своєю величчю. Для них характерне органічне поєднання з природою. Головний західний фасад храму і вівтарна східна частина щедро оздоблювалися скульптурою, центральний неф у багатьох випадках був значно вищим від бокових. Вертикалі башт, напівкруглі виступи невеликих капел в абсиді, видовжений хрест, покладений в основу композиції будови - усе це визначало приналежність будови до певної архітектурної школи.

Безкінечні війни, походи хрестоносців на Близький Схід сприяли будівництву фортець. Своєрідною була й архітектура замків. Серед романських фортифікаційних споруд найкраще збереглася оборонна цитадель міста Каркасона.

Розвивався романський стиль і в архітектурі феодальної держави. До найкращих пам'ятників німецького зодчества цього періоду слід віднести собори в Вормсі, Шпеиєрі та Майнці.

Недоступною фортецею височіє над містом собор у Вормсі (1181-1234). Його чотири кутові вежі, паче грізні вартові, охороняють споруду. Чіткі геометричні форми, вузькі вікна-бійниці, могутні стіни, скупо декоровані аркадами та архітектурними поясками під карнизами,- все це символізує недоступність споруди.

Німці створили чимало оборонних замків. Найбільші серед них, так звані імператорські фальци, позначені грандіозним розмахом, з численними складами, конюшнями, житлами тощо.

Стратегічно передбачливі феодали надійно будували їх. Наприклад, тюрінгський ландграф звів споруду на високій скелі біля перехрестя доріг, що вели з Гесена в Тюрінгію і таким чипом контролювали усю місцевість.

На мистецтво Італії впливала своєрідність її історичного розвитку, В гостру політичну боротьбу тут включилися і феодали, і окремі міста-держави.

Країна впродовж багатьох століть була ареною боротьби з іноземними загарбниками. Італійське мистецтво зазнавало різноманітних впливів. На півдні, в Сіцілії та Венеції відчувалися впливи Візантії, у північних районах Ломбардії виявився романський стиль. Своєрідністю позначено мистецтво Рима, Тоскани. Найбільш знаменита споруда Венеції - собор святого Марка був завершений в період готики.

Романська архітектура народилася у Ломбардії, що межувала з державами по той бік Альп. Міський комунальний лад забезпечив розвиток у ній середньовічної культури. Ломбардські храми виділялися красою декору, багатством арочок, колон. Будівничі звертали особливу увагу на оздоблення порталів. Білий мармур облицювання надавав спорудам святкового вигляду.

Типовим зразком італійської архітектури с церква Сап Дзено у Вероні, що має струнку давшицю. Фасад церкви прикрашений порталом з виступаючим навісом, декоративний, з численними рельєфами. Такий тип фасаду характерний для багатьох ломбардських споруд.

Ще більш урочисто і святково сприймаються споруди знаменитого ліванського ансамблю, куди входять собор, кампаніла (так звана "падаюча вежа") і баптистерій, розміщені за межами міської забудови. Фасад собору поділяється рядами струнких аркад, розташованих у кілька ярусів. Такими самими аркадами декорована падаюча вежа.

Романська культура Іспанії, зокрема архітектура пов'язана з історичною долею цієї країни - війною проти арабів (реконкістою), які в VII ст. захопили майже весь Піренейський півострів. На звільненій території утворилося ряд держав: Леон з Галісією, Каетідія, Наварра, Арагон, Каталонія. Французькі ордени монахів, які дбали про поширення своєї влади в Іспанії, вели будівництво нових споруд у романському стилі. Типовим романським храмом, близьким до французьких зразків, є собор у Сант-Яго де Компостела (1078-1128). Проте в романських спорудах Іспанії відчутний вплив мавританського стилю. Це спостерігається насамперед в орнаментальних прикрасах, у композиціях арочок, у використанні мінаретів.

Архітектуру Іспанії, так би мовити, формували війни. Майже всі будівлі нагадують фортеці з недоступними стінами, численними вежами, вузькими проходами. Вони займали вигідне для оборони місце, часто споруджувалися в горах. Зразком середньовічного міста-фортеці може бути Авіла, розташована серед скелястих вершин. Грізні мури з вежами великим кільцем оточують її. Вузенькі вулички, будинки замкового характеру нагадують суворі часи раннього середньовіччя.

Вплив романської культури спостерігається і в Англії. Зв'язок Апглії з континентом зміцнився після завоювання її 1066 р. герцогом Нормандії Вільгельмом Завойовником. Це прискорило процес феодалізації і зблизило англійську культуру з французькою. Романські собори з монастирями складали тут єдине ціле. Вони, як правило, були оточені рядом прибудов, стіни яких не виглядали масштабно, бо мали численні прорізи аркад, вікон. Собори в Ілі й Дерхемі належать до характерних романських культових споруд.

