Культура в середньовічній Західній Європі

Реферат

Тема: Культура в середньовічній Західній Європі

Вступ

Соціокультурна ситуація в середньовічній Західній Європі. Християнська теологія і церква, їх роль в феодальному суспільстві. Священна інквізиція. Орден ієзуїтів. Середньовічні школи і університети. Схоластика. Греко-арабська спадщина, Фома Аквінський та його «Сума теології». Західноєвропейська наука. Алхімія як феномен середньовічної культури. Роджер Бекон і дослідне ЗНРНЯ. Містика. Латинська література ХІІ-* XIII ш. Героїчний епос. «Пісня про Роланда», «Пісня про Нібелунгів». Поезія трубадурів. Ли* царський роман. Образотворче мистецтво
Варварське завоювання Римської імперії в V ст. сприяло занепаду античної культури: варвари руйнували Міста, де булр зосереджено культурне життя, знищували пам'ятники античною мистецтва, бібліотеки. Перехід до натурального господарства, порушення торгівеьних, економічних, політичних і культурних зв'язків обмежували кругозір західних європейців того часу. Глибока криза пізньоантичного суспільства сприяла посиленню християнства, яке в IV ст. стало державною релігією і мало величезний вплив на ідейне життя суспільства. Занепад культури в період раннього середньовіччя пояснюється в значній мірі тією церковно-феодальиою ідеологією, які вносилася в життя нового суспільства католицькою ііерк* вою. Люди виховувались в дусі релігійно-аокетичного світогляду; кожен віруючий повинен був у своєму земному житті готуватися до перебування в вічному загробному світі; для цього церква рекомендувала пости, молитви, покаяння. Людське тіло розглядалось як в'язниця для душі, котру треба було звільнити для вищого блаженства.

1 Основні тенденції релігійних поглядів середньовічної культури

Дослідження свідчать, що в середньовічній культурі існували дві фундаментальні тенденції -- тенденція Кассіодора Сенатора (близько 487--578 pp. н. є.), що об'єднав християнську традицію і світське знання, і тенденція Бенедикта Нурсійського, що жив майже в той же час. Протягом століть вони співіснують і взаємодіють. Однак традиція святого Бенедикта відображала позицію неприйняття культури «віку цього» певною частиною ідеологів початкового християнства і призвела до духовного диктату церкви в середні віки; традиція Кассіодора -- до становлення світської культури.
В подальшому, однак, активну політику в області культури починають проводити римські иапи, підкорю-ючи її рішенню ідеологічних і соціальних задач. Найбільш яскраво смисл культурної діяльності римських пап виявився під час правління папи Григорія І (590--604 pp. и. е«).

На відміну від Кассіодора, цього «останнього римлянина», який заснував першу середньовічну майстерню письма і поєднав в її діяльності античні та християнські культурні традиції, Григорій І вважає абсолютно недопустимою доктрину мирного співіснування різних ідеологій. «До чого вся ця марнота мирських анань,-- читаємо в його «Діалогах про життя італійських отців і про безсмертя душі»,-- яку користь можуть принести нам пояснення граматиків, котрі здатні скоріше розбестити нас, ніж наставити на путь істини? Чим можуть допомогти нам роздумування філософів Піфагора, Сократа, Платона і Арістотсля? Що дадуть пісні нечестивих поетів -- Гомера, Вергілія, Менандра -- читаючим їх? Яку користь, запитую, принесуть християнській родині Саллюстій, Геродот, Лівій, історики-язичники? Чи можуть Гракк, Лісій, Демосфен і Туллій суперничати своїм ораторським мистецтвом з чистим і ясним ученням Христа? В чому корисні нам вибагливі вигадки Флакка, Соліна, Варро-на, Плавта, Цицерона?» Такого роду нетерпимість в області культури, суттєвим елементом якої є релігія Христа, сприяла зростанню нетерпимості до інакомислячих єдиновірців і згодом стала однією із культурних основ для створення священної інквізиції.
В середні віки зростали доходи і володіння церкви, посилювалась її могутність. На Заході в умовах відсутності стабільної централізованої влади вона накопичила значні багатства, які були залишені їй королями варварських держав, що виникли на території Західної Римської імперії. Значущість католицької церкви була зумовлена виключним значенням релігії в середні віки -- вона являла собою ідеологічну форму позаекономічного примушення, що складала суттєву рису класових відно-син в феодальному суспільстві. Релігійна ідеологія була поставлена на службу ідеї бога, котрий гарантував непорушність існуючого суспільного ладу, що являв собою частину космічного, природного порядку.

Необхідно враховувати і той момент, що в середньовічній культурі існує різниця між «вченою вірою» і «вірою народа». Перед нами своєрідний парадокс середньовічної культури, що породжений зустріччю, пересіченням народної культури з культурою «вчених», освічених людей, книжної культури, взаємодією фольклорних традицій з офіційною церковною доктриною. В зв'язку з цим виникає питання; яким чином здійснювався зв'язок між цими «вірами», що зумовлювало їх «пересічення», взаємодію? Дослідження показують, що тут слід говорити про три риси: легітимність, аграрпість і нетерпимість.

Дійсно, римський народ після 382 p., а також германські та слов'янські племена сприймали християнську віру шляхом хрещення їх вождів і дружин. В цей момент вожді брали на себе обов'язок підкорюватись папі в області духовного життя і в області деяких тодішніх справ. Християнізація вождів була тотожна християнізації племен і народів згідно з давно пануючим принципом «cuis regio, eus religio». В силу цього правового принципу християнином став кожний член племені або народу, чий владика прийняв християнство. Оскільки християнство було державною релігією, остільки покора світському I духовному владиці спричиняла легітимізацію християнства. Таким чином, легітимність є першою із вказаних вище рис.
Християнська теологія являє собою цілісну систему уявлень про Всесвіт, природу. Згідно з її принципами бог створив Всесвіт, виступає гарантом його існування і кінця, по його волі ангели переміщують на небосхилі небесні тіла; він служить причиною всіх незвичайних явищ. Бог уявляється грандіозною космічною силою, що несе відповідальність за сталість обертання небесних сфер і ситуації, порушуючи їх рух. В народній уяві бог був тією силою, що посилала дощі або засуху, мороз чи тепло, морові пошесті, громи та блискавиці. На мовах учених теологів і простих людей висловлювались одні й ті ж риси, в обох випадках бог виступав богом природи -- космічною силою, від якої залежить благополуччя чи голод, дивлячись, який врожай. Тому аграрність -- друга риса.
Релігійна універсальність, основана на юридичному І аграрному характері індивідуальної релігійності, в ре-Ноні свого існування не могла бути терпимою ні до релі-Нйної індиферентності, ні до інаковір'я.

Згідно з тодішніми уявленнями неконформістська поведінка порушувала порядок природи -- загрожувала розладом суспільній стабільності та порушенням ритмів природи, тобто спричиняла катастрофічні наслідки. Якщо хтось не приймав віру, він не вписувався в існуючий соціальний устрій. Натовп влаштовував над ним самосуд; власті, захищаючи його перед сваволею погано стримуваної совісті, ставили перед судом. Міцний зв'язок існуючий між церквою, державою і суспільством, приводив до того, що кожний, хто хотів жити в суспільстві, повинен бути одночасно і християнином

Християнство в феодальному суспільстві Західної Європи виконувало функцію ідеологічного інтегратора, що призвело до консолідації його організації -- римсько-католицької церкви, що являє собою ієрархічно централізовану систему на чолі з римським папою і прагне до володарювання в християнському світі. Вікові надбання папської теократії засновані на двох взаємовиключних принципах -- аскетизмі (відречення від миру) та всесвітньої влади (володарювання над світом). Історія середніх віків Західної Європи свідчить про взаємний зв'язок цих принципів. Аскетизм, відречення від світу і віра в бога служили могутнім інструментом в руках католицької церкви для досягнення її цілей.

2 Значення східної науки для західної Європи

З XI ст. внаслідок хрестових походів Західна Європа познайомилася з культурою Сходу і Візантії Виникли «ові культурні центри в Іспанії та Сіцілії. На латинську мову перекладалися праці грецьких і арабських вчених: Птолемея, Архімеда, Галена, Гіпократа, Авіценни, Авер-роеса та ін. Знайомство з цими працями сприяло розповсюдженню в XIII ст. вільнодумства і раціоналізму, в першу чергу в Паризькому університеті. Магістри цього університету Аморі Бенський та Давид Динанський висловлювали думки про те, що бог в розумінні католицької церкви не існує, що він -- у всій природі, зливається з нею. Це пантеїстичне уявлення здобуло значне поширення. Жорстоко переслідуючи подібні погляди, церква сама зробила спробу пристосувати вчення Арістотеля для обгрунтування догматів католицької віри.