Романський стиль поширився в усіх європейських країнах. Розпиток ремесел і промислів сприяв розвитку міст у найбільшому місті Чехії Празі, яка була заснована в IX ст., у XII ст. виріс красивий білокам'яний собор св. Іржі. Замковий характер мала й архітектура Польщі. Тут широко застосовувалися ротондові (круглі) споруди. У скандинавських країнах романський стиль склався під впливом німецького та англійського мистецтва.

Романські споруди щедро оздоблювалися скульптурою. Скульптурні постаті були різними щодо пропорцій і масштабів (це залежало від того, кого зображували, і від форм архітектури). Так, статуї, розміщені па колопах, були вищим ніж ті, що знаходилися па фризах. Працювали скульптори в основному з каменем. Романським скульптурним творам у Франції властива сувора канонізація сюжетів і самих образів. Перші скульптури являли собою спроби пластичного осмислення форми капітелі шляхом введення до неї людської постаті. Поступово розвиток романської пластики приводив до посилення емоційного начала (портал церкви Сен П'єр в Муассану, початок XII ст.).

Розвиток романської пластики у Франції завершують скульптури біблійних персонажів і святих на західному, так званому "королівському" порталі собору в Шартрі. Реалістичне світосприймання художника особливо виявляється в статуях, розміщених на консолях, жести постатей надзвичайно виразні, художник одягає їх в сучасний йому одяг.

У Німеччині скульптура прикрашала здебільшого не фасад, а інтер'єр храмів. Використовувалися різні види декоративної пластики: бронзові та кам'яні надгробки, дерев'яні пульти, світильники тощо. Використовувалася техніка литва. Важливою подією було створення бронзових дверей для церкви св. Михайла в Гільдесгейш. На дверях - шістнадцять рельєфів на сюжети з Біблії і Євангелія. Виразні щепи про вигнання Єли з раю, втеча з Єгипту, суд Шлгата тощо.

Оригінальний монумент, що зображує лева, стоїть перед замком у Брауншвейгу. Динаміка напруженого тіла, поривчастість хижої постави, оскал пащі - все це створювало повний життєвої сили образ, що символізував безмірну владу і войовничість князя.

Своєрідністю позначений розвиток іспанської скульптури цього періоду. На пластику досить помітно вплинуло арабське мистецтво. Тут, зокрема, була поширеною дерев'яна розмальована пластика - важливий вид народного мистецтва. Романський стиль виразніше виявився у скульптурах Портика слави собору Сант-Яго де Компостела, виконаних майстром Маттео в 1183 р. Численні фігури святих, пророків і апостолів підкоряють життєвістю виконання, індивідуальністю характерів.

В інших європейських феодальних державах і князівствах романська скульптура відзначалася певною умовністю, площинністю, схематизмом.

У зв'язку з романською архітектурою розвивався монументальний живопис. Живописні зображення були площинними, трактувалися умовно. Велику роль відігравала символіка образів. Розміри постатей мали ієрархічний характер. Фігура Христа завжди була більшою, ніж фігури ангелів і апостолів.

Для романського мистецтва релігійні мотиви були головними. Проте дуже часто зображувалися фантастичні істоти, використовувалися сюжети :І народних казок. У розписах бачимо і музик-скоморохів, акробатів. Роботи виконувалися в техніці фрески, за винятком Італії, де візантійські мистецькі традиції знайшли своєрідне втілення в мозаїчних композиціях. Монументальний живопис набув значного розвитку у Франції. Тут величні собори оздоблювались яскравими розписами. Художники створювали композиції, які вражали розмахом фантазії. Художник міг, наприклад, поруч із святими намалювати семиголових драконів, фантастичних комах тощо. Саме так і зробив автор фресок "Боротьба архангела Михайла з драконом", "Побудова Вавілонської вежі", що виконані в церкві Сен Са-БЄН сюр-Ґартап (область Пуату).

Пам'ятники живопису Франції за кольором фону умовно відносять до двох шкіл: "школи світлових фонів", яскравим прикладом якої є згадані фрески з церкви Соп Савеп, і "школи сипіх фонів" з центром у знаменитому бургундському монастирі Клюні.

Романський живопис Німеччини підпорядковувався головним чином архітектурі. Святих малювали в урочистих, застиглих позах. Більш реалістично художники зображали сюжетні сцени, наприклад зцілення Христом прокаженого.

Впливи візантійського мистецтва поширилися в романському живопису талії. Це виявилося, зокрема, у мозаїчних циклах собору в Чефалу (1148-1189 рр.), творцями яких були грецькі майстри.