Значними схоластами ортодоксального напрямку були Альберт Великий (1193--1280 pp.) та Фома Аквінський (1225--1274 pp.). Альберт Великий був шанувальником Арістотеля, автором багатьох творів богословського природознавчо-історичного характеру. Фома Аквінський створив своєрідну енциклопедію католицького богослів'я «Сума теології», в якій всі питання пізнання природи І суспільства розглядалися в ортодоксально-католицькому дусі. Він виробив загальні принципи католицького богослів'я, які і сьогодні вважаються церквою непорушними. Висуваючи ідею гармонії віри та розуму, Фома Аквінський, проте, підкорив науку богослів'ю (наука -- Служниця богослів'я).

Наука в середні віки була в основному книжною справою, вона спиралася головним чином на абстрактне мислення. При безпосередньому звертанні до природи наука користувалася, як правило, методами спостереження, дуже рідко -- експерименте; вбачала свою ціль не в тому, щоб сприяти перетворенню природи, прагнула зрозуміти світ таким, який він з'являється в процесі Споглядання, що не втручається в природний хід подій І не користується міркуваннями практичної користі. В цьому відношенні середньовічна наука була антиподом як науки Нового часу, так і середньовічної техніки. Саме остання була початково носієм духу перетворення, що в XVI--XVII ст. став домінуючим і в науці. Слід при цьому пам'ятати, що середньовічна техніка пронизана інтелектуальним началом, і це виражено в вислові Бенедикта Нурсійського «Ora et labora». Техніка повинна облагороджувати працю, а праця -- життя.
Інтелектуальний підхід до праці та техніки став ето-сом, що пізніше мав вплив на Лютера і Кальвіна; етос праці згодом став світським етосом буржуазії. Можна сказати, що етос праці став невід'ємним елементом західноєвропейської культури; від нього залежить всезнання, техніка, промисловість.

В середньовічній науці виділяються чотири великих напрямки. Перший -- фізико-космологічний, ядром якого є вчення про рух, на основі натурфілософи арістотеліз-Му він поєднує масив фізичних, астрономічних і математичних знань, що підготували грунт для розвитку математичної фізики Нового часу. Другий -- вчення про світло- оптика в вузькому смислі слова є частиною загальної доктрини -- «метафізики світла», в рамках якої будується модель Всесвіту, що відповідає принципам неоплато-нізма. Третій --науки про живе: вони розумілись як науки про душу, що розглядалась як принцип та джерело і рослинного, і тваринного, і розумного життя, і містили багатий емпіричний матеріал та систему арістоте-Лівського напрямку. Четвертий -- комплекс астролого-медицинських знань, до якого в певній мірі примикає також вчення про мінерали, і алхімію слід виділити як особливий напрямок середньовічної науки.

Алхімія являє собою специфічний феномен середньовічної культури -- щось цілісне, що містить у собі такі компоненти, як наукові узагальнення і фантазія, раціональна логіка і міфологія. Алхімічний рецепт -- це форма пізнання природи, пов'язана із особливостями середньовічного мислення. Згідно з християнською догматикою світ є вироб (Лактанцій), тобто світ вийшов із рук бога завершеним, досконалим. Ось чому будь-яка дія --лише коментування світу, копіювання зразка. Фундаментальною особливістю середньовічного мислення є його рецептурний характер, пов'язаний з його авторитарністю та ієрархічністю, причому середньовічний рецепт -- і Дія, і священнодійство одночасно. Таким чином, в алхімії нібито разом відбуваються ірраціоналістична і раціоналістична тенденції середньовічної культури Заходу.

Раціоналістична тенденція середньовічної культури яскраво виявилася в працях англійського вченого-монаха фраицісканського ордена Роджера Бекона (1214-- 1292 pp.). Він був одним з перших, хто наполягав на необхідності дослідного пізнання природи, протиставляючи дослідне знання хибним авторитетам. В своїх творах, головним з яких була «Велика праця», він висуває ряд незвичайних здогадів, мріє про літальні апарати, підйомні крани, що полегшують працю людей. Р. Бекон установив способи здобування багатьох хімічних речовин, склав рецепт пороху, його творам католицька церква оголосила анафему, а сам він провів 14 років в ув'язненні.
Крім схоластики в середні віки існували інші напрямки філософії та богослів'я, що вели боротьбу із схола» етикою. Одним із таких напрямків була містика, чиї представники заперечували необхідність вивчення Арі-стотеля і користування логічними доказами віри. Містики вважали, що релігійні доктрини пізнаються не за допомогою розуму і науки, а шляхом інтуїції, осяяння або «споглядання» молитв і «неспання».

В XII--XIII ст. під впливом шкільної та університет-1 ської освіти в містах Західної Європи розвивалась латинська література (на церковні та світські сюжети): вірші з описами природи і викривальні твори, що засуджували пороки духовенства. Особливе місце в цій літературі займала поезія вагаитгв (va'gants -- «бродячі люди»), то з'явилася в Германії, Франції, Англії та Північній Італії. Розквіт поезії вагантів збігався з розвитком школ і середньовічних університетів, носіями цієї поезії були бродячі студенти. їх вільнодумна, бешкетна поезія була дуже далека від аскетичних ідеалів середньовіччя: ваганти йшли по шляху творення чисто світської літератури. Вони оспівували безтурботні веселощі, вільне життя: «Кинемо всі премудрощі, набік учення, насолоджуватися в юності -- наше призначення...» Дуже гостро в їх поезії звучали сатиричні антиклерикальні ноти; вони різко викривали римсько-католицьку церкву: «Рим усіх і кожного грабує потворно, пресвята курія -- це ринок брудний!» Ваганти були пов'язані з традиціями латинської поезії й запозичили у неї віршувальні ритми, навіть коли писали пародії на богослужбові тексти. Іноді в віршах вагантів звучала скорбота на їх безпритульне і нужденне життя: «Не для суєтної марноти, не для розваги -- через гіркі злидні кинув я учення». Церква невтомно переслідувала вагантів і за критику пороків церкви, і за уславлення радощів земного життя.

3 Інквізиція і хрестові походи

До боротьби з містицизмом використовувалися таємне судочинство і тортури, софістичні хитрування і залякування, за допомогою яких у жертв виривали визнання вини. З XIII в. інквізиція (від лат. - розшук) існувала як самостійна установа під владою глави католицької церкви - папи.

Особливо жорстокими були дії інквізиторів в Іспанії. Процвітали шпигунство і доноси, винаходилися витончені методи і страшні знаряддя тортур. Інквізиція поставила собі за мету дати можливість єретикам ще за життя випробувати муки пекла. Жахливіше всього було те, що всі тортури і страти творилися “ім'ям Хріста”. Не “судіть, та не судимі будете, - говорив Христос в Нагірній проповіді. - Бо яким судом судите, таким будеш судимий; і якою мірою міряєте, такою і вам мірятимуть”. Дії інквізиції свідчать про те, наскільки були живучі в середньовічному суспільстві чисто язичницькі відносини до віри і до людини. Адже затвердження віри за допомогою тортур і знущань не може бути названо християнським. З другого боку, самі інквізитори з однаковим завзяттям відправляли на багаття і “чаклуна” і ученого. Інквізитори не визнавали різниці між чародійництвом і наукою, між язичеством і вільнодумством. Бачивши в будь-якому відхиленні думки прояв язичництва і борючись з ним язичницькими ж методами, інквізитори нічого, окрім язичництва, не могли затвердити в середньовічному суспільстві. Ця боротьба обернулася якщо не торжеством язичництва, то принаймні поразкою істинного християнства і у результаті - безрелігійної культури XX ст.

Породженням середньовічної культури в Західній Європі з'явилися хрестові походи, що продовжувалися протягом майже двох сторіч (1096-1270).

Загарбницька мета по відношенню до Близького Сходу прикривалася гаслами боротьби з “невірними” (мусульманами) і захисти “святої землі” (Палестини). Всього було вісім походів, між четвертим і п'ятим походами були Організовані армії дітей-хрестоносців, яких теж використовували в цілях звільнення Єрусалиму. В походах брали участь крупні феодали і рицарство, духівництво і селяни. Були створені духовно-рицарські ордени тамплієрів, госпитальєрів, Тевтонський орден. Походи принесли багато бід країнам Сходу і Заходу, вони сприяли руйнуванню християнських святинь, до числа яких можна віднести життя і мир. Але в той же час хрестові походи зумовили розвиток торгівлі, ремесел, розповсюдження духовного впливу Сходу. Нарешті, походи вплинули на характер європейської культури, що виразилася в схильності до мандрів, до відкриттів, в її турботі і рухливості.

4 Чернецтво і хрестові походи

Античність прагнула ідеалу людини, в якій душити і тіло знаходилися б в гармонії. Проте в реалізації цього ідеалу набагато більше повезло все-таки тілу, особливо якщо мати на увазі римську культуру. Враховуючи гіркі уроки римського суспільства, в якому склався своєрідний культ фізичних задоволень і насолоди, християнство віддало явну перевагу душі, духовному початку в людині. Воно закликає людину до самообмеження у всьому, до добровільного аскетизму, до придушення плотських, фізичних потягів тіла.