Візантійські впливи простежуються також у живопису Венеціанської республіки, проте тут, наприклад, у мозаїках собору Рапенни вже не витримана канонічна сувора послідовність у розміщенні розписів, якої додержувались майстри Візантії, Багато пам'ятників романського живопису збереглося в Іспанії.

Найдавнішими пам'ятниками книжкового мистецтва Франції є Апокаіїпсис із Сен-Севера (1028-1072), Біблія Хардінга, позначені впливами саксонської мініатюри.

Великих успіхів книжкове мистецтво досягло і в Англії. Найбільш ранні рукописи X ст., створені представниками вінчестерської і кептерберійської шкіл, щедро оздоблені й ілюстровані. Це знаменитий "Бевгедікціонал в. Етельпольда" і біблія Кедмона. У ХІ-XII ст. багато книг з ілюстраціями насичені побутовими сценами, зображеннями рицарів, воїнів і монахів. У романському мистецтві розвивалися різьблення, литво, карбування, ткацтво, ювелірна справа, килимарство, мистецтво емалі. Всесвітню славу, наприклад, здобули емалі, що вироблялися у французькому місті Ліможі. Романське мистецтво підготувало перехід до наступного етапу розвитку західноєвропейського мистецтва - готики. Порівняно з попереднім періоди у будівельному і художньому відношенні романська архітектура була фоком вперед. Вона втілювала ідею колективної праці людей, Архітектурі підпорядковувалися всі інші види мистецтва, зокрема скульптура і живопис. І у цих галузях спостерігаємо значні якісні зміни у художньому пізнанні світу.

Висновок

Яскрава стилістична єдність в різних видах мистецтва і всіх регіонах характерна для готичного стилю, а передуючий йому стиль романський є стилем “пошуку єдиного стилю”. У кожній з молодих європейських країн прагнення до стильової єдності мистецтва виражалось у своєрідний спосіб: кожне королівство виробило свій більш або менші значно відрізнялося від романського мистецтва Італії, а німецький романський стиль відчутно різниться від англійського. Важливе місце посідала архітектура, як один із видів образотворчого мистецтва. Саме на архітектурі було сконцентровано увагу західноєвропейців, друге місце посідала скульптура, а такі важливі види мистецтва як іконопис, фреска, мозаїка перебували в тіні.

Вплив церкви, що прагнула підкорити собі все духовне життя суспільства визначив обриси Середньовічного мистецтва в Європі. Основним взірцем образотворчого мистецтва Європи були пам'ятки церковної архітектури. І не тільки тому, що церква була головним замовником художніх творів, а й тому, що середньовічне мистецтво формувалося під впливом релігійного світопорозуміння. Формула “мистецтво - біблія неписьменних” зберегла значення протягом усього середньовіччя. Головною задачею художника було втілення божественного начала, а з усіх почуттів людини перевага віддавалась стражданню, бо по вченню церкви, це вогонь, що очищає душу. З незвичайною яскравістю середньовічні художники зображали картини страждань і бідувань. Але скульптуру і живопис середньовічної Європи не слід розглядати тільки як втілення релігійних догматів, а й у світлі їх доступності широким масам. Церква виступала як ідейний керівник, а створювали всі витвори прості ремісники, бо народна творчість впліталася в декоративне оздоблення чужих християнству жонглерів, мисливців, чудовиськ, звірів.

Закріпити оцінку мистецтва середньовіччя як побудованої на старих традиціях, на повторенні, дублюванні, раніше досягнутого, нездатної до новацій, допоміг Леонардо да Вінчі. Критикуючи творчий метод тогочасних художників, він писав, що після римлян живописці “наслідували один одного вік у вік, увесь час штовхали це мистецтво до занепаду”.

Список літератури

1. Абрамович С.Д. Церковне мистецтво. - К.: Кондор, 2005.

2. Арсланов В.Г. История западного искусства ХХ века. - М.: АкадемПроект, 2003.

3. Всеобщая история искусств: В 6 тт. - М. - 1956. - Т 3.

4. Гнедич П.П. История искусств с древнейших времен. - М.: Летопись, 2000.

5. Гомбрих Е. История искусства. - М.: АСТ, 1998.

6. Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. - М.: Искусство, 1987.

7. История европейского искусства от античности до конца XVIII в. - М.: АН СССР, 1963.

8. История зарубежного искусства / Под ред. М.Т. Кузьминой, Н.Л. Мальцевой. - М.: Изобр. искусство, 1984.

9. Щербаківський В. Українське мистецтво. - К.: Либідь, 1995.

10. Янсон Х.В., Янсон Е.Ф. Основы истории искусств. - СПб.: Азбука-классика, 2002.