Проголошуючи безумовний примат духовного над тілесним, роблячи акцент на внутрішньому світі людини, християнство багато що зробило для формування глибокої духовності людини, його етичного піднесення.

Основними етичним і цінностями християнства є Віра, Надія і Любов. Вони тісно зв'язані між собою і переходять одна в іншу. Проте головній серед них виступає Любов, яка означає перш за все духовний зв'язок і любов до Бога і яка протистоїть фізичній і плотській любові, оголошуваній гріховній і низовинній. В той же час християнська любов розповсюджується на всіх “ближніх”, включаючи тих, які не тільки не відповідають взаємністю, але і проявляють ненависть і ворожість. Христос настійно закликає: “любіть ворогів ваших, благословляйте клянучих вас і ти, що женуть вас”.

Любов до Бога робить віру в Нього природною, легкої і простій, не вимагаючої яких-небудь зусиль. Віра означає особливий стан духу, який не вимагає ніяких доказів, аргументів або фактів. Така віра у свою чергу легко і природно переходить в любов до Бога. Надія в християнстві означає ідею порятунку, яка є цін тралової в багатьох релігіях.

В християнстві ця ідея має декілька сенсів: порятунок від зла в земному житті в потойбічному світі, позбавлення від долі потрапити в пекло на майбутньому Страшному Суді, перебування в раю в потойбічному світі як справедлива подяка за віру і любов. Порятунки удостояться далеко не все, а тільки праведники, ті, хто строго слідує заповідям Христа. В числі заповідей - придушення гордині і пожадливості, що є головними джерелами зла, покаяння в скоєних гріхах, упокорювання, терпіння, непротивлення злу насильством, вимоги не вбивати, не брати чужого, не перелюбствувати, почитати батьків, і багато інших етичні норми і закони, дотримання яких дає надію на порятунок від мук пекла.

Панування релігії не робило культуру абсолютно однорідної. Навпаки, одна з важливих рис середньовічної культури полягає якраз у виникненні в ній цілком певних субкультур, викликаних строгим розподілом суспільства на три стани: духівництво, феодальну аристократію і третій стан.

Духівництво вважалося вищим станом, воно підрозділялося на біле - священне - і чорне - чернецтво. В його веденні знаходилися “справи небесні”, турбота про віру і духовне життя. Саме воно, особливо чернецтво, з найбільшою повнотою утілювало християнські ідеали і цінності. Проте і воно було далеким від єдності, про що свідчать розбіжності в розумінні християнства між існуючими в чернецтві орденами.

Бенедикт Нурсийській - засновник Бенедіктінського ордена - виступав проти крайнощів відлюдництва, стриманості і аскетизму, цілком терпимо відносився до власності і багатства, високо цінував фізичну працю, особливо землеробство і садівництво, вважаючи, що чернеча община повинна не тільки повністю забезпечувати себе всім необхідним, але і допомагати в цьому всій окрузі, показуючи приклад діяльного християнського милосердя. Деякі общини даного ордена вельми високо цінували утворену, заохочували не тільки фізичну, але і розумову працю, зокрема освоєння агрономічних і медичних знань.

Навпаки, Франциск Ассизській - засновник Франциськанського ордена, ордени жебракуючих ченців - закликав до крайнього аскетизму, проповідував повну, святу бідність, бо володіння яким-небудь майном вимагає його захисту, тобто застосування сили, а це суперечить етичним принципам християнства. Він бачив ідеал повної бідності і безтурботності в житті птахів.

Висновок

Культура Середньовіччя - при всій неоднозначності її змісту - займає гідне місце в історії світової культури. Епоха Відродження дала Середньовіччю вельми критичну і сувору оцінку. Проте подальші епохи вносили в цю оцінку істотні поправки. Романтизм XVIII - XIX століть черпав своє натхнення в середньовічному рицарстві, бачивши в ньому достовірно людські ідеали і цінності. Жінки всіх подальших епох, включаючи нашу, відчувають невідбутну ностальгію по справжніх чоловіках-лицарям, по рицарській благородності, щедрості і чемності. Сучасна криза духовності спонукає нас звертатися до досвіду Середньовіччя, знов і знов вирішувати вічну проблему співвідношення духу і плоті.

Список літератури

Бицилли П.М. Элементы средневековой культуры. СПб., 1995.

Гуревич А.Я. Категория средневековой культуры. М., 1972.

Даркевич В.П. Народная культура Средневековья. М., 1988.

Полищук В.И. Культурология. М., 1999.